"Освіта та значущість людського життя"

Роздiл 2

В наш час, зазвичай, говорячи про освіту - ми маємо на увазі здобуття інформації та знань з різних джерел та від авторитетів, що може робити кожен хто вміє читати, слухати, бачити тощо. Такий спосіб отримання “освіти” приховує під собою тонку форму втечі від самих себе, а така втеча, як і будь-яка -  неминуче призводить до збільшення страждань. Конфлікти й непорозуміння є наслідком неправильної взаємодії з іншими людьми, речами та ідеями і поки ми не налагодимо цієї взаємодії та не змінимо її, класичне навчання, збір фактів і набуття різноманітних навичок може призвести лише до повного хаосу та руйнування.

Наразі суспільство організоване таким чином, що ми посилаємо наших дітей до навчальних закладів, де вони мають отримати певну технічну спеціальність, яка зрештою дасть їм змогу заробляти собі на життя. Ми хочемо зробити з дитини перш за все фахівця, сподіваючись таким чином забезпечити їй надійне економічне становище. Але чи дає нам культивування технічного прогресу розуміння природи самих себе?

Людям безумовно необхідно вміти читати й писати, а також опановувати інженерні чи будь які інші професії, але чи здатні суто технічні знання допомогти нам зрозуміти власне життя? Звісно, технічні знання в цьому сенсі другорядні; і якщо технічні знання — це єдине, чого ми прагнемо, ми ризикуємо загубити ті речі, що насправді є більшою частиною нашого життя.

Життя - це біль, радість, краса, потворність, любов тощо. І коли ми розуміємо життя в цілому, на кожному з його рівнів, це розуміння створює свою власну техніку. Але навпаки не вийде: техніка ніколи не може привести до творчого розуміння.

Сучасна освіта є цілковитим провалом, тому що в ній надмірна увага приділяється саме техніці. Перебільшуючи значення техніки, ми знищуємо людину. Розвиток продуктивності та ефективності без розуміння життя, без всебічного усвідомлення природи наших думок та бажань, робить нас все більш безжальними. Це зі свого боку породжує війни та ставить під загрозу нашу фізичну безпеку.

Надання безумовної переваги технічному розвитку дарувало нам вчених, математиків, інженерів, підкорювачів космосу; але чи усвідомлюють всі ці спеціалісти життя як єдиний процес? Чи може будь-хто з них осягнути життя як єдине неподільне явище? Можливо, але тільки тоді, коли людина перестане бути спеціалістом лише однієї галузі.

Технологічний прогрес дійсно вирішує певні людські проблеми на певному рівні, але водночас він створює проблеми іншого характеру в інших сферах життя. Жити приділяючи увагу лише одній певній сфері життя, при цьому нехтуючи загальним його процесом, означає приректи себе на нещастя та руйнування в майбутньому. Найбільшою потребою і найактуальнішою проблемою для кожної людини є цілісне розуміння життя, яке допоможе їй гідно зустрітися зі складнощами, що постійно зростають.

Технічні знання, якими б змістовними вони не були, жодним чином не допоможуть у вирішенні наших внутрішніх психологічний конфліктів; і саме через те, що ми отримуємо технічні знання, не розуміючи загального процесу життя, технології стали засобом нашої власної руйнації. Людина, яка вміє розщепити атом, але не має любові в серці, стає монстром.

Ми обираємо професію відповідно до наших здібностей; але чи допоможе вам ваша професія позбутися психологічного конфлікту та плутанини? Певна форма технічної підготовки здається необхідною; але коли ми станемо інженерами, медиками, бухгалтерами - що тоді? Чи є професійна практика наповненням життя? Мабуть, у більшості з нас так і є. Наші різні професії можуть зайняти нас протягом більшої частини нашого існування; але самі речі, які ми виробляємо і якими ми настільки захоплені, спричиняють руйнування та страждання. Наші погляди та цінності перетворюють речі та заняття на об’єкти заздрості, озлобленості та ненависті.

Коли ми не розуміємо самих себе, повсякденна рутина викликає фрустрацію, з неминучою втечею через усілякі шкідливі залежності. Техніка без розуміння призводить до ворожнечі і нещадності, які ми намагаємося прикрити солодкозвучними фразами. Яке значення має технічне вдосконалення, якщо результатом є самознищення? Наш технічний прогрес фантастичний, але він лише збільшив нашу здатність до знищення одне одного, і в кожній країні панують голод і злидні. Ми не є мирними та щасливими людьми.

Коли функціональність стає головною метою, життя втрачає сенс та цікавість, стає механічною та стерильною рутиною, від якої ми знаходимо порятунок у всіляких втечах від реальності. Накопичення фактів та розвиток здібностей, які ми називаємо освітою, позбавили нас загальної наповненості життя та можливості адекватно діяти.

Саме через те, що ми не розуміємо життя як загальний, неподільний процес, ми концентруємося на ефективності та продуктивності, які, таким чином, набувають першочергового значення. Але життя як єдине ціле не можна повною мірою осягнути вивчаючи лише одну з його сторін; його можна зрозуміти лише через дію та досвід.

Іншим фактором надання переваг саме технічним знанням є те, що це дарує нам відчуття безпеки, не лише економічної, а й психологічної. Нас заспокоює усвідомлення того, що ми є спроможними та ефективними. Знання того, що ми можемо грати на фортепіано чи побудувати будинок, дає нам відчуття життєвої сили, агресивної незалежності; але покладатися лише на спроможність через бажання психологічної безпеки означає відмову від багатьох інших факторів життя. Весь сценарій життя ніколи не можна передбачити, його треба переживати заново щомиті; але ми боїмося невідомого, тому встановлюємо для себе психологічні зони комфорту у формі систем, технік і вірувань. Поки ми шукаємо внутрішню безпеку, неможливо зрозуміти загального процесу життя.

Правильна освіта, заохочуючи до вивчення техніки, повинна досягти чогось набагато важливішого: вона повинна допомогти людині відчути життя як єдиний потік. Саме такий підхід дозволить поставити техніку та спроможність на правильні місця. Якщо комусь справді є що сказати, сам метод висловлювання і створює власний стиль; але вивчення стилю без внутрішнього відчуття може призвести лише до поверхневості та формалізму.

У всьому світі інженери та програмісти несамовито розробляють машини, для керування якими не потрібні люди. Що станеться з людьми в житті, майже повністю керованому машинами? Ми будемо мати все більше і більше дозвілля, не знаючи, як його мудро використовувати, і ми будемо шукати втечі через накопичення знань, які нам не принесуть користь, через виснажливі розваги або через хибні ідеали.

Я вважаю, що про освітні ідеали було написано багато, але ми перебуваємо в більшому хаосі, ніж будь-коли раніше. Не існує методу, за допомогою якого можна виховати гармонійну та вільну дитину. Поки ми дбаємо про принципи, ідеали та методи, ми не допомагаємо людині звільнитися від її власної егоцентричної суті з усіма її страхами та конфліктами.

Ідеали та плани досконалої утопії ніколи не призведуть до радикальної зміни поглядів, а нам це дуже важливо для припинення війн та знищення собі подібних. Ідеали не можуть змінити наші нинішні цінності: їх можна змінити лише правильною освітою, яка має сприяти розумінню того, що є.

Коли ми працюємо разом заради ідеалу, заради майбутнього, ми налаштовуємо людей відповідно до нашої концепції цього майбутнього; нас цікавлять не люди, а наша уява про те, якими вони мають бути. Те, що повинно бути, стає набагато важливішим для нас, ніж те, що в цей момент являє собою особистість. Якщо ми спробуємо зрозуміти людину безпосередньо, а не дивлячись крізь шаблони про те, ким, на нашу думку, вона має бути, тоді нас починає хвилювати те, що є насправді. Ми більше не маємо бажання перетворювати особистість на щось інше; наша єдина турбота — допомогти людині зрозуміти саму себе, і в цьому немає жодних особистих мотивів чи вигоди. Якщо ми повністю усвідомимо те, що є тут і зараз, ми вмить звільнимося від всіх понять та концепцій; але щоб усвідомити, хто ми є, ми повинні припинити боротися за те, ким ми не є.

Ідеалізму не місце в освіті, бо він заважає зрозуміти реальність. Ми зможемо усвідомити те, що відбувається тут і зараз, лише тоді, коли припинимо жити у майбутньому. Постійне прагнення ідеалу та перебування у ілюзіях про майбутнє вказує на слабкий розум та бажання уникнути сьогодення.

Чи прагнення до ідеальної утопії не є прямим запереченням свободи та реального потоку життя? Коли людина постійно прямує за ідеалом, коли має сталу формулу того, як все має бути, чи не живе вона поверхневим, автоматичним життям? Нам потрібні не ідеалісти чи істоти з механічним розумом, а люди інтегровані у єдиний потік життя, які є розумними та вільними. Той хто лише має план досконалого суспільства, зазвичай, ображається та проливає кров за те, що має бути, ігноруючи те, що є.

Якби люди були механічними істотами, автоматичними машинами, тоді майбутнє було б передбачуваним і можна було б скласти плани досконалої утопії; тоді ми були б здатні ретельно планувати майбутнє суспільство та працювати над ним.

Але люди — це не машини, які слід створювати за певним зразком.

Існує величезна прірва між теперішнім і майбутнім часом, там на кожного з нас діє багато чинників, і, жертвуючи теперішнім заради майбутнього, ми шукаємо хибні засоби задля втілення правильної мети. Але засоби визначають мету. Окрім того, хто ми такі, щоб вирішувати, якою має бути людина? За яким правом ми прагнемо формувати її за певним зразком, засвоєним з якоїсь книги або визначеним нашими власними амбіціями, надіями та страхами?

Правильна освіта не пов’язана з жодною ідеологією, хоч би яку майбутню утопію вона не обіцяла. Вона не базується на жодній системі, навіть ретельно продуманій, це також не засіб обумовлення індивіда якимось особливим чином. Освіта в справжньому сенсі допомагає людині бути зрілою та вільною, розквітнути в любові та доброті. Саме в цьому ми повинні бути зацікавлені, а не в тому, щоб формувати дитину за якимись ідеалістичними шаблонами.

Будь-який метод, який класифікує дітей за темпераментом і здібностями, лише підкреслює їхні відмінності; це породжує антагонізм, заохочує розкол у суспільстві та не сприяє розвитку гармонійних людських істот. Очевидно, що жоден метод чи система не може забезпечити правильного виховання, а суворе дотримання того чи іншого методу свідчить про нерозторопність вчителя. Поки освіта ґрунтується на постійних принципах, вона може виховувати ефективних- чоловіків і жінок, але не може створювати творчих людей. Тільки любов може принести розуміння іншої  людини.

Там, де є любов, є миттєве спілкування з іншим на тому ж рівні й у той же час. Саме тому, що ми самі такі сухі, порожні та позбавлені любові, ми дозволили урядам і системам взяти на себе освіту наших дітей і керувати нашим життям; але уряди хочуть ефективних техніків, а не людей, тому що люди стають небезпечними для урядів - і для організованих релігій також. Ось чому уряди та релігійні організації прагнуть контролювати освіту.

Життя не можна змусити відповідати системі, його не можна загнати в рамки, якими б благородними вони не були задумані; і розум, який навчений лише  фактичному знанню, не здатний зустріти життя у його різноманітності, його глибині, його висоті. Коли ми навчаємо наших дітей відповідно до певної системи мислення чи певної дисципліни, коли ми навчаємо їх думати в рамках класифікацій, гіпотез, концепцій, ми не даємо їм вирости в справжньому потоці життя і тому вони не здатні мислити розумно, що означає сприймати життя цiлiсно.

Найвища функція освіти - виховати цілісну особистість, здатну сприймати життя як єдине ціле. Ідеаліста, як і фахівця, цікавить не ціле, а лише частина. Не може бути ніякого єдиного потоку життя, доки людина переслідує ідеальну модель дій; а більшість вчителів-ідеалістів відкинули любов, вони мають сухий розум і грубі серця.

Щоб вивчати дитину, треба бути уважним, пильним, самосвідомим, а це вимагає набагато більше самовіддачі і любові.  Набагато простіше заохочувати її йти за ідеалом.

Інша функція освіти - створювати нові цінності. Просто прищеплювати дитині існуючі цінності, змушувати її відповідати ідеалам. Такий підхід не дасть розкритися інтелекту по-справжньому.  Освіта тісно пов'язана з нинішньою світовою кризою, і педагог, який бачить причини цього вселенського хаосу, повинен запитати себе, як розбудити інтелект в учня, як допомогти молоді запобігти нарощуванню подальних конфліктів і катастроф. Він повинен віддати всі свої думки, всю свою турботу і любов створенню правильного середовища і розвитку розуміння, щоб, коли дитина виросте і стане зрілою, вона була здатна розумно вирішувати людські проблеми, які постають перед нею. Але для цього вчитель повинен зрозуміти себе, а не покладатися на ідеології, системи і переконання.

Давайте не мислити принципами та iдеалами, натомiсть цiкавитися речами такими які вони є; бо саме вивчення того, що є, пробуджує розум, а розум педагога набагато важливіший, ніж його знання нового методу виховання. Коли дотримуєшся методу, навіть якщо він розроблений вдумливою і розумною людиною, метод стає більш важливим, а діти важливі лише настільки, наскільки вони в нього вписуються. Дитину виміряють, класифікують, а потім починають виховувати за якоюсь схемою. Такий процес виховання може бути зручним для вчителя, але ні практика системи, ні тиранія певної точки зору та навчання не можуть виховати цілісну особистість.

Правильне виховання полягає в тому, щоб сприймати дитину такою, якою вона є, не нав'язуючи їй ідеалу того, якою, на нашу думку, вона повинна бути. Замкнути її в рамки ідеалу - значить заохочувати її до наслідування, що породжує страх і породжує в ній постійний конфлікт між тим, яка вона є, і тим, якою вона повинна бути; а всі внутрішні конфлікти мають свої зовнішні прояви в суспільстві. Ідеали є фактичною перешкодою для нашого розуміння дитини і для розуміння дитиною самої себе.

Батько або мати, які справді хочуть зрозуміти свою дитину, не дивляться на неї крізь призму ідеалу. Якщо вони люблять дитину, вони спостерігають за нею, вивчаючи її нахили, настрої та особливості.

Тільки тоді, коли батьки не відчувають любові до дитини, вони нав'язують їй власний ідеал, і тоді  намагаються реалізувати в ній свої амбіції, бажаючи, щоб дитина стала саме такою чи іншою. Якщо ж любити не ідеал, а дитину, тоді є можливість допомогти їй зрозуміти себе такою, якою вона є.

Якщо, наприклад, дитина говорить неправду, то який сенс ставити перед нею ідеал правди? Треба з'ясувати, чому вона говорить неправду. Щоб допомогти дитині, треба витратити час на вивчення і спостереження за нею, а це вимагає терпіння, любові і турботи; але коли немає любові та немає розуміння, тоді ми примушуємо дитину до певної моделі поведінки, яку ми називаємо ідеалом.

Ідеали - це зручна втеча, і вчитель, який прямує за ними, не здатний зрозуміти своїх учнів і розумно поводитися з ними; для нього майбутній ідеал, те, що повинно бути, набагато важливіший за теперішню дитину. Прагнення до ідеалу виключає любов, а без любові не можна вирішити жодної людської проблеми.

Якщо вчитель правильного типу, він не буде залежати від методу, а вивчатиме кожного учня окремо. У стосунках з дітьми та молоддю ми маємо справу не з механічними пристроями, які можна швидко полагодити, а з живими істотами, вразливими, мінливими, чутливими, боязкими, ніжними; і щоб мати з ними справу, ми повинні мати велике розуміння, силу терпіння і любові. Коли нам цього бракує, ми шукаємо швидких і простих засобів і сподіваємося на чудесні й автоматичні результати. Якщо ми несвідомі, механічні у своєму ставленні та діях, ми соромимося будь-якої вимоги до нас, яка нас турбує і яку не можна задовольнити автоматичною реакцією, і це одна з наших головних труднощів у вихованні.

Дитина є результатом як минулого, так і теперішнього, а отже, вже є обмеженою цими умовами. Якщо ми передаємо своє минуле дитині, ми увічнюємо як його, так і нашу власну обмеженість. Радикальна трансформація відбувається лише тоді, коли ми розуміємо власну зумовленість і звільняємося від неї. Обговорювати, яким має бути правильне виховання, доки ми самі є обмеженими - абсолютно марно.

Доки діти малі, ми, звичайно, повинні захищати їх від фізичної шкоди і не давати їм відчувати себе фізично незахищеними. Але, на жаль, ми не зупиняємося на цьому; ми хочемо формувати їхній спосіб мислення і почуттів, ми хочемо формувати їх відповідно до наших власних бажань і намірів. Ми прагнемо реалізувати себе в наших дітях, увічнити себе через них.

Ми зводимо навколо них стіни, обумовлюємо їх своїми переконаннями та ідеологіями, страхами і надіями - а потім плачемо і молимося, коли їх вбивають або калічать у війнах, або іншим чином змушують страждати від життєвих випробувань.

Такий досвід не приносить свободи; навпаки, він зміцнює волю "Я". Самість  складається з низки захисних та експансивних реакцій, і її реалізація завжди відбувається у власних проекціях та ідентифікаціях того що є прийнятним для неї. Доки ми перекладаємо досвід в термінах "я", "мене" і "мого", доки "я", его, підтримує себе через свої реакції, доти досвід не може бути безконфліктним, прозорим і безболісним. Свобода приходить лише тоді, коли людина розуміє шляхи свого "я", того, хто переживає. Лише тоді, коли "я" з його накопиченими реакціями не є тим, хто переживає, досвід набуває зовсім іншого значення і стає творчістю.

Якщо ми хочемо допомогти дитині звільнитися від шляхів власного "я", які спричиняють стільки страждань, то кожен з нас повинен докорінно змінити своє ставлення і стосунки з дитиною. Батьки і вихователі власними думками й поведінкою можуть допомогти дитині бути вільною, розквітнути в любові та доброті.

Сучасна освіта жодним чином не сприяє розумінню успадкованих схильностей і впливів середовища, які обмежують розум і серце та підтримують страх, а отже, не допомагає нам прорватися крізь зумовленість і виховати цілісну людську істоту. Будь-яка форма освіти, яка стосується частини, а не цілої людини, неминуче призводить до зростання конфліктів і страждань.

Тільки у вільній особистостi можуть розквітнути любов та добро; i тiльки правильна освіта може забезпечити цю свободу. Ані відповідність теперішньому суспільству, ані обіцянки майбутньої утопії ніколи не дадуть людині того розуміння, без якого вона постійно створює проблеми.

Правильний вчитель, усвідомлюючи внутрішню природу свободи, допомагає кожному окремому учневі спостерігати і розуміти свої власні цінності і нав'язані уявлення; він допомагає йому усвідомити обмежуючі впливи на нього і власні бажання, які сковують його розум і породжують страх; він допомагає йому, коли він дорослішає, спостерігати і розуміти себе у ставленні до всіх речей, бо саме жага до самореалізації приносить нескінченні конфлікти і смуток.

Звичайно, можна допомогти людині сприймати вічні цінності життя без умовностей. Хтось може сказати, що такий повний розвиток особистості призведе до хаосу, але чи так це? У світі вже є плутанина, і вона виникла тому, що людину не навчили розуміти саму себе. Хоча їй дали деяку поверхневу свободу, її також навчили пристосовуватися, приймати існуючі цінності.

Проти такої дисципліни багато хто бунтує; але, на жаль, їхній бунт - це лише реакція, спрямована на власну вигоду, яка лише ще більше затьмарює наше існування. Правильний педагог, усвідомлюючи схильність розуму до реакції, допомагає учневі змінити існуючі цінності, але не через реакцію проти них, а через розуміння загального процесу життя. Повноцінна співпраця між людиною і людиною неможлива без налагодження правильного контакту, який правильна освіта може допомогти пробудити в людині.

Чому ми так впевнені, що ні ми, ні наступне покоління за допомогою правильної освіти не зможемо докорінно змінити людські стосунки? Ми ніколи не пробували цього; і оскільки більшість з нас боїться правильного виховання, ми не схильні піти на такі дії. Не заглиблюючись у це питання, ми стверджуємо, що людську природу неможливо змінити, приймаємо речі такими, якими вони є, і заохочуємо дитину вписуватися в теперішнє суспільство, змушуємо пристосуватися її до нашого теперішнього способу життя і сподіваємося на краще. Але чи можна вважати вихованням таку кореляцію теперішнім цінностям, які ведуть до війни і голоду?

Не обманюймо себе, що таке пристосування зробить нас розумнішими і щасливішими. Якщо ми залишаємося наляканими, позбавленими любові, безнадійно апатичними, це означає, що ми насправді не зацікавлені в тому, щоб заохочувати людину до розквіту любові і добра, а скоріше хочемо, щоб вона продовжувала страждання, якими ми самі себе обтяжили і частиною яких вона також є.

Змушувати учня прийняти теперішнє середовище - це медвежа послуга. Якщо ми добровільно не здійснимо радикальних змін в освіті, ми несемо пряму відповідальність за увічнення хаосу і страждань; і коли нарешті прийде якась жахлива і жорстока революція, вона лише дасть можливість іншій групі людей експлуатувати і бути безжалісною. Кожна група при владі розробляє власні засоби гноблення, чи то через психологічне переконання, чи то через грубу силу.

З політичних та індустріальних причин дисципліна стала важливим фактором у сучасній соціальній структурі, і саме через наше бажання бути психологічно захищеними ми приймаємо і практикуємо різні форми дисципліни. Дисципліна гарантує результат, а для нас мета важливіша за засоби; але засоби визначають мету.

Одна з небезпек дисципліни полягає в тому, що система стає важливішою за людей, які в ній перебувають. Дисципліна стає замінником любові, і саме тому, що наші серця порожні, ми тримаємося за дисципліну. Свобода ніколи не може прийти через дисципліну, через опір; свобода не є метою, кінцем, якого треба досягти. Свобода є на початку, а не в кінці, її не можна знайти в якомусь далекому ідеалі.

Свобода це не спосіб самозадоволення чи варіант закритості від всіх інших. Сердечний вчитель буде захищати дітей і всіляко допомагати їм розвиватися в напрямку правильної свободи, але він не зможе цього зробити, якщо сам буде залежним від ідеології, якщо він буде догматичним або корисливим.

Чуйність ніколи не можна пробудити примусом: можна примусити дитину бути зовні тихою, але потім зіткнутися віч-на-віч з тим, що робить її впертою, нахабною і так далі. Примус породжує бунт і страх. Нагорода і покарання в будь-якій формі лише роблять розум покірним і тупим; і якщо ми цього прагнемо, то виховання через примус - це чудовий спосіб діяти.

Але таке виховання не може допомогти нам зрозуміти дитину, не може побудувати правильне соціальне середовище, в якому сепаратизм і ненависть перестануть існувати. В першу чергу правильне виховання - це любов до дитини. Але більшість з нас не люблять своїх дітей, ми маємо амбіції відносно них, а це означає, що ми хочемо задовольнити себе, а не дитину. На жаль, ми настільки зайняті справами розуму, що не маємо часу на підказки серця. Зрештою, дисципліна передбачає опір, а чи принесе опір коли-небудь любов? Дисципліна може лише будувати стіни навколо нас; вона завжди обмежує та  завжди призводить до конфліктів. Дисципліна не сприяє розумінню, бо розуміння приходить зі спостереженням, з дослідженням, в якому всі упередження відпадають.

Дисципліна - це легкий спосіб контролювати дитину, але вона не допомагає їй зрозуміти проблеми, пов'язані з життям.

Певна форма примусу, дисципліна, покарання та заохочення, може бути необхідною для підтримання порядку і видимої тиші серед великої кількості учнів, зібраних разом у класі; але чи потрібні репресії, які ввічливо називають дисципліною, при правильному вчителеві і невеликій кількості учнів? Якщо класи невеликі і вчитель може приділити всю свою увагу кожній дитині, спостерігаючи за нею і допомагаючи їй, то примус або домінування в будь-якій формі, очевидно, зайві. Якщо в такій групі учень постійно порушує дисципліну або безпричинно бешкетує, педагог повинен з'ясувати причину його поганої поведінки, якою може бути неправильне харчування, відсутність відпочинку, сімейні сварки або якийсь прихований страх.

Правильне виховання передбачає культивування свободи та інтелекту, що є неможливим за наявності будь-якої форми примусу з його страхами. Адже турбота вихователя полягає в тому, щоб допомогти учневі зрозуміти складність всього його єства. Вимагати від нього придушення однієї частини своєї натури на користь іншої - означає створювати в ньому нескінченний конфлікт, який виливається в соціальні антагонізми. Порядок приносить інтелект, а не дисципліна.

Примусу і підкоренню немає місця в правильній освіті. Співпраця між учителем і учнем неможлива, якщо немає взаємної прихильності, взаємоповаги. Коли від дітей вимагають виявляти повагу до старших, це, як правило, стає звичкою, простим зовнішнім виконанням, а страх набуває форми благоговіння. Без поваги та уваги неможливі життєво важливі стосунки, особливо коли вчитель є лише інструментом своїх знань.

Якщо вчитель вимагає поваги від своїх учнів і сам мало що дає їм, це, очевидно, викличе байдужість і неповагу з їхнього боку. Без поваги до людського життя знання призводять лише до руйнування і страждань. Виховання поваги до інших є невід'ємною частиною правильного виховання, але якщо педагог сам не має цієї якості, він не зможе допомогти своїм учням у створенні їхнього повноцінного життя.

Інтелект - це вміння відрізняти важливе та пусте, а для цього вміння необхідна свобода від тих перешкод, які створює розум у пошуках власної безпеки і комфорту. Страх неминучий доти, доки розум шукає безпеки; і коли людські істоти обумовлені будь-яким чином, чітке усвідомлення та інтелект знищуються.

Метою освіти є виховання правильних стосунків не лише між людьми, але й між людиною та суспільством; і саме тому важливо, щоб освіта, перш за все, допомагала людині зрозуміти власний психологічний процес. Інтелект полягає в розумінні себе і виході за межі себе; але не може бути інтелекту, доки існує страх. Страх спотворює інтелект і є однією з причин егоцентричних дій. Дисципліна може придушити страх, але не викорінити його, а поверхневі знання, які ми отримуємо в сучасній освіті, лише ще більше пригнічують його.

У дитинстві більшості з нас прищеплюють страх як вдома, так і в школі. Ані батьки, ані вчителі не мають терпіння, часу чи мудрості, щоб розвіяти інстинктивні дитячі страхи, які, коли ми дорослішаємо, домінують у нашому ставленні та судженнях і створюють безліч проблем. Правильне виховання повинно враховувати питання страху, адже страх спотворює погляд на наше життя. Тільки правильне виховання може принести свободу від страху, а бути без страху - це початок мудрості, в якій є глибокий і творчий інтелект.

Винагорода чи покарання за будь-яку дію лише посилює егоцентризм. Дія заради іншого, в ім'я країни чи Бога, призводить до страху, а страх не може бути основою для правильних вчинків. Якщо ми хочемо допомогти дитині бути уважною до інших, ми не повинні використовувати любов як нагороду, а знайти час і терпіння, щоб пояснити, як треба ставитися до інших.

Немає поваги до іншого, коли за це є винагорода чи покарання бо вони стають набагато вагомішими, ніж почуття поваги. Якщо ми не поважаємо дитину, а лише пропонуємо їй винагороду або погрожуємо покаранням, ми заохочуємо корисливість і страх. Оскільки ми самі були виховані діяти заради результату, ми не бачимо, що можуть бути дії, вільні від бажання отримати вигоду.

Правильне виховання заохочуватиме до вдумливості та уваги до інших без жодних спокус чи погроз. Якщо ми перестанемо шукати негайних результатів, то починаємо розуміти, наскільки важливо, щоб і вихователь, і дитина були вільні від страху покарання і надії на винагороду, а також від будь-якої іншої форми примусу; але примус триватиме доти, доки влада є частиною стосунків.

Наслідування авторитету має багато переваг, якщо мислити з точки зору особистих мотивів і вигоди; але виховання, засноване на індивідуальному просуванні та вигоді, може побудувати лише соціальну структуру, яка є конкурентною і жорстокою. Саме в такому суспільстві ми були виховані, і наша ворожість і розгубленість є очевидними.

Нас навчили підкорятися авторитету вчителя, книги, партії, бо так вигідно. Фахівці в кожній сфері життя, від священика до чиновника, мають владу і панують над нами; але будь-який уряд чи вчитель, який використовує примус та авторитаризм, ніколи не зможе домогтися співпраці у відносинах, яка є необхідною для благополуччя у суспільстві.

Якщо ми прагнемо досягти гармонійних стосунків між людьми, не має бути ані примусу, ані упередженості. Як може існувати довіра і справжня співпраця між тими, хто має владу, і тими, хто має цій владі коритися? Неупереджено розглядаючи питання влади та наслідків до яких вона призводить, бачачи, що саме по собі жадання влади є деструктивним, приходить загальне розуміння процесу владування. Щойно ми відкинемо владу та авторитаризм, ми автоматично переходимо до партнерських відносин, і тільки тоді виникає довіра й співпраця.

Справжньою проблемою в галузі освіти є самі викладачі. Навіть невелика група учнів може стати інструментом особистої значущості викладача, якщо той використовує владу як засіб самореалізації, а процес викладання як можливість самопіднесення. Але просте інтелектуальне чи словесне визнання згубного впливу авторитету є нерозумним і марним.

Необхідно глибоко зрозуміти приховані мотиви влади і домінування. Якщо ми побачимо, що розум ніколи не може бути пробуджений через примус, саме усвідомлення цього факту спалить наші страхи, і тоді ми почнемо культивувати нове середовище, яке буде протилежним і набагато вищим за нинішній соціальний порядок.

Щоб зрозуміти значення життя з його конфліктами і болем, ми повинні мислити незалежно від будь-якого авторитету, в тому числі і від авторитету релігійних організацій; але якщо в своєму бажанні допомогти дитині ми будемо ставити перед нею авторитетні приклади, ми будемо тільки заохочувати страх, наслідування і різні форми забобонів.

Релігійно налаштовані люди намагаються нав'язати дитині переконання, надії та страхи, які вони, в свою чергу, отримали від своїх батьків; а антирелігійні люди так само прагнуть вплинути на дитину, щоб вона прийняла той спосіб мислення, якого вони самі дотримуються.

Ми всі хочемо, щоб наші діти прийняли нашу форму поклоніння або прийняли близько до серця обрану нами ідеологію. Так легко заплутатися в образах і формулюваннях, вигаданих нами самими або іншими, і тому необхідно бути завжди пильними і обережними.

Те, що ми називаємо релігією, є лише організованою вірою, з її догмами, ритуалами, таїнствами і забобонами. Кожна релігія має свою священну книгу, свого посередника, своїх священиків і свої способи залякування та утримання людей. Більшість з нас були навчені всьому цьому, що вважається релігійним вихованням; але це виховання налаштовує людину проти людини, створює протистояння не тільки між вірянами, але й відповідно до людей інших переконань. Хоча всі релігії стверджують, що вони поклоняються Богові і кажуть, що ми повинні любити один одного, вони вселяють страх через свої доктрини заохочення і покарання, а через свої конкурентні догми вони увічнюють підозрілість і протистояння.

Догми, таїнства і ритуали не сприяють духовному життю. Релігійне виховання в істинному розумінні полягає в тому, щоб спонукати дитину до усвідомлення власних стосунків з людьми, речами і природою. Без стосунків немає життя, а без самопізнання всі стосунки, як з одним, так і з багатьма, приносять конфлікти і страждання. Звичайно, повністю пояснити це дитині неможливо, але якщо вчитель і батьки глибоко усвідомлюють всю важливість стосунків, то своїм ставленням, поведінкою і мовою вони напевно зможуть без зайвих слів і пояснень донести до дитини сенс духовного життя.

Наше так зване релігійне виховання не заохочує до запитань і роздумів, але тільки тоді, коли ми запитуємо про значення цінностей, які суспільство і релігія вкладають у нас, ми починаємо з'ясовувати, що є істинним. Функція педагога полягає в тому, щоб глибоко дослідити свої власні думки і почуття та відкинути ті цінності, які дають йому відчуття безпеки і комфорту, бо тільки тоді він зможе допомогти своїм учням усвідомити себе і зрозуміти свої власні потяги і страхи.

Час рости чесним і свідомим припадає на молодість; і ті з нас, хто старший, можуть, якщо ми маємо розуміння, допомогти молодим звільнитися від перешкод, які накладає на них суспільство, а також від тих, які вони самі створюють. Якщо розум і серце дитини не сформовані релігійними упередженнями і забобонами, то вона буде вільна відкрити через самопізнання те, що знаходиться вище і поза межами її самої.

Справжня віра - це не набір переконань і ритуалів, надій і страхів; і якщо ми дозволимо дитині рости без цих впливів то, можливо, в міру дорослішання вона почне запитувати про природу реальності, про Істину як вона є.

Ось чому у вихованні дитини необхідне глибоке осмислення і розуміння.

Більшість релігійно налаштованих людей, які говорять про Бога і безсмертя, принципово не вірять в індивідуальну свободу та самореалізацію, але ж справжня релігія - це культивування свободи в пошуках істини. Зі свободою не може бути компромісу. Часткова свобода для людини - це не свобода взагалі. Залежність будь-якого типу, політична чи релігійна, не є свободою, і вона ніколи не принесе спокою та миру.

Справжня релігія не є формою обумовленості. Це стан спокою, в якому існує реальність, Бог; але цей творчий стан може з'явитися лише тоді, коли є самопізнання і свобода. Свобода приносить силу, а без неї не може бути спокою. Спокійний розум не є обмеженим розумом, він не дисциплінований і не тренований, щоб бути спокійним. Спокій приходить лише тоді, коли розум усвідомлює свої власні шляхи, які є шляхами самого себе.

Організована релігія - це заморожена думка людини, з якої вона будує храми і церкви; вона стала заспокоєнням для тих, хто боїться, наркотиком для тих, хто перебуває в печалі. Але Бог чи істина є далеко за межами мислення та емоційних пошуків. Батьки і вчителі, які розпізнають психологічні процеси, що породжують страх і печаль, повинні вміти допомогти молодим людям спостерігати і розуміти власні конфлікти і труднощі.

Якщо ми, більш старші, можемо допомогти дітям, коли вони виростуть, мислити ясно і неупереджено, любити, а не сіяти ворожнечу, то що ще потрібно? Але якщо ми постійно конфліктуємо один з одним, якщо ми не здатні навести порядок і мир у світі, глибоко змінивши себе, то яку цінність мають священні книги і міфи різних релігій?

Справжнє релігійне виховання полягає в тому, щоб допомогти дитині бути свідомою, розрізняти для себе тимчасове і справжнє-вічне, мати безпристрасний підхід до життя; і чи не було б більше сенсу починати кожен день вдома чи в школі з серйозних роздумів, або з читання, яке має глибину і значення, а не з бурмотіння якихось часто повторюваних слів чи фраз?

Минулі покоління з їхніми амбіціями, традиціями та ідеалами принесли світові нещастя і руйнування; можливо, наступні покоління, з правильною освітою, зможуть покласти край цьому хаосу і побудувати щасливіший соціальний порядок. Якщо молоді люди матимуть дух дослідження, якщо вони постійно шукатимуть істину про політичне і релігійне, особисте і соціальне і так далі, тоді молодь матиме великі шанси, і з'явиться надія на кращий світ.

Більшість дітей допитливі, вони хочуть все знати, але їхній нетерплячий розум притупляють наші авторитарні твердження, наше зверхнє ставлення до них і наше недбале відмахування від їхньої допитливості. Ми не заохочуємо їхню допитливість бо самі боїмося того, що нас можуть запитати; ми не заохочуємо їхню невгамовність, бо самі перестали запитувати.

Більшість батьків і вчителів бояться протесту, бо він загрожує всім сферам життя, а тому заохочують молодь долати його за допомогою безпечної роботи, спадщини, шлюбу та втіхи релігійних догм. Старші, добре знаючи безліч способів притупити розум і серце, намагаються зробити дитину такою ж тупою, як і вони самі, нав'язуючи їй авторитети, традиції та вірування, які вони самі впустили до свого життя.

Лише заохочуючи дитину ставити під сумнів книгу, якою б вона не була, перевіряти обґрунтованість існуючих суспільних цінностей, традицій, форм правління, релігійних переконань, тощо, вихователь і батьки можуть сподіватися пробудити й підтримувати її критичне мислення, уважність і допитливість.

Молодь, якщо вона, взагалі, жива, повинна бути сповнена надій і невдоволення, інакше вона вже стара й мертва. А старі – це ті, хто колись були незадоволені, але успішно загасили це полум’я та різними методами знайшли безпеку та комфорт. Вони жадають постійності для себе та своїх сімей, вони палко бажають ясності в ідеях, у стосунках, у власності; тож у той момент, коли вони відчувають незадоволення, вони кидаються у свої обов’язки, роботу чи щось інше, щоб не бентежитися цим почуттям невдоволення.

Поки ми молоді, ми відірвані не тільки від себе, а й від речей навколо нас.

Нам слід навчитися мислити ясно і неупереджено, щоб всередині бути ні залежними ні наляканими. Незалежність не для тієї кольорової частини карти, яку ми звемо нашою країною, а для нас самих як окремих осіб; і хоча зовні ми залежні один від одного, ця взаємна залежність не стає жорстокою чи гнітючою, якщо всередині ми вільні від жадоби влади, статусу чи авторитету.

Ми повинні розуміти невдоволення, якого більшість із нас боїться. Невдоволення може принести те, що виглядає як хаос; але якщо це веде, як і належить, до самопізнання, та свободи від егоцентризму, тоді це створить новий соціальний порядок і стійкий мир. Коли відсутній егоцентризм приходить необмежена радість.

Невдоволення є засобом до свободи; але для того, щоб запитувати без упередженості, не повинно бути жодного емоційного розсіювання, яке часто приймає форму політичних зборів, вигукування гасел, пошуків гуру чи духовного вчителя та релігійних оргій різного роду. Це розсіювання притуплює розум і серце, роблячи їх нездатними до внутрішнього прозріння, що в свою чергу дає ріст страхові та підлаштуванню під обставини. Саме непереборне бажання ставити запитання, а не просте слідування за натовпом, приведе до нового усвідомлення шляхів життя.

Священик чи політик, багатий чи бідний легко можуть переконати молодь думати певним чином, але правильна освіта повинна допомогти стати пильними до цих впливів, щоб не повторювати гасла, як папуги, і не потрапляти в будь-які хитрі пастки жадібності. Молоді люди не повинні дозволяти авторитету придушити їхній розум та серце. Наслідування будь-кого іншого, навіть великого, або прихильність ідеології, яка приносить задоволення, не призведе до мирного світу.

Коли ми закінчуємо школу чи коледж, багато хто з нас відкладає книжки i, можливо, відчуває, що закінчив навчання. Є й ті, кого спонукають думати далі, хто продовжує читати й засвоювати те, що сказали інші, і стає залежним від знань. До тих пір, поки існує поклоніння знанням або техніці, як засобу досягнення успіху і домінування, має існувати нещадна конкуренція, протиставлення і безперервна боротьба за хліб.

Поки нашою метою є успіх, ми не можемо позбутися страху, оскільки бажання досягти успіху неминуче породжує страх невдачі. Тому не варто вчити молодь поклонятися успіху. Більшість людей прагнуть бути успішними в тій чи іншій формі:  на тенісному корті; в бізнесі; в політиці тощо.

Навчати дитину - це допомогти їй опанувати свободу та адекватне світосприйняття. Щоб мати свободу, потрібен порядок, який може дати лише прозорість та простота в світосприйнятті. Від незліченних складнощів ми повинні вирости до простоти; ми повинні стати простими в нашому внутрішньому житті і в наших зовнішніх потребах.

Зараз освіта турбується про зовнішню ефективність, і вона повністю ігнорує або навмисно спотворює внутрішню природу людини; вона розвиває лише одну його частину, а решта залишається за кадром. Наш внутрішній хаос, дисонанс і страх завжди подолають зовнішню структуру суспільства, якою б благородною вона не була задумана та хитро побудована. Коли немає належної освіти, ми знищуємо один одного, і фізична безпека для кожної людини не гарантована. Правильно виховувати учня означає допомогти йому осягнути весь процес, що відбувається в ньому самому; бо лише тоді, коли є гармонізація розуму та серця в повсякденній діяльності, можливе його пробудження і внутрішня трансформація.

Пропонуючи інформаційну та технічну підготовку, освіта повинна, перш за все, заохочувати комплексний погляд на життя; вона повинна допомогти учневі розпізнати і зруйнувати в собі всі соціальні відмінності та упередження, а також відштовхувати від корисливого прагнення до влади і панування. Вона повинна заохочувати до правильного самоспостереження і переживання життя як цілого, яке не надає значення частині, "мені" і "моєму", а допомагає  вийти за межі самого себе, щоб відкрити реальність.

Свобода з'являється лише через самопізнання у повсякденній діяльності, тобто у стосунках з людьми, речами, ідеями та природою. Якщо педагог допомагає учневі гармонізуватися, то не може бути фанатичного чи необґрунтованого акцентування на якомусь окремому етапі життя. Адже саме розуміння тотального процесу існування приносить цілісність. Коли є самопізнання, припиняється сила творення ілюзій, і тільки тоді стає можливим буття реальності або Істини.

Людина має бути стійкою та врівноваженою, якщо вона хоче вийти з будь-якої кризи, а особливо з нинішньої світової, тому для батьків і вчителів, які справді зацікавлені в освіті, головна проблема полягає в тому, як розвинути врівноважену особистість. Для цього, очевидно, сам педагог повинен бути гармонійним, тому правильний тип освіти є надзвичайно важливим не лише для молоді, але й для старшого покоління, якщо вони хочуть вчитися і не надто зациклені на своїх поглядах.

Те, ким ми є самі по собі, набагато важливіше, ніж чого навчити дитину. І якщо ми любимо своїх дітей, то подбаємо про те, щоб у них були правильні вчителі.

Викладання не повинне перетворюватися на спеціалізацію. Коли це відбувається, як це часто буває, любов зникає, а любов є важливою для процесу становлення особистості. Для гармонізації необхідна свобода від страху. Безстрашність приносить незалежність без жорстокості, без зневаги до іншого, а це найголовніший фактор у житті. Без любові ми не можемо розібратися у безлічі наших конфліктів, що посилює плутанину і веде до саморуйнування.

Людина, що пізнала гармонію прийде до техніки через досвід, бо натхнення створює власну техніку - і це найбільша майстерність та мистецтво. Коли дитина має бажання малювати, вона малює, вона не переймається технікою. Так само люди, які відчувають, а отже, і навчають, є єдиними справжніми вчителями, і вони теж створять свою власну техніку.

Це звучить дуже просто, але насправді це глибока революція. Якщо ми замислимося над цим, то побачимо, який надзвичайний вплив вона матиме на суспільство. Сьогодні більшість з нас у віці сорока п'яти чи п'ятдесяти років вже звиклися з рабством рутини; через відповідність вимогам, через страх неприйняття, це дорога в нікуди, хоча ми продовжуємо боротися в суспільстві, яке має дуже мало сенсу, за винятком тих, хто домінує в ньому і відчуває себе в безпеці. Якщо вчитель бачить це і сам справді переживає, то яким би не був його темперамент і здібності, його викладання не буде рутиною, а стане інструментом допомоги.

Щоб зрозуміти дитину, ми повинні спостерігати за нею під час гри, вивчати її прояви емоцій; ми не можемо переносити на неї власні переконання, надії та страхи, ліпити її за шаблоном наших бажань. Якщо ми постійно судимо дитину відповідно до наших особистих симпатій і антипатій, ми неминуче створюємо бар'єри і перешкоди в наших стосунках з нею і в її стосунках зі світом. На жаль, більшість з нас прагне сформувати дитину так, щоб вона відповідала нашим власним примхам та проявам его; ми знаходимо різний ступінь комфорту і задоволення в ексклюзивному праві на володіння і домінування.

Безумовно, цей процес не є стосунками, а лише нав'язуванням, і тому важливо усвідомити важке і складне бажання домінувати. Воно приймає багато витончених форм; і в своєму самовпевненому аспекті воно дуже вперте. Бажання "служити" з несвідомим прагненням домінувати важко збагнути.

Чи можемо ми адекватно жити в суспільстві з тими, кого прагнемо контролювати? Домінувати - це використовувати іншого для власного задоволення, а там, де є використання іншого, немає любові.

Коли є любов, з'являється увага не лише до дітей, але й до кожної людини. Ця проблема має нас глибоко чіпляти, щоб можна було знайти правильний шлях виховання. Суто технічна підготовка неминуче призводить до жорстокості, а для того, щоб виховувати наших дітей, ми повинні бути відкритими та чутливими до всього навколо. Те, що ми думаємо, що ми робимо, що ми говоримо, має надзвичайне значення, тому що це створює середовище, а середовище або допомагає, або перешкоджає дитині.

Очевидно, що тим з нас, хто глибоко переймається цією проблемою, доведеться почати розбиратися в собі і тим самим допомагати трансформувати суспільство; ми зробимо своїм прямим обов'язком впровадження нового підходу до освіти. Якщо ми любимо своїх дітей, то хіба ми не знайдемо спосіб покласти край війні? Але якщо ми просто вживаємо слово "любов", не наповнюючи його змістом, то вся складна проблематика людських страждань залишиться незмінною. Вихід з цієї проблеми лежить через нас. Ми повинні почати усвідомлювати наші стосунки з ближніми, з природою, з ідеями, з речами, бо без цього розуміння немає надії, немає виходу з конфліктів і страждань.

Виховання дитини вимагає розумного спостереження і турботи. Фахівці та їхні знання ніколи не замінять батьківської любові, але більшість батьків спотворюють цю любов власними страхами та амбіціями, які обумовлюють і спотворюють світогляд дитини. Так мало хто з нас переймається любов'ю, але ми дуже переймаємося її видимістю.

Сучасна освітня та соціальна структура не допомагає людині на шляху до свободи та гармонійності; і якщо батьки серйозно налаштовані і бажають, щоб дитина розвивалася повною мірою, вони повинні почати змінювати вплив сім'ї та створювати школи з правильними педагогами.

Вплив сім'ї та школи не повинен суперечити один одному, тому і батьки, і вчителі повинні перевиховувати себе. Протиріччя, яке так часто існує між особистим життям людини та її життям як члена групи, створює нескінченну боротьбу всередині неї самої та у її стосунках.

Цей конфлікт заохочується і підтримується неправильним вихованням, а уряди та організовані релігії додають плутанини своїми суперечливими доктринами. Дитина від самого початку розділена у своїй ідентичності, що призводить до особистих і соціальних катастроф.

Якщо ті з нас, хто любить своїх дітей і бачить нагальність цієї проблеми, звернуть на неї свою увагу  і серце, то, хоч би як мало нас було, через правильне виховання і розумне домашнє середовище ми зможемо створити цілісних людей; але якщо, як і багато інших, ми наповнюємо свої серця хитрощами розуму, то будемо продовжувати бачити, як наші діти знищуються у війнах, голоді і власних психологічних конфліктах.

Правильне виховання починається з нашої власної трансформації. Ми повинні перевиховати себе, щоб не вбивати одне одного за будь-якої причини, якою б праведною вона не була, за будь-яку ідеологію, якою б багатообіцяючою вона не здавалася для майбутнього щастя світу. Ми повинні навчитися бути милосердними, задовольнятися малим і шукати Вищого, бо тільки в цьому може бути справжнє спасіння людства.

За цим посиланням Ви можете завантажити електронні копії цього фрагменту, а також прослухати аудіо версію — https://drive.google.com/drive/folders/1rCGfmNU9XJH1incyP4FBI960miNHiR9E