Останній день: Повна розповідь

Посвящається, Віці - мої дівчині (вже колишній), та всім моїм знайомим із мого останнього (23.02-13.03) заїзду в санаторій «Дачний».

Всі події взяті з реального життя і відбуваються протягом одного дня – 11.03.2016, П’ятниця.

Ніч

В санаторії тихо, де не де чутися кроки медсестри, яка ходить і перевіряє чи всі лягли спати. Коридори та кімнати майже пусті. Всі поїхали до дому. Я тихо сиджу у дівочій кімнаті і граю «Дурачка» або «Uno». Перед тим ми бісилися, мазали один одного милом та розсипали «Cappuccino». Це було весело. Пізніше стали розповідати історії з свого життя, я їх описувати не буду, бо це являється приватним життям, але це було цікаво та смішно. Нам захотілося зіграти в карточні ігри. Я тихо вийшов з кімнати і попрямував до своєї сусідньої палати. Мене побачила медсестра, але вона нічого не сказала, я лише сказав, що йду за картами. Вона навідувалася до дівочої кімнати перевірити чи все добре, адже вона мене в пустила до них, після того, як мене засікла. 

Засікла вона мене ще у вечері, коли зайшла до дівчат. Вона побачила мене між ліжками, Тані та Віки. Забрала мене у свій кабінет. Це була довга розмова. Я написав пояснювальну, але потім її було викинуто. Ще поговоривши трохи, Юля впустила мене до дівчат. Зайшовши в кімнату дівчата, ніби спали. Ми почали з Юлею жартувати. Але вони не реагували. Тільки хтось, щось бурмотів крізь сон.

- Вони сплять. – пробурмотіла Юля.

- Дай те я підійду до ліжка.

- Ну давай. – кивнула Юля на ліжко під стіною.

- Не до цього – заперечив я, і попрямував до вікна.

Присівши, та ніжно обнявши закутану дівчину у ковдру, до мене обернулося усміхнене личко Віки. Медсестра промовила: «Можеш її поцілувати». Ми засміялись і Юля попленталась до себе в кабінет. Потім я дізнався, що Віка дуже сильно злякалася, але все було добре. Як пішла медсестра дівчата попрокидалися та почали біситися. Так було із медсестрою. Але менш з тим. 

Зайшовши в кімнату, я побачив, як спали два хлопця. Один був в чорному спортивному костюмі. Це був Віталік, він ще з вечора ліг спати. Від тоді, як він приїхав, я не бачив, щоб цей костюм з нього знімався. Скрутившись калачиком він тихо спав. Я його не чіпав, він зараз мені ніякого інтересу не представляв. На іншому ліжку спав хлопець у сірих спортивних трико та білій майці. Я підійшов до нього та легенько штовхнув промовивши:

- Дай карти.

Він нічого не відповів. Тоді, я, ще раз штовхнув Макса:

- Дай карти – промовив ще раз.

- Ага – відповів він. Але він дальше спав.

- Ну давай же карти.

- Зараз. – Його рука потяглася до кишені. Він вийняв колоду карт.

- Дякую.

Біля них стояло, ще два порожніх ліжка. На них колись спали Саша «Шабашка» та Сергій. Це були два брата. Вони ще поїхали до дому тиждень тому. Потім на одному з них спав Діма. Низький за зростом чорнявий хлопець, трохи прикульгував на праву ногу. Він перейшов з сусідньої кімнати, де зазвичай спав я. Але він то же поїхав до дому минулого дня. Отже, в кімнаті я спав сам, ну майже спав. Ще був доволі пухкий хлопець в моїй кімнаті – Стас. Та він тік на третій день після того, як приїхав в санаторій.

Вийшовши з кімнати я попрямував назад до дівчат. Коридор освітлювався мрячним світлом. Їхня кімната була в кінці коридорчику. Під моїми кроками порипувала підлога. На темно-зелених стінах від світла відбивалася моя тінь. Проминув холодильник. Він порушував тишу своїм тихесеньким шумом. За ними я проминув кімнату Алли, та те ще паро дівчат. Колись з Аллою спала в одній кімнаті Соня, зараз вона спить навпроти кімнати хлопців. Навпроти Аллиної кімнати знаходилась кімната доволі такого високого хлопця – Андрія. Він погано говорив, але це не мішало йому бути душею компанії та смішити нас. Андрійко зараз спав із своїм батьком. Проминувши наступні пару кімнат, я опинився у дівчат. Вони дуже боялися, те що мене медсестра не впустить назад.

Але я все таки сиджу у дівчат і граю карти. Біля мене, схиливши мені голову на плече, сидить кучерява красуня, Віка, яку я полюбив. Ми разом з нею граємо карти. Навпроти сидить блондиночка, Таня, і доволі на вигляд строге дівчисько – Лєра. Нас четверо. Я майже нікого не слухаю, мене тільки цікавить одна особа – «кучерява принцеса». Вона не любила кучері, завжди хотіла мати пряме волосся. Її сіро-голубі очі у важно роздивлялися у темноті, при світлі з коридорчика, карти. Коридорчик – це не той, який був між палатами, це той, який був у їхній палаті. Він був невеличкий приблизно півтора на три, а може два з половиною метра – це не головна. Головна ми всі сиділи і дружньо сміялися з історій, які розповідали один одному. Ми знали, що можливо більше не побачимось, і з жахливим почуттям на душі чекали ранку. Ми грали «Uno». Лєра постійно програвала. Це було зараз не важливо. Мені було байдуже, я хотів, щоб ця ніч ніколи не кінчалася, але це було поза межами моєї сили. Головне, те що ми всі тихо сиділи і насолоджувалися цими хвилинами. Я то же похилив голову на Вікину і моє обличчя огорнуло її кучерява волосся. Наша улюблене забавка з Вікою була притулитися носами один до одного і так лежати або «бібіпкати» - це так торкатися пальчиками носів. Ще любили лежати і триматися за руки ніби танцюємо «Вальс». Жаль, але цей вечір був особливий. Бо ніхто не спав. Цього вечора ми майже так не робили. Ми сиділи один біля одного і сиділи своїми оченятами вдивлялися в карти. Я дивися в її карти, а вона в мої. До нас частіше стала навідуватись медсестра. Зігравши останню партію «Дурачка», я нахилився до Віки, щоб поцілувати її, але тут зайшла медсестра. 

Це був останній раз, як я вночі сидів у дівчат. Медсестра тьотя Юля, до нас вже раніше навідувалася і казала, щоб ми вже розійшлися по кімнатам. Це був останній раз, як вона заходила в ночі, після того я пішов у свою кімнату. Моя кімната була порожня – стояло чотири акуратних, можливо, застелених ліжка. Я не включав світло, пішов помив ноги та вклався в ліжко. Я ще відправив одне повідомлення Віці: «Солодких снів, цьом-цьом;)» і після того заснув. В мене був на душі чудовий настрій, але водночас мою душу пронизував біль туги за Вікою. Можливо це було через те, що ця ніч була останньою у санаторій для мене або я просто не хотів відпускати «кучеряву принцесу». Як я пізніше дізнався, дівчата то же лягли спати, через те, що до них зайшла Юля і сказала спати. Вони їй відповіли, що вже лягають спати. Так пройшла ніч. Тихо та не помітно.

Ранок

Проміння сонця вже пробивалося у вікно в палаті навпроти мене, але я його не бачив. Я ще спав. З далеку долинали тихі кроки медсестри Юлі, вона ходила нас будити на сніданок. Перше кімната, друга кімната… Вже підійшла до нашої кімнати. Стуки каблуків. Риплять наші двері в палату. Медсестра, заходить. Будить Віталіка і Макса. Потім до мене відкриваються двері. Медсестра:

- Добрий ранок. Вставати пора.

- Добрий ранок. Зара-а-а-аз – відповів я.

- Нічого не болить?

- Ні.

Медсестра пішла. Я провалявся, ще десять хвилин. Віталік і Макс вже встали. З коридору долинуло: «Йдіть забирайте зубну пасту». Це медсестра кричала, бо вона зібрала пасту із самого вечора, щоб нікого ми не намазали. Я ще не спішив ставати. Після довгих позіхань та роздумів про день, який настав в мене пропав настрій. Пішов вмився, про пасту забувся. Виглян��в на коридор. Чую:

- Саша, йди пасту забери! – медсестра гукнула з кінця коридору.

- Я забувся. Зараз.

І тихо почовгав крізь коридор до столу. Сонячні промені ледь прорізалися через вікна у коридор. Минаю одну палату, другу, холодильника. Тихо. Тільки бачу медсестру Юлю, яка сидить на постові. Минаю кімнату дівчат, де був у ночі. Проходжу, ще пару метрів, ось і стіл. Юля протягає пасту. «Дякую» - сказав я. Мозок, ще не проснувся. Вона, ще щось питала, але я на всі питання кивав лише головою. За ніч ніхто не згадував. Я обернувся. Переді мною були ті самі стіни, темного-зеленуватого кольору. Те сама, але вже денне мрячне світло. Тихо почовгав назад у палату. Дівчат не було видно. Палата. Тумбочка. Кладу пасту. Заходжу до Віталіка та Макса. Віталік, ще дрімає. Макс вже слухає музику. Сидить у тому самому, сіруватого кольору, трико. Слухав музику. Я:

- Йдемо в столову, їсти.

- Я не піду. – Крізь сон пробурмотів Віталік.

- Зараз. - Підвівся Макс.

Тихо вийшли з кімнати. На коридорчику вже не було нікого. Спустилися в хол. По боках стояли диванчики та м’які крісла. Людей було мало. Я пішов сів на своє місце. М’яке крісло стояло біля дверей в столову, після нього диванчик і ще одне крісло. Та пару дитячих колясок. Біля іншої стіни так само. З входу, з двору, в хол на паралельній стіні висіло дзеркало. Дівчат не було видно. Тут спустилася Таня. Наші погляди пересіклися. Вона непевно згадала ніч. Але вона мене не цікавила. Я шукав невисоку дівчинку, шатенку, з сіро-голубими очима. Але її не було ніде. Віка і Лєра не прийшли на сніданок. З столової пролунав голос «Їсти». Двері відчинилися і я попрямував в кінець столової де стояв наш стіл. Паралельно стояв стіл дівчат. За ним була тільки Таня, Соня та ще пару маленьких дівчат. Наш стіл був самий крайній. На нього, крізь тюль, світило сонечко. Віталік причовгав. На столі стояла, якась каша, мені було без різниці, що їсти. Бігом з’їв, випив чай. Заніс миску та кружку та почовгав крізь коридор на сходи, біля запасного виходу. Він був, ще тьмяніший, ніж в нас на поверсі. Тіні майже своєї не було видно. Зате тихо. Кабінети процедур вже були відкриті. Працюючі завжди приходили рано. Відкриваючи двері в хол, вони напускали холод. Бррр. Ніколи їх не любив. Минув другий поверх, вже третій. Стіл медсестри. Дивлюсь таблеток не має. 

Зазирнув до дівчат. Їхня кімната була, ще досі по нічному тепла. Вони, ще спали, крім Тані. Таня була в столовій. На першому ліжку спала Лєра. Воно було під стіною. Друге ліжко порожнє – Тані. А третє, стояло під вікном. Біля нього була теплісінька обігріваюча батареє. Закутавшись ніжно в одіяло та притулившись до батареї спала Віка. Вони крізь сон пробурмотіли, щоб ми вийшли і пізніше зайшли. Ми так і зробили. Вийшли та попрямували коридорчиком до палати. Скрізь було тихо. Пізніше, я знов зайшов до дівчат, і знову вони сказали «Вийди» бо збирали чемодани до дому, а ще хтось був заспаний. Так минув ранок.

День

Ранок майже минав не помітно, я ще кілька раз заходив до дівчат, але вони мене виганяли, бо ще не зібралися. Коридори були порожні, ніхто не бігав. Малих дітей майже не було. Тишину порушувала, якась пісня, яка лунала з якось палати. Вона наганяла, ще більше суму. Я сидів на лавочці, яка стояла навпроти нашої кімнати. Ми її з Максом присунули від кабінету лікаря. Вона була дерев’я і доволі велика. Переливалася жовто-багряним кольором. Я спокійно, задумавшись, сидів і очима вдивлявся в кінець коридору чи не вийдуть дівчата і покличуть до себе в кімнату. Віталіка не було видно, він лежав в себе в кімнаті. Макс сидів на планшетові, згодом вийде Віталік і зайде у «ВК». Коридор досі був мрячним, я його ніколи таким не бачив. Вийшов Віталік. Зайшов у «ВК» і почав переписуватися з Лєрою. Я пішов сам до дівчат. За мною крокував Макс. Минаю кімнати. Дівоча в кінці коридору. Стук у двері. Це я постукав. Звичка. Відкриваю. Дівчата вже сидять і розмовляють. Тільки Таня, ще щось робила біля своєї тумбочки.

- Речі збираєте? – запитав я в дівчат.

- Нє, - відповіла Віка, - ми їх ще звечора зібрали.

- Я, ще складую. – Почув голос Тані.

Я сідаю біля Віки і ми починаємо розмовляти. Розмови були, то сумні то веселі. Розмовляли про все. Згадували ніч, «Шабашку» та Сєрого, Діму. Я пішов подзвонити до своїх батьки, спитатися коли мене заберуть. Це попросила Віка. Віталік досі сидів у «ВК» і переписувався. Від нього я дізнався, що Лєра мала сказати, щось важлива. Я здогадався, що вона хоче скачати, що Віталік їй подобається. Взяв планшет. Набираю номер до мами. Гудки. Пі. Пі. Пі. Піднімається телефон:

- Алло, так Саша. Що ти хотів? – запитала мама.

- Коли ви по мене заїдете.

- Через годинку десь.

- Давай через дві годинки.

- Не знаю, побачу, як буду в Луцьку.

- Добре.

Поклалася слухавка. Я пішов назад у кімнату Віки і розказав розмову з мамою. Ми дальше сиділи говорили.

Зайшла Соня і сказала, що вона вже їде. Нам довелося вийти. Дівчата прощалися з нею. Наступного разу, коли я зайшов дівчата сиділи та плакали. Віка прикрила своє обличчя червоним одіялом, так, що тільки виглядав її маленький лоб. Лєра то же сиділа, мовчки. Тані було не видно. Біля ліжка Віки, на ліжку Тані, сиділи Віталік та Макс. Я підійшов до Віки, але не сідав на ліжко. Сів позаду ліжка. За бильцем і прихилив свою голову до її. Я чув, як вона дихає і хлюпає крізь одіяло. Наше дихання було однакове.

- Вона так довго лежить? – запитав у хлопців.

- Відтоді, як зайшов він. – Відповів Віталік і показав на Макса.

Я нахилився до її вуха і почав шепоті, але то чули майже всі.

- Ми знали, що цей день настане. Знали, що нам треба буде прощатися. Життя таке. Але ми обов’язково зустрінемося.

- Це тільки може обіцяти Бог. – промимрив Віталік.

Я обернувся і побачив, що їхні очі вже були «стікляні». Дальше продовжував говорити:

- Я тебе не забуду і все буде добре. Успокойся. І я замовк.

Хлопці вийшли з кімнати. Залишилися тільки я, Віка та Лєра.

Моя рука лежала на ліжку, а я сидів позаду. Моя голова лежала на їй і мої щоки обгортали її кучері. До моїх рук доторкнулися чиїсь ніжні пальчики, тягнуть мою руку під одіяло. Це була Віка. Вона мене взяла ніжно за руки і тихо плакала. Я ліг на ліжко біля неї. Зазирнув під одіяло. Ми так лежали довго. Я дивися на неї, вона на мене та трималися за руки. Лєра почала прокидатися із сну суму. В неї появився настрій. Їй написала Алла, те, що має номер до Сєрого. Адже Лєра раніше подобався Сєрий до того, як він поїхав. Віка то же почала усміхатися. У кімнаті починав панувати настрій. Але ми лежали дальше на ліжку. «Таня, я тебе люблю! Всьо» - почувся запис за моєю спиною. Ми засміялися. Це записала Лєра, коли Діма виконував бажання у грі «Правда чи бажання». Потім вона почала включати інші записи. Нам стало веселіше. Віка попросила вийти і зайти через п’ять хвилин. Так і було. Коли я повернувся дівчата вже усміхалися. 

Ми вийшли всі на коридорчик. Там була Таня. Коридорчик був сповнений радості, від того, що його окутувало сонячне проміння. Ми почали кидати стрибунця. Він відбивався, вже від зеленкуватих стін. І я що сили скакав, щоб його зловити. Від того постійно усміхалася Віка. Всі були веселі. Потім Віка почала всіх обнімати. Кожен був сповнений радості. Віка обняла Макса. Макс намагався підняти Віку, від чого вона кричала. Її крик розійшовся по тихому санаторії. Макс поставив її на землю. Останнім кого вона обняла - це був я. Ми стояли навпроти її кімнати. Вона дуже сильно обняла, і якраз тоді проходила бабуся.

- Не вдалий момент. – прошептав Лєрин голос.

- Нічого, - відповіла бабуся, - головне, щоб він був вдалим для них.

Вона показала на нас з Вікою. Ми почали усміхатися. Всі тихенько пішли в кімнату, яка тільки, що прокидалася від сну.

Я сів біля Віки і ми почали розмовляти. Розмови були різні, але я на то уваги не приділяв. Мені головне було те, що я в останні день сидів біля своє коханої дівчини і слухав її розповіді, які солов’їним щебетом виривалися з уст. Хтось почав розмову хто кому подобається. В ході розмови ми дізналися, що Лєрі подобається Віталік і у Віталіка – це було взаємно. Це була третє дівчина в санаторії за якою він впадав. Перше була Таня, потім Віка, а тоді Лєра. Тані подобався Максим, але Максимові подобалась Віка. Звичайно я подобався Віці, а вона мені. Тані на той момент в кімнаті не було. Вона напевно вийшла і десь тихесенько плакала. Ми вирішили вийти на балкон.

З балкона відкривався чудовий вид на сосновий ліс. Я там був всього один раз. Головне те, що він був чудовий. Перед лісом стояла «котєльна», там лісоруби складали дрова. А ще перед нею були чудові газончики, які розділяла доріжка у вигляді букви «У». В дельті букви росла черешня, а вздовж доріжок кущі.

Там ми зустріли Таню, яка зразу пішла в цей момент. На балконі через перегородку стояв Максим. Він хотів поговорити з Вікою. За Вікою вийшов я. Розмова була не довга. Пізніше вийшла Лєра. Ах, балкон… Ми стояли з Вікою, як у фільми «Титанік». Її ніжні руки були у моїх руках, їх пестив вітер. Моя голова лежала на її плечі. В її правій руці лежав м’ячик-стрибунець синьо-червоного кольору. Ми задумали його викинути, щоб повернутися, ще раз. Наші руки піднялися. Один. Два. Три. І м’ячик полетів у кущі. Я гляну на її кругленька личко, воно усміхалося від радості. Тут ми глянули у низ і побачили два горобчики, які їли хліб. Віка спиталася, хто викинув у хліб і почула у відповідь «Я». Але це було не важно. Ми ще довго стояли в обнімку. Пізніше зайшли в кімнату. В кімнаті була Лєра, Таня була на коридорі. Кімната вже була сповнена сміху та радості. 

Я вийшов перевірити чи не приїхали батьки. Коридорчик стояв пустим, почовгавши в кімнату, я почув телефонний дзвінок. Це був мій планшет.

- Алло, - підняв я трубку, почув мамин голос.

- Я вже на другому поверсі. Будь в кімнаті.

Мама прийшла за пару хвилин, я бігом зібрав речі та вдягнувся. «Мам, почекай 10-15 хвилин. Я піду попрощаюся» - промовив я і зник в коридорі. Коридор вже для мене не усміхався. Я знав, що можливо, то останній день, останні хвилини і я нікого більше не побачу. Проминув холодильник. Проминув кімнати та зайшов до дівчат. 

- Вийшли всі, будь ласка, крім Віки. – промовив я.

- Ок, - ніхто не заперечив.

Я побачив, як Вікине обличчя втупилося у подушку і почала тихенько хнюпити. Я сів біля неї та ніжно обняв. 

- Все буде добре, ми обов’язково, ще побачимся. – Почав я успокоювати Віку.

Мої сльози підпирали мої вії.

- Не плач, а то заплачу я, - намагався я втішити Віку,- підніми своє личко з подушки.

Тут я побачив її сіро-голубі оченята, які сльозилися рясними сльозами.

- Ти коли їдеш? – запитала вона крізь сльози.

- Зараз, моя мама мене вже чекає.

Вона почала, ще дужче плакати, втопившись у подушку. Крізь подушку до мене долинули сльозливі слова.

- Я тебе дуже сильно люблю!

- І я тебе то же сильно люблю.

Тоді на моїх оченятах виступили сльози. В кімнаті панував смуток. До нас навідувалася Лєра, дізнатися, чи ще довго, я відповів, щоб вона вийшла і сказала моїй мама, щоб вона, ще трохи почекала. Тихо та довго ми сиділи в обнімочку. Медсестра запитала на коридорі хто йде обідати. Я зрозумів, що пора вже прощатися. Я обнімав пару раз Віку, і із сльозами на очах промовляв, що ми будемо разом і все буде добре. Наші обійми були сильними. Я досі пам’ятаю запах її волос, які, що разу огортали моє обличчя при обіймах. Зайшли дівчата, вони побачили мої сльози я їх бігом витер і пішов у свою кімнату. Я почав плакати. Вона запитала, що сталося. Я сказав, що влюбився. Мама взяла сумку і пішла до машини. Я ще ра звернувся в дівочу кімнату, але там не було нікого. Я спустився в столову. Вона була порожня, тільки за першим столоком усміхаючись сиділи Віка, Лєра, Таня, Максим та Віталік. Я простягнув руку до Віталіка і Максима, щоб їх пожати на прощання. «Віка можна обняти дівчат?» - спитав я. Просто Віка була дуже ревнива. Я обняв Таню та прошептав, що її не забуду. Вже з усмішкою я обнімав Лєру, яка втручалася. Тут заглянула моя мама. «Мааам, вийди» . Мама вийшла. І я почав обнімати Віку. Ми стояли знову в обнімочку. На її личку була то радість, то смуток. Простояли напевне хвилин п‘ять. Тоді мій ніс нахилився до її носика. Вони були разом. Стояли ще хвилину і тоді я її поцілував у щоку. Вона сказала, що мені пора йти або вона, ще раз почне плакати. І я пішов. «Пака, пака» - заглянув я ще раз, після того я вийшов на вулицю. Погода якраз була під мій настрій. Я крокував крізь тунель ялин до воріт, які були розкрашенні в прапор УПА та України. За ними стояла моя машина. Я сів в машину. Простягнув руку татові, щоб привітатися і тут на моїх оченятах знов забриніли сльози. Машина завелася і ми поїхала. По дорозі я зайшов на сторінку Віки у «Вконтакті» та пролайкав її фото. Ми минали будинки, за вікном машини було по-хмурно. Луцьк. Заїхали до тітки на роботи. Я попоїв. Батьки, ще загрузили машину речами і ми поїхали додому. Минали сіруваті будинки. Виїхали з міста. Я заснув. Прокинувся біля якось магазинчику, де батьки щось купували. Я вийшов купити французький хот-дог. Бека. Більше не буду купувати. Сів в машину із ностальгією за санаторієм.

Вечір

Під вечір я вже був в дома. Зайшов у свою кімнату та сидів при темноті. Пробував дивитися телевізор та заснув. Як, я дізнався пізніше, за мною поїхав Віталік до дому, тоді Віка з Танею та Лєрою. Останнім поїхав Макс. Темно, з моїх очей капають сльози. Вирішив написати Віці, де вона. Вона написала вдома. Ми почали переписуватися, але не довго. Тут зайшов мій батько і включив світло, я сидів плакав. Він запитав, чого я плачу. У відповідь він лише почув «Я хочу у санаторій «Дачний»». Він пішов, я сидів у поганому настрої із слізьми на очах. Вечір пройшов у сльозах та ностальгії. Хтось запросив мене в бесіду у «ВК» «Дачний». Там були всі з мого заїзду. Знову сльози. Я пішов дивитися телевізор та вирішив писати цю розповідь. Одночасно переписувався з Вікою та з дівчатами у бесіді. Ліг спати. Почав писати знову до Віки. На моїх оченятах виступили сльози. І я тихенько почав плакати…

Епілог

Все це кінець розповіді. Більше не буде. Лиш скажу, що я з Вікою переписуюся, що дня та розмовляю по телефоні. З рештою переписуюся у «ВК». Ми сумуємо один за одним. Я дуже сумую за Вікою. Я був би зараз на сьому небі від щастя, як би зміг би її побачити та обняти. Віка, я дуже сильно тебе люблю!!!! І хочу дуже сильно побачитися з тобою!!! Ще додам, те що протягом розповіді в мене був настрій на нулю. На деяких моментах, я плакав, інколи в душі, сміявся та просто сидів із сумом на обличчі. Зараз в мене настрій помірний, але я не радію. Бо це останні рядки розповіді, я зараз збережу її і вкину Віці повідомленням. Завершу роботу комп’ютера та тихо ляжу і буду плакати у подушку. Хлюп. Хлюп. Хлюп. Я вже плачу у душі. Хлюп. Хлюп. Мої сльози виходять мені на щоки. Згадую Віку. Як ми стояли разом, як разом лежали та обнімалися, і ще багато чого… Хлюп. Хлюп. Хлюп. Хлюп. Хлюп. Хлюп. Хлюп. Хлюп.


Алек Кутас 13.03.2016