Свині

Анатолій ВИСОТА: МАТЕРИН ДЕНЬ НА СВИНАРНІ (1, 11.19)


Моїм друзям світочанам, а найперше своїм друзям Тимуру, Дзвінці, Доброславу, Олені та Володимиру – питомим городянам, хочу нагадати, звідки появлявся запашний хліб і ароматна ковбаса на столах українців. Про це написала моя мати Горпина

у своїй книзі-епопеї «ІЗ СІМЕЙНОЇ ХРОНІКИ».

А вже в своїй книзі «Красне…» я розмістив материну оповідь про перший день її роботи на свинарні.

Було це у далекому 1940 році і після семи класів було тоді Груні — моїй майбутній матері, повних 15 літ.

ГОРПИНА ВИСОТА:

ПЕРШИЙ ДЕНЬ
НА СВИНАРНІ.


“… На вулицю Груня вже давно не ходила, а тепер, після пригоди із батьком таке навіть і в голову їй не приходило (ред.: у 1940 р. за “розтрату” в лавці Олекса очікував на суд і тюрму). Так що спати дівчина лягла рано…
А хату вже давно оповив смуток. Всі були мовчазні ніби на лаві лежав покійник. Говорили між собою тихо і не нав’язувалися один одному.
Дівчина лежала й обмірковувала собі за завтрашній день, як то воно буде: “Невже не справлюся? Отоді буде мені сорому на все село! От лише боюся, щоб не проспати...”… Як заспівав третій півень, то Груня устала, хоч її і клонило до сну. Присвітила сірником до годинника й помітила, порадівши, що ще тільки пів на п”яту ранку. Потім тихенько, щоб не будити батьків, одяглася.
Надворі вересневий ще темний світанок освіжив дівоче обличчя, а тоді холод поволі пробрався по-під одежею аж до тіла. Босі ноги оббивали росу із трави, яка, здавалося була за ніч аж приморожена. Ноги спочатку задубіли, але від скорої ходи стали аж гарячими. Ось і хата тітки Катерини і в неї не світиться. Чи вже пішла на роботу, чи може ще вийде? Добре було б разом іти на ферму… Першого разу дівчині було якось не по собі, але й відступати та кидати слово на вітер було не в її характері.
Ось Груні почулося, як стукнули двері й вона помітила, як жіноча постать вже рухалася по стежині від хати до дороги, наближалася до неї.
-Доброго вам ранку, тьотю Катю! — першою привіталася дівчина.

— Це ти? Чесно тобі кажу — думала, що не вийдеш!- Та що ви! Я рішила попробувати, то так тому і бути...
Ішли вже пильною дорогою і вона прохолодно огортала ступні ніг. Туман постелився поперед ними й розлився над річкою та селом, яке ще спало. Дівчина тугіше обгорнулася в жакет, який зігрівав її стан і, здригаючись від сирості і свіжості, що повіяла від річки, мовила: — Оце ж ви так кожного дня рано устаєте? — А доводиться уставати! — А хто ж ото дивиться за вашими дітьми, коли ви цілими днями пропадаєте на роботі? — Отак самі за собою і дивляться. Зараз мені уже легше, бо вони підросли: Миші десять років, а Мані сім. Ото вони удвох і порають одне одного.
Справді Груня не раз їх бачила, обірваних і вмурзаних та й тут же згадалося її власне дитинство, таке ж неприкаяне, і вона примовкла. За розмовами удвох вони й не зчулися, як опинилися вже на колгоспному дворі коло свиноферми. Сторож почув їх заздалегіть і вже розчиняв дві половини широких дверей, як воріт. Над тими дверима була зроблена широка рама, але без шибок і звідти на дівчину вдарив теплий і густий потік отруєного повітря із свиноферми. Незабаром надійшла і тьотя Даша — Катеринина напарниця, вони удвох робили у цьому сараї. Запитала: — Ну як ви тут, дядьку Грицьку, ночували? Чи все в порядку, ніяка свиня не опоросилася?
Ліхтар на стіні крізь засиджене мухами скло тільки й блимав, але й цього примарного світла було достатньо для юних очей, щоб роздивитися у сараї. Грицько покректав трохи, перш ніж відповісти: — Та наче порядок, але одна свиня буде пороситися, бо вже носила в зубах підстілку в куток для барлога… — Це ж котора? Латушка? — Та вона ж…
Підійшли гуртом до клітки, де порплялася й зараз та свиноматка.
Вона набирала повний рот соломи, відносила в куток, розрівнювала й устеляла для себе барліг рилом і ногами. — Справді скоро буде пороситися. Ну йдіть, дядьку, додому, а ми будемо поратися, — повернулася до Грицька Катерина...
Сморід таки був нестерпним, бив і в носа, і в рота так що і в голові крутилося — дівчина не раз вибігала надвір вхопити свіжого повітря, а потім призвичаїлася. Відчувши людей, попросиналися свині й розкувікалися на всі голоси на весь сарай. Катерина відразу почала знайомити Груню із свиньми, підходячи по черзі до кліток. Дівчина усе те примічала. Тут були і свиноматки поросні і маленькі поросятка, які товклися по своїй мамі, була окрема клітка і для кнура, з яким парують свиноматок. Духота, сморід, дихати прямо нічим, підступає нудота до рота, але дівчина намагалася цього не виявляти, навпаки старалася не показати і виду. — Ну, відразу будемо вичищати із кліток, — розпорядилися свинарки. У кутку стояла дерев’яна широка лопата і вила. На ту лопату і показали дівчині, щоб брала.

Ось і зайшли удвох у клітку, де копошилися у гної свині. — Ось так вигрібай! — орудуючи лопатою, показувала Катерина. — А з корит вичищай руками, а гній складай на купу коло кожної клітки. Не бійся їх! Сміліше підступай, не хоче повертатися свиня, то ти їй допоможи лопатою ось так! — і Катерина лупонула свиню по спині. — Ой, так їй же боляче! — пожаліла тварину дівчина. — А ти на це не дивися, нехай тебе розуміє, хоч і свиня!..
Так без звички було тяжко дівчині, що її душа прямо зойкала: “Ой, Боженьку, дай мені сили видержати оце все!”
Крім лопати Груні дали ще й халата чорного кольору і вона його нап”яла поверх свого платтячка. А тепер піт вже пройшов і через халат, а з личка так і капало. “Так ось як заробляють на святий хліб! Без соли будеш солоний від поту!”. І дівчина задерла халата і внутрішньою сторою поли порухом руки витерла обличчя, яке від жари аж пашіло. І вона і свині товклися босими ногами у гною і вона вже не зважала на тих свиней, що шорсткими боками терлися об її литки. А свинарки переглядалися між собою та крутили головами.
Нарешті одна робота була закінчена і коло кожної клітки ззовні на проходах височіли купи гною. Жінки вийшли надвір, щоб освіжитися, а там уже сходило сонце. — Ти диви! Сонце уже зійшло, а коли ми йшли, то було ще темно! — дивувалася дівчина. — Тут, брат, за роботою час пролітає скоро! — обернулася до неї тітка Одарка й, помовчавши, проказала: — Ану пішли, бо чуєте, як уже виспівують! Ходімо до діжі!
Груня знала, що в діжі вимішують борошно на тісто і це є така невисока, але широка діжка (бочка). А вони підійшли до великого і продовгуватого дерев’яного ящика, в якому заготовлявся корм для свиней. “А! То це тому цей ящик — “діжа”, бо в ньому теж вимішують!” — здогадалася дівчина.
Катерина взяла вила й перегортала з боку-на-бік той корм — отак собі “вимішувала”. Дівчина не відводила очей від тітчиних рук аби, бува, не прогаяти чогось: — Ану, тьотю, дайте вила і я попробую! — На, спробуй і ти!
Катерина подивилася, як у маленьких руках ходять великі вила і похвалила: — Диви! І виходить у тебе! Тепер давай я буду накидати у відра, а ви з Дашею розносьте по коритах. А розсипай так, щоб на дві свині було по відру, а відлученим підсвинкам відро на трьох. Так що спершу рахуй, скільки у клітці підсвинків і знай, що на десятеро давай четверо відер, а на двадцятеро — 8 відер, А кнуру окремо повне відро і, щоб намішано було гарно і ще й посипано дертю (обмішка із ячменю). Свиноматкам також добавляй на кожну по котьолку обмішки. Чи зрозуміла? — Та не зовсім… — зніяковіла Груня, але, похопившись, швиденько продовжила: — Ось будемо роздавати, то я все запам’ятаю!
Оцю просту арифметику дівчині треба було вивчити за два дні науки.
Коли було покінчено зі сніданком, почали виносити гній від кліток надвір і складати прямо на віз, що стояв коло сарая.

Ось прийшов завідуючий фермою Олексій Боровик. Він довго не розбалакував, а запріг воли у воза і повіз той гній на гноянку, що була на полі аж за колгоспним двором і її ніхто й не подумав охороняти, бо в кожного колгоспника був свій гній у дворі.
Свинарки пішли за возом, Груня також не відставала від них. Ось і підійшли до гноянки, біля якої недалеко стояла скирта старої торішньої соломи, яку брали на підстілку для свиней. Ноги у свинарок були зальопані гноєм і його запах і тут давав себе знати. Натужившись і гукнувши: “Ану! Разом!” -, гуртом перекинули того воза, який потім, коли його зводили, руба погойдавшись на двох колесах, тяжко гупнув об землю на всі чотири. Від скирти наклали на воза підстілки й знову пішли до сарая. Ще кілька разів отак вони ходили за возом...
Дівчина старалася зо всіх сил аби ні в чому не відставати від молодиць. Потім попідстиляли тою соломою свиням у клітки, позамітали мітлами прохід між клітками, зсипали піском, щоб не було мокро, і знову кинулись до іншої роботи. Одна точить полову, а друга на корморізку крутить гарбузи, яких тоді садили цілими плантаціями спеціально для корму, а третя миє дрібну картоплю і заносить у котли. “Точити” полову, це не те, що точити ножа, а скоріше схоже на точіння пива із бочки у кухоль. На велике решето із великими дірками набиралася полова і такими порухами, як пересівається борошно на ситі, точилася на розстелену рядюжку. А солома оставалася у решеті й потім відкидалася набік. От якраз Груні й досталося лазити по драбині на горище сараю й точити там полову.
Катерина передавала свій досвід Груні, не криючись ні в чому. Коли із цією роботою упоралися, то за цей час у землянці у двох котлах вже зварилася картопля.
У хмарах пари треба було ту картоплю достати із котла величезним дірчастим черпаком і перенести у велике корито, а потім потовкти товкачем – м’ялом. А от тим окропом, в якому варилася картопля, треба було запарити полову. Оскільки та полова після запарки ще ніби збільшувалася в об’ємі, то її розбавляли колодязною водою, яку на коромислі носили відрами від колодязя, який був далеченько посеред колгоспного двору. Потім уже в діжі до полови добавляли потерті гарбузи та потовчену картоплю, перемішували і виходив корм для свиней, така собі мішанка. А дерть окремо добавляли до того корму в залежності від того, кому він призначався.
Пока усе це було перероблено, то прийшла пора обідати і свинаркам, а от чи снідали вони, то було невідомо, а що сама не снідала, то Груня це точно знала. От тільки тепер свинарки згадали, що вони ще нічого не їли. Одарка зайшла у землянку й винесла повний черпак дрібної картоплі, що варилася для свиней, і моркви, яка росла поряд за сараєм на полі і купа її лежала на соломі коло землянки. — Ну, дівчата, тепер прийшла і наша черга!
І вони посідали на соломі під землянкою проти сонця і давай наминати ту картоплю. І Груні це подобалося, бо вона за ці півдня здружилася і ніби злилася в одно із цими прекрасними жінками.
Тут обізвалася Одарка: — От не можу й годі їсти нічого не солене!
А потім попросила: — А піди-но, Груню й принеси ту сіль — вона лежить на вікні у землянці! Дівчина відразу скочила в землянку, але солі ніяк не могла знайти. — Чого це ти там там довго? — нетерпеливилася молодиця. — Не знайду соли! — Та там же дивись вона у черепку на вікні! — Хіба це сіль? Це ж якась сажа у черепку! — Нічого, бери й неси швиденько!
Дівчина принесла ту загадкову сіль у черепочку, а сама стала чистити ту дрібненьку і вже давно охололу картоплю. — Нічого, що сіль чорна, аби вона була лиш солоною! — приказувала Одарка, щедро посипаючи нею картоплинку за картоплинкою і зі смаком вкидаючи до рота. — От якби тут був хоч поганенький ніж, то можна було б почистити моркву і стала б вона добрішою, але і так буде! — подавала Катерина чималу морквину Груні. А та робила все так, як і її старші наставниці.
Поїли, а потім по черзі і запили водою з відра, в якому плавала та обмішка і полова, яких було скрізь доволі. — Ну, дівчата, це ж ми зробили заготовку корму свиням на вечір, а тепер треба подбати за корм і для завтрашнього ранку! — потягаючись, стала підводитися із золотистої і такої вже м’якої і тепленької соломи Одарка.
І знову почалася така сама метушня як і зранку: і полова, і гарбузи і варіння картоплі. Але вже цього разу Груні доручили крутити корморізкою гарбузи. Заготовили корм на вечір, а вже знову треба підчищати у клітках, з корит викидати недоїдене. А потім про свій голод нагадали несамовитими криками свині. У колективному хорі вони вищали так, що хоч вуха затуляй. Була така робота, що не було коли не то, щоб відпочити, а навіть угору глянути було ніколи… І Катерина сказала Груні, коли вони удвох знову підмітали прохід між клітками: — Оце ж, Груню, нам сьогодні легше, бо робимо утрьох, а завтра ви будете удвох, то дивися, може й передумаєш вже мене підміняти? — Та що ви, тьотю! Завтра я вже буду працювати самостійно! Правда, тьотю Дашо, ми не підкачаємо? — Ну дивись! Як буде пороситися свиня, то ти, Одарко, щоб сама приймала! Сьогодні моя черга чекати сторожа, а ви вже йдіть!
Дівчина глянула на свої ноги, які були чорні, як земля. Підійшла до відра, линула води в корито, що стояло під свинарнею, і заходилася мити ноги холодною водою. Щоб відмити той цілоденний бруд із ніг, натирала їх пучком соломи, а потім знову споліскувала. Скинула з себе той халат, що подарувала їй Катерина, і витерла ним насухо ноги, які тепер аж синіли від холоду.

Удвох з Одаркою вони поволі пішли додому. І пока дійшла дівчина до хати, то вже й зорі засвітили і місяць заяснів на небі. Увійшла Груня у хату і, тяжко зітхнувши, сіла на лаву…
Глянула Федора на дочку й зажурено похитала головою: — В молоді роки загубиш ти силу, а потім нікому ти не будеш потрібна… — Ну що ж, мамо, це певно так наша піч пече… Давайте мені вже вечеряти, ато я така голодна, як собака! Борщик ще був тепленьким, але вже схоплювався туманцем. Засмачити його чим-небудь у хаті вже не було. Але у прикуску із цибулею та житнім хлібом дівчина виїла його аж до дна миски.
Думала собі, що, як за день натрудилася, то відразу і засне. Та куди там. Все тіло боліло, як побите. І дівчина, перевертаючись з боку-на-бік, мало не стогнала. Та нарешті всетаки заснула, ніби впала у якусь глибоченну прірву.
Прокинулася у ту пору, коли вже треба було збиратися на роботу: “Ой, Божечку! Не можна і рук підняти, а ноги мов ті стовпи не згинаються! Оце тобі так: один день поробила та вже й зачикалася! А якже ті люди роблять отак роками?”. Устала, розламалася і тіло поволі наче якось одійшло від тої задерев’янілості. Про себе вирішила: “Як мені тяжко не є, але я все одно піду до свиней, бо це ж сьогодні тітка Катерина не вийде...”.
Отак переборюючи ту ніби віковічну втому, не зважаючи на біль у тілі, підбігом Груня спішила вулицею, на якій вже майже у кожній хаті мигали каганці та виспівували півні...”