Лем

Анатолій ВИСОТА: Станіслав ЛЕМ – щира душа (1, 11.18)


Хто з нас пам’ятає хоч щось про своє дитинство? А з якого віку?
Ось дві картинки з мого раннього дитинства. Наді мною пливе туди й назад біла стеля. І все навколо мене таке велике. Десь далеко двері і темні вікна, внизу далеко стіл, то наближається, то даленіє. І чути мені тужливу пісню і я простягаю ручки з колиски до матері. Мати сидить на ліжку й гойдає колиску, причеплену до сволока й співає: «Чорноморець, матінко, чорноморець// Вивів дівку босую на морозець// Вивів дівку босую та й питає// Чи є мороз, дівчино, чи немає?//.
У нас у хаті коло дверей стояв великий казан із кулястим дном. Туди зливали помиї і справляли вночі малу нужду. Я рачкував до того казана по долівці, хапався рукою за стінку, казан важко нахилявся, і з нього хлюпало теплим на долівку. Так приємно було мені плескатися другою рукою в тому казані, робити хвилі, розгладжувати пролите по долівці. Баба сердилася: ось я зараз як дам віником! А мати ласкаво питала: Толику! Ким ти будеш, як виростеш? Я відповідав без сумнівів: — Апітаном! Бо той казан був моїм і морем, і кораблем. Ось дві картинки і я не знаю, скільки було мені: рік чи вже два… І де вилучене з пам’яті, а де з розповідей рідних.
Капітаном я так і не став, але воду люблю, навчився сам рано плавати. І коли вперше побачив дорослим Чорне море в Одесі, а потім Середземне море в Лівані, то радів як дитина. А ще коли чую далекий басовитий гук з пароплава або корабля, то щось віддається щемом глибоко в душі…

Що знаємо про Станіслава Лема (1921-2006)
Це видатний письменник-фантаст з Польщі, поляк, а за походженням з єврейської родини.

А ще він написав дивний роман «Соляріс». Чогось видатні люди соромляться писати про своє дитинство, а Лем написав цілу книгу «Високий замок» про своє дитинство і юність. Він родився у Львові на землі, відтятої Польщею в України. Отже будинок на вулиці Браєрівській (нині вулиця Богдана Лепкого) став для малого Стасика рідним.

Батько Самуїл був військовим лікарем ларингологом, а мати Сабіна була домогосподаркою, виховуючи єдиного сина. Родина заможна, бо коли треба було, викликали пралю або швею на цілий день-два. В родині розмовляли, мабуть, польською, але львівським євреям допомагали. В 1946 р. родина, скориставшись репатріацією, виїхала до польського Кракова.
Станіслав Лем у 1939 р. закінчив львівську гімназію і вступив до вишу – на медичний факультет львівського університету. Але завершив вищу освіту вже в Польщі, ставши лікарем. Але не надовго, бо його захопила літературна творчість.

Про раннє дитинство
Усвідомлення себе самого серед світу кожному дається в різний час. Про це письменник чесно пише: «…По правді, я не пам'ятаю, коли вперше надзвичайно здивувався тому, що я є. А водночас, певно, трохи налякався. Адже мене могло взагалі не бути або я міг бути якимось патиком чи кульбабкою, козячою ногою чи слимаком. І навіть каменем». Пригадати, яким він був маленький допомогли рідні: «…те, що я, ще зовсім маленький, тероризував оточуючих — це правда. Їсти я погоджувався тільки за умови, що батько стояв на столі й то відкривав, то закривав парасолю. Ще хіба дозволяв годувати себе під столом. Цього я, звісно, не пам'ятаю, це були початки, що знаходяться за межами пам'яті».
Батько любив свого одинака і дозволяв йому чимало: «…Я знайомився з батьком, видряпуючись на нього щоразу, коли він сидів у кріслі з високою спинкою. Він не боронив мені нишпорити по кишенях свого чорного, пропахлого тютюном і шпиталем вбрання». Там він знаходив чимало цікавих для себе речей: металевий циліндр із багатьма лієчками; олівчик у золотій оправі з висувним грифелем; металеве пуделко, яке грізно клацало і дивне збільшувальне дзеркальце із діркою посередині та інше.
Про хорошу пам’ять свідчить опис того, що містилося в батьковому столі:
«…У бюрі були замкнені ще дві невимовно прекрасні речі. Маленька механічна пташка в пуделку, оздобленому перламутром, походила зі Східних Торгів і була експонатом — непродажним! — якогось екзотичного павільйону. Побачивши, як після натискання мініатюрної клавіші відмикається пласка перламутрова кришка, а під нею, у золотій клітці, ще одна, як звідти вискакує пташеня, менше за ніготь, темно-веселкове від блискіток, і, тріпочучи крильцями, рухаючи дзьобиком, пострілюючи очками, крутиться, наче флюґер, і співає».
Малий Станіславчик любив халву і мав нестримний характер: «…А я боровся з двома, геть суперечливими бажаннями — чи поглинути почастунок миттєво, а чи навпаки — насолоджуватися процесом його поглинання якомога довше. Як правило, я поглинав усе відразу». А ще був дослідником, бо його цікавило, як там усе всередині крутиться: «…Мав пташечок, які дзьобали; каруселі, що крутилися; перегонові авта; ляльок, які перекидалися, — і все це я безжально випотрошував, видобуваючи з-під лискучої фарби коліщатка й пружинки. Магічну лампу фірми Пате з французьким емальованим когутом я мусив обробити важким молотком, хоча грубі лінзи об'єктива довго опиралися моїм ударам. У мені жив якийсь безглуздий огидний демон знищення. Не знаю, звідки він взявся, так само, як не знаю, куди він згодом подівся». А коли річ не розкривала свої тайни, то малий діяв радикально: «…Я трощив усі забавки. Найганебнішим із моїх вчинків можна назвати акт знищення прегарної маленької музичної скриньки — лискучого дерев'яного пуделка, у якому крутилися під шибкою золоті зубасті коліщатка, обертаючи латунний валик з колечками так, що з цього поставали кришталеві мелодійки. Я недовго тішився тими розкошами. Серед ночі рішуче встав і не вигадав нічого іншого, як підняти скляне вічко й насюсяти всередину».
Водночас хлопчик був жалісливим: «…Я ще не вмів читати, але часто декламував віршики перед гостями. Одного, хрестоматійного, про комара, що впав з дуба, я ніколи не міг завершити, бо щойно доходив до місця, у якому наслідки цього падіння виявлялися геть фатальними (комар зламав собі куприк), то заходився плачем, і мене, зарюмсаного, випроваджували з товариства. Тоді існувало чимало створінь, яким я гаряче й водночас безнадійно співчував, як отому комарові». Я собі уявляю, як би ридав Станіславчик, коли б дізнався про українського комара, який, падаючи з дуба, «потрощив, поламав ребра й кості».
Письменник дуже рано навчився читати й писати. Ось як він написав свого першого листа: «…На четвертому році життя я навчився писати, хоча й не мав якихось особливих новин для письмового повідомлення. Перший лист, якого я написав до батька зі Сколе, куди поїхав із мамою, був лаконічний і повідомляв про самостійне випорожнення у справжньому сільському кльозеті з діркою у дошці. Але я не повідомив, що водночас упустив до тієї дірки всі ключі нашого господаря-доктора».

Яким був на вид
Станіслав Лем геть не жаліє себе, описуючи свою поставу: «…Коли мені було близько десяти, я до шаленства закохався у майже дорослу панну, дівчину, старшу від мене на чотири роки. Здалека я пасивно спостерігав за нею в Єзуїтському садку. Був я тоді вже доволі опасистий, моя постава починала нагадувати грушку, хоча досконалої її форми — найширшої нижче середини — я дійшов лише в гімназії. Обличчя мав пампулясте, очі звичайні й помітно витріщені, бо ж був від природи цікавий. А ще я часто роззявлював рота, бо, здається, вважав, що це додає мені шарму».
Хлопець ріс полохливим: «…Звичайно, я нікого не мордував, крім ляльок і грамофонів, тим паче, що був слабкий фізично та боявся репресій з боку дорослих. Батько не бив мене ніколи. Мама часом штурхала, от і все».

У гімназії
Я вчився в ті часи (1953-1964), коли в класах були парти, за якими сиділо по двоє; як правило, розсаджували хлопця з дівчиною, щоб менше учні казилися. Ось як описує письменник парти ще до другої світової війни: «…Людина часів палеоліту карбувала на камені, гімназисти — на парті. Це було вдячне твориво. Знати, парту проектували винятково мудрі теслі з думкою про міріади учнівських хвиль, які невтомним прибоєм намагатимуться розтрощити дерев'яні окови. Краї кришок із часом шліфувалися, мов слоняча кістка, — там, де за них розпачливо хапалися долоні незліченних поколінь, викликаних до відповіді. Піт і чорнило всотались у грубе дерево, яке звільна набуло своєї невимовної сіро-буро-синюватої барви. Сталеві пера, вістря ножиків чи просто нігті, а хтозна, може, й зуби, позначили його хитросплетами таємних знаків, рядками ієрогліфів, які пластами накладалися один на другий. Адже кожна наступна генерація поглиблювала працю попередньої. Відтак поставали глибокі вигадливі отвори, бо сізіфова праця шкільних годин надала незрівнянної гладкости діркам від сучків. Але й це ще не все. Коли в повітрі пахло грозою і слід було сидіти з чемно складеними руками, тоді очі, ці слуги душі, непідвладні педагогічному складу, в останній спробі ухилення й утечі спочивали на візерунку давніх стільниць. Належно сконцентрувавшись, можна було оглухнути до професорських слів».


Дивне заняття
Станіслав мав добру пам’ять і навіть почуте краєм вуха у класі дозволяло йому мати хороші оцінки. Він не вирізав ножиком на парті, а закрившись палітуркою підручника поринав у творення документів: всіляких довідок, дозволів, приписів і циркулярів, наприклад про дозвіл викопати скарб під Піщаною горою. Усі документи мали свої номери і серії. Відривна частина мала видаватися якомусь «офіцеру» і для перфорації паперу учень використовував дзигу від годинника. Усі документи засвідчувалися підписами і скріплялися печатками: трикутною, чотирикутною і найважливішою – круглою. Для секретних документів Станіслав розробив окрему таємну мову. Ці навики канцелярщини, мабуть, допомогли йому і його батьку-матері – євреям, врятуватися у Львові і не попасти в гетто, де загинули його тітки й дядьки. Сам же Станіслав був світловолосим і сміло ходив по Львову під пильним німецьким оком.

Винахідник
Розробкою і творенням документів Станіслав забавляв себе у школі. А дома він мав інше заняття: він творив спочатку іграшкові телефони, а потім зумів виготовити дома(!) електродвигун. Основою більшості його винаходів була електрика, механіка та прикладна хімія. Звичайно ж він розробляв і вічні двигуни.

Високий Замок
У Львові на горі є місцина, знана усім городянам. Ця паркова зона була недалеко від гімназії: «…Високий Замок був для кожного з нас тим, чим для християнина є небо. Ми ходили туди завжди, коли через несподівану відсутність професора відміняли якийсь урок». Читаючи цю автобіографічну книгу, я сподівався знайти хоч щось українське. Є три скупі згадки. У шибці дома малий помітив отвір із зірчастими тріщинами. Батько пояснив, що це слід від боїв у 1918 р. У гімназії у старших класах один день на тиждень був присвячений військовій підготовці. Перед виїздом влітку у військовий табір коло Татарова учнів-курсантів попередили про небезпеку контактів із місцевим населенням, бо можна заразитися сифілісом. Якось у селі Станіслав помітив, як нужденно живуть гуцули і це було третьою згадкою. І це при тому, що в гімназії майбутній фантаст учив українську мову і добре володів нею.

Як письменник став фантастом
У п’ятидесяті роки минулого двадцятого століття Станіслав Лем працював лікарем і став писати оповідання. Потім написав повість і його замучила цензура, бо згадаймо, що це була комуністична Польща. Якось якийсь огрядний видавець сказав, що в Польщі ніхто не пише наукової фантастики і запропонував це робити початкуючому літератору ще й пообіцяв контракт. Лем тут же погодився і за кілька тижнів написав повість «Астронавти». Її видали і лікарська практика була забута. Крім рафінованої фантастики Лем писав і реалістичні твори, як от роман «Нежить», в якому він проявив неабиякі знання хімії і фізіології.
Із кількох десятків творів окремо стоїть роман «Соляріс».

Колись давним-давно я бачив екранізацію Тарковським цього твору, здається після 1973 року. Мене вразив сам задум письменника описати взаємодію людства із іншою цивілізацією. Це був мислячий океан на планеті Соляріс, яка оберталася навколо подвійної зірки. Станіслав Лем був атеїстом і мабуть не визнавав реінкарнацію. А саме отримання нового тіла душею дозволяє виправити помилки попереднього життя (Карма). Він придумав, як можна виправляти помилки в теперішньому житті. Мислячий океан Соляріса витягував із свідомості астронавтів ті події, в яких вони завинили. Головний герой Кріс не вберіг свою юну дружину Гері від самогубства. І ось той океан прислав у герметичну станцію точну копію давно загиблої жінки. Кріс обманом відправив ту жінку на ракеті в космос і посивів від усвідомленого горя. А другу копію він полюбив так, як ніколи не любив свою справжню дружину.
Я прочитав ще й сам роман, а тоді подивився американську екранізацію «Соляріса». Повне розчарування. І я знайшов той давній радянський фільм і з охотою ще раз його подивився. Раджу й вам.

Наостанок
Перед нами життя чоловіка. За свої 84 роки Станіслав Лем чимало зробив.

Він наситив наукову фантастику філософією – це головне його досягнення.
А я так і не став капітаном. Тепер бачу, що десь схибив. Моє покликання — це публіцистика. Мене дехто називає громадським діячем районного рівня. Пригадайте і ви за своє дитинство і як це вплинуло на ваше доросле життя.

Хай же буде!