February 5, 2020

Неволя

Анатолій ВИСОТА: Два дні в неволі, (1, 12.19)


Щоб було зрозуміло
У грудні 1942 року староста Володимир Духлій сказав комусь по секрету, що одружених не будуть забирати в Німеччину і оддав заміж свою юну дочку. Ця чутка миттю пронеслася Красним, що на Київщині, і красняни стали спішно женити своїх синів і оддавати заміж дочок. Вже в січні хутко справили весілля і Груня Палієнко вийшла заміж за парубка Михайла Висоту. Вони стали потім моїми батьком-матір’ю. Вони одружились не по любові, а так було треба, щоб не забрали весною в Німеччину. На той час вони мали по 18 років, бо обоє були 1924 року народження.
Але в травні 1943 року з Красного забрали в Німеччину всю молодь, не дивлячись хто там одружений. І повели пішки під конвоєм в Обухів, щоб бува хтось не втік дорогою. Ніч бранці перемучилися в обухівській школі, а потім їх кілька сотень з усього району повели пішки у Васильків. Звідти їх довезли залізницею в Київ. Двоє щасливих дівчат-краснянок з Києва повернулися в Красне – їх забракувала медкомісія. Кілька діб відмучилися наші в товарних вагонах, поки їх нарешті не довезли в Німеччину живими. Дорогою Груня втратила свою першу дитину. Опинилися вони аж у Вестфалії, округ Уна, село Гаус-Гайде. Це було десь отут:

Це нині земля «Північний Рейн-Вестфалія.


Перший бауер здавався доброзичливим, але через кілька днів Михайло отримав від нього молотком по спині, бо не втримав важенний мішок з добривами і той репнув, а добрива розсипалися по землі. Тому наших відправили на біржу праці (Арбайтсамт).
(Все вам розказане я взяв із родинної епопеї моєї матері Горпини Висоти «Із сімейної хроніки», а саме з книги третьої, частини другої).

Перші враження
«…Але їхали вони з новим бауером Ноле недовго, десь з годину, а може й менше. Поїзд м”яко зупинився собі й красняни позлізали з своїми фанерними чемоданами й під чіткі німецькі оголошення з репродуктора розглядалися. Чиста і акуратна станція й видно, що недавно відбомблена, бо не всі вирви ще були зарівняні. І знову вони за помахом руки нового хазяїна пішли далі.
Ішли вони асфальтовою дорогою з півкілометра і потрапили в село Гемерде. Обабіч дороги були тротуари, а по клумбах цвіли квіти. Чисті будинки стояли рядком і виділялися акуратністю. У відкритих вікнах виднілися вазони з розкішними квітами. Виблискували чисто вимиті шибки і підвіконня. Ось вони підійшли до трьохповерхового будинку, який виділявся своєю елегантністю. Ворота надійно з”єднувалися із жовтим муром і було видно, що виковані майстром. Поруч воріт і хвіртка залізна, а над нею повилася віночком витка роза. Груня аж зупинилася, бо ще не бачила живий вінок такої неземної краси. Кругом панував порядок і чистота. Доріжка, посипана піском, рипіла під ногами й вела до будинку. Посеред двору був не ставок, а басейн із бетонними берегами, а в ньому плавали гуси і качки.

Що ж це воно таке? Наші такого ніколи не бачили й дивувалися собі мовчки. А в душі кричало: “Що цим німцям ще не вистачало, маючи такий достаток і красу навколо, що вони пішли війною на нашу таку бідну країну, що ніяк не може звестися на ноги? А це все робить жадоба до чужого! Думає: винищу усей люд, а сам буду жити як у Бога за пазухою… Хіба ці порядки наводить сам Гітлер? На німців доводиться ж працювати усій Європі, як оце нам — українцям! Ох же й сволота!..”.

Груня з Мишою обережно, поскрипуючи своїми фанерними чемоданами, зайшли у їдальню. Там на столі помітили у глибокій мисці варену картоплю. І не багато, а так, щоб одному перекусити. І ці раби кинулися до тої миски і миттю все з”їли, бо зранку ж нічого не їли і були голодні. І вже тільки, почувши осудливе: — Ну і їсте ви, як свині, — Груня з Мишею зрозуміли, що та в переднику, мабуть служниця, спостерігала за ними. Як хотілося краснянці обізватися й гостро запитати: — “Що? Може шкода фашистської їжі, що уболіваєш за з”їдене?”. Але стримала себе, хоч ці слова і погасили б ту страшну образу на німців і на всю їхню Німеччину.
Тим часом увійшла німкеня, яка працювала на кухні. На ній акуратна зачіска, яка придавала їй елегантності. Білий фартушок облягав її стан. Все на ній лежало пригнане точно по розміру. Красиві риси обличчя вказували, що і німці є творінням Божим. Можна навіть сказати, що красива і гордовита. Начищені до лиску туфлі відділяли її білі красиві ноги, виточені ніби напоказ. Да, хоч і німкеня, але гарна. Та вона ще й привіталася: — Гутен таг! І обернулася до тої в сірому переднику з розпорядженням:
— Ти тепер підеш працювати на поле, а цю дівчину візьмемо на кухню! І звернулася до Груні: — Ферштеест ду? (ти розумієш?). — Не розумію! — відповіла Груня українською. “Ага! О, цю гарну зовуть Аною, а хочуть спровадити на поле Ему, бо це таке дівчисько, що на кухні нічого не тямить!” — усе зрозуміла Груня та тільки виду не подала. Їй здавалося, що на кухні серед німкень, що гергочуть як ті гуси, буде одиноко і сумно. А на полі з кимось хоч словом перемовишся, а тут тільки й слухай чужу й ненависну мову.

Тут ніби з неба впав фульвальтер (бригадир). Оце вже справжній фашист! Видно по всьому. Глянув як пірат. З-під білих кошлатих брів зневажливо супилися безбарвні світлі очі. При костюмі і в брилі. Ще й краги насунуті поверх черевиків — це ніби замість халяв від чобіт. Не привітавшись гаркнув: — Коммен гіер! (пішли). І широким кроком повів наших до стайні, де стояла висока драбина на горище. Різко показав на драбину: — Нах гох! (на гору). А Михайла повів із собою. Куди?!
Груня, полізла на горище і в сутінках помітила, що не сама. Привіталася до тих сірих людей: — Добрий день вам! — Добжи дзень! — відповіло кілька голосів тихо. “А! Це поляки...” — розчарувася наша краснянка. Вона запитала і зрозуміла, що Михайла забрали й повели накидати на воза клевер, бо саме тоді тривала сіножать, пора сінокосу. Пізніше запитала Груня в поляків за того чоловіка у військовому однострої, що не відповів на її привітання. Виявилося, що це француз Моріс, який не розуміє по-польські.
Він почув голос бригадира Дяда і відразу схопився, бо не дозволялося відпочивати в час роботи і він боявся видати себе голосом. І це їй тихенько пояснила полька Кароліна.
А збоку заревів Дяд: — Руге! (замовкни!). Ду мус дроп! Іммер дроп! ( ти мусиш весь час утоптувати!). — Що це йому від мене треба? — тихо запитала Груня. Бо не зрозуміла й слова з того ревіння. — Ти не балакай, а утоптуй цей клевер! — пояснила Кароліна.
А надворі сонце припікало все більше. Чорна покрівля даху була розпечена мов на вогні. На горищі Груні без звички просто не було чим дихати від тої пилюки з сухого клєверу. Від того чаду у голові стукало як молотками. А руки хапають в оберемок те сіно й несуть під ту розжарену покрівлю і утоптують, і утоптують — аж серце вискакує тобі з грудей. Хочби хвилину подихати свіжим прохолодним повітрям… Піт заливає очі і втерти ніяк, бо руки і одяг сірий від пилюки. А лице стало як мара сірим і незнайомим, як в тої польки Кароліни.
В таке пекло Груня потрапила вперше. Скрізь доводилося працювати і важко було, хочби згадати працю на краснянській свинофермі. Але така каторга була для неї вперше. Хочби води дав хто ковтнути, хоч один ковток!

Ато на губах аж сіль виступила, а язик став таким шорстким мов у колючках. А в роті гірко як полину наїлася… І докорила собі краснянка, що так легковажно відмовилася від роботи на кухні. А варто лише було сказати “я” (так). А на кухні чого чого, а води тої вдосталь...
Всі мовчки працювали, пакуючи той клєвер. Підвода під”їжджала за підводою прямо в той сарай і хлопці подавали вилами через великий отвір той ненависний клєвер, а дівчата підхоплювали його руками й носили, й носили. І здавалося, що цьому не буде ні кінця, ні краю. Та ще й той надушник бригадир Дяд далеко не відходив, а стояв собі в стороні, куди не сягала пилюка. Груня не втрималася й тихенько запитала в поляків: — Водички не можна напитися? — Нє мов ніц! — злякалися ті. “Ох і гади! Фашисти-людиноненависники!” — лютувало в неї мовчки все її єство.
І отак в такому темпі працювали невільники аж до вечора… Змучені, знесилені вони злазили тою тремтячою драбиною на тремтячих ногах. Одяг поприлипав до тіла і несила було його стягти з себе. І стягла, і витрусила від пилюки. Тоді люди побігли до крана з водою, що був у стайні для коней. І спраглими губами кидалися по черзі до води.
Холодна вода, о чудо, охолоджувала шерстяний язик і хоч віддавала іржею та затхлістю, а таки тамувала спрагу. Ніхто не розмовляв, а лише відплювували й відхаркували ту чорну масу, яка поналипала і в рота, і в носа ще й десь там у глибині в бронхах і легенях.

На увесь двір задзвонив електричний дзвінок і ветерани-невільники знали, що це їм подають сигнал “пора в їдальню!”. Понапивалися води як ті коні, а їсти таки хочеться...
Трохи охолодившись, люди рушили до їдальні, яка містилася під одним дахом із кухнею. Там стояв довгий стіл, біля якого притулилися дерев”яні ослони. Кожний із невільників знав своє місце. А Груня з Мишою скромно собі стояли збоку й чекали, коли всі повсідаються. Потім сіли на вільні місця і собі. Поступово втома відходила і молодий організм повертав собі силу. На вечерю була картопля із тушеною капустою. Усі їли мовчки і з апетитом...
Груня поглянула на їхні скромні сімейні пожитки, що вміщалися у двох фанерних скриньках, що сиротливо притулилися собі в куточку і вірно чекали на своїх господарів. Після вечері усі порозходилися по своїх штубах, а наші чекали на наказ бауера. Ось і їм знайшося місце. На горищі корівника було відгороджене дошками місце. Там стояло дерев”яне ліжко з двома подушками на байковій сірій ковдрі. Груня відразу захлипала, приказуючи: — Попали з вогню та в полум”я… В того першого хазяїна хоч була тьотя Марія… А тут усі чужі…
Миша, опустивши голову, зітхав тяжко, сидячи на тому ліжку. — Хочби хто словом перекинувся… — плакала тихенько юна невільниця…

Другого дня
Другого дня захмарило так, як на дощ, і наші думали собі, що ось і буде нарешті перепочинок. А того літа 1943 року взагалі були часто великі грози. Ще зранку дихнув вологий вітер, який з кожною хвилиною наганяв вологі хмари, які густо заволокли вже все небо. Почалася гроза з тріскучими дужими розрядами після блискавок на все небо...
Але невільники не мали права на відпочинок. Через дощ нема сінокосу, то накидали гній на причеп і трактором вивозили його на поле. Коли той причеп завантажили, то наглядач наказав Груні йти за трактором. А трактор з причепом їхав швидко й краснянка не встигала за ним, а дощ лив як з відра. З одежі не осталося й сухого рубчика. Одяг, довга спідниця прилипла до тіла й заважала йти швидко. Босі ноги місили грязь і ковзалися в різні боки. Ось дійшла й побачила, що причеп вивернув гній, а наглядач наказав його розкидати й розтрушувати, незважаючи на дощ. Слів не розуміла, а по його рішучих жестах зрозуміла, що поки приїде наступного разу, то, щоб це все було розкидано… Боже! Чуже поле, чужа сторона і нема на тому безконечному полі жодної живої душі окрім неї.
Часті спалахи блискавки, що сліпучим вогнем борознили небо й гарматні удари грому розколювали і небо і Грунину душу. Ось знову заревів трактор, важко перевалюючись, він підповзав із причепом, наповненим новим гноєм. А краснянка ще й половини не розкидала з тої першої купи, хоч і старалася зо всіх сил виконати наказ. Ось трактор укляк недалечко, а наглядач по-молодечому вискочив з кабіни і підбіг до Груні. Несподівано він вихопив у неї вила і перетяг її ними через усю спину. Другого удару полонянка не чекала, а кинулася навтьоки. Гортанна німецька мова біснувато кроїла її серце: — Кома гір цурюк! (іди сюди назад!).
А вона стояла під дощем на безпечній відстані й ридала від приниження. Образа спазмами здавлювала її горло. Між лопатками наче хто приску насипав і лютий дощ ніяк того не холодив. Він же може догнати трактором і навіть задушити або убити тими ж вилами. Он як ними розмахує… Але чомусь розвернувся й поїхав знову до гноянки, бо там же раби собі гуляють, не маючи куди навантажувати той гній.
Дівчина, не погамувавши болю й образи, знову підійшла до купи і стала слизькими вилами розкидати той гній, а собі постановила: “Нехай ось знову захоче відібрати вила, то не чекатиму, а самій йому тими вилами, куди попаду!”. Але третього разу привіз гній француз Рене Арно.

Він підійшов до дівчини й заговорив до неї сумішшю французської й німецької, але вона не розібрала. Лише зрозуміла, що не треба устилати густо гноєм поле, а розкидати так, де скільки упаде, ато знову Дяд битиме. А вона ж старалася так гарненько устилати поле, як материн город в Україні — зрозуміла свою помилку Груня. Ага, аж тепер вона зрозуміла свою помилку: вони хочуть, щоб вона робила хапком-лапком як у колгоспі. Той Рене підтвердив, що цей гній, всі три купи, треба до вечора розкидати й показав сам вилами, як його розвертати...
Минула гроза й виглянуло з-за хмари сонце і стало припарювати знову на дощ. І справді: не встигла висохнути на ній одежа, як знову зашаленів дощ… Груня хрестилася і благала в Бога і в усіх святих, щоб допомогли їй укоротити віку, щоб нарешті закінчилося це німецьке знущання. Бо такої зневаги і такого приниження ніколи вона не зазнала в своєму житті...».

Оце такі німці насправді

Погляньте, якою була Груня перед німецькою неволею. На світлині, зробленій весною на Паску у 1942 році, вона ліворуч.

Українцям є чого повчитися в німців. Вони справді працьовиті, ретельні й дисципліновані, а ще кажуть, що й культурні. Але все це розбивається їхньою аморальністю, — вони ставилися до інших людей, як до робочої скотини. Доказом цього є те, що ви прочитали. Я чув розповіді краснян, про роки неволі в Німеччини і вони підтверджували вами прочитане. Не легше жилося в неволі й Ярині – Михайловій старшій сестрі (1922 р.н. — 1950 р.с.). Її забрали в Німеччину ще в 1942 році і вона працювала на заводі у Дуйсбурзі.
А що ви хотіли? Німеччина завоювала у 1941 році Україну разом з українцями. А потім силою стали вивозити наших людей на роботу в Німеччину. Михайло і Груня теж носили на грудях нашивки з написом «OST».
Українські заробітчани й нині їздять на роботу в Німеччину. Але вони можуть поїхати туди й вернутися в Україну по своїй волі.
Та краще, щоб була достойна робота і заможне життя в Україні.

Хай же буде!