Жива віра

Анатолій ВИСОТА: ЖИВОВІРЦІ в Обухові (5, 11.18)


Я знав, що в Обухові є віруючі в Ісуса Христа, яких називають харизматами і що вони співають і танцюють під час відправи під естраду. А самі вони називають свою конфесію, а точніше, громаду, «Жива віра». 25 листопада 2018 року, в неділю, треба було мені поїхати в Обухів і забрати електропилку Foresta з ремонту. Пилка загула раз і другий – значить працює. І вже вона у великій зеленій сумці. Туди ж потрапило ще дещо з магазину-супермаркету. І була в мене ще вільна година до рейсового автобуса на Красне.
Надворі зранку замрячило і при мінусовій температурі все вкривалося льодком. Як канатоходець я повільно добрався до Будинку культури (БК) (нового), що на Піщаній, щоб там перебути цю годину в теплі й добрі. Сів я на малинове крісло у холі, із зачиненого залу притишено лунала естрада. Потім відчинилися двері і хол заповнився гуркотом барабанів. І я згадав, що саме зараз після 10=00 в БК відправляють службу живовірці. Посумнівавшись, я скинув шапку, зайшов до залу й зупинився у проході, поставивши збоку свою важку сумку.
На сцені п’ятеро дівчат з мікрофонами співали «Слєпой празріт, храмой пайдьот…», повторюючи це раз-за-разом як приспів.

За ними в глибині сцени естрадна група оркестру вигравала на весь зал, посилюючи мелодію барабанними переборами. Двоє юних дівчат у жовтих штанах і зелених коротеньких платтячках пританцьовували, вимахуючи одночасно прапорами. У залі стояли віряни й підспівували, деякі з них сиділи. Я прикинув, що число їх було так під 70. Це були переважно жінки середнього віку, років під 40-50, були й старші. В залі махали ще великими різнобарвними шовковими прапорами. З 9-ти прапорів один був українським, а інший єврейським. Цими двома трохи помахали й поставили у штатив.
Ось пісня-псалм змінилася і стали зі сцени співати: «Бог Ізраіля Адонай царствавал, царствуєт і будєт царствавать вавєк», повторюючи це багатократно.

Дівчата-танцюристки вискочили з-за лаштунків вже без прапорів і злагоджено підтанцьовували й вимахували руками. Я не зчувся, коли й сам став плескати в долоні. Серед десятка-двох чоловіків-вірян вирізнялися високі й акуратні віряни, схожі на скандинавів. Помічаю, що в людей якась ніби несправжня радість. Ніби лиця якісь затуманені.

Молода мама Жанна
Поруч зі мною стояла під стіною й співала молода повновида жінка.

Її трирічна доня весело бігала то сюди, то туди. Справді, кілька вірян прийшли на відправу із своїми малими дітьми. Тим часом ті дві танцюристки, збігли зі сцени, підхоплюючи на ходу дівчат, які теж намагалися вимахувати руками в такт пісні зі сцени. Двоє маленьких дівчаток побігли з ними й опинилися на сцені. Десь взялися там ще два хлопці років так по 13-14 і разом з дівчатами утворили коло, яке оберталося то в один бік, то інший. А потім під завершення пісні те коло аматорів-танцюристів зійшлося до центру, звівши руки до невидимого Бога.
Запитую у жінки, як її звати. Відповідає сміло: — Жанна! А вас як звати? – Анатолій Михайлович – кажу чесно. Каже, що з Обухова, а я мушу сказати, що з Красного. Кажу їй, що вона тут мабуть років з десять, як співає. Каже, що більше й уточнює, що 17. А чоловік же де? Каже, що ходив-ходив, а тепер вже не ходить. А де ж ваш пастор? Жанна показує в зал на чоловіка в клітчатому сіро-білому піджаку й каже, що це Олександр Нестерук. Питаю, чи платять десятину. Так, платять щотижня. Я кажу, що ви молодці, що оце так радо зустрічаєтеся й співаєте на славу Христа. Їй це подобається.
Тим часом головна співачка робить крок вперед і під тиху музику проказує, звичайно ж російською, що Бог тут і він в кожного з нас у серці. Я схаменувся і дивлюся на годинник: пора на автобус. Жанна запрошує приходити ще. Я вже в холі одягаю шапку, як знову заревла музика – це маленька донька Жанни вирвалася на волю і її вже ловить мати.

Що це таке?

Я повільно слизькими сходами опускаюся вниз від БК до зупинки автобуса і роздумую собі. Це ж мабуть ця Жанна 17 років тому бігала залом у змійці, пританцьовуючи на ходу. Тепер приводить сюди свою маленьку дочку. І їм обом добре. Ще одна вірянка сказала мені згодом, що їм не жалко віддавати десятину. Ці гроші повертаються, бо менше хворієш і менше витрачаєш на ліки.
Мабуть це добре, що у наш важкий і непевний час люди знаходять собі зовнішню підтримку: від одновірців і від Бога. І головне, що вони роблять це в радості. А чого ж я не серед них? Бо розумію, що це є витончена технологія русифікації. Що добре і веселе та радісне сприймається через російську мову, а українське знову відсторонюється на задній план.

На завершення
Яке цікаве життя. Надворі негода, слизько (ср…пад), а це сприяло мені в роздумах про веселе і радісне. Усміхнись і ти до когось і тобі стане радісно на душі.

Хай же буде!

Додаток від 7 січня 2019 р.

Учора довелося мені побувати в Обухові. Треба було купити цукерок колядникам. Було з півгодини вільного часу і я зайшов у ЦЕНТР ДОЗВІЛЛЯ — там тепліше. У холі лунала гучна музика, приспів: О-йо-йо, йо-йой, Най- -нана-най! Прямо закликав до танцю. Ну, думаю, щось українське. Заходжу до зали, там живовірці знову правлять службу: танцюють колом на сцені й співають. Незчувся, коли й сам став підплескувати. Коло сцени помітив знайому Жанну — вона спостерігала за донею в колі танцюючих. Ось її доня разом з артистами зникла за кулісами. Побігла за нею й мама. Тим часом пісні змінювалися танцями. Дивлюсь, що в залі людей поменшало і переважно жінки та дівчата. Махають десятком прапорів. Пора мені виходити. Бачу в сінях Жанну

і її доню.

Каже, що доню звати Улянка. Вони іншим боком вийшли із зали.

Ми тепло Попрощалися...