Книжка про виховання: «Спілкуватися з дитиною. Як?» Ю. Гіппенрейтер

by Літературна платформа Leport
Книжка про виховання: «Спілкуватися з дитиною. Як?» Ю. Гіппенрейтер

Приблизно раз на місяць у школі, де я працюю, батьки збираються не для того, щоб вислухати скарги чи прийняти із вдячністю похвалу. Грамоти хорошим батькам ми не видаємо, а як правильно виховувати – намагаємося не повчати. “Школа для батьків” – це знайомство з педагогікою як реальною справою, адже з нею у певний момент зустрічаються всі.

Колись мене вразили слова мого викладача. Він казав: “Чомусь нікому сьогодні не спаде на думку зібрати самотужки мобільний телефон чи комп’ютер – для цього є спеціалісти. Та що там, не впевнений, що й шубу хтось стане шити самостійно. Є цілі фабрики, які займаються пошиттям одягу. Звичайні люди у цьому не розбираються, то й не лізуть туди. Зате коли в тих самих людей з’являються діти, невпевненість зникає. Тю, кажуть, що тут такого! Всі виховують, то що, я не зможу?! От і виховують стихійно”.

На педагогів учаться не всі, але всі змушені виховувати. Ясно, що в школі ми виховуємо по-одному, а батьки вдома – по-іншому. Щоб не ставити дитину у важке становище, коли вона вдома чує одне, а в школі зовсім інше, школі слід “синхронізуватися” з батьками. До того ж, вчитися завжди треба, в тому числі й вчитися виховувати дітей.


Я провів для початку невеличке опитування на чотири питання серед батьків. Найбільше мене цікавило одне: “Принципи й ідеї яких педагогів, психологів, філософів Вам близькі?”

Батьки відповідали по-різному. Хтось згадував Сухомлинського, Макаренка і навіть Ушинського, а хтось посилався на імена американських авторів. Одні писали про творців “ненасильницької комунікації”, тоді як інші – про “трудове виховання”. Класиків згадували рідше, ніж сучасних психологів, яких занесло в педагогіку.*

Дуже мені цікаво подивитися на тих батьків, котрі вказали Ніцше і Шопенгауера. Як ідеї цих двох “освітян” застосовуються у вихованні? Виходить, напевно, як у тому анекдоті: “Бабуся-ніцшеанка годує сильних голубів слабкими”.

Очікувано для мене серед відповідей присутнє ім’я засновника теорії прив’язаності Гордона Ньюфелда. Це така педологічна теорія, згідно якої людина – та ж тварина; якщо ми хочемо її навчити, то слід спочатку її приручити. Представники називають це “встановити з дитиною зв’язок”. Спирається теорія на дослідження над мавпочками, які між роботом-годувальником і опудалом мами обирають останню. Висновок цього дослідження: дитинча мавпи обирає те місце, де їй психологічно комфортно.

Часто згадувалося ім’я Юлії Гіппенрейтер. Вчителі й батьки знали це прізвище і посилалися на її праці. Мені стало трохи соромно, що вперше дізнався про неї. Тим із більшим завзяттям я взявся за організацію першої зустрічі “Школи для батьків”.


“Як, – запитували батьки, – нам треба читати всю книжку? Це обов’язково?”.

Так, батькам обов’язково треба було прочитати одну з найпопулярніших книжок Гіппенрейтер “Спілкуватися з дитиною. Як?” Ледь не в кожного ця праця лежала вдома.

Багато хто не читає книжки від початку до кінця, а лише схиляється до окремих випадкових фраз. Час такий: всі хочуть усе й одразу, тому хапають шматками звідусіль, не встигаючи розібратися. Так вийшло з книжкою Гіппенрейтер.

Батьки до останнього сподівалися, що це жарт. Вірили, що формат “Школи для батьків” виявиться більш зручним: прийде лектор, “спеціаліст із Гіппенрейтер”, який коротко відтворить основні принципи її педагогіки і роз’яснить їх.

“Е, ні, – пояснював я, – так не буває. Не вірте в таке навчання, де спеціаліст приходить і робить всіх розумними. Для того, щоби щось зрозуміти, треба самому розбиратися, треба самому зробити те, що зробив спеціаліст”.

Словом, взялися ми до читання.

Що ж це за книжка?

На звороті обкладинки написано, що ця книжка дасть відповіді на питання: “Як побудувати нормальні стосунки з дитиною?”, “Як примусити її слухатися?” і “Чи можна поправити стосунки, якщо вони зайшли в глухий кут?”. Найважливіше, автор обіцяє дати в книзі поради щодо того, як вирішувати складні питання виховання на практиці.

Юлія Гіппенрейтер – це професор МДУ, відома вчена і педагог, популяризатор психології. Працює, як запевняє та ж обкладинка, “в різноманітних сферах психології; від психології пізнання до сімейної терапії”.

– Так, це дуже практична книжка, – чув я від Ольги, адміністратора школи. – Колись ця книжка допомогла мені з моєю Лєною, старшою. Головне, що мені запам’яталося – це “Я-позиція”.

– Що таке “Я-позиція”?

– Це проста, але дуже корисна річ. Коли дитина себе погано поводить, не слухається, капризує і таке інше, ми звикли її неправильно виховувати. Ми кажемо: “Припини!”, “Як ти себе поводиш!”, “Що люди подумають?”, “Яка погана поведінка!” А треба не так.

– Як же треба?

– Все просто. Найкраще виразити свої почуття щодо поганої поведінки дитини. Наприклад, “Мені соромно за твою поведінку”. “Я почуваю себе так пригнічено через твій вчинок”. “Мені неприємно від твоїх слів”.

Це один із прийомчиків. Таких прийомчиків у книжці багато: я б сказав, що вона з них і складається. Ще у книжці є правила, як слід поводитися з дітьми, рекомендації, як з ними говорити так, щоб вони вас почули і правильно зрозуміли, а також багато прикладів, історій, листів про реальні випадки зі справжніми дітьми.


Щоб не копіювати абзаци сюди, просто відсилаю вас до самої книжки.

Читаючи, я з усім був готовий погодитися.

Адже правила взяті не з голови (принаймні, дуже на це сподіваюся). А хай би з голови. Тоді, можна сказати, автор поцілила в яблучко. Багато із того, про що вона написала, доречно, справедливо, правдиво.

Єдине, що не так – сама книжка.

Є така формула: “Вихователя теж треба виховувати”. Вся педагогічна література тільки для того й пишеться. Звісно, вона дуже різноманітна. Одна книжка – про колектив, про його роль у вихованні особистості, інша – про те, як не втратити вроджений талант дитини, ще якась – про проблеми дитячої психології. І так далі. Книжок про те, як треба і не треба виховувати – тисячі. Всі не прочитаєш.

Але ж треба виховувати дітей не колись потім, а прямо зараз. І не якось, а грамотно.

І от, беруть молоді батьки в руки книжку Юлії Гіппенрейтер.

Яка гарна книжка – в ній є відповіді на всі питання! Дуже прикладна.

Прикладна, та не практична. От що мене в ній бентежить.

Усі правила не вивчиш. Якщо підходити до виховання дитини “за правилами”, то ти мусиш знати їх назубок. Тоді у кожній ситуації ти зможеш згадати правило та знайти потрібну рекомендацію. Це виховання “згідно інструкції”.

Насправді, це і не виховання зовсім, а приведення живої дійсності у відповідність до книжки. Батьки перетворюються на інспекторів, які точно знають, як має бути, і знаходять все, що виходить за межі норми. Можливо, якщо так перевіряти заклади харчування на відповідність санітарним нормам, то ця позиція виправдана і має сенс. Але ж діти – це не замкнуті незмінні структури. Це живі творчі люди, які порушуватимуть, руйнуватимуть усякі межі. В тому й полягає їхня творчість: обходити правила та рости.


Звісно, книжка ця дуже зручна для батьків. Вона дає надію, що можна виховувати безболісно: і для себе, і для інших. Батьки дуже раді вірити, що виховання дітей – проста штука. У батьків своїх справ вистачає, їхнє життя не закінчується на дітях. Тому книжка з чіткими правилами й рекомендаціями стає засобом побудови чіткої системи стосунків.

Батьки починають працювати за готовими схемами. Якийсь час це діє, але – о, підступне різноманітне, багатобарвне життя! – одного дня обов’язково виявиться, що ніяка схема не в змозі охопити все багатство діяльності дитини. Дитина розвивається, дорослішає. Схема – ніколи. 

Батьки не можуть зрозуміти, чому “трюк” не діє. Мабуть, зробили щось не так. Сказали не ті слова, не тим голосом говорили, не тим поглядом зиркали. Причин можна знайти багато, батьки шукатимуть, знайшовши – перебиратимуть їх одна за одною. Читатимуть книжку знову й знову, застосовуючи поради і так, і сяк. Але можуть так і не збагнути, що проблема не в тому, як використовувати теорію, а в самій теорії.

Виявиться, що теорія – прикладна, бо її можна прикласти, але зовсім не практична – бо дитину нею не виховаєш.

Теорія і практика – це не дві протилежності. Теорія виростає з практики, вона і є практика. Перш ніж набути теоретичної, узагальненої форми, практика сотні тисяч разів повторюється, осмислюється. Власне, теорія – це і є найповніше й найточніше осмислення живої практики.

Те, що написано в книжці “Спілкуватися з дитиною. Як?” – хіба це не теорія, хіба не осмислення, структурування практики? Звісно, теорія. Але не всяка теорія підходить до всякого випадку. Десь підійшло, десь вдалося, але це ще не означає, що підійде всюди.

Тому потрібна всезагальна теорія.

Книжка Ю. Гіппенрейтер на таку роль може й претендує, але не підходить.

А що ж підходить?

Це лише здогадки, але мені здається, що на роль всезагальної, найповнішої теорії виховання дітей жодна теорія в класичному розумінні не підійде. Бо найповніша, всезагальна теорія не може розглядати дитину як дитину – інакше вона просто не буде всезагальною.

Дитинство – це тільки момент (хоч і затяжний) у житті людини. Відповідно, педагогічна теорія мусить розглядати дитину як людину, яка весь час розвивається. Усе просто: дивишся на дитину – бачиш людину!


Це, втім, не кінець. Треба йти далі, бачити, що жодна людина не є людиною в повному сенсі цього слова. Немає людей “закінчених”, які сформувалися, увібрали все людське, всю культуру. Є тільки люди, які весь час втягують все, що має людство, освоюють те, що уже створено до них.

Звідси ясно, що всі люди різні, бо кожен з різних боків освоює людську культуру, але, разом з тим, всі однакові – в тому, що кожен освоює, знає він про це чи ні.

То чи підійде в якості педагогічної теорії яка-небудь із тисяч, уже створених? Хіба для того, щоб від неї відштовхуватися, щоб виходити за її межі, заперечувати її, цим самим – розвивати.

На якомусь тренінгу для вчителів я почув від однієї виховательки: “Скільки дітей – стільки педагогік”. Як на мене, вона виявилася розумнішою за тренера.

Після Юлії Гіппенрейтер ми з батьками взялися читати Януша Корчака, а з вчителями – “Серце віддаю дітям” Василя Сухомлинського.

В своїй роботі Сухомлинський пише про педагогіку, яка не вміщається в правила. Він пише про почуття. Сама книжка не містить готових правил чи рекомендацій, хоча Сухомлинський міг би їх понаписувати зі свого досвіду скільки завгодно. Але він розумів, що не в порадах суть. (Можете заперечити: “А як же “Сто порад учителю?” А я скажу, що то зовсім не готові відповіді на питання. Навпаки, від тих його порад тільки більше думаєш і вагаєшся, перевіряєш сам себе).

“Серце віддаю дітям” сповнена незрозумілої мені сили. Ця книжка не дає схему як вчиняти у кожній ситуації. Але вона виховує в читача почуття уваги, поваги, любові до дитини. Сухомлинський, описуючи свій досвід роботи з дошкільнятами і молодшими школярами, формує у читача образ про те, як виховання має бути влаштовано. І виявляється, що головне тут – результат, а не методи його досягнення.

Часто трапляється, що люди вирішують: якщо щось допомогло одного разу – це допомагатиме завжди. Мені здається, що такий прямолінійний, наївний підхід взятий з бізнесу. В бізнесі звикли переймати досвід “успішних кейсів”, копіювати методи, випрацювані десь, переносити їх куди тільки не лінь. Застосовувати чужі рішення до своїх проблем – звичне діло. Тому, напевно, бути бізнесменом важко: нічого не виходить, скочуєшся в борги, аж поки не навчишся “обманювати” систему.

Виховання – дуже важка робота. Треба вміти поєднувати вимогу до дитини з повагою до неї, до кожного її рішення й вчинку. Треба вміти розгледіти у поганому хороше і розвивати це. Треба багато знати, а ще більше – відчувати, бо кожен окремий випадок вимагає такту, обережності та послідовності. Ніякі посібники цьому не навчать, навіть найкращі.


Книжка Ю. Гіппенрейтер – дуже хороший посібник з виховання. Але не більше.

Між десятком найкращих посібників з виховання дітей і одним невміло написаним щоденником вчителя я оберу останній. І хай він написаний невміло, але автору було важливо не теоретизувати під лінійку, як зрозуміти, що він робить так, а що – ні. Художнє осмислення життя – найкращий спосіб вдивлятися в нього.

Щоб хоч чимось цей текст запам’ятався, скажу правило, яке сам придумав: педагогічна література, якщо вона тільки хоче бути корисною, має менше бути схожою на конституцію, а більше – на казку, або хоча б на роман. Педагогічна література зобов’язана будити і розвивати в читачах почуття і здатність мислити, тобто вміння відступати від правил.

Григорій Мальчук


*Відповіді з анкет:

Корчак Януш

Гіппенрейтер, Мурашова

Ю.Гіппенрейтер

Януш Корчак

Артур Шопенгауер, Фрідріх Ніцше

Карл Роджерс, Маршалл Розенберг, Гордон Ньюфелд, Міріам Мейсон Мартіно, Деніель Сігель, Мартін Селігман, Dr. Bruce Perry, Вірджинія Сатір, Савва Амонашвілі, Террі О‘Фаллон, Сюзанна Кук-Гройтер

Стоїки

Петрановська Людмила

А.С.Макаренко, М. Гіппенрейтер

Близькі гедоністичні ідеї Епікура. Із сучасників подобаються вислови Ніла Тайсона про виховання

Юлія Гіппенрейтер

Платон, Фромм, Некрасов

Юлія Борисівна Гіппенрейтер

К.Кастанеда, Е.Фромм, К.П.Естес + багато інших

Монтессорі, Юнг, Петрановська, Пірсон, Гіппенрейтер, Віннікотт

Немає чітко визначених

Гордон Ньюфелд, Філоненко

Людмила Петрановська, Ю.Гiппенрейтер, О.Валяeва

March 15, 2019
by Літературна платформа Leport