Садок

by Літературна платформа Leport
Садок

Мирослав Кравець

Літні канікули тягнулися довго-довго, вдома – нічого цікавого, а гуляти «десь там» батьки ще не дозволяли. Куди себе подіти? Картоплю вже викопали, дорослих свиней перед першим вересня, аби заробити грошей, продали, грядки давно висохли. Залишалися такі завдання: читати й грати на фортепіано.

А що таке читати влітку? Це каторга. Костя й не читав. Що таке грати на фортепіано? Це пекло, від якого Костя тікав у садок, а якби міг подалі втекти, то давно вже зробив би це.

В Костіному садку росли чотири яблуні, груша і горіх. Наймолодшому дереву було років із п’ятдесят, а хлопчику трохи більше десяти, але це був його, Кості, сад – і нічий більше. Всі це знали, і всі були не проти. Діла ніхто до того саду не мав. Два рази на рік у володіння Кості заходили дорослі: аби яблуні обірвати і щоб листя згрести й спалити. Сестри Кості туди теж не приходили, бо гралися на подвір’ї – на свой території.

Надворі був серпень. Яблуні розкидали під ноги яблука, вітер пішов у цікавіші місця, листя мовчки дивилося униз. Сад згори пишно зеленів, прикриваючи тінню витоптану землю. Особливо потоптано було під горіхом – не тому, що на нього зручно було залазити, і не тому, що одна його гілка особливо підходила для сидіння. Ні, на горіх Костя залазив дуже рідко, але стояв під ним вечорами, а то і посеред дня, і дивився на сусідський двір.

Чим ближче до першого вересня – тим довше хлопчик підпирав стовбур. Всі вже лягали спати, а Костя все стояв. Бувало, і вночі виходив до того горіха, а якщо не виходив, то обов’язково виглядав у вікно, щоб пересвідчитися, чи не з’явилася у сусідському дворі машина. Ніякої машини там не було, та Костя щоранку прокидався і був впевнений, що відтоді, як він дивився востаннє, все змінилося. Але ні. Лисий двір, із погребом посередині, тільки горбився під сліпим сонцем, якому все одно кого палити.

«Не приїхала, – думав Костя. – Вчора не приїхала. Вже не приїде. У школу через три дні, вже не встигне».

Мама по черзі водила Костю і його сестер на ринок, щоби купити одяг, вдома з’явилася гора зошитів, ручок, обкладинок, кілька пачок пластиліну, фарб, лінійок та іншого шкільного приладдя.

«Вже не цього року, точно не встигне». Костя майже перестав сподіватися, і все ж таки виходив до того горіха, притулявся до його гладенької кори і чекав.

Двір, куди так уперто дивився Костя, належав діду Адаму і його дружині, Лукії. Їм обом уже було під сотню років. Баба Лукія щодня виходила на світ Божий, поралася по господарству, просто сиділа на ганку. Діда Адама Костя бачив усього два рази, хоча жив тут від самого народження. Старі не могли про себе піклуватися, до них майже щодня хтось приходив. То діти, онуки, а то, буває, тато Кості робив у них якусь роботу.

Рік тому Костя вперше побачив красиву червону машину на тому лисому подвір’ї. Хлопчика послали за водою і наказали принести пів відра води, але не більше, щоб не надірватися. Криниця була одна на два подвір’я і стояла якраз на межі. Він узяв відро і вийшов із хати.

На зазвичай глухому подвір’ї старих сусідів було якось напрочуд голосно й весело. Костя відпустив корбу й легенько притиснув долонею дерев’яну колоду, з якої розмотувався ланцюг. Відро летіло вниз і плюхнулося би об дно, якби за водою пішов новачок. Але Костя – досвідчений боєць – вчасно натиснув на колоду так сильно, що відро повисло над самісіньким джерелом і плавно лягло на воду, поволі занурюючись. За ті кілька секунд, що вода набиралася у відро, він озирнувся навкруги і побачив як йому махали незнайомі люди. Він кивнув у відповідь, а далі, не знаючи, що сказати, відвернувся і рвучко закрутив корбу. Чим вище підіймалося відро, тим швидше він крутив, і до того захопився, що ледь не намотав відро на колоду.

Позаду Кості хтось засміявся. Костя зніяковів і, не обертаючись, став гадати, хто це. Так він зовсім забув про корбу. Вона, під вагою відра, прокрутилася і ручка вдарила хлопчика по руці.

– Ай! – скрикнув він і схопив корбу двома руками.

Тепер позаду ніхто не сміявся. Костя підтягнув відро, зібрався з духом, вилив половину в ту посудину, що приніс із собою, і поставив відро на лавку. Лише тепер він обернувся.

Біля старого й облізлого погреба стояла дівчинка у сукні. Вона то усміхалася, то нахабно витріщалася, то переступала з ноги на ногу.

– Привіт, я Кароліна, – промовила вона з якимось дивним акцентом.

Костя стояв і не знав, що робити.

– При… – прокашлявся, – привіт.

Він раптом вхопив відро, підняв його і побіг додому. Пробіг так кілька кроків, потім розвернувся і, дивлячись убік, кудись туди, в далечінь, підійшов до криниці і вилив решту води. Підняв обома руками повне відро і поніс його поперед себе. Ні, це не він ніс відро, а воно тягнуло його вперед. Жодного разу він не оглянувся аж до самого ґанку, та зрештою не втерпів і повернув голову в бік погреба. Дівчинка все ще стояла там і, побачивши, що її новий знайомий дивиться на неї, помахала рукою. Костя не став махати у відповідь, а рішуче зайшов у хату.

– Хто то? – запитав тато у Кості.

– Я не знаю.

Тато знизав плечима і вийшов надвір. Костя крізь вікно побачив, як його тато підійшов до незнайомців, привітався з усіма, потис руки. Вони про щось говорили, сміялися. Тато вказав на вікно, в яке витріщався Костя. Всі подивилися прямо туди. Костя швидко сховався, але не встиг – його помітили.

Він так просидів під вікном, боячись висунутися, як у хату зайшов тато.

– Костянтине! Витріщатися у вікно неввічливо.

– Я знаю.

– І я знаю, тому й не витріщаюся. А тебе запрошує погратися Кароліна. Це правнучка діда Адама. Вона з Румунії.

Костя почав гратися з Кароліною. Спочатку це були дуже короткі ігри, дуже одноманітні. Діти стояли удвох у садку, Костя показував, як він уміє лазити по деревах. Кароліна показала, що вміє сідати на шпагат.

– А як у вас там жити?

– Де там?

– Ну там, звідки ти.

– Нормально.

Так закінчилася їхня перша серйозна розмова.

Наступного дня мама вилаяла Костю за те, що він ходить у брудному одязі. Примусила його одягти чисту прасовану сорочку в клітинку. Сорочка була дуже тонка й світла, але Кості все одно було спекотно. Він ніяк не міг визначитися, чи заправляти її у штани, чи носити навипуск. Весь день то заправляв, то діставав. І рукава: чи їх підкочувати, чи ні? А верхній ґудзик – що з ним робити?

Намучився він із тією сорочкою, але Кароліна й слова не сказала про неї.

Ввечері Костя пішов рвати бур’ян для поросят. Кароліна захотіла піти з ним. Він дуже соромився, що має займатися таким ділом при дівчині. Рвав щирицю як інтелігент, не хотів забруднити сорочку. Нахилявся дуже повільно, поважно, ставав на одне коліно. Кароліна, навпаки, взявшись допомагати, вимазалася геть уся.

Костя пішов у сарай викинути бур’ян, дівчинка пішла за ним.

– І що ти тут цікавого знайшла?

– Не знаю, просто цікаво.

“Дійсно”, – думав Костя, намагаючися заснути пізно ввечері, – “це може бути цікаво. Вона ж цього в своїй Румунії не бачила. Що там ті цигани бачили?”

Він знав, що цигани живуть у Румунії. У них на вулиці іноді з’являються цигани, щось продають, щось купують. Мама їх у двір не пускала жодного разу. Тато колись розповідав, що цигани люблять красти і не люблять працювати. Можуть і дітей покрасти. Костя із сестрами дуже боялися, що їх украдуть, тому забачивши цигана, переходили на інший бік вулиці і ховали руки в кишенях – щоб цигани не побачили лінії на їхніх долонях.

Кароліна зовсім не схожа на циганку. Шкіра у неї біла-біла, очі великі, світлі, волосся русяве. Точно! У неї ж родичі – наші… Заснув Костя і бачив уві сні добрих, ласкавих циган зі світлим волоссям.

Ранок Костя провів із Кароліною. Потім навіть обідав у баби Лукії, з усіма її родичами. Мама Кароліни насипала йому салат, налила соку, усе розпитувала, чим він займається, що любить робити.

Костя тримався достойно.

– Я ходжу в музичну школу, люблю читати, футбол граю, вдома допомагаю.

– В музичну? А на чому ти граєш?

– На піаніно.

– Ого! А заграєш нам?

Костя зам’явся. Він забув за літо усі варіації, сонатини й етюди. Він тепер і гаму зіграти не зможе. Скільки йому мама нагадувала, щоб він сів за піаніно, а він?

– Добре, тільки пізніше.

Прийшов додому. Ліг на дивані, щоби налаштуватися на заняття. Треба буде обов’язково сісти зараз і пограти на піаніно, згадати кілька мелодій. Обов’язково треба. Вирішив так, сів за інструмент і побачив, що мама збиралася йти до дідуся по молоко.

– Я піду, – сказав. – Уже зараз.

І він пішов. Просидів там до вечора. І дуже радів, що у нього є причина не грати перед Кароліною і не ганьбитися перед її батьками.

Він повернувся додому, коли вже сутеніло. Поставив молоко на кухні і одразу вийшов у садок.

Сусідське подвір’я стояло порожнє. Ніякої машини на ньому не було.

Костя помітив, що став часто дихати. Часто й голосно.

Він підійшов до тата, який курив на веранді.

– Тату, а що там дід Адам?

– А що з ним?

– Ну, в нього все нормально?

– А чого ж має бути ненормально? Старий тільки – одна біда.

– Добре.

– Що доброго? – засміявся. – А чого ти питаєш?

– Так, просто. Він і правда старий.

Костя повернувся у садок. Може Костя погано подивився? Може машина в гаражі? Але в сусідів немає гаража. Хлопчик виліз на дерево й оглянув уважно сусідський двір. Через темряву вже нічого не міг розгледіти.

Костя спустився, забіг у хату, знайшов татову запальничку з ліхтариком і знову вибрався на горіх.

Він світив ліхтариком, але світло не діставало чужого двору.

Костя зайшов у хату.

Зранку він прокинувся й одразу виглянув у вікно. Нічого не змінилося.

Костя все-таки наважився і за сніданком запитав у мами, чого так тихо у діда Адама.

– Так все, кінець: поїхали гості.

– Куди?

– Додому, в Румунію. А ти що, не встиг попрощатися?

– З ким? – злякано запитав Костя.

Мама уважно подивилася йому в очі, зітхнула і погладила його по голові. Притулила сина до себе.

Костя вийшов із хати, сів на велосипед і поїхав на південь, у напрямку Румунії.

Проїхав так кілометрів два-три, доїхав аж до іншого села, а тієї червоної машини не побачив.

July 20, 2019
by Літературна платформа Leport