Культурні новинки і не тільки

Цікаві факти про геніїв

1. Сальвадор Далі часто вдавався до сну з ключем в руці. Сидячи на стільці, він засинав із затиснутим між пальцями важким ключем. Поступово хватка слабшала, ключ падав і бився об лежачу на підлозі тарілку.

2. Серед творів Моцарта є незвичайний дует для двох скрипок. Музиканти повинні встати один до одного обличчям і покласти сторінку з нотами між собою. Кожна скрипка грає свою партію, але обидві партії записані на одній і тій же сторінці. Скрипалі починають читати ноти з різних кінців аркуша, потім трапляються в середині і знову віддаляються один від одного, а в цілому виходить гарна мелодія.

3. Стівен Хокінг - один з найвидатніших фізиків-теоретиків і популяризатор науки. В оповіданні про себе Хокінг згадав, що став професором математики, не отримуючи ніякої математичної освіти з часів середньої школи. Коли Хокінг почав викладати математику в Оксфорді, він читав підручник, випереджаючи власних студентів на два тижні.

4. Один з найбільш лаконічних рекомендаційних листів з університету отримав математик Джон Неш, прототип героя фільму «Ігри розуму». Викладач написав у ньому один рядок: «Ця людина - геній!».

5. Ісаак Ньютон цікавився багатьма аспектами фізики та інших наук, і не боявся проводити деякі експерименти на собі. Свою здогадку про те, що ми бачимо навколишній світ через тиск світла на сітківку ока, він перевіряв так: вирізав зі слонової кістки тонкий вигнутий зонд, запустив його собі в око і натиснув ним на задню сторону очного яблука. Виниклі кольорові спалахи і круги підтвердили його гіпотезу.

6. Ейнштейн любив грати на скрипці, і одного разу взяв участь у благодійному концерті в Німеччині. Захоплений його грою місцевий журналіст дізнався ім'я «артиста» і наступного дня опублікував в газеті замітку про виступ великого музиканта, незрівнянного віртуоза-скрипаля, Альберта Ейнштейна. Той зберіг цю замітку собі і з гордістю показував її знайомим, кажучи, що він насправді знаменитий скрипаль, а не вчений.

7. Знаменита фотографія Ейнштейна з висунутим язиком була зроблена в 1951 році після святкування дня народження фізика. Втомлений Ейнштейн у відповідь на чергове прохання попозувати висунув язика, але фотограф встиг зробити кадр. Фото дуже сподобалося вченому, і він подарував одну копію ведучому науково-популярних передач Говарду Сміту, а на зворотному боці картки написав: «Вам сподобається цей жест, тому що він призначений всьому людству».

8. Сальвадор Далі часто вдавався до сну з ключем в руці. Сидячи на стільці, він засинав із затиснутим між пальцями важким ключем. Поступово хватка слабшала, ключ падав і бився об лежачу на підлозі тарілку. Виниклі в дрімоті думки могли бути новими ідеями або розв'язаннями складних проблем.

9. Менделєєв, виходячи з того, що поголів'я коней повинно приростати колишніми темпами, вважав найскладнішою технічною проблемою 20 століття утилізацію величезної кількості гною.

10. Винахідник динаміту Альфред Нобель називав себе пацифістом і вважав, що якщо у противників з'явиться зброя, яка може моментально знищити один одного, то вони зрозуміють, що нічого не виграють від війни, і припинять конфлікт. У 1888 році помилково опублікували повідомлення про смерть Нобеля і некролог, в якому його називали «мільйонером на крові» і «торговцем вибуховою смертю». Не захотівши залишитись в пам'яті людства лиходієм, Нобель заповідав свій статок на заснування наукової премії.

Він свій талант перетворив на зброю

Мовою гравюри він розповів усьому світові про Україну, що ні на мить не припиняла запеклої боротьби з підступним ворогом…

А мав би стати священиком…

«...Я не можу битися зброєю. Але я б’юся різцем і долотом. ...Хочу, аби світ знав, що визвольна боротьба триває…», — писав Ніл Хасевич, звертаючись не лише до сучасників, а й до далеких нащадків, до нас із вами. Графік европейського рівня, член ОУН, воїн УПА, він був особистістю надзвичайно талановитою й неординарною. Його роботи зберігаються у приватних мистецьких колекціях — від Польщі до США. Він міг спокійно заробляти на життя творчістю, живучи за кордоном, виставлятися у провідних художніх салонах, але обрав собі інший шлях — складний та небезпечний. І за свій вибір заплатив життям у віці сорока семи років. У тому ж віці не стало Тараса Шевченка й Василя Стуса. Однак, лише останнім часом робляться спроби всебічно дослідити творчий та життєвий шлях мистця (Іриною Єзерською, Андрієм Криштальським і деякими іншими авторами). А найповнішим (зокрема, за обсягом залученого матеріялу) й досі залишається ґрунтовне дослідження Олександера Іщука, Ігоря Марчука та Дарії Даревич «Життя і творчість Ніла Хасевича», що вийшло друком 2011 року в книжковій серії «Літопис УПА» — бібліотека (том 10-й).

Ніл Хасевич народився 25 листопада 1905 року в селі Дюксин Костопільського повіту (тепер — Костопільського району Рівненської області) в сім’ї диякона і псаломщика місцевої церкви Антона та його дружини Федорії Хасевичів. У родині було троє синів, двоє з яких стали українськими священиками на Волині. Анатолія закатували поляки в селі Дерев’яне біля волинського містечка Клеваня, а Федір загинув після війни на засланні в Сибіру. Третім був Ніл, котрий теж вчився в духовній семінарії (і перші уроки малювання отримав в іконописній майстерні), але згодом став професійним художником.

Коли Хасевичу виповнилося чотирнадцять років, в його житті сталася трагічна подія — на залізничному переїзді підвода, на якій вони з мамою їхали до гімназії, потрапила під потяг. Матір загинула, а син, втративши ліву ногу, на все життя залишився інвалідом. У цій трагедії добре проявився характер Хасевича, який, хоч був іще підлітком, не опустив рук, а, вміючи вирізати з дерева, сам виготовив собі протез і вперто йшов до мети — дістати освіту.

Після лікування Ніл продовжив навчання в художній майстерні Василя Леня в Рівному. 1925 року екстерном закінчує рівненську гімназію та майже рік працює помічником іконописця. А вже року наступного на компенсацію від французької компанії (якій належала залізниця, де юнак зазнав каліцтва) Хасевич починає навчатися у Варшавській Академії прикладних мистецтв.

Ось яким він запам’ятався на початку навчання в академії своєму землякові Петрові Мегику: «Молодий, років двадцяти, невеликого росту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги — дерев’яний, власної роботи, протез... Сумлінно вчиться й неймовірно матеріально бідує. З дому від батька нічого не одержує, бо там — не менша біда».

Покликання — мистецтво графіки

Після тривалих творчих пошуків, спроб сил у різних напрямках тогочасного малярства, Ніл Хасевич остаточно вирішує обрати курс графіки в майстерні відомого польського мистця, професора Владислава Скочиляса. Ще за студентських років став одним із засновників і секретарем художнього гуртка «Спокій», до якого входили молоді українські мистці. Попри тяжке матеріальне становище, Хасевич успішно закінчує академію та отримує диплом про вищу художню освіту з правом учителювати в середніх школах.

Ще під час навчання Ніл Хасевич активно листувався з миcтцями з Австрії, Угорщини, Бельгії, Нідерландів, США, Канади та інших країн. Його роботи експонувалися щонайменше на 35-ти виставках (у Львові, Берліні, Празі, Чикаго, Лос-Анджелесі). Молодий самобутній художник був відзначений багатьма міжнародними дипломами та престижними нагородами: 1931 року його полотно «Прання» відмічене премією «Ватикан», 1932 року за портрет гетьмана Мазепи він отримав диплом Варшавської академії, а 1937-го — здобув третій грошовий приз на міжнародній виставці гравюр у Варшаві. Його портрет Володимира Великого, екслібрис президента УНР в екзилі Андрія Левицького, серія робіт у колективній художній збірці «Дереворити» були високо оцінені фахівцями. 1939 року у Варшаві видається альбом екслібрисів «Книжкові знаки Ніла Хасевича». Талановитий мистець працював, зокрема, в галузі станкової, книжкової, документальної графіки, створював самобутні дереворити (гравюри на дереві). Мав чимало шанувальників у Польщі, але шлях до «великого мистецтва» для українського художника був надто складний через його небажання приймати польське громадянство.

Після навчання Ніл Хасевич повернувся на Волинь. Працював учителем у місцевій школі й далі багато малював, брав участь у художніх виставках. Водночас, на своїй малій батьківщині Хасевич починає займатися громадською та політичною діяльністю, стає членом Волинського Українського Об’єднання, згодом вступає до ОУН, з багатьма членами якої, зокрема зі Степаном Бандерою, зблизився ще в студентські роки у Варшаві. Талановитий художник міг би, як уже йшлося, заробляти на хліб своїм мистецтвом, але страшні події початку радянсько-німецької війни, коли під час відступу в червні 1941 року каральні органи СРСР потопили Західну Україну в крові тисяч невинно закатованих людей, змусили мистця докорінно змінити своє життя.

УНІКАЛЬНІ АРХІТЕКТУРНІ ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ

Палац Адольфа Грохольського (палац Терещенків), Червоне

Зведений у 19 столітті власником села, шляхтичем Адольфом Грохольським. Тоді будівля була набагато скромніша. Свого розквіту комплекс досяг, коли село і палац викупив відомий український підприємець Микола Терещенко і його брат авіаконструктор Федір Терещенко. Тут добудували фонтан, сади і парки та навіть – авіамайстерню. Сам палац розширили. Тоді цю пам'ятку архітектури вважали чи не найкращим прикладом неоготики. Після 1917 року комплекс переходив з рук у руки. Тут був і притулок, і ПТУ. Нині у колишньому палаці, у вцілілих кімнатах, мешкають черниці.

Де знаходиться:

палац розташований на вул. Свердлова, с. Червоне, Андрушівського району, Житомирської області.

Собор Святого Миколая, Вижняни

Перша згадка про собор датується 1400 роком. Найбільша цінність храму – фрески. Більшість з них – з 1940-х років. Тобто створювали їх у буремні роки Другої світової війни. Стародавній вівтар, ікони, орган – все підкреслювало велич храму. Та час і недогляд зробили своє. У радянські часи собор Святого Миколая був складом. Відтак храм розграбовано, від органу залишився тільки каркас, руйнуються і фрески. Деякі потребують негайної реставрації. Не полишаючи надії на відновлення, собором опікується місцевий священник.

Де знаходиться:

собор розташований у с. Вижняни, Золочівсього району, Львівської області.

Палац Курисів, Петрівка

Неподалік лиману постав палац у мавританському стилі. Гадаєте, так починаються заморські казки? Ні, так розпочинаються оповіді про історичну пам’ятку Одещини. Палац Курисів, оздобили ракушняком – вапном з мушель морських тварин. Палац зведений без дотримання симетрії, а головна зала освітлювалася сонячним світлом через дах. Власник – грек Іван Куріс, брав участь у багатьох боях і побачив чимало турецьких будівель, тому і обрав східний стиль для своєї величної оселі.

У серпні 2015 року палац дочекався реставрації. Тож маємо надію, що пам'ятка збереже своє історичне обличчя.

Де знаходиться:

палац розташований у с. Петрівка, Комінтернівського району, Одеської області.

Соломія Крушельницька: 10 фактів до Дня Народження

23 вересня День Народження славетної української співачки, що своїм талантом підкорила увесь світ – Соломії Крушельницької! Пригадаємо сторінки її життєпису, а також послухаємо її голос, записи якого збереглися не зважаючи майже на 100-літній вік.

  1. Соломія Крушельницька народилася на Тернопільщині, у селі Білявинці у сім’ї священника. Коріння роду Крушельницьких простежується 1395 року, коли Володимир Ягайло надав шляхетські привілеї.
  2. В родині Крушельницької було ще 5 сестер та 2 братів. Усі отримали хорошу освіту в Тернопільській гімназії або ж приватно. Любов до співу була сімейною традицією – діти згуртувалися в домашній хор, який давав концерти гостям.Соломія Крушельницька з родиною
  3. Соломія Крушельницька з дитинства любила гратися “в артистку”. Перебиралася в бабусині плаття, робила зачіски, декламувала та співала. 7-літньою дівчинкою тішила грою на фортепіано гостей. Гри на цьому інструменті дівчинку навчала Євгенія Барвінська, мати українського композитора Василя Барвінського.
  4. Рано до Соломії засватався жених. Майбутній чоловік любов до музики нареченої не розділяв ще й вчитися співу заборонив. Хоч все було готове і запрошення розіслані, Соломія вмовила батьків шлюб скасувати, а натомість дівчина поїхала до Львова навчатися співу.
  5. Освіту співачки Соломія отримала у Львові. В дипломі зазначено: “має усі данні, щоб стати окрасою навіть першорядної сцени”. До речі, згодом тут науку співу також завершує її молодша сестра Анна. Натомість, Соломія продовжує своє навчання в Мілані.Крушельницька з викладачкою Фаустою Креспі, яка навчала Соломію безкоштовно, коли та не змогла оплачувати навчання
  6. На 21-році життя – вперше дебютувала на сцені Львівського оперного театру в опері “Фаворитка” Г.Доніцетті. Далі були “Сільська честь” Масканьї, “Аїда” та “Трубадур” Верді, “Фауст” Гуно. А в 23 Крушельницька вже співала в театрах Італії.
  7. За своє життя Соломія об’їздила з гастролями півсвіту – від країн Європи до США та Південної Америки, від Санкт-Петербургу до Буенос-Айресу. В її концертній програмі завжди лунала українська пісня. Записи українських народних пісень у виконанні Крушельницької:

8. У Нью-Йорку, Мілані та Варшаві вона здійснила записи на платівки. Її знаменита партія Мадам Батерфляй:

9. У 1910-1939 рр. завершивши активну концертну діяльність, Крушельницька осідає в італійському містечку Віареджо. Зі своїм чоловіком вона мешкала у будинку, який згодом усі знали як віллу “Salome”:

Крушельницька на віллі “Salome”.30-і роки

10. Соломію Крушельницьку, громадянку Італії, 1939 р. у Львові застала війна. Окупаційна влада забрала її будинок у Львові, залишивши власниці лише частину помешкання (зараз Музично-меморіальний музей С. Крушельницької у Львові). Співачка так і не змогла виїхати закордон і під пильним оком радянської влади, переживши війну, працювала у стінах Львівської консерваторії та проживала у Львові до самої смерті 1952 року.

Як безпечно "жити" в інтернеті. 5 порад для простих юзерів

Кілька днів тому Фейсбук видалив низку акаунтів і сторінок так званих “зливних бачків”, а журналісти оприлюднили фільм-розслідування про ботоферму, що працювала на замовлення українських політиків. Ці дві історії вкотре доводять, що кожного дня прості юзери отримують величезну кількість негативної та часто неправдивої інформації. Спробуємо розібратись, чого остерігатись та як правильно поводити себе в інтернеті, що можна, а що не можна робити та як убезпечити себе від впливів сторонніх осіб.

Отже, 5 порад для простих юзерів:

1. Остергігайтесь маніпуляцій

Інтернет, і в першу чергу соціальні мережі, активно використовується для маніпулювання громадською думкою та для викривлення картини світу. Багатотисячна армія ботів під виглядом звичайних юзерів щодня пише сотні коментарів, щоб створити ілюзію підтримки когось або навпаки – з метою дискредитувати. Користувачам під виглядом журналістських статей та сюжетів пропонуються відверто замовні матеріали, які не завжди можна розпізнати, не маючи спеціальних знань. Частково юзери і самі причетні до процесу створення викривленої картинки. Обираючи, якому контенту надавати перевагу, на які сторінки підписуватись, вони самі створюють для себе мильну бульбашку, за межами якої життя може виявитись зовсім іншим. Алгоритми Фейсбуку працюють таким чином, що ви по суті самі формуєте собі стрічку новин. Публікації тих сторінок та акаунтів людей, які ви найчастіше лайкаєте, будуть виводитись вам частіше. Тож з обережністю додавайте у друзі у соціальних мережах незнайомих людей, пам’ятайте, що за профілем та аватаркою не завжди знаходиться реальна людина, враховуйте, що контент, який ви споживаєте, може бути зовсім незбалансованим.

2. Перевіряйте інформацію. Не поширюйте фейки

У той час як звичайні українські медіа більшою чи меншою мірою, але все ж таки намагаються перевіряти інформацію, інтернет, став прекрасним майданчиком для розповсюдження фейків. Цьому сприяє одразу декілька факторів: відсутність будь-якого регулювання контенту та регуляторів, швидкість та неконтрольованість розповсюдження інформації, загальний та, на жаль, низький рівень медіаграмотності. Фейки можуть бути як елементом пропаганди, шахрайства (як, наприклад, збір коштів на лікування, або здача в оренду неіснуючих квартир), так і мати звичайний побутовий характер. Достатньо згадати заклики підтримати лайком та репостом чергового переможця чергової олімпіади. Окремим рядком ідуть так звані блогери Facebook та Youtube, шанувальники яких дуже часто довіряють поширюваній інформації, не замислюючись над її достовірністю. Завжди перевіряйте інформацію та її першоджерело, найпростіший спосіб - зробити запит у пошуковиках. Шукайте також підтвердження в ЗМІ, офіційних джерелах.

3. Уникайте хейтерства

Інтернет є беззаперечним майданчиком для свободи слова та обміну думками. Разом із тим, більший ступінь анонімності та видима відсутність відповідальності призводять до того, що користувачі можуть у своїх коментарях, публікаціях та повідомленнях здебільшого незнайомим людям написати те, чого б вони ніколи не сказали в реальному житті, очі в очі. Це стосується образливих коментарів, брудної лайки чи навіть погроз. Насправді, за більшість з цих дій законом встановлена відповідальність (наприклад, розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі тягне за собою покарання у вигляді штрафу чи навіть обмеження волі строком до п’яти років), і випадки притягнення до відповідальності за порушення в інтернеті є зовсім непоодинокими. Зважаючи на це, намагайтесь слідкувати за емоціями та не писати відверто протизаконних коментарів, а у разі потреби користуйтесь можливістю поскаржитись на контент адміністраторам соціальних мереж.

4. Захищайте свої персональні дані.

Інтернет є прекрасним інструментом не лише для розповсюдження інформації, а й для її збирання. При чому здебільшого мова йде не про ті дані, які користувачі самі усвідомлено опублікували, наприклад, ім’я та дату народження у мережі Facebook, а про інформацію, яка збирається у прихованому чи напівприхованому вигляді. Так, влітку цього року власники смартфонів масово зістарювали свою обличчя у додатку Face app, а потім з'ясувалось, що цей додаток отримує доступ до великої кількості інформації про користувачів, може передавати цю інформацію третім особам і взагалі має російське походження. Завжди перевіряйте, доступ до якої інформації просить додаток чи програма та за можливості обмежуйте доступ до ваших персональних даних.

5. Права на контент

Завантажуючи чергове фото у соцмережу, мало хто замислюється над чим, яким чином та ким це фото може бути використане, і тим більше, мало хто читає умови користування Instagram, де написано, що ви надаєте Instagram невиключну, безоплатну, з правом передачі іншим особам ліцензію на розміщення, використання, розповсюдження вашого контенту. Так само безтурботно більшість користувачів гуглить на використовує у власних цілях красиві картинки, фотографії, завантажує музику на відео. Разом із тим, у кожної картинки чи відео в інтернеті є свій власник і саме він має право дозволяти чи забороняти використання свого контенту, в іншому разі це буде порушенням законів про авторські права. Отже уважно читайте умови користування соціальними мережами та іншими ресурсами, а коли ви шукаєте якийсь контент в інтернеті для власних потреб, звертайте увагу на умови його використання, обираючи той, що має вільну ліцензію чи розповсюджується безкоштовно.

Замість висновку: Інтернет дає нам багато свободи і багато можливостей, але цією свободою слід користуватись обережно і усвідомлено, не втрачати пильності і поважати права інших)

Спорт

УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ПАРАШУТИСТИ ПОСІЛИ ПРИЗОВІ МІСЦЯ НА ПАРАШУТНІЙ ЛІЗІ ЄВРОПИ

Українські військові парашутисти посіли призові місця на парашутній Лізі Європи. Вперше український гімн прозвучав на парашутній Лізі Європи. Це найпрестижніші змагання з парашутного спорту, так звана, групова повітряна акробатика.

21 і 22 вересня в Одесі та Маріуполі завершився чемпіонат України з футболу серед команди Ліга учасників АТО у регіональних дивізіонах «Південь» і «Схід».

21-22 вересня в Одесі та в Маріуполі визначені переможці 5-го сезону чемпіонату України з футболу Ліги учасників АТО дивізіонів «Південь» і «Схід». Про це повідомляє Укрінформ.

Нагородження та закриття групового етапу чемпіонату в дивізіонах «Київ» та «Північ» відбудеться 28 вересня о 15:00 в Київській області, в місті Вишневе на Центральному міському стадіоні (вул. Європейська, 27).

Нагадаємо, 14 і 15 вересня у Тернополі та Хмельницькому відбулося закриття групового етапу чемпіонату в дивізіонах «Захід» та «Центр».

Організатором та засновником цього чемпіонату вже п’ятий рік поспіль є Федерація футболу учасників АТО під егідою Всеукраїнського Об’єднання учасників АТО «Українці-разом!» та за підтримки Федерації Футболу України, Міністерства молоді та спорту України, Генерального штабу Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Національної поліції України, Державної служби з надзвичайних ситуацій України, Державної Служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції, Футбольного клубу «Динамо» (Київ). А цього року долучилося до чемпіонату ще й новостворене Міністерство у справах ветеранів України.

Новинки кіно

Вийшов епічний трейлер найочікуванішого українського релізу цієї осені - історичного екшна "Захар Беркут", створеного за мотивами знаковою повісті Івана Франка.

Фільм, знятий режисером Ахтемом Сеітаблаєвим спільно з американським колегою Джоном Вінном, виробництва Kinorob і Cinema Day за підтримки Державного агентства України з питань кіно, вийде на великі екрани 10 жовтня 2019 року.

Фільм "НЕZЛАМНІ" від дніпровських правозахисників зібрав аншлаг у Литві

Правозахисна група "СІЧ" презентувала свій фільм "НЕZЛАМНІ" у Литві й зібрала аншлаг у тамтешньому кінотеатрі. Про це повідомили в ПГ "СІЧ", передає Дніпроград.

"Атмосфера була просто неймовірна: у найбільшому кінозалі столиці Литви зібралося майже 500 глядачів на чолі з Міністром оборони Литовської республіки Раймундас Каробліс, депутатами парламенту та першими обличчями литовської армії – справжніми друзями України. Подивитися фільм про сильних духом українок прийшла майже уся команда Посольства України на чолі з Послом Володимиром Яценківським, курсанти військової Академії та представники української діаспори", - розповіли правозахисник.

Також відзначається, що 5 років тому 14 вересня у Вільнюсі приземлився військовий борт з першими пораненими бійцями з України. Серед них була і одна жінка, медсестра батальйону «Донбас», героїня фільму Ганна Ільющенкова. 6 наскрізних поранень, загроза ампутації і майже жодних надій на те, що вона зможе ходити. Литовські лікарі зробили неможливе: врятували ногу і подарували Ганні можливість жити повноцінним життям.

"Після перегляду фільму зал аплодував героїням стоячи, а також - усім, хто сьогодні боронить Україну проти російського агресора. Як наголосив Міністр Литовської республіки Raimundas Karoblis: українські військові захищають не лише Україну, а й Литву і всю Європу. Литва, як жодна інша країна, підтримує Україну на цьому шляху. І дух солідарності, єдності і спільного прагнення свободи особливо відчувався у залі!", - додали в ПГ "СІЧ".

Після показу литовці мали змогу поспілкуватися з героїнями фільму та поділитися своїми враженням щодо нього.

"НЕZЛАМНІ" складається з трьох коротких документальних фільмів про жінок, які пройшли пекло полону. Вони потрапили до рук бойовиків незаконних військових формувань за активну проукраїнську позицію та допомогу українським військовим.

Молодший Франко на екрані

Як знімається історична драма «Інший Франко» про долю Петра, молодшого сина Каменяра

Ім’я Петра Франка лише недавно почало відкриватися для широкої публіки. І це дуже дивно, бо людина з таким послужним списком вже давно могла б стати героєм багатьох історичних романів і крутих блокбастерів. Судіть самі: молодший син класика української літератури (який і сам мав неабиякий талант, закінчивши після смерті батька його повість «Борислав сміється» й залишивши нащадкам численні літературні переклади), один із засновників «Пласту», фундатор української військової авіації, педагог, хімік-винахідник (автор 36 патентів, більшість яких стосувалася збереження молока), свідок Голодомору, про що не побоявся відкрито писати після повернення з Харкова до Львова, книговидавець, зрештою, депутат Верховної Ради СРСР, який зачитував Акт про приєднання Західної України до УРСР, перший директор Музею Івана Франка у Львові. І, попри таке бурхливе життя, практично не лишилося спогадів про те, якою людиною був Петро Франко, що йому боліло, про що мріяв. Як і досі відкритим є питання, де і як він загинув…

Виправити цю ситуацію взялася продакшн-компанія Ganzafilm, яка запустила в роботу повнометражну історичну драму «Інший Франко». Торік стрічка під робочою назвою «Третій син Каменяра» стала одним із переможців конкурсу Міністерства культури на надання державної фінансової підтримки фільмам патріотичного спрямування.

«Спочатку була ідея екранізувати щось із творів Івана Франка, за що ніхто не брався. Бо, попри те що про Івана Яковича знають усі, якісних екранізацій його творів не так і багато. Та й про нього самого, про його родину теж немає фільмів. Я завітав до директора Міжнародного фонду Івана Франка Ігоря Куруса в Музей Франка біля столичної Опери, ми кілька годин говорили про різні речі. Коли вже прощалися, в око впала кулінарна книжка Ольги Франко, дружини Петра, з його передмовою. Почав розпитувати й зрозумів, що ми про нього майже нічого не знаємо, хоча це була надзвичайно цікава й різнобічна особистість. Прийшовши додому, я підняв усе, що можна було знайти в інтернеті про Петра Франка, і на ранок зрозумів, що треба знімати саме про нього», — розповідає продюсер стрічки Дмитро Кравченко.

Сценарій фільму «Інший Франко» ґрунтується на історичних подіях. Фактично це один день із життя головного героя. 21 червня 1941 року. Петро Франко святкує свій 51-й день народження. Уже за тиждень під конвоєм він сяде в поїзд, який повезе його в бік Києва, де його сліди буде втрачено. А поки що кохана дружина, діти, друг дитинства. І спогади, спогади... Перед очима пролітає все життя. І тут автори стрічки дають простір для варіативної дійсності. Є тут і вигадані герої, і своя інтрига, і любовний трикутник, і несподівані повороти сюжету, на яких будується динаміка художнього фільму.

Зйомки відбувалися в Києві та Львові й охопили практично всі знакові моменти біографії Петра Франка. Один із них, який стосувався харківського періоду, зокрема голодоморного, знімали на задвірках Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Напросившись подивитися на знімальний процес на власні очі, я прихопила фотоапарат і вирушила на пошуки. Те, що на правильному шляху, зрозуміла, коли натрапила на кількох бійців у будьонівках і шинелях. За кілька кроків сумнівів не лишилося: біля режисерського трейлера стояв і усміхався кіборг Серпень, а в миру актор київського Театру на Подолі В’ячеслав Довженко. У цьому фільмі він грає Петра Франка в старшому віці. Доки є пауза, вирішую розпитати про нову роль.

«Петро Франко... Який він? — замислюється Довженко, закурюючи сигарету. — Мені важко відповісти, бо цей образ народжується в процесі зйомки. На жаль, збереглося дуже мало інформації, яка дає відповідь саме на це запитання. Не про те, де він був і що робив, а про те, що думав, що відчував. Тому для мене це в прямому сенсі процес творення характеру героя. Ми робимо його максимально різним. Хочеться показати його з різних боків, щоб це не була однозначна людина: стосунки з дружиною, дітьми, другом дитинства, якого грає Ахтем Сеітаблаєв, намагання зрозуміти себе як людину, при тому що є конфлікт радянської ідеології із загальнолюдською. Але завдяки всій тій неоднозначності ми пропонуємо глядачеві пройти цей шлях разом із героєм. Хочеться, щоб після перегляду фільму людина зазирнула хоча б у Вікіпедію і запитала себе: «А що ж це за людина така була — Петро Франко?». Там є про що подумати».

До нас підходить Роман Куліш, який грає Петра Франка в молодості. Кілька днів до того в Сирецькому лісі він із пластунами знімався в епізодах із «пластового» періоду біографії Петра Франка та знайомства його з майбутньою дружиною Ольгою. А цього разу Роман просто забіг у гості на знімальний майданчик. Про себе відзначаю професійну роботу кастинг-директора й разючу схожість обох акторів. В’ячеслав Довженко, щоправда, на мої слова зауважує, що він у юності мав дещо інший вигляд, ніж Роман. На що «Франко-молодший» тільки усміхається.

Для Романа Куліша роль Петра Франка — перша масштабна роль у кіно. Крім пластового періоду він знімався в епізодах, які стосуються служби в Легіоні Січових стрільців, оборони Львова, збиття літака та втечі з полону. «Я знав, що Петро Франко був одним із засновників «Пласту», бо свого часу тісно спілкувався з пластунами. Але більше я відкрив його для себе, коли почав працювати над роллю. Ми намагаємося акцентувати на людських якостях Франка. Зокрема, в епізоді, коли польські жовніри беруть його в полон, він їх сприймає не як ворогів, а як нормальних людей. І це зрештою допомагає йому схилити поляків на свій бік і втекти», — ділиться враженнями Роман.

Тим часом на знімальному майданчику сутеніє. Знімальна група готує антураж для зйомки епізоду: асфальт поливають водою, як після дощу, перевіряють роботу світла та димової машини. Посеред майданчика світить фарами стара радянська полуторка. Поруч, біля «стіни», стоїть В’ячеслав Довженко — уже в капелюсі й пальті. У руках торбина з харчами для харківських дітей, які страждають від голоду. Актор курить, але погляд зосереджений і дещо зболений — він уже в образі.

На фільм «Інший Франко» покладене непросте завдання. Бо, попри величезний інтерес продюсерів саме до жанру історичного кіно, зняті останнім часом в Україні стрічки поки що наражаються більше на критику, ніж на позитивні рецензії. Чи вдасться Ganzafilm зламати цю тенденцію, подивимося. Чекати лишилося недовго — прем’єру обіцяють у 2020 році.

Заборонені в СРСР українські документальні фільми

Їх забороняли, знищували, клали на довгі роки на полиці. Радіо Свобода на основі архівних документів та розмов із документалістами публікує підбірку із десяти українських документальних фільмів заборонених радянською владою. Про деякі інформація публікується вперше. Заідеологізованість, таврування нових ідей, примітивізація, погрози й залякування на десятиліття зупинили розвиток українського документального кіно.

«Освідчення в коханні» (1966)

режисер Ролан Сергієнко, оператор Едуард Тімлін

«Я не хотів би жити у країні, яку ти мені щойно показав, мудак», – сказав міністр культури СРСР Олексій Романов режисеру Ролану Сергієнку після здачі фільму в Москві.

Повнометражне документальне кіно чесно розповідає про трагічну долю жінок України за півстоліття радянської влади. У ньому слово дають жертвам сталінських репресій, інвалідам Другої світової війни, колгоспницям, робітницям.

У фіналі фільму жінки із Донеччини власноруч переносять і монтують важкі рельси для будівництва залізничної колії. Така правдивість обурила чиновників радянського кінематографу. Україна поставала інакшою, ніж у пропагандистських агітках.

Авторів фільму звинуватили в «нігілізмі» і в тому, що вони «викривили» радянську дійсність. Після численних переробок фільм все одно поклали на полицю. Єдина копія збереглася у Москві, в музеї Сергія Ейзенштейна.

«Соната про художника» (1966)

режисер Віктор Шкурін, сценарій Володимир Костенко

Фільм про Івана Гончара – палкого збирача української старовини, який перетворив свою київську квартиру в унікальний музей.

«Мені дуже подобався Іван Гончар. Я був вражений, що йому вдалося зібрати стільки прекрасних речей. Там ніякого націоналізму не було, там була просто любов до України», ‒ розповідає Радіо Свобода режисер фільму Віктор Шкурін.

Іван Гончар у своїй майстерні

Однак влада СРСР думала інакше. Фільм Шкуріна прийняли, але на екрани він не вийшов.

Фільм позбавлений чіткого класового підходу до оцінки і зображення явищ минулого, ідеалізує старовину, в своїй основі містить розповідь про скульптора Гончара, який допускає націоналістичні збочення», ‒ йдеться у таємній записці Київського обкому КПУ.

Раптом через 6 років, у 1972 році у київському кінотеатрі «Орбіта» режисер стрічки Віктор Шкурін побачив афішу свого фільму: «Їду по Хрещатику, раптом бачу великими буквами написано: «Соната про Художника». Я думаю, ну слава Богу, ну нарешті! А наступного ранку відкриваю газету «Правда України» і бачу заголовок «Націоналісти знову підняли голову». На наступний день фільм зняли», ‒ згадує Шкурін.

Стрічку заборонили. Сценаристу Володимиру Костенку винесли партійну догану за політичну короткозорість, а згодом звільнили. Як і Віктора Шкуріна, який тоді був вже директором «Укркінохроніки».

Глядачі змогли побачити фільм «Соната про художника» лише через 30 років, вже після падіння СРСР.

«Василь Симоненко», (1968‒1971)

сценарій Олексій Дмитренко, Микола Шудря

Після смерті поета, наприкінці 1963 року, між владою й активною проукраїнською молоддю в СРСР та за її межами розпочалася боротьба за «справжнього» Симоненка. Перші хотіли зобразити його відданим комуністом, другі ‒ українським борцем із радянською системою.

Письменник, культова постать шістдесятництва Василь Симоненко

Як дізналося Радіо Свобода, вже у 1968 році Комітет по кінематографії запланував створити фільм про «українського поета-комуніста Василя Симоненка», який «можна використовувати для кінопропаганди серед зарубіжних глядачів». На початку 1969-го сценарій Олексія Дмитренка та Миколи Шудрі затвердили на Київській студії документальних фільмів. Проте нічого у ньому не нагадувало про Симоненка-комуніста.

За задумом у фільмі мав звучати живий голос Симоненка та розповіді його найближчих друзів: зокрема, літератора Анатоля Перепаді. (Його ще недавно клеймили за те, що начебто він разом із Іваном Світличним передав щоденники Симоненка на Захід). Загалом сценарій мав великий потенціал і його аж ніяк не можна звинуватити у заідеологізованості та конформізмі.

Титутульний аркуш сценарію до невідзнятого фільму про Василя Симоненка, який зберігається у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва

Та зйомки фільму ніяк не розпочиналися. Ми знайшли газету «Комсомолець Полтавщини» у якій автори фільму на початку 1970 року опублікували скорочений варіант затвердженого сценарію. На звороті останньої сторінки машинопису знайденого в архіві редактора видання Феодосія Рогового, ручкою зазначено ‒ «фільм знімається в лютому». Та вже у кінці цього місяця Київська студія просить Комітет кінематографії перенести зйомки фільму на наступний, 1971 рік. Більше у планах студії фільм про Василя Симоненка не з’явився. Співавтор сценарію – вже покійний Олексій Дмитренко – вважав, що фільм не вийшов «через перестрахувальників». Яких саме, не уточнив.

Сміх тай годі

22-річний призовник одружився на 80-річній бабусі

Історія про 22-річного призовника з Вінниці, який одружився на своїй 80-річній бабусі два роки тому, точно надовго увійде в історію, як відкосити від служби.

День весілля юнака із нареченою-інвалідом I групи «випадково» співпав із датою, коли він разом із батьком приніс документи до міського комісаріату. І хоч у щирість раптових почуттів ніхто не вірить, з юридичної точки зору – все чисто, – коментує підполковник Ігор Ліщук, заступник військового комісара ВОК. Більше того, історія продовжується і досі.

— Все у них добре, 82-річна дружина мешкає зі своїм юним чоловіком. Нещодавно батько потенційного призовника приніс довідку, що син й досі перебуває в шлюбі з жінкою поважного віку, доглядає за нею, – додає Ігор Володимирович. – Цей документ підтверджує його відстрочку. І хоч історія дуже сумнівна, причепитись ми не маємо до чого. У законі ж не прописано, якого віку має бути дружина. Він надав ті документи, які мав надати. Тут порушень немає. Були й інші не менш цікаві історії. Коли бабуся відчиняє двері, ми запитуємо: «А Сашко вдома?» А тим часом Сашко вже вистрибнув з вікна першого поверху і дременув кудись… Інший призовник намагався втекти від служби за кордон, але був спійманий просто на вокзалі. А в приватному секторі ще й собак на представників військкомату можуть спустити…

Та, загалом, позитивних історій значно більше, – переконують у військкоматі. Багато призовників мають батьків – учасників бойових дій, вони з гордістю йдуть служити, більше сорока відсотків бажають в подальшому підписати контракт.

— Минулого року до нас зайшли два друга. Кажуть: «Ми просто дізнатись, що до чого, зараз навчаємось, скоро сесія…» Ми поспілкувались, розповіли про службу. Закінчилось все тим, що вони достроково склали сесію і в червні, в останню відправку пішли служити на строкову службу. Нині разом служать в Херсоні й планують в подальшому пов’язати своє життя з армією. Насправді подібні випадки не одиничні. І тепер дійсно є багато мотиваційних чинників: ті ж фільми, телепередачі про українських героїв… Силоміць нікого до війська не тягнемо. Якщо потенційний призовник стоїть і тримається за серце, то вже зрозуміло, що він зараз почне розповідати. Потім від таких людей можуть бути проблеми у командира: а це зброя, доступ до небезпечних об’єктів, краще не ризикувати… Ми розуміємо, наскільки важливо обирати лише достойних кандидатів, бо самі проходили службу у військах.

І хоч у військкоматі наголошують, що силою до війська нікого не тягнуть, нагадують про відповідальність для тих призовників, які ухиляються від служби. До того ж мова йде не лише про штраф, а й про кримінальну відповідальність. Навесні цього року на Вінниччині було сім кримінальних проваджень, що були порушені проти призовників за неявку на збірний пункт.

— Та все ж, не дивлячись на всі курйози, з року в рік рівень явки до військкоматів зростає. Тож із нинішнім показником у 720 чоловік справимось без проблем.