ІСТОРИЧНИЙ ГІД

21 січня 1919 року Всенародний конгрес угорських русинів, що відбувся у Хусті, прийняв рішення про возз'єднання Закарпатської України з Великою Україною.

На Конгрес прибуло 420 делегатів від 175 населених пунктів Закарпаття та близько тисячі гостей з навколишніх сіл. Практично всі доповідачі вимагали возз'єднання з Україною.

Проте на територію Закарпаття вже входили чехословацькі та румунські окупаційні війська і Велика Україна нічим не могла тому зарадити. Армія УНР вела запеклі бої з червоними окупантами на підступах до Києва, а Українська Галицька Армія намагалася визволити від поляків Львів.

Тож українці Закарпаття лишилися сам на сам із сильними світу сього і вони вирішили по-своєму. За Сен-Жерменським мирним договором, укладеним між США, Великобританією, Францією, Італією і Японією в Парижі 10 вересня 1919 року, Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь було віддане Чехословаччині. Згоди українців Закарпаття ніхто не питав.


21 січня 1879 р. народився Володимир Сінклер, Генерального штабу генерал-поручник Армії Української Держави і Армії УНР.

Володимир Олександрович Сінклер (*12 (21) січня 1879, Маргилан — † 16 березня 1946, Київ) . Народився у м. Маргилан, Узбекистан, мав шведське походження. Батько Володимира Сінклера, полковник російської армії Олександр, — нащадок шведського майора Сінклера, зв'язкового старшини при гетьманові Пилипу Орлику. 28 червня 1739 р. майора Сінклера, який віз із Царгорода до Стокгольма важливі документи замордували москвини — з наказу «московського дипломата» Михайла Бестужева-Рюміна.

Початкову військову освіту здобув у Оренбурзькому Неплюєвському кадетському корпусі, а пізніше в артилерійському училищі (1899). Прослуживши у 2-й лейб-гвардії гарматній бригаді, успішно склав іспити до Миколаївської академії Генерального штабу. У 1905 р. закінчив академію з відзнакою у званні гвардії капітана. Був командиром роти, штаб-офіцером у Петербурзькому військовому окрузі. У Петербурзі весь час перебував біля командувача округом Великому князі Миколі Миколайовичу, ставши його довіреною особою.

З початком Першої світової війни служив на Південно-Західному фронті, начальник штабу гвардійської піхотної дивізії, командир 176-го Переволоцького полку. 1916 р. отримав тяжке поранення в голову. Повернувся до армії на посаду командира 2-го гвардійського корпусу. З липня 1917 — генерал-майор російської армії. Після утворення Центральної Ради перейшов на її бік, сприяв українізації армії.

У листопаді 1917 р. ввійшов до Генерального штабу УНР, займався оперативною діяльністю армії УНР. За часів Директорії — генерал-квартеймейстер. Брав участь у військових діях проти більшовицької армії, визволив Київ у серпні 1919 р. В кінці 1919 р. виконував обов'язки начальника штабу армії УНР. Наприкінці травня 1920 прийняв командування штабом Армії УНР.

У 1920 р. брав участь у переговорах з Пілсудським і Польським урядом, що завершилися підписанням Варшавського договору. На посаді начальника штабу залишався до ліквідації армії УНР в Польщі. Після поразки і ліквідації УНР оселився в східній Польщі в у м. Сосновці (Шлезьк). Ген. Сінклеру поляками неодноразово пропонувалась служба на високих посадах у Війську Польськім, на що він завжди відмовляв ( мовляв, він бо колись дав слово чести ген.Тютюннику служити тільки в українській армії...)

Під кінець Другої Світової Війни у 1945 році з прибуттям Радянської Армії був арештований НКВД та інтернований до Києва.

Помер в кінці 1945 р. (за іншими даними — 16 березня 1946 р.) в Лук'янівській тюрмі Києва.


Симон Петлюра (у центрі), Євген Коновалець (праворуч) та Роман Дашкевич під час проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР на Софійській площі. Київ, 22 січня 1919 р. Кадр із документальної кінохроніки.


21 січня 1919 року, у Кременчуці відбувся огляд кінного полку 2-ї Запорозької дивізії імені УНР , щойно сформованого й забезпеченого одностроями з чорного сукна.

Петро Дяченко в 1919 р.

Відразу після огляду полк, яким командував Петро Дяченко, виступив на Кобеляки, де знавісніла чернь повстала проти УНР на боці московської комуни.


Махайло Гайворонський - український композитор, диригент, педагог та громадський діяч. Творець багатьох популярних стрілецьких пісень, головний диригент та інспектор військових оркестрів Армії УНР.

Народився Михайло Орест Гайворонський 15 вересня 1892 р. в Заліщиках на Поділлі. Після закінчення Заліщицької семінарії (1912) він їде до Львова і навчається у Вищому музичному інституті імені М.В.Лисенка. З вибухом першої світової війни 1914 р. та розпадом Австро-Угорської імперії починається великий національно-визвольний рух Галичини. М.Гайворонський вступає до лав Українських Січових Стрільців. Він стає диригентом, організатором та інспектором духових оркестрів.

На початку 1920-х років — викладає у Вищому музичному інституті імені М.В.Лисенка, працює вчителем музики у дівочій гімназії, диригентом з'єднаних хорів "Боян" та "Бандурист", бере активну участь у музичному житті. 1923 р. М.Гайворонський виїздить на постіне місце проживання до США, де у Нью-Йорку засновує Музичну Консерваторію. Невдовзі Михайло організовує Український інструментальний оркестр, яким керує до 1936 р., а також об'єднаний хор зі співаків семи навколишніх церков.

З ними він влаштовував великі концерти своїх творів у 1932-1936 рр. З другої половини 1930-х М.Гайворонський зосереджується на композиції, а також надає постійну допомогу молоді, згуртованій у "Лізі Української Молоді Північної Америки". Помер митець у Нью-Йорку 11 вересня 1949 р., де й похований. Музична спадщина М.Гайворонського досить велика. До найвідоміших його творів належать понад 30 стрілецьких пісень, рапсодія "Довбуш", увертюри, танці та марші для духового оркестру.

В Америці були створені "Симфонічне алегро", вальс "Червона калина", квартет "Морозенко", "Різдв'яна сюїта" і "Коломийка" для для скрипкового тріо, скрипкові твори "Елегія", "Колискова", "Пісня без слів", "Серенада", "Сонатина". Перу композитора належать також хорові збірки "Колядки та щедрівки", "Гуцульське Різдво", дві Служби Божі, два "Іже Херувим" та інші.


Сьогодні, 22 січня, у день проголошення в 1919 році Акта Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, відзначається День Соборності України.

Це свято офіційно встановлене у 1999 році, враховуючи велике політичне та історичне значення об’єднання УНР і ЗУНР для утворення єдиної (соборної) української держави. У 2011 році День Соборності поєднали з Днем Свободи, що раніше відзначався 22 листопада, під назвою «День Соборності і Свободи України». Однак у 2014 році указом Президента свято було відновлено як День Соборності України.

В українському національному календарі дата 22 січня посідає одне з провідних місць. Так, саме 22 січня 1918 року Універсалом Центральної Ради було проголошено незалежність Української Народної Республіки. Роком пізніше, 22 січня 1919 року, у Києві на Софійській площі проголошено Акт Злуки (об’єднання) українських земель в єдину Україну, стверджувалось об’єднання двох тодішніх держав - УНР та ЗУНР, що постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій, - в єдину соборну Українську державу.

Проголошення Першого Універсалу Української Центральної Ради до народу України після молебню на Софійській площі. Читає Микола Ковалевський, ліворуч – голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський. Київ, 25 (12) червня 1917 р. ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного, од. обл. 2-31003

У тексті Акта Злуки утверджувалось: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка».

Однак об’єднання України відбулось суто символічно: вже через кілька тижнів після проголошення Акта Злуки більшовики захопили Київ, пізніше поляки окупували Східну Галичину, а Чехо-Словаччина - Закарпаття.

Перше святкування Соборності відбулось 22 січня 1939 року у Карпатській Україні (м. Хуст), на той час - автономній республіці Чехо-Словаччини. Цього дня під синьо-жовтими прапорами відбулась тридцятитисячна маніфестація населення, яке з’їхалось до столиці Карпатської України з усіх куточків краю згадати події 20-річної давнини.

Яскравим проявом єдності, прагнення українського народу до свободи, став «живий ланцюг», організований патріотичними силами 21 січня 1990 року з нагоди 71-ї річниці проголошення Акта Злуки. Мільйони тоді ще радянських українців узялись за руки від Києва до Львова, відзначаючи День Соборності.

Живий ланцюг людей на вулицях Києва з нагоди святкування історичного Акту Соборності України 21 січня 1990 р