stoshagownozad @ 2020-10-25T19:05:00

и так оно, конечно, все повязалось и перевязалось, что в сети есть клип на «Пид облАчком», которую я люблю с молодости, иллюстрированный фильмом «Железная сотня» — как раз про бойцов УПА, которым приходится уходить с Лемковщины после того, как лемки были оттуда депортированы кто куда (операция «Висла»).

ну и никакого романа. но предисловие я, конечно, написала. Украинский язык, но по-другому нельзя. По-русски я это излагала несколько раз в разных местах, но если писать Юркину ИСТОРИЮ, то ее надо писать сразу по-украински. Это мой украинский такой упырь, чем могу, тем и того.

Супутні історичні обставини цього цілком фантастичного (і, за законами жанра, готично-романтичного) епізоду були геть неромантичні й просто люті, і вони здебільшого лишилися "за кадром", бо я не вважаю себе здатною и... вповноваженою, чи що? - про це вільно говорити.  Етнічні чистки, коротше кажучи - взаємна різанина - це чутливий момент в історії народів, болісний, але разом з тим в мене таке відчуття, що я той момент не обирала - як не обирала свого часу не менш чутливі історичні обставини в "Соняшнику".
Дякую вкладачам словника лемківської говірки (http://www.lemko.org/lemko2/slovnyk.html) й зарані благаю вибачити мені за те, що використовую його за своїм звичаєм нахрапом і кавалерійським скоком. В мене було відчуття, що герої не мусять розмовляти дуже вже правильною літературною українською, а живої лемківської мови мені почути було ніде, дарма що лемків у ті часи депортували, зокрема, й на Донеччину.

А пісню цю я замолоду люблю.

-Ти пий.
В роті – тепле, гірке, гидотне, наче те питво з жаб та черви. Нащо то. Хто це. Суцільна пітьма, миготливий вогник. Тінь кремезна, кошлата, смердюча. Страшна. І наче не мовить, а гарчить:
-Як не виздох би. Гивтай.
Іноді заплющені очі бачать краще. На багряному тлі зростаючого повільно жару вимальовуються сиві вуса, борода. Сиві кошлаті брови. Пасма дикого скуйовжденого волосся. Темна, наче дубова кора, шкіра, та й свитина наче дубова кора. Маленькі, майже невидні очі – тільки й знати, що вони є десь під бровами, бо червоний відблиск каганця в них блима. Криві короткі пальці з чорними нігтями. Криві короткі ноги. Босі. Туп-туп. Сопе. Крекче. Смердить звіром. Дає пити якесь зілля, від того наче болить менше.
- Бача…Михай? То ви?
У відповідь щось схоже на «Гррр».

Але спочатку був ведмідь.
Ба ні.
Спочатку ж була корова. Точніше, корови, курва мати, мабуть, ніякої й не було. Був якийсь малий воргаль із села, кликав: «дохтера! Дохтера мі позвіть! До корівки!». Бо як з хлопцями ходив – впевнитися, що все гаразд зі своїми, - не втримався комусь з селян порадити за спухле вим’я. Тепер, бач, він їм «дохтер до корівки».  Юрко взяв наплічника з немудрящим лікарським приладдям, виліз назовні, пішов з малим до села.
А там вояки.
Ну, лісовий брате, веди назад до схрону.
Мовчав. Потім кричав. Коли один палив живе тіло запальничкою, а інший подвоєну блискавку ворожу, нічию вирізав, посміхаючись, на грудях – волав так, що думав, голос зникне геть. Хрипів. «Подохне», - сказав командир. – «Упертий».
Вивели до лісу. Була надія заплутати, втекти, хоч би впасти десь подалі, там вже хащі свої, якось би… Але ні. Зрозумівши, що нікуди битий, палений та різаний хлоп їх не виведе, вже був старший націлив пістолета Юркові в голову, аж тут з кущів - ведмідь.
Вони кинулися хто куди – і Юрко теж, до хащів, але дві кулі в спину догнали, звалили з ніг. Ото опам’ятався – а біля нього порається бача Михай. Якого ще наче баби по селах пам’ятали таким самим старим. Бача Михай, мольфар. Чаклун, кажуть, перевертень. То все казки. Варить зілля, змушує пити. «Бо виздохнеш». Юрко пив, доки сили було – але на третій день не зміг вже й ковтка зробити, вивернув усе на мольфарів кожух... Його трясла пропасниця. Куля в нирці та куля в легенях тягнули в пітьму.
Тоді бача Михай вишов зі схованки, зі справжнього ведмежого барлогу, розклав стежками звірів мотузяні пастки, повернувся з трьома живими зайцями. Вухані спочатку скиглили, потім вже просто лежали собі на підлозі. Не тікали.
Мольфар сів до хворого, прислухаючись. Іноді торкався зашкарублою рукою млявого зап’ястка. Серце Юркове, що калатало всі ці три дні несамовито, наразі билося непевно – ось тріпоче, а ось завмирає. І так само завмирало, слабшало важке уривчасте дихання. Пропав марно Юрко Бенеш, недовчений ветеринарний лікар, здолав його вояк найсильніший – смерть. Стало серце, розтулилися з останнім видихом пересохлі, пошматовані вуста.
Все.
Тоді, щось шепочучи у вуса, мольфар врізав собі пальця й темною медвежою кров’ю зволожив ті навіки спраглі губи.
І чекав.
Поки Юрко Бенеш, перевертень-упир, дитя мольфарове, відкриє розпечені болем повернення очі. Мольфар притиснув його до ліжка рукою, важкою, мов колода, а іншою – кинув просто в обличчя зайця. Хитнулася на зламаній шийці заяча голова, довгі вуха затулили обличчя, викривлене нелюдською гримасою. Сухе гарчання Юркове захлинулося, він пив. Ще, а потім ще раз. І лише по тому біль ущух, Звір утамувався, і учень став здатним слухати вчителя.

Так, учень. Бо бачі Михаю потрібен був наступник. Старі упирі, що живуть сотні років, мусять спати десятиріччями, тому що втома неіснування долає їх. Але як полишити ліс без нагляду? А живі ж не прагнуть вчитися в страшного відлюдька, та й кому наразі, після двох лютих воєн, теє потрібно? Тож коли напівживого хлопця з вояками побачив в лісі, одразу зметикував – це, може, учень сам до барліга лізе, аби лем відігнати тих в сірому та брудно-зеленому. І відігнав. Але життя хлопчині не врятував, бо не вистачило для того материнки та калини, жильної нитки та малих непоказних губенят, що обсідають трухлі колоди. Пусте, для мольфарської справи не-життя теж підходить, ба може й краще.
Юрко ж своє повернення сприйняв, як сприймав усе, над чим не мав влади – мовчки та з видимим терпінням. Наче поклав сказане бачею десь глибоко в комірку відтепер проклятої душі, замкнув, а ключа геть викинув. І став вчитися не-життю та мольфарській справі. Але якби хто такий був, хто міг би спитати, мав би право так спитати й очікувати на відповідь – то Юрко зізнався би, що не лише втратив себе тієї весняної ночі. Бо дечого ж набув. Хоча перша його кров була заяча, не полохливим вухатим сновигав він тепер – його звір виявився хижим птахом, і над бескидами вчився колишній ветеринарний фельдшер літати в подобі орла, і це втішало, наскільки можливо. Юрко навчився спілкуватися зі звірями та птахами – розуміти завжди вмів, але тепер це було інше, більш глибинне. Він навчився сам вирощувати в собі кігті, крила, дивитися крізь ніч пташиним зором. Запам’ятав все про зілля, що лікує, присипає та вбиває. Так минув рік чи більше – рік сутінків та ночі, рік без кольорів, без вогню, перший з незчисленних років зі смаком теплої крові.
І тоді мольфар, перевертень-ведмідь, мовив:
-Час на мене тисне, не мож терпити. Залишаю це тобі. Роби свою справу, будь хто ти є.
І заснув. Юрко добре вклав старого звіра в барлозі, замаскував вхід, промовив потрібне перед ним та рушив лісом. Поки він так йшов, звірі великі та малі, а також птахи збиралися навколо нього, незважаючи на пізній час, аж ось дерева стали рідшати, й ген унизу, в долині, замигтіли вогні та пролунав неживий голос – то кричав потяг.
Юрко стояв на тому гребні й дивився на вогні. Потім повернувся до лісу.
-Ви всі створіння вільні, - сказав він стиха, хрипким від лісового життя голосом. – Як давали собі та лісові раду без людського ока й мізків, то й нині дасте. Але є безліч створінь, що вже народжуються слугувати людям. Годувати їх. Давати вовну. Вони не гірші. Просто інші. Їх я хотів боронити та захищати, поки був живий. Їх я захищатиму, лікуватиму та присипатиму без зайвого болю зараз, бо бача Михай дав мені вічне не-життя, хоч я того не просив, тож маю спокутувати якось. Бача наказав бути собою, а я такий є. Прощавайте.
Стіна лісу хитнулася, наче зітхнула – то звірі та птахи зрушили з місць, повертаючись кожен до своєї стежини, нори чи гнізда. До свого життя.
А Юрко Бенеш обсмикнув підлатаний вицвілий військовий стрій, намацав в кишені складаного ножа – все своє добро, - та й пустився в долину, назустріч своєму не-життю.