#БИЛИ_Б'ЄМО_І_БУДЕМО_БИТИ !

БІЙ ЗА ГОРУ МАКІВКА: ЯК УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ РОЗГРОМИЛИ РОСІЯН І ЗМІНИЛИ ХІД ВІЙНИ

Проект відділу формування інформаційного контенту Центру МПЗ ЗСУ з мілітарної історії “Били, б'ємо і бити будемоˮ, має на меті довести особовому складу ЗС України неперетлумачені факти про успішні битви України проти Росії. І головне – гучно заявляти про наші перемоги!

На військових картах Першої світової гору Маківку, що стоїть у Карпатах, позначали "висота 958". Після весни 1915 року вона увійшла в історію як символ героїзму Леґіону Українських січових стрільців (УСС). Від цього бою залежав подільший хід війни, яка вирішувала долю держав

Гора Маківка розташована поблизу села Тухлі, яке стало легендарним з легкої руки Івана Франка (згадайте його "Захара Беркута"). Воно розташоване між містами Сколе і Славським. Якщо долину річки Опір, уздовж якої йшла залізниця, австрійці укріпили, то поросла лісом невисока (958 м) Маківка була зручним і незахищеним місцем для прориву російської армії, яка вже понад пів року тримала в окупації Галичину. Прорив лінії фронту відкривав дорогу для наступу через Карпати на Угорщину та на Відень.

Бої за гору Маківку тривали тиждень – із 29 квітня по 4 травня 1915 року – між підрозділами австро-угорської армії, куди входили 7 сотень 1-го та 2-го куренів Леґіону УСС, та російськими військами. Українцям належало тримати відтинок фронту на горі Маківці.

До підніжжя Маківки січові стрільці підійшли 22 березня 1915 року після важких випробувань. Зима була суворою, снігові замети сягали 1,5–2 м. При цьому погано обмундироване військо змушене було ночувати на снігу – і це безперервно на передових позиціях. Часом втрати від холоду перевищували бойові.

  • Наприклад, у курені Семена Ґорука 89 стрільців обморозили ноги. Та навіть попри це їм вдавалося забезпечувати успішний наступ австрійських військ. На той час "усуси" вже мали досвід боїв на Борецькому та Ужоцькому перевалах – із кубанськими козаками, а перед тим фактично власними силами звільнили від ворога українські села Жупани, Лавочне, Тарнавку, Славське, Грабівці, Головецько…
Сотник УСС Дмитро Вітовський. Славське, 1915 р.

1 лютого 1915 року сотню Дмитра Вітовського у складі 2-го куреня направили до Славського, що біля Маківки. Тоді ж відбулася реорганізація Леґіону УСС: командантом 1-го куреня став Григорій Коссак, а 2-го – Степан Шухевич, дядько Романа Шухевича. Обидва курені входили до складу 130-ї бригади. Сотня Вітовського ввійшла до 2-го куреня, який у лютому 1915 року перебував на вершині "923" (західний край хребта Татарівка). На Великдень, 4 квітня 1915 р., курінь із новим командантом – сотником Василем Дідушком – направили на Маківку. Сотні куренів УСС зайняли позиції на північно-західному схилі гори.

Австрійською 55-ю піхотною дивізією тоді командував генерал Ігнац фон Фляйшнер. 130-ю бригадою, в резерві котрої перебували січові стрільці, керував полковник Йозеф Вітошинський. Командантом гори був капітан Георг Дрозд. Першим куренем Легіону УСС командував отаман Григорій Коссак, другим куренем – отаман Семен (Сень) Ґорук. Додатковою сотнею, що готувала поповнення для Легіону УСС, керував сотник д-р Никифор Гірняк. Серед командирів сотень були організатори Легіону УСС Омелян Левицький, Андрій Мельник, Дмитро Вітовський, Роман Сушко, а також дві перші у XX ст. жінки-офіцери – Олена Степанів і Софія Галечко.

Між 23 березня і 4 квітня росіяни двічі намагалися прорвати позиції УСС на лівому фланзі. Ворог безперервно докучав стрілецьким заставам нічними вилазками. Та завдяки пильності стрілецької сторожі плани нападника постійно руйнувалися. Австрійське військове командування, маючи в резерві дві сотні угорців і один курінь УСС, вирішило почати наступ, попередньо обстрілявши вершину Маківки з артилерії, спровокувавши паніку серед росіян…

  • "Дим із наших і московських шрапнелів сповив гору туманом, зносився над нею, мов над вулканом. Щохвилини прошибали той дим блискавиці – то рвалися шрапнелі. Не поодиноко, а так як пащі цілих батарей плювали ними по чотири, по шість, по десять. А їм відповідала гора вибухами землі. В цих вибухах столітні поторощені смереки, фонтани каміння, а в суміш людські руки, голови, ноги, людське м’ясо. Робота наших і московських гранатів, попис наших мерзерів та московських "дурних Іванів". Клекотіли по обох боках скоростріли, при землі гупали ручні гранати – здавалося, гора рухається, дихає пеклом…", – згадував пізніше учасник тієї битви, січовий стрілець Дмитро Вітовський.

Завзяті бої були продовженням "Великоднього бою", у ході якого австрійська армія намагалася збити росіян із Карпатських перевалів і вийти на Подільську височину. Якби їй вдалося в кінці квітня – на початку травня 1915 року перемогти російський XXII корпус і змусити його відступити, то в сукупності з німецьким успіхом Горлицького прориву 1915-го (наступальна операція німецько–австрійсько–угорських військ, проведена 2–15 травня) це могло загнати весь Південно-Західний фронт генерала російської артилерії М. Іванова в мішок – і той не зміг би вийти з-під ударів 11-ї армії Августа фон Макензена.

Продовження у наступному випуску.