ШУМ (ураїнською)
Переклад з російської автора
Щоранку, протягом багатьох одноманітно шумливих років, на кшталт того, як вітер шумить в ялинках, Авдотія Прокопівна, зігнута життям мало не в бублик, виходила з хати, несучи в руці блюдечко з нарізаним рівними кубиками вареним яйцем. Та було Авдотії Прокопівні байдуже чи йшов вранці дощ, чи йшов сніг, чи світило сонце, а чи хмари, сиві, як її волосся, закривали небо, чи гримів грім, чи сипався град, навіть якщо він був розміром з варене яйце. Вітер, бруд, мороз, спека, та й стан Авдотії Прокопівни — все це не мало сенсу, бо в похилому, затишному курнику мешкала та єдина істота, з якою лише і зналася Авдотія Прокопівна протягом багатьох одноманітно шумливих років.
І курка була стародавньою. І курці було байдуже, що сестри її та браття живуть недовго. В дитинстві, від якого віяло малиновим чаєм, Авдотія Прокопівна під час прогулянки натрапила на таємниче яйце, котре лагідно було закутане в барвінок, гладеньке, матове яйце майже того самого кольору, що і її шкіра. Знахідку Авдотія Прокопівна заховала у труси, щоб батьки не побачили. Бо в іншому випадку довелось б яйце віддати їм, а потім скуштувати на вечерю. Але все пройшло успішно. Яйце опинилось в ліжку Авдотії Прокопівни, і розпочався довгий, складний та клопітнийпроцес висиджування, бо потрібно було ходити до школи, гуляти з друзями, ховати яйце від батьків і водночас тримати його в теплі.
На подив, в Авдотії Прокопівни вийшло; здивувалось навіть саме курча.
Декілька днів вона тримала його в кімнаті в маленькій шабатурці та зігрівала біля пічки, доки батьки були на роботі або пиячили в гостині, або спали після того, як пиячили в гостині. Але пищання курчати все голоснішало та голоснішало, і приховувати його ставало все важче, тому юна Авдотія Прокопівна підкинула його квочці, запам’ятавши перед цим кожну перинку, щоби не загубити свого друга. Незабаром курча перетворилося на повноцінну курку того самого забарвлення, що й шкоринка білого свіжоспеченого хліба, котра приємна на дотик, смачно пахне і нагадує про щось добре та питиме, нагадує про рідну оселю.
Разом з віком навідуються і проблеми, і так трапляється не тільки у людей. Ось і у курки з’явилась проблема: проблема пенька та сокири. Авдотія Прокопівна уміло ховала свою курку від батька, коли наступав той самий день. Пхала її в мішок з зерном або тягнула на горище, закривала в холодній печі або в родинній скрині, а одного разу довелось навіть підвісити курку на шворочці в туалетній ямі, і, як на зло, матері закортіло до туалету; але то не страшно, думала тоді Авдотія Прокопівна, лайно завжди можна відмити, а ось голову назад не пришити. Зрештою Авдотія Прокопівна почала навчати курку за командою вилітати на дерево та злітати з нього. Попервах доводилось примотувати лапи до гілки та заклеювати дзьоб острумкою, але згодом курка утямила, навіщо це все, та поводила себе слухняно. Можливо, вона почала помічати, що її братів та сестер меншає, після того, як вона посидить на дереві.
Усе-таки Авдотія Прокопівна одного разу піймала ґаву, і цей один раз ледь не став кінцевим для курки, та й для Авдотії Прокопівни теж: вона б не змогла жити на самоті.
Той недільний ранок відкарбувався в її пам’яті на все життя, і тепер вона згадує про нього щоразу, коли приносить в курник варене яйце, нарізане рівними кубиками. Щоразу вона дивиться то в ліве, то в праве око курки, та відчуває провину: не змогла, недопильнувала. Хоч всі й зостались живі, але ж шия вже лежала на закривавленому пеньку, одне око вже бачило усміхнене обличчя батька та блиск сокири, та невинна душа вже, напевно, прощалась тоді з життям.
Оспала, маленька Авдотія Прокопівна, ще з рівною спиною, вийшла тоді з кімнати та відчула запах свіжої випічки: мати пекла білий хліб: хліб нагадував про курку. Авдотія Прокопівна ввійшла до кухні, помітила ночви та згнітивши серце обійняла матір. Ці старі ночви мати вносила тільки тоді, коли потрібно було обскубти чергову курку.
Страхом вщерть сповнилися ночви, страхом сповнилася Авдотія Прокопівна, в страх обернувся навіть запах хліба, та взагалі все повітря. Боса та в одних лише трусиках побігла Авдотія Прокопівна за хлів до закривавленого пенька, чуючи позаду материнські крики. Авдотія Прокопівна побачила, як батько підіймає над головою блискучу сокиру. Авдотія Прокопівна припинила думати про все на світі, крім порятунку своєї єдиної подруги, єдиної рідної істоти. Та по гнилим грушам, що застилали землю, не звертаючи уваги на бджіл, ос та джмелів, яких боялась вона майже до смерті, побігла Авдотія Прокопівна, як не бігла ще ніколи, та з розмаху, куцою своєю рукою — вдарила батька між ніг.
Батько упустив сокиру собі на ногу та спалахнув такою лайкою, такого матюка загнув,що листва на груші затремтіла та зі страху захотіла відірватися, щоб полетіти чим далі; бджоли, оси та джмелі вмить кинули махати крилами та ницьма припали до землі; а курка, так само пхаючи комусь сто копанок чортів в печінку, як і батько, тільки куриною мовою, вилетіла на дах хліва та сиділа там протягом цілого тижня.
Авдотія Прокопівна напудила в труси.
Курку ніхто не вбив, ба більше — мати пов’язала на лапу червону стрічку, щоб легко можна було курку відрізнити та ненароком не відрубати їй голову, а ось Авдотії Прокопівні дісталось сповна. Батько зробив те, що так давно мріяв зробити, те, що він перейняв від свого батька, а той своєю чергою від свого і так далі, словом, воно передавалось із покоління у покоління і ніхто не знав, хто це вигадав. Батько поставив Авдотію Прокопівну на коліна біля ялинки на колючі шишки та сказав, що стояти вона тут повинна, доки курка не злетить з даху. І розтягнулося це на тиждень. Цілісінький тиждень Авдотія Прокопівна слухала шум вітру в ялинці, терпіла проливні дощі, спеку та колючі шишки. Саме тоді почала кривитися її спина (щоб хоч трохи спати вона скручувалась, як равликовий панцир), саме тоді Авдотія Прокопівна збайдужніла до будь-якої погоди, та саме тоді вона порівняла своє життя з шумом вітру в ялинці. Вдень, потай чоловіка, мати приносила їй воду та варене яйце, нарізане рівними кубиками, шепотіла на вухо, що все буде добре, цілувала в лоб та йшла геть, а батько не приходив жодного разу, бо він вважав, що покарання буде неповним і не матиме сенсу, якщо доньці давати потур.
Коли Авдотія Прокопівна відчула, як щось треться об її спину, вона зрозуміла — це курка, а отже можна повертатися додому. Авдотія Прокопівна піднялась. Її ноги були в червоних візерунчатих відбитках, палали та боліли. Вона взяла курку на руки, обійняла, і та легенько клюнула Авдотію Прокопівну в ніс на знак подяки.
Увійшовши в дім, Авдотія Прокопівна забачила батька в тісному та задушливому запої, а матір на порозі цього тісного та задушливого запою. Запою, у котрому все було чорне, загиджене та в’язке. Батьківські руки прилипали до речей, а продукти в руках розтікалися та оберталися на притхлу клейку гамулу. Кислючий сморід цього запою просякав і в дім. Маленька Авдотія Прокопівна учула сморід та зморщилась. Мати стояла обличчям до дверей, спиною до доньки. І на очах в Авдотії Прокопівни мати ступила за двері, туди, до батька, та більше не виходила. Скільки б Авдотія Прокопівна не гукала батьків, та не тарабанила по малюсіньким вікнам того тісного та задушливого запою, Авдотію Прокопівну не чули. Задихнувшись від тісноти та духоти, в запої помер спочатку батько, а після нього померла й мати.
Авдотія Прокопівна не плакала.
Тоді ще були на хуторі якісь люди, і вони допомогли їй поховати батьків. Збили для них одну велику домовину, вирили одну велику яму на краю кладовища, та навіть влаштували похоронну ходу. Попереду йшла Авдотія Прокопівна з куркою на руках, а за нею зморена коняка тягла домовину на возі та час від часу зупинялась, щоб справляти нужду. Хазяїн цвигав її віжками, батогом та насвистував мелодію жалібного маршу. Дорога до кладовища була довга, як очікування життєвих змін. Довелось пройти центром хутора, де вони зустріли двох бабць, старих, як земля під ногами, потім довелось пройти поздовж поля, котре за життя Авдотії Прокопівни ще ні разу не засівалося, далі повернути до лісу, густого та майже непролазного, обмотаного павутиною з усіх сторін, та за лісом врешті решт опинитися на кладовищі.
Тоді Авдотія Прокопівна була там вперше. Її здивувала ряснота берез між могилами: берез було більше, ніж могил. Можна буде ходити сюди по сік, подумала вона.
Побиті життям хрести хилилися набік; деякі з них клали свої дерев’яні голови на плечі інших, ті своєю чергою на плечі інших, інші на плечі інших, та зрештою хрести закінчувалися. Хрести здіймались над Авдотією Прокопівною, та насправді вона не дуже й помітила, як ліс змінився на кладовище, вона це розуміла тільки через те, що тут було забагато життя, набагато більше, ніж вдома за живих батька та матері.
Яма вже була вирита, нерівна та непідхожа для людей, але, бачила Авдотія Прокопівна, для батьків яма — в самий раз. Чоловік, який керував конякою, зістрибнув з воза, охнув та закурив. Напевно, він ще не второпав, що йому самотужки доведеться опустити домовину з двома тілами в могилу, думала Авдотія Прокопівна та гладила курку. Дивлячись на домовину, чоловік міцно затягнувся, та з його вуст вилетіло «мг», таке, яке не означає нічого, а вилітає з людей просто задля пристойності, щоб показати буцімто впевненість та спокій. Чоловік розумів, що руками не впорається, і тому під’їхав ближче до могили та зняв задні колеса. Віз нахилився, та чоловік просто підштовхнув домовину, а далі та поїхала сама та бехнулася на дно могили.
Чоловік докурив, викинув недокурок в яму та гукнув Авдотію Прокопівну кинути три жмені землі. Авдотія Прокопівна підійшла та зазирнула у величезну прірву, на дні якої лежали (завжди лежали, подумала вона) її батьки. Віко після падіння трішки з’їхало набік, та Авдотія Прокопівна забачила зелено-жовте обличчя батька та уявила, як загрубіла його шкіра. Авдотія Прокопівна, тримаючи курку під пахвою, почала кидати землю та так захопилась цим, що майже закидала всю яму сама, доки чоловік відійшов углиб лісу справити нужду.
Як після народження Ісуса Христа, життя розділилося на до та після, так само і розділилося життя на до та після смерті батьків Авдотії Прокопівни, чесно кажучи, вона це недуже відчувала, а часом і геть не відчувала, ба навіть більше, іноді зовсім забувала, що у неї колись були батьки. Їй, як вона гадала, вистачало однієї лишень курки, та вона не могла втямити звідкіля з’являється незрозуміле їдуче відчуття самотності та смутку, яке з’являлося зазвичай увечері при свічці за чашкою гіркого чаю. В такі хвилини Авдотія Прокопівна, ще школярка тоді (ось тільки в школу після поховання батьків вона жодного разу більше не ходила), розмірковувала почати курити, але курити було нічого, тому вона обходилась одним лишень розмірковуванням. Та ще час від часу позиркувала на недопиту пляшку горілки, залишену батьками на кухні в той самий сердешний день.
Декілька років по тому вона так само сиділа на кухні та так само дивилася на ту саму недопиту пляшку горілки, згадуючи батьків, сокиру над головою тата, ночви вранці на кухні, запах хлібу, який обернувся в страх, та шум тої ялини, котра і зараз зазирає у вікно. Авдотія Прокопівна підійшла ближче до пляшки, взяла її та вибігла вночі з хати, та бігла стрімголов, допоки не відчула занадто багато життя навколо і не зрозуміла, що знаходиться на кладовищі. Авдотія Прокопівна за запахом знайшла батьківську могилу, вилила на неї горілку, поставила поруч пусту пляшку та вперше за декілька років відчула себе сиротою.
Незабаром померли всі кури, окрім однієї, що носила червону стрічку на лапі та нагадувала за кольором шкоринку білого свіжоспеченого хліба. Курка не виходила з курника, як і не виходила з подвір’я Авдотія Прокопівна. Та почала Авдотія Прокопівна, наслідуючи матір, носити курці варене яйце, нарізане рівними кубиками. Авдотія Прокопівна жодного разу не говорила та нічого не розповідала курці, хоч вважала її найкращим бесідником, а вся річ у тім, що найкращою бесідою для Авдотії Прокопівни — було мовчання.
Шуміли, летіли літа, та зі своїм шумом принесли Авдотії Прокопівні чоловіка. Правду кажучи, офіційним чоловіком він так і не став. Ніде було ні шлюб укласти, ні обвінчатися. Тому з ким би не говорила Авдотія Прокопівна, то називала вона його завжди соживцем, а балакала вона тільки сама з собою вечорами в туалеті за хатою.
Вона була в курнику, коли до подвір’я зайшов вусатий циган Штефан у вишневому вельветовому піджаку з золотими вензелями, поблискуючи золотим зубом та золотим поглядом шукаючи в окрузі господиню. Штефан свиснув щось по-циганськи та усівся на лавку біля порогу. Авдотія Прокопівна, ще не скручена в бублик, але уже з помітним горбиком, здивована вийшла з курника з пустою тарілкою в руці. Хвилини зо дві Штефан та Авдотія Прокопівна зглядалися між собою: українські очі дивилися в очі циганські, та навпаки. Думки Штефана про те, як пошити в дурні господиню, забрати всі гроші та консервацію (Штефан ще не знав, що Авдотія Прокопівна нічого не консервує), змішалися з шумом ялинки та кудись розлетілися, а їм на зміну прийшли нові, незвичні для Штефана думки, котрі тріпотіли та тьохкали в голові, як голодні горобці. Когорта виглядала з запорожця на дорозі та уважно дивилась на Штефана, чекаючи знак, щоб почати діяти, але так нічого і не дочекалась. Без зайвих слів, точніше, зовсім без слів, Штефан та Авдотія Прокопівна вмить вирішили, що тепер вони будуть жити разом. Штефан все пояснив колегам, ті розлютилися, розсвистілися, та біленький запорожець поторохкотів геть, залишаючи після себе лишень хмарки пилу, мутні, як думки тих, хто знаходився всередині.
Після цього в Авдотії Прокопівни почалося трохи дивне життя, точнісінько таке, як і було раніше: не змінилося нічого. Авдотія Прокопівна продовжувала щоранку носити курці варене яйце, нарізане рівними кубиками, та продовжувала ні на що не звертати уваги, принаймні вона так думала, або хотіла думати. Усе ж краєм вуха та краєм ока вона і чула і бачила Штефана, та на душі в Авдотії Прокопівни теплішало від того, що вона не самотня, але за старою звичкою вона вважала інакше. А Штефан аж зі шкіри пнувся. Він вибілив стіни та стелі в хаті, загріб на кучу та виніс кудись за город усі шишки, які валялися під ялинкою, те ж саме зробив з гнилими грушами, почистив туалет та навіть законсервував огірки та помідори (щоб було що цупити моїм людям, думав він, закручуючи чергову банку), і тільки прибрати в курнику Авдотія Прокопівна йому не дозволила. Вона стала у дверях, розкинувши руки та ноги, як зірка, і пронизливим поглядом дивилась чи то на свого чоловіка, чи то на соживця, чи то на зовсім чужу людину. До кінця вона не розуміла ким він їй постає. А ось Штефан безсумнівно вважав Авдотію Прокопівну за свою жінку, та одного разу вирішив, що вона має виконати свій подружній обов’язок. Одної ночі Штефан ввійшов до кімнати Авдотії Прокопівни повністю голий, з ніг до голови, тільки золотий зуб поблискував на місячному сяйві. Він вмостився на ліжко до теплої Авдотії Прокопівни, котра пахла білим хлібом, барвінком та куркою, та притулився до неї по-циганськи, але замість кохання отримав жорстку відповідь, та відповідь ця була не словесна — Авдотія Прокопівна вдарила Штефана між ніг. Штефан по-циганськи завив, та так само по-циганськи поскакав з кімнати, тримаючись руками за свої причандали та поблискуючи золотим зубом.
Після тої ночі на хуторі почалась низка смертей.
Спочатку почали помирати триколірні кішки. Робили вони це найхитромудрішим чином: цибали в криниці та, поки тонули, нявкали так голосно, що нявчання неначе відлуння з криниць вилітало та розліталося по хутору, підіймаючи вночі хуторян та змушуючи їх стікати потом. Після триколірних кішок від смутку повмирали й коти, та так само сталося з собаками, білками та іншими звірами.
На хуторі тихішало та тихішало. Деінде ще можна було почути марудну розмову беззубих старців, деінде — пташиний спів, чомусь схожий на циганський, а деінде і взагалі нічого не можна було почути.
Старці безнапасно сходили до землі. Вони просто зливалися із землею, на землю перетворювалися, а на місці смерті по двох-трьох днях виростали ялинки, великі, благородні ялинки, та шуміли.
Але Авдотія Прокопівна шум не помічала, він сприймався нею як щось буденне, як вода, як кисень, а ось для Штефана життя перетворилось на справжнє пекло. Через шум він не міг нормально спати вночі, тож доводилося набивати вуха глиною. Перші декілька ранків він глину вимивав, ретельно, з милом, звареним власноруч із якихось квітів, але згодом зрозумів, що вимивати її немає сенсу, адже Авдотія Прокопівна не розмовляє, а слухати Штефану більше нічого. На хуторі вже не зосталось ні душі, і ніхто сюди не приїздив, тут не проїздив, та не планував робити ані того, ні іншого.
Через глину у Штефана засвербіли вуха, і він був вимушений її вимити, хоч і знав, чим це загрожує, але терпіти вже не міг. Він пішов за город, взяв двойко шишок, закип’ятив воду, добре промив вуха, а потім цими шишками почав вуха чухати, чухати так, що по щоках побігла кров, немов їй набридло бігти в Штефані та закортіло в річку чи в землю, немов набридло крові таке життя та закортіло назад в життя циганське, вільне. Відтепер Штефан чув проклятий шум і так само не чув свою Авдотію Прокопівну, своє кохання. Він намагався зізнатися їй в почуттях безліч разів, але через те, що робив це по-циганськи Авдотія Прокопівна лише спантеличено озиралась на нього та продовжувала носити в курник варене яйце, нарізане рівними кубиками.
Штефан писав цидулки на старих газетах, котрі лишилися від батьків Авдотії Прокопівни, а що ані ручки, ні олівця він не мав, то доводилося деревним вугіллям підкреслювати потрібні слова, щоб скласти те, що він хоче сказати, але то лише ускладнювало ситуацію, бо Штефан не вмів читати, тим паче чужою мовою, та вибирав слова просто з натхнення. Щоранку до виходу Авдотії Прокопівни з хати Штефан малював серце на землі перед порогом, але Авдотія Прокопівна проходила по ньому, як і раніше проходила по звичайній землі. Він танцював фламенко, гопак, запрошував до танцю і саму Авдотію Прокопівну; стрибав з даху, щоб довести свою мужність; приносив букети польових квітів, навіть взимку; ловив великих коропів, самотужки їх чистив та самотужки запікав для романтичної вечері; спалив свій вельветовий піджак та, висипавши попіл біля ліжка Авдотії Прокопівни, всю ніч стояв на ньому на колінах та молився. Дійшло навіть до того, що Штефан вирвав свій золотий зуб та подарував його Авдотії Прокопівні, але вночі того ж дня, крізь сон почув, як зуб ударився об воду в криниці, дзвінко та пронизливо, ніби розбилось кришталеве серце.
Минуло декілька місяців, протягом яких Штефан лежав на ліжку лицем до стіни та тужливо посвистував. Коли раптом сталося диво: Авдотія Прокопівна заговорила до Штефана, чи то йому здалося, але вона точно торкнулася його плеча та махнула рукою, мов, слідуй за мною. Штефан на радощах вскочив з ліжка, умився та подався наздоганяти своє кохання. Це була річниця смерті її батьків (минуло вже тридцять років). Авдотія Прокопівна вирушила до кладовища, правду кажучи про річницю вона зовсім не пам’ятала — її був потрібен березовий сік.
Там так само росли берези поміж заплетених барвінком могил, і так само втомлено хилилися один до одного гнилуваті дерев’яні хрести, і так само там було набагато більше життя, чим вдома. Штефана це здивувало. Він вперше за багато років, прожитих разом з Авдотією Прокопівною, відчув життя поряд з собою. Він не розумів, як Авдотія Прокопівна цідить сік з берези у розповні літа, та і не хотів він цього розуміти. Він насолоджувався життям, гуляючи вузькими стежками та намагаючись розгледіти надписи на табличках, на котрих надписів тих ніколи й не було. Штефан зупинився біля великої могили без хреста та копнув носаком пусту пляшку з-під горілки. В траві він забачив приховану заржавілу лопату та зрозумів, що до дому зі своїм коханням та березовим соком він уже не повернеться.
Авдотія Прокопівна закінчила діло, взяла відра та пішла геть. А Штефан дістав лопату, обрав найкраще, на його думку, місце на кладовищі, вирив яму, ліг в неї та помер. А вранці явилась Авдотія Прокопівна, щоб кинути три жмені землі, але трішки захопилась і засипала яму повністю.
На хуторі зостались лише Авдотія Прокопівна та курка.
Шуміли, летіли літа, але зі своїм шумом не приносили більше нічого та нікого. Авдотія Прокопівна, уже зігнута життям мало не в бублик, продовжувала носити курці варене яйце, нарізане рівними кубиками, щоразу зупиняючись біля порогу та роздивляючись, чи не намалював Штефан свіже серце на землі, але згадувала, що Штефана давно вже немає, ще більше згиналась та шкандибала далі. Та було Авдотії Прокопівні байдуже чи йшов вранці дощ, чи йшов сніг, чи світило сонце, а чи хмари, сиві, як її волосся, закривали небо, чи гримів грім, чи сипався град, навіть якщо він був розміром з варене яйце. Вітер, бруд, мороз, спека, та й стан Авдотії Прокопівни — все це не мало сенсу, тому що в похилому, затишному курнику мешкала та єдина істота, з якою лише і зналася Авдотія Прокопівна протягом багатьох одноманітно шумливих років.