СНІГ
Гола осина виднілася за вікном і зазирала в напівморок кімнати, де сидів Курилов, опускав і піднімав пакетик чаю в чашці, дивлячись на краплі, які перекликалися з краплями сироватки, коли бабуся в селі віджимала свіжий сир. Цукорниця виглядала засмученою, бо Курилов пив чай без цукру, чай чорний, як нафта, чай чорний, як його думки. Він збирався до лікарні, де лікують душі; до загадкового закладу, з якого мало хто повертається. Але це його не лякало, бо байдуже йому було на життя.
Йому набридло чекати, поки чай вихолоне, і він поставив чашку на пів хвилини в морозильник. Дістав і випив залпом, як п’ють "на коня" в селі о дванадцятій ночі харизматичні дядьки з багряними щоками, одягнені в дублянки та шапки, з-під яких стирчать вуха. Ось так випив Курилов і закусив долькою мандарина.
У кімнаті стояв великий сервант із різною всячиною: засохле листя різних порід дерев, жуки, павуки, метелики. Далі — пуста полиця із засохлим життям Курилова, а на третій, верхній полиці виднілися два патрони, просто два червоні патрони. Це була пам’ятка про найкращого друга, який зник після того, як Курилов зустрів його біля магазину, коли купив два огірки. Можливо, друг не любив огірки, але полюбляв стріляти і подарував Курилову два патрони. Стріляти Курилов міг тільки пальцем, тож вони були лише реліквією.
Курилов не мав великого бажання виходити з квартири, а все дивився на візерунки настінного килима. Він не знімав його в пам’ять про бабусю, після смерті якої йому дісталася ця квартира. Це була, напевно, єдина людина, яку він дійсно любив. Візерунки щось нагадували Курилову, але дедалі більше й більше плуталися, як і спогади про бабусю та дитинство. А він так хотів відтворити ту саму картинку в пам’яті та знову відчути запах щойно спечених пиріжків. Повернутися назад, можливо, на літаку, а можливо, на двох патронах.
В одвірку стирчав міцний цвях на випадок, якщо життя стане зовсім нудним і непотрібним. Але Курилов не любив цей спосіб. Не хотів висіти, дригати ногами, синіти, потім бути знайденим у такому незграбному положенні поліцією та швидкою. Так, лише поліцією та швидкою, бо Курилов не мав ні родичів, ні друзів, та й себе він не розумів чи мав. Йому було однаково лежати в лікарні чи лежати вдома.
У кутку стояв старенький програвач, який любила слухати бабуся. Перед виходом він вирішив поставити пластинку Баха.
Заграла музика. Закурив Курилов. Зашумів вітер за вікном.
Дим, чомусь тонкий і золотавий, немов смужка меду, неквапно потягнувся до стелі. Курилов присів у крісло й, спершись ліктем на стіл, згадав рядок із Семенка: «За одною — одна — я курю папіроси. Я сьогодні смутний». Він дивився на книжкову полицю. Мабуть, хотів там знайти людину, але знаходив лише своє відображення. Курилов видихнув дим і навіщось подумав про рак. Він згадав, як сусіда недавно вкусив рак за горло, вчепився клешнями прямо в кадик і ніяк не хотів відпускати. Так його й поховали з раком у горлі. Через це домовину не відкривали, щоб люди лишнього не подумали. А то почалися б плітки, що сусід був браконьєром і виловлював раків, та й узагалі не хотіли турбувати вразливих душ.
Курилов теж був на похороні. Не плакав. Не жалів нікого. Просто був, бо не було де більше бути. Хоча він не полюбляв ходити на похорони, але не через мерців, ні, а через живих. Через їхнє прикидання й бутафорний плач і співчуття, які розвіються вже ввечері цього ж дня. Буквально через декілька годин усі, хто були на похороні, забудуть про померлого, увімкнуть телевізор, смачно поїдять і ляжуть спати. Не в домовину. На свій диван.
Курилов докурював цигарку, але виходити все ще не хотів, тому закурив другу, потім третю, четверту: йому хотілося викурити свою душу, видихнути її нарешті на волю, щоб не доводилося ні радіти, ні плакати, ні любити. Душа вилася гадюкою біля його серця ще з дитинства. Наприклад, він завжди переймався смертю курей. Дід відрізав їм голови й пускав бігати по подвір’ю, доки курка не впаде важким каменем десь під порогом. Потім Курилов їв цих курей і згадував ті моторошні моменти. Тільки-но вона бігала стражденна, а тепер їм її стражденний я, — думав він. Усе своє життя Курилов страждав. Іноді це переступало всі межі. Він міг страждати через те, що надто сильний дощ пошкодить квіти на клумбі, і посиплються пелюстки; або через занадто легкий дощ, бо квітам буде замало води, і йому доведеться їх поливати, страждаючи ще більше. Так само страждав він і зараз — від куріння, від музики, від того, що треба виходити з дому, йти вулицею, і від того, що доводиться жити це стражденне життя.
Страждаючи, він одягнувся. Страждаючи, покинув квартиру й пішов страждати на зупинку.
У дитинстві, коли він з мамою мандрував на зупинку (а саме так це йому здавалося), він завжди просив: “Давай сядемо на той, що їде до бабусі”. Але мати або ігнорувала, або казала, що цей автобус сьогодні має інший рейс — він летить у космос. Не пам’ятає Курилов, чи вірив він у це чи ні. Але в космос полетіти хотів, хоча не так сильно, як до бабусі.
На зупинці люди вирували, немов косяк риб у маленькому озерці. Вони запливали в маршрутки й автобуси та витікали звідти. Цей постійний безкінечний потік Курилов сприймав окремо від себе. Він не був косяком, він був самотнім китом, який плаває один і іноді виринає на повітря, щоб подивитися вдалечінь.Волею-неволею Курилов вплигнув у потік, і косяк поніс його в автобус, котрий їде куди завгодно й підходить для всіх. Один автобус — тисячі шляхів, тисячі людей у ньому.
Дихати було нічим. Курилов навіть не знав, чи зуміє вийти в потрібному місці, бо всі стулилися так, що аж кістки тріщали. Хтось читав дешеву літературу — другосортні романи чи очевидні детективи. Якась бабуся постійно зачиняла люк, а хлопець постійно його відчиняв. Старий дідусь, висунувши голову в маленьке віконце, курив цигарку й махав перехожим. А водій увімкнув шансон, який влучно доповнював атмосферу.
Курилову навіть не довелося кричати про зупинку, адже водій знав, що одна людина точно їде до лікарні. Потік час від часу викидав людей — так викинув і Курилова. Нарешті його легені наповнилися повітрям, а то ще трохи — і він би двинув коні від задухи та нестачі власного "я".
На території лікарні, оповитій тишею, стояли напівпрозорі корпуси. Нагнуті вздовж стежинок ліхтарі підглядали, хто куди йде, і одразу бачили діагноз перехожого. Курилов не знав свого діагнозу. Він тільки знав, що життя в цьому світі явно не для нього, бо народився випадково. Одного вечора мати вирішила розповісти, що він був зачатий у нічному лісі, коли вони з батьком поїхали відпочивати до річки на декілька днів. Зачали його під писк комарів. Вони не були парою, але через велику компанію довелося ночувати разом у маленькому наметі. Коли батька вкусив комар, той зрозумів, що поруч лежить майбутня дружина. Один маленький комар дав життя Курилову.
Цей писк комарів час від часу досі докучає йому й досі. Бабуся казала, що зачинати дитину під писк комарів — це поганий знак, бо людина виросте схожою на комара і хотітиме пити кров. Але у Курилова все було з точністю до навпаки. Коли він дізнався про це, то вирішив зламати стереотип і стати хорошою людиною. Згодом зрозумів, що бути людиною та бути хорошим — це зовсім різні речі.
Тільки-но Курилов зайшов до кабінету лікаря, там одразу стало прохолодно, що трохи спантеличило пухку тітку в білому халаті. Таке стається щоразу, коли Курилов намагається лікувати душу. Душа відповідає холодом. Замерзли вазони на підвіконні, та навіть маленький хлопчина на фото сіпнувся й потер плече. Це було фото сина цієї жіночки, якого вона відправила до дитячого будинку, хоч і сильно любила. Але причина була вагома — він відірвав один пелюсток орхідеї, а орхідеї були священною квіткою в їхній родині.
— Мороз вдарив чи щось із опаленням, — пробурмотіла лікар.
— Вітаю, я хотів би...
— Мене не цікавить, що ти хотів би чи не хотів. Я тут не для того сиджу. Скарги? — вона опустила окуляри на кінчик носа та злісно глянула на Курилова.
— Я не розумію, чи існую.
На це лікар відповіла якоюсь маленькою бумажкою, замахом руки в бік дверей і мовчанням.
У приймальному відділенні Курилова роздягли та зробили рентген, щоб побачити, в якому стані його душа. Але побачили вони лише льодові сталактити, що шокувало всіх, бо таких випадків давно не зустрічали. Окрім діда, який пройшов усю Другу світову війну з одним патроном в автоматі, так нікого й не вбивши, а після закінчення війни він вистрілив у чорну хмару, яка заплакала чорним дощем над Рейхстагом.
Курилову призначили гарячі ванни, щоб розтопити душу, але щоразу, коли він лягав у воду, вона швидко охолоджувалася й навіть покривалася тонкою льодяною кіркою. Проте лікарі не здавалися та продовжували це робити. Згодом до лікування додали підпалений сухий спирт, який Курилову доводилося ковтати. Він не відчував нічого, а вогонь швидко згасав. Коли Курилов заходив до палати, усі притьмом ховалися з головою під ковдри й давали дрижака.
Курилов відчував себе як удома. Він спостерігав за пацієнтами, які ходили по коридору туди-сюди, неначе тіні. Хтось танцював зі своїми невидимими друзями, хтось розмовляв по долоні. Усі з потяганими життям душами. Уже через тиждень Курилову почало здаватися, ніби він жив там від самого народження. І йому це було до вподоби, адже в лікарні панувала повна свобода: нічого не потрібно досягати в цьому житті, не потрібно ставити цілі й думати про проблеми. Потрібно було просто жити. Жити повільно та спокійно.
Одного разу за довгий час з Куриловим привіталися вранці. Це був єврей із довгими пейсами та бородою, як у джина.
— Доброго здоров’я, — сказав єврей.
— Немає у мене здоров’я, — відповів Курилов, дивлячись на його бороду.
— Хочешь, чтобы я выдернул один волосок и выполнил твое желание?
— Навіть якщо ви вирвете всю свою бороду, у вас нічого не вийде, бо немає у мене бажань.
Єврею стало так страшно, що пейси закрутилися в дудочку ще більше й підскочили. Він більше ніколи не підходив до Курилова ближче, ніж на три метри, та обходив його третьою дорогою, але уникнути зустрічей не міг, адже дорога тут була лише одна — напівтемний коридор, схожий на шлях, що веде на трансцендентну сторону.
Через деякий час до Курилова повернувся давно забутий, надокучливий і нудотний писк комарів. Ціла зграя кровопивців літала над його головою. Після однієї спроби вкусити, комарі більше не наважувалися на це, бо один із них, спробувавши, обледенів і впав замертво на підлогу. Його потім розтоптала Марія, яка водила за собою нареченого й вихвалялася перед усіма. Його ніхто не бачив, але вона стверджувала, що вони разом ще з минулого життя, коли вона була каменем, а наречений підібрав її й поставив удома на полицю як предмет інтер’єру. Тоді ж вони вперше поцілувалися. Нареченого часто мучило безсоння, і він не розумів, як із цим боротися, бо всі способи, від дерев’яного хрестика під подушкою до змащування голови соком алое, були вичерпані. Та однієї ночі він згадав про камінь і з безвиході почав його цілувати. Заснув одразу, але навіть не здогадувався, що цей камінь назавжди прикував його до себе. Тепер його душа без оболонки ходить за Марією.
Через холодну душу Курилова зима на території лікарні настала на місяць раніше. За вікнами падав лапатий сніг. А наступного дня двері вже неможливо було відкрити — усе замело. Лікарі й персонал опинилися у пастці, змушені залишитися в лікарні.
Курилов любив сніг, позаяк взимку він почувався закритим від світу. Йому це здавалося схожим на вічність. Він хотів би, щоб вічність була як маленька затишна кімната, але насправді вона була більше схожа на ту саму сільську лазню, закіптявілу й з павуками в усіх кутках. Курилов безперервно стояв біля вікна в туалеті, дивився на сніг та курив і курив папіроси. Але скоро вікно замело так, що не було нічого видно. Пацієнти почали боятися: бігали по коридору з криками про допомогу, молилися на стенд із фотографіями лікарів і благали їх вилікувати матінку-природу. Марія тремтіла, міцно обіймала нареченого й шепотіла йому на вухо, що краще б вона залишилася каменем, аби тільки не бачити цього жахіття. Єврей відірвав собі пейси й увірував у Ісуса Христа. Лише дід, той самий дід, який стріляв у чорну хмару над Рейхстагом, спокійно їв банани на дивані, бо й так планував скоро померти. Усі думали, що настала смерть. І вона б настала, адже харчі швидко закінчувалися, і всі могли б померти з голоду. Але смерть не могла пройти всередину через сніг.
Лікарі зовсім не спали й постійно думали, що робити з Куриловим та незрозумілим катаклізмом. Їхні мізки плавилися від надмірної розумової активності. Вони вже й самі почали чути писк комарів. Холодний писк, який пробирав усі органи. Лікарі складали плани лікування, викидали їх у кошик, потім складали нові, розуміли, що це точно не допоможе, і знову викидали. Вони катали один одному яйцем по голові в очікуванні ідей, читали Біблію й говорили з Богом. Але Бог уже давно не бачив і забув про цю лікарню. Забули про лікарню й місцеві: її ніби ніколи не існувало, і нікому вона не була потрібна.
Одного темного ранку з кабінету вибіг лікар, схожий на Ейнштейна з висунутим язиком, і вигукнув:
— Воспоминания! Вос-по-ми-на-ни-я!
Зібралася рада лікарів. Медсестри зробили коло зі стільців, у центрі якого посадили Курилова. Усі одягнулися в пуховики й шуби, щоб хоч якось витримати холод, і почали ставити запитання, намагаючись дізнатися все про його життя від дитинства до тепер. Вони сподівалися, що якийсь спогад розтопить його душу. Так і сталося. Курилов почав згадувати своє єдине справжнє кохання, про яке давно забув, точніше змусив себе забути, бо воно викликало занадто багато емоцій. Колись він закохався в дівчину, при вигляді якої його зціплювало, пропадав комариний писк, а душа наповнювалася теплом. Це була та сама дівчина, яка одним лише поглядом змушувала виконувати всі її забаганки. Одного разу вона захотіла шубу з нутрії. Її батько одразу взявся за справу: почав розводити нутрій, побудував клітки на задньому дворі, закопав величезну ванну для басейну й зробив для них гірки, щоб нутріям не було сумно, доки їх не пустять на шубу.
Дівчина завжди носила ту шубу й капелюшок із пером голуба. Це ще більше приваблювало Курилова. Він би носив її на руках, пошив би їй сотню шуб і перестріляв пальцем усіх голубів, щоб подарувати їй пір’я. Але вона так і не дізналася про його почуття. Це були лише мимолітні погляди одне на одного, тривожні "привіт" і "бувай". Тоді все його життя перетворилося на кохання. Він захворів коханням. Не міг ні спати, ні їсти. Кохання заповнювало будь-який простір, де він перебував, і йому це подобалося. Він бачив її у сотнях перехожих облич, у малюнках на стінах, у іконах. Відчував її запах у каві, квітах, одязі, фіміамі й димі цигарок. Усе це він відчув і зараз. Від нього пішло таке тепло, що розтопило весь сніг і зігріло всю лікарню.
Курилова повели на рентген, аби впевнитися, що його душа одужала. Але тепер вони не побачили там нічого. Лише пустоту. Одну тільки тиху, тягучу пустоту, в якій витало невзаємне кохання.