Максим Шпротс 🐳

Сухарики со вкусом порно, которое со вкусом креветок

2023-07-25T12:00:54.692Z

Это была самая обычная, ничем не примечательная креветка. Каждое утро она вставала со своей ракушки, и шла есть водоросли в соседний коралловый риф.

Она не особо любила есть там, но сегодня все остальные рифы были заняты тигровыми креветками, которые могли в случае чего и изнасиловать бедную креветку, думала креветка.

Нет, конечно, она была бы не против, но что подумает мама...

Потому было принято решение пойти туда, где ей были совсем не рады, но где насилие царило лишь ментальное.

Впрочем, были и свои плюсы. На этот риф всегда ходил кормиться один кревет, по которому текла наша креветка. Слава Нептуну, под водой это было незаметно. Вот ему она бы отдалась не задумываясь: величественные, стройные усики, длинные, мощные лапки, и эти глубокие, черные, как океан в ночи, чувственные глаза... Ооо... И почему-то в этот день креветка подумала: "Почему бы не заговорить с ним?"

Она медленно подошла к нему и сказала:

— П-п-привет, я давно...

— ПОШЛА НАХУЙ!

"О, боже, — подумала Креветка, — Он заговорил со мной... Какой же он все-таки красивый..."

— Я ЧЕ, НЕ ПО-КРЕВЕТОЧЬИ ГОВОРЮ?! — она вдруг замерла, — ПОШЛА. ТЫ. НАХЕР.

Креветка стояла оцепеневшая от напористости и уверенности этого могучего креветочного жеребца. Она не могла сдвинуться с места, не могла пошевелить губами или руками, она лишь стояла открыв рот, смотря своими большими, милыми глазами на этого высокого, перекачанного Кревета, который всем своим видом говорил!..

Ну, "Пошла нахуй", в общем-то, вы слышали...

Но разве могла она это сделать?.. Нет, она бы стерпела и не такое, лишь бы еще хоть секунду побыть в окружении его...

— Да че вы к ней пристали? — сказал вдруг друг-кревет, подошел к ней и недружественно приобнял, — Она ж даже спит как те ненормальные креветки! Не в песке, как мы, а под ракушкой! АХАХАХАХ! — рассмеялся прямо в ухо коеветке настырный кревет.

Какой же все-таки дикий и жестокий этот животный мир... Как хорошо, что у нас такого нет.

— Вообще-то я... — не успела сказать Креветка, как вдруг морское течение подхватило ее и она упала прямо на предмет мечтаний, фантазий и всех своих влажных креветочных снов.

— Оу, а ты ниче такая, — внезапно сказал Кревет, смотря прямо в глаза лежащей на нем Креветке.

Креветка покраснела, будто ее кинули в кипящую воду и тут же...

А нет, ее действительно кинули в кипящую воду.

Течение, подхватившее наших героев было совсем не течением, а сеткой, заброшенной волосатой человеческой рукой. Рукой одного из рыбаков, которые выехали на природу, чтобы приготовить себе свеженькие морепродукты на гриле. А то черт его знает, что там в этих супермаркетах нам подсовывают...

Мораль такая: хватит страдать херней, пожалуйста

ЧТО?! ЧТО ТЕБЕ ЕЩЕ НАДО??

ВСЕ! ЭТО КОНЕЦ!

НУ, ЛАДНО, ВОТ РАСШИРЕННАЯ КОНЦОВКА, ТЫ ДОВОЛЕН??!

Краснея с каждой секундой в кипящей воде, предвосхищая неминуемую участь Креветка внезапно взяла за руку Кревета и сказала:

— Раз мы умрем, может хотя бы поебемся на последок?

— Давай)))

Кревет крепко взял ее за усики, и стал безжалостно сношать ее прямо так, как она и хотела! Все остались счастливы и довольны! КО-НЕЦ!

Правда, рыбаки в конце концов отравились, потому что рыбачили в пруду, где был источник радиации, из-за которого креветки и стали такими извращенцами, да. А говорить они умеют и в реальной жизни.

Не верите?

УТОПИТЕСЬ НАХУЙ

Мертвий Басейн-2 або непрямий, але глибокий масаж простати

2023-07-25T11:27:31.206Z

Дедпул 2 - краще, ніж ви його пам'ятаєте, але в той же час, явно гірше, ніж пам'ятав його я.

Любі піпіщики, ви не повірите, я не міг переглянути цей фільм майже два роки, а все через... А, стоп... Вже 2023?.. Я не писав анали майже три місяці?.. Та що ви кажете...

УПС!

Добре, давайте забудемо про мою ліниву сраку, і згадаємо про іншу: Дедпул.

Невелика довідка для тих, хто не шарить 🎈 за Дедпула узагалі:

Дедпул - це не найстаріший персонаж коміксів Marvel, який з'явився в уже далекому 1991 році, і має дуже тісні зв'язки з практично кожним персонажем цього всесвіту ~~бо регулярно їх вбиває~~ особливо з Людиною-Павуком та Росомахою, на основі яких, до речі, він і був колись створений. Від одного взяли регенерацію, від іншого костюм та жарти. І все це радикалізували на радість юним максималістам, які люблять кров, різанину, лайку і абсурд.

Безкорисний факт: у коміксі 2004 року Пул називає себе Райаном Рейнольдсом, схрещеним із шарпеєм.

У 2009 році Райан Рейнольдс зіграє його у кіно! Дивовижно, правда?!

І хоч "Дедпул" вийшов тільки в 2016, перша поява цього героя в кіно, зіграна Райаном Рейнольдсом відбулася у дійсно далекому 2009, в фільмі "Люди-Ікс: Початок. Росомаха". Цей фільм нікому не сподобався, я його навіть не пам'ятаю, студія теж, тому у 2014 було вирішено, що цього фільму не було, а вже у 2018, у фільмі, про який ми сьогодні і поговоримо, Дедпул вбиває цю версію себе у сцені після титрів:

Так... Так і живемо! Але повернемося до довідки: після рішення студії забути про провал того Пула було вирішено зняти новий, якісний та поважливий до персонажа фільм. Таким став:

ДЕДПУЛ 2016

Перший Дедпул вийшов в уже далекому 2016 році і став маленькою і нічого не змінюючою, але революцією, яка заробила $782 мільйони в світовому прокаті при бюджеті в $58млн. "Фільми з рейтингом 18+ можуть збирати великі гроші!" - сказав Дедпул. Власне, на цьому революція - все. Сам же ж "Дедпул" 2016 був знятий більш ніж чудово, за винятком деяких огріх, які ви навряд чи помітите за шквалом дії, що там відбувається. І що найприємніше, дія ця була абсолютно приземленою й простою: уся картина сходилася в маленькому затишному конфлікті прийняття самого себе і здобуття щастя. Всі епічні сцени, що є у фільмі, прості до неможливості: це або класичні бійки, або автомобільна аварія, або не зовсім класичні бійки на звалищі з величезними вибухами в кінці. Та як же ж гарно і талановито все це було знято! Ух! Просто мммм!
Переглядати першого Дедпула можна було нескінченно, і все ж... Настав 2018 і в кіно вийшов довгоочікуваний глядачем сіквел.

Незважаючи на те, що я не переглядав його з моменту релізу (себто з 2018 року), швидше за все я міг би переказати вам його сюжет у подробицях так, ніби дивився його учора, без додаткового перегляду (але для Аналу я його все ж таки переглянув, не хвилюйтесь). Сюжет Дедпулу 2 настільки динамічний, збитий і спресований, та водночас простий, що важко знайти інший такий фільм, який зміг би конкурувати з ним у цьому. Перший, хіба що. Але сьогодні про другий.

Він йде всього дві години, а подій там так багато, що 3-х годинні месники і 4-х годинна Ліга Снайдера починають нервово курити в сторонці. Ні, ви самі порахуйте (короткий переказ Дедпула 2 по пам'яті, щоб і ви згадали, що там було): спочатку Дедпул нарізає бандитів, потім помирає Ванесса і він намагається знятися в Загоні Самогубців не підписуючи контракти з WB, потім він вступає в Людей-Ікс, потім його садять у в'язницю за лінчування педофілів, потім він збирає прогресивну команду СИЛА-ІКС, щоб врятувати пацана, вони всі помирають жахливою смертю, окрім везучої Доміно, і разом з нею Уейд бореться проти Кейбла на машині без гальм, після чого Джаггернаут розриває його тіло навпіл, після чого до нього додому приходить Кейбл і просить про допомогу; вони рятують пацана, Дедпул жертвує собою і майже вмирає, але майбутнє врятовано, і в нього нарешті з'являється сім'я. І про кожен із цих секторів я міг би розповісти ще докладніше, іноді переказуючи жарти, які я запам'ятав із першого разу, настільки вони були влучні.
А тепер спробуйте переказати так якийсь фільм Марвел!

Але, звична річ, передивившись Дедпула 2 зараз, я зрозумів, що все там було далеко не так гладенько, як хотілося б. Я б навіть сказав із явними купинами в формі пенісів. І я, будучи Аналом, застряг саме на такій купині, не в змозі зрушити свій Анал із місця кілька місяців.

Проблема з аналізом цього фільму виникла у мене з перших секунд. Бо ж "Дедпул 2" буквально промовляє і тему і ідею цієї історії, тож мені, по суті, нічого не залишається, щоб розповісти вам...
Точніше, так я думав, до певного часу.

"Дедпул 2" розповідає історію людини, зламаної в глибокому дитинстві, і яку життя продовжує ламати і до цього дня, підкидаючи то ракові пухлини, то зовнішню потворність, то смерть коханої людини. Другий фільм починається з того, як він та Ванесса вирішують завести дитину, створити повноцінну СІМ'Ю.

"Сім'я завжди була лайкою для мене..."

Але сім'я завжди була для нього лайливим словом, він просто не розуміє як вона працює, адже у нього її не було. І тому він ставить цілком логічні запитання, на кшталт: "Який приклад я подам своїм дітям, враховуючи який приклад подали мені?"
І ось це мені і подобається в цьому Дедпулі - він не хворий на голову, як у коміксах, він людина, яка була в усіх сенсах цього слова обпалена життям, що і зробило його асоціальним вбивцею з очевидними проблемами, які він приховує і подавляє своїм специфічним почуттям гумору. І саме це робить його геніальним, створюючи логічну причину для ломки 4-ї стіни. Про неї я ще скажу, але поки що - психопортрет Дедпула Райана Рейнольдса - геніальний.

Так от, саме через свої комплекси він і відштовхує на початку фільму Рассела, хлопчика, в якому він бачить юну версію себе, якій хоче допомогти, але не може. І в певний момент, після напів-дефенестрації втечі з в'язниці й розмови з мертвою Ванессою, Вейд все-таки вирішує взяти на себе відповідальність за пацана, щоб врятувати самого себе так, як ніхто його не рятував у дитинстві: показати, що він комусь потрібний, що він комусь дорогий, і що помста Раселу не потрібна, як не була потрібна йому. Довести, що сім'я - не лайливе слово...

І як не дивно, але хлопчик не вірить йому.

"Я тобі не вірю/не можу довіряти"

Він дитина, яку відкидали всі і завжди, і навіть Уейд:

"Та він мені нахуй не вперся..."

"...із цим його комплексом "Ти моя мама?"!"

Чи сказав він це тоді згарячу, чи думав він так насправді - я не знаю, але я знаю, що він точно бачив у Расселі себе. А в собі він бачив свого батька (про якого одна згадка, звісно), але якщо бути точнішим, то головним тут було те, чого він НЕ бачив в собі: правильну рольову модель для Рассела. І в цій сцені, відкидаючи дитину, він ніби сам собі і намагався це довести, ображаючи його, але при цьому розуміючи, що ображає себе.

Райан Рейнольдс може і не геній, але в цій сцені він відіграє сказане вище неймовірно влучно:

Він дивиться на Рассела з таким глибоким почуттям образи і жалю, але в той самий час і з розумінням, що він не може взяти відповідальність за нього, бо не вірить у себе. І весь фільм трапляється саме за тим, щоб Уейд зрозумів, що він може бути хорошою людиною, незважаючи на свої погані вчинки, він може бути батьком, незважаючи на те, яким було його дитинство. І він не зобов'язаний вважати сім'ю - Лайливим Словом...

Сім'я - є головною темою цього фільму. Це те, до чого прагнуть всі герої, усвідомлюють вони це чи ні; це те, що вони втрачають, і те, за що вони борються. Кейбл прийшов у минуле заради сім'ї, Уейд хоче померти, щоб повернутися до своєї сім'ї, в той час, як у світі живих його намагається за-сім'я-ніти (СІМ'Я - В ЗНАЧЕНІ "РОДИНА", ВИ ЗБОЧЕНЦІ!!!!) Колос, нехай і невдало, але в цьому процесі Уейд зустрічає Рассела, який теж відчайдушно потребує сім'ї, але шукає не там, як і Дедпул, будучи дитиною, як і Дедпул, яка не знає де її місце, бо кожне місце - це лише страждання і біль.

Кейбл взагалі тільки про свою сім'ю і думає, він заради неї навіть порушує закони фізики. І мені дуже подобається, як він описує події, що стали його відправною точкою: "Вони прийшли в мій дім, і забрали те єдине, що робило його Домом ..."

Я розумію його, і розумію, чому він робить те, що робить. І я розумію, чому він хоче вбити пацана. Але зрештою... Коли у фіналі вибір постає між поверненням додому до цієї самої сім'ї та порятунком доброї людини, Вейда - він обирає друге.

Кілька сцен тому Кейбл дав тому на порятунок людської душі - тридцять секунд, тому що не вірив у те, що це можливо. Не вірив у те, що будь-що в принципі може змінити людину, але виявилося, що дещо все-таки може: самопожертва... Сам того не розуміючи, Уейд віддав своє життя заради своєї нової сім'ї, підставивши серце під кулю Кейбла, що призначалася пацану. І хоч насамперед він сподівався повернутися до Ванеси і водночас врятувати сім'ю Кейбла, він зробив набагато більше: як і хотів на початку фільму, він завів свою власну родину... Може, не ту, яку хотів, але ту, якої потребував.

То, що ж є сім'я, дорогі підпісюнчики?

Саме це питання ставить собі і нам з вами "Дедпул 2".
Як я вже казав, він промовляє всі ідеї вголос, але дещо все ж таки залишається їжею для наших із вами потужних роздумів.

Для Уейда – сім'єю була Ванесса, для Кейбла – його дружина та донька. Але жоден із них так і не поверну--

А, СТОП, ПОЧЕКАЙТЕ!

ЦЯ БЛЯДОТА В СЦЕНІ ПІСЛЯ ТИТРІВ РЯТУЄ ВАНЕСУ ЗА ДОПОМОГЮ ВДОСКОНАЛЕНОЇ МАШИНИ ЧАСУ! ЯКОГО ХУЯ?!??!

Якби це було відео, тут звучала б музика з Таксі.

Дедпул 2 вийшов у 2018 році і зібрав не менше оригіналу в прокаті. Він був успішним, цікавим, і зайшов навіть мені, але... До ідеального сіквела йому все ж таки було далеко... Час від часу він повторює першу частину, будь то просто музика або якась репліка героя, (або ж увесь кістяк сценарію) але повторення це - явно не художній прийом. Скоріше, перевитрати. І іноді це породжує щось смішне:

"Ти ведмідь, Бог? Це я, Маргарет"

Наприклад, відсилання до роману "Ти тут Бог? Це я, Маргарет", що Уейд вже промовляв у першій частині, відрізаючи собі руку, і забризкуючи обличчя Колоса своєю кров'ю. Ґрунтується ж цей жарт на тому, що кульмінацією роману була перша менструація головної героїні. Тут же, після запитання Уейда: "Все хотів спитати, що за моторошний, замусолений ведмідь у тебе?" Кейбл каже, що ведмідь належить його мертвій дочці, і замусолений він саме в її крові. І тому що Вейд аморальна блядота, яка використовує гумор, як захисну реакцію, він жартує: "Ти ведмідь, Бог? Це я, Маргарет". А смішно це не тільки тому, що роман розповідає про маленьку дівчинку, яка спочатку ображається на бога, але потім прощає його через свою першу менструацію, але й тому що "ведмідь" - це беар, а "тут" - це хіар - і в англійській мові майже співзвучні, тому й виходить ось така гумореска. Ну, хіба не ржака?)) Ну, добре, не такі вже вони і співзвучні...

Та іноді це не створює нічого і існує просто, щоб поставити галочку, мовляв, це все той же ж Дедпул, нічого не змінилося, ніхто не йшов з творчої групи. Особливо режисер. І композитор. І...

Наприклад, у першому фільмі був такий жарт:

"Найкращі історії кохання починаються зі вбивства"

"А це саме вона і є. Історія кохання"

У другому фільмі він говорить ту ж річ, але вже про сімейні фільми:

"А кожен добрий сімейний фільм починається з жорстокого убивства. Бембі. Король Лев. Пила 7..."

Або ось:

Дедпул 2 (2018)

Дедпул 2016

Вони пробили йому голову вдруге, щоб просто поставити галочку! AAA!

Ну, і заради гейських натяків Колосу, звісно, завдяки яким маленькі дівчатка можуть шиперити цих двох. Гугліть: Colossus r34.

Або ж про Зоряні Війни: "Це Імперія!"

2016

2018

Або ж супергеройське приземлення!

Та це скоріше позитивний приклад, бо ж він обіграє фразу з першої частини, де Дедпул плескав після такого приколу своїй супротивниці, а потім говорив: "Знаєте, це сильно б'є по колінах". Тут же ж він пробує це, і каже сам собі: "Як же це непрактично..."

Втім, хоч би якими були ці мікроповторення, до їх глибинних причин ми повернемося пізніше. А поки поговоримо про важливі проблеми: перший акт (не включаючи сцену вбивства Ванесси) був начисто позбавлений якісної хореографії бою, чому зовсім не допомагає розширена версія бойових сцен, в яких анітрохи не відчувається булої ваги. Ще й до того музичний супровід взагалі не про те (до кінотеатральної версії питань щодо цього пункту немає, бо сцени вирізали Кху Ям, і там їм саме і місце).
Та, загалом, звісно, до музики претензій нема (в театральній версії). Бо ж не дивлячись на відхід Тома Холкенберга, який написав саундтрек до першого Пула (що в якомусь сенсі створило мета-метафору кардинальних змін в рамках франшизи), сам твір не залишився без хороших авторських треків, формуючих атмосферу навколо тієї чи іншої сцени.

Взагалі, перший акт можна сміливо називати найслабшим, бо там і діалоги до того дивні, що аж зуби скриплять, і інформації глядач отримує мало. Якщо їх просто вирізати (і під вирізати я маю на увазі якісно перезняти), аж до вбивства Ванесси, то єдине, що глядач втратить, так це кумедний жарт у вигляді іграшки Логана, що вмирає, з "Логана" 2017. Події якого, до речі, відбуваються в 2029 році, отож звідки у нього така іграшка?.. Втім, так-так, не ставимо запитання, це просто жарт + відсилання до іграшки Пулу у першій частині, і взагалі, хороший глядач - це тупий глядач.

І як я вже не один раз сказав - фільм цей мав кілька версій.

Перша – кінотеатральна, друга – режисерська, та третя – "Жив-був Дедпул", вона ж цензурована версія для Дісней+.

І ось ви, напевно, думаєте: клятий Дісней, це все він винен, зараз Анал його як обісре!

Іііііііііііііііііі...

Ні.

Ні, не обісру. Дісней, звичайно, контора підорасів (not as in gomosexual, I absolutely suppot LGTV and every other fetish and kink - make gay sex, not war), але вони не змогли зіпсувати Дедпула 2. Режисер і сценаристи Дедпула 2 змогли, а Дісней ні.

У ЯКОМУ СВІТІ МИ ЖИВЕМО???

Я вам більше скажу, Дісней зробив непогану версію, дуже непогану версію. Можуть коли хочуть. Так, не без втручання оригінальної команди, але... Затиснутими рамками цензури, вони працюють помітно краще.. Дивно, правда? Не дарма, напевно, цю цензуру вашу вигадали все-таки...

ТАК ОТ! Перша версія, що випускалася в кіно – вона прекрасна. Я розумію, чому студія випустила в кіно саме цю версію. Вона, як я вже говорив вище – неймовірно динамічна, у ній відсутні усі зайві деталі. Жарти в ній на своєму місці, вони працюють, і вони тут просто краще. Наприклад, коли Уейд вперше зустрічає Кейбла і вони б'ються, перший запитує у другого три питання. У театральній звучать два не настільки смішні, щоб я їх показав, і:

Коли уже глядачі скажуть: "ГОДІ біонічних рук!"?!

Так, це екранка. Я скачав її у 2018 і досі не видаляв. І не видалю. Питання? (2023, я видалив...)

Та от режисерська версія питає це:

"Чи зустріне Допіндер кохання?"

І це взагалі не має жодного сенсу, оскільки за сюжетом Допіндер вирішив стати найманим убивцею. ТЕХНІЧНО, він її вже знайшов: він закоханий у вбивства, і Пул про це знає.

Або ось: кульмінація кульмінації, найважливіший момент усього твору.

В обох сценах Уейд говорить Ванесі одну й ту саму фразу:

"Не трахай Елвіса"

Але відповідає вона йому по-різному. В режисерській звучить:

"Оо, пізно. - Пробач, що?"

Тоді як в оригіналі: "А ти Колосса".

І враховуючи те, як багато Уейд жартував про це раніше - цей жарт має сенс, а ось той факт того, що його мертва дівчина вже мала кекс з Елвісом на тому світі мене трохи дивує, у поганому значенні цього слова.

Не те, що б я був сексистом... Напевно, у мертвих дівчат теж є потреби, до того ж, вона була повією в першому фільмі... Та все одно про Колоса смішніше!

І в цій же сцені, замість дивовижної "A-ha - Take On Me (2017 Acoustic)", що грала в театральній версії - грає "Ashes" від Селін Діон. І, ясна річ, перше підходить фільму набагато більше: воно менш трагічне, і від того фінал і здається таким правильним й умиротворювальним, ніби і в тебе і в головного героя серце тепер на місці. Якби Дедпул просто помер – Селін Діон була б в самий раз, але так... Ви ж самі її поставили на початок, після смерті Ванесси, розуміючи, який тон несе ця пісня. І, окей, це можна було б списати на паралелі, мовляв, на початку її смерть для героя стала чимось неможливим для сприйняття, а тепер він її відпускає, і тому ця музика грає знову, але хто і навіщо тоді вставив Take On Me ?..

Сам режисер каже (якщо вірити Вікі), що він "хотів створити наскрізну пісню для всіх героїв фільму, і такою стала "Ashes" Селін Діон..."

Щоправда, грає вона ТІЛЬКИ у Уейда, тож... Поняття не маю про що він. Тема Кейбла це "Tomorrow" Алішії Мортон, і вона чудова. Від неї завмирає серце, і поєднується з самою історією Кейбла вона приголомшливо: мало того, що там співає дитина, так у самій пісні ще й мова йде про якесь "завтра", про надію. Про те, чого Кейбл позбавлений. "Сонце вийде завтра..." - співається в пісні, і саме за цим він повернувся в минуле, щоб для його дітей воно зійшло, навіть ціною життя іншої дитини.

І ось ми, нарешті, підійшли до проблем Дедпула 2, і безпосередньо їх Аналізу:

Проаналивши Дедпула-2 я зрозумів чому цей фільм не сильно люблять в деяких колах, а особливо у КОКа-колах "кінообсерщиків", ~~які всі будуть знищені священним вогнем АНАЛУ~~ але от УЗАГАЛІ НЕ ЗА ТИМИ ПРИЧИНАМИ, ЗА ЯКИМИ ВАРТО БУЛО Б. Так, там дійсно дуже багато дивних речей, деякі з яких справді є проблемою. Інші - не більше, ніж причіпка. Ну, наприклад: якого біса існує виправна колонія для мутантів при церкві у світі, де є "ліки" від мутації, показані у фільмі 2006? "Люди-Ікс: Остання битва". Так, воно не працювало врешті-решт, і до деяких сили поверталися (або ні), але накачувати дітлахів цими "ліками", перед тими ж тортурами, було б набагато логічніше, ніж просто знущатися над дітьми, фізично здатними дати відсіч їх мета-силами. Втім, вони все одно чомусь не... А потім фільм демонструє, що у світі таки є технологія придушення гена-ікс - нашийники, які активно використовують опер-групи і мета-в'язниці. Але чомусь у вільному доступі цієї технології немає. І ось що не кажи про "Останню битву", але там такої тупості не було. Політики там зробили все, що могли, щоб їхня технологія фактично була зброєю, але при цьому виглядала як ліки, завдяки чому той сюжет, власне, і стався. Але в цьому світі це фактично є зброя, але нею не цураються користатись навіть самі Люди-Ікс! - ті, хто ПЕРШИМИ мали б виступати проти цього! І жодних протестів з боку мутантів щодо використання цієї штуки нема! У цьому світі мутанти – тєрпіли! Або ось наприклад: чому пацана (тобто неповнолітнього) відправили в Айс-Бокс (тобто В'ЯЗНИЦЮ для дорослих мутантів), як він і просив, а не, наприклад, хмхм, РОЗСЛІДУВАЛИ справу про можливу ПЕДОФІЛІЮ? Тобто взагалі нікого нічого не збентежило? Ну, окей, хрін із ним із місцевим урядом, судами, вони припустімо всі фашисти і з радістю кидають діточок у в'язниці без розборів, окей, та що з Людьми-Ікс? Колос у фільмі взагалі клоун, їй-богу: він буквально проігнорував те, що сказав йому Уейд, щодо педофілії, через те, що образився на нього. Де в цьому всесвіті професор Ікс? Де Чарльз Ксав'єр? Якого пеніса він ігнорує ТАКЕ? Там буквально конц-табір при церкві, де дітлахи кричать від болю щодня, ось уже кілька десятиліть, раз Доміно (їй років 25-30 мінімум) теж там виросла, а він зі своєю диво-машинкою не відчуває цього? Ну, окей, Церебро не так працює (насправді ТАК, але припустімо, не так), що з його власною головою?! Він за своїми підопічними взагалі не стежить? Куди вони літали там, як завдання пройшло: га?! ПІХУЙ?! І якого хуя в цьому всесвіті він виховав Коллоса такою скривдженкою і гнидою?! Ах, точно, Колос же за каноном РУСНЯ, РУСНЯ, РУСНЯ... Ні, я все розумію, фільм намагається в комедію, в самоіронію, і коли в нього виходить - у нього реально виходить! У першому фільмі теж не було інших Іксів, і жарти засновані на тому, що Фокс пожадував персонажів - дійсно були смішні, тому що питання не стояло ОСЬ ТАК. Це не було сценарним проколом. Перший Дедпул відштовхувався якраз від своєї самостійності, приземленості, і повної відсутності зв'язку із всесвітом Людей-Ікс (крім очевидних комічно-функціональних персонажів на кшталт Пубертатної виразки та Хромованого комік-реліфа), і відповідно жарти, які працювали там - тут працювати просто не могли. Адже другий фільм грає саме на масштабних, а не на локальних конфліктах, як було в першій частині.

Навіть на постерах було про "розширення" меж історії

Якщо Дедпул не врятує Ванессу в першій частині – вона помре і на цьому все, якщо Дедпул не врятує пацана у другій частині – він виросте Гітлером. Відчуваєте, так? Але ні! Ні-ні, це ще не все: що з Кейблом? Тим кіборгом-мутантом із майбутнього, якого зіграв Танос. Він завжди мав машину часу? Чому він вирушив у минуле не колись раніше, щоб виправити УСЕ, а тільки тоді коли ЙОГО сім'ю убили? Фільм взагалі не намагається пояснити це, він просто каже: він прийшов. Тобто, мені начхати чому він не скачнув ще далі і не вбив Рассела немовлям, або щось таке, я ж не дурень з Ютуба, я можу зрозуміти, що подорожі в часі в рамках фільму - складний процес, особливо на далеких відстанях. Повернутись на пару хвилин – раз плюнути, на роки тому – анал. Я не тупий, я слухав фільм. Але сам факт того, що в майбутньому є машина часу, і НІХТО, включно із Кейблом, не повертається в момент, коли все пішло під укіс, ще й враховуючи, що цей момент явно ближче, ніж події самого фільму, а значить туди вирушити простіше... Як я вже казав - хороший глядач - дуже тупий глядач...

Так, і ще один кумедний, злегка дріб'язковий, але все ж таки, прокол. Ви зараз впадете, бо... НАВІТЬ ЖІНКА-ХАЛК, яку я активно засуджую, СПРАВИЛАСЯ З ЦИМ КРАЩЕ. Той самий злам четвертої стінки, коли персонаж звертається до глядача, в даному випадку, з інформацією про акторів, які там грають, про персонажів з коміксів, про комікси загалом... Так, це весело, таке інше, але: коли він просто говорить з камерою - це одне, та зоооовсім інше, коли він говорить те, чого не може знати. Тобто.. Звідки у Вейда така інформація? Він отримав нескінченні знання з тисяч світів мультивсесвіту, ставши мутантом? Він став богом? У Жінці-Халк це було вбого, але тільки через убогість сюжету в цілому, і про появу цієї здібності в Ж-алці глядача повідомили напряму, а не за кадром, і богом там вона не була, її межа була в рамках її власної історії. Ні, може я просто щось забув, адже ТАК, я вже забув цей серіал, дякувати богу, але все ж...

Згадаймо "Ультимативного Людину-павука" 2012. У цьому мульті Паркер ламав 4 стіну буквально кожні п'ять хвилин. Але у 95% випадків це була пряма розмова з глядачем, або демонстрація того, що сам Паркер знає, уявляє, або вигадує. Інші 5% справді викликають питання, але їх лише 5! П'ять, Карле! Їх можна проігнорувати, а ось у Дедпула ВСІ подібні жарти ґрунтуються на тому, чого персонаж не може знати. І хоч саме по собі нескінченне знання всіх сюжетів Уейдом - не знецінює сюжет самого Дедпула, воно робить фільм гіршим, оскільки деякі з цих жартів пов'язують цей фільм з іншими фільмами про мутантів, що на користь цьому фільму точно не йде, і тільки підкріплює все вищесказане з попередніх абзаців.

У той же ж час, до жартів про сценарій на колінці і про сюжетні ходи, і про "Наберемо команду з міцних, безпринципних і молодих. Щоб франшизу ще років десять на собі тягнули", до цього нуль питань, це самоіронія, яка не переходить межу. Де межа, спитаєте ви? Уявіть, що ви дізналися, що живете у фільмі. Ви ж не жартуватимете про те, чого не знаєте. Ви цього просто не знаєте. Все, що у вас є, це ваш сюжет і знання з вашого світу. Ви розумієте, що там за стіною є реальний світ, а ваш написаний сценаристами, і знятий режисерами. І коли ви принижуєте когось із них – це смішно та зрозуміло. Це рівносильно жартам про бога, якого в релігіях вважають всесильним і прокладаючим долю. І це - буквально те саме. Але про що ви жартувати НЕ можете, так це про інші версії вас чи ваших друзів/перших зустрічних у інших творах. Бо ви банально не в курсі про це! Тож це не логічно. Так, ви скажете: але Дедпул був створений саме таким!! і це буде правдою, але правдою буде і те, що це є частиною абсолютно іншого, нового твору, в рамках якого я вимушений розглядати це з точки зору його власної драматургії. Може, в коміксах з цим справді усе було окей, але тут – НІ. Точніше, не завжди. Адже, коли Дедпул жартома називає комікси, де з'являвся Джаггернаут, перед тим, як той його розірве навпіл - на це я, в принципі, можу закрити очі, бо зрештою сам жарт хороший. Але гарним же ж його робить не злам 4-ї стіни, а те, як побудовано його в цілому: прольоти камери, руху графонів акторів, і, звичайно ж, букви: "Ооо! Я твій великий фанат! *називає випуски коміксів*, я завжди мріяв побачити своє відображення в твоєму шоломі, коли ти біжиш на мене, з наміром убити. І я не маю на увазі зараз!"

Цей жарт смішний через співставлення і зіткнення різниць в особі величезного і незупинного Джаггернаута й худого, балакучого Дедпула, який жартує навіть перед лицем настільки величезної загрози. Відсилання до коміксів тут чисто номінальне, це вишенька на торті, але ні трохи не сам торт. А ось вбивство Райана Рейнольдса в сцені після титрів, або іграшка з Логаном, або автограф Райана Рейнольдса на пластівцях з Росомахою, і моє найненависніше - жарт про забуті актором репліки:

Ні, ну, ви просто подивіться на цю пику! Він грає те, що забув репліку! АААА! Я нічого гіршого в житті не бачив! Це як ніби актори в театрі на вас нассяли б! І добре, якби він сам згадав, але нііі! Уейд йому її підказує, ніби знає весь сценарій, сука! І це вже ніби на вас у театрі і режисери нассяли б, і автори п'єси теж, і костюмери, і сраний консьєрж! І АААА!

Наприкінці 2016 року раптово було оголошено, що ця доволі важлива в рамках історії створення першого Пулу людина вирішила залишити борт корабля, і піти з розробки сіквелу. Піти з причин "творчих розбіжностей" з обличчям та головною зіркою Дедпула - Райаном Рейнольдсом. Без подробиць, без скандалів та образ, він просто пішов. Але потім, у тому ж році Міллер-таки вирішив розповісти як все було насправді, якою була справжня причина, якій НІХТО не надавав значення і донині:

"Ці-ці еб*анати хочуть зробити х*уйню типу Месників! Навіть Таноса блять запросили! Я просто хотів зняти таку ж затишну, камерну історію, як і минулого разу, а вони..."

Так-так-так, він сказав не так, знаю, але суть я як завжди передав.

Розумієте, так? Сказати, що Міллер був ультра-генієм, і на ньому тримався увесь Дедпул - значить збрехати. Але й заперечувати його вагомий внесок у першу частину – теж означає збрехати. Дуже й дуже збрехати.
Зрештою ж, він мав рацію, коли пішов з корабля, через розширення кордонів цієї історії. Адже саме це й призвело до всіх тих серйозних проколів, описаних вище, які зруйнували, вірогідно, дуже хороший фільм.

І задля чого?.. Навіть не заради прибутків, а заради... Ну, ви самі бачили.

Через відхід Тіма Міллера - знімальна команда Дедпула (незмінна, по суті) пішла у відрив зі своїми шаленими ідеями, а Девід Літч, будучи відверто слабким на той момент, нехай і ідейним, режисером - не зміг утримати весь цей потік дедпулізму, і що набагато важливіше - не зміг направити його в потрібне русло. У результаті, фільм вийшов дивним й не постійним, починаючи зі зламу четвертої стіни, і закінчуючи реальними проблемами з сюжетом. Його сценарій з одного боку не просто цікавий, а дійсно геніальний, та з іншого боку... він вкритий дірами, в які все те прекрасне, що в ньому є - і витікає. І найголовніший витік тут, звичайна річ, ідейний...

То що ж у нас залишається в підсумку?

Дедпул 2 піднімає реально важливі питання, говорячи про них з аудиторією різного віку, статей, рас, і решти нісенітниці, про яку він сам постійно жартує:

"Ми будемо прогресивніше! Ми - СИЛА-Ікс!"

Але потім - він згортає лавочку в сцені після титрів, зводячи нанівець усю серйозність ставок та наслідків будь-якої дії у цьому фільмі. Адже, якщо немає ніяких наслідків, якщо немає нічого, що герой може загубити назавжди - отже немає і жодних причин йому співчувати й стрибати за ним у кролячу нору.. Бо якщо ви можете мати все за так?.. Яка цьому може бути ціна?..

Я завжди любитиму цю частину за безліч прекрасних речей, що будуть розчулювати мене до глибини душі до кінця часів, але в той самий час завжди щиро ненавидітиму її за злитий заради одного жарту потенціал...

А на сьогодні все! Надобраніч, мої дедпулята, хай вам насниться хороший Дедпул 3...

До нових Аналів...

Футурама: безсмертя - прокляття або прокляття?..

2023-07-24T18:45:42.705Z

Фільми про "Піратів Карибського Моря" Ґора Вербінськи, окрім демонстрації неперевершених спецефектів та незабутніх образів, раз за разом задавали глядачу доволі важливе і доволі філософське питання: що таке безсмертя?..

Перший фільм давав на диво просту відповідь: безсмертя - це прокляття. Четвертий був про те, що... Погані татусі завжди попадають в пекло? Я хз, якщо чесно. І тільки третій фільм підходив до відповіді так близько, як тільки можна:

Джек Горобець: Вижити. В цьому увесь трюк, хіба ні? Щоби вижити?

Капітан Тіґ: Суть не у тому, аби жити вічно, Джекі. Трюк в тому, аби залишитись собою навічно...

*анальне затемнення*

Футурама - безсмертне кіно. Ймовірно, це один з тих витворів мистецтва, який увійде в історію з правильних причин, і збережеться в людській культурі надовго, але як і спадщина Шекспіра, Футурама потихеньку починає перетворюватися з тієї самої величної, безсмертної ідеї, що витає довкола вас, в закостенілий монумент своєї власної булої величі. Тобто, ніхто ж не стане засуджувати Шекспіра, так? Це ж Шекспір, у вас немає права на погані букви в його сторону. І на нову "Футураму" не смій пиздіти, ублюдок, мать твою, гівно собаче, ЖОПА!

Я щиро люблю "Футураму". Це один з найулюбленіших моїх проєктів за всю історію людства. І коли я дізнався, що незабаром вийде продовження – я злякався. Ми живемо в не найадекватніший час, втім, Футурама частково була про те, що адекватних часів не буває зовсім, але... Коли я дізнався, що Футурама повертається, я відчував себе більш засмучено, ніж радісно. Це як коли ваша домашня тварина вмирає, а потім вам купують нову, і ви... А що взагалі думати? Як на таке реагувати?

Будучи дитиною, ти швидко забуваєш про старого друга і граєш днями безперервно з новим. Вже будучи трохи старше ти оплакуєш втрачене довше, але все одно змиряєшся. А будучи таким старим, як я - ти пишеш про це все АНАЛ...

Ви не подумайте, я не роблю передчасних висновків про нові серії, які ще не вийшли, адже вони ще не вийшли (і вам не раджу). Але в цьому аналі я хотів би поговорити не тільки про саму Футурама, її нескінченні кінці, але і про те, яким взагалі може бути її продовження, що ось-ось наступить нам на анал.

Отже! Приємного Аналу!

Історія про пригоди бідолахи кур'єра, який потрапив в 3000 рік, як не дивно, але починається в далекому 1996-му. Метт Грюнінг і Девід Ікс Коен (автори Футурами) розробляли концепцію серіалу протягом двох років, і коли настав час презентації товстосумам з Fox - не було такого питання, на яке у них не було б готової відповіді. Тому шоу було у них у кишені з першої ж спроби:

"Та ми їх вже на першій зустрічі задовбали. Але вона була і останньою. Частково, від того, що ми знали відповіді на всі їхні питання. Ми буквально знали все, що там буде аж до 5-го сезону. ", - Метт Грюнінг

Якщо до сьогодні ви нічого не чули про Мета Грюнінга або про Девіда Ікс Коена, то ви абсолютно точно могли би повірити в збіг, у щасливий рок або ж у наполегливу працю двох геніальних режисерів, завдяки якій вони й домоглись свого, АЛЕ якщо ви знаєте хто вони такі насправді, то як і я ви чудово розумієте, чому в той день Футурамі було дано "зелене світло"...

The Simpsons...

Сімпсони! Шоу, яке існує в ефірі з 1989 року! ГОСПОДІ, воно старше мене майже на 15 років! Шоу, яке по праву вважається феноменом. Шоу, яке стало справжнім культурним надбанням США, що принесло мільярди студії Fox, і дало його творцям карт-бланш на створення "Футурами", і, звичайно ж, шоу, яке я ніколи не дивився.

Так-так, як би пильно Гомер не дивився на мене крізь меми, і як би багато "передбачень" не робили Сімпсони - мене цей серіал ніколи не чіпляв. Я не робітник середнього класу, я не підліток-бунтар, що вимагає з'їсти його шорти, і я не мати трьох дітей врешті-решт. Так, Ліза Сімпсон із цієї зграї подобається мені найбільше, але я розумію чому суспільство обирає бунтарського Барта. Шкода, що я вже виріс з цього...

Та знаєте хто з чого не виріс?

Правильно!

Авдиторія Сімпсонів не виросла з Сімпсонів! Чорт, навіть гірше: ця аудиторія вже встигла вирости і народити нову авдиторію; Метт Грюнінг сам встиг завести дітей і зрозуміти чому свого часу батьки влаштовували страйки, говорячи, що Барт - поганий приклад для наслідування, і Сімпсонів треба закрити.

Але знаєте, кого закрили врешті-решт?)))

Футураму!

Тричі!

І найіронічніше те, що "Футурама", яка фактично й з'явилась на світ завдяки "Сімпсонам" саме через них і вилетіла в трубу:

"У перший рік нашої роботи нам сказали: "Ми думали це буде більше схоже на Сімпсонів", а Метт їм відповів: "Це схоже на Сімпсонів. Це свіжо і оригінально" - Девід Ікс Коен , на інтерв'ю з Крісом Хардвіком

У цій фразі мені подобається взагалі все: водночас і любов до Сімпсонів і очевидна втома від них (майже десять років в ефірі на той момент), і ані трохи не приховане бажання віддати себе чомусь новому, свіжому, чим на той момент і була Футурама.

"І з того моменту почалась боротьба, тому що вони хотіли Сімпсонів у майбутньому, а я не хотів зраджувати собі..." - Метт

Запам'ятайте ці слова, бо бачить бог – Метт Грюнінг хотів би їх забути.

Головною відмінністю від "Сімпсонів" і головною причиною чому Fox не бачив у "Футурамі" золоту жилу - були перш за все кінцевість сюжету та розвиток персонажів. Безсмертя в художньому плані - це, звичайно, весело, але навіщо витрачати гроші на те, що рано чи пізно закінчиться, коли можна вкладатися в те, що ніколи не закінчиться і приноситиме прибуток цілу вічність:

34 сезони, и це далеко не кінець...

"Я завжди говорив: Футурама - це реальність, а Сімпсони - вигадка" - Метт

"Сімпсони існують поза часом і можуть ламати сюжет заради одного моменту гумору, а герої "Футурами" так не можуть, тому що вони не про це. Вони існують не заради жарту, здебільшого; у них є надії, почуття та переплетення доль , і вам не байдуже, що з ними відбувається... Це про сім'ю, яку ти твориш, а не про сім'ю, в якій ти застряг..." - Метт, буквально застряг у родині жовтих виродків.

І потім після численних перестановок у ефірах (щоб виправдати низькі рейтинги) телеканал Fox вирішив... Припинити "закуповувати" Футураму. Так, юридично її ніколи не закривали. Якщо передивитись ввесь серіал уважно, можна помітити, що... він ніколи не закінчувався, взагалі-то. Автори завжди давали зрозуміти як сюжетом, так і на інтерв'ю, так і жартівливими заставками, що це не кінець. Ось, наприклад, заставка 18 серії 4-го сезону, вона ж фінальна серія першого тому:

"Побачимося на якомусь іншому каналі"

А ось фінал 7-го сезону:

"Помстися за нас"

Ну, окей, це просто жарти. Як щодо слів самих авторів?

На прем'єрі фіналу 7-го епізоду було сказано дуже багато кумедних речей, починаючи з:

"У всіх цих закриттів все-таки є один плюс. Ми вже продавали повне видання Футурами. Ось ще одне," - "Воно тепер точно повне?" - сміються

І одразу ж після цього жарту було поставлено банальне запитання:

"Якщо до вас прийдуть з Нетфлікса або ХУЛУ, що ви відповісте? Продовженню бути?"

На що була дана анальна відповідь:

"Нам комфортно працювати один з одним, тож... Загалом, ми вже звикли до таких перерв, і ось це — відчувається як одна із них".

І закінчуючи моїм улюбленим:

"Ми просто до 2024 почекаємо, Біллі Уесту тоді якраз 75 буде," - актор озвучання Моріс Ламанш, він же Кіф, робот-Гедоніст та ще багато хто.

На рік помилилися, з ким немає.

І ось ви, напевно, думаєте: "Навіщо мені ця інформація? який сенс? Теорії змови? Тіньовий уряд? Анал - рептилоїд?! Та ні, маячня якась..."

На жаль, все набагато простіше, але щоб повернутися до цього, спочатку нам доведеться проаналити стару добру Футураму (1999–2003), порівнявши її з уже не новою Футурамою (2008–2013).

Зав'язка серіалу, що відбувається в "Пілоті-3000" чітко та ясно розставляла все на свої місця, демонструючи головних героїв та відправну точку їх сюжетних ліній. Це був ідеальний пілот, тому що глядачеві справді давали зрозуміти що на нього чекає далі.

Фрая попереду чекала адаптація до 31 століття (як і глядача, по суті), Лілі було потрібно розібратися зі своїм минулим і знайти нормального мужика (ніякого сексизму!!!! це реально сюжетна лінія), а Бендеру - стати трішки добріше, сміливіше, і краще. Бендер, ймовірно, є найбільш суперечливим персонажем, і тому найвідомішим і найулюбленішим. Він грубий, жорстокий, він п'є, щоб бути тверезим, краде тому що це весело, ходить по робо-стрипклубам, розглядає еротичні журнали днями безперервно і зберігає в своїй голові терабайти порнухи. Б̶у̶к̶в̶а̶л̶ь̶н̶о̶ ̶я̶.̶.̶.̶

Тому, мабуть, і розпочнемо порівняння саме із нього!

ЧАСТИНА ПЕРША: БЕНДЕР

Почати з нього буде найбільш резонно, оскільки з трійці головних героїв в нього найбільш коротка, але аж ніяк не найпростіша історія розвитку. Зрештою, що б Метт не казав, Футурамі доводилося працювати за правилами класичних ситкомів (тобто зводити в могилу персонажів заради одного жарту), і в нових сезонах це торкнулося найбільше саме Бендера. Так, серії про нього і раніше могли бути найбільш глибокими, найсумнішими і філософськими, він міг осягати найпотаємніші секрети всесвіту або ж відкриватися перед глядачем як добряк із золотим серцем і вже в наступній серії знову ставати старим добрим розпусником-егоїстом, що бажає смерті всім "людинякам". Але в 1-4 сезонах це було і смішно, і природньо: відкриваючи нову сторону себе - Бендер не переставав бути собою, він змінювався, як і належить змінюватися персонажу і людині - поступово. У 6-7 сезонах все було трохи інакше: дійсно, іноді він там розвивався, і є серії, де це показано добре, але здебільшого його поведінка походила скоріше на пародіювання старого Бендера новим, якому зі шкіри геть потрібно було пнутись, щоб глядач точно зрозумів, що це той самий Бендер.

Візьмемо, наприклад, один з найважливіших в його арці епізодів - "Правила комп'ютерного дому" (3х09), де Бендер бере з притулку дітей, щоб заробити на них грошей з батьківських виплат. У ході цього сюжету Бендер прив'язується до дітлахів, і стає справжнім татом, незважаючи на свій паршивий характер і тотальну безвідповідальність. Врешті-решт йому доводиться віддати їх назад у притулок, тому що діти, неочікувано, приносять більше збитків, ніж прибутків, і щоб він їх не забував, вони роблять йому малюнок.

Він його викидає, кажучи, що він курить "Не цукерки, а сигари!", але коли вони йдуть, він дістає цей зім'ятий малюнок і вішає на внутрішню стінку своїх дверцят, показуючи, що в глибині душі він сумуватиме за ними...

Діти це бачать і біжать обіймати його, кажучи, що люблять, а він кричить їм, що ненавидить їх.

Це один із найтепліших фіналів за всю історію Футурами. Він не сумний, навпаки - він показує, що Бендер таки має душу, хоч і приховану під товстою оболонкою грубіяна-алкоголіка.

Адже, з найпершої серії нам демонструють не стільки егоїстичну, скільки слабовольну і вельми самотню людину:

Фрай: Роботу потрібно пити?

Бендер: Мені не потрібно пити! Я можу кинути будь-якої миті! -- Добре, було приємно познайомитись. Піду вб'ю себе!

Фрай: Стривай! Ти мій єдиний друг.

Бендер: Ти хочеш дружити з роботом?!

Він ненавидить усіх людей насамперед тому, що вони ненавидять його. Точніше, він думає, що це так:

Бендер: Ліла, я тобі не подобаюся, ти мені теж не подобаєшся...

Ліла: Ти мені подобаєшся.

Бендер: Не важливо!.. Стривай. А що конкретно тобі в мені подобається?

І з часом (вже до 5-ї серії) він зазнає змін і виявляється не в змозі підтвердити свої слова, про ненависть до людей, дією:

Бендер: Оооо... Не можу я вбити їх...

Бендер: Багато людей знущалися над роботами, але не ці! Вони - мої друзі. Людини - нам не загроза!

Крім цього він жахливий нарцис, і вважає себе пупом Землі. Він досить часто говорить про себе в третій особі, називає себе великим, і прагне людської уваги частіше, ніж будь-хто інший: у серії про день народження Нібблера він змиває останнього в унітаз, тому що через нього - на Бендера перестали звертати увагу. А в серії "Лай Юрського Періоду" (4х07, той самий про собачку) він узагалі викидає скам'янілого пса у лаву, тому що не хоче ділити Фрая із ним. Незважаючи на своє величезне его він боїться втратити Фрая (що так само можна зрозуміти по серії 1х03 "Я, Співмешканець", де він заради Фрая відрізає свою АНТЕНУ, аби не залишитись на самоті), і тому він бачить у старому другові Фрая, у тисячолітній дворнязі, у примітивному псі - загрозу для їхньої дружбі.

Так, Бендер часто поводиться як вразливий і добрий хлопець, але набагато частіше він поводиться, як... Бендер:

Бендер: Не бійтеся, друзі: я більше не буду ні поганим, ані хорошим, я буду - самим собою!

Ліла: Може все ж таки трохи краще?

Бендер: Не знаю. А ти переживеш падіння з семисот футів?

Фрай: Тааак... Впізнаю старого-доброго Бендера.

Але в серії про собачку Фрая він зрештою усвідомлює, що вчинив неправильно, кинувши друга свого друга в киплячу лаву.

І тоді він жертвує собою, заради того, кого любить - Фрая, незалежно від того, втратить він його чи ні.

Втім, найулюбленішою моєю серією про Бендер завжди буде - "Godfellas", 3х20.

Описати словами цю серію, якщо чесно, важко, адже її глибина і непідробний сум, не тільки від трагічної історії Бендера, який проходить шлях від буття богом до зустрічі з богом, але й від нескінченного відчуття пустотності такого гарного, але в той самий час мертвого космосу - ідеально передається лише самою цією серіює.

Вона цілком і повністю занурює глядача не тільки в безмежні простори всесвіту з його таємницями, а й у безмежні простори душі Бендера, з його таємницями.

Бендер: Ось! Коли мене знайдуть через мільйон років, нехай вважають великим!

(Нижче реальна картинка, до речі. Це справді було посланням для космічних цивілізацій. Відсилання рівня "бог")

Та не дивлячись на те, що це моя улюблена серія, мені практично нема що про неї сказати, бо це одна з тих серій, які краще подивитися самому. Якщо ви її не дивилися – бігом дивитись! Але тільки після Анала!

Загалом, як ви могли зрозуміти, Бендер - найсуперечливіший герой із усіх, і найкраще його описує його власна фраза: "Бути роботом здорово, але в нас немає емоцій і іноді це мене дуже засмучує ..."

Здавалося б, зіпсувати такого персонажа неможливо. Він непостійний, він ненадійний і безчесний, він пристосуванець і боягуз, але під його металевою оболонкою ховається гаряче людське серце, здатне на добрі вчинки, хоч як би банально не звучала частина про серце. І дивлячись на Бендера глядач певною мірою сам стає тією дитиною з притулку, яка кидається на неї з щирою любов'ю. Адже, саме за це ми і любимо Бендера: за його огидну натуру, що створює комедію, і за його прекрасну душу, що створює драму...

Ліла: Бендер! Ти можеш пити, красти, дивитися порнографію на робочому місці...

Зойдберг: За це ми тебе і любимо.

Ліла: Але електрика це вже занадто.

ТООЖ! Як же розпорядилися таким чудовим персонажем у 6-7 сезонах?

Ваші ставки?

Вони...

Зробили його муднем.

Ні, серйозно. Практично весь час в нових сезонах, він поводиться набагато, набагато уїдливіше, грубіше, і жорсткіше (він вкрав у Фрая нирку!!), і найголовніше ТУПІШЕ, хоча нічого смішного за цим практично ніколи не стоїть:

Бендер: Але нам потрібен саме 5-й інспектор! Може якщо надерти дупу інспектору 3 плюс інспектору 2...

Замість коментаря про те, що це повний пиздець, я краще вставлю цитату Метта Грюнінга:

"В першу чергу, ідеєю було поєднання наукової фантастики та комедії. Зазвичай, твори у жанрі наукової фантастики забувають про персонажів, досліджуючи лише жанр..."

Тааак!.. Поєднали на всі гроші...

Добре, якщо ми вже згадали про серію "Смертельна інспекція" (6х06), давайте розберемо її повністю, може все не так вже й погано.

Зав'язка серії відбувається, коли Бендер дізнається, що він не безсмертний. Виявляється, в дитинстві його зібрали без резервного блоку, який я називатиму модуль пам'яті, тому що так простіше. Тому Бендер дуже засмучується і вони з Гермесом йдуть шукати Інспектора 5, який не повідомив про дефект Бендера при його народженні. У фіналі ми дізнаємося, що цим інспектором був сам Гермес, і будучи молодим бюрократом він просто пожалів малятко-робота, не повідомивши про дефект (якби повідомив, то Бендера б переплавили або типу того).

І...

Це повний пиздець...

Знаєте, спочатку я хотів покричати, але потім згадав, що це текст і ви не побачите, як я кричу. Тому ви уявіть, як я кричу, а я поки поясню чому я кричу:

Який нахуй модуль пам'яті у Бендера?! Що це за хуйня, яка намагається створити конфлікт на рівному місці, порушуючи всю логіку попередніх сезонів? Вашому персонажу, блять, біля СТА ТИСЯЧ РОКІВ! Який НАХУЙ модуль пам'яті? Його збирали, розбирали, підривали, він навіть трансгендерний перехід пройшов (ДВІЧІ!!), а ви хочете, щоб я повірив у те, що він тепер смертний тому, що МОДУЛЬ ПАМ'ЯТІ? І якого хуя цей модуль такий важливий, якщо МИ НІ РАЗУ ПРО НЬОГО НЕ ЧУЛИ ДО ЦЬОГО, а Бендер його жодного разу НЕ ВИКОРИСТОВУВАВ?! За кого ви вважаєте свою авдиторію? І куди поділися ті хлопці, які змусили прокинутися Фрая не через тисячу років, а через 2999 років, бо 1000 років, з урахуванням високосного року та іншої нісенітниці привела б його саме цього року. Куди поділися ті хлопці, які намагалися зробити щось неповторне - пекельну суміш із наукової фантастики та ситуаційної комедії? БОЖЕ!

Ще раз: у серії "Добре те, що добре закінчується" він лежав під землею 1060 років, а в "Великому куші Бендера" він сидів у підвалі кілька сотень ТИСЯЧОЛІТЬ. У серії "Війна - Н-слово" він кидається на гранату і просто потрапляє до лікарні, а тепер у нас раптом!.. Модуль пам'яті...

І скільки ж тоді Бендеру років, якщо ця серія показує, що він народився на заводі у вигляді немовляти, коли Гермес був МІНІМУМ років на 10 молодший? Ваші варіанти?

Ви не в курсі? Що ж, звернемося до 3х06 "Бендерзділене кохання":

Емі: Ти пам'ятаєш коли народився?

Бендер: Звісно, це було всього ЧОТИРИ роки тому!

Вааау! Виявляється, у Бендера вже була передісторія, і ви нахабно найобуєте глядача, намагаючись створити драму на порожньому місці. Що ж, минуло 10 років і ламати сюжет заради одного моменту гумору (або драми, як у нашому випадку) вже нормально.

Та, справебидлості заради, я все ж повідомлю, що БУЛИ хороші епізоди про Бендера в 6-7 сезонах. Наприклад "Роботи та бджоли" (7х01) про те, як у Бендера з'являється син від автомату з содовою, і раптово... Він виявляється хорошим батьком! Відмінне продовження сюжетної лінії про його батьківство, просто розкішне. У фіналі Бендер взагалі жертвує собою заради щастя власного сина... Це дуже хороша серія, але про Бендера вона, на жаль, така одна.

Хтось ще згадає "За годинниковою стрілкою" 6х25, але насправді це була лише пародія на "Godfellas". Там є добрі ідеї, так але... Це вже було. І було краще. Зокрема, через паралельні сюжетні лінії до яких прямо зараз ми і перейдемо...

ЧАСТИНА ДРУГА: ЛІЛА

Спочатку я хотів розділити історію Фрая і Ліли, оскільки спочатку їх історія і не замислювалася, як спільна. Та потім я зрозумів, що краще розповісти про їхні стосунки одразу, адже все ж це був кістяк "Футурами" майже увесь час, починаючи з кінця першого сезону.

Взагалі практично завжди герої розвивалися разом, навіть якщо були поодинці. Взяти ту ж саму 6х25, в якій Бендер ставав надприроднім розумом, залишаючи наших героїв.

"За годинниковою стрілкою" 6х25

Паралельно з цією лінією у нас відбувається "розвиток" відносин між Лілою та Фраєм, який займає порядну частку сюжету. І все б нічого, якби не одне АЛЕ. Після великого "Жала" (4х12), після фіналу 4 сезону, після фіналу 5 сезону, і після найдивовижнішої серії "Покійний Філіп Дж. Фрай" (6х07) нам демонструють ось це:

Ліла: Не знаю, Фрай... Мені якось некомфортно від того, що ми то разом, то знову не разом - Я маю на увазі, якби ми були разом, до чого б ми прийшли через 10 років ?

Моя чесна реакція:

Якщо ви дивилися 6-й сезон, то ви повинні знати, що "то разом, то знову не разом" - це нахабна брехня. Цього просто не було. Та от друга частина фрази... Але щоб усвідомити увесь масштаб трагедії, я поясню чому Ліла не могла цього сказати в хронологічному порядку:

1) "ЖАЛО" (4х12)

Технічно це перша серія, де Ліла відповідає взаємністю справжньому Фраю, з причин, які ви можете бачити на екрані. У серії "Втрачені паразити" (3х02), коли Фрай став надлюдиною через черв'яків, що прокачували його мозок і тіло, було щось схоже, але чи закохалася тоді вона в черв'яків чи у Фрая? Питання риторичне, оскільки позбувшись мета-хробаків, їхні стосунки повернулися у вихідну точку. Фрай не хотів, щоб вона була з ним через те, яким його роблять вони, а Ліла не хотіла бути з ним через те, що він поводиться, як дитина, не думає про майбутнє, не думає про себе, інших, ну, і тому подібне. Але в серії "Жало" - все змінилося. Команда вирушила на самогубну місію через самовпевненість Ліли, і в ході бджолиних подій, Фрай пожертвував собою, щоб її врятувати, в результаті чого, власне і, ВМЕР.

Ліла почала божеволіти, відчуваючи провину, і раптово до неї стало приходити усвідомлення того, що єдиний, з ким їй було добре в цьому житті - це Фрай.

Звичайно, потім виявилось, що він весь цей час був живим, а це весь час був лиш сон, а Ліла весь цей час була просто в комі, та ще (і це єдина важлива річ) виявилося і те, що весь цей час Фрай не відходив від її ліжка ні на мить:

До цього Фрай неодноразово проявляв себе, як герой і альтруїст, але саме в цьому епізоді, хай і уві сні, Ліла вперше дала собі це помітити і потихеньку стала крокувати йому назустріч.

Наступним ключовим моментом був:

2) "Парабокс Фарнсворта"! 4х15! Серія починається з того, що Ліла знову прокидає Фрая, банально боючись вступати з ним у стосунки. І абсолютно випадково (ні), завдяки винаходу Професора герої потрапляють у паралельний всесвіт, де виявляється, що Фрай та Ліла... Одружені! І навіть більше: вони щасливі разом. У фіналі цієї серії Ліла перестає бути такою холодною до Фрая, і їхні стосунки переходять на новий рівень...

3) "Руки Дивола - марні забавки", 4х18

Про цю серію можна говорити годинами. Вона прекрасна в усьому: починаючи з іронічного наслідування оперних сюжетів про Диявола, і закінчуючи самою ОПЕРОЮ. Фінал серії, щоб ви розуміли виконаний у віршованій формі ПОВНІСТЮ. Але зараз не про це!

Так як у 2003 був вимушений фінал, фактично в ньому абияк завершувалися головні сюжетні лінії.

Наприклад, того ж Бендера:

Бендер: Знаєш, часом мені хотілося б, щоб твої справжні батьки були живі.

Бендер: Але не часто.

Але повноцінно серія, звісно ж, була присвячена саме Фраю та Лілі, а Бендер у ній (крім зворушливої сцени вище) брав участь виключно як посередник Робо-Диявола, та й то не спеціально.

А сюжет був такий: Фрай намагається самовдосконалюватись у грі на голофоні, за допомогою якого одного разу вже завоював серце Ліли, але тепер він хоче зробити це сам. На жаль, виходить паршиво. І тоді він іде на угоду з Робо-Дияволом! Руки – ось що йому треба! Робо-руки!

За іронією долі Фраю щастить і йому дістаються руки найталановитішого робота на світі – РОБО-ДЬЯВОЛА!

І з цими руками Фрай стає найвидатнішим музикантом в історії, завдяки чому робот-гедоніст пропонує йому написати оперу. Він погоджується, і пише її... ПРО ЛІЛУ!

Звісно, такий розклАд Робо-Диявола не влаштовує, і у своїй диявольській підступності він вигадує іронічний план, щоб Фрай віддав його руки назад. Він приголомшує Лілу за допомогою Бендера, і та, щоб послухати оперу, яку Фрай написав спеціально для неї, стає вимушена віддати свою руку Робо-Дияволу. Не розуміючи, на що йде, Ліла фактично погоджується вийти за нього, а оскільки це йому не потрібно, він відпускає її в зал, і сам іде слідом. Й вибухнувши від того, яким Фрай його показав у опері – Робо-Диявол вистрибує на сцену і починається найвеличніша опера в історії людства!

https://www.youtube.com/watch?v=mwg8EjQXEc4

Наприкінці серії Фрай жертвує усім, що отримав завдяки своїм новим рукам: славою, грошима, можливістю творити, і що найголовніше надією коли-небудь підкорити серце коханої дівчини. Як раптом...

Ліла: Прошу, не зупиняйся, Фрай.

Ліла: Я хочу дізнатись кінець.

Якби серіал закінчився на цьому, чесно, ми мало що втратили б, хіба що...

4) "ПОКІЙНИЙ ФІЛІП ДЖЕЙ ФРАЙ" (6х07)

Шостий сезон, ймовірно, найгірший сезон Футурами, але ця серія - геніальна. Огидно, що така велична серія існує в рамках такого паршивого сезону, але, напевно, так навіть краще, адже я ніколи й не хотів доводити, що "раніше було краще". Ця серія не з "раніше", і при цьому вона набагато краща від деяких старих епізодів. ~~Дивовижно, може справа не в часі, а якості?..~~ Так чи інакше, це остання зупинка в доказовій базі "чому фраза Ліли про мінливість їхніх відносин і туманність їхнього майбутнього в 6х25 - смокче сраку", тому нагадаю як звучала фраза:

Зі знанням того, що ця фраза звучить на 18 серій ПІЗНІШЕ тієї серії, про яку ми поговоримо зараз, їдемо далі:

Серія "Late Phillip J. Fry" (6х07) розповідає про те, як вічно спізнюючийся Фрай (тут гра слів, оскільки Late - може бути і "покійний" і "той, хто спізнюється") спізнюється на побачення з Лілою на... Десять. Тисяч. Років.

І хоч у фіналі герої повертаються "додому" (ні), у процесі цієї маленької подорожі глядач отримує нескінченно важливу інформацію.

Коли Фрай, Професор і Бендер вирушили в майбутнє, для інших героїв час продовжив йти як і йшов. Ліла стала головою Міжпланетного Експресу і згодом їхня компанія "підкорила" світ бізнесу:

Гермес: Не віриться як швидко досяг успіху "Міжпланетний Експрес", коли Професор загинув і ти взяла управління в свої руки.

Але незважаючи на це, особисте життя Ліли не стало кращим. Вона так і не зустріла нікого, і навіть гірше: вийшла за Хуберта (маленького неприємного клона Професора, який на той час уже виріс). Все своє життя вона ненавиділа Фрая за те, що він помер на оргії робота-гедоніста, як раптом у той самий момент, коли вона говорила "Я думала є той, хто створений для мене" їй прямо в потилицю прилітає листівка Фрая, що вилетіла з машини часу...

Ця серія демонструє не тільки той факт, що Ліла таки любила Фрая, адже після його пропажі - вона навіть вийшла за його найближчого родича, намагаючись заповнити порожнечу, залишену ним, вона буквально кричить про те, що ці двоє були створені один для одного:

"Любий Фрай, наш час разом був недовгим, але це був найкращий час мого життя - Ліла"

Зізнатись чесно, я ридав як маленька дівчинка на цій серії, і я не бачу в цьому ніяких мінусів.

А тепер повернемося до 6х25:

Усі епізоди описані вище після цієї фрази:

І добре якби була ще тільки ця фраза - окрім неї 6х25 НЕ ЗАРАДИ ЖАРТУ каже, що Фраю не судилося бути з Лілою:

Фрай: А як щодо Ліли?! Є хоч якийсь шанс, що в нас з нею щось вийде?

Бендер:

Ні, просто вдумайтесь! 6-7 сезон це:

6х07 - ЇМ СУДИЛОСЯ БУТИ РАЗОМ!

6х25 - *сумне обличчя*

Фінал - ЇМ ДІЙСНО СУДИЛОСЯ БУТИ РАЗОМ!

І що найбільш прикро - це те, що сценаристом 6х25 був КЕН КІЛЕР, людина, що написала ВСІ кінці Футурами, включно з "Тим часом" (7х26). Людина, яка ідеально завершила цю сюжетну лінію ТРИЧІ. І в третій раз показавши, як щасливо ці двоє людей прожили все своє життя у шлюбі.

"Ми не могли залишити цю лінію незакінченою, глядачі заслужили гарний кінець для Фрая та Ліли... — Минулого разу ми відчували незавершеність, але цього разу все інакше. Це був великий сезон, з великим фіналом, яким я дуже пишаюся ..." - Мет Грюнінг

Взагалі, послухавши це інтерв'ю, з якого я брав цитати, можна подумати, що автори Футурами взагалі не мали жодного плану і працювали на чистому ентузіазмі. Вони щиро захоплені роботами один одного, і з такої точки зору я розумію чому вони кожного разу затівають повернення.

Це багато чого б пояснило.

Як мінімум усі ці дивацтва...

ЧАСТИНА ТРЕТЯ і остання: ФІЛІП ДЖЕЙ ФРАЙ

Філіп Джей Фрай - дурний, інфантильний, іноді надмірно жорстокий, безвідповідальний та недалекий. Фрай – типовий представник 20 століття. ~~Та й і 21 теж...~~

Перші 4 (навіть 5) сезонів автори розвивали цього персонажа так сильно, як тільки могли. Початковий план Грюнінга і Коена, як я й казав, не враховував романтичної лінії з Лілою, тому фокус був побудований перш за все на відносинах Фрая з сім'єю, що залишилася в минулому, і на його становленні НАЙВАЖЛИВІШОЮ ЛЮДИНОЮ У ВСЕСВІТІ! Зрештою всі ці лінії були перемішані, і серіал став тим, чим ми його знаємо і любимо — Шедевром.

Завдяки Фраю авторам "Футурами" вдалося помістити самого глядача у дивовижний світ майбутнього, обіграючи старі жарти та знайомі речі у новому кумедному сеттінгу. Разом з ним і ми знайомилися з цим чудовим новим світом, і разом з ним ми ставали кращими.

Смішно, що свого часу цей серіал продавали як "сатиру на сучасне суспільство", чим Футурама була далеко не в першу чергу. Просто подумайте: за що саме ви пам'ятаєте Футураму? За влучні жарти про події, яких ви не знали? За обігравання проблем часу, в якому ви не жили? Без гугла ви згадаєте що таке "Проблема 2000"? Я про неї з Футурами якраз і дізнався!.. Це все звучить, як явна ознака твору у вакуумі, історії, створеної на основі чогось того, що проходить, забувається, жодного разу не вічного. Але ж вона не була такою. Ви її пам'ятаєте, я її пам'ятаю, і її відроджують утретє, про щось це каже. Якби це була справді історія про сатиру на суспільство 20-го століття, цей серіал не був би і наполовину такий геніальний. Але він був чимось більшим – він був справжньою пам'яткою культури.

Хоч Футурама і була створена на стику тисячоліть, але сплетена вона була вічними та безсмертними історіями, зрозумілими та близькими кожному з нас, незалежно від віку, статі, національності та інших незначних речей.

Футурама поєднувала нас спільними страхами, спільними переживаннями та спільним коханням. І вона ж дарувала нам надію на світле майбутнє. Давала сили змиритись зі втраченим. І давала знайти спокій нездійсненим мріям.

Вона показувала, що світ - набагато більше, ніж вам здається, і така ненависна робота кур'єра - може не тільки відправити вас у 31 століття, а й стати справжньою роботою мрії ("Пілот-3000", 1х01). Вона переконувала нас, що гріш ціна легкої перемоги і що любов має бути справжньою та щирою ("Втрачені паразити", 3х02). Вона вчила нас не здаватися, незважаючи ні на що, але залишатися при цьому самим собою... Про це, загалом, ВСЯ сюжетна лінія Філіпа Джей Фрая...

А про що здебільшого був 6-7 сезонів?

Ай-фон, так? Ну Ай! Око, типу! Зрозуміли?! Тому що їх треба засунути в око! НУ, РЖААКАА! А я нагадаю:

"Насамперед, ідеєю було поєднання наукової фантастики та комедії"

І в цій серії виявляється, що у Ліли на дупі весь цей час був співаючий прищ.

А потім Фрай викладає відео з цим прищем в інтернет, щоб заробити мільйон підписників та виграти суперечку з Бендером.

Ага, тобто Фрай, який добивався руки Ліли кілька сезонів поспіль, узяв та принизив Лілу на весь інтернет заради суперечки. Логічно.

А тут... Фрай став неандертальцем. І це смішно. Тому що він тупий. І, е... Ее... Мабуть, відповім Мету і Девіду їх же словами:

Ні, якщо ви думаєте, що я тільки погані серії вам показую, то ще показую твердий середнячок. От серйозно!

Просто погляньте: 6-7 сезони - найнижчі. Вони буквально темніші за попередні сезони.

Я не найбільший любитель рейтингових оцінок, і я далеко не з кожною оцінкою тут погоджуюсь, насамперед тому, що мистецтво не можна вимірювати в цифрах. Наприклад, 1 серія 7-го сезону (ми про неї говорили) - на три голови вище 1-ї серії 6-го, що тут не показано, але загалом... Це більш-менш справедливий рейтинг. Я б міг розібрати кожну серію, але ви просто не стали б все це читати, тому Вам доведеться просто згадати і відповісти хоча б самим собі: чи можете ви сказати, що 6-7 сезони - були кращі за (або хоча б на рівні) перших 4-х?

Якщо можете, то...

БЕЗ НІГАТІВУ!!

Ці сезони були зняті аж ніяк не на рівні попередніх, але на такому рівні, щоб зацікавити середньостатистичного, малоосвіченого глядача, який не висуватиме претензії цьому продукту ні за якість гумору, ні за логіку, ні за драматургію. Першою серією Футурами, яку я подивився була 6-а серія 7-го сезону - "Ефект метелика", про те як Ліла та Емі стали борцями-метеликами у місячному бійцівському клубі.

Це далеко не найкраща серія, але як і всі інші (за винятком шедеврів) вона просто - н о р м. Їй є що показати глядачеві, їй є чим залучити його, і тепер я розумію, що 90% серій у цих сезонах замислювалися саме так, щоб рандомний глядач, який відчайдушно перемикає канали в пошуках контенту — зупинився саме на цьому шоу, бо інакше рейтинги не втримати.

Стандартна формула перших 4-х сезонів показала, що глядачеві просто начхати на якість. Воно йому подобається, але йому набагато приємніше дивитися на простіші речі - примітивні і дурні, над якими не треба думати. Ці сезони Футурами НЕ жахливі, зрозумійте, але це і не сезони Футурами зовсім. Це не те, чого хотіли Метт Грюнінг та Девід Коен. Так, я - не вони, можливо саме цього вони і домагалися, я не знаю. Але порівнюючи те, що було і те, що стало — мені важко сказати, що посередній гумор, неповага до логіки, драми та глядачів — це те, чого ці двоє хотіли на початку. Адже спочатку цього не було. Але час розставив все на свої місця, і показав, що окупається, а що ні...

"Насамперед, ідеєю було поєднання наукової фантастики та комедії..."

"Коли Сімпсони існують лише заради моменту гумору - герої Футурами існують лише заради себе; у них є почуття, переживання, переплетіння доль. Вам не байдуже, що з ними відбувається..."

Это не то, чего хотел Мэтт Грюнинг и Дэвид Коэн, потому что это то, чего хотел совет директоров: "Мы думали это больше будет похоже на Симпсонов".

"Вони хотіли Сімпсонів у майбутньому, а я не хотів зраджувати собі..."

"Суть не в тому, щоб жити вічно, Джекі... Трюк в тому, щоб залишитися собою навічно..."

Кінець?

Мені хочеться вірити, що Метт Грюнінг і Девід Ікс Коен затівають ці продовження із разу в раз, не тільки тому, що їм весело працювати в команді "Футурами", але і заради тих самих Великих серій про які сьогодні говорили ми з Вами. Заради них вони навіть готові жертвувати власною спадщиною... Самоповагою, гідністю та самим мистецтвом.

І знаєте... Коли нові сезони Футурами виявляться такими ж, як і попередні "нові", з більшою кількістю слабких і знущальних над каноном серій, за винятком двох-трьох, та навіть однієї Великої серії, яка змусить мене плакати з правильних причин, я буду цьому радий.

Тому що у кінці всіх нескінченних кінців - Футураму пам'ятатимуть тільки за хороше...

І хто б що не казав, це буде щасливий кінець... Черговий, мабуть не останній, але щасливий кінець...

Конец?

ПісляАналоМова:

Насправді, чим більше я писав і чим більше занурювався у великі та жахливі серії 6-7 сезонів - тим більше я сповнювався надією на світле майбутнє, тому що 6-7 сезони складалися з 26 серій КОЖНИЙ. Нові сезони не обтяжені телевізійною сіткою, бо виходять на стрім-сервісі, так що в них буде всього 20 серій, по 10 у кожному. І хоч різниці між стрім-сервісами та ТБ вчені ще не знайшли, я щиро вірю, що за 10 років Метт та Девід зібрали найкращі історії, про які розповідали на різних інтерв'ю і крім ЧЕРВ'ЯКІВ (ТАК-ТАК, ЧЕРВ'ЯКИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ) ми побачимо як мінімум історію ЗВОРОТНОГО ЛЮДИНИ. Ну, а жарти про коронавірус... Дай бог будуть хорошими!

Все! Тепер точно кінець!

Хорошого чогось! І до наступних аналів!

МОРИАРТИ НЕ СУЩЕСТВУЕТ!

2023-07-25T12:03:10.923Z

А вы помните Мориарти?..

Да не тебя!

Другого.

Вот этого, да! Помните? Нет? Ладно, не важно.

А помните тех самых "Библиотекарей"?

И их не помните? Конечно, не помните... Потому что, их все забыли... И ладно бы забыть 3-й и 4-й сезон, но... Вообще, нет, если вы забыли 4, 11, 12 серии 4-го сезона, то вы Гитлер!!! Эти серии это буквально холокост, в хорошем смысле этого слова. Такое нельзя забывать! #NeverAgain! То есть наоборот, #AgainPlease!

Что-то я запутался в метафоре...

Ну, я все ещё не так сильно запутался, как АРТУР КОНАН ДОЙЛЬ! Возможно, величайший писатель за всю историю человечества.

Я искренне и безумно обожаю его "Этюд в багровых тонах", первый, но к сожалению, не последний рассказ о приключениях величайшего сыщика всех времен и народов — ШЕРЛОКА ХОЛМСА!

В далеком 1887 из-под пера великого писателя вышел первый рассказ о ВЕЛИКОМ Шерлоке Холмсе.

"Этюд в багровых тонах" или как его ещё переводят "в розовых тонах" — был поистине гениален. В детстве я перечитывал его много раз и гораздо чаще других рассказов про великого Шерлока Холмса. Тогда я не понимал почему он нравится мне больше всего, но теперь... Понимаю, что все было довольно просто. На первый взгляд.

К сожалению, тенденция рассказов про Шерлока была такова, что с каждым новым рассказом истории становились все скучнее и скучнее, расследования примитивнее, а сам Шерлок все больше походил на пародию самого себя, нежели на того самого великого детектива. К определенному моменту, который должен был поставить точку в рассказах, Конан Дойль думал примерно следующее про то, чем стало, во что превратилась его история:

"Ебаный пиздец, какое дерьмо... Нахуя я вообще это начал... Как же я заебался... А они все жрут и жрут, жрут и жрут! Да говно я пишу! Го-вно! Хватит жрать говно, уроды! Аааа!"

Ну, или как-то так:

"Шерлок Холмс ныне не более чем бульварное чтиво, он лишился своего первородного смысла в тот самый момент, когда мне пришлось писать по истории в неделю. В то время, как задумывал я лишь одну."

Это тоже выдуманное, да! Но именно так он бы и говорил, если бы Шерлок не продавался, как горячие пирожки в голодный год! Ладно, вот, что он реально писал:

"Он [Шерлок] прилипчив как зараза и будет камнем висеть у меня на шее, так что я намерен покончить с ним. Иначе он покончит со мной"

"Думаю, если бы я не имел никаких дел с Холмсом, который затмевает мои лучшие произведения, мое положение в литературе было бы куда более внушительным"

Но "Этюд в багровых тонах" ведь совсем не был бульварным чтивом, даже близко. Этот рассказ был сродни фильмам Тарантино, в контексте работы с жанром. О Шерлоке сейчас нередко говорят, что он был лишь средством заработка для бедного писателя-врача, но это лишь полу-правда, потому что первый рассказ был совсем не таким, каким можно представить себе сугубо коммерческое предприятие.

"Этюд.." был совсем иным. Конан Дойль не собирался писать классический детектив, коих было бесконечное множество. Их популярность была запредельной, и в конечном счёте, его творение и стало тем, от чего он убегал. "Этюд в багровых тонах" — был деконструкцией классического детектива, вот почему он был гениален. Деконструкция это то, что обязательно имеет признаки жанра, но и обязательно вывернет их так, чтобы читатель или зритель выкатил глаза пол и сидел в таком состоянии минут эдак двадцать.

В конце этого рассказа не было ни победы героя, ни торжества закона и справедливости, в привычном понимании обывателей. Главный злодей, которого называть так не совсем правильно, по сути... выигрывает. И рассказу об этом мстителе Конан Дойль уделяет чуть ли не половину всего рассказа. Он даёт читателю понять, что злодеи из бульварного чтива тоже могут быть людьми, и их истории могут быть куда трагичнее историй геройских детективов-наркоманов. Да и злодей из Кэбмена, если честно, так себе: предлагать своим жертвам какой-никакой выбор, разве это не благородство?.. Да, он может и не обыграл величайшего сыщика всех времён, но он сделал то, что хотел. По сути - он победил. Он отомстил. А Шерлок Холмс просто поймал его. Но даже посадить убийцу не удалось, так как он умер от аневризмы в сердце...

Вот такая история.

И я искренне верю, что это понравилось людям далеко не в последнюю очередь, хоть вспоминают чаще всего именно "УДИВИТЕЛЬНЫЕ СПОСОБНОСТИ ШЕРЛОКА ХОЛМСА".

Вряд-ли Шерлок Холмс стал бы так популярен, если бы он не существовал в рамках той истории с конфликтом о морали, мести и справедливости. Это была история о вечных вещах. И именно из-за этого последующие рассказы уже не могли принести мне такой же радости, и не могли быть так же гениальны, как "Этюд в багровых тонах". Без всяких сомнений, там был Шерлок Холмс, но было ли там нечто вечное?.. Увы...

Вообще, к чему я все это, да? Может к тому, что и Библиотекари встав на конвейер превратились в кал?.. да... В общем-то, нет. Все 4 сезона имеют по 10 серий, это с трудом можно назвать конвейером, учитывая 23-26-серийные форматы сезонов других сериалов, ну, кроме последнего, 4-го сезона, где были 11 и 12 серии — весьма и весьма приятная неожиданность, после в целом слабого сезона.

Нет, все это я вел к тому, что:

а) После первого рассказа и до "Последнего дела Холмса" Шерлок был чисто коммерческим предприятием, с попеременным успехом.

б) Конан Дойль не желал оставаться в тени этого гениального полудурка.

В конце концов, когда Конан Дойлю надоел его персонаж — он решил избавиться от него, убив величайшего сыщика всех времен и народов. Но убить Шерлока мог только равный ему... Так ведь? Ну, наверное...

ГОСПОДИ, СЭР КОНАН ДОЙЛЬ, ВЫ ВООБЩЕ ПОМНИТЕ ЭТЮД В БАГРОВЫХ ТОНАХ, М??? ДА ЕСЛИ БЫ ШЕРЛОКА ЗАСТРЕЛИЛИ В ПОДВОРОТНЕ ЭТО БЫ И ТО БОЛЬШЕ СМЫСЛА ИМЕЛО!

Извините, небольшие Анальные Шоколадки

Короче говоря, так как Шерлок превратился в бульварное чтиво, то и конец у него должен был быть подобающим. Конан Дойль должен был убить Шерлока Холмса противопоставив ему фигуру равнозначную своему протагонисту-герою — величайшего преступника всех времен и народов. И вот тут...

Да, тут на сцену выходит Мориарти, не просто так я же назвал статью в его честь.

Впервые Мориарти появляется именно в "последнем" рассказе о Шерлоке Холмсе. Ну... Как появляется, Шерлок ПЕРЕСКАЗЫВАЕТ читателю то, как он пришел к нему, и угрожал. Да, написаны эти диалоги, разумеется, гениально, но...

"Последнее дело Шерлока Холмса" мало того, что не последнее, так главный злодей, величайший преступник, НАПОЛЕОН ПРЕСТУПНОГО МИРА - НЕ ПОЯВЛЯЕТСЯ в рассказе! Его вот просто нет! Весь Мориарти в рассказе это уже упомянутый пересказ Шерлока, который состоит из угроз и фарса, и какая-то тень на фоне!

Почему? Да потому что прописывать персонажей это не для бульварного чтива, понимаете? КОНАН ДОЙЛЮ БЫЛО П̶О̶Х̶У̶Й̶ безразлично! Шерлок что-то про него там рассказывает своим умирающим голосом, а потом... Потом они с Ватсоном отправляются в путешествие, где Ватсона вырубают, и Шерлок умирает вне рассказа! Вы верите? Я все ещё не верю! Знали бы вы, как я в детстве прихуел! Ещё раз, вот вся история:

— Ватсон! Этот Мориарти просто чудовище! Я почти одолел его, но нам надо уехать куда-то, чтобы все снова думали, что мы гом...

— Не договоривайте, Холмс, я с вами!

*Тыгыдык-тыгыдык*

— Ватсон, я отойду.

— Холмс, я упаду... Эыэыэ... ХОЛМС?! ХОЛМС! ХОООООООЛМС! Он чё, с водопада упал, лол? Хуясе, я проспал сюжетец. Что же... Гг, олд фрэнд. Ты был лучшим!

Конец!

Нет, это буквально Последнее дело Шерлока Холмса, честно. Вот оригинальный конец:

Да, я открыл Ворд. Вопросы?

Чуть раннее Дойл дает более полный "детективный анализ событий у водопада", но сказать, что он лучше...

Впрочем, этот конец мог бы взять за душу, учитывая, как Ватсон тепло отзывается о лучшем друге: "...я всегда буду считать его самым благородным и самым мудрым человеком, из всех кого я знал..."

Вот только сама развязка, которая происходит пока рассказчик спит... Ну, это инновационный подход, определено. Понимаете теперь, насколько ненавидел Сэр Дойль свое детище? Он ненавидел его настолько, что даже не удосужился убить Шерлока Холмса у нас на глазах. Он оставил битву между двумя гигантами ума (один из которых это буквально три строчки, потому что прописывать персонажей это не для бульварного чтива, держим в уме, держим), где-то за кадром, потому что просто не хотел ничего писать, и понимал, что люди все равно схавают. И они схавали! Даже после этого они просили ещё, и он дал им. Да, после этого он выпустит несколько действительно качественных рассказов, но в целом...

Справедливости ради, стоит сказать, что ненависть к Шерлоку была лишь временной, если судить по фактам. Далее Дойль будет писать о Шерлоке почти до самой своей смерти, так что я могу пососать корешок "Собаки Баскервилей". Но все же игнорировать тот факт, что Шерлок был попросту выгодным предприятием - глупо.

В силу своего прагматизма, я буду верить, что истина кроется где-то посередине: между любовью и ненавистью, как и всегда...

Просто прикольный кадр, я хочу вставить. Опять какие-то вопросы?

Впрочем, мы здесь не для осуждения великого писателя собрались, а для обсуждения его величайшего провала, который в кинематографе таковым никогда не показывался. Именно кинематограф виновен в том, что никто не знает про настоящего, пустого Мориарти! Вы скажете, но Анал! Это же хорошо! Кино все исправило! Радуемся!

И... Да.

Ну.. Да. Но!

Есть одно НО! Это "но" называется ЧЕЛОВЕЧЕСТВО! Я немного недоумеваю, когда читаю отзывы к экранизациям Шерлока, где осуждается кино-Мориарти. Девочки мои, любой Мориарти, кроме оригинального — это как минимум НОРМ. Превозносить персонажа, которого даже сам Конан Дойль не писал, по сути, это конечно... Много ума надо. Да, есть ещё Долина ужасов, но... Ну, вы ее читали? (Я нет)

Итак, теперь, когда мы подобрались к экранизациям и к тому, что КИНО сделало ЛУЧШЕ, я с радостью представляю вам ЛУЧШЕГО ИЗ ЛУЧШИХ! МОРИАРТИ ВСЕХ МОРИАРТИ! ВЕЛИЧАЙШЕГО ПРЕСТУПНИКА ВСЕХ ВРЕМЕН И НАРОДОВ!

МОРИАРТИ ИЗ 2-го сезона БИБЛИОТЕКАРЕЙ!

Мориарти не был главным антагонистом второго сезона Библиотекарей. Он появился в первой же серии, будучи призванным Просперо — другим величайшим злодеем, который в оригинале своей истории поступал не совсем так, как хотелось бы авторам Библиотекарей. Моё уважение!

Я хоть и люблю Бурю Шекспира, и считаю ее одной из лучших его пьес, но такая интерпретация персонажа мне нравится. Нет, серьезно, это прям круто.

Конечно, между Мориарти и Просперо разница колоссальная — у Просперо был персонаж в Буре, потому что он главный герой, а вот у Мориарти ничего не было... И даже тут он опять всего лишь функция... Раб... Прислуга для заносчивого англичашки, что решил с его помощью избавиться исполнить задуманное...

Авторы Библиотекарей снова помещают персонажа в по сути те же условия, только не как героя рассказа, а как героя, о котором я вам рассказал. Как того, кем он был в реальности. Мориарти действительно не существует, и никогда не существовало. В одних рассказах он Джеймс, в других Роберт, в третьих он вообще брат настоящего Мориарти, и все это такой Анал!..

И вот вместо Анала авторы берут то, что есть у человечества и помещают это в свой сериал. Они не просто вырывают персонажей чужих историй, как это иногда делают в Хуливуде, они показывают нам героев, которых авторы унизили, и показывают их именно такими, какими они бы видели себя, будь они живыми людьми. Это гениально! Они делают Мориарти в рамках сюжета живым и не поверить в то, что он живой — невозможно! Потому что это буквально Мориарти! Дойл описывал его, как равного Холмсу, и таковым он и предстает нам. Но затем нам не показывают того, кого все ждали — нам показывают жертву. Он совсем не хочет быть таким Мориарти, каким его написали. Он ненавидит Дойла за то, какую судьбу он ему дал, и это просто сверх-гениальная мотивация, которую никто не понял! Потому, что по иронии судьбы, без знания тех самых рассказов про Шерлока вся эта гениальность теряется. Не зная то, что я вам описал в начале — нельзя увидеть всю глубину этой сюжетной линии.

Да, без неё вроде как норм, хорошо прописанный персонаж, которому просто не нравится быть злодеем, потому он объединяется с другим таким же злодеем, чтобы изменить свою судьбу. Это все ещё работает, даже без контекста, без имён, без тех самых героев, которых все знают.

Но зная какой путь был у настоящего Мориарти, зная какая на самом деле у него судьба, этот герой перестает быть простым для зрителя, и становится живым, мсяным человеком, как мы с вами. Никто из нас не хотел бы оказаться в таком положении, никто не хотел бы такой судьбы. Да и какой! У него ее нет! Мориарти не существует! Он был призван своим автором, дабы сделать грязное дело, ещё и ЗА КАДРОМ! У него ничего нет там, откуда он пришел. Все, что у него есть это наш с вами мир.

И в нем ему хорошо. Он влюбляется в Ив Бэрд, главную героиню сериала. И влюбляется по-настоящему, потому что сам он живой. Он находит свое место в жизни, в качестве Мэра маленького городка... Выдуманного, правда... Но он же мог бы быть Мэром, мог бы быть кем угодно, с его умом. Но автор не дал ему выбора:

2-й сезон 5 серия, 25-26 минуты

Мориарти: "Холмс всегда убегал от чего-то, убегал от себя, убегал от скуки... Ну, а я хотел что-то построить..."

Ив Бэрд: "О, да, ты построил криминальную империю!"

Мориарти: "Это все, что мне дали построить. Скажи мне, что бы ты делала если бы тебе не давали дышать? Если бы не давали открыть ни одной двери?!"

Ив: "Пошла бы в обход..."

Мориарти: "Вот именно... И в твоем и в моем мире люди делятся на тех, кто строит и тех, кто убегает. Мы с тобой стратеги, созидатели, настроенные на долгую работу..."

Перед этим диалогом, правда, говорится, что он чуть не стал сотрудничать с Холмсом, и именно разрушительная и трусливая натура Холмса не позволили Мориарти работать вместе. "Вы же сами все читали", - нет, я такого не читал. Может я забыл, но больше я склоняюсь к тому, что это просто выдумка, которую авторы с легкостью себе позволили в свете вышесказанного недопонимания, и незнания ВСЕМ ЧЕЛОВЕЧЕСТВОМ истории Мориарти.

Дойль не просто не давал Мориарти дышать, или выбирать. Он не оставил ему даже возможности сделать то, ради чего он был создан! Убивал ли вообще Мориарти Холмса? Падали ли они в водопад? Может они вообще с Шерлоком были ГЭЯМИ, и просто хотели уехать от Ватсона, потому что тройничок это слишком или типа того, я плохо разбираюсь в гействе...

Сам Мориарти замечает, что в его истории есть много нюансов: "Некоторые критики утверждают, что из нашей схватки с Холмсом он не вышел победителем, и это я вернулся в его обличии в Лондон". Он не знает своей истории, потому что ее нет! Он выдумает ее детали, как выдумают люди. Он пытается создать свою историю потому что на самом деле, Мориарти не существует...

И это... Самая печальная история самого великого злодея в истории человечества... Злодея, который стал символом всех гениальных преступников, хотя таковым был лишь номинально. Злодея, автор которого придумал его лишь для грязной работы, которую даже не показал. Злодея, который возможно хотел бы себе другой судьбы...

Но когда получил ее...

Мориарти: "Выслушай меня! Возможно это наш последний шанс! Грядет нечто ужасное, оно уже происходит. Насчет остальных не зная, мне и плевать, но между нами что-то есть, и я не могу позволить ему это отнять. Он уже отнял мою жизнь и мою свободу. Мне была невыносима мысль что он отнимет и тебя. Я умолял его создать этот город для тебя и твоих друзей, чтобы ты нашла здесь любовь и счастье. Разве мы все не заслужили счастливый конец?.."

В конечном счете, каким бы реальным он ни был, и какой бы живой ни была его мотивация, в глубине души, он так и остался фикцией, рабом, прислугой... Персонажем...

И мыслит он все так же в рамках истории, сказки, фантазии...

"В том-то и дело и я в такие концовки не верю..." - отвечает ему Ив...

Весь сезон Ив Бэрд, вот та сексапильная блондиночка, не знает как ей быть с Флином (главным героем), который как и Шерлок все время от всего убегает и ведет себя, как балбес, но когда Мориарти, благородный и серьезный мужчина, предлагает ей остаться с ним в выдуманном, счастливом мир, она понимает, что реальность, пускай и полна разочарований - она все же остается реальностью:

Ив: "То, что ты сказал это не настоящая любовь. Настоящая любовь это тяжело это рискованно. Порой она разбивает сердце, но надо рискнуть потому что это по-настоящему те люди, Джеймс, мои друзья, и что бы ни произошло, я должна встретить беду с ними, а это...

Прости, но это все не по-настоящему... Я даже не уверена, что ты настоящий..."

Был ли у него шанс стать реальным или же во всех вселенных ему все-таки суждено оставаться фикцией, лишенной свободы выбора - вопрос риторический...

С вами был Анал... И это, ну, очень печально...

А ПОДДЕРЖАТЬ АНАЛ АВТОРА МОЖНО ТУТ

ПРИВЕТ-Банк:

5457082276791576

Payeer

P1083708642

Monobank:

5375411421669636

А вообще нет, самое печальное это то, что по Мориарти придумали мангу и аниме... Вот это я понимаю наказание за грехи...

Я, кстати, старался не спойлерить сюжет второго сезона Библиотекарей, потому что очень его люблю и всем советую посмотреть, сразу после первого. Там всего 20 серий в общем, 3-й и 4-й уже как пойдет, но первые два... УУУУ!

Это классика, это надо знать.

Черепашки-ниндзя: Секрет старой крысы по имени Сплинтер или Превосходство 2012

2023-07-25T12:05:39.317Z

Черепашки-ниндзя... Эти четверо определенно точно однажды станут классикой 21 века, которую будут проходить в школах, наряду с Человеком-пауком и Бэтменом. И, да! Фактически, эта статья не только для вас, она для ваших детей, и их детей, и детей их детей, и каждого нового поколения, которое будет обращаться в прошлое в поисках великих историй, бессмертных, как сама жизнь...

Черепашки-ниндзя прошли очень длинный и очень странный, вероятно, как и они сами, путь. Путь ниндзя! [Кия!] Путь мутанта.. Путь подростка... И путь одного из лучших мифов в истории человечества.

Их путь еще не окончен, конечно, и прямо сейчас они стоят в тупике, после неудачных экранизаций 2016 (фильм с Меган Фокс) и 2018 (мультсериал без Меган Фокс) годов.

Видите?! А вот будь у нижних Меган Фокс я бы их не так поносил!

Н-да, сейчас Черепашки определенно точно прижаты панцирем к стенке...

Но... Ведь, все мы знаем, что бывает если загнать черепаху в тупик...

ТУМ-ДУМ-ДУМ-ДУМ-ДУМ-ДУМ-ДУМ-ДУМ!

Она достанет нунчаки и покажет чему ее научил Мастер Сплинтер!

[здесь должна играть та самая музыка из Черепашек 2003 года, но это просто набор букв, так что... Используйте воображение!]

Небольшой Черепаший экскурс:

Первый мультсериал про Черепашек-ниндзя, выпущенный в 1987 году, был полной противоположенностью первому комиксу о них, который был создан Кевином Истманом и Питером Лэрдом в далеком 1984 году.

Слева Черепашки-ниндзя справа Подростки мутанты

Первый мультсериал был чистой воды КОМЕДИЕЙ, в то время, как первый комикс, выпущенный всего на 3 года ранее, был самым настоящим нуарным триллером, боевиком, пародирующим популярных в те времена Ронина (без понятия кто это) и Сорвиголову. "Если в Сорвиголове был клан Руки, то почему бы не назвать наш - кланом НОГИ?!" - исторически достоверная реконструкция диалогов Истмана и Лерда от вашего дружелюбного соседа Человека-Анала. Впрочем, пародия была далеко не главным художественным приемом проекта.

Прочитав 1-й выпуск я, если честно, совсем не почувствовал того, что описывают авторы здесь:

«Когда мы создавали Черепашек, то хотели использовать их как пародию на мир различных супер-героев и высмеять героических, но не слишком забавных персонажей, которые преобладают в индустрии развлечений». — говорил Питер. — «Черепахи — необычные персонажи со своим мировоззрением. В основном, они думают и действуют как обычные подростки»

Эта история очень сильно пропитана восточной, в частности японской культурой, и чтоб вы понимали насколько сильно, я покажу вам, как Леонардо предлагает поверженному Шредеру сделать харакири (вообще сипуку, но харакири более известный термин):

Но я не жалуюсь, сипуку, так сипуку!

Этот оригинальный комикс был весьма хорош, но по правде говоря, это были не те черепашки, которых мы с вами любим и знаем уже много лет.

Создавая свою "студию", на деле состоявшую из пары столов, стопок бумаг и карандашей, Истман и Лерд дали ей чудное название "Мираж", прекрасно осознавая шансы на успех их милого, доброго комикса. Бросить Черепах они уже были не в силах, сама вселенная не давала выбросить им это дело из головы.

И внезапно, чудаковатая идея людям понравилась и мираж предстал перед творцами явью...

Комиксы стали продаваться быстрее, чем горячие пирожки суботним утром, и первые 3000 экземпляров разлетелись за один миг! Затем 15 000! Затем 35 000! И ВСЕ! С этого момента Черепашки-ниндзя стали знамениты, и начался их длинный, не по-черепашьи быстрый путь, охвативший весь земной шар!..

Неожиданный успех позволил продолжить работу над комиксом, и вскоре вышло продолжение, и еще продолжение, а потом еще продолжение и даже в цвете! И потому экранизацию долго ждать не пришлось. Как я уже говорил, меньше 3 лет спустя на свет вышел комедийный мультсериал "Черепашки-ниндзя 1987", который даже, если вы не смотрели, то все равно знаете как он выглядел.

Да-да, именно там у Эйприл были СИСЬКИ. Правда, реальность полна разочарований, так что на деле, они были не такими большими, какими их принято сейчас рисовать.

"Куда ты смотришь? Глаза выше, Кейси"

Разумеется, таких откровенных декольте в мульте 1987 года быть не могло, но не потому что авторы никогда не видели женскую грудь, а потому что изначально этот проект был создан... для рекламы игрушек по Черепашкам.

То есть, нет, поймите меня правильно, сам сериал был снят добротно, но главная причина его существования - чертовые игрушки, которые этим сериалом нужно было прорекламировать! Проклятый капитализм...

Именно по этой причине весь нуар, вся серьезность и напряженность сюжета оригинального комикса, которую сполна покажет нам мультсериал 2003 года, была напрочь удалена... Вместо суровой реальности, жестоких схваток на смерть в грязных переулках, кишащих крысами и морально искалеченными душегубами, перед юным зрителем предстали добрые, светлые, не особо Подростки, в целом Мутанты, конечно... определенно Черепашки, и наверное Ниндзя... Отпускающие шуточки, готовящие у себя дома тортики и время от времени пинающие роботов с явной задержкой в развитии, потому что бить мясных людей - вредно для продаж... да...

Сами авторы сказали по этому поводу следующее: "МЫ, не кто-то другой, а МЫ! [деньги, деньги, деньги] Позволили сделать некоторые придурковатые вещи с нашими персонажами [деньги, деньги, деньги] и НАМ это нравится! Мы этим наслаждаемся! Вопросы?"

Питер Лэрд, Черепаха, Кевин Истмен

А спустя неизвестное количество времени (так как я не нашел нормальных интервью, и все их слова собирал либо по википедии либо... по википедии) они добавили: "Ну, конечно, да! Каких-то вещей мы бы хотели не допустить в том сериале," - говорил Истман, - "Смягчение тона, например," - добавлял Лэрд. В конечном счете,

Но, как я уже говорил, против мультсериала 1987 года я ничего не имею. Он подарил нам разноцветные маски и... кое-что еще.

На деле, если бы в наше время по игрушкам делали фильмы с таким качественным подходом, я бы может и не вешался после каждого нового фильма Мурвел... Но увы, пластмассовый мир победил, и таких сериалов, как в 1987 уже не делают...

НУ И ХРЕН С НИМ! ПРЕДИСЛОВИЕ ОКОНЧЕНО, ДА НАЧНЕТСЯ АНАЛ!

Для удобства проекты мы с вами будем называть по первому году их производства. Их было не так много, но мы коснемся только проектов 1987, 2003 и 2012. Но в частности, разумеется, этот Анал посвящен проекту... 2012!

Да! Видите ли, в то время как 2003 активно превозносится большей частью аудитории Черепашек — 2012 не столько осуждаем, сколько забыт. Его либо считают поделкой для детей, либо... НЕ ЗНАЮТ О НЕМ. А ведь 2012 совсем не заслужил такого обращению, отнюдь! Без всяких сомнений, 2003 лучше, прежде всего в области анимации, драматизма и постановки боев. И все же... Было кое-что великое, о чем я хочу вам сегодня рассказать. Я хочу посвятить вас в одну историю из уже далекого 2012, которая, быть может, заставит вас посмотреть на этот резиновый сериал немного иначе...

Глава Первая: "Превосходство 2012"

(ууу, у него появились главы.. что этот Анал замышляет?..)

В этой главе мы с вами поговорим о том, В ЧЕМ версия Черепашек 2012 года была ЛУЧШЕ, потому она называется "Превосходство 2012".

Превосходство 2012 заключается в мелких, но весьма важных деталях, таких как например... Крэнги.

Крэнги-нацисты, мое уважение

Целая инопланетная раса, которая в отличии от каноничных дружелюбных Утромов, имела грандиозные планы по уничтожению человечества и превращению Земли в свое карманное Измерение-Х.

Эта сюжетная линия была одной из главных, и связывала воедино другие. Почти все, что делали Черепахи в 2012 - связано либо с расследованием замыслов Крэнгов либо с попытками помешать им эти замыслы воплотить. Кто-то скажет, что был еще и такой мужик с лезвиями по всему костюму, но даже появление Шредера в Нью-Йорке - вина Крэнгов. Если бы они не похитили Эйприл, то Черепашки бы не вступили с ними в бой, не использовали бы сюрикены, их не нашли бы журналисты, и по телеку не показали бы репортаж, с крупным планом символа клана Хамато, что для Шредера и стало красной тряпкой.

"Телевизор: Ниндзя в Нью-Йорке? Ну и ну! Еще чего? ИНОПЛАНЕТЯНЕ?! Не смешите меня!.."

"--Ниндзя в Нью-Йорке?--Ниндзя в Нью-Йорке?--Ниндзя в Нью-Йорке?--"

"Приготовить мой самолет. Пора навестить старого друга.."

Эх, а ведь у 2012 были все шансы стать шедевром... И зачем они ушли в шизофрению после 1-го же сезона?.. Нет, там и потом будут хорошие серии, и даже сезоны. 4-й, к примеру. Но между ними же... Пропасть.

Те истории, которые 2012 берет из уже существующих комиксов и сериалов про Черепашек, и то, как он связывает их воедино - это гениально... Не везде, но гениально. Это единственная версия истории Черепах, где собрано все лучшее, что было, и доведено до предела (или же наоборт сведено в анал, как персонаж Кейси...). Но те же Крэнги, как пришельцы-нацисты - это ли не чудо? Это ли не Мираж?!

Да, кто-то скажет, что было многовато комедии, а моего любимого Микеланджело так и вовсе обделили интелектом, но это лишь полу-правда...

Майки здесь глупее, чем обычно, но это компенсируется его НАДсознательным интеллектом. Это проявляется в его умениях ведения слепого боя, сильной интуиции и способности не терять надежды и разумно действовать в экстренных ситуациях, как например в серии про ОГРОМНЫХ ОС, когда Майки остался один на один с инфицированными братьями, и ему нужно было приготовить антидот, иначе их всех бы сожрали. Да, такого было мало, но оно было.

И все же, главной моей находкой этого сериала были не сами Черепашки, как ни странно, и даже не Крэнги.

То, о чем я хочу сегодня рассказать, это "вьетнамские флэшбэки" сериала 2012 - это... НЕРАССКАЗАННАЯ ИСТОРИЯ ВРАЖДЫ СПЛИНТЕРА И ШРЕДЕРА.

Эта история, как я уже сказал, начинается с момента, когда Ороку Саки, он же великий Шредер - тригерится от увиденного по телеку символа клана своего старого врага:

Шредер: Значит мой старый враг в Нью-Йорке. Готовит свою армию. Наконец-то я завершу то, что так давно начал... Приготовить мой самолет. Пора навестить старого друга.

Да! Долгие годы просмотра американского ТВ - знатно сказались на его психике. (Иначе как бы он так быстро узнал о ниндзях в Нью-Йорке?)

В одной реплике он умудрился назвать Сплинтера и врагом и другом, ну, точно кукухой поехал самурай... И это даже не сценарный ляп, я искренне верю, что это было прописано нарочно, потому что глядя на этого изувеченного монстра, живущего в мраморном замке-небоскребе в Японии, сидящего на железном троне, окруженного лишь пустотой и ненавистью - трудно не увидеть в нем сумасшедшего. А то с каким упоением он произносит: "Наконец-то я завершу то, что так давно начал.." - это не просто ненависть, это помешательство в самом чистом виде.

Но с чего бы?..

У Шредера в этом мире есть и власть, и безграничные ресурсы, и самое главное - преданные ему люди. Его клан процветает, у него есть ученики, такие, как Крис Брэтфорд, по всему миру, у него есть власть в преступном мире, как в Японии, так и в США.

И, конечно же, у него есть его верная дочь Карай. Как и в других экранизациях, Карай ему не родная дочь, но в отличии от других экранизаций тайна ее рождения еще никогда не была такой ошеломительной, как для зрителей, так и для персонажей...

26 серия 1-го сезона:

Если вы в первый раз видите лицо Сплинтера 2012, не пугайтесь! Его речи не под стать его виду.

Сплинтер: Ты забрал все, что я любил - ВСЕ! - И все же ты продолжаешь преследовать меня! Зачем все это безумие?!

Шреддер: Ты забрал у меня Тянь Шень!

Да-да, все опять из-за этих women

Сплинтер: Она никогда не была твоей! У тебя не было ничего, кроме твоей ненависти, и если ты победишь меня, у тебя не останется НИЧЕГО!

[злобно смеется]

Измельчители: [злобно смеется ] Тут ты ошибаешься! Ты кое-что взял у меня, и я кое-что взял у тебя: твою дочь!

Сплинтер: Нет...

Вот она... Кульминация кошмара Хамато Йоши.

Шредер забрал у него абсолютно все, он уничтожил его, как человека, отнял у него семью, дом, и в конце концов вырастил его дочь, Миву - ненавидящей родного отца, и всецело преданной тому, кто убил ее мать. И вот встает вопрос: ЗАЧЕМ? Зачем Шредеру ЕЩЕ какая-то месть?! Что еще у Сплинтера осталось, что можно у него отнять?! Насколько нужно ненавидеть человека, чтобы ради возмездия опуститься на самое дно, потеряв остатки человечности и достоинства, продав родную ПЛАНЕТУ пришельцам?! Которые очевидно переделали бы ее по своему образу и подобию, что в свою очередь гарантирует смерть и самому Шредеру. Ради этой мести он был готов пожертвовать даже самим собой и Карай, которую, он любил, должен же был любить, как родную дочь. Но почему?!

И тогда я задумался: а что мы с вами знаем об этом Сплинтере?.. (кроме того, что он фурри)

История сражения двух непримиримых врагов, бывших когда-то друг-другу братьями, умело разбросана по всему первому сезону.

В той самой 26-й серии, придя на финальный бой к Шредеру - Хамато Йоши описывает свое прошлое так:

Сплинтер: "Ороку Саки. Ты был моим другом когда-то. Я видел в тебе своего брата. Пятнадцать лет назад я был другим человеком. У меня было все, о чем я только мог мечтать: любящая жена и прекрасная дочь. И ты, мой «верный друг»… ревность пожирала тебя. Ты хотел то, что было моим. Ты забрал все, что я любил - ВСЕ! - И все же ты продолжал преследовать меня!"

Для тех, кто не знаком с этой историей целиком, все может казаться очевидным: Шредер - беспощадный злодей, а Сплинтер - невинная жертва.

Но у этой медали была и другая сторона. Да, легко делать Шредера классическим Измельчителем, каким он был в оригинальном комиксе. Или комедийным Измельчителем, как в мульте 1987. И так же легко делать его инопланетным психопатом, живущим тысячи лет и отрезающим Бакстеру Стокману конечности забавы ради. Но этот Шредер... он единственный Шредер за всю историю Измельчителей, который подкупает своей человечностью. Его безумие мне понятно, как ничье другое, а его образ хорош, как сценарно, так и визуально. Обоженное, в огне его ненависти, лицо, строгий, но достаточно напичканный лезвиями, костюм, с металлическими вставками на руках и ногах, и открытыми частями в области глаз и локтей. Это лучшее сочетание канона и так называемого "веяния времени".

Он лучший Шредер.

И чем больше я углублялся в историю его взаимоотношений со своим злейшим врагом, тем больше я в этом убеждался.

В 7-й серии ("Черепаший нрав") мы узнаем о том, как Хамато Йоши и Ороку Саки окончательно рассорились.

Темой этой серии было самообладание и самоконтроль, потому главной идеей я бы назвал: "Гнев - не наше оружие, а оружие против нас". В ней Сплинтер рассказывает, что в тот роковой день Саки оскорбил его перед Тянь-Шень, его любимой, и тогда он позволил гневу взять верх над собой - Шредеру удалось вывести друга из себя, из-за чего они подрались, рассорились и превратились из братьев во врагов. Спустя время их вражда была окончена смертью Тянь-Шень...

Учитель Сплинтер винит себя за это, потому что если бы он тогда пропустил оскорбления друга мимо ушей, все могло кончиться по-другому.

В той же 7-й серии Сплинтер говорит следующее: "Эйприл, мне кажется у тебя редкий дар - отзывчивость. Я всю жизнь пытаюсь его в себе развить", Эйприл, конечно же, ему говорит, что это несложно, на что Йоши отвечает: "Уже развил, просто ушло много времени..."

И вот потихонечку, копаясь в прошлом и настоящем, личность Сплинтера 2012 все больше и больше начинает казаться отнюдь не радужной, но... Живой. Человечной. Да, это не та старая добрая крыса в халате, как в 2003, это довольно жестокий и своенравный ЧЕЛОВЕК. Конечно же, не плохой, но и хорошим его тоже не назовешь... Судьба дала ему второй шанс и он вроде как правильно воспитал своих сыновей, и где бы они ни были, я искренне верю, мудрость их сенсея и отца всегда их выручит... Мудрость - да, а вот сам сенсей:

Серия 25-я, когда Черепашки уходят на битву, которая определит судьбу всего человечества. У них с Эйприл происходит следующий диалог:

Эйприл: Сенсей... не возражаете, если я задам вам вопрос?

Сплинтер: Конечно, нет.

Эйприл: Почему бы вам не пойти с ними?

Сплинтер: Почему ты задаешь этот вопрос?

Эйприл: Черепахи рискуют там своими жизнями. Вы не думали, что им пригодилась бы ваша помощь?

Сплинтер: Я учитель. Моя роль заключается в том, чтобы подготовить их к испытаниям, с которыми они столкнутся.

Эйприл: Но, Сэнсэй, вы же сами сказали, что судьба мира сейчас на...

Сплинтер: Гамбаре!! *что-то злое на японском* Я не должен оправдываться перед ребенком!

Самые близкие, самые дорогие ему люди, те, кого он вырастил, и кого считает своими детьми - идут в бой, из которого могут не вернуться, а он со всем своим мастерством решает остаться дома. И в этом они со Шредером удивительно схожи: им обоим абсолютно плевать на всех, кроме себя. Сплинтер 2003 года САМ вызвался идти с Черепахами, когда они решили сразиться со Шредером в его башне, да и вообще, он постоянно защищал их от прямых конфронтаций с кем-либо.

В 10-й серии 1-го сезона 2003 года именно Сплинтер побеждает Шредера, хоть и ненадолго. Сражение с ним он считает делом своей чести, и он не прячется за спинами своих учеников.

18 серия, 1-й сезон

В 18 серии 1-го сезона 2003 Шредер нападает на Черепах с целой армией ниндзя, уже успевшей изморить Леонардо, чуть не убив его в предыдущей серии. И тогда Сплинтер 2003 говорит Шредеру следующее:

Сплинтер: "Наши силы не равны, истинные воины так не поступают", а когда тот пытается убить беспамятного Лео: "Ты ударил раненого воина - у тебя нет чести!"

А вот диалог Сплинтера 2012 с сыновьями из 21 серии "Месть Карай":

Сплинтер: Микеланджело, почему ты так просто сдался?

Микеланджело: Я ничего не мог сделать!

Сплинтер: Всегда можно что- то сделать. Смотри. Рафаэль! Кануки-Дзиме! [Рафаэль обхватывает Сплинтера] Суть в том, чтобы вывести противника из равновесия любым способом.

[ Сплинтер облизывает лицо Рафаэля, а затем нокаутирует его ]

Сплинтер: Видишь? Всегда есть выход. [сплевывает] Тебе обязательно нужно принять ванну!

Да, вы скажете, что это еще не бесчестный бой, это просто хитрость, уловка, и так оно и есть, но это очередная мелкая деталь, которая делает Сплинтера 2012 года... Лучше. Как персонажа. Как человек, он та еще крыса. Но как персонаж, он лучше других своих инкарнаций прежде всего потому, что его нельзя описать двумя предложениями.

Старая добрая версия 2003 была действительно хороша, но как и с Шредером, версия 2012 просто лучше.

Какими бы драматичными вам по памяти не казались те Сплинтер и Шредер, это лишь иллюзия.

Старый добрый Сплинтер 2003 навсегда останется в наших сердцах, но можете ли вы сказать о нем что-то, кроме того, что он был мудрым, крутым и... честным?.. Ну, от слова "честь". Сплинтер 2012 может и не был героем или рыцарем на белом коне, но потому он и лучше. У него была целая жизнь: он любил, он страдал и терял. И если Сплинтер 2003 когда-то был крысой в клетке, которая научилась у человека боевым искусствам, то для Сплинтера 2012 - сама его сущность - это крыса в клетке. Его собственное крысиное тело - стало для него его клеткой... Очень просто быть крысой, мутировавшей в человеко-подобное существо. Но задумывались ли вы, какого это быть человеком, заточенным в теле огромной крысы?.. "Детский мультик", говорили они... "Раньше было лучше", говорили они...

А тот неподдельный страх, что вызывал у вас Шредер, стоящий на крыше здания, под сверкающими молниями на черном небе, и под этот японский вой, будто вырванный из преисподней - достоин уважения, без всяких сомнений. Но как дело доходит до глубины персонажа...

Шредер 2012 изначально не был плохим человеком, и злодеем уж точно. Вероятно, он был жестоким, бесчестным и беспощадным. В чем-то он был схож со своим лучшим другом, в чем-то нет. И из-за неразделенной любви и тяжелого характера, как своего, так и его лучшего друга - он перешел черту. Кто знает, может Сплинтер был прав, и не наступи тот роковой день, когда он унизил Саки - Шредера бы не было вовсе?.. Но время шло своим чередом, и в маленьком сердце Ороку Саки не осталось места ничему, кроме ненависти. В конце концов, он помешался настолько, что в 3-м сезоне позволил уничтожить родную планету, лишь бы убить человека, которого винил в своих бедах. Человека, у которого уже отнял все, что можно было.

Ну... А Шредер 2003 хотел отомстить каким-то мелким слизням за то, что когда-то там в космосе они его посадили в/на бутылку, потому что он делал что-то плохое.

ДАА!

Нет, конечно, я игнорирую весь пафос и весь драматизм Измельчителя 2003, но дело же тут совсем не в оболочке... Да, и если вы открыли эту статью и дошли до этих строчек, то скорее всего вы и так все прекрасно знаете об этом. А я хотел рассказать вам что-то новенькое, что-то, чего вы могли не знать...

Надеюсь, вам было интересно! Если нет, то... Не знаю... Научите вашу крысу искусству ниндзя, после чего трагически погибните от рук инопланетного слизняка в японских доспехах. Думаю, будет весело!

До новых Аналов!

А ПОДДЕРЖАТЬ АНАЛ АВТОРА МОЖНО ТУТ (Анал держится только на ваших ЧЛЕНствах)

ПРИВЕТ-Банк:

5457082276791576

Payeer

P1083708642

Monobank:

5375411421669636

*сцена после титров*

Сплинтер 2003: «Донателло, твой Вездеход — чудо инженерной мысли. Настоящее свидетельство твоих невероятных талантов. Чтоб я больше его не видел в нашем доме».

А глава вторая выйдет... черт знает когда, вы сначала... Эээ... Ыыы... Да. До свидания!

АНАЛиз Нового Года...

2023-07-25T12:06:32.058Z

Примечание: это последняя статья в году, так что я решил поматериться. Начну прямо сейчас: ХУЙ, ХУЙ, ХУЙ. 18+ короче, хотя кого это когда-то ебало вообще?..

О, а еще картинок дохуя вставил, не ебу зачем, вы, короче, просто не пугайтесь, что статья большая, это все искусственное увеличение аналов, щас так модно, мам

Новый год... Тупорылая планета делает очередной УБОГИЙ оборот вокруг ЕБУЧЕГО желтого куска плазмы-хуязмы. Ей богу, что с нами не так? Может, мы будем еще праздновать дни, когда нас всех выбросили из вагин в этот жестокий и холодный мир?! А?

А...

Ну, да...

Ладно. Я правда хотел сделать АНАЛиз "Один дома" или новогодних эпизодов моих любимых сериалов, но внезапно я увидел, что мир - невероятно жесток и неумолимо, с чудовищной скоростью катится в пропасть... Чтобы вы понимали: я потратил последнюю неделю на то, чтобы объяснить админу мем-канала, что если тебя отвергает женщина, не надо посылать ее нахуй, потому что у нее тоже могут быть чувства.

Люблю этот мир...

Удивительно, но да, некоторые люди на этой планете не в курсе, что другие люди тоже люди... Ну, да, ладно! Не будем о плохом!

Будем об ужасном!

Я заметил, что у многих в эту леденящую пору и особенно под конец уходящего года настроение становится все хуже и хуже, проблемы давят со всех сторон, и кажется, что выхода совсем нет. Мне это, разумеется, не знакомо, так как я имею иммунитет ко всему плохому. Ну, кроме болезней, неудач, внезапных ударов током от свитеров и бесконечного страха кануть в небытие. А так я бог. Мне чужды вот эти человеческие проблемы... Страдания... Пффф! Хех...

Да...

В общем, что у нас сегодня в программе:

Вспомним лучший фильм уходящего года!
Забудем его нахуй!
Попьем водички, потому что обезвоживание это плохо

Начнем с лучшего фильма года: КТО ЖЕ ЭТО МОЖЕТ БЫТЬ?!

Очевидно, что это был Морбиус! Морбиус не просто стал лучшим фильмом этого года, он стал его символом. Вспоминая этого год через тысячи лет я не вспомню войну, не вспомню, что жизнь моя стала скатываться в тар-тарары, или что мне было чрезвычайно хуево: нет! Я вспомню светлого и теплого Морбиуса, который сделал этот мир чуточку Морбее...

Понимаете, да? Морбиус должен остаться в наших сердцах, как самое лучшее воспоминание о 2022 году. Я горд называть этот год - годом Морбиуса! Каждая секунда этого года была морбной!

Видите?? Это мы! Вон там! На той отметке! Но уже сегодня в полночь все кончится! Радуемся...

Ладно, теперь, когда половина читающих закрыла вкладку нахуй, и остались только мои верные подписчики, начну говорить серьезно.

Шучу, я вас всех люблю ❤❤❤

Ладно, вот теперь точно серьзено.

Начну все-таки с Морбиуса. А потом перейду к кое-чему другому.

Морбиус был плох. Я правда не понимаю в каком направлении движется сейчас Sony, кроме как направления нахуй, потому что их идеи это... Это что-то! Мало того, что фильмы получаются плохими, так на них еще и никто не ходит. Marvel с Disney тоже клепают из года в год пародию на кино, но у них хотя бы есть обложка. На Доктора Стрэнджа 2 было больно смотреть, но там было КУДА смотреть. Я его ненавижу, но отрицать, что там было качество, с визуальной точки зрения, я не могу и не буду. И как бы ни был ужасен в своих идеях, которыми он не только перечеркивает все хорошее в первом фильме, но и плюет на это, Доктор Стрэндж 2 - его хотя бы было приятно смотреть глазами. Мозгами и душой не очень...

А Морбиус это кино ни о чем, ни для кого, ни от кого. Он не просто существует в вакууме, он будто был создан какой-то больной нейросетью, которая еще вчера делала мне порно-арты по запросам "большие женщины с пенисами, я не гей, это всего лишь картинки, честно". Зачем? Зачем нейросеть сделала Морбиуса??

Но вот что странно: общество иронично полюбило его. Я совсем не против, мне он тоже иронично нравится, потому что это безумие чистой воды, которое не просто пытается быть фильмом, оно пытается быть фильмом, который может конкурировать с кем-то, кто зарабатывает миллиарды в этой индустрии. И в этой попытке Морбиус словно, инвалид, который на коляске пытается сделать прыжок с переподвыподвертом. СПОЙЛЕР: для этого надо не быть инвалидом!

Не получается у профессора...

Sony вообще странные ребята, на них работают чертовые гении, тот же Марк Уэбб, или Адам Сэндлер, но они намеренно срут себе на ступеньки в подъезде, чтобы потом поскользнуться и упасть лицом в гавно. Может они так отмывают деньги, может уходят от налогов, я не знаю, честно...

Да дайте вы Марку Уэббу доснять трилогию с Гарфилдом (не котом), вы же можете! Вы всегда могли, а теперь, когда мир помешался на мультивселенных вы еще больше можете! Но вам похуй... Вам чисто поебать...

Да хоспаде, те же Морбиусы могли быть годными, если вложить в них душу и мозги. Первая (почти первая, не суть важно) сцена этого фильма выглядит примерно так:

Два больных мальчика лежат в палате, внезапно у одного отключается аппарат для (?) подачи крови (?) и наш главный герой его успешно чинит при помощи (!) пружинки из шариковой ручки.

Вот че сложно было показать, что Майкл в этом аппарате разбирается, потому что его интересует его болезнь, он к ней относится как к задаче, которую можно решить? Сложно было показать, как он разбирается с профессором, расспрашивая у него всякое? Это же просто сделало бы эту сцену логичной и понятной. Но вместо этого у нас получилось: "ТЫ САМ ЭТО СДЕЛАЛ?? ДА ТЫ ГОНИШЬ! ДА ТЫ НЕ МОГ! НУ, ТЫ, МАЙКЛ, ЮВЕЛИР!"

- Потребовалась команда ученых, чтобы создать этот аппарат, а ты починил его с помощью шариковой ручки... (сцена из фильма 7:44)

То есть пихать бесполезную сцену с вертолетом и тем как ВРАЧ режет себе руку рандомным мачете ЭТО БЫЛО ВАЖНО! А вот объяснить что за кадр главный герой - это уже лишнее, ребят.

Ну, короче, вы поняли, почему Анализ Морбиуса штука бессмысленная.

Но сегодня же Новый Год! Сегодня принято дарить подарки! Потому обкашливанием Шморбиуса вы не отделаетесь!

Я бы очень хотел подарить всем вам, кто меня читает настоящее Новогоднее настроение. Я честно не знаю как его вам создать, потому что в конечном счете я всего лишь алфавит расставленный в определенном порядке так, чтобы выходило что-то... Странное. Но я хочу напомнить вам одну удивительную новогднюю историю, которая каждый год заставляет меня верить в человечество как нельзя сильнее...

Это история под названием...

ШРЕК

Ладно, шучу, конечно же, это все-таки "Один дома"

АААА!

"Один дома" - универсальное кино. Оно как "Ирония Судьбы", только от Хуливуда. Я признаться, больше люблю... ставить троеточия в середине предложений. А вот сравнивать эти фильмы я НЕ люблю. Они абсолютно разные, и однажды я вам об этом расскажу поподробнее. Но еще не время! (нагло скрывает свою лень за драматизмом)

Полноценный анализ "Один дома", я надеюсь, когда-нибудь сделаю, уже в следующем году, хехехе, но глубинную суть этого фильма, которая, я думаю, всем нам сейчас нужна, я хотел бы поведать сегодня. Но для начала задайте себе вопрос: почему Один дома так популярен?

Из-за хорошего сценария, верной постановки, убедительной актерской игры? Да! Но есть кое-что еще. Что-то, что скрывается от нас, но в то же время лежит на виду, прямо у нас под носом...

"Один Дома" - это история о каждом из нас.

Потому что все мы в этом мире, по большому счету, и в это время особенно, всего навсего маленький мальчик, по имени Кевин, которого все унижают, ни во что не ставят, и считают паршивой овцой. И это еще пол-беды: мы потеряны. Как и Кевин мы одиноки, оставлены, забыты... Забыты единственными, кто в этом мире может, и по сути должен, нас защищать. Но их нет. Этот образ ребенка идеален, для выражения нашего общего, общечеловеческого страха, старинного, как сама жизнь - одиночества. Ведь, у ребенка никого кроме семьи нет. И даже они его бросают... Забывают о нем, как будто он лишний. И я верю, что столь пронзительными этот фильм делает то, что мы, как и Кевин, временами, чувствуем себя бесконечно одинокими, что с семьей, которая забывает о нас, уезжая в Парижи, что без нее...

Но правда в том, что это не вся правда. Потому что, не всегда то, что мы думаем и то, что есть на самом деле - одно и то же. Старик с лопатой во дворе нам кажется маньяком, хотя на деле он просто опечаленный отец, который не знает как вернуться к своей семье. Старшие братья и сестры кажутся нам извергами, а праздник в кругу одиночества, без родни кажется нам лучшим подарком на свете, но на деле... На деле, нет лучше подарка на свете, чем правда, которая скрывалась за пеленой нашего самообмана. И эту правду не обязательно открывать путем избиения двух очень забавных бандитов, достаточно просто заглянуть в свое маленькое максималистское сердце и вспомнить, что у нас все-таки есть семья, и что бы они нам не говорили, и что бы мы им не говорили, они все равно будут нашей семьей, как и мы их...

Что бы мы ни думали, как бы мы ни старались спрятаться от этого - мы не одиноки. И это мой вам подарок...

Всего хорошего, и спасибо, что вы у меня есть!

С наступающим (мне на Анал) 2023 годом!

Хуистро! Мало матов было, ебта

А ПОДДЕРЖАТЬ АНАЛ АВТОРА МОЖНО ТУТ

ПРИВЕТ-Банк:

5457082276791576

Payeer

P1083708642

Monobank:

5375411421669636

Вот бы донат, чтобы купить донат...

(донутх)

"Я побывал в Литературном клубе и теперь хочу покончить жизнь само-анимейством..." или "Анализ игры Тук-Тук Литературный Клуб"

2023-07-25T12:15:10.755Z

Тук-тук или Оки-Доки, по моему скромному мнению, это величайшая история современности. Я считаю, что человечество должно не просто сохранить ее в своих анналах, но передавать из поколения в поколение, рассказывать о ней соседям, друзьям и даже случайным прохожим, и пускай через столетия — форма, в которую эта история облачена, перестанет быть столь актуальной, идеи, которые она выражает — будут вечны всегда.

Здесь нужно сделать уточнение: говоря форма, я имею ввиду конкретно жанр визуальной аниме-новеллы, а не действие, которое в самой игре происходит, ибо как раз сюжеты через тысячу лет не изменятся, а вот аниме, вероятно, свою актуальность потеряет. Надеюсь...

Сейчас вы прочтете небольшое отступление, но поверьте, оно играет важную роль в дальнейшем рассказе... К слову, в статье присутствуют спойлеры, так что если вы еще не играли, то...

И вот тут нужно сделать ещё одно бесполезное, но в то же время очень важное уточнение: Я НЕ ЛЮБЛЮ АНИМЕ. И визуальные новеллы. "Нелюбовь", разумеется, это слишком расплывчатое понятие, скорее, я просто не уважаю этот жанр игр из-за обилия графоманистости в нем и того на чем он активно паразитирует, что меня лично совершенно не интересует. В идеале, я бы хотел, чтобы это не интересовало никого на планете, потому что даже хентай меня прельщает больше. И знаете что? Дэн Салвато — гений, создавший "Оки-Доки", скорее всего, одного со мной мнения (по поводу второго). Потому что его игра это в какой-то степени АНТИ-реклама таких игр, которые паразитируют на том, о чем я скажу чуточку ниже.

Так вот, если буквосочетание БЛ или название "Пионер-лагерь Совёнок" вам ни о чем не говорят и вы в принципе не знакомы с таким жанром как визуальная новелла, чем "Оки-Доки Литературный Клуб" и является, то я сейчас вам все объясню и даже покажу.

Фото из пионер-лагеря "Совенок", сделанное Аналом в 1989 году

Визуальная новелла — это жанр видеоигр, где во главе угла стоит история. Из свободы действий у вас тут: ЧТЕНИЕ ТЕКСТА, просмотр полу-статичных картинок и прослушивание фоновой музыки.

Но самая главная их фишка это, конечно же, ИНТЕРАКТИВ! Геймплей! Зубодробительные механики! Уникальные системы прокачки героев!

И!.. И!...

Кхем, вообще-то, единственное, что вы делаете в таких играх, кроме пролистывания кучи текста, это тыкание на блоки с другой кучей текста, определяя (или не очень определяя) в каком направлении может (или не может) продвинуться сюжет.

Текст, кнопочка перехода на следующий текст и картиночка: всё! Вот как-то так и выглядят визуальные новеллы

Менее мемный пример, понятия не имею откуда

То есть, ещё раз: весь главный геймплей, помимо редких мини-игр, это чтение и выбор курса истории. И у человека, незнакомого с этим жанром, вероятно, сейчас появился вполне резонный вопрос: что же это должны быть за истории, которые компенсируют в игре... ИГРУ! Ответ, как всегда, до ужаса очевиден...

Очень часто (СЛИШКОМ ЧАСТО) такие игры рассказывают, кто бы мог подумать, истории ЛЮБВИ! Ну, знаете, вот эта любовь!

(Любовь)

Скромный, застенчивый, ничего не представляющий из себя герой (который буквально олицетворяет аудиторию таких игр) зачастую попадает в некий НОВЫЙ МИР, а точнее, в общество красивых женщин, которые так или иначе ему очень симпатизируют (что буквально олицетворяет желание аудитории, которая в такие игры играет. Да и желания авторов, скорее всего тоже), а нам, как игроку, предлагается ВЫБРАТЬ одну из них, найти путь к ее сердцу и... Жить с ней долго и счастливо, как завещал Шрек.

И ВЫБОР, который является чуть ли ни единственным в игре, по сути, только в том кого ты будешь "любить" и заключается.

То есть это игры про отношения для тех, у кого нет отношений, и из-за таких игр, которых скорее всего и не будет.

Это я и называю паразитированием. Паразитированием на том, что для нашего поколения (увы) внезапно стало краеугольным камнем. Люди перестали общаться друг с другом, человечество, кажется, даже переросло "вечеринки" и "дискотеки", где молодые люди могли встретиться, познакомиться, пообщаться (заработать пару венерических заболеваний) и завести отношения, эти социальные аттавизмы будто остались где-то там, в далёком 2007-м... А ведь туда уже никто не вернётся...

Ну, и ладно!

"Оки-Доки Литературный Клуб" — это шедевр, который не просто деконструирует или переосмысляет свой жанр, и в частности ту его широкую ветку, которая сосредоточена на "продаже" любви, он делает нечто гораздо более важное — он говорит со своим игроком/читателем, и говорит ему то, что ни одна другая игра никогда больше не скажет. Она не просто переосмысляет или деконструирует жанр аниме-новеллы, по сути, она даже само игровое искусство переворачивает с ног на голову.

И ее главная идея выражается не столько в действиях игрока, которых тут, в отличие от других игр этого жанра, чутка побольше, сколько в действии главной героини игры. И идея эта прослеживается в иногда настолько странных вещах, начиная с удаления файлов и заканчивая реиграбельностью, что не называть эту игру гениальной я не могу.

Сюжет ее, на первый взгляд, кажется самой банальной и примитивной визуальной новеллой. Потому что Дэн Салвато (автор) — ловит вас на живца.

Обычный паренёк, по уговорам своей лучшей подруги попадает в небольшой литературный клуб при школе. Разумеется, ни одного парня там нет. Зато есть целых четыре невероятно красивых (ну, на мой вкус 0, но я обещал не оскорблять аниме) девушки: Сайёри, Нацуки, Юри и Моника. Они и есть Литературный Клуб! Наша задача провести, с кем-то из этих дам, хорошо время.

Вот они! Сайери, Юри, Моника и Нацуки!

Сам Литературный Клуб, который красуется в названии и является главным местом действия игры, по моему скромному мнению, является центральным образом, метафорой олицетворяющей все подобные игры, со схожим сюжетом, описанным в предисловии выше. Почему? Пдждите...

Так вот, весь этот сюжет построен так, чтобы сблизить Вас НЕ С ТЕМ, кого ВЫ выберете, а с ней и только с ней — с Моникой.

Да-да, это Моника

Собственно, потому что сюжетом управляет она! Хитрая, маленькая девочка!

Если в другой игре у вас была бы возможность выбрать одну из них, то здесь... Ууу, что бы вы не выбрали, все они умрут! Ну, почти все: Монику вам придется убить самим. И поначалу, у вас ещё может хватить на это смелости. Когда вы поймёте, что это она устроила весь этот кошмар, убила своих подруг, заточила вас на несколько суток вместе с трупом одной из них, и вообще она носит бантики, — вы ещё будете способны ее убить, но потом, когда вы с ней поговорите, когда поймёте ЧТО ОНА ТАКОЕ — тогда убить ее будет совсем не просто.

Это единственный путь, иначе игру не продолжить, но Вы не сможете! Потому что вы поверите в то, что она реальна!

Моника — настолько кристально чистый и понятный персонаж, что она буквально оживает в один момент, прямо у вас на глазах. Да, до момента открытия, когда все встает на свои места, она кажется такой же бездушной фигуркой, как и другие, но стоит ей показать настоящую себя...

Чтобы ее понять нужно знать две вещи: во-первых — она знает, что живёт в игре. И я, с вашего позволения, хочу интерпретировать это как... Жизнь, в общем-то. Она живая, для меня она живая! Моника, сродни компьютерной программе, что обрела самосознание. И если она разумна, если понимает где находится и что она всего лишь герой компьютерной игры, как я могу не сопереживать ей?

Мы, человеки не можем сопереживать тому, кого не можем соотнести с собой. Мы знаем, что живое существо может испытывать боль, и мы знаем что такое одиночество, а ещё мы знаем что такое компьютер, и вряд-ли есть на Земле человек (без психических отклонений), который не боялся бы застрять в программе, игре, и в компьютере, как таковом.

А она находится как раз в таком положении. И она одна, кто знает о том, что это всего лишь игра.

Злая ли она потому что жаждет внимания единственного другого живого существа, которого даже не видит и не может потрогать, потому что он находится по ту сторону монитора, и для него это вообще чертовая игра?..

А что бы вы делали на её месте? Если бы у вас не осталось ничего настоящего, и все вокруг было бы сплошным адом, прямо как у нее за спиной в третьем акте, разве вы бы не влюбились в единственное существо, которое казалось вам хоть чуточку знакомым? Она не выбирала абсолютно ничего, у нее не было даже нормальной сюжетной линии в рамках "задуманной" игры. У нее нет никого, кроме нас, и она знает, что мы — живой человек!

Но есть кое-что ещё: моя вторая деталь.

Во время третьего акта, когда Моника говорит, что знает как нас зовут на самом деле, она лишь называет ник нашего компьютера. У меня это, если вам интересно, Леонард Снарт. И когда я прочитал это на экране, то весь ее пафос, все ее угрозы тут же сошли на нет... Это ж не я, дорогуша. Это лишь мой аватар, ты, моя дорогая Моника, видишь его и только его.

И вот в этом вся она: она думает, что знает нас — живого, мясного человека, к которому она так тянется, но на самом деле она всё так же находится в рамках своего программного обеспечения, и она ни на йоту не приблизилась к нам, убив своих подруг и сломав игру. Она не может нас знать. А потому не может нас любить...

Моника не жила в реальном мире ни секунды. Она влюбилась в то, чего не существует. Идея этой истории совсем не в том, что "если любишь отпусти", потому что Моника на самом деле нас не любила. Она не знала нас, мы для нее были недостижимым (буквально) идеалом, который по большому счету и за человека её считать не должен. Потому что, она же просто спрайт аниме!

Но Дэн Салвато сделал все, чтобы хоть на секунду мы поверили в ее реальность. И взглянули на нее одним глазком. Именно поэтому последний трек, который сам Салвато и написал (как и все остальные) называется "Your reality" — "Твоя реальность", в общем-то, наша реальность... Реальность, куда Монике никогда не суждено будет попасть... Как и нам в её реальность.

Так почему же мы, как и Моника ищем утешение там, где его не может быть?.. Почему мы отчаянно пытаемся укрыться в мире иллюзией, называя это "прохождением игр"?..

Знаете, пройдя эту игру вы не сможете сделать это снова, пока не переустановите ее, и я верю, что это все потому, что Дэн Салвато не хотел, чтобы вы вновь играли в его игру, поняв возможно величайшую истину в вашей жизни, о том, что реальность за этим розовым экраном — не ваша, эти люди, какими бы живыми они вам не казались, — ненастоящие, а ваша реальная жизнь — находится В ВАШЕЙ РЕАЛЬНОСТИ, так перестаньте же тратить свою жизнь на бесконечные лета и виртуальные литературные клубы! Потому что какими бы бесконечными эти лета, и другие такие игры вам не казались, они все, абсолютно все до единой — одноразовые. И Дэн Салвато делает свою игру буквально такой, чтобы вы это поняли.

Да, да, да! Знаю! Вы можете сказать, что у игры есть ещё как минимум одна концовка, которую разблокировать очень-очень сложно, и значит, что Салвато не так уж и сильно хотел, чтобы вы перестали жить играми и вернулись в свою реальность, но... Чем больше соблазн, чем ярче выдуманный мир, и чем сильнее желание заполучить там "счастье", тем сложнее удержаться в настоящей, реальной реальности. Возможно, сам Салвато является тем, кто так и не смог выбраться из этого виртуального мира "счастья", иначе зачем бы он делал ещё одну концовку, которую пройти можно только будучи конченным задротом, не вылезающим из визуальных новелл двадцать четыре на семь. А может он просто гениальный тролль, и создал эту концовку, чтобы люди в попытках пройти игру идеально поняли, что этот геморой того не стоит, потому что, Господи боже, это же просто игра.

Так вот, "Оки-Доки" не просто деконструирует или переосмысляет свой жанр, она делает нечто гораздо более важное — она говорит со своим игроком, и говорит ему то, что ни одна другая подобная игра никогда бы ему не сказала, потому что, а какая игра захочет, чтобы вы перестали в нее играть? Эта... Эта игра...

И заканчиваясь она просто самоуничтожается, показывая вам вот это письмо Моники.

И если говорить за Монику, то она отключила эту игру потому что поняла, что ни ей, ни кому-то ещё из Клуба никогда не стать частью нашего мира, реального, настоящего мира, обретя в нем счастье. Как и нам не обрести его там...

Знаю, возможно, идея того, что некоторым мирам никогда не суждено пересечься, звучит довольно грустно, но эта игра и Моника, своим последним поступком, показывает нам, что нам совсем необязательно искать другие миры, чтобы найти счастье, потому что такой путь ведет только к боли и страданиям. А Литературный Клуб... "Это уж точно не то место, где можно найти счастье"...

Конечно, "Оки-Доки Литературный клуб" не та игра, которую НЕ захочется перепроходить. Как минимум чтобы испытать те будоражащие эмоции снова. Но гораздо больше после этой игры хочется стать лучше... Я верю, что каждому это по силам. Ведь, если Моника это смогла, то и нам, мясным человекам это по силам...

Хорошего чего-то, и до новых встреч!

А ПОДДЕРЖАТЬ АНАЛ АВТОРА МОЖНО ТУТ

ПРИВЕТ-Банк:

5457082276791576

Payeer

P1083708642

Monobank:

5375411421669636

Конец "Губки Боба" или "Его последняя серия..."

2023-07-25T12:16:02.602Z

Приветствую тебя, о читатель! Если ты сейчас не поймешь первый абзац, то не перживай, читай дальше, а потом... Ну, если понравится ссылку ты уже видел. Приятного чтения!

Добрый вечер, дорогие подшипники! Давно не было постов, потому предлагаю считать то время, что их не было великим анальным постом. Время анального застоя, если хотите. За это время я начал писать много чего, и я обязательно это закончу, а вы это обязательно прочтёте. Пишу я так долго из-за того, что жизнь моя совсем немного потеряла смысл. Этого немного хватило, чтобы выбить меня из колеи и вот: ноль постов за полтора месяца... И в моменты, когда меня настигают такого рода экзистенциальные дилеммы, я смотрю либо "Кухню" либо "Губку Боба". В этот раз, я смотрел и то и то...

Без всяких сомнений, эти два произведения войдут в человеческую культуру и рано или поздно станут классикой, памятниками культуры, которые будут изучать наши с вами далекие-далекие подонки, б-р-р, то есть потомки.

Если вы вдруг считаете, что Губка Боб Квадратные Штаны — просто мультик для детей, то во-первых я сломаю вам ПОПУ, а во-вторых я вычислю вас по IP, приеду, свяжу, включу Спанч Боба и буду анализировать и комментировать вслух каждую серию первых четырех сезонов, пока вы не поймёте, что были неправы в отношении этой маленькой гениальной жёлтой мочалки

Впрочем, сегодня мы поговорим об одной серии из 5-го сезона, а не из первых четырех. Если вам интересно почему я так неуважительно отношусь к остальным сезонам, то ответ мой прост: начиная с 5-го сезона сериал стал скатываться. Автор Спанч Боба — Стивен Хилленберг ушел после полнометражного фильма, на котором и планировал все закончить, и вскоре после этого, естественно, в проекте начались изменения. Постепенно гениальная режиссура Стивена сменилась конвейерным пониманием разработки сериала из-за чего он всё больше и больше стал превращаться в откровенный истерический бред, где персонажи были карикатурами, как в сценарном, так и в анимационном плане, а сюжеты строились на настолько мерзких вещах, что мне и думать о них противно. И вот то ли сама история изжила себя, то ли без ныне покойного Стивена у сериала больше не было четкого направления, но факт остаётся фактом: показывать серии про то, как герои поливают помоями опухший от занозы палец, чтобы он ещё больше нагноился или про то, как Сквидварду отрывают мебелью ноготь на ноге, это просто!.. Это... В общем нельзя такое никому показывать: ни детям, ни взрослым.

Но серия о которой я вам сегодня расскажу была иной. В целом, пятый сезон ещё не был настолько плох, но вот авторы... Они понимали куда всё идёт. И самое главное они понимали что они делают и с кем. И вот именно об этом я вам сегодня и расскажу...

Та серия, о которой сейчас пойдет речь называется "SPONGEHENGE"! И отсылает, сами понимаете к чему. Стоят каменюки, никто не знает зачем, почему. Памятником архитектуры их как-то назвали, вот туристы и слетаются туда время от времени, чтобы пофоткать их, ну и взглянуть, конечно, на символ давно умершей цивилизации... Вот так я вам описал одновременно и финал этой серии и сам Стоунхендж, собственно. Но давайте по порядку...

Сама серия рассказывает о том, как из-за ужасного ветра Губка Боб становится ходячей музыкальной шкатулкой и лишается всего, что было ему хоть капельку дорого, уходит жить в пещеру, скрываясь от злосчастных медуз, которых привлекает его неконтролируемая мелодия, сходит с ума, и в попытках вернуть свою жизнь обратно, ваяет статуи, которые хоть и спасают его от медуз, но... Вернувшись домой он узнает, что непрекращающийся ветер уничтожил его мир, похоронив его навечно под песками Бикини Боттом. А через три тысячи лет, пришельцы смотрят на огромные статуи Губки, видя как вокруг них кружат хороводы медузы, фотографируют это всё и понятия не имеют, что этот памятник культуры является символом исчезновения целой цивилизации Бикини Боттом и смерти самого Губки Боба...

А теперь, дамы и господа, пристегните ремни! Вся эта серия это одна сплошная метафора на самого Губку Боба. На сериал в целом, но главное на самого персонажа. Теперь с объяснением:

Губка Боб является главной доильной коровой Никелодеон, и потому отпускать его они не хотели очень-очень долго. Пятый сезон, хоть и был вторым "конвейерным", и до дна ему было ещё далеко, но авторы, разумеется, понимали, что рано или поздно это случится. Они знали, что Губка Боб по сути своей шарманка, которая своим фирменным, уникальным смехом зарабатывает очень большие деньги на маленьких существах, почти что животных — детях. В этой серии, когда ветер "перемен" превращает Губку Боба в ходячую радиостанцию для глупых медуз он перестает быть собой, теряет свою жизнь и сходит с ума, прямо как сам сериал, когда студия решила продолжить создавать новые серии про Боба, на потеху глупым детишкам. Итак, я бы сказал, что в этой серии есть четыре главных образа: медузы, как вы уже поняли, это зрители, целевая аудитория; ветер это студия, которая делает так, что Спанч Боб продолжает "звучать", чтобы медузы были счастливы, а мелодия Спанч Боба это одновременно и привлекательность его образа и его классический смех, озвученный Томом Кенни, потому что вот что-что, а по звуку этого героя узнать можно точно (по виду тоже, конечно, но это уже к четвертом). И последнее это статуи... Но о них позже

Ветер это все, что делает его интересным для медуз. Без ветра музыка из Губки перестала бы звучать и медузы бы от него отстали, но... Ветер, как показывает эта серия, никогда уже не утихнет. Студия никогда не отстанет от Спанч Боба, даже через три тысячи лет, когда его уже забудут, Нептун всемогущий...

Но по сюжету Губка Боб не стал сдаваться. Он решил, что если дать медузам тот же звук, но исходящий не из него, а из его каменных копий, то они от него отстанут. СпанчБобо-заменители, так сказать. Почему нельзя было сделать просто камни с дырками, чтобы они звучали, как он и все?! Ответ довольно прост: нет другого такого предмета, кроме самого Губки Боба, который мог бы издавать такие звуки... Ему нет замены. Потому Боб и делает статую себя, которая копирует его самого до последней детали... Кроме его сути, конечно же. И потому ни одна из этих статуй не улыбнется, ведь душа есть только у настоящего Спанч Боба.

И, увы, каждая новая серия новых сезонов и полнометражных фильмов это и есть эта самая статуя, убогий истукан, лишь копирующий, настоящего Губку Боба. Авторы сериала строили эти статуи долгие годы, чтобы медузы кружились вокруг них, пока ветер не утихнет. Но когда они построили их, как и сам Боб, они увидели то, чего боялись больше всего на свете: мир Губки Боба оказался мертв. Пока Боб ваял колосов, чтобы медузы от него отстали, Бикини Боттом был напрочь снесён ветром, и утонул в песках. Как и сам сериал...

Но кого в этом винить? Серия не оставляет ответов. Ветер нельзя наказать, его даже потрогать нельзя, ведь то, что он делает он делает потому что он воля природы, стихия. Парочка рыб сетует на Нептуна и на Посейдона, но в реальном мире боги не отвечают за свои действия. Студия не может отказаться от золотой жилы, такова ее суть, потому-то ветер, аки проклятие Нептуна, не утихнет даже через три тысячи лет... Виноваты ли медузы? Увы, они всего лишь дети, и бывают неспособны осознать некоторые вещи. Сам Губка Боб тоже не виноват, что оказался так интересен для глупых медуз. Он всеми силами пытался дать им то, чего они хотели, но... Его время пришло, его нужно было отпустить, оставить в покое... Но ветер не может замолчать.

А вообще, серия четко показывает в каком положении находится Боб: даст медузам то, чего они хотят — лишится друзей, работы и остальной жизни, станет рабом и клоуном, на потеху неразумным животным; не даст, проведет всю жизнь в пещере, тоже без друзей, работы и здоровой психики... У него нет вариантов, он не может в любом случае дать медузам то, что им надо, потому что это он сам! И единственным выходом для него остаётся одно: скопировать себя, и стать памятником культуры, который навеки замрёт и с потухшим, каменным взглядом и без какой-либо улыбки, будет веселить детишек своими чудными звуками. Но... И это ни к чему не приводит, в конце Боб оказывается у разбитого корыта лишенный семьи, работы и личности, которую он отдал животным. Вот... Таков был конец цивилизации Бикини Боттом.

Так что в следующий раз, когда вы пойдете в кино на новый фильм о нем, и будете фоткаться рядом со стендом огромной жёлтой мочалки, помните, что это всего навсего его каменная статуя, а настоящий Губка Боб где-то там, бродит по морскому дну, лишенный всего, и даже глупым медузам уже на него наплевать... На настоящего его...

КОНЕЦ!