Авраменко: КОНСПЕКТИ

ТЕМА 4.4 : «ЗАЙМЕННИК»

2020-02-02T16:50:40.708Z

Займенник – це самостійна змінна частина мови, яка лише вказує на предмети, їхні ознаки або кількість, не називаючи їх, і відповідає на питання хто? що? який? чий? скільки? котрий?

Займенники виражають граматичні категорії відмінка, а також роду й числа (ті, що вказують на ознаки); у реченні виконують синтаксичні функції підмета, означення, додатка; у словосполученні можуть бути — головним і залежним словом.

Схема морфологічного розбору займенника:

Аналізоване слово.
Частина мови.
Початкова форма (Н. в. одн.).
З якою частиною мови співвідносний.
Розряд за значенням.
Відмінок, рід, число, особа (якщо визначається).
Синтаксична функція.
Орфограма.

Розряди займенників за значенням

Зворотний (себе).
Питальні (хто? що? який? чий? скільки? котрий?). Уживаються тільки на початку у питальних реченнях. Їх легко запам’ятати, якщо знаєш питання іменника, прикметника та числівника.
Відносні (хто, що, який, чий, скільки, котрий). Уживаються тільки для поєднання простих речень у складне. На відміну від питальних відносні займенники уживаються тільки у складних реченнях.

Запам‘ятайте!

В український мові відносний займенник що збігається за написанням і звучанням зі сполучником що, який також з’єднує залежне речення з головним у складному. Як же їх розрізняти? Це робиться просто.

Якщо ми можемо слово що замінити синонімічним йому який, то це займенник. Коли ж така заміна неможлива, то що – сполучник.

Заперечні (ніхто, ніщо, ніякий, нічий, ніскільки, нікотрий + жодний). Їх також легко запам’ятати, якщо знати питання іменника, прикметника та числівника і додати до них ні.

Неозначені (їх легко утворити, якщо до хто, що, який, чий, скільки, котрий додати одну із часток будь-, -небудь, казна-, хтозна-, аби-, де-, -сь): будь-хто, що-небудь, казна-скільки, хтось, абиякий, дехто.

Зверніть увагу! Частки будь-, -небудь, казна-, хтозна-, аби-, де-, -сь додаються до хто, що, який, чий, скільки, котрий. В іншому разі мова йтиме про прислівник. Порівняйте! Будь–хто (займенник) – будь–де (прислівник), деякий (займенник) – деколи (прислівник).

Пам ‘ятайте!

Частки будь-, -небудь, казна-, хтозна-, бозна- пишуться через дефіс: бозна-який, чий-небудь.

Частки аби-, де-, -сь пишуться разом зі словом: чийсь, абихто, деякий.

У непрямих відмінках, коли між частками (префіксами, суфіксами) і заперечними та неозначеними займенниками стоять прийменники, всі три слова пишуться окремо: ніхто – ні у кого, ніякий – ні з яким, будь-хто – будь з ким, абищо – аби з чим. Але! Можливі варіанти: у деяких – де в яких, на декого – де на кого, де з чим – з дечим, будь у кого – у будь-кого, у будь-якому – будь у якому.

Присвійні (їх легко утворити від особових + свій): я – мій, ми – наш, ти – твій, ви – ваш, він, воно – його, вона – її, вони – їхній.

Вказівні (той, цей, такий, стільки).

Означальні (весь, сам, самий, всякий, кожний, інший).

Займенники змінюються, але по-різному. За відмінками змінюються займенники, співвідносні з іменниками та кількісними числівниками, за родами, числами, відмінками – співвідносні із прикметниками та порядковими числівниками, в особових займенниках визначається особа, а у він, вона, воно – рід.

Зверніть увагу! Для виявлення ввічливого, пошанного ставлення до співрозмовника в українській мові займенники ти, твій замінюють займенниками Ви, Ваш у звертаннях до однієї особи. Ці займенники пишуться з великої літери: – Привів, Насте Василівно, Вам свого школяра. Може, і з нього буде якийсь толк (Михайло Стельмах).

Відмінювання займенників

Заперечні й неозначені займенники, їх відмінювання

Неозначені займенники вказують на існуючі, але невідомі, невизначені особи або предмети, їх ознаки, якості, властивості, порядок їх у ряді однорідних предметів: Тепер сад стояв якийсь незнайомий, ніби чужий, різьблячись верхів’ями на тлі зловісно-червоного неба.

Неозначені займенники будь-хто, будь-що, хто-небудь, що-небудь, хтось, щось, дехто, дещо і заперечні займенники ніхто, ніщо відмінюються за зразком питальних та відносних займенників хто, що: будь-кого, будь-чому, ким-небудь, когось, чимось, деким, дечому, нікого, нічим.

Неозначені займенники якийсь і чийсь у формах родового і місцевого відмінків множини мають вставний звук о перед часткою -сь: якихось, на якихось, чиїхось, на чиїхось.

Неозначені займенники хтось, щось, чийсь в орудному відмінку однини мають паралельні форми: кимсь, чимсь, чиїмсь і кимось, чимось, чиїмось.

Заперечні займенники вказують на відсутність предмета або його ознаки. Зараз нікогісінько тут нема. Ніхто і ніщо не заважає, він зможе віддатись своїй улюбленій справі. Тарас виймає папір і починає перемальовувати.

Заперечні займенники з часткою ні пишуться разом: ніхто, ніщо, ніскільки, ніякий.

Якщо між часткою і займенником є прийменник, то такі займенники пишуться окремо: ні до кого, ні про що, ні в кого, ні на стільки, ні з ким.

ТЕМА 4.3 : «ЧИСЛІВНИК»

2020-01-11T17:05:30.769Z

Числівник – це самостійна змінна частина мови, що позначає:

абстрактне число;
кількість однорідних предметів;
кількість частин від цілого;
місце предмета в ряду однорідних при лічбі;
відповідає на питання скільки? котрий? котра? котре?

Може виступати будь-яким членом речення.

За значенням і граматичними ознаками числівники поділяються на кількісні і порядкові.

1. Кількісні числівники означають:

назви абстрактних чисел (з іменниками, як правило, не сполучуються), наприклад: два, сто, тисяча дев’яносто;

кількість предметів (уживаються при іменниках), наприклад: п’ять сосен, тринадцяте жовтня.

Кількісні числівники змінюються за відмінками, але не мають роду і числа, крім числівників: один, одні; два, дві; обидва, обидві; півтора, півтори.

Кількісні числівники поділяються на:

власне кількісні (один, сім, двадцять, сто);
дробові (три сотих, одна четверта);
збірні (троє, дев’ятеро);
неозначено-кількісні (мало, кілька, небагато).

Дробові числівники служать для вираження тієї чи іншої кількості частин від цілого.

Збірні числівники означають певну кількість предметів як сукупність, як одне ціле і доповнюють систему власне кількісних числівників синонімічними назвами.

Неозначено-кількісні числівники позначають точно не визначену кількість.

2. Порядкові числівники означають:

порядок предметів при лічбі (перший день, п’ятий студент, сьомий вояк);
відповідають на питання котрий? котра? котре?
утворюються від основ кількісних за допомогою закінчень –ий, –а, –е (десятий, десята, десяте).

Порядкові числівники змінюються за родами, числами і відмінками як прикметники.

За будовою числівники поділяються на прості, складні і складені.

Простими є числівники, що мають один корінь. Це успадковані українською мовою з давньоруської мови.

Складними називаються числівники, які в одному слові об’єднують два корені.

Складеними називаються числівники, що складаються з двох і більше простих чи складних числівників: сто двадцять п’ять, тридцять другий.

Зверніть увагу! Разом пишуться порядкові числівники, останнім компонентом яких є -сотий, -тисячний, -мільйонний, -мільярдний: п’ятисотий, двадцятип’ятитисячний, стотридцятимільярдний.

Через дефіс пишуться: порядкові числівники, написані цифрами і буквами: 10-й, 20-го, 50-десятий.

Окремо пишеться кожне слово у складених числівниках: двадцять другий, сто тридцять сім, триста дев’яносто сьомий.

Синтаксична роль числівників

Числівник у реченні може бути підметом, додатком, іменною частиною складеного присудка, означенням.

Підмет — Мільйони зір повільним бігом пливуть над нами, мов рік. Тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок мене на ниву батьківську веде.

Додаток — Дві тополі високії, одна одну хилять.

Присудок — Пісня і праця — великі дві сили.

Означення — Зосталася тільки надія одна: надія вернутись ще раз на Вкраїну.

ВІДМІНЮВАННЯ ЧИСЛІВНИКІВ

Змінювання кількісних числівників за відмінками відзначається різноманітністю. Виділяються такі типи відмінювань:

1. Числівник один (одна, одне (-о), одні) змінюється як займенник той:

2. Відмінювання числівників два, три, чотири.

Числівник два змінюється за родами (чол. і середній- два; жіночий- дві):

Числівники три і чотири за родами не змінюються:

3. Відмінювання числівників від п‘яти до десяти та числівників на -дцять і -десят:

4. Відмінювання числівників сорок, дев’яносто, сто.

Ці числівники мають дві неоднакові відмінкові форми:

5. Відмінювання числівників двісті-, чотириста та числівників на -сот.

У цих числівників при відмінюванні змінюються обидві складові частини:

6. Числівники тисяча, мільйон, мільярд, нуль відмінюються як іменники, що належать до відповідних відмін.

7. Відмінювання збірних числівників у непрямих відмінках збігається з відмінюванням відповідних кількісних числівників, але тільки з їх вторинними формами:

8. При збірних числівниках обидва, обидві вживаються іменники у називному відмінку множини, як і при числівниках два, дві (обидва плуги, обидві книжки), але при числівнику обоє іменник ставиться у родовому відмінку множини (обоє хлоп’ят):

9. При відмінюванні дробових числівників перша частина змінюється як кількісний числівник, а друга- як порядковий:

10. У складених порядкових числівників відмінюється лише останній компонент:

МОРФОЛОГІЧНИЙ РОЗБІР ЧИСЛІВНИКІВ

1. Запишіть слово. Визначте частину мови цього слова.
2. Знайдіть початкову форму (для кількісних- називний відмінок; для порядкових- називний відмінок однини чоловічого роду).
3. Визначте розряд за значенням: кількісний чи порядковий (якщо кількісний, то який).
4. Визначте морфологічні ознаки: рід, число (якщо є), відмінок.
5. Група за будовою (простий, складний чи складений).
6. Визначте синтаксичну роль слова.
7. Розберіться у правописі слова (як воно пишеться).

Узгодження числівників з іменниками

Уживання числівників для позначення часу та дат

Для позначення дат використовуються порядкові числівники у сполученні з іменниками, причому числівники у словосполученнях відмінюються, а іменники — назви місяців — вживаються в Р.в. одн.:

-першого січня,
по перше січня,
до першого січня;
друге лютого,
другого лютого,
до другого лютого.

Для позначення знаменних дат порядковий числівник пишеться з великої літери:

Перше травня;
з Восьмим березня.

Якщо ж порядковий числівник у складній назві пишеться цифрою, то назву місяця треба писати з великої літери:

1 Травня,
8 Березня.

СЛОВНИК ТЕРМІНІВ ДО ЗНО З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

2020-01-11T16:43:50.418Z

А

Алегорія - спосіб художнього зображення, заснований на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями, з характерними ознаками приховуваного. Алегоричні образи переважно є втіленням абстрактних понять, які завжди можна розкрити аналітично. Значення алегорії, на відміну від багатозначного символу, однозначне і відділене від образу; зв'язок між значенням і образом встановлюється за подібністю.

Алітерація -стилістичний прийом, який полягає в повторенні однорідних приголосних звуків задля підвищення інтонаційної виразності вірша, для емоційного поглиблення його змістового зв'язку.

Алюзія - стилістична фігура, що містить указівку, аналогію чи натяк на певний історичний, міфологічний, літературний, політичний або ж побутовий факт, закріплений у текстовій культурі або в розмовному мовленні. За матеріал при формулюванні аналогії чи натяку, що утворює алюзію, часто править загальновідомий історичний вислів або якась крилата фраза.

Анафора - єдинопочаток; одна зі стилістичних фігур; уживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, строфічних структур.

Антитеза - стилістична фігура, яка утворюється зіставленням слів або словосполучень, протилежних за змістом. В основі антитези часто лежать антоніми.

Асонанс - повторення однакових голосних звуків у рядку або строфі, що надає віршованій мові милозвучності, підсилює ïï музичність.

Б

Байка - ліро-епічний жанр, невеликий, частіше віршований алегоричний твір повчально-гумористичного або сатиричного характеру. (Григорій Сковорода «Бджола та Шершень»)

Балада - ліро-епічний жанр казкового, фантастичного чи легендарного змісту з драматичним, напруженим сюжетом. У баладі поширений прийом метаморфози. (Перетворення людини в дерево, квітку, пташку тощо). («Ой летіла стріла», Іван Драч «Балада про соняшник»)

Бароко - напрям у мистецтві XVI- першої половини XVII ст. Митці бароко центральне місце приділяють Богові і релігії, цінують дотепність, парадоксальність, контрастні сполучення. Бароко притаманна інакомовність, повчальність, поєднання «непоєднуваного» покликане вражати й дивувати. (Григорій Сковорода «Всякому місту - звичай і права», «De libertate» «Бджола та Шершень»)

Бурлеск - стиль сатиричної літератури, в основі якого навмисна невідповідність між темою твору та мовними засобами. Комічний ефект у бурлескних творах досягається тим, що героїчний зміст викладається навмисно вульгарно, грубо, знижено або ж, навпаки, про «низьке» говориться піднесено, урочисто. «Енеїда» Івана Котляревського - бурлескно-травестійна поема на тему однойменої героїчної поеми Вергілія.

В

Верлібр - ліричний жанр, якому притаманний неримований нерівнонаголошений віршорядок. (Василь Голобородько «Наша мова»)

Власне драма - драматичний жанр, в основу якого покладено гострий життєвий конфлікт, напружену боротьбу й складні переживання персонажів, але розв'язка не має трагічного характеру, відсутня свідома настанова на комічне. (Іван Котляревський «Наталка Полтавка»)

Г

Гіпербола - стилістична фігура явного і навмисного перебільшення для посилення виразності та підкреслення сказаної думки. Наприклад, «я казав це тисячі разів».

Гротеск - тип художньої образності, який ґрунтується на химерному поєднанні фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного, життєподібного і карикатурного. Гротеск — найвищий ступінь комічного. Особливо яскраво виявляються сатиричні форми гротеску.

Гумор - доброзичливий сміх, спрямований на розкриття певних вад людського характеру або недоладностей у житті.

Д

Дисидентство - група людей, політичні погляди яких істотно розходяться з офіційно встановленими в країні, де вони живуть. Поширення дисидентства в 1960–80-х роках у СРСР і в Україні стало реакцією на згортання процесу десталінізації радянського суспільства, утиски національного культурно-духовного життя, серйозні порушення конституційних норм щодо свободи совісті та віросповідань, істотні прорахунки в галузі соціально-економічної політики. Помітний вплив на формування українського дисидентства справила поразка національно-визвольної боротьби 1940–50-х роках у Західній Україні, яка проілюструвала безперспективність збройних методів опору.

Драма - один із трьох родів літератури, відмінний за своїми ознаками від епосу та лірики. Драматичний твір зображує дійсність безпосередньо через висловлювання та дії самих персонажів, здебільшого призначений для сценічного втілення.

Драма-феєрія - один із жанрових різновидів драми. Для цього виду властивий фантастично-казковий сюжет, поряд із людьми діють створені уявою письменника фантастично-міфічні істоти. (Леся Українка «Лісова пісня»)

Дума - ліро-епічний жанр, особливий різновид фольклорних епічних пісень, у яких оспівується героїчне історичне минуле українського народу, переважно часів визвольної боротьби, очолюваної козацтвом, або його побут і моральні переконання. Виконується речитативом у супроводі кобзи, бандури чи ліри.(«Дума про Марусю Богуславку»)

Е

Експозиція - попереднє, у найзагальніших рисах , знайомство з персонажами твору, уведення в ситуацію, у якій визріває конфлікт.

Експресіонізм - напрям модернізму. Термін «експресіонізм» був покликаний визначити сутність мистецтва, що є за своїми цілями протилежний імпресіонізму й реалізму: мистецтво не зображає дійсність, а виражає її сутність. Світ для більшості письменників-експресіоністів є ворожим для людини, яка стала свідком драматичних подій і тяжких потрясінь початку ХХ ст. (Василь Стефаник «Камінний хрест»)

Епілог - завершальна частина твору, додана до завершеного художнього твору й не пов'язана з ним нерозривним розвитком дії.

Епітет - художнє означення. Слово чи словосполучення, яке завдяки особливій функції в тексті, допомагає іншому слову набути нового значення або смислового відтінку, підкреслює характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища, збагачує мову новим емоційним сенсом, додає до тексту певної мальовничості та насиченості.

Епіфора - стилістична фігура, протилежна до анафори, повторення однакових слів, звукових сполучень, словосполучень наприкінці віршових рядків.

Епос - один із трьох родів літератури, відмінний за своїми ознаками від лірики та драми. Епічний твір розкриває об’єктиивну картину навколишньої дійсності. У його основі лежить подія. Кожен епічний тв��р передає певний випадок або цілу історію з життя героя чи героїв.

Ж

Жанр літератури - історично сформований тип художнього твору, який поєднує характерні особливості певних творів, має відносно сталу композиційну будову, яка постійно розвивається і збагачується. Саме визначення жанру налаштовує читача на певний зміст.

Жанрові різновиди. Частина жанрів поділяється на жанрові різновиди за змістовим принципом. Наприклад, роман може бути історичним, соціально-психологічним, пригодницьким тощо.

З

Зав’язка - елемент сюжету, вихідний момент у розвитку дії художнього твору.

І

Ідея художнього твору - головна думка, що служить узагальненим вираженням змісту всього твору й містить у собі оцінку зображених у ньому життєвих явищ.

Імпресіонізм - напрям модернізму, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Основний стильовий прийом імпресіоністів – зображення не самого предмета, а вражень від нього. (Михайло Коцюбинський «Intermezzo»)

Інверсія - стилістична фігура поетичного мовлення, яка полягає в незвичному розташуванні слів у реченні з очевидним порушенням синтаксичної конструкції задля емоційно-смислового увиразнення певного вислову. Звичне розташування слів у реченні : підмет передує присудку, означення – означуваному слову.

Іронія - приховане кепкування, уживання слова в оберненому, протилежному значенні. Іронія може бути доброзичливою, сумною, злою, дошкульною. Дошкульна, гнівна іронія близька до сарказму.

Історична пісня - ліро-епічний жанр, фольклорний твір про конкретну історичну подію, процес або історичних осіб.(«Ой Морозе, Морозенку...»)

К

Календарно-обрядові пісні - народні пісні, які виконувались під час різних народних свят та обрядів. У різні пори року виконувались різні календарно-обрядові пісні. Ці пісні повинні були забезпечити успіхи в господарюванні, добрий урожай, щастя в родинному житті. Із приходом весни на сільських майданах і галявинах співали веснянки і гаївки, під час Зелених свят — русальні пісні, на Івана Купала — купальські пісні. Після закінчення жнив, люди співали жниварські пісні, славлячи землю за те, що дала їм гарний урожай. Під час зимовоого циклу свят - колядки та щедрівки.

Київські неокласики (гроно п'ятірне)- група українських поетів та письменників-модерністів початку ХХ століття. До неокласиків належали Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), Максим Рильський.

Класицизм - напрям у мистецтві ХVІІ–ХVІІІ ст., пов’язаний із суворою нормативністю та регламентацією. У творчості панує культ «класиків» (передусім – античних письменників) та розуму. За зразком античної літератури жанри діляться на високі (трагедія, героїчна поема), середні (елегія) та низькі (комедія, пісня). В Україні не було передумов для розвитку «високих» жанрів літератури з оспівуванням царів, імператорів, бо не було власної держави. Тож через національну специфіку в літературі на перше місце виходять «низькі» гумористично-сатиричні жанри класицизму. (Іван Котляревський «Наталка Полтавка»)

Комедія - драматичний жанр, твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільно-побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині. (Сатирична комедія Миколи Куліша «Мина Мазайло»)

Композиція художнього твору - побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів у художньо-естетичні цілісність, зумовлену логікою зображуваного, світоглядною позицією, естетичним ідеалом, задумом письменника, нормами обраного жанру тощо.

Кульмінація - момент найвищого піднесення, напруження дії, момент максимального загострення конфліктної ситуації в художньому творі.

Л

Лірика - один із трьох родів літератури, відмінний за своїми ознаками, від епосу та драми. У ліричному творі навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів, настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора.

Ліричний вірш - жанр лірики, художній твір, організований за певними законами віршування.

Ліричний герой - суб'єкт висловлювання у ліричному творі, свого роду персонаж лірики. Образ, що виникає в уяві читача під враженням висловлених у творі почуттів, переживань, роздумів. Ліричний герой не обов'язково тотожний з автором. Через нього автор або передає власні почуття, або ж просто відображає переживання певної якості. Ліричний герой — поняття суб'єктивне.

Літературний напрям — конкретна частина літературного процесу, породжена творчістю представників одного художнього методу, яка характеризується спорідненістю стильових ознак та існує в межах однієї епохи й нації.

Ліро-епос - проміжний рід літератури, який виділяють поряд з епосом, лірикою і драмою. У таких творах зображені і події з життя персонажів, і їхні переживання, емоції, настрої.

Літопис - історико-літературний твір у Русі, у якому оповідь велася за роками (хронологія). («Повість минулих літ»)

М

Метафора - один із основних тропів поетичного мовлення. У метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю.

Метонімія - слово, значення якого переноситься на найменування предмета, пов’язаного з властивим для даного слова предметом за своєю природою.

Модернізм - термін, що позначає сукупність літературних напрямів та шкіл початку ХХ ст.

Мотив - стійкий формально-змістовий компонент художнього твору. Зазвичай мотив виділяють у ліричному творі.

Н

Неокласицизм - течія в літературі та мистецтві, що з’явилася значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму й знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів. Виник у західноєвропейській літературі в середині XIX ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М.Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувалися від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці. (Максим Рильський «У теплі дні збирання винограду»)

Неоромантизм - напрям модернізму. Творчість неоромантиків продукувала відродження етично-моральних цінностей (віра, воля, гідність, жертва, ідея, ідеал, мораль, обов'язок, посвята, правда, свідомість, сила, слава, честь тощо) й культу почуттів. Як і попередники — представники романтизму XIX століття, неоромантики заперечували прозу «міщанського» життя. Вони оспівували мужність, подвиг, романтику пригод, часто обираючи тлом для своїх сюжетів екзотичні країни. Неоромантичний герой — непересічна сильна особистість, нерідко наділена рисами «надлюдини», вигнанець, що протистоїть суспільній більшості, шукач романтики та пригод. (Леся Українка «Лісова пісня»)

Новела - малий епічний жанр літератури, невеликий за обсягом твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом. (Василь Стефаник «Камінний хрест», Ольга Кобилянська «Valse melancolique», Микола Хвильвий «Я(Романтика)»,Олесь Гончар «Модри Камень», Григір Тютюнник «Три зозулі з поклоном»)

О

Оксиморон - літературно-поетичний прийом, що полягає у поєднанні протилежних за змістом, контрастних понять, які спільно дають нове уявлення. Наприклад, збірка Василя Стуса «Веселий цвинтар».

П

Паралелізм - аналогія, уподібнення, паралельне зображення двох явищ із різних сфер життя. Найчастіше трапляється у синтаксичних структурах властивих фольклорній традиції.

Персонаж - образ дійової особи, що виступає у творі як об’єкт розповіді. Олюднені, оживлені образи речей, явищ природи, особин тваринного світу в казках, байках, притчах та деяких інших жанрах також називають персонажами. Персонажі літературних творів є результатом уяви автора твору, незалежно від того, чи це уявлення про осіб реального світу (прототипи літературних персонажів), чи цілковитої фантазії.

Персоніфікація - вид метафори, вираз, що дає уявлення про яке-небудь поняття або явище шляхом зображення його у вигляді живої особи і наділеного її властивостями.

Пісня - ліричний жанр, твір призначений для співу. Розрізняють народні («Віють вітри, віють буйні») і літературні пісні. (Андрій Малишко «Пісня про рушник»)

Повість - епічний жанр середнього обсягу. Особливістю є однолінійний сюжет. У сюжеті змальовується кілька подій, об’єднаних навколо одного центрального персонажа чи кількох персонажів.

Поема - один з жанрів ліро-епосу. Великий віршований твір, у якому поєднано епічні події і ліричні елементи (авторські переживання, ліричні відступи).

Позасюжетні елементи - опис зовнішності персонажів, пейзаж, авторські відступи, епіграфи, присвяти, сни, листи тощо.

Порівняння - художній засіб, який полягає у поясненні одного предмета через інший, подібний до нього , за допомогою зв’язки, тобто сполучників: як, мов, немов, наче, буцім, ніби та ін. Інколи порівняння може бути вираженим іменником у формі орудного відмінка без сполучників. Брови дашком, губи варениками.

Послання - ліричний жанр, вірш, написаний у формі звернення до певної особи чи багатьох осіб. (Тарас Шевченко «І мертвим, і живим, і ненародженним...»)

Постмодернізм - напрям у мистецтві останньої третини ХХ ст.Постмодернізм є продуктом постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Постмодерністам притаманне прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;
Бачення повсякденного реального життя як апокаліптичного карнавалу; використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;
Зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.;
У стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);
Суміш багатьох традиційних жанрових різновидів; запозичення, перегуки, алюзії спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях (цитування);
Іронічність та пародійність; широке використання суржику, жаргонізмів, вульгаризмів.

(Юрій Андрухович «Московіада», Оксана Забужко «Польові дослідження …»)

Празька школа поетів. Українські письменники, які після захоплення України Радянським Союзом у 1920-х роках виїхали за кордон, переважно до Європи, і тривалий час мали своїм культурно-управлінським осередком місто Прагу. «Празька школа» охоплює творчість Юрія Липи, Юрія Клена, Олекси Стефановича, Олександра Олеся, Оксани Лятуринської, Галини Мазуренко , Олега Ольжича, Олени Теліги, Леоніда Мосендза, Євгена Маланюка.

Проблема художнього твору - певна суперечність у житті, яку помітив автор літературного твору та яка потребує осмислення, вирішення.

Пролог - початковий епізод твору, в якому щось повідомляється про наміри та завдання автора, коротко викладаються розгорнуті далі події або зображується подія, віддалена в часі від основної дії.

Прототип персонажа - конкретна особа, факти життя або риси характеру якої покладені в основу образу персонажа.

Р

Реалізм - напрям у мистецтві XIX ст. Характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Типові характери діють у типових обставинах, у конкретно-історичних умовах. Герої реалізму завжди зображуються на тлі доби, у кожному творі проступає обличчя історії. (Іван Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я», Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»)

Рефрен - повторення групи слів, рядка або кількох віршових рядків у строфах.

Риторичне запитання - риторична фігура, яка полягає у використанні запитання, що містить у собі ствердну відповідь.

Риторичне звертання - риторична фігура, яка полягає в тому, що висловлення адресується до неживого предмета, абстрактного поняття, відсутньої особи, чим посилюється його виразність.

Рід літератури - узагальнюване поняття, один із головних елементів систематизації літературного матеріалу. Література поділяється на три роди — епос, лірика, драма. Досить часто зустрічаються твори, у яких поєднуються особливості кількох літературних родів. Найчастіше відбувається поєднання епічного і ліричного начал (ліро-епос). Кожному літеротурному роду притаманна своя ситема жанрів. Частина жанрів поділяється на жанрові різновиди за змістовим принципом.

Родинно-побутові пісні - народні пісні, що змальовують приватне життя як суспільства, так й окремої особи. У народній пісенній літературі це найобширніша та найрозвинутіша ділянка.

Розв’язка - частина сюжету, яка завершує дію, доводить її до логічного вирішення події.

Розвиток дії від зав’язки до кульмінації, своєрідний перебіг розповіді автора про життя, стосунки, дії персонажів.

"Розстріляне відродження" - духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-30-х років XX ст. в Українській СРР, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру, кіно та яке було знищене сталінським режимом.

Роман - великий епічний жанр, в основі якого лежить зображення приватного життя людини в нерозривному зв’язку із суспільним розвитком.

Романтизм - напрям у мистецтві XVIII - початку ХІХ ст.

Романтики проголошують абсолютну свободу творчості.
Внутрішній світ людини цікавить романтиків найбільшою мірою. Світ ірреальний стає для них головним об’єктом уваги, адже мистецтво, на думку Жорж Занд, «є не зображенням реальної дійсності, а пошуком ідеальної правди».
Визначною рисою романтиків був гарячий інтерес до фольклору, вони значно збагатили систему літературних жанрів, звертаючись до народної творчості. Саме в романтизмі народжується жанр історичного роману, основоположником якого є Вальтер Скотт.

(Пантелеймон Куліш «Чорна Рада»)

С

Сарказм - їдка, викривальна, особливо дошкульна насмішка, сповнена крайньої ненависті і гнівного презирства. Сарказм не має подвійного, часто прихованого змісту, як іронія, близько до якої він стоїть, а виражається завжди прямо.

Сатира - різке осміювання, критика всього негативного. Об’єкт висмію��ання часто малюється у перебільшено смішному вигляді.

Символ - такий тип художнього образу, в якому конкретний зображуваний предмет водночас з власним має значення вказівки на інший предмет, явище або ідею, які безпосередньо в зображуване не входять. Символи вказують на ідеї, поняття або інші абстракції, використовуючи для цього асоціацію, подібність або домовленість (наприклад матеріальний об'єкт може використовуватись для позначення абстрактного поняття). За цими ознаками символ схожий на алегорію, проте ідея алегорії раціональна і однозначна, тоді як ідея символу емоційна і багатозначна.

Символізм - напрям модернізму, основною якого є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ. (Ольга Кобилянська «Valse melancolique», Микола Вороний «Блакитна панна»)

Сонет - канонічний жанр ліричного вірша, складається з чотирнадцяти рядків, двох чотиривіршів та двох тривіршів. (Максим Рильський «У теплі дні збирання винограду»)

Суспільно-побутові пісні - народні пісні про економічні та політичні умови життя різних соціальних груп населення, про їхню історичну роль у становленні та розвитку українського суспільства, у формуванні національних норм етики й моралі.

Сюжет художнього твору - перебіг дії та послідовність її розвитку.

Т

Тавтологія - стилістична фігура, що ґрунтується на однокореневому повторі попереднього слова: диво-дивне, темна темниця, тьма-тьмуща.

Ще одним типом тавтології є повторення вже вираженого, коли одна частина висловлювання повністю або частково дублює зміст іншої. У назві усмішки Остапа Вишні “Моя автобіографія” використано тавтологію.

Тема художнього твору - коло життєвих явищ , відображених у творі у зв’язку з певною проблемою, що служить предметом авторського осмислення та оцінки.

Тематичні різновиди лірики. За ідейно-тематичними принципами лірика поділяється на:

• інтимну (Іван Франко «Чого являєшся мені у сні», Олександр Олесь «Чари ночі», Павло Тичиина «Ви знаєте, як липа шелестить…», «О, панно Інно», Максим Рильський «У теплі дні збирання винограду…»)
• громадянську (патріотичну) (Тарас Шевченко «Заповіт», Павло Тичина «Пам’яті тридцяти», Олександр Олесь «О слово рідне, орле скутий», Володимир Сосюра «Любіть Україну!», Василь Симоненко «Задивляюсь у твої зіниці…», Василь Голобородько «Наша мова»)
• пейзажну (Микола Вороний «Блакитна Панна»)
• філософську (Леся Українка «Contra spem spero», Василь Стус «Господи, гніву пречистого...», Ліна Костенко «Страшні слова, коли вони мовчать...»)

Травестія - один із різновидів бурлескної, гумористичної або сатиричної поезії, у якому твір серйозного або й героїчного змісту та відповідної форми переробляється, «перелицьовується» у твір комічного характеру з використанням панібратських, жаргонних зворотів. «Енеїда» Івана Котляревського - бурлескно-травестійна поема на тему однойменої героїчної поеми Вергілія.

Трагедія - драматичний жанр, твір , що ґрунтується на гострому конфлікті між прагненнями особистості та неможливістю їх реалізувати.

Трагікомедія - драматичний жанр, якому притаманні риси одночасно і трагедії, і комедії.

У

Усмішка - невеликий гумористичний епічний жанр, уведений в українську літературу Остапом Вишнею. Особливістю жанру є поєднання жартівливих замальовок з елементами семантичної дотепності. (Остап Вишня «Моя автобіографія», «Сом»)

Х

Художній образ - специфічна форма відображення та пізнання дійсності в мистецтві , на відміну від тих форм зображення, якими користуються , з одного боку, у науці , з іншого – у повсякденно-практичній сфері людської життєдіяльності.

Ш

Шістдесятництво - назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла в культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР у другій половині 1950-х років — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). Основу руху шістдесятників складали письменники Микола Вінграновський, Григір Тютюнник, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Валерій Шевчук, Євген Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші.

ТЕМА 4.2 : «ПРИКМЕТНИК»

2020-01-11T16:27:43.573Z

Прикметник — це частина мови, що виражає ознаку предмета і відповідає на питання який? чий?

Синтаксичні ознаки

У реченні прикметник найчастіше виступає як означення, що є його основною синтаксичною роллю.

Значно рідше прикметник виступає як іменна частина складеного присудка.

Прикметники поділяються на такі розряди:

1. Якісні — відносні — присвійні.

2. Повні — короткі.

Якісні

Якісні прикметники виражають такі ознаки предмета, що можуть виявлятися більшою чи меншою мірою (хоробрий, теплий, довгий).

Найголовнішою граматичною ознакою якісних прикметників є їх здатність утворювати форми ступенів порівняння.

Граматичні ознаки, що відрізняють якісні прикметники від присвійних:

приєднують прислівник із значенням міри або ступеня вияву ознаки (мало, надто, надзвичайно, трохи): відомий — трохи відомий, мало відомий;
вступають у антонімічні відношення: свіжий — черствий, великий — малий;
утворюють якісно-означальні прислівники або іменники з узагальненим значенням прикмети: чуйний — чуйно; добрий — добро;
утворюють ступені порівняння: білий — біліший, найбіліший;
за допомогою суфіксів зменшеності і збільшеності та префікса пре- утворюють похідні прикметники: тонкий — тонесенький, тонюсінький; здоровий — прездоровий;
окремі прикметники можуть мати коротку форму (ясен, весел, певен).

Відносні

Відносні прикметники виражають ознаку предмета опосередковано — через відношення до іншого предмета, явища, дії або стану (туманний ранок, працьовита людина, земляний вал).

Присвійні

Присвійні прикметники вказують на належність предмета кому-небудь і відповідають на питання чий? чия? чиє?

Найчастіше присвійні прикметники виражають належність предмета певній людині або (рідше) тварині (мамина казка, Сергіїва шапка, собача шкіра). Але інколи, у випадку уособлення неживих предметів, можуть вживатися прикметники з присвійним значенням, похідні і від назв неістот (сонячна мати-земля).

Вживаючись у переносному значенні, відносні і присвійні прикметники можуть переходити в розряд якісних: срібний перстень (відн.) — срібний голос (якісн.)

Повні та короткі, тверді та м’які

В сучасній українській мові вживаються переважно повні прикметники.

Лише незначна кількість прикметників чоловічого роду поряд із загальновживаною повною формою має коротку (незмінну) форму (зелен, повен, красен, винен, рад).

За кінцевим приголосним основи — твердим чи м’яким — приголосні поділяються на прикметники твердої і м’якої груп:

тверда група — вразливий, сестрин, певен, чистий;

м’яка група — майбутній, хатній, завтрашній, ранній.

До твердої групи належать:

прикметники, основа яких закінчується на твердий приголосний (вразливий, добрий, прекрасний);
всі присвійні прикметники (Наталчин, батьків, тещин);
короткі форми прикметників (годен, рад, жив).

До м’якої групи належать:

якісні і відносні прикметники з основою на м’який н, перед яким стоїть ще один приголосний: майбутній, новітній, останній;
прикметники, які у називному відмінку однини мають закінчення -ій (-я, -є): безкраїй, колишня, художнє;
прикметники на -шній, -жній, що утворені від прислівників: внутрішній, справжній, синій, матерній (частіше материн) та інші.

Повні прикметники поділяються також на дві форми: стягнену і нестягнену.

Стягнені форми є загальновживаними (синя, синє, сині).

Нестягнені форми прикметників (лише жіночого і середнього роду) можливі у називному і знахідному відмінках однини і множини (синяя, синєє, синіі). Найчастіше вони зустрічаються в народній поезії та етнографії.

Морфологічні ознаки

1. Рід:

чоловічий — лебединий, добрий;

жіночий — кімнатна, кмітлива;

середній — дівоче, веселе.

2. Число:

однина — гарний, гарна, гарне;

множина — гарні.

3. Відмінок:

називний — золотий;

родовий — золотого;

давальний — золотому;

знахідний — золотий (золотого);

орудний — золотим;

місцевий — (на) золотому);

Категорія числа прикметників — форми числа прикметників узгоджуються з формами числа іменників, з тією лише різницею, що ознаки роду повністю нейтралізуються у множині.

За характером закінчень прикметники поділяють на групи — тверду і м’яку (змішаний тип відмінкових закінчень мають лише прикметники з компонентом -лиций, -лице).

До твердої групи належать прикметники, які в називному відмінку однини мають закінчення: чоловічого роду —ий або нульове (жіночого роду -а, середнього роду -е), напр.: природний, зворотний, поточний, рад, готов, повинен, Ігорів, Миколин, Ольжин, Марин.

Прикметники м’якої групи в називному відмінку однини чоловічого роду закінчуються на -ій (-їй), а жіночого роду на -я, середнього роду на -є, напр.: всесвітній, дорожній, безкраїй.

Вибір закінчення не залежить від значення прикметника. Єдиним винятком з цього правила є слова дружний і дружній, в яких закінчення є показником різного лексичного значення. Порівняйте: дружний — “який відбувається одночасно, спільно, погоджено, злагоджено”, і дружній — “який виражає прихильність, довіру, дружелюбність”.

Винятком із загального поділу на групи є також прикметники чоловічого та середнього роду на -лиций, -лице. Наприклад: білолиций (-е), круглолиций (-е), червонолиций(-е), які мають змішаний тип відмінкової парадигми: в однині закінчення прикметників м’якої групи (крім називного та орудного відмінків), а в множині — твердої (крім називного).

Ступені порівняння

Вищий ступінь порівняння прикметника вказує на те, що в одному об’єкті ознака проявляється більшою або меншою мірою, ніж в іншому.

Проста форма вищого ступеня порівняння створюється за допомогою додавання суфіксів –ш та -іш: спритний – спритніший. Але будьте уважні, тому що деякі прикметники можуть втрачати суфікси –к, -ек, -ок: легкий – легший.

Після додавання суфікса –ш, у будові деяких прикметників може спостерігатися чергування приголосних, та як результат – звукові сполуки: жч: близький – ближчий, але с+ш міняється на щ: високий – вищий.

Складена форма порівняння вищого ступеня утворюється дуже легко – шляхом додавання слова більш або менш до звичайної форми прикметника: товстий – більш товстий, гучний – менш гучний.

Найвищий ступінь порівняння є свідченням того, що в цьому об’єкті відповідна ознака проявляється найбільшим або найменшим чином у порівнянні до всіх інших об’єктів.

Проста форма найвищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника вищого ступеня порівняння такого префікса, як най-: кращий – найкращий. Але це значення можна також додатково ще посилити префіксами що- та як-: модний - щонаймодніший, спокійна - якнайспокійніша.
Складена форма порівняння найвищого ступеня утворюється так само, як і форма вищого ступеня – за допомогою додавання слів найбільш або найменш до звичайної форми прикметника: холодний – найбільш холодник, гостра – найменш гостра.

Винятки!

Запам’ятайте, що ступені порівняння ніколи не утворюють такі якісні прикметники:

- ті, що називають абсолютну якість: порожній;

- ті, що утворюються за допомогою наступних суфіксів: -уват, -езн, -есеньк, -еньк, -енн, : здоровенний, чорнесенький.

ТЕМА 4 : «ЛІТЕРАТУРА ХХ СТ.»

2019-12-25T21:36:44.850Z

Модернізм – мистецький напрям, тип світосприймання, який виник у ХІХ ст. і утвердився у духовності та культурі.

Ознаки :

інтуїтивність (логічність);
індивідуалізм (зосередження на «я»);
посилена увага до психологізму;
використання символів;
незалежність характеру людини від умов її життя;
потужний ліризм;
глибокий естетизм;
умовність;
волюнтаризм (воля);
ідеологічність.

Основні течії : імпресіонізм, неоромантизм, неокласицизм, символізм, експресіонізм, неореалізм, футуризм, сюрреалізм.

Етапи модернізму :

1.декаданс (занепад) – І.Франко, М.Вороний;

фаталізм (страх перед життям);
песимізм (панування у світі зла)

2.модернізм (Леся Українка, Л.Костенко, В.Симоненко, В.Стус).

3.авангардизм

Напрямки модерної прози :

імпресіонізм (емоції всередині людини; М.Коцюбинський «Intermezzo», «Тіні забутих предків», О.Кобилянська «Земля»);
експресіонізм (емоції ззовні; В.Стефаник «Кам’яний хрест»);
неоромантизм (акцент на почуттях, інтелігенції, уникання теми села; В.Винниченко);
символізм (використання символів; О.Кобилянська «Царівна», «Людина», «Valse Mеlancolique»).

У 1907р. в Києві перший український театр М.Садовського; «Молодий театр» Леся Курбаса.

Композитори : М. Леонтович, К.Стеценко.

Художники : О.Мурашко, Г.Нарбут.

Письменники : П.Мирний, І.Нечуй-Левицький, О.Пчілка, М.Старицький, М.Кропивницький, Б.Грінченко, О.Кобилянська, О.Олесь, М.Вороний, Б.Лепкий, В.Винниченко.

Михайло Коцюбинський

-народився 17 вересня 1864 у Вінниці. Віддали до початкової школи (1875 — 1876). Навчався в духовному училищі у Шаргороді (1876 — 1880). Після закінчення Шаргородської семінарії у 1880 Михайло Коцюбинський поїхав до Кам’янця-Подільського, маючи намір навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилася. У 1886–1889 він дає приватні уроки і продовжує навчатися самостійно, а 1891-го, склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного учителя, працює репетитором. Почав друкуватися в 1890 р. — львівській дитячій журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка». У 1892–1896 був у складі Одеської філоксерної комісії. Потім працював у Криму. Згодом переїхав у Чернігів, де займав посаду діловода при земській управі. В Чернігові зустрів Віру Устимівну Дейшу, закохався, і вона стала його дружиною — вірним другом та помічником. Постійні матеріальні нестатки, конфлікти з владою та ще постійна зажура долею коханої жінки, Олександри Іванівни Аплаксіної, молодшої за нього на 16 років. У 1907 р. з анонімного листа дружина дізналася про стосунки чоловіка з Аплаксіною та примусила його дати слово не кидати родину. 1911 р. «Товариство прихильників української науки і штуки» призначило довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоб він міг звільнитись зі служби. Проте письменник почував себе дедалі гірше. Його мучили астма і туберкульоз. Навесні 1913 Михайла Михайловича Коцюбинського не стало.

«Тіні забутих предків»

Літературний рід: епос.

Жанр : повість.

Тема : зображення життя гуцулів у Карпатах на межі 19 – 20 ст. у гармонії з природою, традиціями і звичаями, з язичницькими й християнськими віруваннями.

Ідея : оспівування високого й красивого почуття – кохання. Поштовх для написання: перебування М. Коцюбинського в селі Криворівня (Івано-Франківська область), під час якого він отримав багато вражень від життя, звичаїв і обрядів гуцулів.

Інші назви: Тіні минулого, Голос віків, Відгомін Предковіку, Дар Предків забутих

Головні герої :

Іван Палійчук — дев’ятнадцята дитина у родині. Не відчуваючи себе комфортно серед людей, часто втікає в ліс. Добре знається на травах ще з семи років. Згодом знайомиться із Марічкою, дівчинкою з ворожого роду. Між дітьми зав’язується дружба, а згодом — кохання. Після смерті батька хлопець змушений іти працювати на полонину, і коли повертається, дізнається, що Марічка загинула. З великого горя Іван йде в ліс і там живе шість років. Потім повертається додому, одружується з Палагною. Закінчується його життя зустріччю із нявкою в образі Марічки. Іван йде за нею в ліс без страху, але мара зникає при появі чугайстра, доброго лісового духа. Потім Іванові вчувається її голос, і він, слідуючи за ним, падає з гори.
Марічка Гутенюк — кохана Івана. Познайомилася з Іваном ще з малечку. Поетична душа, складає і співає пісні, в той час як Іван грає на флоярі. Передчуває, що щасливо жити їм разом не судилося. Згодом, коли Іван пішов в найми, гине в Черемоші під час повені.
Палагна — дівчина з багатого роду, добра господарка. Але вона не була вдоволена своїм мрійливим чоловіком, який все більше любив пасти маржинку, а не ходити коло хати. Не розуміла вона й Іванових пісень. Палагна стає коханкою сусіда Юри.
Юра — мольфар, людина, наділена надприродними здібностями. Йому під силу відігнати градову хмару чи, навпаки, викликати дощ, урятувати худобу чи звести людину — залежно від обставин та уподобань. Стає коханцем Палагни і прагне звести чарами Івана зі світу.

Сюжет :

На початку твору розповідається про закохану молоду пару — Івана та Марічку. Вони належали до ворогуючих гуцульських родів Палійчуків і Гутенюків, боротьба між якими тривала уже давно. Проте це не стало на заваді їхньому коханню. Згодом Іван тривалий час змушений перебувати в наймах на полонині, а повернувшись він дізнається про смерть Марічки. Іван важко переживає загибель коханої. Одружився з Палагною та почав «ґаздувати». З часом Палагна стала «любаскою» сусіда Юри. Іван про це знав, проте йому було байдуже, тому що він не міг забути Марічку та змиритися з болем. Якось хлопець пішов у гори й почув там голос Марічки, попрямував за ним і зустрів кохану у вигляді мавки. Після короткої розмови вона зникла, натомість Іван зустрів чугайстра і спробував відволікти його, запросивши у танок, щоб Марічка могла якнайдалі утекти. Після танцю з лісовиком головний герой пішов за голосом коханої і зірвався в урвище. Наступного дня його ледь живого знайшли пастухи. Згодом він помер, і його поховали за місцевими звичаями (з танцями і розвагами).

Проблематика : гармонія між людиною та світом природи; життя і смерть, добро і зло, язичництво і християнство, сила кохання і неможливість жити без нього, вплив мистецтва на людину, роль праці в житті людини, стосунки батьків і дітей.

Сюжет повісті перегукується з трагедією Шекспіра “Ромео і Джульєтта”. Палійчуки і Гутенюки ворогують так само, як Монтеккі та Капулетті. Діти з ворожих родів кохають одне одного. Вкінці герої гинуть. У повісті широко використовуються діалектичні слова.

У 1964 році режисер Сергій Параджанов та оператор Юрій Іллєнко зняли однойменний фільм.

Композиція твору:

Експозиція: зображення карпатської природи — збирання гуцульських родин на Храмове свято до церкви — бійка між родинами Гутенюків і Палійчуків на ґрунті давньої, незапам’ятної неприязні.

Зав’язка: знайомство малих Івана й Марічки.

Розвиток дії: зустрічі малих Івана та Марічки, які пасуть скотину — малий Іван вирізає флояру й підслуховує мелодію Чугайстира — зародження кохання й стосунків юних Івана та Марічки — Іван прощається з Марічкою перед тим, як іти на кілька місяців на пасовище — перебування Івана на полонині — повернення Івана, який довідується, що Марічка втопилася — пошуки Іваном Марічки, зникнення його на 6 років — повернення Івана та його одруження на нелюбій Палагні — господарювання Івана й Палагни, «гуляння» Палагни в корчмі — Палагна проводить таємний обряд перед Великоднем і перша її зустріч із мольфаром — Палагна спостерігає битву Юра з грозовою хмарою — Палагна стає любаскою мольфара й нехтує Іваном — бійка Івана з мольфаром — Іван іде в гори, де його починає зводити нявка, яка набула вигляду Марічки — Чугайстир наздоганяє нявку — Іван грає на флоярі, щоб примусити танцювати Чугайстира й тим урятувати нявку.

Кульмінація– нявка повертається й заводить Івана до прірви — понівечений Іван помирає.

Розв’язка: похорони Івана: сумна частина + веселощі.

«Intermezzo»

Літературний рід: епос.

Жанр : новела.

Форма: монолог.

Присвята : кононівським полям.

Стиль – модернізм.

Течія – імпресіонізм.

Тема : зображення взаємодії митця і суспільства.

Ідея : утвердження думки, що людина щаслива лише в гармонії з природою, а митець відіграє важливу роль у суспільстві.

Образи М. Коцюбинський визначає у новелі Інтермеццо, що не є за жанровою ознакою драматичним твором.

Назви дійових осіб:

Моя утома (зневіра, надломленість, депресія, розчарування);
Ниви у червні (ниви в червні тільки починають набирати сили; символізують життєву енергію, а її так не вистачає головному герою);
Сонце (символ вічності, космічної енергії, сили);
Три білих вівчарки. (Оверко -“селянин”; Пава – “дворянин”, Трепов – “міністр внутрішніх спрів”)
Зозуля( символ, що втілює надію і життя; образ часу);
Жайворонки (символ творчого піднесення);
Залізна рука міста (потяг і саме місто, що вторгається в життя особистості);
Людське горе (становище народу);
Образ ночі (символ краси, одухотвореної Богом);
Образ білих мішків (образ повішених людей).

Сюжет новели — безфабульний: за його основу взято не подієву інтригу, а характерну для імпресіонізму гру настроїв. В «Intermezzo» вони проходять через три фази:

ДЕПРЕСІЯ. Вона викликана великою душевною втомою ліричного героя, який перебуває в конфлікті з самим собою. Михайло Коцюбинський показує людину, захоплену виром історичних подій, поставлену у ситуацію морального і громадянського вибору. Психічний злам, що під впливом цих подій відбувається в душі героя, змінює його ціннісні орієнтації, руйнує внутрішню рівновагу, призводить до роздвоєння особистості, стає основою психологічної драми. Ліричний герой новели — надломлений інтелектуал-митець, який втомився від “незліченних «треба» і безконечних «мусиш», від болю й мерзенних вчинків людей, від жаху, бруду їхнього існування, виривається із полону «сього многоголового звіра», їдучи з міста в українське село. Прагнучи спокою й самотності, герой опиняється в майже повному безлюдді, наодинці з природою. Проте навіть там він не може відігнати спогадів про повішених, про розправи над людьми, що боролися за землю і волю; про це йому нагадують навіть клички вівчарок, викликаючи болісні асоціації.

СПОКІЙНО-СПОГЛЯДАЛЬНИЙ СТАН. Цей стан з’являється під впливом гармонії, якої сповнене життя природи. А природа в новелі — щось більше, ніж просто тло. Вона одухотворена, недарма ж на початку твору письменник подав перелік «дійових осіб», серед яких є і «Ниви в червні», і «Сонце», і «Зозуля», і «Жайворонки». Перебуваючи серед розкішної природи, герой поступово звільняється від песимізму. Він гладить руками «соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі», милується волошками, вдихає пахощі «білої піни гречок», і п’є «теплий зцілющий напій сонця», слухає пісню жайворонка. Це додає йому сил, відчуття якнайтіснішого зв’язку із землею. Так починається його одужання.

ОБУРЕННЯ, ГНІВ, НЕТЕРПІННЯ. У чарівну мелодію кононівських полів і небес вриваються дисонанси, викликані контрастом між прекрасною природою і потворною реальністю людського життя. Одним із таких є зустріч із селянином-трудівником, (кульмінація), розмова з яким викликає в митця і співчуття, і справедливе обурення, й гнів; пробуджує нове бажання до творчості й боротьби. Ліричний герой прощається з нивами і йде «між люди», в місто, служити своєю творчістю народові: «Душа готова, струни тугі, налагоджені, вона вже грає». Таким чином, у новелі зображено еволюцію внутрішнього стану митця, зміну його настроїв у ставленні до людей — від цілковитої байдужості, роздратування, навіть ненависті — до співчуття, готовності активно діяти на благо суспільства. Отже, головною думкою твору є усвідомлення того, що інтелігент, митець не може бути самотнім, він повинен служити своєю творчістю народові, частиною якого він є.

Василь Стефаник

Народився 14 травня 1871 року в селі Русів Івано-Франківської області в сім’ї заможного селянина. У 1880 р. батько віддав до другого класу початкової школи в Снятині. Навчався у Снятинській міській школі, потім у польських гімназіях у Коломиї та Дрогобичі. Був виключений з Коломийської гімназії через участь у «Покутській трійці». По закінченні Дрогобицької гімназії вступив до медичного факультету Краківського Університету. Поступово втрачав зацікавлення медициною і зрештою у 1900 покинув університет. У 1904 р. одружився на дочці священика Ользі Гаморак мав трьох синів. У 1910 р. перейшов батьківський спадок у рідному селі, куди він переїхав і де прожив до кінця життя. Перші літературні спроби припадають на роки навчання в гімназії; 1897 в чернівецькій газеті «Праця» надруковано кілька його новел з життя покутського села. Засновує читальні «Просвіти», як член Радикальної партії агітує на виборах, виголошує палкі промови на вічах, 1908–1918 працює послом австрійського парламенту. 1916 Стефаник повертається до літературної творчості, яка триває до 1933. Радянський уряд з пропагандивною метою призначив йому в 1928 персональну пенсію, від якої, Стефаник у 1933 відмовився, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. Внаслідок чого його в УРСР аж до 1939 перестали згадувати. Відтоді його видають сфальшовано, представляючи як прихильника радянського ладу. Помер 7 грудня 1936 року.

«Камінний хрест»

Рід літератури: епос.

Жанр : психологічна новела (сам автор назвав свій твір студією, тобто художнім дослідженням внутрішнього світу головного героя).

Тема : еміграція галицького селянства на американський континент на межі XIX- XX ст.

Ідея : єдність селянина з рідною землею.

Герої : Іван Дідух, його дружина Катерина, їхні діти, кум Михайло, селяни.

Композиція : новела складається із семи розділів.

Експозиція: розповідь про повернення Івана Дідуха з 10 років служби у війську, про горб, що залишився йому в спадок. Тяжка праця на горбі.

Зав’язка: прихід гостей до хати Івана. Прощання з односельцями. Зізнання Івана у тому, що самому тоскно на душі. Екскурс у минуле: розповідь Івана про те, як сини дійшли думки про виїзд. «Два роки нічого в хаті не говорилось, лише Канада та й Канада...». Він дуже жалкує, що молодь не хоче триматися землі своїх пращурів.

Розвиток дії: гості пригощаються, ведуть розмови. Іван з Михайлом співають, як у молоді літа.

Кульмінація: син нагадує батькові, що час виходити. Люди плачуть: «...Ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач». Іван із дружиною пускаються в танець — власне кульмінаційний епізод, — від якого «люди задеревіли», у якому вилився назовні весь розпач прощання навіки. Сини силоміць виносять обох з хати.

Розв’язка: односельці проводжають сім’ю Дідухів. Іван іде танцюючи. Уся процесія зупиняється біля хреста, що Іван поставив на горбі. Чоловік каже дружині, щоб знала, що там викарбувані їхні імена: «Видиш, стара, наш хрестик? Там є вібито і твоє намено. Не біси, є і моє, і твоє».

Проблематика твору : віковічного зв’язку з рідною землею; сумлінної праці на землі як вияву народної етики й моралі, як обов’язку, єдиного засобу і виправдання буття селянина; соціальна проблема масового зубожіння селян, що спричинило еміграцію за океан.

Художній напрям, стиль : модернізм, експресіонізм.

Примітки: Характерною особливістю твору є символічність та яскрава образність. Проводи родини Дідуха автор змалював подібно до похорону. Іван не просто залишає рідний дім, друзів та односельчан. Він залишає на цьому пагорбі свою душу. Іван розуміє, що на чужині вже не буде собою. Він навіть не матиме можливості бути похованим у рідній землі. Тому він ставить цей хрест як пам’ятник і викарбовує на ньому своє ім’я та ім’я дружини.

Ольга Кобилянська

Народилася у містечку Гура-Гумора в Південній Буковині у багатодітній сім’ї. Через 5 років після народження батька перевели до м. Сучави. Пізніше вона жила в селі Димка, а з 1891 — у Чернівцях. Навчалася у німецькій школі. Перші її літературні твори написані німецькою мовою, пізніше почала писати рідною мовою. Взяла активну участь у феміністичному русі, ставши у 1894 однією з ініціаторок створення «Товариства руських жінок на Буковині». Творчість Кобилянської 1920-1930-х рр., коли Буковина опинилася під владою Румунії, проходила у складних умовах. У творах Кобилянської періоду першої світової війни та часів румунського панування з’явилися деякі нові мотиви. Творчість Кобилянської 1920-1930-х рр. підпадала під вплив символізму. Померла 21 березня 1942 року.

«Valse melancolique »

Рік написання – 1897.

Жанр – новела.

Літературний рід – епос.

Тема – зображення життя жінок-інтелектуалок, які прагнуть краси в житті.

Ідея – мистецтво є віддзеркаленням внутрішнього світу людини, її свободою.

Проблематика – жіноча рівноправність, свобода вибору, мистецтво і буденність, музика і реальність, пошуки щастя.

Головні герої:

Софія Дорошенко ─ творчо обдарована особистість, лірична й емоційна. Такі деталі, як подерті рукавички або затикання найменших щілин у вікні розкривають у ній нервову, вразливу, чутливу до світу, замкнену особистість. Мистецтво стає засобом саморозкриття, віддушиною для духовних сил героїні, яка зазнала приниження у житті (через нещасливе кохання).
Марта ─ втілення любові. Стримана, терпляча, жіночна, «ладна обійняти весь світ», «вчилася музики, язиків і різних робіт ручних». Готувалася стати вчителькою. За словами Ганни ─ вроджена жінка і матір.
Ганна ─ емоційна, нестримна, вибухова, непостійна. Однак натуру мала чисту, без фальшу. Її гарячковість швидко змінювалась добротою та чуйністю. Вона талановита і живе своїм ремеслом. В особистому житті не терпить приписів, їй байдуже, що скаже світ про її особисте життя. Мрія-розвиватися.
Мати й дядько Софії, гуцули, господиня помешкання, її син.

Сюжет

Експозиція — оповідь Марти про музику, враження від неї, життя з Ганнусею.

Зав’язка — рішення подруг взяти третього компаньйона для спільного проживання; поява Софії Дорошенко.

Розвиток дії – розмови подруг, їх уподобання, навчання, проблеми; смерть матері Софії.

Кульмінація – серцевий напад Софії, її згасання.

Розв’язка твору — похорон Софії, від’їзд Ганни до Італії, повернення, Мартине заміжжя.

Провідною темою новели музика, мистецтво та їх вплив на людину, а також доля талановитого митця. У творі представлено три артистичні натури Ганни, Марти та Софії. Вони різні за характером, але їх об’єднує любов до краси, прагнення до гармонії, фізичної та духовної досконалості. Художній аналіз їхніх думок та почуттів становить основний зміст твору. Героїні твору ─ сильні, вольові, самодостатні, горді та незалежні жінки, що прагнуть утвердитися в чоловічому світі. Вони не бояться лишитися незаміжніми, адже шукають щастя насамперед у собі. Мистецтво задовольняє їх запити.

Сюжетний ланцюжок твору :

Роздуми майбутньої вчительки Марти, від імені якої ведеться оповідь, про любов до класичної музики.
Знайомство з художницею Ганною, подругою Марти, що орендували разом квартиру.
Після підвищення орендодавцем плати за квартиру дівчата змушені шукати третю співмешканку.
Знайомство з Софією відбувається через повідомлення служниці, яка вказує на непривабливі деталі її гардеробу: подерті рукавички, ґудзик від пальта тримається на одній нитці.
Софія – професійна піаністка. Перше враження змінюється після виконання дівчиною етюду Шопена.
Марта вийшла заміж і стала зразковою дружиною та дбайливою матір’ю.
Ганна виїздить до Риму, де заводить вільні стосунки. Однак цей зв’язок, не скріплюючись справжніми почуттями, швидко розривається. Батька своєї дитини вона покидає. Сина бере повністю під свою опіку.
Трагічна доля Софії. Її талант не зміг зреалізуватися – не було кому покрити великі видатки, потрібні для здобуття освіти у Відні. Смерть матері та відмова дядька допомогти завдали їй страшенної муки. Звук розірваної струни фортепіано був останньою краплею для змученого серця. Воно не витримало ─ настала раптова смерть.

Леся Українка

Народилася 25 лютого 1871 в місті Новограді-Волинському. Вчилася у приватних учителів. У 6 років почала вчитися вишивати. 6 січня 1880р. дуже застудилася, початок тяжкої хвороби. Влітку 1883 року діагностували туберкульоз кісток, у жовтні цього ж року видалили кістки, уражені туберкульозом. У грудні Леся повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров’я поліпшується, з допомогою матері Леся вивчає французьку і німецьку мови. Починаючи з 1884 року Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря». Саме цього року з’явився псевдонім «Леся Українка». Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів». Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України. Історію кохання Лесі Українки часто розпочинають із Сергія Мержинського. Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, Одещині, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці. На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва. 7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві. Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Померла 19 липня 1913 року в Сурамі у віці 42 років.

«Contra spem spero»

Рід лірики: медитативна лірика.

Жанр: вірш.

Художній напрям, стиль – модернізм, неоромантизм.

Тема вірша : роздуми про негаразди у житті та сподівання на краще.

Головна ідея вірша є підняття духу та надії на те, що після чорної життєвої смуги буде біла. Вона запевняє, що якщо вірити у добро, коли навіть немає віри, світ змінюється на краще і всі негаразди легше пережити, коли знайти останню краплю надії. Ліричним героєм є сам автор. Головним – людина, яка хоче жити щасливо і намагається закрити очі на усі нещастя, які звалилися їй на плечі. У творі ліричного героя можна утотожнити з Лесею Українкою.

Віршовий розмір : тристопний анапест, перехресне римування.

Художні засоби :

Епітети: хмари осінні, весна золота, молодії літа, думи сумні, вбогім сумнім перелозі, барвисті квітки, сльози гіркі, кора льодовая, кора міцна, весела весна, гора крута крем’яная, камінь важкий, вага страшна, пісня весела, довга нічка, зірка провідна.
Метафори: владарка темних ночей Звертання: гетьте, думи, ви хмари осінні! ; геть, думи сумні!

Також, не можна не зазначити про присутність міфологеми у творі. Вірш привертає увагу своєю простотою думки та високо піднятим настроєм.

Уся поезія побудована на антитезах, причому художні протиставлення звучать як крилаті, афористичні вислови, їх виразність досягається за допомогою метафоричної образності, яка посилює емоційність звучання твору.

В основу вірша покладено міф про сізіфову працю. У такий спосіб Леся Українка висловлює власне життєве кредо: всупереч хворобі й нещастям обов’язково рухатися вперед. Вона вибирає шлях віри, надії, життєвої активності.

«Лісова пісня»

Рід літератури : драма.

Жанр: драма-феєрія (твір, у якому реальне поєднується з фантастичним, діють казкові персонажі).

Тема : розкриття зв’язку людини й природи, безсмертя вічних людських цінностей, добра і зла, волі як основного джерела щастя людини, різниці між високим покликанням людської душі та дрібним буденним життям, яка й призводить героя до трагедії.

Ідея : нездоланності життя, невмирущості мрії людини, віра в те, що найвищі людські життєві цінності безсмертні: що більше таких цінностей має людина, то світліші її ідеали, глибша і чистіша людська сутність. Тобто Добро завжди перемагає Зло.

Дійові особи : головні персонажі: Мавка, Лукаш; другорядні персонажі: дядько Лев, Лукашева мати, Килина, діти Килини; міфічні персонажі: «Той, що греблі рве», Потерчата, Русалка, Водяник, Русалка Польова, Доля, Злидні, Перелесник, Пропасниця, Куць, Лісовик, «Той, що в скалі сидить».

Композиція : найхарактернішою особливістю композиції «Лісової пісні» є органічне переплетення життя двох світів — природи й людини. Стосунки між людьми й лісовими істотами дають імпульси до зародження і розвитку конфлікту, що визначає сюжет феєрії, в якому розкриваються характери дійових осіб, реалізується творчий задум автора.

Складається з прологу і трьох частин. Зовнішньою композиційною особливістю драми є відсутність поділу актів на яви. Пролог являє собою самостійну драматичну сцену, прямо не зв’язану з розвитком сюжету. Він уводить читача у світ природи, знайомить із фантастичними істотами, які заселяють волинські хащі та лісове озеро. У пролозі окреслюється недобре, вороже ставлення «водяного роду» до людини. Згодом воно позначиться на подальшому розвитку подій; природа — повноправна дійова особа п’єси. Композиційно драма складається з прологу й трьох дій, співвіднесених з різними порами року, із зародженням, розвитком, згасанням інтимних почуттів і переживань Мавки та Лукаша. Пролог уводить читача у світ казки, в якій діють фантастичні істоти, містить у зародку вияви всіх конфліктів, реалізованих у драмі. Композиційну роль у творі відіграють картини природи. Сюжет твору становить історія кохання Мавки й Лукаша. Пори року змінюються відповідно до розвитку почуттів Мавки й Лукаша: провесна — пробудження кохання; весна— його розквіт; пізнє літо — зрада Лукаша (відбувається зав’язка конфлікту і перипетії кохання); осінь-зима — смерть Лукаша, але миттєвості весни символізують перемогу над смертю і поєднання душ закоханих; у такий спосіб авторка підкреслює також і багатогранний зв’язок людини й природи.

Особливість сюжетної побудови «Лісової пісні» виявляється у наявності двох кульмінаційних вершин, адже після першої кульмінації (Лукаш зраджує Мавку і сватає Килину; його вибір штовхає Мавку в обійми «Того, що в скалі сидить») події не йдуть на спад — третя дія («пізня осінь») виявляє колосальну боротьбу пристрастей: Лукаш перетворюється на вовкулаку і знову стає людиною, Килина заклинає Мавку, перетворивши її на вербу.

Розв’язка твору оптимістична: краса — вічна, як світ. Твір завершується ремаркою-епілогом: звучить «переможний спів кохання», «зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч», що єднає в пориві любові Мавку й Лукаша. Заметіль білого цвіту переходить у сніговицю. Коли вона минає, видно нерухомого Лукаша з усміхом щастя на устах. Новаторство Лесі Українки у змалюванні природи в «Лісовій пісні» виявляється у синтезі різних видів мистецтв, своєрідному кінематографічному ефекті, що передбачає швидку зміну звуків, рухів і навіть часу. У створенні відповідного емоційного настрою важлива роль належить широким поетичним ремаркам, які викликають в уяві читача відповідне пейзажне тло, сприяють докладнішому розкриттю світу дійових осіб.

Проблематика : духовності людини; пошуку гармонії в житті; кохання і зради; сімейного життя; високого пориву душі й буденності; матеріального і духовного в житті; життєвого вибору; роздвоєння душі; добра і зла; внутрішньої свободи людини; гармонії людини і природи.

Художній напрям, стиль: модернізм: неоромантизм.

У «Лісовій пісні» втілилося народне сприйняття навколишнього світу, давнє міфологічне мислення українців. У «Лісову пісню» письменниця вклала «цвіт душі». Твір вражає красою високої мрії, музикою мови. Сама ж історія написання п’єси нерозривно пов’язана з так званим грузинським періодом життя поетеси (1908-1913). Під впливом розлуки з рідним краєм Леся Українка, не маючи змоги через хворобу відвідати дорогу її серцю Волинь, згадала свої ліси і «затужила за ними». Саме ця туга, за словами самої поетеси, і була справжнім імпульсом до створення «Лісової пісні». П’єсу написано в небачено короткі строки — за дванадцять днів липня.

Микола Вороний

Народився 24 листопада 1871р. у сім’ї ремісника. Навчався у Харківському, пізніше — у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв’язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах на філософському факультеті. Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, режисером українського театру товариства «Руська бесіда», в редакції журналу «Життє і слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря». З 1897р. актор трупи М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших. Член РУП. У 1901р. залишив сцену і служив в установах Катеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. У 1910р. оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського. У 1917р. один із засновників Української Центральної ради. У 1917р. один із засновників і режисерів Українського національного театру. У 1920р. емігрував за кордон. Жив у Варшаві, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка. Після повернення в Україну у 1926р. викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фото кіноуправлінні У 1934р. було заарештовано як польського шпигуна. 7 червня 1938р. розстріляний за вироком УНКВС з групою селян. 10 листопада 1957р. рішенням президії Кіровоградського обласного суду було реабілітовано.

«Блакитна Панна»

Рід літератури : пейзажна лірика.

Жанр : вірш.

Тема : “має крилами Весна запашна, лине все в прозорих шатах, у серпанках і блаватах…”.

Ідея : довгожданна, нездоланна… ось вона – Блакитна Панна!…

Мотиви : возвеличення краси природи та єдність її з мистецтвом.

Віршовий розмір : хорей.

Художній напрям, стиль: модернізм: символізм. У поезії, попри символічні образи, звучить неоромантичне звеличення краси природи.

Микола Вороний витворює гімн весняній природі, молодості, натхненню. Новаторство письменника стосовно цього твору виявилося в розширенні музичних можливостей українського вірша. Поезія перегукується з віршем П. Тичини «Арфами, арфами...».

Художні засоби :

епітети: весна запашна, прозорих шатах, вродою святою, неземною чистотою, променистою росою ;
метафори: ” сміючись на пелюстках, на квітках” ;
порівняння: а вона, як мрія сна чарівна ;
гіпербола: сміючись на пелюстках, на квітках ;
анафора: має крилами Весна запашна ;
інверсія: лине все, крізь блакить майорить, сяє вродою, сміючись на пелюстках.

Олександр Олесь

Народився 4 грудня 1878 року в м. Білопілля Слобожанщини, Сумської області в чумацько-селянській сім’ї. Закінчив початкову школу й двокласне училище, а у віці 15 років (1893) вступив до хліборобської школи у містечку Деркачі неподалік Харкова. Брав участь у випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», в яких з’являються його перші вірші. Став вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, незабаром через матеріальні нестатки змушений був залишити його. У 1903р. вступив до Харківського ветеринарного інституту. Опісля працює на Дарницькій скотобійні. Визначальним фактом у житті стала поїздка на відкриття пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві. Творчість виразно поділяється на два періоди — в Україні (1907–1918) та в еміграції (1919–1944). Подорож Гуцульщиною у 1912 р. збагатила поета незабутніми враженнями. У 1913 р. побував в Італії. Після більшовицького жовтневого перевороту опиняється за кордоном (1919). За кордоном оселяється і періодично живе в Будапешті, Відні, Берліні, Празі, видає ряд збірок, основна тема яких — туга за Україною. На твори, писані Павлом Тичиною на замовлення партії, Олександр Олесь відгукнувся віршем-докором «І ти продався їм, Тичино…». 22 липня 1944 року Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі після того, як одержав повідомлення про загибель сина Олега Ольжича.

«Чари ночі»

Рік написання – 1904.

Збірка: «З журбою радість обнялась».

Літературний рід : інтимна лірика.

Жанр : романс (він став популярною народною піснею). Вид лірики “Чари ночі”: інтимна (любовна).

Провідний мотив : захоплення красою життя й красою кохання.

Віршовий розмір : чотиристопний ямб.

Римування : перехресне.

Тема: скороминущість людського життя, тимчасовість життя людини на землі; момент кохання.

Ідея: утвердження кохання як найважливішого в житті людини, як сенсу життя; заклик насолоджуватися життям перед обличчям тлінності; гімн природі й красі.

Лірична оповідь у творі ведеться трьома особами: автора, ліричного героя, тебе. У вірші наявне обрамлення. Поезія побудована на паралелізмах.

Образи: людей: ліричний герой — закоханий; Фауст — людина, яка хоче повернути минуле; примарна кохана; міфологічних істот: боги; природи: солов’ї, весна, шумляче море, земля, лист, квітка, струмок, зорі у воді, хмари, туман, верби п’яні; предметів і явищ: поцілунок, мить життя, струни золоті, бенкет весни, дзвін чарок, бажання, холодні груди.

Символічні образи: солов’ї (символ весни, кохання); іскра (символ душевної енергії, завзяття); бенкет весни (символ буяння природи й життя); Фауст (символ неповоротності минулого, минущості, марності намагань).

Композиція: вірш складається з 12 куплетів-чотиривіршів.

Художні засоби : “Сміються, плачуть солов’ї” – антоніми. Також використовуються метафори, анафора, епітети.

«О слово рідне! Орле скутий!..»

Рік написання : 1907.

Рід літератури : патріотична лірика.

Жанр : ліричний вірш.

Тема : любов до рідної мови і заклик до її збереження.

Ідея : рідне слово має стати духовною зброєю народу.

Віршовий розмір : чотиристопний ямб.

Римування: кільцеве.

Художні засоби виразності: алітерація; епітет; порівняння; метафора; метонімія; риторичне звертання, риторичне заперечення. У вірші багато риторичних окликів.

Мотиви: «сила слова», «національне безпам’ятство», «краса слова», «слово — зброя»; «місія митця».

Образи: людей: ліричний герой — людина-патріот, яка любить рідну мову й займає активну громадянську позицію; діти — українці, які відцуралися рідного слова; чужинці; природи: орел, дерева, зорі, Дніпро, сонце, дощі; предметів і явищ: слово; шум, музика, спів, рев, меч. Символічні образи: скутий орел (символ великої сили й свободи, яка неприродно скута); сонце (символ нового життя); судні дощі (символ покари за гріх безпам’ятства); меч (символ сили слова).

Композиція (зміст): ліричний герой звертається до слова, називаючи його скутим орлом — говорить, що слово чужинцям кинутого на сміх безпам’ятними дітьми — показує красу слова — звертається до слова бути його мечем, сонцем, дощем судним для краю рідного.

ТЕМА 4 : «МОРФОЛОГІЯ»

2019-12-25T21:05:21.581Z

ТЕМА 4.1 : «ІМЕННИК»

Іменник – це частина мови, яка означає предмет і відповідає на питання хто? що?

Синтаксична роль :

підмет (Політики погомоніли трохи та й розійшлися) та додаток (Василь знайшов Степана).
неузгодженим означенням (Рука Сашка легла на моє плече);
іменною частиною складеного присудка (Він завжди був чудовим хлопцем);
обставиною (Наталка з Ларисою вийшли з будинку).

Серед іменників виділяються такі групи слів:

загальні назви – власні назви;
назви істот – назви неістот;
конкретні – абстрактні;
збірні;
речовинні.

Загальні та власні назви

Загальні іменники позначають предмети в цілому. Власні іменники індивідуально позначають окремі предмети або особи.

Назви істот та неістот

Назви істот – хто?

Назви неістот – що?

Конкретні та абстрактні

Іменники, що називають предмети, явища навколишньої дійсності, які можна пізнати органами чуття людини, називають конкретними.

Абстрактні іменники не мають конкретного лексичного значення, а називають поняття, явища чи властивості, які не сприймаються органами чуття. Характерною ознакою абстрактних іменників є суфікси -ість, -ств(о), -зтв(о), -цтв(о), -анн(я), -изм, -ізм, -їзм.

Абстрактні іменники переважно вживаються у формі однини.

Збірні

Збірні: козацтво, студенство, зілля, братство

Збірні іменники – це назви сукупності однакових чи подібних предметів, які здатні сприйматися як одне ціле.МОРФОЛОГІЧНІ ОЗНАКИ ІМЕННИКА

Іменник має такі морфологічні ознаки:

рід:

чоловічий – блокнот, край;
жіночий – пожежа, матуся;
середній – небо, дитинство;

Чоловічий рід :

біль

живопис

кір

літопис

накип

на́сип

не́жить

пере́пис

пил

полин

рукопис

Сибір

собака

степ

ступінь

степінь

шампунь

тюль

туш (музичний твір)

Жіночий рід:

путь

розкіш

не́хворощ

туш (фарба)

число:

-однина – громадянин, музей

-множина – громадяни, музеї

відмінок:

-називний – вікно

-родовий – вікна

-давальний – вікну

-знахідний – вікно

-орудний – вікном

-місцевий – (на) вікні

До незмінюваних іменників належать:

а) іншомовні слова з кінцевим голосним: бюро, кіно, шасі, парі, кенгуру, рагу, меню, кашне, шосе, але пальто, пальта, в пальті (виняток);

б) жіночі прізвища на приголосний та на -о: Віри Зінчук, Оксані Дяченко, з Ольгою Пакало (чоловічі прізвища відмінюються: про Петра Тищенка, Петрові Тищенку, Олега Мороза);

в) російські прізвища на -их, -ово, -ого (Черних, Крутих, Бєлово, Живаго): Олені Живаго, Юрієві Живаго, з Тетяною Черних, з Олексієм Черних;

г) більшість складноскорочених слів-абревіатур: контора СТО (станції технічного обслуговування), у БМУ (будівельно-монтажному управлінні), але їхати на ЛАЗІ (на автобусі Львівського автобусного заводу);

ґ) складноскорочені слова, у яких другим елементом виступає іменник у непрямому відмінку: заввідділу, комвзводу.

Написання й відмінювання чоловічих і жіночих імен по батькові

Чоловічі імена по батькові творяться додаванням до основ власних імен суфікса -ович (від іменників чоловічих імен): Олександр — Олександрович, Василь — Васильович.

Жіночі імена по батькові творяться додаванням до основ власних імен суфікса -івн (а), від імен на -й — -ївн(а): Василь — Василівна, Сава — Савівна, Ілля — Іллівна.

Зверніть увагу! Григорій — Григорович, рідше — Григорійович, Григорівна, рідше — Григоріївна; Микола — Миколаївна, Яків — Яківна, рідше — Яковлівна.

Кличний відмінок імен по батькові

Імена по батькові жіночого роду мають закінчення -о: Олено Іванівно, Ірино Василівно, Надіє Михайлівно; імена по батькові чоловічого роду мають закінчення -у: Петре Івановичу, Степане Васильовичу.
Звертання, що складаються з кількох слів
У звертаннях, що складаються з двох власних назв (імені та по батькові) або із загальної назви та імені, обидва слова мають форму кличного відмінка: Людмило Миколаївно, друже Максиме, пані Маріє, брате Василю, тітко Василино.
У звертаннях, що складаються з загальної назви і прізвища, кличний відмінок має загальна назва, а прізвище виступає у формі називного відмінка: колего Іванченко, пане Чорний, добродію Прищепа, депутате Соколовський.
У звертаннях, що складаються з двох загальних назв, кличний відмінок обов’язково має перше слово, а друге може виступати у формі як називного, так і у формі кличного відмінка: пане офіцере (офіцер), добродію опоненте (опонент), пане голово (голова).

ТЕМА 3 : «ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ XVIII – ПОЧАТКУ XX СТ.» (частина 2)

2019-12-15T19:51:41.552Z

Тарас Шевченко

Народився 9 березня 1814 року у селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії в закріпаченій селянській родині. Дитячі роки проходять у селі Кирилівка. Восени 1822 року починає вчитися грамоти у місцевого дяка. Залишившись сиротою, іде наймитувати до дяка Богорського, який прибув з Києва. Не витерпівши знущань дяка, тікає від нього і шукає в навколишніх селах учителя-маляра. 1828 року взяли козачком (слугою) до панського двору у с. Вільшану. Упродовж майже 2,5 років — з осені 1828 року до початку 1831 р. — Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні. Переїхавши 1831 року з Вільно до Петербурга, Енгельгардт взяв із собою Шевченка і віддав його в науку на 4 роки до живописця Василя Ширяєва. Улітку 1836 р. він познайомився зі своїм земляком — художником І. Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, В. Григоровичем і О. Венеціановим. Навесні 1838 Карл Брюллов та Василь Жуковський викупили молодого поета з кріпацтва. Незабаром став студентом Академії мистецтв. Першу збірку своїх поетичних творів видав 1840 під назвою «Кобзар». 25 травня 1843 року з Петербурга виїхав в Україну. В лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву. У 1844р. написав гостро політичну поему «Сон» («У всякого своя доля»), ставши на шлях безкомпромісної боротьби проти самодержавної системи тодішньої Російської Імперії. 5 квітня рада Академії мистецтв видала квиток на право проїзду на Україну. Вже в листопаді 1845 року збори Академії мистецтв у Петербурзі затвердили рішення ради про надання звання некласного художника. 31 березня (12 квітня) 1845 року виїхав із Петербурга через Москву до Києва. Навесні 1846 року прибув до Києва, оселився в будинку. У квітні пристав до Кирило-Мефодіївського братства. Заарештували 5 квітня 1847, відправили до Петербурга й ув’язнили в казематі. Заслали в солдати до Оренбурга. Деяке полегшення становища Шевченка настало навесні 1848 унаслідок включення його до складу Аральської експедиції. У квітні 1850 Шевченка вдруге заарештовано і, після піврічного ув’язнення, запроторено в Новопетровський береговий форт. Звільнено з заслання у 1857 р. Навесні 1858 поет прибув до Петербурга. Влітку 1859 року повернувся в Україну, якої вже 12 років не бачив. До останніх днів свого життя поет перебував під таємним поліційним наглядом. 10 березня 1861 року Шевченко помер.

«Катерина»

Жанр : соціально-побутова поема.

Літературний рід: ліро-епос.

Тема : доля жінки-матері у тогочасному суспільстві.

Ідея : гнівний осуд панської розбещеності, співчуття жінці-матері, захист знедолених. Ідея вільного кохання.

Образи поеми : Катерина — образ України. Іван — образ байстрюка. Офіцер — негідник (в кульмінації). Композиція: 5 розділів: звернення до дівчат-селянок; народження нешлюбного сина; прощання з батьками; поневіряння Катерини на чужині; зустріч із спокусником-офіцером і смерть Катерини.

Сюжет :

Експозиція: пролог-звернення поета, в якому він застерігає дівчат не кохатися із москалями; кохання і розлучення Катерини з офіцером.
Зав’язка: Катерина за наказом батьків іде з рідної домівки.
Кульмінація: героїня зустрічається з москалем; вона накладає на себе руки.
Розв’язка: епілог — доля Івася-байстря, його випадкова зустріч з «батьком».

Проблематика : любов і страждання; батьки і діти; моральні закони тогочасного суспільства, їх порушення; честь і безвідповідальність; крах ілюзій.

Поему «Катерина» Т. Шевченко присвятив В. Жуковському на пам’ять 22 квітня 1838 року, дня викупу поета з кріпацтва.

«Кавказ»

Літературний рід: ліро-епос

Жанр: сатирична поема з елементами лірики

Тема: викриття загарбницької політики російського самодержавства, реакційної ролі церкви й дворянської моралі.

Ідея: співчуття поневоленим, схвалення патріотичної, мужньої боротьби горців, утвердження безсмертя народу; заклик до об'єднання зусиль народів для боротьби проти спільного ворога - російського царату.

Сюжет: Поема розповідає про загарбницьку безглузду війну, що десятиріччями веде самодержавство з маленькими кавказькими народами, чия національна свідомість настільки висока, що не вдається цей народ здолати. У творі звучить ніби гімн героям-кавказцям, що борються за волю, й звинувачення в безглуздій невиправданій війні, яка не принесе користі ні Кавказу, ні народам імперії. Тільки верхівка країни може отримає зиск і задоволення.

Експозиція: романтичне зображення величних Кавказьких гір; розповідь давньогрецького міфу про Прометея.
Зав’язка: роздуми автора над стражданнями, приниженням народу від жорстоких гнобителів та засудження бездіяльності людей у зв’язку з цим.
Кульмінація: монолог-звернення колонізатора до горця.
Розв’язка: інтимний реквієм по загиблому другові Якову де Бальмену, вбивця якого царизм, а зовсім не горці.

Віршовий розмір: значна частина сатири написана чотиристопним ямбом

І. Франко назвав «Кавказ» огненною поемою.

Поема присвячена Я. П. де Бальмену (1813-1845) - офіцеру, художникові-аматору. Т. Шевченко зблизився з ним влітку 1843 р. на Полтавщині, де Я. П. де Бальмен перебував тоді у відпустці. У 1845 р. Я. П. Бальмен, який служив у діючій армії на Кавказі, загинув у бою.

«Сон» ( «У всякого своя доля…» )

Рід літератури: ліро-епос.

Жанр : сатирична поема (зразок політичної сатири).

Тема : зображення загарбницької політики російського самодержавства і прогнилої дворянської моралі.

Ідея : засудження аморальності й паразитизму російського самодержавства, заклик до самоусвідомлення народу, пробудження його національної гідності, пристрасне заперечення національного і соціального гноблення народів.

Композиція : композиція твору спрямована на показ широкої панорами царської Росії:

вступ (має характер філософських роздумів);
три частини — картини закріпаченої України, сибірської каторги, столиці Російської держави — Петербурга; завершення.

Поема написана у формі розповіді від першої особи, яка відкриває широкий простір для виявлення авторського ставлення до зображуваних подій та естетичної їх оцінки. Проте автор твору виступає в поемі не безпосередньо, а в літературній масці умовного автора-оповідача про «напрочуд дивний» сон, фантастичні пригоди й комічні події, які йому наснилися.

Сюжет :

Експозиція: пролог, у якому поет розмірковує над тим, що кожна людина має власну долю; зображує соціальні й моральні гріхи, які процвітають у країні.
Зав’язка: лаштування п’яного ліричного героя до сну і врешті-решт його політ до неба.
Розвиток подій: змалювання загальної картини життя у часи покріпачення самодержавством простого люду. Кульмінація: сатиричне висміювання катів і грабіжників народу.
Розв’язка: «Не здивуйте, / Брати любі, милі, / Що не своє розказав вам, / А те, що приснилось».

І. Франко: «Сон» — це, безперечно, перший в Росії сміливий і прямий удар на гниль і неправду кріпацтва».

«І мертвим, і живим, і ненародженим …»

Рід літератури: ліро-епос.

Вид лірики: патріотична (громадянська).

Жанр: поема-послання.

Тема: зображення морального обов’язку свідомого громадянина перед власним народом; показ змодельованого образу національної еліти, визначення її політичних та морально-етичних орієнтирів.

Ідея: засудження аморальності й паразитизму російського самодержавства, заклик до самоусвідомлення народу, пробудження його національної гідності, пристрасне заперечення національного і соціального гноблення народів.

Композиція: композиційно послання оформлене суцільним ліричним монологом, художній прийом діалогізації надає драматизму та емоційної напруженості деяким рядкам твору. Поет зіставляє сучасне з минулим, заглядаючи і в майбутнє. Хоча твір поданий суцільним текстом, за змістом поеми композиційно вирізняються п’ять частин, у кожній з яких ліричний сюжет збагачується новою темою.

Епіграф розкриває головну ідею твору: «Коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить — брехня це». Вступ — розгортаються обидва мотиви: критика української еліти; заклик до соціального примирення, активного громадського життя заради відродження нації.
Завершення — концентрація смислу твору, заклик до інтелігенції повести народ праведним шляхом. Поема не має сюжету. Поет звертається до своїх земляків, закликаючи їх до боротьби та духовного відродження. Шевченко іронічно ставиться до багатьох тогочасних реалій України, наприклад до відсутності етнічної самовизначеності українців, що попри це намагаються дотримуватись прогресивних суспільно-політичних поглядів.

Проблематика: осуд національної байдужості й нагадування: «нема на світі України, немає другого Дніпра»; викриття лакейського схиляння перед чужоземним і заклик: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь»; засудження конформізму (пристосуванства) значної частини української еліти: «Славних прадідів великих правнуки погані»; осуд комплексу меншовартості («Чого ви чванитеся, ви! сини сердешної Украйни...»); критичний перегляд національної історії з метою уникнути помилок державотворення у майбутньому («Прочитайте знову тую славу...»).

Особливість назви твору: Мертві — українські поміщики-кріпосники; живі — інтелігенція, про яку поет найбільше говорить у творі; ненароджені — простий народ, поневолений, неготовий до участі в боротьбі. У заголовку цього твору ��втор звертається не тільки до своїх сучасників, а й до «ненарожденних земляків», тобто до наступних поколінь українців — отже, й до нас. Він вчить, що наш порятунок -— у єдності всіх сил нації.

Епіграфом твору стали слова з Біблії: «Коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить — лжа оце». Шевченко таким епіграфом натякає на панів, які експлуатують кріпаків і водночас стверджують, що люблять народ. Цим самим поет порушує проблему лицемірства, фальшивого патріотизму, що ведуть згодом до зради, утрати своєї національної свідомості.

«Заповіт»

Рід літератури : лірика.

Вид лірики : патріотична (громадянська).

Жанр : ліричний вірш.

Віршовий розмір : хорей.

Тема : заклик до українського народу звільнитися від кайданів самодержавства, боротися за вільне життя, відстоювати інтереси простого люду.

Ідея : віра поета у світле майбутнє України.

Провідний мотив : заклик до українського народу звільнитися від кайданів самодержавства, боротися за вільне життя, відстоювати інтереси простого люду; віра поета у світле майбутнє України.

Композиція : за формою «Заповіт» — монолог. Складається із шести строф, що об’єднані попарно й утворюють ніби три сходинки, кожна з яких має свою провідну думку, певні ритми та інтонацію, а разом становлять гармонійну цілісність. Це розвиток-переживання ліричного героя про долю народу.

Експозиція: «Як умру, то поховайте... На Вкраїні милій...».
Зав’язка: «...Як понесе з України... Кров ворожу...».
Кульмінація: «...Вставайте, / Кайдани порвіте...».
Розв’язка: «...І мене... Не забудьте пом’янути / Незлим тихим словом».

Художні засоби :

Епітети: «степ широкий», «Вкраїна мила», «лани широкополі», «вража зла кров», «сім’ї великій… вольній, новій», «незлим тихим словом», «синєє море».
Повтори: «Як… було…», «реве ревучий», «в сім’ї…».
Символічними є образи: ревучий Дніпро, широкий степ, широкополі лани,— бо вони — свідки «козацької слави».

Пантелеймон Куліш

Народився 7 серпня 1819 року в містечку Воронежі Чернігівської губернії. Навчався в Новгород-Сіверській гімназії. а першим його літературним твором була оповідка «Циган», яку він витворив із почутої від матері народної казки. З кінця 1830-х років Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Дістав посаду викладача в Луцькому дворянському училищі. Згодом працює в Києві, у Рівному, а коли журнал «Современник» починає друкувати в 1845 році перші розділи його славетного роману «Чорна рада», запрошують його до столиці на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету. Через два роки Петербурзька Академія наук посилає Куліша у відрядження в Західну Європу, куди він вирушає із своєю вісімнадцятирічною дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською, з якою побрався 22 січня 1847 року. У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують і повертають до Петербурга. Його ув’язнили на два місяці в арештантське відділення шпиталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. Після довгих клопотань здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей». У 1850-х повертається до Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися деякий час він не мав права. Працюючи у Варшаві в 1864 — 1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», він готує тритомне дослідження «История воссоединения Руси». В останні роки життя оселяється на хуторі Мотронівка поблизу Борзни Чернігівської губернії. Куліш багато перекладає, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, готує до видання в Женеві третю збірку поезій «Дзвін». У змаганні знесиленого тіла з творчим духом і пішов Пантелеймон Куліш з життя 1897 року на своєму хуторі Мотронівка.

«Чорна рада»

Рід літератури : епос.

Жанр : (перший) історичний роман-хроніка.

Тема : зображення історичних подій у Ніжині 1663 р. — доби Руїни.

Головна ідея : викриття і засудження доби Руїни; утвердження думки про необхідність національної злагоди українців, про те, що провідною силою для розумної організації українського суспільства є його національна еліта (культурна, освічена, здатна до мудрого державотворення).

Історична основа : події, що відбувалися в Україні в роки Руїни, коли після смерті Б. Хмельницького почалася боротьба за гетьманську владу. Україну тоді роздирали різні соціальні пристрасті й політичні орієнтації, що й призвели до «чорної» ради 1663 року (на раді, крім козацької старшини, була присутня також «чернь» — запорожці, селяни, міщани, тому її й названо «чорною»). Деякі претенденти на булаву думали не про долю України та її народу, а про власну вигоду. З цією метою вони зверталися по допомогу то до польської шляхти, то до турків і татар, то до Москви. Україна була розколота. На Правобережжі правив польсько-шляхетський ставленик Павло Тетеря. На Лівобережжі України точилася запекла боротьба між кількома претендентами на гетьманування, серед них — переяславський полковник Яким Сомко, обраний на старшинській раді в Козельці наказним гетьманом, хоч російський цар і не затвердив його, та кошовий отаман Запорозької Січі Іван Брюховецький. 27-28 червня 1663 року в Ніжині відбулася «чорна» рада, за підсумками якої гетьманом було обрано Брюховецького, а Сомка покарано. Пишучи роман, письменник спирався на численні документи, наукові джерела, літописи, зокрема «Літопис Самовидця». У романі діють реальні історичні особи — Яким Сомко, Василь Золотаренко, Павло Тетеря, Матвій Гвинтовка, Вуяхевич.

Головні герої : наказний гетьман Лівобережжя, переяславський полковник Яким Сомко, правобережний гетьман Павло Тетеря, ніжинський полковник Василь (Васюта) Золотаренко, кошовий отаман Запорозької Січі Іван Брюховецький, запорозький козак, курінний отаман Кирило Тур; полковник і панотець Шрам, його син Петро Шраменко; колишній козак, господар хутора Михайло Черевань, його дружина Меланія і донька Леся; Божий чоловік.

Композиція : роман складається з вісімнадцяти частин, у ньому наявні дві сюжетні лінії: головна — політична (вибори гетьмана) і другорядна (любовна). Оригінальним композиційним прийомом (стрижнем) у творі є романтичний образ дороги, якою полковник Шрам і його син їдуть із Правобережної України на Лівобережну до наказного гетьмана Якима Сомка.

Експозиція: зображення історичної епохи, у якій відбуватимуться події твору, знайомство з головними героями роману.
Зав’язка: прагнення Шрама підтримати на раді Я. Сомка, подолати розбрат і безлад серед козацтва.
Кульмінація: проведення «чорної» ради, за підсумками якої І. Брюховецький — гетьман, Я. Сомко — в’язень. Розв’язка: смерть Я. Сомка, І. Шрама; одруження Петра з Лесею.

Композиція роману насичена пригодницькими елементами. Зокрема це епізоди з викраденням Лесі, лицарський двобій, запорозькі суд і кара.

Проблематика : незалежності України; патріотизму і зради; ролі державного діяча; ставлення влади до народу; боротьби добра і зла; батьків і дітей; кохання і подружнього щастя; людини і народної моралі; козацтва, Запорозької Січі, її місця в історії; вірності обов’язку, козацької честі; цінності людського життя.

Іван Нечуй-Левицький

Народився 25 листопада 1838 року в м. Стеблеві Київської губернії, в сім’ї сільського священика. У 7 років віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. У 14 років вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. Закінчивши семінарію, рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем. 1861 року вступає до Київської духовної академії. 1865 року закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар’єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії в гімназіях Каліша та Седлеця. Одночасно з педагогічною діяльністю починає писати. З 1873 року працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів. Потрапляє під таємний нагляд жандармерії. 1885 року І.Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці. До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 2 квітня 1918 року.

«Кайдашева сім’я»

Літературний рід: епос.

Жанр: соціально-побутова повість.

Тема : змалювання побуту й психології українських селян у перші десятиріччя після скасування кріпацтва, з усіма його складнощами й суперечностями на прикладі однієї родини.

Головна ідея : засудження індивідуалізму егоїстичних натур і норм народної моралі, що є головними причинами духовної роз’єднаності в родині.

Проблематика : батьків і дітей; сімейних стосунків; виховання; народної моралі; віри в Бога; людської гідності; добра і зла.

Головні герої: Маруся Кайдашиха, Омелько Кайдаш, Карпо, Мотря, Лаврін, Мелашка.

Прототип сім’ї Кайдашів - сім’я Мазурів із кутка Солоний

Місце дії: село Семигори

Композиція: 9 розділів

Сюжет:

Експозиція – опис села Семигори, портрети головних героїв, розмова Карпа та Лавріна про одруження.
Зав’язка – одруження Карпа з Мотрею
Розвиток дії - постійні сутички в родині, одруження Лавріна з Мелашкою, проща Мелашки до Києва, смерть Омелька Кайдаша, розподіл спадщини.
Кульмінація – сутичка Мотрі з Марусею, внаслідок якої Маруся втратила око.
Розв’язка – примирення двох сімей після того, як засохла груша.

Особливості повісті:

Перший в українській літературі твір, який зображує життя української сім’ї в пореформений період.
Зображення руйнування патріархальних відносин на селі та в сім’ї (син піднімає руку на батька).
Діалоги в повісті рухають і розгортають дію.
Всі епізоди виписані в гумористично-сатиричному плані.
У повісті згадується понад 30 релігійних свят
Повість багата фразеологізмами.

Панас Мирний (Рудченко)

Народився 13 травня 1849 року в родині бухгалтера повітового казначейства в місті Миргороді на Полтавщині. Після кількох років навчання в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищі чотирнадцятилітній хлопець йде на роботу. Чиновницька служба почалася в 1863 році в Гадяцькому повітовому суді. Наступного року він переходить у повітове казначейство помічником бухгалтера, а згодом, після короткочасного перебування в Прилуках, займає цю ж посаду в Миргородському казначействі. З 1871 року Панас Рудченко живе і працює в Полтаві, займаючи різні посади в місцевій казенній палаті. Перші його твори (вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав»), підписані прибраним ім’ям Панас Мирний, з’явилися за кордоном, у львівському журналі «Правда» в 1872 році. Ще 1875 року в співавторстві з братом Іваном Біликом було закінчено роботу над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» , в зв’язку з так званим Емським указом твір не був опублікований і вперше з’являється в Женеві у 1880 році. Ще за молодих років він був зв’язаний з революційним визвольним рухом, з 1875 року брав участь у нелегальній роботі революційного гуртка «Унія». Коли 1914 року було заборонено вшанування пам’яті Шевченка, письменник у відозві, написаній з цього приводу, висловлює глибокий протест і обурення діями російської влади. Після встановлення Радянської влади в Україні Мирний, незважаючи на свій похилий в��к, іде працювати в Полтавський губфінвідділ. Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року.

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Літературний рід: епос.

Жанр : соціально-психологічний роман-епопея (співавторство з братом Іваном Біликом).

Інша назва (авторський підзаголовок): «Пропаща сила».

Тема : зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва, напередодні і під час реформи 1861 року; зображення життя і еволюції Чіпки Варениченка.

Ідея : соціальні умови вмотивовують вчинки героїв роману, штовхають їх на слизьку дорогу.

Композиція : Роман складається з чотирьох частин, кожна з яких відповідно поділяється на дрібніші розділи. Ці розділи становлять так звану «зовнішню» композицію твору.

I частина розповідає про дитинство та юність Чіпки.
II частина присвячена сторічній історії села Піски.
III частина знайомить зі складною долею селянина-бунтаря.
IV частина завершує трагедію Чіпки Варениченка.

Історія написання : нарис «Подорож (подоріжжя) від Полтави до Гадяча»; повість «Чіпка»; роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» .

Прототип Чіпки – Василь Гнидка.

Місце дії – село Піски.

Час – понад 150 років.

Головні герої : Чіпка, його мати Мотря («найбільш трагічний жіночий об��аз української літератури»); батько – Іван Варениченко (Хрущ, Хрущов, Притика); Оришка – бабуся Чіпки; Максим Ґудзь, Матня, Лушня, Пацюк – «Пропаща сила»; Явдоха (Явдошка) – дружина Максима; пани Польські; чиновництво – Порох, Чижик; Галя («польова царівна») – дружина Чіпки, Грицько – друг дитинства Чіпки; Христя – дружина Грицька.

Проблематика : Людина і суспільство; Батьки і діти; Добро і зло; Народна мораль; Жіноча доля; Кріпацька неволя; «Пропаща сила»; Хабарництво.

Іван Карпенко-Карий ( Іван Карпович Тобілевич )

Псевдонім «Карпенко-Карий» поєднує в собі ім’я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п’єси Т.Шевченка «Назар Стодоля».

Народився 17 вересня 1845р. в родині зубожілого дрібного шляхтича, управителя поміщицького маєтку. Навчався в Бобринецькому повітовому училищі, з 1859 р. працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Виска, пізніше — канцеляристом міської управи. У 1864р. на службі в повітовому суді. У 1865р. переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь у аматорських виставах О.Тарковського, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича. У 1870 р. одружився з Надією Карлівною Тарковською. Мав 7 дітей. У 1881р. втратив дружину Надію, наступного року померла дочка Галина. У 1883р. в альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність був звільнений із посади секретаря поліції. Вступив до театральної трупи М.Старицького. У 1883р. одружився з Софією Дітковською, хористкою трупи М.Старицького. У 1884р. заарештований і засланий до Новочеркаська. У 1886р. у Херсоні вийшов перший «Збірник драматичних творів» І.Карпенка-Карого. У 1888р. вступив до трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше — до трупи іншого брата — Панаса Саксаганського. У 1890р. вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч». 1900–1904 — створив власну трупу. 15 вересня 1907 року Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби у Берліні, куди їздив на лікування.

Корифей (з грецької мови) - це керівник хору або заспівувач.

1882 р. - Марко Кропивницький створив у Єлисаветграді (нині Кіровоград) першу українську професійну трупу (Театр корифеїв). У 1883 році в Одесі трупа відкрила сезон п'єсою "Наталка Полтавка" І. Котляревського.

До складу трупи увійшли: М. Заньковецька,Іван Карпенко-Карий,М. Садовський,П. Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті.Багато сил театру також віддав драматург М. Старицький.

Труднощі, з якими довелося зіткнутися українському професійному театру:

Емський указ 1876 року, який забороняв виставляти п'єси українською мовою.
Українські народні пісні виконувалися французькою мовою.
На сцену не допускалася перекладна драматургія.
Усі ролі представників вищих верств мали виконуватися російською мовою.
Заборонялося відтворення історичних подій, які б нагадували колишні вольності.
Зміст п'єс міг торкатися лише селянського побуту або кохання.
Разом з українською п'єсою мала виставлятися російська на стільки ж актів.
Тяжке матеріальне становище.

У 1885 році театральна трупа розділилася: М. Старицький відокремився від М. Кропивницького.

1907 р. - М. Садовський відкриває постійний український театр.

«Мартин Боруля»

Літературний рід : драма.

Художній напрям : реалізм.

Жанр : трагікомедія.

Тема : зображення нестримного потягу багатих селян дорівнятися у своєму статусі до дворянства.

Ідея : висміювання намагань простої людини вибитися у дворяни, хибно думаючи, що цим можна винищитися над іншими.

Головні герої : заможний селянин Мартин Боруля, його дружина Палажка, їх діти Марися і Степан, друг родини Гервасій Гуляницький, його син Микола, наречений Марисі Націєвський, Красовський (пан, з яким судиться Мартин Боруля), повірений Трандалєв.

Проблематика : людської гідності, усвідомлення щастя, праці, батьків і дітей, кохання і сімейного щастя.

Композиція : комедія в 5-ти діях. Події відбуваються протягом кількох тижнів.

Експозиція — знайомство з родиною Мартина Борулі.
Зав’язка — домовленість Борулі із повіреним Трандалєвим про апеляцію щодо визнання Мартина дворянином. Розвиток дії – батькова наука синові, дочці Марисі. Зустрічі Марисі з нареченим Миколою. Відмова Борулі сватам від Миколи. Зневажливе ставлення економа поміщика Красовського. Повернення з міста Омелька, крадіжка коней і майна. Приїзд жениха Націєвського, його втеча із заручин, помста Борулі. Поміщик Красовський виганяє родину Мартина із села.
Кульмінація – відмова у дворянстві.
Розв’язка – Мартин Боруля спалює бумаги про дворянство.

Іван Франко

Народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі в Східній Галичині в родині селянина-коваля. Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862–1864), потім у так званій нормальній школі при василіанському монастирі у Дрогобичі (1864–1867). У 1875 році закінчив Дрогобицьку гімназію. Восени 1875 р. став студентом філософського факультету Львівського університету. Перші літературні твори — вірш «Народна пісня» (1874) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875) були надруковані в студентському часописі «Друг». Активна громадсько-політична й видавнича діяльність та листування з Михайлом Драгомановим спричинили арешт письменника за звинуваченням у належності до таємного соціалістичного товариства. У 1880 р. вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. У 1881 р. став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882) якого працював у редакції часопису «Зоря» й газеті «Діло». В травні 1886 р. взяв з Ольгою Хоружинською шлюб у Павлівській церкві Колегії Павла Галагана. У 1888 р. деякий час працював у часописі «Правда». Зв’язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. У 1890 р. за підтримки М. Драгоманова стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії. З 1908 р. стан здоров’я значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. Помер 28 травня 1916 р. у Львові.

«Захар Беркут»

Рід літератури: епос.

Жанр твору : історична повість.

Тема : розповідь про те, як волелюбний народ Руської землі боронив свою батьківщину від монгольської навали.

Ідея : возвеличення патріотизму, мужності, рішучості, винахідливості, уміння долати перешкоди, боротися з труднощами; засудження підступності, зради, жадібності, жаги до збагачення за рахунок інших.

Герої : Захар Беркут — знахар, ватажок тухольської громади, добрий, волелюбний, чесний, досвідчений, шанує традиції і богів, служить інтересам народу, закликає до єдності та згуртованості в боротьбі з ворогом, патріот. Усе життя віддав служінню громаді. Замолоду три роки вчився лікарської справи в монаха Акинтія та подорожував Руссю. Максим Беркут — молодший син Захара, перейняв ідеали батька, закоханий у боярську дочку Мирославу. Тугар Вовк — боярин, якому князь подарував землі Тухольщини. Вважає себе вищим за громаду і хоче нав’язати нові порядки. Відмовляється віддавати Мирославу заміж за Максима, бо переконаний, що простий смерд не гідний боярської дочки. Видав монголам плани руської дружини напередодні битви на Калці. та знову стає зрадником, приводячи монголів до Тухлі. Мирослава — дочка Тугара Вовка. Не поділяє батькових упереджень і відповідає Максимові взаємністю. Невдало відмовляє батька від зради, і сама переходить на бік тухольців. Бурунда — монгольський воєначальник, що вирізняється силою та жорстокістю. Веде десятитисячне військо на тухольський перевал.

Композиція : повість «Захар Беркут» має цікавий основний сюжет, у якому поєднуються дві сюжетні лінії: історична (напад монголо-татар) і особиста (кохання Максима й Мирослави). Сюжет доповнюють доволі вагомі позасюжетні елементи. Наприклад, у творі є приховане повторення епізоду повісті — йдеться про загибель війська загарбників у долині. Мешканці селища заблокували гірський потік, наслідком чого стала повінь, у якій загинули всі вороги. Схожу легенду ми знаходимо на початку твору. Максим розповідав її Мирославі й боярину. У давні часи на місці їхньої долини було велике «закляте» озеро. У ньому не водилося жодної живої істоти, а вода була отруєна. Опікувалася тим озером Морана, богиня смерті. Якось цар велетнів, що жили поряд із цим озером, посварився з богинею і вдарив чарівним молотом об скелю. Скеля зруйнувалася, і все озеро витекло. Після цього почався розквіт долини, а ображена Морана перетворила царя на великий камінь, який усі мешканці долини називали Сторожем. І побутувала ще одна легенда, згідно з якою скам’янілий цар велетнів оберігав село від неприємностей і мав допомогти у найскрутнішу хвилину. Сталося так, як передбачало це повір’я. Мешканці завалили велику кам’яну брилу, Ст��рожа, і нею перекрили гірський потік. Уся вода затопила долину, створивши тим самим нове озеро, у якому загинув ворог. Якщо за легендою вода була отруєна, то тепер була заповнена вбитими монголами, що також можна вважати отрутою. Письменникові вдалося створити дуже реальний світ, використавши захопливий сюжет у поєднанні з неперевершеними описами природи. Автор зумів показати внутрішній світ героїв, пояснити й умотивувати їхні вчинки за допомогою діалогів, монологів. І. Франко продемонстрував свою неабияку освіченість в історії й історичних деталях та подробицях, адже чітко змалював особливості життя Карпатської Русі в XIII столітті. Проблематика : патріотизму, захисту рідної землі; морального вибору; єдності, згуртованості народу, що є запорукою перемоги; гармонії людини і природи; кохання, вірності, самопожертви; стосунків батьків і дітей.

«Чого являєшся мені у сні ?..»

Рід літератури: інтимна лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Віршовий розмір: ямб.

Художній напрям: модернізм (неоромантизм).

Тема : відображення внутрішнього світу закоханної людини, ії думок та страждань.

Ідея – заклик шукати своє кохання та кохати всупереч усім бідам, не дивлячись ні на що.

Художні засоби :

Епітети: «чудові очі… ясні»; «дно студене»; «зарево червоне»; «довгими ночами»; «щастя молодого»; «дива золотого».
Порівняння: «очі…, немов криниці дно студене»; «уста…, мов зарево червоне»; «серце…, неначе перла у болоті», Метафори: «докір займається і …тоне у тьмі»; «ти серце надірвала»; «вирвала ридання голосні»; «свій біль, свій жаль, свої пісні у серці здавлюю на дні».
Повтори : «В житті мене ти знать не знаєш, хоч знаєш, добре знаєш, як я люблю тебе без тями, як мучусь Довгими ночами і як літа вже за літами свій біль, свій жаль, свої пісні у серці здавлюю на дні…»
Примітки: Це зворушливий монолог-сповідь, складається з трьох частин: перші дві починаються риторичним запитанням, третя — риторичним запереченням. Вірш вражає відображенням внутрішньої боротьби, душевних мук ліричного героя, у яких він торкається найглибших струн серця людини, возвеличує найпрекрасніше з людських почуттів — кохання. Поезія має автобіографічні мотиви, є однією з перлин світової інтимної лірики. Вірш увійшов до славетної збірки «Зів’яле листя», виданої 1896 року. Покладений на музику композитором К. Данькевичем, він став популярним романсом.

«Мойсей»

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: філософська поема.

Віршовий розмір поеми: анапест (пролог написано ямбом).

Тема: зображення «смерті Мойсея як пророка, не признаного своїм народом» — так визначає тему сам автор і далі наголошує: «ця тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні».

Головна ідея: заклик вірити у свій народ, у своє майбутнє, позбутися рабської психології й будувати нове життя. Головні герої: ліричний герой, Мойсей, князь конюхів Єгошуа; Єгова (Бог); єврейський народ; супротивники Мойсея — Датан і Авірон; демон пустелі Азазель.

Проблематика: Буття особи і нації; Воля і рабство; Життя і смерть.

Композиція: поема складається з прологу і двадцяти пісень.

Сюжет твору: сорок років єврейський народ, який вийшов з єгипетської неволі, шукав землю обітовану, але за лічені дні до досягнення бажаного краю він зневіряється і втрачає оптимізм — у високу світлу мрію вірить лише провідник народу Мойсей — Датан і Авірон пропонують закидати Мойсея камінням — Мойсей виходить на широкий майдан, стає на камінь і виголошує промову (невже доведеться розтоптати, «як гнилу колоду», того, кого «батьки звали батьком народу»?) — Мойсей застерігає народ від Божого гніву, адже йому долею написано йти вперед — Мойсей розповідає притчу про дерева й розтлумачує її зміст — Авірон насміхається й наводить контраргументи (він не вірить у Єгову й пропонує євреям поклонятись іншим богам — Ваалу й Астарті) — Датан почав звинувачувати Мойсея (євреїв з Єгипту вийшло сотні тисяч, а сьогодні залишилася «жменька») і закликав народ закидати камінням пророка, проте ніхто не наважився зробити це — юрба виганяє з табору Мойсея, пророк підкоряється, прощається з народом і йде у степ — Мойсей звертається до Бога, але у відповідь чує голос злого духа пустелі Азазеля, котрий намагається довести йому марність справи, якій пророк присвятив життя — Мойсей упадає в розпач, і на якусь мить його охоплюють сумніви — у цей час з’являється Єгова й пояснює Мойсею, для чого він нині» сипів Ізраїлю з Єгипту — оскільки Мойсей «па момент» засумнівався, йому призначено, уже побачивши обіцяний край, не ступити до нього і вмерти перед самим порогом своєї мети — вихор у степу, раптом в оточенні парубоцтва з’являється князь конюхів Єгошуа й закликає євреїв до походу, до бою, ще мить — і всі зірвуться й ліниві кочівники перетворяться на завойовників, героїв, Авірона поб’ють камінням, а Дата-на повісять.

Далі буде...

ТЕМА 3 : «БУДОВА СЛОВА. СЛОВОТВІР»

2019-12-15T19:34:12.692Z

Будова слова

Морфеміка — розділ мовознавства, що вивчає значущі частини слова (морфеми); він вивчає будову слів без огляду на те, як вони утворилися.

Порядок розташування частин слова такий:

префікс — корінь — інтерфікс — корінь — суфікс — закінчення — постфікс.

Основа — частина слова без закінчення. Вона виражає лексичне значення слова, тому є спільною для всіх форм слова.

Лише з основи складаються незмінювані слова, а саме:

-незмінювані іменники: манто, ситро, таксі, Марокко;

-форми дієслова — інфінітиви: писати, читати, любити;

-форми дієслова — дієприслівники: писавши, читаючи, люблячи;

-форми дієслова — безособові форми на -но, -то: писано, читано, люблено;

-прислівники: безоглядно, сміливо, по-перше, натщесерце, по-українськи.

Незмінювані слова не мають ніякого закінчення: читати, солодко.

Закінчення — змінна значуща частина слова, що виражає його граматичне значення (рід, число, відмінок, особу, час тощо,) і слугує для зв’язку слів у словосполученні й реченні.

Закінчення мають усі змінні слова, хоча воно може бути нульовим, тобто таким, що не виражається звуком і не позначається літерою, але має певне граматичне значення.

Не мають закінчень незмінювані слова:

— прислівники (тихо, увечері, здалеку);

— дієприслівники (співаючи, прибігши);

— інфінітив дієслова (любити, знати);

— незмінювані слова іншомовного походження (таксі, поні, бюро).

Деякі змінювані слова мають нульове закінчення. Нульове закінчення — це матеріально не виявлене закінчення, про існування якого в слові робимо висновок, порівнюючи це слово з іншими його формами.

Корінь — головна значуща частина слова, що містить спільне значення спільнокореневих слів (воля, воленька, звільнити). Корінь є носієм лексичного значення. Коренем слова називається спільна частина споріднених слів, яка є носієм основного лексичного значення.

Зауважте! Треба відрізняти спільнокореневі слова від слів з омонімічними коренями.

Префікс — значуща частина слова, що стоїть перед коренем і слугує для творення слів із новим лексичним значенням або відтінком у значенні: осінній — передосінній, чекати — зачекати.

Суфікс — значуща частина слова, яка стоїть після кореня та слугує дія творення слів з новим лексичним значенням або відтінком у значенні: учити — учитель, калина — калинонька).

Різновидом суфікса є частка -ся(-сь), яка стоїть у кінці дієслів. Такий різновид суфікса називається постфікс: хвилюватися).

Спільнокореневі слова й форми того самого слова

Спільнокореневі слова – це слова, що мають спільний корінь, але відрізняються за лексичним значенням.

Приклад: Літо — літній, літечко, влітку, літувати.

Спільнокореневі слова можуть належати до різних частин мови.

Зауважте! Інколи корені можуть звучати й писатися однаково, але позначати зовсім різні явища чи предмети.

1. Вода, водний, підводник.

2. Водій, водити, водійський.

У першому випадку корінь означає рідину й усе, що з нею зв'язане. У другому — «керувати рухом чого-небудь».

З'ясувати значення слова допоможе зміст речення або суфікси чи префікси, що входять до основи.

Коли ми відмінюємо слово за відмінками, числами, родами, тоді ми змінюємо форму слова. Тобто ми змінюємо лише закінчення слова, а основа залишається сталою.

У спільнокореневих словах змінюється склад основи (додаємо чи відкидаємо суфікси, префікси) — у формах слова змінюється закінчення.

Форми слова за відмінками:

Називний відмінок (хто? що?).

Родовий відмінок (кого? чого?).

Давальний відмінок (кому? чому?).

Знахідний відмінок (кого? що?).

Орудний відмінок (ким? чим?).

Місцевий відмінок (на (у) кому? на (у) чому?).

Кличний відмінок (тільки в іменників, запитань нема).

Форми слова за числами:

Однина.

Множина.

Форми слова за родами:

Чоловічий рід.

Жіночий рід.

Середній рід.

Письменники (псевдоніми, цитати)

2019-12-15T19:33:18.645Z

ТЕМА 3 : «ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ XVIII – ПОЧАТКУ XX СТ.» (частина 1)

2019-12-09T16:58:35.913Z

Іван Котляревський

- український письменник, поет, драматург, військовий, засновник нової української літератури, громадський діяч.

Підтримував зв'язки з декабристами. Його поема «Енеїда» (1798) стала першим в українській літературі твором, написаним народною мовою.

Котляревський зробив найвагоміший внесок у становлення сучасної української літературної мови. В умовах занепаду всіх різновидів староукраїнської писемної мови, поема «Енеїда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», написані на основі живого усного мовлення народу, започаткували новий етап формування літературної мови.

Народився і похований у Полтаві.

Поема – це віршований великого розміру твір, у якому зображені значні події, яскраво розкриті людські характери, присутній глибокий психологізм.

«Енеїда»

Рід літератури : ліро-епос.

Рік написання : 1798 – видано перші чотири частини, 1826 рік – завершено “Енеїду”, 1842 – “Енеїда” надрукована повністю.

Жанр : епічна бурлескно-травестійна поема (епічна — бо в ній події подаються в розповідній формі; травестійна — бо античні герої «перевдягнені» в українське вбрання, перенесені в історичні умови українського життя; бурлескна — бо події і люди змальовуються здебільшого в жартівливо-знижувальному тоні).

Тема : змалювання життя українського суспільства кінця XVIII ст.

Ідея : утвердження безсмертності українського народу, його ментальності, культури, волелюбності; засудження негативних соціальних явищ українського суспільства кінця XVIII ст.

Віршовий розмір : чотиристопний ямб. І. Котляревський уперше в Україні написав епічний твір силабо-тонічним віршем (ямбом), найбільш відповідним для української мови розміром.

Художній напрям : просвітницький реалізм.

Головні герої :

Олімпійські боги:

• Зевс (Зевес або Юпітер) — верховний бог, бог блискавки і грому.• Юнона (Гера) — богиня шлюбу, його дружина. • Венера (Афродита) — богиня кохання, побічна дочка Зевса, мати Енея. • Еол — бог вітрів, брат Зевса. • Нептун — бог моря, брат Зевса. • Вулкан — бог вогню, покровитель ковалів, чоловік Венери. • Меркурій — бог торгівлі, посланець богів, син Зевса.

Земні герої: Еней — троянський цар, син Венери й Анхіза. Анхіз — цар Трої, батько Енея. Низ та Евріал — троянські воїни. Дідона — цариця Карфагена. Латин — цар Латинської землі. Амата — його дружина. Лавінія (Лавіся) — їх дочка. Турн — цар рутульський. Еванд — цар аркадський. Палант — його син. Сівілла — жриця бога сонця Феба.

У творі накладаються дві сюжетні лінії: основна — реальні мандри запорозьких козаків після зруйнування Січі; канва сюжету поеми Вергілія.

Перша сюжетна лінія домінує над другою через образну систему твору. Звідси — історично обґрунтовані висновки про характери героїв як національних типів, а конкретно — як запорозьких козаків. Сюжет майже такий самий, як Вергілієвої «Енеїди».

Твір містить шість частин, які змістовно пов’язані з подорожжю Енея і тими пригодами, що трапилися з ним.

Частина І. Початок подорожі Енея. Буря на морі. Гостювання в Дідони.

Частина II. На Сицилії. Поминки за Енеєвим батьком Анхізом. Пожежа на троянському флоті.

Частина III. На землі Кумській. Зустріч Енея із Сивіллою. Подорож у пекло. Зустріч з батьком Анхізом.

Частина IV. На Латинській землі. Підготовка до війни, її початок.

Частина V. Війна між троянцями і рутульцями. Героїчний подвиг Низа та Евріала.

Частина VI. Продовження війни. Поєдинок Енея і Турна. Перемога Енея.

Композиція :

Експозиція: знайомство з Енеєм і його ватагою троянців, які нагадують козаків-запорожців, з їх завзяттям, хоробрістю, веселими звичаями і войовничим настроєм.

Зав’язка: подорож Енея з троянцями у пошуках Італії.

Кульмінація: битва Енея з Турном, в результаті якої боги також розділились на два загони.

Розв’язка: перемога Енея над Турном, бо Зевс зглянувся на героя і став на його бік: Живе хто в світі необачно, / Тому нігде не буде смачно, / А більш, коли і совість жметь.

Проблематика :

-соціальної нерівності;

-засудження негативних суспільних вад: злодійства, інтриганства, хабарництва, здирництва, безкультур’я тощо; -патріотизму; захисту рідної землі від ворогів;

-громадянського обов’язку, честі сім’ї;

-утвердження людських чеснот: добропорядності, щирості, добра, поваги до батьків тощо;

-виховання майбутнього покоління на принципах народної моралі;

-любові і ненависті;

-дружби, кохання тощо.

Примітки: «Енеїда» — перша пам ’ятка українського письменства, укладена розмовною українською мовою; перший твір нової української літератури. І. Котляревський перелицьовує на український лад сюжет твору давньоримського класика Вергілія. В античному творі йшлося про мандри троянців, що прибувають з волі богів до латинських земель (пізніше Римська держава). У поемі І. Котляревського розгортаються такі ж події, збережені імена героїв, але український автор закладає новий національний зміст: під виглядом троянців постають українські козаки, богів Олімпу — українське панство; усі реалії твору відбивають життя українського суспільства XVIII ст. після зруйнування української «Трої» — Запорозької Січі. У творі наявний національний колорит (відображення побуту українців в обрядах, звичаях, п��вір’ях, стравах, одязі, розвагах). Тому «Енеїду» називають енциклопедією українського життя XVIII ст. Крім національного, у поемі наявний історичний колорит — змалювання минулого і сучасного України. Долаючи рамки запозиченого сюжету, переборюючи традиції травестійного, бурлескного жанру і штучної книжної мови, її «високий» стиль, І. Котляревський силою таланту й знанням життя народу та фольклору створив оригінальний реалістичний твір — і в цьому найбільше, епохальне, неперехідне значення поеми — праматері нової української літератури.

«Наталка Полтавка»

Рід літератури : драма.

Жанр : соціально-побутова драма (сам Котляревський називає її «малоросійською оперою»).

Тема : зображення кохання бідної української дівчини-селянки, яка відстоює своє право на щастя.

Ідея : втілення народного ідеалу української дівчини, її моральної краси; засудження лицемірства, крутійства, хижацтва сільської верхівки в образах виборного і Возного.

Художній напрям: поєднання ознак сентименталізму та просвітницького реалізму.

Герої: Наталка Полтавка, її коханий Петро, мати Горпина Терпелиха, возний Тетерваковський , виборний Макогоненко, бурлака Микола.

Композиція: проста, події розгортаються плавно, природно, без зайвих сцен і картин.

Твір складається із двох дій, кожна з яких поділяється на картини, а ті — на яви.

Перша дія починається і завершується піснею; друга дія має одинадцять яв і теж обрамлена піснями (усього у творі 22 пісні, починається «Наталка Полтавка» піснею «Віють вітри, віють буйні»). Усі яви написані у формі діалогів між двома або більше дійовими особами, зрідка трапляються монологи. Дія твору відбувається в одному полтавському селі.

Сюжетну дію п’єси рухає соціально-побутовий конфлікт (між Наталкою, бідною селянською дівчиною, і возним Тетерваковським, багатим паном, але нелюбим Наталці, який, користуючись своєю владою і матеріальним становищем Наталчиної сім’ї, претендує на роль її чоловіка. Саме цьому підпорядковані всі інші взаємини дійових осіб).

Експозиція: знайомство з Наталкою та її родиною, виборним, возним та інформація про те, що Наталка кохає Петра і чекає його.

Зав 'язка: сцени, з яких читач довідується про намір возного одружитися з Наталкою і бажання виборного Макогоненка прислужитися в цьому. Виникає конфлікт, зумовлений становою й майновою нерівністю в суспільстві, — зіткнення прагнень возного (одружитися) і Наталки (небажання цього).

Розвиток дії: розмова матері з донькою; виборний умовляє Терпилиху, щоб видала Наталку за возного; поява на сцені бурлаки Миколи, який стає потім посередником між Петром і Наталкою; Наталка подає рушники возному; повернення Петра і його розмова з Миколою.

Кульмінація: коли сходяться всі дійові особи й остаточно вирішується доля Наталки.

Розв’язка: благословення матір’ю Наталки і Петра; промовисті, афористичні репліки Миколи, виборного.

У композиції твору важливими є авторські ремарки, тобто пояснення драматурга щодо місця й часу дії, обстановки, вигляду персонажів, їхнього одягу, віку, поведінки, міміки, жестів, психологічного стану, інтонацій тощо. До композиційних одиниць п’єси слід віднести монологи, діалоги дійових осіб, у яких розкриваються їхні характери, а також пісні, які є самохарактеристикою героя.

Сюжет : Батьки Наталки взяли до себе в приймаки (всиновили) Петра. Наталка з Петром закохалися і батько вигнав Петра з дому. Петро змушений був йти в наймити. Батько Наталки помирає і бідна вдова Терпелиха продає маєток, забирає доньку й купує невеличку хатину у селі. Приходить час, коли возний Тетерваковський сватається до Наталки. Вона цього не бажає, оскільки закохана у Петра. Мати разом з сільським виборним Макогоненком умовляють Наталку, щоб та прийняла пропозицію Тетерваковського, бо тоді родина переживала скрутні часи. Коли старости завітали до Наталки, вона зі сльозами на очах їм пов’язала рушники. В той час Петро, вже вільний, опинився в цьому селі. Він випадково знайомиться з Миколою (той був сиротою та родичем Терпелів). Микола розповідає все Петру. Тож коли возний та виборний виходять з хатини (вже перев’язані рушниками) Микола повідомляє Наталці про те, що повернувся її коханий. Біля хатини возний зустрічається з Петром, з хатини вибігає Наталка, говорить, що кохає Петра. Тетерваковський, вражений тим, що Петро дуже кохає Наталку, і заради неї готовий на все, прощає і благословляє їх.

Примітки: П’єса «Наталка Полтавка» — це перший драматичний твір нової української літератури, який, за влучним висловом видатного українського драматурга Івана Карпенка-Карого, є «праматір’ю українського народного театру».