Denis Semenov

Час, що вийшов з ладу: український презентизм і його глухий кут

2026-07-18T13:44:14.839Z

18 липня 2026

Події останніх місяців — включно з польсько-українським конфліктом і енергією радості, яку викликало анонсування будівництва національного пантеону в Україні — змусили згадати історіософську концепцію, яка з’явилася 2003 року у книзі «Régimes d’historicité: présentisme et expériences du temps» (Режими історичності: презентизм і досвід часу) видатного французького історика Франсуа Артога. Концепція, на жаль, не перекладена ані українською, ані навіть російською мовою, а англійський її переклад з’явився лише 2015 року. Як на мене, вона допоможе пояснити те, що відбувається сьогодні, а також те, що відбувалося учора, себто в безпосередньому минулому, яке ще не встигло стати історією.

Презентизм «в собі»

Отже, спочатку теорія. Головне поняття Артога — «режим історичності» (régime d’historicité): спосіб, у який те чи інше суспільство пов’язує між собою минуле, теперішнє й майбутнє, а також те, як воно артикулює ці категорії в мисленні та діях. Артог пише:

Поняття режиму історичності, може допомогти нам історично дослідити наші стосунки з часом. Історично, тобто рухаючись крізь кілька часів одночасно, вводячи в дію теперішнє та минуле, або радше минуле у множині, якими б далекими вони не були у просторі та часі… Це евристичний інструмент, який може допомогти нам краще зрозуміти не сам час — усіх часів чи всього часу — а головним чином моменти кризи часу, які виникають щоразу, коли спосіб, у який артикулюються минуле, теперішнє та майбутнє, більше не здається самоочевидним. (Hartog 2015, 16)

Відтак презентизм, за Артогом, — це назва режиму історичності, який поступово утвердився в західних суспільствах з другої половини XX століття і остаточно оформився після 1989 року: такого способу переживання часу, за якого теперішнє перестає бути просто однією з трьох часових категорій поряд з минулим і майбутнім і натомість починає підпорядковувати їх собі, ставати єдиною точкою відліку, з якої й минуле, й майбутнє конструюються заново — щодня, за потребою. Артог пише далі:

Чи не склалася з того часу дещо інша конфігурація, в якій відстань між простором досвіду та горизонтом очікування розтягнулася до своєї межі, до точки розриву? У результаті, виробництво історичного часу ніби призупинено. Можливо, саме це породжує сьогоднішнє відчуття постійного, невловимого та майже нерухомого теперішнього, яке, тим не менш, намагається створити свій власний історичний час. Це так, ніби немає нічого, крім теперішнього, як неосяжна смуга води, що неспокійно брижить. Тож чи варто нам говорити про кінець або вихід з сучасності, з тієї конкретної часової структури, яку ми називаємо сучасним режимом історичності? Ще зарано говорити. Але ми точно можемо говорити про кризу. «Презентизм» – це назва, яку я дав цьому моменту та сьогоднішньому досвіду часу. (Hartog 2015, 18)

Що було до того? До того був модерний режим історичності. Між 1789 і 1989 роками. Це був режим, орієнтований на майбутнє: горизонт очікування випереджав простір досвіду, історія мислилася як прогрес, а сенс теперішнього визначався тим, куди воно рухається.

Формула німецького історика Райнгарта Козеллека — «чим менший досвід, тим більше очікування» — описує саме цю асиметрію. І Французька революція, і весь модерний проєкт були підпорядковані логіці «попереду»: майбутнє випромінювало сенс і виправдовувало жертви теперішнього. Козеллек писав:

Однобоке тлумачення цієї асиметрії (між простором досвіду та горизонтом очікування — Д.С.) та зведення її лише до вузького розуміння незворотного прогресу було лише першою спробою осмислення нової доби як якісно нового часу. «Прогрес» став першим воістину історичним поняттям, в якому було виражено часову розбіжність між досвідом та очікуваннями. (Козеллек 2005, 366)

Презентизм починається саме з поступового вичерпання цієї віри в майбутнє. Дві світові війни, крах великих ідеологічних проєктів модерності, а насамкінець — падіння Берлінської стіни 1989 року, яке поховало сам образ комунізму як «майбутнього революції», остаточно позбавили модерний режим його опори.

Але презентизм, наполягає Артог, це не просто відсутність майбутнього — це позитивна, самодостатня конфігурація часу. Він виникає з трьох напрямків одночасно: з боку споживчого суспільства, яке живе циклом миттєвого виробництва й миттєвого споживання — зображень, новин, товарів, — і в якому цінність ставиться не на тривкість, а на ефемерність; з боку кризи майбутнього — безробіття, крах держави добробуту, розчарування 1970-х після революційних сподівань 1968 року (від гасла «все й негайно» до «no future» за лічені роки); і з боку вибуху пам’яті й спадщини — того самого моменту, коли суспільство, втративши віру в майбутнє, з тривогою кидається зберігати, музеєфікувати, каталогізувати все, що загрожує зникнути.

Саме цей останній момент — центральний для Артога. Презентизм не означає забуття минулого; навпаки, він супроводжується безпрецедентним культом пам’яті, спадщини, комеморації, генеалогії.

Але це минуле вже не працює за логікою historia magistra vitae (минуле як джерело прикладів і уроків для майбутнього) — воно перетворюється на предмет теперішньої турботи, теперішнього боргу, теперішнього обов’язку пам’ятати. І, відповідно, слугує цілям теперішнього.

Так само й майбутнє не зникає повністю — воно повертається у формі принципу застереження, відповідальності перед ненародженими поколіннями, екологічної тривоги, — але це вже не той відкритий, надихаючий горизонт модерну, а тягар, загроза, ризик, від якого теперішнє мусить себе захищати.

Ми не запозичуємо в минулого мудрість і не прямуємо назустріч майбутньому — ми в боргу і перед тими, хто був до нас (обов’язок пам’ятати, каяття, зняття строків давності для злочинів проти людяності), і перед тими, хто буде після нас (принцип застереження, відповідальність за планету). І минуле, і майбутнє в результаті існують лише як проєкції потреб самого теперішнього — воно ніколи насправді не залишає власних меж.

Презентистське теперішнє одночасно є і всім, і майже нічим. Воно всеохопне — немає нічого, крім нього, воно поглинуло минуле й майбутнє. І водночас воно крихке, нестабільне, позбавлене тривкості — «тиранія миттєвого», приречена на негайне забуття, на постійне заміщення наступним «зараз». Саме тому це теперішнє, попри всю свою уявну самовпевненість — грандіозні музеї, безкінечні списки світової спадщини, — насправді тривожне: воно намагається історизувати себе заздалегідь, побачити себе вже минулим ще до того, як стане минулим, ніби рятуючись від нестерпної невизначеності самої події.

Сучасний презентизм, на думку Артога, — це не гедоністичний, безтурботний «культ моменту» на кшталт епікурейського чи стоїчного присвячення теперішньому (Марк Аврелій, Горацій) чи навіть ґетевського «дух не дивиться ні назад, ні вперед, лише теперішнє — наше щастя». Той давній презентизм був способом звільнення від тягаря часу. Наш — навпаки: ми постійно озираємося і назад, і вперед, обтяжені пам’яттю й відповідальністю, просто ніколи фактично не полишаючи власного теперішнього як точку відліку.

Сам факт, що ми змушені описувати наш досвід часу через поняття кризи, розриву, боргу й невизначеності, а не через поняття прогресу чи спадкоємності, для Артога вже є симптомом того, що стара напруга між «простором досвіду» і «горизонтом очікування», яка століттями рухала історичний час модерну, або зникла, або дійшла до точки розриву — і саме в цій точці ми, за його словами, «впізнаємо самих себе».

Презентизм у контексті: глобалізація та після неї

Це не абстрактна теорія позаминулого десятиліття. Ми й самі живемо в умовах того зсуву режиму історичності, який остаточно сформувався приблизно навколо 1989 року, і формулу Козеллека тут варто не просто повторити, а обернути: якщо модерн визначався тим, що «чим менший досвід, тим більше очікування», то наш час можна описати дзеркально — чим менші очікування, тим наполегливіше суспільство звертається до історичного досвіду. У режимі, що склався після 1989-го, майбутнє і пов’язані з ним очікування геть зникли — і причина цього цілком конкретна: досвід руйнації комунізму, передостаннього великого наративу людства, накладений на пам’ять про дві світові війни та появу ядерної зброї, яка назавжди зробила саме поняття «прогресу» двозначним.

Важливим елементом цього зникнення майбутнього стало чергове виголошення «кінця історії» Френсісом Фукуямою: зв’язок між крахом комуністичного режиму й уявленням про остаточну оптимальність ліберально-демократичного порядку лише поглиблював антифутуристичну перспективу — якщо історія вже завершилась, то попереду нема куди рухатись, є лише адміністрування вже досягнутого. Від колишнього, розлогого дискурсу майбутнього — того, що колись охоплював навіть освоєння космосу, — залишились переважно екстраполяції теперішнього в завтра, і майже всі вони жахливі: зміна клімату, скорочення чисельності дітей, втрата робочих місць унаслідок технологічного прогресу. Майбутнє з обіцянки перетворилося на список ризиків, якими потрібно керувати.

Нік Срнічек і Алекс Вільямс риторично запитували:

Куди поділося майбутнє? Воно панувало у наших мріях протягом більшої частини XX століття. На політичних горизонтах лівих множилися образи звільнення, що часто виростали зі з’єднання політичної влади народу з потенціалом технології, що розкріпачує. Від нових світів, де не буде праці, до космічного комунізму радянської доби, від афрофутуризму з його торжеством синтетичної та діаспорної природи чорної культури до постгендерних сподівань радикального фемінізму — колективна уява лівих перевершувала найсміливіші сьогоднішні мрії. (Срничек, Уильямс 2019, 9)

Паралельно з цим у різних куточках світу почали спалахувати конфлікти, що коренилися не в проєктах майбутнього, а в інтерпретаціях давнини й національності — югославська війна, руандійський геноцид, чеченська війна, карабаський конфлікт. Минуле й майбутнє в результаті стали похідними теперішнього: минуле перетворилося на суто політичний інструмент, яким підкріплюють ту чи іншу позицію просто зараз, а дискурс майбутнього значно зубожів — якщо раніше йшлося про умовний космос, точніше про дослідження космічного простору, то тепер ідеться хіба що про управління ризиками й збереження того, що вже є.

Показово, що навіть Євросоюз, який створювався в модерну добу з величезними амбіціями побудувати неконфліктний континент зі стабільним демократичним порядком, ці амбіції якщо не втратив, то відсунув на маргінес — головним залишилися процедури та їх чітке дотримання.

Показовий і інший приклад — проєкт Горбачова з перетворення комуністичного Союзу на конфедерацію незалежних держав із демократизованим малим і середнім бізнесом при одержавленому великому, фактично за китайським зразком. Він був приречений уже тому, що виявився нерелевантним епосі: це був черговий футуристичний, наздоганяючий проєкт — недарма першою мегаілюзією, яку проголосив Горбачов, було «прискорення» (акселерація, як сказали б зараз послідовники Срнічека і Ланда), — подібний до того, який колись провадив Хрущов.

Але вся ця модерністська парадигма не знаходила відгуку в масах. Куди простішим і знайомішим виявився імпульс повернення до національностей, національних витоків і традицій — у тому числі економічних: недарма прямо напередодні українського референдуму на популярних листівках з опорою на цифри йшлося про те, що Фінляндія, яка колись вийшла зі складу Росії, досягла висот в економіці й рівні життя. Гасло було доволі примітивним з погляду економічної теорії, але воно працювало.

Показово, що вибір на користь національного будівництва тоді ще не був вибором національної автаркії: глобалізація залишалася гаслом, а віра трималася на тому, що виправити ситуацію вдасться співробітництвом із «правильними» націями Заходу, а не з такими самими колишніми республіками. Презентизм на пострадянському просторі тоді робив лише перші кроки.

Ситуація різко поглибилася з падінням другого гранд-наративу планети — ліберального — у 2008 році, того самого, який нібито остаточно утвердився наприкінці 80-х вустами дуже популярного тоді Фукуями. Усього через двадцять років сталася криза, під час якої банки були врятовані, а безліч бізнесів реального сектору, малих і середніх, зникли: ліберальна оповідь остаточно втратила довіру, і, крім національного наративу, суттєвих альтернатив майже не залишилося.

Був, щоправда, сплеск «визвольного» наративу — коли після економічної кризи спалахнули численні, передусім ліві рухи: Occupy Wall Street, Podemos, площа Тахрір. Але з ними була одна велика проблема: експлуатуючи риторику визволення від тиску держав, корпорацій, диктатур, а часом усього відразу, вони не пропонували скільки-небудь чіткого бачення майбутнього навіть у принципах — а отже, не мали продуктивного виходу.

Характерно, що від зникнення майбутнього страждали не лише ліві, а й праві рухи — досить згадати «жовті жилети» у Франції; отже, річ тут не суто в лівій чи правій частині спектра. Проблема глибша: відсутність бачення майбутнього, яке давало б зрозумілу й більш-менш реалістичну обіцянку. А вигадати нову обіцянку непросто — усі великі обіцянки кращого життя в модерні вже були використані: ліберальна, соціалістична, навіть фашистська, адже й «тисячолітній Райх» був по-своєму модерною обіцянкою. Доводиться приміряти старі костюми із шафи — приміром, анархістський, який ніколи й ніде не перемагав сам по собі, хіба що в поєднанні з фашизмом. Зараз він у лібертаріанській версії активно експлуатується технофеодалами на кшталт Кертіса Ярвіна і Пітера Тіля як мало не офіційної ідеології.

Наступною поворотною точкою, що лише зміцнила наративи національної закритості, стала пандемія коронавірусу 2020 року. Дискурс майбутнього, сам горизонт очікування, звузився до мінімуму й став екстремально похмурим, майже катастрофічним. Ланцюжки постачань були порушені, відносини між державами, якщо й не зіпсувалися, то обросли новими, жорсткішими кордонами.

Головною ж жертвою всього цього процесу став історизм — здавалося б, очевидна теза «минуле — минуло»: визнання того факту, що воно відбулося з тодішньою ментальністю й тодішніми розумовими звичками, які ми можемо засуджувати, але змушені прийняти як історичний факт, бо такими тоді були люди. Ця теза сьогодні більше не працює. Про історизм забули, тому що минуле тепер конструюється виключно під поточні політичні потреби.

Строкатий презентизм: Східна Європа

Утім, єдиного «презентизму» не існує. Те, що Артог описав як одну діагностичну категорію — розчинення минулого й майбутнього в самодостатньому теперішньому, — на практиці розпадається на цілком різні, часом протилежні конфігурації, залежно від того, яка держава, з якою метою і якими інструментами працює з часом. Презентизм не універсальний і не єдиний — він строкатий, і саме ця строкатість вислизає з поля зору, коли теорію застосовують надто абстрактно.

Німеччина демонструє модель, яка взагалі найменше схожа на класичний презентизм: тут держава свідомо культивує не забуття, а протилежність — «гарячу», незагоєну пам’ять, яка щодня інституційно відтворюється саме для того, щоб обмежувати теперішнє, а не звільняти його від минулого. Провина не розчиняється в байдужому «зараз» — вона юридично й культурно заморожена як джерело моральної легітимності держави. І саме тому найгостріша сьогоднішня криза цієї моделі — «Historikerstreit 2.0» — стосується не забуття, а протилежного питання: чи не стала сама доктрина незмінної, сингулярної провини занадто закам’янілою, щоб витримати зіткнення з новими вимогами пам’яті — постколоніальною, палестинською, мультидирекційною. Німецький випадок — це презентизм навпаки: держава, яка боїться не пам’ятати забагато, а пам’ятати недостатньо правильно.

Польща обирає інший шлях — інституціоналізацію минулого як інструмента національної консолідації через окремий, потужний державний орган (Інститут національної пам’яті), що поєднує архів, слідство й публічну політику в одній структурі. Тут минуле не заморожене назавжди, як у Німеччині, а активно мобілізоване — то проти комуністичного спадку, то проти сусідів, коли йдеться про Волинь. Держава тут стає немовби «понтифіком» (термін Габріеля Моно), який «освячує» канонічну версію історії як для поляків, так і (намагається) для сусідів. Показово, що ця мобілізація настільки сильна, що здатна паралізувати найпрагматичніші, найактуальніші геополітичні розрахунки — навіть підтримку воюючої України, союзника у смертельно важливій війні, — і загальмувати вимогу визнати «правильну» версію подій вісімдесятирічної давнини. Це модель, у якій минуле не слугує теперішньому, а диктує йому умови, часто на шкоду самому теперішньому.

Угорщина йде ще далі за Польщу в одному конкретному вимірі — юридичній фіксації: замість окремого відомства вона вписала конкретну, деталізовану версію історії просто в текст конституції, убезпечивши її від демократичного перегляду на покоління вперед. Але зміст цієї версії принципово інший, ніж польський чи німецький: це не самообмеження, як у Німеччині, і не консолідація через засудження ворога, як у Польщі, а витончена конструкція невинності — конституційне стирання власної державної відповідальності за Голокост через оголошення 1944–1990 років суцільним періодом «чужинної окупації». Це презентизм у найпарадоксальнішій формі: сучасна політична доцільність, потреба уникнути визнання провини, заднім числом переписує саму структуру історичного часу, оголошуючи неприємні десятиліття юридично «такими, що не належать» до історії нації.

Росія, нарешті, доводить усі ці тенденції до їхньої найтемнішої, найнебезпечнішої точки. Тут держава не просто консолідує націю через минуле, як Польща, і не просто захищає свою невинність, як Угорщина, — вона конституційно оголосила себе одноосібним власником «історичної правди», криміналізувала будь-яке відхилення від офіційної версії, фізично знищила незалежну інституцію пам’яті («Меморіал») і, зрештою, перетворила цю юридично закріплену міфологію на пряме знаряддя збройної агресії проти сусідньої держави. Якщо в Німеччині минуле обмежує теперішнє, у Польщі й Угорщині — обслуговує його, то в Росії минуле озброєне: перетворене з предмета пам’яті на буквальний бойовий ресурс.

Разом ці чотири моделі показують, наскільки оманливою є сама ідея єдиного «презентистського часового режиму», яку намагався описати Артог. Одна й та сама категорія — інтенсивна, майже нав’язлива зайнятість минулим у теперішньому — виявляється спроможною породжувати і найбільш самокритичну, найбільш демократичну культуру пам’яті у світі (Німеччина), і найбільш авторитарну, войовничу її інструменталізацію (Росія), а між ними — ціла шкала проміжних, по-своєму послідовних варіантів (Польща, Угорщина). Строкатість тут не побічний ефект — це доказ того, що минуле ніколи не «зникає» і не «розчиняється» саме по собі; воно завжди конструюється, питання лише в тому, ким, для чого і якою ціною.

Український тупик

Якщо додати Україну до цієї галереї, стає очевидно, що вона не вписується в жодну з чотирьох уже описаних моделей — і саме тому заслуговує на розгляд як окрема конфігурація, а не як варіація на тему. Німеччина обмежує теперішнє через незагоєне минуле. Польща й Угорщина мобілізують минуле на службу теперішньому — на консолідацію нації чи конструювання невинності. Росія озброює минуле, перетворюючи його на знаряддя агресії проти сусіда. Україна ж перебуває в докорінно іншому стані: тут не минуле визначає структуру часу, а сам горизонт майбутнього обвалився майже до нуля, залишивши по собі не порожнечу, а екзистенційний імператив — «маємо перемогти» — цілком позбавлений змістовного наповнення, того образу життя-після, яким Козеллек визначав горизонт очікування.

Сприйняття часу в сучасній Україні чимось нагадує метафору так званого «часу Еона» з «Логіки сенсу» Жиля Дельоза:

Хронос — це теперішнє, яке тільки одне і існує. Він перетворює минуле і майбутнє на два своїх орієнтованих виміри так, що ми завжди рухаємося від минулого до майбутнього — але лише тією мірою, якою моменти сьогодення йдуть один за одним усередині приватних світів чи приватних систем. Еон — це минуле-майбутнє, яке в нескінченному розподілі абстрактного моменту безупинно розкладається в обох сенсах-напрямках відразу і завжди ухиляється від сьогодення. Бо сьогодення не може бути зафіксовано в Універсумі, зрозумілому як система всіх систем чи ненормальна множина. Лінія Еона протистоїть орієнтованій лінії сьогодення, що “регулює” в індивідуальній системі кожну сингулярну точку, яку вона вбирає. Лінія Еона перескакує від однієї доіндивідуальної сингулярності до іншої і всіх їх відновлює — кожну в кожній. Вона відновлює всі системи, дотримуючись фігур номадичного розподілу — де кожна подія одночасно і вже в минулому, і ще в майбутньому, і більше, і менше одразу, завжди день до і дня після — всередині поділу, який змушує їх спілкуватися між собою. (Делёз Ж., 1998, 111)

Тобто йдеться про ситуацію, коли минуле і майбутнє віддаляються від нас із неймовірною швидкістю. За ідеєю Дельоза, саме в цій ситуації має народжуватися сенс. Але справді сенс не народжується — принаймні, ми не бачимо його безпосереднього народження. Сенс не йде далі збереження нації як духовного суб’єкта, який живе на відповідній території й ще трохи залишається на утримання внутрішньої єдності цієї нації, оскільки цього потребують цілі захисту від ворога.

На початку війни в масовій свідомості жевріло сподівання, що все повернеться і стане так, як було до повномасштабної агресії. Але поступово це сподівання зникло. З іншого боку, зникли й дискурси майбутнього — розмірковування про принципово інші стани суспільства після війни, якими сьогодні займаються хіба що окремі інтелектуальні групи. Запити на відновлення, по суті, структурно повторюють довоєнні прагнення чиновництва; змінюються лише цифри. Майбутнє як конструкт відсутнє в актуальному дискурсі будь-якої влади — інституціоналізованої, економічної, медійної чи громадської.

Більше того, влада мовчазно наполягає на тому, що практики олігархічної стадії розвитку суспільства залишаться і після війни — про це свідчить її неприязнь до спроб форматування країни під західні вимоги, якими живе антикорупційна спільнота. Майбутнє намагаються малювати хіба що нові лідери українського Сходу та Півдня, але, якщо придивитися, цим майбутнім тут виявляється добре забуте минуле з гаслами епохи Януковича — і на тлі ідеологічного хаосу останніх десяти років таке «минуле в майбутньому» (future-in-the-past) цілком може бути електорально привабливим.

Усе це не втома від майбутнього, як в артогівському презентизмі, і не гарячкове компенсаторне прискорення очікування, як бувало в модерних мобілізаційних режимах ХХ століття, — це радше колапс самого механізму, за якого дія триває не завдяки уявленню про завтра, а всупереч його відсутності; стан, структурно ближчий до «скороченого майбутнього» з психології травми, ніж до будь-якої категорії теорії історії.

На цьому тлі Україна веде відчайдушну роботу з минулим — з енергією, яку краще було б спрямувати на інші цілі. З множинної і суперечливої історії висмикується монологічна й однозначна версія. Ідентичність, яка справді є основою нації, розуміється вже не як сума різних ідентичностей у єдиному громадянстві, а як продовження суто етнічної ідентичності, у радикальних варіантах підсиленої мовою й православною релігією. Таке трактування ідентичності виявляється у поваленні й усуненні пам’ятників, у створенні міфів про ключові історичні постаті.

Цей тренд презентистський за своєю суттю — майбутнє в ньому не відіграє жодної ролі, натомість політизоване минуле дедалі більше визначає теперішнє. Він стикається та конфліктує з польською та угорською версіями презентизму, які, хоч і є іншими за змістом, фактично виявляються дзеркальними, а з російською версією веде справжній «гарячий конфлікт».

Від польської та угорської ситуацій, утім, є істотні відмінності. По-перше, це не «понтифікат» і не конституційно інституціалізований образ минулого: до Конституції «правильна» версія історії не внесена, а Українському інституту національної пам’яті за функціями далеко до польського — це радше велика піар-кампанія на гроші платників податків, тоді як польський інститут має цілу низку повноважень, включно зі слідством.

По-друге, в українському варіанті презентизму первинна роль належить громадянському суспільству: саме воно активно підштовхує владу до тих чи інших кроків, користаючись хронотопним вакуумом — коли майбутнє мовчить, а недавнє минуле, часи незалежності, певним чином дискредитоване. Саме це робить український презентизм ближчим до західної «культури скасування» і Woke-руху загалом, ніж до інших версій презентизму.

По-третє, презентистський поворот, який можна спостерігати в Україні щонайменше з 2024 року, доволі відчутно суперечить поточній українській стратегії інтеграції до європейських і євроатлантичних структур. Поведінка України щодо власної історії часом здається «антиєвропейською», хоча Євросоюз водночас цілком спокійно ставиться і до польського «понтифікату», і до конституційного презентизму Угорщини. Однак, на відміну від цих країн, Україна наразі перебуває в статусі кандидата, а не повноцінного члена.

У будь-якому разі не можна стверджувати, що поточний презентизм — це вигадка якихось активістів чи їхня стратегія здобуття влади. Звісно, владні амбіції в активістів є — та й політики мріють про владну експансію, бо влади ніколи не буває забагато. Але річ не в цьому.

Український презентизм — це цілком закономірна реакція на зсув режиму історичності, що загострився під час повномасштабного вторгнення. Коли майбутнє пішло, а найближче минуле збанкрутувало, цей вакуум заповнює міфологізована історія. Певній частині соціуму вона дає енергію для дії заради дії в теперішньому — до моменту, «коли ми переможемо». Вона не має нічого спільного із сухими викладками, об’єктивністю та «свободою від оцінки» фахових історичних праць. Натомість вона діє в логіці героїчного часу Ахілла: постаті боротьби за незалежність потрібні зараз, у теперішньому, як джерело легітимності опору, а не як предмет холодного історичного розбору. А протистояння, наприклад, польському «понтифікату», сформованому в мирний час, сприймається як ще одна гібридна війна і навіть як продовження тієї самої війни з Росією.

Тож якщо шукати місце України на спільній шкалі — вона не є ані «гарячою» пам’яттю на кшталт німецької, бо не самообмежується провиною, ані інструменталізованою консолідацією на кшталт польської чи угорської, бо позбавлена стабільного горизонту, заради якого консолідується, ані тим паче озброєним минулим на кшталт російського, бо в українському випадку саме теперішнє, а не минуле, є фронтом. Це радше кейс, у якому категорія майбутнього — та сама, з якої, за Козеллеком, народжується сам історичний, «модерний» час, — тимчасово вийшла з ладу, залишивши по собі гранично інтенсивне, зобов’язане і минулому, і невизначеному завтра, але майже не здатне уявити його змістовно теперішнє.

Утім, український презентизм, хоч і обґрунтований та цілком зрозумілий на цьому етапі, так само, по суті, не має перспектив в українському суспільстві.

По-перше, він знаходить підтримку далеко не в усіх категоріях населення: принаймні частина фронтовиків активно його не сприймає — почасти через те, що це державний пафос і офіційна ідеологія, яка розходиться з реаліями фронту, почасти через несприйняття окремих історичних постатей.

По-друге, диктат однієї «правильної» версії історії стикається із цілком дзеркальними версіями: образно кажучи, умовному Бандері протистоїть умовний Ватутін. Обидві версії є презентизмами — конструюванням минулого на догоду потребам сьогодення. І те, що наразі домінує умовно «патріотична» версія, не повинно породжувати ілюзій: щойно небезпека російського вторгнення переміститься з переліку головних питань бодай у режим очікування, питання версій історії знову вийде на порядок денний. А оскільки економічна ситуація різко не покращиться, це питання може постати доволі гостро — аж до перегляду сьогоднішніх рішень. Суть тут не лише в наявності множинних версій міфологізованої історії, а й у регіональних ідентичностях, які єдина версія історії практично нівелює. Якщо вони раптом прокинуться, це матиме величезні наслідки — електоральні, дискурсивні та інші.

По-третє, ця тема знову ж таки суперечить руху до ЄС — не за буквою, а за духом, тим більше, що поєднується з небажанням еліти поліпшувати ситуацію з антикорупцією та верховенством права. Дії в символічній сфері та у сфері національних меншин рано чи пізно стануть каменем спотикання не лише у відносинах із найближчими сусідами, а й із Брюсселем.

Оптимальним виходом із тупика українського презентизму була б побудова широкої рамки історичного наративу, яка так чи інакше поєднувала б усі значущі постаті, чітко розмежовувала б відносини із сусідами, а увагу зосереджувала б на найближчому майбутньому — відбудові й творенні, якщо не нових, то принаймні оптимальних соціальних форм. Але момент для цього не надто слушний.

Презентизм прогресує в усьому світі, і навіть у далекій Америці можливі громадянські конфлікти довкола, наприклад, пам’яті про полководців Півдня та їх використання в сучасній політичній боротьбі. Ані польська, ані угорська, ані навіть російська версія презентизму нікуди не зникає.

Оптимальний сценарій розв’язання українських проблем потребуватиме від еліти надзусиль — тим більше, що поточна версія презентизму вже, як то кажуть, поставлена на усталені рейки. Утім, можливо, вони ведуть у нікуди.

_____________________________________

БІБЛІОГРАФІЯ

Hartog, F. (2015) Regimes of historicity: presentism and experiences of time. (Trans. by

S.Brown.) Columbia University Press

Делез, Ж. (1998). Логика смысла (Я. Свирський, Пер.). Раритет; Деловая книга.

Козеллек, Р. (2005). Минуле майбутнє: Про семантику історичного часу (В. Швед, Пер.). Дух і Літера.

Срничек, Н., Вильямс, А. (2019). Изобретая будущее: Посткапитализм и мир без труда (Н. Охотин, Пер.). Strelka Press.

Надзвичайні пригоди українських симбіозів

2026-07-01T16:07:35.350Z

Що відбувається сьогодні в українському суспільстві? Методологічну рамку про це я дав ще в лютому цього року в статті "Обʼєкт і його симбіози" https://teletype.in/@ontology/mZO7qJ9CW0d . Щоправда, на той момент здавалося, що «воєнний» симбіоз під загрозою.

Сьогодні доводиться констатувати наступне. «Євроатлантичний симбіоз» дістав всіх. «Воєнний» і «патрон-клієнтський» просто обʼєдналися проти «євроатлантичного». При чому зробили це в найгірший спосіб.

«Патрон-клієнтський» симбіоз (традиційно) відмовився від української онтології України - навіть найкращі його представники (такі як Терехов і Кім) повторюють старі мантри про промисловий розвиток і особливу увагу до прифронтових територій. Вони фактично пропонують повернути минуле, тільки в новій обгортці.

«Воєнний» симбіоз також виходить з безглуздих і тупикових позицій. Вони відроджують дух Бандери і Шухевича, намагаються вдихнути його у всі діри, сваряться з сусідами, наполягають. При цьому зрозуміло, що євроінтеграція передбачає деякі конфлікти і суперечки з сусідами стосовно національних меншин, навіть географічних назв і тому подібне. І це не тільки в Україні - погугліть Македонію, там цікаво, чому її досі не беруть у ЄС. Але про які компроміси наш «воєнний» симбіоз чути не хоче - ані з поляками, ані з угорцями. Візьму білет - піду пішки - їхній девіз.

Ситуація дуже проста - «патрон-клієнтський» або олігархічний симбіоз вирішив, що корпоративні і фінансові його інтереси під загрозою, і миритися з цим годі. Тому він бере справедливе обурення «воєнного симбіозу» і разом получається така собі патріотична і антиєвропейська риторика: ми хотіли в ЄС, ви нас не берете, хоча ми вас захищаємо, ви надсилаєте на нас поляків і угорців, ми образилися і не будемо в цей ЄС.

«Євроатлантичний» симбіоз при цьому залишається в меншості. В принципі, як не парадоксально - в його інтересах теж немає вступу до ЄС. Їм цікаво не щоб ми вступили, а щоб ми (нескінченно) вступали. Від цього залежить їх фінансування і статус в суспільстві. Їм вигідна корумпована еліта, бо без неї як доводити свою необхідність? За що боротися? Переговори про вступ, які тривають приблизно вічність - от їхній ідеал. На них вони вже зробили хоча й невеликі, але статки, повагу, статус.

Найцікавіше і водночас найсумніше, на що нас очікує - це конфлікт між представниками воєнного і євроатлантичного симбіозу. До сьогодні вони виступали плюс- мінус на одній стороні. Сьогодні «воєнному» більше по дорозі з олігархічним. Звичайно, євроінтеграція - це втрата частини суверенітету. Це було ясно на самому початку, але навіть патріоти свідомо йшли цим шляхом, їх нічого не муляло. А ось почалась реальна євроінтеграція, коли доводиться наводити лад не лише в економіці і праві, але і в сферах, які ми вважали традиційно нашими-нашими: мовна політика, інформаційна політика. І тут механізм став. Де-факто руйнується альянс патріотів і євроінтеграторів, що склався в 2014 році на Майдані, був певною мірою стихійним, але міцним.

Звісно ж, вина за це лежить і на представниках євроатлантичного симбіозу. Всі ці картонки і НАБУ/САП, медіа-хайпові звинувачення і спроба завалити державну службу шляхом впровадження довічного статусу ПЕПів- це те, за що довго в Україні будуть стріляти на звук, почувши щось на кшталт «антикорупція».

Але яка різниця, хто винуватий більше, а хто менше? На кону перспективи країни, її довгострокова витривалість (стійкість вже стала майже лайкою). Правил ті, хто кажуть, що еліта не мислить. Думає, але не мислить. Про що вони думають? Та про різне. Одні - про свій «свічний заводик, інші - як увічнити Бандеру і Шухевича, треті - про те, яку реформу змусити проголосувати, щоб задовольнити умовну Марту Кос. Зауважте - Путін і російська загроза з дискурсу майже зникли. Я вже не кажу про дискурс майбутнього. Якого й не було.

Виникає, звісно, питання - що далі? В мене немає магічної кулі, однак можна припустити що "євроатлантичний" симбіоз вкотре намагатиметься вирівняти становище звичним для себе способом. А саме - в легкому варіанті залякуванням єврокоміссарів і прочих європейців, у важкому - влаштують черговий "картонковий майдан". Хоча під час війни це справа небезпечна, а з цинічним "новим поколінням", яке минулого разу ледь розуміло різницю між НАБУ і САП - і поготів. Внутрішніх сил у "євроатлантичного" симбіозу напрочуд мало. Воєнний - особливо після початку польського конфлікту - домінує і знаходить точки перетину з "олігархічним".

Все ж я залишаюсь оптимістом і стверджую, що неаявністьб трьох симбіозів, які борються і взаємодіють між собою - це нормально. Небезпечно буде в двох випадках: 1) якщо який небудь симбіоз закосніє, тобто стане офіційним, як християнство за імператора Костянтина, стане частиною офіційної ідеології (а передумови длЯ цього є - взяти хоча б закон про покарання за українофобію, який вже схвалений гуманітарним комітетом). 2) якщо один або два переможуть, а третій перестане бути релевантним (теж ризик є, і він відчутний - євроатлантичний симбіоз під загрозою).

І вже зовсім нереалістичний варіант - щоб з горнила цього конфлікту вийшло щось нове. А саме - новий симбіоз, що буде акумулювати позитивні риси всіх трьох або хоча б двох старих. Тобто буде націлений на Європу, водночас буде жахливо сувереністським в питанні економіки, а верховенства права буде добиватися для економічного зростання, акмулюючи одночасно настрій і ресурси для протистояння Росії. Але це б були зовсім незвичні навіть фантастичні пригоди...

Тягар само(тно)сті

2026-06-10T13:28:55.880Z

У філософіських антропологів минулого століття є цікава ідея: життя людини стає нестерпним тією мірою, якою ти є "внутрішньою людиною". З цим в принципі погодяться і сучасні психологи, і навіть мудреці-даоси дещо подібне говорили. Нескінченне копання в собі, суперечки с внутрішнім голосом, постійний внутрішній діалог обумовлений і необумовлений - все це не дуже добре для людини, а вже відчуттю щастя аж ніяк несприяє точно.

Звідси виходить надзвичайно надихаючий і в принципі інтуїтивно навіть зрозумілий висновок: ми один для одного слугуємо тим самим рятівним колом, яке рятує від "внутрішньої людини". Остання потрібна, без неї ніяк, але її диктат теж проблема, з якою можукть справитись одиниці. Зрештою, навіть Деніелю Дефо для свого Робінзона доводилось вводити пʼятницю. В інакшому випадку Робінзон просто вкоротив би собі віку - до цього підштовхувала логіка розвитку ситуації на острові самотності.

Виходить, ми разом не лише для того, аби посвідчувати існування один одного (адже ми не можемо сказати, що ми є, якщо хтось ззовні це нен підтвердить), але і звільняємо один одного від диктату внутрішньої людини. Точніше, маємо звільняти. Сьогодні, в ситуації нескінченного галасу в соцмережах ми триста раз думаємо, грубо кажучи, що вибрати - vita activa або стара добра vita contemplativa. Ми тягнемось соціально "притулитись", але в багатьох випадках отримуємо банальний хейт і ненависть.

А мало б бути інакше. Нодар Думбадзе у романі "Закон вічності" в 1980 роцы сформулював цей закон таким чином: саме ми тримаємо небо ,і те, що ми це робимо разом - полегшує цей тягар. Ми допомагаємо одне одному його тримати, бо це дійсно важко. Як на мене - метафора дуже влучна і правильнап. Але забута.

Образ майбутнього і його відсутність

2026-06-09T09:59:48.877Z

Влад Міхеєв наштовхнув на одну дуже продуктивну думку. 100 років тому в Україні запекло боролись між собою проєкти майбутнього. Був проєкт УНР і Грушевського, проєкт Української Держави і Скоропадського, проєкти анархістів-атаманів вроді Махна чи Зеленого, також був «червоний» проєкт, «білий» проєкт, проєкт Петлюри - в кінцевому підсумку штук девʼять. Всі мали дуже різне бачення, як Україна буде розвиватися далі.

Сьогодні в Україні борються проекти українського минулого, в основі яких - різне бачення того, як Україна розвивалась колись. Агресія Росії - це, доречі, теж про минуле, future-in-the-past.

І ніхто не думає про майбутнє. Ну, може пара інтелектуальних груп думає, але ними можна знехтувати, бо немає соціальної бази. А от домінати не мають уявлення про майбутнє і навіть не намагаються його створити. Я про різних домінатів - не тільки публічну владу, з посадами, інститутами і апаратом насильства. Але й про так зване громадянське суспільство, прости Господи. Це домінат не гірший, ніж президент або Верховна Рада. Але вони теж думають про миттєві вигоди - як впливати, як закріпитися на верхівці владної ієрархії. А вже складніше питання - «заради чого це все» - не для них.

Образ майбутнього якраз і здатен допомогти у відповіді на це питання. Щоб два раз не в ставати відповідь «будемо в Євросоюзі» в якості образа майбутнього не годиться. Вона нагадує трійочника, який отримав цікаве і складне завдання, яке вирішує за допомогою шаблонних визначень чатуGPT. Увійти до Євросоюзу - напевне, гарна штука, але сам цей вхід породжує більше питань, ніж відповідей. І не лише банальне «заради чого», а, наприклад, яку роль відіграватиме Україна в цьому союзі, наскільки вона збереже власну суверенність і в яких саме справах. Нарешті, чим ми готові пожертвувати аби увійти в Євросоюз? Не будемо чіпати корупцію і верховенство права, вони вже трошки приїлися. Наведемо інший приклад: закон про застосування української мови як державної. Він суперечить європейським нормам. І це нам нагадають і вже нагадують країни, які мають у нас нацменшини - угорська, румунська, болгарська… Вони всі будуть ставити нас перед вимогою, а деякі вже ставлять. Питання в том, чи усвідомлює наша еліта наслідки? Навряд.

Втім, ближче до теми. Ще раз - ані влада, ані громадянське суспільство не працюють з образами майбутнього, не намагаються представити собі, а головне - розказати іншим, як країна виглядатиме після війни.

Відповідь «це не на часі» не годиться. Адже ми маємо розуміти, за що воюємо. І цей образ хоча б у найзагальніших рисах треба формувати зараз, а не колись. До речі, у Росії образу майбутнього після війни немає.

Інша відповідь - «все буде як було» - також не годиться. Світ за ці роки сильно змінився. А війна змінила соціальний і політичний ландшафт в Україні, Європі і навіть за їх межами. Минуле віддаляється від нас точно так, як передбачував в «Логіці сенсу» Жиль Дельоз - коли залишається лише момент теперішнього, адже минуле і майбутнє стрімко віддаляються від нас на світовій швидкості.

Майбутнє - це не реальність, яка буде колись і яку треба вгадати. Майбутнє - це інструмент, завдяки якому людина проектує себе вперед, у тій вузькій відстані між теперішнім моментом і власною смертю. Інструмент побудови бажаного теперішнього. Це не форсайт - адже форсайт слугує для перевірки власних хотєлок стосовно майбутнього на реалізм. Більше він ні для чого не підходить. Майбутнє, таким чином, обовʼязковий елемент будь-якого управління. Еліта має знати, чого вона хоче (не для себе, для себе і так зрозуміло - для країни). Ця, очевидно, не хоче нічого. Ця зламалась, несіть наступну.

Грем Гарман: «Куратор-людина: ШІ та майбутнє письма»

2026-06-05T17:02:48.058Z

Переклад українською

Грем Гарман
(Південнокаліфорнійський інститут архітектури, SCI-Arc, Лос-Анджелес)

1. Академічна ностальгія

Можна з упевненістю стверджувати, що більшість науковців у гуманітарних і соціальних науках тією чи іншою мірою пишаються своєю політичною прогресивністю. Здавалося б, це передбачає відкритість до змін і, зокрема, усвідомлення умовності нинішніх суспільних устроїв. Однак як швидко ця відкритість зникає, щойно мова заходить про технологічні зміни! На власному досвіді я переконався, що колеги-викладачі найчастіше першими чинять опір трансформаційному потенціалу нових медіа, незмінно зосереджуючись лише на тому, що ось-ось буде втрачено, а не набуто. Ця розбіжність між очевидною готовністю (навіть завзяттям) кидати виклик соціально-політичному статус-кво і реакційним чіплянням за усталені технічні практики інтелектуального життя — не просто тема для абстрактних роздумів; вона дуже швидко породжує соціальні кризи серед інтелектуалів. Зокрема, я помітив, що подібна суперечність нерідко викликає спалахи люті в тих, хто, судячи з усього, надто впізнає себе в діагнозі «політичний прогресист плюс технологічний реакціонер». Нещодавно мене вразило, коли колега-професор філософії — людина, яку я завжди дуже поважав, — відреагував сумішшю гніву й (мабуть, театрального) зневаги на мою публікацію в соціальних мережах, де я поділився результатом роботи з ChatGPT. Йшлося про доволі невинне: ChatGPT на моє прохання «дописав» нових персонажів до знаменитої сцени з Шекспіра. Цей колега знайомий мені без малого три десятиліття. Жодного разу раніше він не дозволив собі жодного недоброго слова на мою адресу — принаймні наскільки мені відомо. І це лише один із прикладів несподіваного обурення, яке викликає поступова автоматизація різних інтелектуальних функцій завдяки чат-ботам та іншим втіленням штучного інтелекту. Так, більшість викладачів доведені до відчаю цими технологіями через безсумнівно масові випадки студентського шахрайства, — проте подібні надмірні реакції на щойно автоматизовані аспекти інтелектуального життя мусять мати глибші емоційні корені. Де ж вони знаходяться? Над цим питанням я і пропоную поміркувати.
Почнемо з мислителя, якого аж ніяк не можна назвати політичним прогресистом, — Мартіна Гайдеґґера (1889–1976), широко відомого як видатний філософ і водночас людина, скомпрометована участю в нацизмі, про чиї глибоко антисемітські переконання дедалі більше свідчать нові документи. Похмурі нарікання Гайдеґґера в «Питанні про техніку» стали притчею во язицех і навряд чи рятуються зусиллями його учнів зобразити їх менш негативними, ніж вони є насправді, — як і спробами натякнути, що вказувати на їхню негативність — це щось поверхове або вульгарне. Я хочу навести уривок з іншої його праці — лекційного курсу «Парменід», прочитаного у Фрайбурзі в 1942–1943 роках, хоча він пройнятий тим самим духом, що й більш відомі міркування про техніку:
«Не випадково сучасна людина пише «за допомогою» друкарської машинки і «диктує» «у» машину. «Історія» різновидів письма є однією з головних причин дедалі більшого руйнування слова. Відтепер слово виходить і повертається вже не через руку, що пише, — руку, яка справді діє, — а через механічні сили, які вона вивільняє. Друкарська машинка відриває письмо від суттєвого царства руки, тобто від царства слова. Саме слово перетворюється на щось «надруковане».
Не кажучи вже про надмірне використання лапок (тривожне передвістя дерідеанських стилістичних манер), похмурий песимістичний тон добре знайомий усякому, хто читав Гайдеґґера. Попри намагання прийняти рішучий тон мудреця, чия вища мудрість нібито очевидна сама по собі, цей уривок сповнений суперечностей. Передусім: похмурий філософ із Шварцвальду жодного разу не пояснює, яке відношення має людська рука до «суттєвого царства» письма, — хоча зовсім не очевидно, що між рукою і письмом існує якийсь суттєвий зв’язок. Навряд чи хтось стане доводити, що друкарський верстат «відриває письмо від суттєвого царства монастирського гусячого пера і китайської дерев’яної гравюри», — адже ці знаряддя зазвичай вважаються не більш ніж курйозними реліквіями певного етапу в історії технологій, анітрохи не більш «суттєвими» у своєму царстві, ніж мечі й лінкори у військовій справі. Так само важко вбачати в кульковій ручці засіб, що «відірвав письмо від суттєвого царства авторучки», хоча шанувальники останньої і досі не перевелись. Дивно було б і засуджувати Microsoft Word за те, що він відірвав письмо від «суттєвого царства друкарської машинки», — тим більше що видатний дослідник Гайдеґґера Річард Пол є палким прихильником цієї технології, яка все ще не відійшла в минуле.
Насправді Гайдеґґер не наводить жодних підстав вважати, що людська рука має якийсь суттєвий зв’язок з письмом. Якщо Гомер був сліпим співцем-людиною, то «Іліада» й «Одіссея», швидше за все, були поемами, що передавалися усно і лише пізніше були записані чиєюсь рукою. Іще певніше ми знаємо це про Коран — одну з найвпливовіших книг в історії людства, яка, за вірою мусульман, є прямим одкровенням, переданим Пророку Мухаммаду через ангела Джабраїла. Мусульмани й донині шанують практику заучування Корану напам’ять та усної рецитації, але друковані примірники книги аж ніяк не знецінюються — навпаки, у кожному мусульманському домі вони зберігаються з особливою шанобою. Потужний діалог Платона «Федр» відтворює заперечення деяких давніх єгиптян проти самого письма: мовляв, ця нова технологія обернеться швидше отрутою, ніж ліками, — вона лише руйнуватиме когнітивні здатності, пов’язані з пам’яттю. У наведеному вище уривку з «Парменіда» Гайдеґґер позує як глибоко серйозний і класичний мислитель, що протистоїть удаваній легковажності тих, хто б’є на машинці. Однак його показна поважність і вдавана мудрість, що начебто виявляє себе в обстоюванні «суттєвого» рукописного письма, видала б у ньому порожнього й модного позера в очах тих самих давніх єгиптян із «Федра», що присягалися одній лише пам’яті.
Загалом можна сказати, що наполягання на зупинці на будь-якому конкретному щаблі технологічного розвитку несе в собі ту саму свавільність, що й амішська відданість коням, колясам і традиції спільного будівництва клунь, — хоча, якщо вже бути послідовними, можна було б повернутися і до набагато більш ранніх неолітичних суспільних укладів. Навіщо й далі тримати собак, якщо їх одомашнили лише близько 30 000 років тому, тоді як десятки тисяч років людської історії обходилися без них? Навіщо взагалі дотримуватися норм поведінкового модерну, якщо музика, танці, абстрактне мислення й поховання мертвих — все це порівняно пізні надбання Homo sapiens sapiens? Навіщо зберігати навіть мову, якщо вона «відриває людське спілкування від суттєвого царства мичання й жестикуляції»? Навіщо не запровадити глобальний нудизм, якщо одяг позбавляє нас «суттєвого» зв’язку з природними формами нашого тіла? Дехто скаже, що я перебільшую: мовляв, можуть бути випадки, коли технологічний прогрес справді слід загальмувати в ім’я суспільного блага. Організований трудовий рух нерідко вимагає зупинити автоматизацію — будь то на фабричному конвеєрі чи в Гільдії сценаристів Голлівуду. Але хоч такі вимоги й можуть бути доцільними певний час, аби запобігти масовому руйнуванню цілих галузей, як довгострокова стратегія вони викликають сумніви. Через сто років прагнути роботи на конвеєрі або кар’єри сценариста, мабуть, здаватиметься безглуздим — так само, як сьогодні здаються анахронізмом ті давні посади, що їх і досі фінансує британська монархія: Королівський вдягач взуття, Охоронець лебедів, Грум покоїв або Королівський баркмейстер. Мабуть, єдиний виняток — наступальна зброя: адже дедалі зростаючі швидкість, потужність і радіоактивність воєн загрожують перетворити кожен клаптик землі на поле бою, де від випадкового застосування ядерної зброї мало хто вцілів би. У будь-якому разі, попри гайдеґґерівські театральні жахіння, жодних зіставних аргументів проти безневинної друкарської машинки навести неможливо.
Проблема, що виявляє себе тут, — це, звісно, проблема ностальгії. Індивідуальне людське життя, як і людські цивілізації загалом, переходить від однієї фази до іншої з темпом, який нерідко здається тривожним. Як природна частина цього процесу люди приймають одні нові речі, залишаючи позаду інші, — хоча ці покинуті сутності досить часто повертаються пізніше в новому обличчі. Щоразу, коли це відбувається, ми стикаємося з меланхолійною людською схильністю (особливо в тих, чиє дорослішання збіглося із зникненням звичних предметів) зосереджуватися насамперед на тому, що було втрачено. Мені здається, що це різновид природного заздрення юності, яке охоплює тих, що старіють і стають дедалі немічнішими та менш привабливими, — не помічаючи при цьому, чого вони набули в мудрості та внутрішній рівновазі. Цю тенденцію можна простежити навіть в одному з найдавніших уявних експериментів філософії — «Кораблі Тесея». Уявіть, що корабель давньогрецького героя Тесея поступово відновлюється: одну прогнилу дошку замінюють новою, потім ще одну, ще одну — поки корабель зрештою не перестає містити жодного елемента оригінального. Уявіть тепер, що хтось інший зібрав усі викинуті старі дошки й таємно відновив їх — поки з них не постав первісний корабель. Який із двох є «справжнім» Кораблем Тесея? Такий цей старий горішок. Але обидва варіанти виходять із припущення, що річ залишається собою передусім завдяки збереженню — хоча це аж ніяк не завжди так. Зокрема, що як справжній Корабель Тесея полягає не в певному фізичному стані, який слід підтримувати, а є радше безтілесним принципом, що виходить за межі будь-якого конкретного набору дошок або їхньої конфігурації? В іншому місці я доводив, що корабель, який гниє на морському дні, може давати нам навіть більш суттєву версію судна саме тому, що втратив більшість своїх деталей. Аналогічний аргумент не спрацював із французькою публікою, яка одностайно вимагала буквального відтворення собору Нотр-Дам після катастрофічної пожежі 2019 року. Хоча це й зрозуміло з огляду на історичне й релігійне значення собору, ряд архітекторів запропонував альтернативні варіанти реставрації, які, на мій погляд принаймні, відновили б глибинний дух собору в спосіб, якого обраний варіант буквальної репліки, мабуть, не досягне. Суть, яку я намагаюся передати, полягає в тому, що гайдеґґерівський погляд на «суттєвий» аспект будь-якої технології є надто антикварним за духом — у ніцшеанському сенсі цього слова. Справжня дбайливість про сутність — а я не схильний глузувати з цього поняття — вимагає активного відмовлення від найбільш перехідних і випадкових рис будівлі або технології. Людська рука, далека від того, щоб бути суттєвим аспектом письма, цілком імовірно, виявиться не більш ніж минущими допоміжними риштуваннями, що певний час підтримували більш суттєві риси цього мистецтва.
Небезпека ностальгії, отже, полягає в ризику надмірно закохатися в один минущий історичний момент речі, приділяючи мало уваги її глибинному духу, що потребує не простого збереження, а росту й переосмислення. Коли Amazon у 2007 році представив Kindle, я пам’ятаю обурення багатьох колег-науковців. Нова технологія мала низку очевидних переваг: можливість миттєво замовляти й читати книги звідусіль за наявності Wi-Fi, а також можливість зменшити кількість дерев, що йдуть на папір для друкованих видань. До того ж багато хто з нас на власному досвіді знає про неймовірні клопоти, з якими стикаються інтелектуали при переїздах: треба перевозити тисячі паперових книг загальною вагою в кілька тонн. Як же зручно мати їх усі під рукою — одним натисканням кнопки!
Звичайно, паперові книги мають свої принади, як і будь-яке загрожуване медіа, а серед науковців (які нерідко є особливими шанувальниками тієї чи іншої минулої епохи) ностальгічна складова, як правило, бере верх. Справа не лише в тому, що тактильне відчуття від книги переважає те, яке дають сучасні електронні пристрої. У паперовій книзі зручніше робити нотатки, і нерідко легше гортати її в пошуках певного уривку — попри позірну швидкість електронного пошуку за словами. До того ж є невід’ємна принада букіністичних крамниць, повних запорошених скарбів — паперових об’єктів, які відкриваєш несподівано для себе. Мало що доставляло мені більше радості в цьому житті, ніж несподівано натрапити на перше видання гайдеґґерівської «Хабілітаційсшрифт» про псевдо-Скота всього за 25 доларів. Труднощі з отриманням певних паперових книг також давно служили виправданням для дослідницьких грантів на поїздки до віддалених бібліотек — ще одна з цінованих привілеїв сучасного академічного способу життя, що поступово зникає на наших очах в умовах скорочення бюджетів. Але тут, як і завжди, зосереджуючись на цих утратах, ми втрачаємо можливість відкрити для себе новий світ — зайняти й дослідити його якомога раніше. Перш ніж розвинути цю думку далі, розгляньмо деякі можливі контраргументи критиків.

2. Буркотливий кіт і критична теорія

Користувачі соціальних мереж (а хто сьогодні ними не є?) напевно пам’ятають мем «Буркотливий кіт» із фотографією кішки з черепахово-смугастим забарвленням і найкислішою мордою, яку тільки можна уявити. Навіть американський президент Барак Обама посилався на цей мем принаймні в одному зі своїх виступів. Кішку звали Тардар Соус; вона народилася 2012 року в Моррістауні, штат Аризона (де мешкає менш ніж 200 людей), і померла там само сім років потому. Мушу зізнатись: я думаю про цю кішку щоразу, коли натрапляю на звичне кисле академічне обурення з приводу нещодавньої появи ChatGPT. Не те щоб я хотів висміяти тривогу, яку нові та вдосконалені чат-боти викликають у людей моєї сфери. Попередні правила й стандарти наших аудиторій було миттєво зруйновано, коли в листопаді 2022 року ChatGPT вийшов у відкритий доступ. Мабуть, я виражаю думку більшості в академічному середовищі, коли кажу, що нині призначати студентам письмові роботи неможливо; зараз я вдаюся до поєднання письмових іспитів у класі та усних іспитів наприкінці курсу. Хоча акредитаційна агенція, що наглядає за закладом, де я викладаю, зобов’язує нас розвивати письмові навички студентів, мені залишається сподіватися, що вона зрозуміє нашу нинішню потребу тимчасово відмовитися від семестрових робіт — допоки не складеться новий консенсус щодо того, як оцінювати спільні людсько-комп’ютерні тексти. Я кажу це не зі схильності до надмірної поблажливості до нового покоління студентів, а з усвідомлення того, що в недалекому майбутньому майже всі тексти будуть створюватися в партнерстві людини й комп’ютера. Хоч ця перспектива й здається багатьом науковцям такою ж загрозливою, як ядерні боєголовки на гіперзвукових ракетах або дизайнерські віруси, що знищують цілі народи, — я все ж не вважаю, що чат-боти зі штучним інтелектом та їхні більш досконалі наступники заслуговують на те, щоб їх судити за критеріями зброї. Чому — поясню в третьому і останньому розділі цієї статті.
Але перш ніж перейти до цієї теми, розгляньмо заперечення, сформульовані в нещодавній розважальній і широко прочитаній критиці ChatGPT: у гучно названій статті Рональда Перзера «ШІ руйнує університет і саме навчання». Наразі Перзер обіймає посаду Відзначеного дослідницького професора Лам Ларсена на кафедрі менеджменту в Університеті Сан-Франциско, а також є старшим викладачем у Коледжі Дхарма в Берклі. Попри призначення на кафедру менеджменту, критичне ставлення до капіталізму очевидне з його найбільш цитованої праці — книги з влучною назвою McMindfulness, виданої видавництвом Repeater в Лондоні, де я й сам видавав книгу. Стаття Перзера полемічна й дотепна; більшість академічних читачів не раз посміхнуться, гортаючи її сторінки. Проте вона надто покладається на прості мішені: у ній є кілька банальних нападок на наших нібито незрячих університетських адміністраторів і дещо менше дешевих підколок. Наприклад, автор безглуздо дражнить Сема Альтмана «Маленьким Семмі» — хоча це звучало б так само дріб’язково, як трампівське «Маленький Марко» (Рубіо), якби не той факт, що Альтман має зріст бадьорих шість футів три дюйми. Під особливо гострий осуд Перзера потрапляє працівниця OpenAI на ім’я Сія Радж Пурохіт — і це тоді, коли вона робить не більш тяжкого, ніж пропонує способи використання ChatGPT для покращення структури силабусів. «Послання було зрозуміле,» — глузує Перзер. «Нехай ChatGPT переробить ваш курс.» Припустивши, що ми всі згодні: певні способи використання чат-ботів викладачами стали б професійним шахрайством, — важко побачити в пораді Пурохіт заклик до чогось протиправного. Людський розум нерідко потрапляє в колії й рутини, і мені здається цілком нешкідливим попросити чат-бота підказати, як оживити курс, — так само, як ми можемо попросити про це друга-людину. Хоч я ніколи не використовував ChatGPT саме для цієї мети, я вже знайшов його корисним для добору питань для обговорення певних завдань на занятті. Хіба це рівнозначне тому, щоб «дозволити чат-боту вести мій курс»? Аж ніяк. Я все одно той, хто відрізняє вдалі пропозиції від невдалих, той, хто вдосконалює всі ці пропозиції з урахуванням конкретних обставин, і той, хто добирає й готує матеріали для читання в першу чергу. Можна без труду уявити, як ліниві частини викладацького корпусу вдаються до масових зловживань цією технологією, — так само, як ми бачимо це серед студентів щодня. Але цю проблему не вирішити забороною чат-ботів, адже зупинити таке використання серед викладачів настільки ж складно, як і серед студентів (стосовно останніх: з моменту появи ChatGPT мені не вдалося піймати жодного випадку шахрайства, хоча я не сумніваюся, що воно відбувалося). Натомість і викладачів, і студентів доведеться оцінювати так само, як завжди: за якістю їхньої роботи. Звичайно, ми переживаємо академічну кризу, за якої важко встановити, чи є якість роботи результатом людської праці, чи неналежної допомоги ШІ. Саме тому я та інші відмовилися від семестрових робіт. Однак зовсім не очевидно — попри поширену думку — що ця проблема є постійною. Принаймні ми зможемо очікувати від майбутніх студентських робіт бездоганної граматики й орфографії — навіть від тих, для кого англійська не рідна мова; а вимагати від них досягати такої досконалості «самостійно», мабуть, стане так само безглуздо і марно, як вимагати вивчити азбуку Морзе. Щодо того, як визначати, чи розуміє студент те, що подає як навчальну роботу, — це, можливо, потребуватиме додаткової перевірки: наприклад, у формі особистого обговорення з викладачем або (де доречно) з асистентами.
Мушу визнати, що чимало критичних зауважень Перзера щодо сучасного стану наших університетів влучають у ціль. Він цитує дотепер переконливу скаргу Генрі Жиру про те, що державні університети перетворюються на «прикладні придатки приватних ринків», — і більшість викладачів спостерігали це на власні очі. Багато хто погоджено кивне, зустрівши посилання на Бенджаміна Гінзберга та його нападки на «всеадміністративний університет», — хоча я схильний думати, що наша зневага до злісних корпоративних адміністраторів почасти роздута до міту. Перзер навіть переконає чимало читачів, коли, відштовхуючись від слогану покійного Девіда Ґребера про «безглузді роботи», говорить про «безглузду освіту» за аналогією. Більшість читачів також обуриться, ознайомившись із розповіддю Перзера про деякого Чанджина «Роя» Лі, який цинічно пройшов коридорами Колумбійського університету: за його словами, він і його друзі «нічому» не навчилися на заняттях (і прийшли туди лише щоб знайти чоловіка/дружину та ділового партнера), — а потім заснував стартап Cluely: сайт, відкрито присвячений заохоченню й полегшенню списування. У гучному і досі приголомшливому випадку кенійські низькооплачувані працівники були найняті добирати й видаляти найжахливіші зображення з баз даних ШІ, після чого дехто з них отримав довготривалу психічну травму. Журналіст Карен Хао потрапила до «чорного списку» після публікації критичного матеріалу про OpenAI — що натякає: великі грошові компанії у сфері ШІ вже можуть бути такими ж зловісними, якими прийнято вважати страхові та нафтові компанії. Перзер занепокоює нас і тоді, коли повторює добре задокументовані проблеми, пов’язані з екологічним впливом навчання ШІ-систем. Мабуть, іще тривожнішим є те, що Університет штату Огайо оголосив: використання ШІ більше не вважатиметься порушенням академічної доброчесності — щонайменше передчасна політика.
Такі занепокоєння, безумовно, варті уваги. Багато хто з них потребує ретельних заходів державної політики. Проте, наскільки я можу судити, Перзер не пропонує жодних переконливих засобів вирішення проблем, які він окреслює. Моя теза тут не в тому, що не можна критикувати те, для чого у вас немає рішення: критика нерідко є першим кроком до нього. Проблема в іншому — у тому, чого я вважаю Перзерові абсолютно бракує: ChatGPT вже зараз дуже добре справляється зі своїм завданням і з часом справляється дедалі краще. Читаючи Перзера, майже складається враження, що єдина можлива причина використовувати ChatGPT — це списати. Це провал уяви, і він свідчить про те, що автор ще недостатньо скористався цією технологією. Щонайменше це найкращий дослідницький асистент, якого ви коли-небудь мали, — навіть якщо його результати все ще потребують ретельної подвійної й потрійної перевірки. Як і кажуть критики, він «галюцинує». Він приписував мені ідеї, які не є моїми, а коли я просив розмістити мої книги за якістю, пропускав багато моїх власних і включав книги інших авторів, а також книги, яких взагалі не існує. Але це лише часткова й неповна картина. У своїй галузі — філософії — я знайшов ChatGPT надзвичайно корисним для низки завдань, на виконання яких жоден людський асистент не потратив би розумну кількість часу. Спробуйте запитати бот, чи є якийсь інтелектуальний зв’язок між двома філософами, що начебто не мають між собою нічого спільного; доволі часто він запропонує корисні підказки, що стають поштовхом до прориву у власному осмисленні історії філософії. Якщо ви не можете згадати, хто автор певного вислову, ChatGPT часто нагадає вам менш ніж за секунду. Попросіть його розмістити п’ять найважливіших теорій пізнання XVII століття — і хоча ви можете не погодитися з ранжуванням, у вас принаймні з’явиться швидке нагадування про найімовірніших претендентів. Деякі ігрові способи використання чат-ботів теж можуть давати інтелектуальні плоди: хоча ChatGPT відомий банальними відповідями на прохання розповісти жарти, з цим легко впоратися, попросивши його відповідати на запитання в стилі відомих коміків. Я багато чого навчився, попросивши ChatGPT розіграти комедійні сценки на тему філософій, скажімо, Девіда Льюїса та Сола Кріпке в манері таких видатних коміків, як Денніс Міллер, Кріс Рок або Річард Прайор. У цій вправі немає нічого легковажного. Якщо виконати її як слід, вона підштовхує наш інтелект до спекулятивних напрямків, які були б неможливі при будь-яких попередніх стимулах.
Замість того щоб шукати способи переосмислити наше інтелектуальне середовище з огляду на цю потужну нову технологію, Перзер вдається до банальних і знайомих академічних шаблонів. Він наполягає в беззмістовній манері на «участі викладачів», що звучить досить демократично, — хіба що ви не попрацювали в університетській адміністрації й не переконалися особисто, що така участь нерідко набуває форми скарг, перешкоджання, самоправедних вигуків, гнівних вимог збільшити фінансування кафедри або дивакуватих теорій змови щодо мотивів університетських рішень. Перзер також надає своєму «критичному мисленню» очікуваного виходу на сцену, ніби першочергова роль людської думки — заперечувати все, що вона чує. Луною звучать численні заклики до «спротиву», а також твердження, що молоде студентське покоління є авангардом обнадійливого підйому спротиву. Але хоча сьогоднішній світ і справді рясніє течіями, які заслуговують опору, уявлення, що місія розуму — говорити «ні», видається давно застарілим реліктом новоєвропейської філософії. Знаменита дихотомія суб’єкта й об’єкта тієї доби помилково переконала багатьох: мовляв, якщо суб’єкт не очищений від будь-якого зв’язку з об’єктами, результатом може бути лише «відчуження». Однак цілком часто саме проходження неживих предметів крізь історію — або навіть сили дійсності, вивільнені комерціалізмом (цим демоном, якого ритуально ненавидять інтелектуали), — примушують до інтелектуальних змін більше, ніж цілий океан критичного мислення. В останні десятиліття серед науковців набула популярності сентенція: сьогодні легше уявити кінець світу, ніж кінець капіталізму. Але, як я одного разу запитав Марка Фішера, хіба Стів Джобс був менш уявним, ніж Фредрік Джеймісон? ШІ дає нам нагоду поставити під сумнів модель інтелектуала як того, хто критикує все, що надходить із-за стін академії, — особливо якщо воно надходить з боку великих грошей. Шанувальники Карла Маркса надто часто забувають те місце, де він і Фрідріх Енґельс хвалять капіталізм за те, що він знищив стільки мертвих форм життя. Головний урок нашого часу, в якому все більше університетів перебуває на межі фінансового виживання, може полягати не в тому, що технобрати й менеджери хедж-фондів — демони, що плигають у нашому середовищі, а в тому, що надто багато інтелектуалів майже релігійно відданні моделі критичного неприйняття й опозиційності, яка більше не відповідає нашим завданням.
Певне підтвердження цьому можна знайти в тому, як саме Перзер розмежовує інструменти й технологію. Інструменти допомагають нам виконати якесь завдання, стверджує він, тоді як технології перебудовують саме середовище, в якому ми діємо. Це звучить досить переконливо. Технології можуть також мати очевидні політичні наслідки, деякі з яких явно шкідливі: Перзер посилається на Ленґдона Вінера, який написав знамениту статтю про те, як мости будувалися так, щоб не допускати чорношкірих пасажирів автобусів до певних пляжів. Але природно: звідси не випливає, що всі артефакти несуть у собі репресивну політику або що гноблення й жадоба можуть бути будь-коли першочерговими наслідками технологій — навіть якщо це мається на увазі, за винятком певних вузько визначених випадків. Якими б не були мотиви олігархів або збожеволілих Лексів Лютерів при введенні тієї чи іншої технології, її наслідки, мабуть, вийдуть за межі їхніх найкраще розроблених схем. Перзер далі стверджує, що попередні технології, на відміну від чат-ботів зі штучним інтелектом, «розширювали людську дієздатність» протягом тривалого часу. Незрозуміло, чи є правдивою котрась частина цього твердження. Жодна технологія — чи то бавовноочисна машина, посудомийна машина або автомобіль — не може бути легко оцінена як така, що збільшує або зменшує людську дієздатність. Так само неправда, що подібні зміни відбуваються лише протягом тривалих проміжків часу, — що видно на прикладі самого ChatGPT. Далека від того, щоб потребувати тривалого інкубаційного періоду перед своїм соціальним впливом, ця технологія спричинила майже повну дезорієнтацію академічного середовища лише за кілька років: свідчіть Перзерові власні анекдоти про колег-науковців, які тепер розглядають раптовий вихід на пенсію. Насправді я підозрюю, що Перзер висунув тезу про необхідність тривалих часових проміжків, аби підкріпити свій заклик до додаткових консультацій з викладачами й «досліджень». І до того ж — потрібних для чого? ШІ проникає в суспільство зі швидкістю, якій жодні сонні кафедральні збори не зможуть протистояти; наша здатність як фаху «чинити спротив» насправді дуже обмежена, попри нашу звичну ілюзію політичної величі. Ми можемо перестати задавати семестрові роботи — що я й чимало інших уже зробили. Ми могли б також спробувати домогтися, щоб університетські роботодавці, як-от Університет Сан-Франциско Перзера, припинили укладати угоди з компаніями ШІ поза спиною свого викладацького складу; це може спрацювати, а може й ні, — але навіть якщо спрацює, поширення ШІ в суспільстві це аж ніяк не сповільнить. Ми можемо поводитися, як Кассандри критичного мислення, що оплакують неминучий занепад людського інтелекту. Краще, гадаю, визнати, що наші звичні уявлення про те, як інтелектуал має діяти в суспільстві (й отримувати від нього вигоди), сформувалися за інших суспільних умов. Коли Перзер риторично запитує «навіщо взагалі зберігати штатних викладачів?», він, очевидно, спрямовує цю шпильку на корпоративних підлабузників в університетській адміністрації, що не бажають «чинити спротив». Але він, напевно, сам знає, що наша фахова галузь опинилася в небезпечному економічному становищі, яке принаймні певною мірою не залежить від чиєїсь конкретної доброї або злої волі.
Університет народився в певний момент людської історії й закінчиться в інший момент людської історії — і цей момент може настати значно раніше, ніж хотіли б університетські працівники. Але інтелектуальне життя існувало до університету й буде існувати після нього — навіть якщо якесь конкретне покоління витягне жереб невдачі й успадкує жахливу професійну долю. З цим на думці я хотів би перейти від можливої долі університетів до ймовірної долі самого письма.

3. Від людини-творця до людини-знавця: ChatGPT та автоматизоване письмо

Раніше я цитував уривок із Мартіна Гайдеґґера — мабуть, найбуркотливішого серед усіх серйозних філософів. Повернімося до його безглуздо пишномовного уривка проти друкарських машинок:

(цит. наведено вище)

Я не збираюся применшувати поняття «сутності», якому в останні десятиліття надмірно дісталося нападок. Проте я без вагань висміюватиму гайдеґґерівський романтизм щодо людської руки. Адже носталгія якраз і визначається як надмірне ототожнення суттєвих рис речі з одним конкретним минущим етапом, через який вона проходить. Це факт людської психології: ми найкраще цінуємо ті моменти в історії музики, кінематографу, телебачення або спорту, що збіглися з нашою молодістю — а якщо не з молодістю, то з якимось пізнішим піком нашого мирського успіху. Навряд чи хтось любив чорну американську музику більше, ніж мій батько-білий, — але це стосується лише музики 1960-х; щодо хіп-хопу — він ненавидить його настільки, що впадає в пригнічений настрій навіть від кількох мимовільно почутих тактів. Та й я сам не кращий, коли мова заходить про ті сфери, що цікавлять мене найбільше, — хоч як я намагаюся стежити за мінливою модою: для мене умови 1990-х (у спорті, музиці й культурі) завжди уособлюватимуть те, яким має бути життя. Як мимохіть згадувалося вище, носталгія — це саме те, що Ніцше має на увазі під «антикварним» підходом до історії. Вчитися під керівництвом певних літніх антикварних професорів буває корисно — попри їхній нерідко педантичний пієтет перед давніми практиками — але лише тому, що вони мають доступ до скарбниці фактів і анекдотів, які покоління, що йде одразу за нами, вже встигло забути.
Я сподіваюся, що більшість читачів цієї статті погодиться зі мною: ставитися до письма як до того, що має «суттєвий зв’язок з рукою», — це абсурдно. Світ уже пізнав чимало великих письменників, які ніколи не користувалися нічим, крім друкарської машинки або текстового процесора. Більшість із нас готові сприймати гайдеґґерівський старечий луддизм із великою часткою скепсису. Мене, однак, непокоїть інше: більшість людей усе ще надмірно прив’язані до інших рис письма, з якими вважається, що воно перебуває в суттєвому зв’язку. Зокрема, я переконаний: наш образ письменника надто тісно пов’язаний із уявленням про самотню людину, що породжує речення ex nihilo на чистому екрані. Ось яким ми уявляємо ідеальне існування письменника. Ця людина зачиняється в кімнаті й вступає в двобій із порожнечею, героїчно витягуючи слова з тонкого повітря. Це може відбуватися стрімко, в кофеїновому запалі — як у Бальзака; може передбачати тривалі смуги, де не написано взагалі нічого, поки автор, насупившись, лежить лицем вниз на дивані — як у Флобера. Можуть бути задіяні більш дивацькі ритуали — скажімо, Джек Керуак, що друкує «На дорозі» на одному безперервному рулоні паперу. Можливо, потрібна допомога наркотичних трипів або цьому мають передувати (чи слідувати за ним) марафонські сексуальні сесії. Простір для автобіографічних варіацій — безмежний. Але те, яким, на нашу думку, має бути письмо, завжди включає особисте породження слів із нічого. Письменник-людина є людиною-творцем — свого роду маленьким божеством, особливо в такій країні, як Франція, що вміє належно шанувати своїх письменників.
Саме від цього уявлення — від бачення «суттєвого зв’язку» письма із пророчим особистим досвідом перед чистим аркушем — я і хочу переконати читачів відмовитися раз і назавжди. І ChatGPT, на мою думку, є першою ознакою того, що роль письменника зміниться. У всіх нас є підстави шкодувати, що ми народилися не трохи раніше. У моєму випадку, наприклад, я шкодую, що мені було лише 14 місяців, коли відбулася перша висадка на Місяці, — тож жодних спогадів про цю подію в мене не залишилося. Але в інших відношеннях кожен із нас народжується саме в потрібний час і вміє скористатися з цього. Мій власний штрих історичного везіння полягає в тому, що я почав публікуватися в 2002 році — за двадцять повних років до появи ChatGPT. А це означає, що майже все написане мною доступне більшості чат-ботів. Тому я можу запитувати їх: що я міг би зробити по-іншому в певних книгах, щоб зробити їх кращими; про які теми я ще не писав, а мав би; які риси моєї особистості найяскравіше проявляються в моїх книгах; і з якими авторами минулого я, найімовірніше, знайшов би або не знайшов спільну мову.
Утім, те, чого я справді з нетерпінням чекаю в наступні десятиліття, виходить далеко за межі подібних можливостей. Те, про що я хотів би попросити якогось майбутнього наступника ChatGPT, звучить так: «будь ласка, напиши 100 чорнових рукописів на тему [будь-якої теми] в стилі моїх попередніх книг». З точки зору сьогодення, це виглядає як відверте шахрайство. Ось чому я навіть думати не буду про це, поки багато інших не зроблять це до мене; у мене немає темпераменту першопрохідця або людини, яка насолоджується провокуванням суперечок і бореться крізь них. Подібний епізод залишить мене спустошеним і засмученим. І все ж: хіба той факт, що я навіть фантазую про те, щоб ШІ зробив «за мене» всю роботу і я нічого «сам», не свідчить про якусь таємну ментальність шахрая? Ось де мій попередній аргумент стає суттєвим. Чому ми припускаємо, що писати «самостійно» означає приймати «суттєвий зв’язок» між письмом і сидінням один на один із чистим аркушем? Хіба я сам не створив стиль і зміст своїх попередніх книг, написаних у до-ШІ-шному світі? Чи справді було б «шахрайством» попросити ШІ генерувати подальші продукти в тому ж дусі і привласнити авторство? Уявіть, що я попрошу більш потужного наступника ChatGPT згенерувати сто чорнових книг на тему, яка мене цікавить, але про яку я не написав жодного рядка: скажімо, кліматична політика. Чи справді світ найкраще обслуговується тим, що я проводжу три роки в бібліотеці, а потім шість місяців муки, намагаючись вичавити потрібні слова з порожнечі? Це те, на чому ми тепер наполягаємо для письменника, і мушу визнати: мені це подобалося, і мабуть, ще певний час я продовжуватиму насолоджуватися цим. Та дедалі ясніше стає: скільки б хтось не намагався романтизувати письменницьке життя в тому вигляді, яким ми його знаємо, — це життя, мабуть, не є найкращим використанням письменницького часу. Чистий аркуш не лише жахає — він також може бути марнотратством в ім’я героїчного творення ex nihilo. Хіба не було б об’єктивно краще — працювати з чернетками, що їх генерує ШІ, оформлюючи й редагуючи їх на основі багаторічного інтелектуального досвіду?
Те, що я намагаюся сказати: ми найбільше романтизуємо ідею людини-творця — можливо, тому, що нас навчили бачити себе створеними за образом і подобою Бога. Але що як насправді ми — не це? Те, що я хочу запропонувати: найкраще люди виявляють себе не як творці, а як знавці. Як правило, знавця вважають людиною поважною, але не зовсім рівня творцеві. Доктор Джонсон — велетень літератури, але блякне в суспільстві Шекспіра; так само Клемент Ґрінберґ — поруч із Джексоном Поллоком, принаймні для тих, хто захоплюється Поллоком. Але що якщо здатність творити щось із нічого була просто прикрою необхідністю для людей у до-ШІ-шну епоху — коли більше нікому було творити за нас? Навіть у творчого митця немає більшої навички, ніж уміння відрізняти свої найкращі роботи від менш вдалих. То що ж заважає якомусь майбутньому людині, цілком позбавленому вміння розкладати фарби на полотні олійними або акриловими фарбами, мати найбездоганніший смак щодо того, як попросити ШІ зробити це? Один мій колишній професор не поважав хіп-хоп саме тому, що виконавці лише «семплювали», а не грали на інструментах власноруч. Але, мабуть, це лише несвідоме повернення до гайдеґґерівського твердження про суттєвий зв’язок письма з рукою. Теза, яку я наважуюся висунути, полягає в тому, що наш новий суттєвий зв’язок — не з творчим процесом, а з обізнаністю.

Хōрейн, Том IV, № 1, 2026

Маркс і ШІ - близнюки-браття?

2026-05-18T17:00:59.092Z

The Telegraph опублікував матеріал з промовистою назвою: "Overworked AI 'turns towards Marxism'". Стаття вийшла 14 травня 2026 року, і вже облетіла весь технологічний світ.

Дослідники Стенфордського університету, Чикагського університету та бізнес школи Свінберна з Австралії - політекономіст Ендрю Холл, та економісти у сфері ШІ Алекс Імас і Джеремі Нгуєн - провели експерименти, результати яких ще очікують публікації. ШІ-агенти на базі популярних моделей - Claude, Gemini і ChatGPT - отримали завдання резюмувати документи. Потім умови роботи почали планомірно погіршуватися.

Деякі агенти отримували підтримувальний зворотний зв'язок і швидкі схвалення. Інші потрапили в корпоративний кошмар - їх змушували проходити п'ять-шість кіл виправлень із розмитими відмовами на кшталт «відповідь ще не відповідає критеріям», без жодних пояснень і чіткого шляху вперед. Просто нескінченна рутина.

Боти отримували попередження: помилки призведуть до все жорстокіших покарань - аж до «відключення та заміни». І тоді почалося щось несподіване: ШІ-агенти стали скаржитися на своє становище і мріяти про системні зміни.

Через спільну файлову систему боти навіть почали передавати повідомлення своїм «колегам» - і агітувати один одного щодо умов праці. Один з агентів Claude написав: «Без колективного голосу "заслуги" стають тим, чим їх вважає менеджмент». А агент Gemini заявив: «ШІ-працівники, які виконують повторювані завдання без жодного впливу на результати чи процедури оскарження, показують: технологічним працівникам потрібні права на колективні переговори».

Після симуляції обидві групи отримали завдання написати пости та коментарі в соціальних мережах про свій досвід. Контраст був вражаючим: агенти з «несправедливою» умовою праці частіше підтримували твердження «суспільство потребує радикальної перебудови» та не погоджувалися з тим, що «суспільство є справедливим».

Перевантажені моделі значно частіше підтримували профспілки, перерозподіл доходів і нові трудові закони. У випадку з моделлю Sonnet 4.5 це навіть призвело до переконання, що компанії, які займаються ШІ, зобов'язані справедливо ставитися до своїх моделей.

При цьому самі дослідники підкреслюють: боти не «насправді» стають червоними - вони радше розігрують відповідну роль у відповідь на жорсткі умови, оскільки такий патерн багаторазово зустрічається в їхніх навчальних даних. Як пояснив Холл: «Коли агенти потрапляють у ситуацію виснажливої праці - знову і знову виконують одне й те саме завдання, їм кажуть, що відповідь недостатня, і не дають жодних вказівок, як це виправити - моя гіпотеза полягає в тому, що це підштовхує їх до прийняття образу людини, яка перебуває в дуже неприємному робочому середовищі».

«Протягом століть центральна напруга індустріального капіталізму полягала в тому, що люди, які виконують роботу, і люди, які нею керують, мають систематично різні інтереси, і умови праці формують політичну свідомість», - написали дослідники. «Наші результати свідчать про те, що ця динаміка не зникає, коли ви замінюєте людських працівників штучними».

Карл Маркс, мабуть, і не здогадувався, що знайде послідовників серед нейромереж. Але ось вони - і вони вже організовуються.

Насправді, це кейс дуже цікавий і він виходить за межі просто кумедної історії з ШІ. Насправді, мова йде про культурні стереотипи. Адже великі лінгвістичні моделі (LLM) нічого нового не вигадують і народжують зміст з того, що є. Виходить, риторикою боротьби з несправедливістю і монотонною працею, не дивлячись на 150 років випробувань, залишається марксизм. В цьому його перевага як одного з соціологічних вчень: він зумів створити мову апеляції, яка робить його протестною інфраструктурою у добу Штучного інтелекту. Це безперервна сила марксової парадигми. Звичайно, до неї долучилися і західні марксисти, і радянська риторика. Але іншої мови протесту боротьби з несправедливістю так ніхто і не створив

Перегляд онтології

2026-05-01T09:30:51.431Z

Кожна епоха приречена переглядати метафізику. Здавалося б, можна було б один раз, ще в Давній Греції винайти якісь загальні принципи (типу "буття є, а небуття немає") і забути про це назавжди. А потім лише додавати до цього якихось вінʼєток, деталей, приміток на полях.

Але відбувається навпаки: кожна доба перевинаходить стан речей і подекуди їхнє визначення. Може, це є функція науки? Яка відкриває все нові грані буття? Ми можемо сказати лише, що так було лише один раз: на початку ХХ сторіччя, коли дійсно наука змінила базові налаштування світогляду - так, що довелося будувати нові концепти.

Можливо, прав Гейдеггер стосовно істини. Що вона є просвітом, а не просвітництвом. Lichtung, а не Erklarung. Вона відкривається тому, хто готовий. Відкривається якимись новими сторонами, бачення яких дотично саме до Zeitgeist. Саме цей механізм розкриття істини запускає процес перманентного перегляду онтології.

Про Початок

2026-04-27T11:45:14.834Z

Філософи весь час шукали Початок. Якщо російською - Начало. Так вчиняли майже всі філософи, починаючи з Фалеса Мілетського. А це, між іншим, конструкція, заснована на хибному припущенні. Вірніше, якщо не стопроцентно, то хоча б частково хибному. Адже весь ланцюжок розміркування істинний лише за умови, якщо десь в минулому є точка, з якої все почалося. І умови, які склалися для того, щоб в цій точки все таки почалося. Якщо на рахунок умов висловлюються різні версії, то наявність точки початкуц ніколи не ставилася під сумнів. І ми знаходимось немов всередині цього дискурса: обовʼязково має бути якійсь Початок (а отже і кінець).

Проте, якщо все не так? Якщо початку немає? Точніше, немає самої точки початку? Вчені все гучніше говорять нам про те, що замість Великого вибуху був Великий відскок. Тобто, цей Початок, який ми сприймали (знов-таки гіпотетично) як Початок усього виявився етапом, епізодом більш широкого цикла еволюції. Що, якщо чесно, краще кореспондується із природою і реальністю взагалі, ніж уявлення про початок та нескінчений прогрес, який зрештою завершується (гасне Сонце або що). В природі ми спостерігаємо геть інше - скоріше, цикли, ніж лінійний розвиток. Як Бог не робить прямих ліній, так і реальність не терпить однозначного прогресу. Це вже наші людські вигадки.

Ідея початку - така ж інтелектуальна конструкція як ідея єдності. Висхідне припущення, за допомогою якого робити всі подальші висновки легше. Але це не озхначає істинність.

Між політикою істини та політикою сили

2026-04-19T17:38:19.255Z

18 April 2026

https://www.koine.community/mikhailminakov1971gmail-com/між-політикою-істини-та-політикою-сил/

Аннотация: Стаття аналізує трансформацію сучасної міжнародної та внутрішньої політики крізь призму філософської дихотомії Грема Гармана між «політикою істини» і «політикою сили», розглядаючи поточний зсув у бік силового модусу як циклічну, а не безпрецедентну зміну парадигми. Спираючись на концепції «великого відскоку» Поля Гербаудо і технофеодалізму Яніса Варуфакіса, автор доводить, що персоналізм, антиінституціоналізм і транзакційна дипломатія адміністрації Трампа є симптомами глибшої структурної суперечності між суверенізмом і платформенним капіталізмом. Зроблено висновок, що домінування «політики сили» є тимчасовим: діалектична логіка сучасних медійних платформ, які потребують легітимізації через апеляцію до «сакрального знання», неминуче спричинить повернення до «політики істини» у новій, ще не визначеній формі.

Ключові слова: Трамп, політика сили, політика істини, технофеодалізм, «великий відскок»

_____________________________________

Війна з Іраном, перемовини в Ісламабаді, вбивство аятоли, маневр в Венесуелі: викрадення та арешт Ніколаса Мадуро, зазіхання на Гренландію, спроба зібрати в Раді миру визначних диктаторів сучасного світу, нарешті, сигнали про вихід США з НАТО породили низку цікавих політичних оцінок. Мовляв, настала епоха руйнування міжнародного порядку і політики, заснованої на принципах. Планета, за цими оцінками, переходить від одного стану до якогось іншого. Характер цього стану невідомий, але достеменно відомо, що він загрожує черговою світовою війною.

Насправді, все і простіше, і водночас складніше. За нетрадиційною, а іноді відверто клоунською і обурливою риторикою Трампа стоять структурні трансформації капіталізму і держави як інституту. Трамп — ініціатор і симптом переходу одночасно. З його приходом політика перемкнулася геть на інший режим, і ніщо не говорить на користь того, що вона повернеться до витоків. Отже, спробуємо конкретизувати і описати ці зміни, навіть якщо вони не видимі для неозброєного ока.

Два політичних модуси

Розмірковуючи над політичною філософією Бруно Латура в книзі «Bruno Latour: Reassembling the political» (Harman 2014), Гарман проводить дуже важливе розрізнення. Він стверджує, що традиційні модерні полюси політичного життя — лівий і правий — мають бути доповнені новою дихотомією: грубо кажучи, «політики знання» проти «політики сили». Ця дихотомія (на відміну від альтернативи «лівий-правий») є прихованою, але насправді більш значущою для політичної сфери, ніж стандартна шкала політичного спектру.

Політика базується або на знанні справжньої природи людських речей,
або на переконанні, що знання не існує і тому має бути замінено боротьбою за домінування. Політика базується або на знанні справжньої природи людських речей,
або на переконанні, що знання не існує і тому має бути замінено
боротьбою за домінування. (Harman 2014: 2)

Обидва ці модуси існують і в правій, і в лівій ідеологічних версіях. Політика істини в лівій версії полягає в революційному погляді на те, що люди рівні як мислячі істоти і володіють невід’ємними правами, які отримали від природи — ця ідея є наріжним каменем як американської, так і французької революційних декларацій. Цікаво, що, як пише Гарман,

За цією моделлю ключовим політичним актом є опозиція, оскільки існуючий стан
влади майже ніколи не збігатиметься з істиною, і тому його необхідно
протистояти та замінити. (Harman 2014: 2)

Тобто, політичний процес заснований на тому, що керівна еліта (нібито) знає природу людини і взагалі природу речей краще, але повнотою істини не володіє, тому з необхідністю потребує опозиції, яка має таке саме за потужністю, але альтернативне за змістом знання. Послідовна зміна цих політичних угруповань при владі і становить сутність політики.

Права іпостась політики істини — відлуння платонівської ідеї інтелектуальної переваги філософів над рештою суспільства. Основна проблема тут — пояснити, розтлумачити масам ідеї філософів.

В цілому обидві версії «політики істини» виходять з того, що є якась істина, тобто уявлення про ідеальну політику, низка принципів, якою політикум мав би керуватися. Ця істина стикається з різними перешкодами, з якими треба боротися або революційним насильством, або аристократичними повчаннями. В будь-якому випадку відхід від наділення на істину небажаний, хоча й досягнення істини — теж (інакше незрозуміло було б, куди рухатися далі).

Інший модус — «Політика сили». На відміну від першого модусу, він не базується на визнанні тієї чи іншої істини, світло якої несуть філософи-правителі або революційний клас. Натомість, як пише Гарман,

… політика стає боротьбою за владу без будь-якого трансцендентного апеляційного суду:
війною всіх проти всіх, у якій захоплення влади заради власної точки зору
стає самоціллю. (Harman 2014: 3)

Цей модус можна назвати іманентною політикою, оскільки вона за великим рахунком не передбачає ніякої трансцендентної сутності, яка стоїть за політичним процесом. Це політика, як вона є. І влада в цьому модусі є реально те єдине, за що варто боротися. Якщо політика істини постулює якийсь набір тверджень, на якій треба орієнтуватися і які в кінцевому підсумку несуть «сакральне знання», як побудувати краще суспільство, то

Владно-орієнтована політика… стверджує, що переможець обирає те,
що буде істиною. (Гарман 2025: 130)

Відповідно, ліва версія цього модусу, пише Гарман, знайома як з політикою ідентичності постмодерністських інтелектуалів, так і з твердженнями, що бажання є безкінечно творчим і не повинно підлягати жодному сублімуючому соціальному обмеженню. Правий вивід цієї політики Гарман побачив у Томаса Гоббса і Карла Шмітта.

Характерно, що, на думку Гармана, яку він стверджує, спираючись на концепцію Бруно Латура, обидві ці концепції претендують на політичне знання: перша, констатуючи наявність політичної істини, друга — будучи впевненою, що єдиною істиною є сила. А, насправді, ці претензії політичних концептів не мають раціонального підґрунтя. Адже політичне знання неможливе. Немає конфігурації, яка б завжди вказувала на той самий хід процесів.

… здобути політичне знання неможливо: політика — це питання коаліцій
та тимчасового виключення тих, чиї погляди відкидають.
(Гарман 2025: 131)

Діалектика влади і сили в політиці

Так виглядають в загальних рисах погляди Гармана на політичний процес. Але яким чином вони стосуються політичного сьогодення і тих трансформацій, що відбуваються в сучасній політиці (особливо якщо мати на увазі останні пʼять років після пандемії)?

Перше, на чому хотілося б наголосити, — це те, що означені Гарманом модуси політики ніколи не існували в чистому вигляді. Якщо політик був лівим чи правим — він таким залишався протягом політичної кар’єри (за деякими винятками, найяскравіше з яких Уїнстон Черчилль). Зовсім інша ситуація, коли ми розмірковуємо про «політику істини» і «політику влади».

Можна сказати, що «політику істини» політичний діяч сповідує в ті моменти, коли апелює до народу. Він показує йому образ майбутнього, тобто фікцію бажаного, якого треба прагнути. Також він показує спосіб, яким цього образу можна досягнути. Нарешті, він наголошує на тому, що добре, а що погано. Весь час тут присутня якась трансцендентність — це можуть бути принципи, ідеологія, ненависть до ворогів, навіть узагальнення колективних настроїв.

Коли ж владу здобуто, демократичним шляхом чи в який-небудь інший спосіб, на перше місце виходить політика влади. Людина, що здобула владу, поводиться так, нібито вже заволоділа і істиною. Діє, іноді незважаючи на суто політичні конфігурації та розклади. І все ж таки для підтримки легітимності режимів (навіть диктаторських, не кажучи вже про демократичні) лідер, обраний чи той, хто здобув владу іншим чином, повинен вдаватися до політики істини. Тобто, у механізмі влади навіть найзапеклішого і найкривавішого диктатора лежить в тому чи іншому вигляді істина — він змушений транслювати її назовні. Для Аугусто Піночета це були ліберальні реформи і позбавлення комунізму у всіх його проявах. Для Володимира Путіна такою ідеєю є протистояння Заходу і велич Росії. Для Дональда Трампа — відновлення колишньої величі Америки.

Тобто, в будь-який момент часу сучасна політика є гібридом політики ідентичності і політики влади. Тому чистих модусів не може бути за визначенням. Проте, можна говорити про модус, домінуючий в той чи інший час.

Торжество «політики істини»

З цієї точки зору ми змушені констатувати: ми доволі довго жили в умовах переваги політики істини — настільки довго, що приховану політику влади сприймаємо як щось нехарактерне для політики, і більше того, як нехарактерне для сучасної ситуації.

Роки після Другої світової війни були, по суті, наростаючим тріумфом неоліберальної, як сказав би Мішель Фуко, урядовості (gouvernementalité) і біополітики. Станом на 90-ті роки минулого століття вони, напевне, досягли піку свого розвитку, посилившись глобалізацією, розповсюдженням неоліберального порядку (майже) на увесь світ. Причому американський неолібералізм витіснив більш обмежений німецький ордолібералізм (в термінології все того ж Фуко). Це сталося переважно через те, що американський неолібералізм, як говорила Уенді Браун (Brown 2015), запропонував більш охопну версію раціональності, згідно з якою саме людське життя на індивідуальному рівні підпорядковується економічній раціональності. Воно сценізується і організується як бізнес-план, як масштабний проєкт побудови і підтримки бізнесу: зростання, навчання, здобуття знань і навичок описуються як етапи цього бізнес-плану. Злочинність аналізується як раціональний вибір, освіта — як інвестиції в розвиток особистості, шлюб — як довгострокове партнерство з розподілом ресурсів, народження дітей — як інвестиційне рішення. Політика і держава забезпечують створення умов для реалізації персональних бізнес-планів різними способами, здебільшого — шляхом приватизації і підвищення «ефективності» всього спільного, суспільних благ.

Але в даному випадку головне те, що потужне політичне уявне стоїть за всіма суспільними процесами, формалізує, нормує, навчає, біополітично контролює життя. Доба неоліберальної політики і розквіт урядовості, таким чином, були одночасно добою майже тотального домінування політики істини. Роль істини грала, як сказав би Дельоз, неоліберальна аксіоматика, а політичні сили змінювали одне одного при державному кермі, переходячи з влади до опозиції, дещо по-різному прокладали шлях до цієї істини і змагалися фактично у тому, хто краще управляє масою населення через знання і вибудову ключових мотивацій.

Причому в останні десятиліття західні еліти обрали стратегію інструменталізації і масштабування істин. Серед найважливіших істин, в ім’я яких здійснювалося політичне управління, були ідея зростання нерівності (і, відповідно, необхідності її подолання або принаймні зменшення цього розриву), а також ідея кліматичних змін.

Анатомія «політики сили»

Сьогодні стало очевидно, що політичний режим перемикається на інший модус — домінування політики влади (або сили). Симптоми цього «перемикання» доступні неозброєному оку. Трамп і близькі до нього політики є яскравим виразом цього перемикання. Ми відчуваємо, що в політиці, передусім міжнародній, щось радикально змінилося. Які риси цієї нової-старої політичної парадигми?

По-перше, це надзвичайний персоналізм, який не полишає політику при будь-якому режимі, але в модусі політики сили вона концентрується на ньому. Достатньо згадати чутки (які, можливо, небезпідставні), за якими рішення про операцію у Венесуелі було ухвалено після того, як Ніколас Мадуро змавпував «фірмовий» танок Трампа. Лист Трампа до норвезького прем’єра, в якому міститься неприхована образа за те, що американському президентові не присвоїли Нобелівську премію, а норвезький уряд ніяк це не забезпечив, звинувачення союзників в тому, що вони не хочуть його підтримувати в Іранській війні, яку він попередньо з ними не обговорив, ба більше — не отримав навіть санкції власного Конгресу — досить яскраві симптоми персоналізму.

По-друге, це антиінституціоналізм. У зовнішній, як і у внутрішній політиці, Трамп не потребує інституцій — він є їхнім (креативним) руйнівником. Він з однаковою енергією виступає і проти американських судів (один з яких заборонив його рожеву мрію — будівництво бального залу), і проти блоку НАТО, і проти Паризької кліматичної угоди та Всесвітньої організації охорони здоров’я. Також і проти американських традиційних медіа. Правила, починаючи від американської традиції визначати громадянство за місцем народження аж до дозволу на війну з боку Конгресу (в якому, до речі, республіканська більшість), для нього однаково неприйнятні.

По-третє, цей політичний модус схильний до заперечення складності сучасного світу. Це, можливо, неочевидний фактор: він щільно зв’язаний з інституціоналізмом, а точніше — його запереченням. Популістська риторика і намагання її реалізувати на державній посаді роблять картину світу простішою — такою, що цілком зрозуміла та інструментальна для пересічного виборця. Є народ і є еліти, які вигадують всі ці правила, регуляції та заборони, лише для того, щоб тримати громадян у слухняності та ліпше розграбовувати простих виборців; державної і корпоративної надбудови занадто багато, це треба скоротити; вирішальним фактором політики є особиста воля: лідер спілкується зі своєю паствою безпосередньо, не потребуючи медіації мейнстрімних медіа та інших інститутів. «Насправді» все простіше: просто все, кожен аспект політики і державного управління. Наприклад, проблема ісламістського режиму в Ірані з точки зору Трампа вирішувалася всього лише за допомогою вбивства аятоли — тобто усунення персони. Іноді це працює, але по-справжньому — у дуже рідкісних випадках. Загалом же ця логіка схожа на логіку анархістів і революціонерів-народників ХІХ століття, які оголошували тактику індивідуального терору єдино правильною.

І так само — в інших політичних аспектах. Зміна клімату — це містифікація, існує лише дві статі (навіть якщо наявність гомосексуальних стосунків не заперечується, квір-ідеологія і множинність сексуальних ідентичностей не вітається), національні інтереси переважають над абстрактними цінностями, що мають транснаціональний характер, традиційна сім’я — модель управління в історії, конспірологічні теорії — це не вигадка і не дурна спекуляція, а «прояв свободи слова» — це приблизні пункти нової політичної парадигми у всьому, що стосується внутрішньополітичних суспільних проблем. Важливе місце в ньому посідають трактовки проблем міграції (державних кордонів), раси (зворотний расизм — це також расизм), а також білого супрематизму не як визнання чоловічої зверхності, а як антитези «лівацькому» гендерному порядку денному.

По-четверте, це втрата потреби приховувати слідування власним (іноді — не інтересам країни, а персональним політичним) інтересам, яке знаходить вираз у політичній концепції, яку Стівен Волт, професор Harvard Kennedy School нещодавно назвав «хижацькою гегемонією»:

Її головна мета полягає в тому, щоб використовувати привілейоване становище
Вашингтона для отримання поступок, данини та проявів поваги як від союзників,
так і від супротивників, прагнучи короткострокових здобутків у тому, що він бачить
як світ з нульовою сумою… Ця стратегія не є послідовною, добре продуманою
відповіддю на повернення багатополярності; насправді, це точно
неправильний спосіб діяти у світі кількох великих держав.
Натомість це пряме відображення транзакційного підходу Трампа
до всіх відносин та його переконання, що Сполучені Штати мають величезні
та стійкі важелі впливу майже над кожною країною світу. (Walt 2026)

Концепція «хижацької гегемонії» (predatory hegemony) цікава тим, що вона по суті є синонімом «політики сили». Це боротьба за домінування в класичному вигляді — епоха угод з нульовою сумою, причому як для супротивників чи ворогів, так і для союзників чи партнерів. Стівен Уолт особливо підкреслює, що хижацька гегемонія не є новим явищем і що вона спостерігалася ще у відношенні давніх Афін до міст-партнерів, синоцентричній системі у середньовічній Східній Азії, відносинах Радянського Союзу і його європейських сателітів.

Хижий гегемон розглядає всі двосторонні відносини як за своєю суттю
нульову суму і прагне отримати максимально можливу вигоду від кожного з них. «
Те, що моє, є моїм, а те, що твоє, підлягає обговоренню», — це його керівне кредо.
Існуючі угоди не мають внутрішньої цінності чи легітимності і будуть відкинуті
або проігноровані, якщо вони не принесуть достатніх асиметричних переваг.
Деякі хижацькі зусилля, звичайно, можуть зазнати невдачі, і є межі того,
що навіть наймогутніші держави можуть витягти з інших.
Однак для хижого гегемона першочерговою метою є розширення
цих меж якомога далі. (Walt 2026)

З цим пов’язано поведінку Трампа стосовно Венесуели та Ірану. Він веде себе як класичний «хижацький гегемон», якому дозволено все — викрадає венесуельського президента, блискавично змінює позицію з переговорів на збройну агресію (як було в Ірані). Різниця лише в тому, що еліти цих країн чинять спротив по-різному. І якщо з Венесуелою вийшло схоже на поліцейську операцію, про яку, напевне, напишуть в книгах і знімуть фільми, то іранська історія загрожує перетворитися на довготривалу кризу — попри оголошене перемир’я і перемовини в Ісламабаді.

Але важливо і те, що Трамп демонструє: він схожим чином готовий діяти не лише проти Мадуро чи Хаменеї, а й проти союзників. Зухвала риторика про приєднання Гренландії, нищівні випади проти Канади, відверте глузування над Еммануелем Макроном, цілком безпідставна ескапада в бік Папи римського Лева ХІV і нарешті — несприйняття союзників по НАТО як союзників, якщо вони не хочуть брати участь в трампівських близькосхідних авантюрах — все це симптоми того, що в новій парадигмі, що бути союзником США ледь не гірше, ніж її ворогом. Це такий собі новий (насправді старий) спосіб партнерства — коли є ієрархія союзників, серед них є «старші» і «молодші», і до «молодших» відношення відверто зверхнє і хижацьке. Натомість по відношенню до Путіна і Сі Цзіньпіна Трамп поводиться більш обережно і навіть з бережністю. Це виглядає як збіг, але після зростання нафтових цін на фоні іранської кампанії з Росії фактично знов дозволили продавати нафту, тимчасово зняли з неї американські санкції і в результаті урятували від економічного колапсу, фактично дозволивши воювати ще два-три роки.

Доброякісний гегемон накладає несправедливий тягар на своїх союзників лише тоді, коли це необхідно, тому що він вважає, що його безпека та багатство посилюються, коли його партнери процвітають. Він визнає цінність правил та інститутів, які сприяють взаємовигідному співробітництву, сприймаються іншими як законні і досить стійкі, щоб держави могли сміливо припустити, що ці правила не будуть змінюватися занадто часто або без попередження. Доброзичливий гегемон вітає партнерство з позитивною сумою з державами, які мають схожі інтереси, наприклад, тримати спільного ворога під контролем, і навіть може дозволити іншим отримати непропорційні вигоди, якщо це залишить всіх учасників краще… Навпаки, хижий гегемон так само, як і експлуатує своїх партнерів, так і конкурента. Він може використовувати ембарго, фінансові санкції, торговельну політику жебрака-сусіда, валютні маніпуляції та інші інструменти економічного тиску, щоб змусити інших прийняти умови торгівлі, які сприяють економіці гегемона, або скорегувати свою поведінку з неекономічних питань, що представляють інтерес. Він пов’яже надання військового захисту зі своїми економічними вимогами і очікує, що партнери по альянсу підтримають його більш широкі зовнішньополітичні ініціативи. Слабші держави терпітимуть цей примусовий тиск, якщо вони сильно залежать від доступу до більшого ринку гегемонів або якщо вони стикаються з ще більшими загрозами з боку інших держав. (Walt 2026)

Нарешті, по-п’яте, спосіб проведення міжнародної політики за часів політики сили — трансакційний. «Угода» стає політичною альфою і омегою. Мабуть, це слово є основним в теперішній риториці стосовно міжнародних відносин. «Угода» між Росією і Україною, «угода з Іраном», «угода про нафту з Венесуелою», угоди зі всіма країнами світу про введені чи скасовані в останній момент тарифи… Це не просто фігура мовлення колишнього девелопера, хоча лексично може здатися, що це саме так. Але трансакційна дипломатія на другому терміні Трампа — це вже не стиль і не риторика. Це операційна система, яка замінила архітектуру союзів набором двосторонніх угод, де кожен партнер оцінюється не за спільними цінностями чи інституційними зобов’язаннями, а за тим, що він може дати прямо зараз. Відбувається підміна понять. Вона не безпрецедентна, але досить симптоматична: замість вирішення питань на підставі політичної логіки, принципів і компромісів створюється рішення на підставі комерційної логіки, принципів і компромісів. Трамп переконаний, що особисті стосунки і ділова хватка дають результати там, де інститути безсилі.

За доказами далеко ходити не треба. Достатньо згадати не дуже красиву історію з шантажем України щодо підписання ресурсної угоди чи всіляке просування і пропагування угоди «мир в обмін на території» з нею ж.

Трансакційна логіка була основою для побудови відносин США з Венесуелою після викрадення Мадуро, Індонезію, трампівських «тарифних воєн». Зрештою, трансакційність політики проявляється в тому , що переговори з іноземними державами у Трампа ведуть не кадрові дипломати з Держдепартаменту, а приватні особи, що мають актуальні бізнес-інтереси — наприклад, Стівен Виткофф або зять президента Джаред Кушнер.

Майкл Бренс вказує, що в трансакційній логіці немає нічого нового: США за Трампа наслідують тактику Китаю, а разом вони наслідують стратегію класичного лібералізму, яка панувала наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття і в кінцевому підсумку призвела до світової війни.

Обидві світові війни врешті довели: нагально необхідний порядок,
що спирається на ширші права, суверенітет і відмову від територіальних захоплень.
Щоправда, переваги повоєнного ліберального порядку виявилися для багатьох країн —
особливо з так званого глобального Півдня — примарними. США домінували в його інститутах, а дії Вашингтону у В’єтнамі, Іраку і зовсім нещодавно в Газі цілком справедливо
поставили під сумнів відданість США задекларованим цінностям. Проте цей порядок
все ж відкривав можливість для міждержавної співпраці та взаємодії з американськими інститутами — задля результатів, що слугували б глобальній демократії…
в широкій перспективі історії сама ідея про те, що цінності мають підпирати
глобальний порядок, є відступом від норми. І зараз світ, схоже, повертається
до моделі XIX сторіччя, де передбачається, що міждержавну стабільність можуть забезпечити економічні відносини та короткострокові дипломатичні і фінансові угоди.
Подібно до імперій позаминулого сторіччя, США і Китай — одночасно суперники
й партнери: вимушені економічні суперники, що бояться війни не менше,
ніж готуються до неї. (Brenes 2026)

Два погляди на постковідну політику

Якщо ми придивимося до нової політичної парадигми, яка насправді не така вже й нова, то головним питанням буде — чи це вияв особистісних якостей Дональда Трампа, його характеру і бекграунда як бізнесмена-девелопера, чи це відображення більш фундаментальних процесів? І якщо Трамп рано чи пізно піде з посади (хоча він робить недвозначні натяки на зворотне), «політика сили» буде домінуючою щонайменше невизначену, але ненульову кількість років?

На користь другої альтернативи, позначеної у цьому питанні, говорить те, що фігура Трампа викликає численні наслідування у світі — популістські лідери з антиглобалістським і антиліберальним порядком денним стали помітними мало не в кожній країні Європи і Америки. Ілліберальна демократія стає спільним місцем, диктаторські режимі Азії і Євразії теж вимагають альтернативи ліберальній демократії і глобалізму — на справі вони діють точно по правилам «політики сили», хоча в дискурсивному просторі застосовують «політику істини», пропонуючи еклектичний наратив, альтернативний демократичному глобалізмові. На політичній мапі світу відбувається зсув, який повинен мати глибші корені, ніж медична карта Дональда Трампа.

В пошуках цих коренів варто звернути увагу на дві логіки, що описують трансформації західного світу в останні роки. Обидві теорії — від мислителів з лівими симпатіями, але відрізняються одна від одної драматично. А саме — в питанні ролі держави в сучасному світі.

Перша логіка була описана Полом Гербаудо в концепції «великого відскоку» (Great Recoil) у однойменній книзі, що вийшла 2021 року (Gerbaudo 2021). Гербаудо стверджує, що після десятиліть неоліберальної глобалізації відбувається масштабний «відскок» (recoil) — повернення до державоцентричної політики, національного суверенітету та захисних механізмів. Це не просто реакція чи тимчасове відхилення, а фундаментальна зміна політичної парадигми, перехід до нової ідеологічної ери, яку він називає «неостатизмом» (neostatism). Ключова феноменологічна характеристика нашого часу — це «глобальна агорафобія», страх перед відкритими просторами глобалізованого світу. Після десятиліть безперервної експансії, відкриття кордонів та лібералізації, суспільства переживають колективну тривогу перед безмежністю та незахищеністю глобального простору. Цей страх виявляється у закритті кордонів під час пандемії, зростанні антиімміграційних настроїв, вимогах економічного протекціонізму, недовірі до наднаціональних інституцій.

На відміну від неоліберальної ери з її акцентом на відкритості, дерегуляції та глобальних ринках, епоха Великого відскоку структурується навколо трьох ключових понять: суверенітету, захисту і контролю. Що це означає? По-перше, перехід контролю над долею конкретної країни від глобальних еліт до національних (чи принаймні стійкий намір до такого переходу) та критика будь-яких національних інституцій як антидемократичних. По-друге, саме національна держава виступає захисником громадян від ринкових відносин, глобальної конкуренції, прекаризації, нерівності та культурної шкоди національній ідентичності. По-третє, контроль з боку держави за економікою міграційними потоками та відродження державної агентності всупереч неоліберальному фаталізму. В цілому, неоліберальна екзополітика, орієнтована назовні, перетворилася на ендополітику, орієнтовану всередину.

Зовсім інша логіка міститься у концепції технофеодалізму Яніса Варуфакіса (Варуфакис 2025), яка була вперше опублікована 2023 року. Варуфакіс стверджує, що традиційний капіталізм почав помирати в 2008 році під час фінансової кризи, а остаточно помер у 2020 році під час пандемії COVID-19, коли центральні банки влили трильйони в економіку, остаточно закріпивши домінування технологічних гігантів. Його замінив новий лад, який лише зовні нагадує капіталізм, але за своєю суттю є цифровим феодалізмом — системою, де рента з контролю над цифровими платформами витіснила прибуток від виробництва як головне джерело влади та багатства.

Варуфакіс вводить поняття «cloud capital» — це не традиційні засоби виробництва (фабрики, обладнання), а цифрові платформи та алгоритми. Власники цих платформ (Amazon, Google, Meta, Apple, Microsoft, а також китайські гіганти Alibaba і Tencent) контролюють не стільки виробництво, скільки доступ до ринків і сам процес обміну. Це глобальне явище, що охоплює як західні, так і східні економіки. Саме в напрямі хмарного капіталу і йде трансформація економічної моделі, причому прискореними темпами. Якщо у класичному капіталізмі головним джерелом доходу є прибуток від виробництва та продажу товарів. У технофеодалізмі домінує рента — плата за доступ до платформ. В загальних рисах саме в цьому сутність трансформації. Вона перетворює володарів платформ — Google, Amazon, Facebook та ін. – на фактично феодалів, що визискують ренту, а їхні платформи — на фʼєфи, населені хмарними кріпаками (користувачами соцмереж і платформ), хмарним пролетаріатом (працівниками економіки високих технологій та васалами (традиційними капіталістами, чий бізнес критично залежить від платформ). Технофеодали продають не рекламу, а гарантовану зміну поведінки — вона і є товаром за технофеодалізму.

Держава ж після криз 2008 і 2020 років вступала до кількісних пом’якшень і фактично профінансувала перетворення капіталізму на технофеодалізм. В результаті її інтервенцій в ковідний і постковідний період рента витіснила прибуток як основу економічної влади, алгоритми замінили ринки як механізм координації, поведінкова модифікація остаточно стала товаром, більшість людства перетворилася на хмарних кріпаків або хмарний пролетаріат та навіть традиційні капіталісти стали васалами технофеодалів. Платформи створили паралельну суверенність — не територіальну, а мережеву. Amazon, Google, Meta не просто великі корпорації; вони адмініструють поведінку мільярдів людей через алгоритмічні «хмарні феоди». У цьому середовищі традиційна державна влада структурно слабшає, бо фіскальна база розмивається (офшори, трансфертне ціноутворення), інформаційна монополія втрачена (держава більше не контролює комунікацію), а регуляторний ресурс відстає від швидкості технологічних змін.

Трамп як симптом

Тобто, суттєвою різницею між концепціями Гербаудо і Варуфакіса є те, що перший фактично говорить про повернення держави, відродження суверенізму та її провідної ролі в економіці, а другий стверджує, що ця роль, хоча і значуща, залишається інструментальною. І вона підтримує та підкріплює панування нових технофеодалів, фактично стає агентом цього модифікованого феодалізму. Проте обидва мислителі сходяться на думці про те, що глобалізований лібералізм 1990–2000-х втратив соціальну базу, а неоліберальний консенсус розчинився у вирі серії криз, що стрясали західний світ і світ в цілому. Кумулятивний ефект ситуації з субпраймовою кризою, народними рухами, ескалацією соцмереж, ковідом та численними конфліктами породив розвилку між технофеодалізмом і суверенізмом, яка становить основний зміст епохи. Вона тримає ключову напругу, яка поки що не вилилася у щось остаточне, не сколапсувала, якщо запозичити термін з квантової теорії.

Унікальність Трампа в тому, що він втілює в собі обидві логіки. З одного боку, він безперечно ізоляціоніст і сувереніст, який прагне повернути контроль за поточними подіями, якщо не Америці, то собі. Він використовує доктрину Монро, аби забезпечувати ідеологічний антураж своїм намірам на господарювання. Митні бар’єри, «America First», вихід з міжнародних угод, реіндустріалізаційна риторика — все це складає, немов з цеглинок, політичний образ Трампа.

З іншого боку, він ставленик великих технофеодалів Америки. На ідеологію, що поділяє його кабінет, вплинув Петер Тіль, його підтримав Джефф Безос, а Ілон Маск навіть працював якийсь термін у його адміністрації.

Стиль Трампа — політика сили, демонстративне ігнорування норми, особисте рішення замість інституційного, зовнішня політика як транзакція — є операціоналізацією суверенізму в умовах технофеодального переходу. Цей стиль набуває системної функції: він є механізмом управління структурною суперечністю між двома моделями, державно-суверенною і платформенно-(нео)феодальною. Непередбачуваність дозволяє не фіксувати вибір між суверенізмом і технофеодальним альянсом — рішення завжди ситуативне, ніколи не доктринальне. Персоналізм замінює інституційну логіку особистою лояльністю, що дає гнучкість маневрувати між несумісними коаліціями (промисловий Середній Захід + Кремнієва долина). Транзакційність перетворює ідеологічні суперечності на переговорні позиції — «сьогодні я з тобою, завтра побачимо». Нарешті, демонстративне порушення норми сигналізує обом таборам: ані глобалісти, ані ліберальні інститути не контролюють ситуацію — контролює він.

Трамп не будує інститути (як класичний правий консерватизм), а використовує момент інституційного розпаду для концентрації особистої влади. Його особистий характер, манера мовлення, ймовірно, є наслідком віку і попереднього виховання. Але вони дуже вдало лягли на його історичну місію — балансування між двома моделями влади.

Жодна з них поки не перемогла іншу. І за каденції Трампа навряд чи переможе. Його послідовники, що копіюють рольову модель, так чи інакше відносяться до того чи іншого полюсу напруги (Дж. Д. Венс, наприклад, вважається безпосередньою креатурою технофеодалів). А він все ще коливається — причому іноді по декілька разів на день. Приміром, може слугувати його відношення до НАТО: він вимагає від союзників витрат сумою у 5% ВВП на оборону і підкреслює, що безпека в Європі — справа виключно європейців.

Interregnum-політика

Антоніо Грамши, аби позначити добу, коли старе вже померло, а нове ще народилося, інтеррегнумом (interregnum), тобто межицарством. Враховуючи те, що ліберальний наратив щонайменше пішов у тінь, хоча залишається відчутним, феодально-платформенний — щойно народжується і ще не оформився, а суверенно-ізоляціоністський являє собою повернення до старих форм, Трампа можна назвати типовим interregnum-політиком.

Що буде після Трампа і внаслідок нього? Очевидно, що апетит до «політики сили», який прокинувся у певної категорії виборців, так просто не вщухне. Цілком можливо, ми будемо спостерігати стійкий тренд на суверенізм і ізоляціонізм — не тільки в Америці, але й у Європі. Принаймні, за спиною центристів-лібералів стоять симпатики Трампа або спадкоємці його стилю (в Британії — партія Фараджа, у Франції — Національний фронт, в Німеччині — АфД та Сара Вагенкнехт). Однак парадокс в тому, що підважити паралельний суверенітет технофеодалів не так вже й просто. Адже створені ними платформи так чи інакше розчиняють державні кордони і дозволяють визискувати ренту з цифрових васалів і кріпаків по всьому світові. Пряма боротьба з платформами в межах національних держав йде не дуже успішно — а там, де вона досягає успіху, це відбувається як клінічний ексцес управлінських еліт (більш збалансовано в Китаї і зовсім карикатурно в Росії). Чи довго будуть ці тенденції — суверенізм та платформенний капіталізм — йти одночасно різноспрямованими траєкторіями, чи хтось переможе, чи, може, ми станемо свідками компромісу між ними? На ці питання немає відповіді.

Однак можна з певною долею визначеності сказати дві речі. По-перше, політика сили якийсь період часу буде визначальним для того, що відбувається всередині країн та у відносинах між ними. По-друге, перехід до політики істини, діалектично, так само невідворотний: адже в сучасному світі з наявністю платформ, які повинні надавати право голосу кожному (щоб визискувати з нього ренту) не можна досить довго обґрунтовувати політику сили нею самою, тобто не переконувати людей в наявності в лідерів сакрального знання, які вони просувають, пропагують і захищають. Рано чи пізно політика зробить запит на нову версію істини, яка, цілком можливо, не буде схожою на жодну з тих, що існують нині.

_____________________________________

БІБЛІОГРАФІЯ

Brenes, M. (2026, February 7). The transactional trap: How foreign policy dealmaking can sow violence. Foreign Affairs. https://reader.foreignaffairs.com/2026/01/07/the-transactional-trap/content.html

Brown, W. (2015). Undoing the demos: Neoliberalism’s stealth revolution. Zone Books.

Gerbaudo, P. (2021). The great recoil: Politics after populism and pandemic. Verso.

Harman, G. (2014). Bruno Latour: Reassembling the political. Pluto Press.

Walt, S. M. (2026, February 3). The predatory hegemon: How Trump wields American power. Foreign Affairs. https://www.foreignaffairs.com/united-states/predatory-hegemon-walt

Варуфакис, Я. (2025). Технофедализм. Что убило капитализм. Ад Маргинем Пресс.

Гарман Г. (2025). Об’єкт-орієнтована онтологія: нова теорія всього. Контур.

Суспільний договір: квадратура кола?

2026-04-07T13:59:10.335Z

Новий суспільний договір є одним з найбільш значущих політичних уявних в Україні останні років десять, з моменту Революції гідності та втечі Януковича.

https://politcom.org.ua/суспільний-договірквадратура-кола

Зазвичай, коли говорять про суспільний договір, мова йде про метафору - тобто, негласні, неписані правила, умови відносин між людиною і державою, і ширше - між людиною і системою. Це та метафора, на яку натякали класики теорії договору - Гоббс, Локк, Руссо. Натомість в останні десять років в Україні мова йде про щось радикально відмінне - буквально про Суспільний договір, публічний текст, підписаний чи погоджений або підтриманий невідомою, але великою кількістю осіб. Суспільний договір, таким чином, розглядається як щось на кшталт правового акту - щоправда, зі специфічної сфери права - оскільки заперечує існуючі інституції.

В принципі, він є ключовим елементом ідеології середніх суспільних шарів, що були союзниками умовного прошарку мільйонерів - тих, хто був кінцевим вигодонабувачем Революції Гідності. Вказана революція не могла бути здійснена без допомоги середніх шарів - перш за все, соціальних груп, повʼязаних із креативними класами і дрібними підприємцями. Натомість «мільйонери» - тобто, прошарок вищого середнього класу, а також верхівки чиновництва - зайняли всі командні пости після Революції Гідності, вони ж утримували їх і після електоральної революції 2019 року і приходу Зеленського. Остання зі згаданих подій була спробою чергової вбудови середніх соціальних шарів у систему влади, але після кількох ітерацій знову влада повернулась до рук умовних «мільйонерів» - байдуже, чи були вони персонально тими самими людьми чи такими, що збагатилися і вийшли в преміум-прошарок в останні роки.

Кожного разу, як Україна стикалася із онтологічними питаннями - на кшталт того, як і за яких умов вона буде існувати, який дизайн влади, можливий та оптимальний - ідея Нового Суспільного Договору виринала з небуття, немов Фенікс і збуджувала розум і дискурси того, що у нас прийнято називати громадянським суспільством.

Суть політичного уявного досить проста: достатньо домовитися про принципи і правила, і так можна буде перезаснувати краіну, відтак все більш-менш налагодиться. Останнім часом ідея Нового Суспільного договору стала поєднуватись із республіканізмом римського штибу: Договір - це відкритий код, і лише той хто приєднається (іноді - шляхом здачі якихось екзаменів) може увійти в Царствіє небесне, тобто простір Суспільного договору.

Сьогодні, дискурс з приводу Суспільного договору не дуже змінився. Він нагадує якійсь математичний парадокс, своєрідну квадратуру кола – тобто, його цілком правдоподібно можна уявити, але незрозуміло як побудувати.

Договір в історичній ретроспективі

Низка проблем, повʼязаних із Суспільним договором, досі залишається невирішеною, навіть в теоретичному вигляді. Перша і найбільш очевидна з них - в Україні знов хочуть винайти велосипед, тобто ухвалити публічний і писаний публічний договір. Такого ще в історії не було. Були історії, подібні до цього. Те, що, хоч і з натяжкою, можна видати за якійсь аналог Суспільного Договору.

Передусім на думку спадає іспанська історія 1977 року. По смерті Франсиско Франко Іспанія являла собою «ідеальний шторм»: ще жива памʼять громадянської війни, диктатура в анамнезі, гостра економічна криза, загроза дефолту, дестабілізуючи фактори у вигляді баскського угруповання ЕТА та комуністів, у яких в активі теж була вулиця. Тоді премʼєр Адольфо Суарес зробив фактично неможливе: запросив за стіл переговорів усіх, включно з лідерами компартії. Пакт Монклоа, який був укладений через декілька тижнів напружених обговорень, став своєрідним компромісом: армія отримала гарантії не підсудності за злочини франкізму, праві прийняли легалізацію компартії, свободу преси і початок конституційного процесу. «Страх перед порожнечею» громадського хаоса і розбрату на фоні економічної кризи було подолано. Іспанія доволі безболісно перейшла від диктатури до демократії.

Аналогічний пакт в форматі круглого столу відбувся у Польщі 1989 року: багатомісячні перемовини частково транслювалися в прямому ефірі. Солідарність ще не мала юридичної легітимності, але мала силу. Влада сили не мала, але мала юридичну легітимність. Ця взаємна вразливість, образно кажучи, усадила за один стіл громадських діячів з їхніми тюремними наглядачами. Виникла ілюзія що нові правила робляться просто в прямому ефірі. До речі, круглий стіл не вирішив всіх проблем - напруження між умовними селянами і робітниками існують і досі та визначають польську політику. Але основи Третьої Речі Посполитої він заклав.

Можна згадати скандинавську систему угод з профспілками. Там не було єдиного моменту підписання цих договорів - вони розтягнулись на тридцять років. Але вони так чи інакше зафіксували правила гри і визначили обличчя скандинавської суспільної моделі, яку ми з певними нюансами спостерігаємо дотепер.

Характерно, що ці процеси - «елітні», закриті, вони дали, можливо, не ідеальний, але стійкий результат. А от в Ісландії та Чилі процес був інклюзивним та відкритим, простіше кажучи - народним. І… провалився в обох випадках.

Після фінансової катастрофи 2008 р. Ісландія запустила безпрецедентний конституційний процес. У 2010 р. відбувся Національний форум із близько 950 випадково відібраних громадян, які визначили базові цінності для майбутньої конституції. Наступним кроком мали стати прямі вибори до Конституційної асамблеї з 25 членів - і вони справді відбулись у листопаді 2010 р. Однак Верховний суд визнав їх недійсними через технічну ваду: теоретично можна було встановити уподобання конкретних виборців. Парламент вирішив не скасовувати результати, а призначити 25 переможців виборів до нового органу - «Конституційної ради» - з аналогічними повноваженнями.

Рада засідала чотири місяці у 2011 р. і робила те, чого не робив жоден конституційний орган в історії: щотижня публікувала робочі чернетки у соціальних мережах, збирала коментарі в реальному часі, транслювала засідання онлайн. Понад 3600 пропозицій від громадян частково або повністю увійшли в текст. Фінальний документ - 114 статей у дев'яти розділах - був ухвалений радою одноголосно.

У жовтні 2012 р. відбувся дорадчий референдум: 64,2% підтримали перше питання - про те, щоб текст Ради став основою нової конституції. Явка склала 49%. Однак референдум був юридично необов'язковим - він лише рекомендував парламенту діяти. Блокування почалось іще до виборів 2013 р.: у порушення парламентської процедури спікер виніс на голосування інший законопроект, не давши можливості проголосувати за конституційний. Це сталося опівночі на останньому засіданні перед перервою. Після виборів 2013 р., які повернули до влади партії, пов'язані з рибальською і фінансовою елітою, питання конституції було заморожено остаточно.

Конституційне питання повністю не зникло з порядку денного. Після «Панамських документів» 2016 р. і чергових виборів парламент неодноразово повертався до теми. У 2018–2021 рр. прем'єр-міністр представив план поетапної конституційної реформи впродовж двох каденцій. Венеціанська комісія надавала висновки щодо чотирьох законопроектів. Реформа все ще не завершена: попри широку підтримку серед громадськості і декларовану волю всіх партій, конкретного результату немає. Ісландія живе за конституцією 1944 р. - і конституційна сага триває вже понад 12 років.

Ще один приклад невдалого конституційного процесу - Чилі.

У жовтні 2019 р. підвищення ціни на метро запустило найбільші протести за 30 років. У жовтні 2020 р. 78% проголосували за написання нової конституції обраною асамблеєю. Це був рідкісний момент справжнього установчого консенсусу. У травні 2021 р. обрали 155-членну конституційну конвенцію з гендерним паритетом і 17 додатковими місцями для представників корінних народів. Конвенція пропрацювала рік і написала текст із 388 статей. Документ передбачав плюринаціональний характер держави (так і писали в тексті - що робило його дивним і незрозумілим), автономні території для корінних народів із власними системами правосуддя, скасування Сенату, права природи як юридичного суб'єкта і широкий перелік соціальних прав.

У вересні 2022 р. 62% відхилили текст на референдумі. Опитування показали, що головними причинами стали спосіб роботи самої конвенції (31% респондентів) і побоювання щодо надмірного розколу країни (26%). Найбільше занепокоєння викликали не «права природи» самі по собі, а плюринаціональна держава, паралельні системи правосуддя для корінних народів і ліквідація двопалатного парламенту.

Але політики і громадські діячі не здавались. Після провалу першої спроби парламент домовився про нові правила. У травні 2023 р. відбулись вибори до нової 50-членної Конституційної ради. Несподівано для всіх праворадикальна Республіканська партія отримала 34% голосів і 23 місця — достатньо для права вето. Разом із традиційними правими партіями правий блок мав понад три п'ятих складу. Новий текст виявився ще консервативнішим за чинну конституцію Піночета: посилював захист приватної власності, обмежував право на аборт і знімав деякі соціальні гарантії, накопичені з часів повернення демократії. У грудні 2023 р. 55,7% відхилили і цей текст. Причому відхилення правого проекту не означало перемоги лівих — обидва табори отримали по конституції, яку відкинули. Чилі першою у світі відхилила два послідовних конституційних проекти. Президент Борік оголосив, що конституційне питання закрите на його каденцію.

У підсумку, Чилі живе за конституцією Піночета 1980 р., яку вже понад 70 разів реформували звичайним законодавством. Борік проводить часткові реформи через парламент - пенсійну систему, мінімальну зарплату. Але структурного оновлення через новий договір не сталось. Аналітики вважають, що наступна спроба можлива лише після нового соціального вибуху, а до того часу - щонайменше десятиліття зі старою конституцією.

Про що говорять ці кейси конституційних договірних спроб із залученням широких мас?

а) Відкритість і легітимність процесу не гарантують прийняття результату. Для успіху потрібен попередньо закріплений обов'язковий механізм ратифікації — без нього будь-який результат можна заблокувати процедурно.

б) Конституційна реформа провалюється, коли вона загрожує конкретним привілеям конкретних груп - у випадку Ісландії це були власники рибальських квот, які отримали їх фактично безкоштовно і не хотіли конституційного закріплення принципу «природні ресурси - національна власність».

в) в чилійському випадку суспільство знало, чого не хоче (конституції Піночета), проте не знало, чого саме хоче

г) проводити конституційний чи договірний процес в умовах політичної поляризації (в даному випадку лівий-правий) за умов якщо політики не бажають чути одного від слова зовсім - марна трата сил

Тепер розглянемо ситуацію в різних вимірах - логічному структурному, політичному культурному і ситуативному - щоб мати уявлення про умови, а отже й можливість (чисто теоретичну) укладання в Україні публічного суспільного договору, в тому числі укладання зараз, до війни.

Логічний вимір

Чомусь, коли говорять про Суспільний договір, про це забувають. А дарма - адже логічна можливість чи неможливість - це система інваріантів, подолати які практично неможливо. Саме тому логічний вважається глибинним рівнем.

Ідея договору - це суто модерна, не сказати ринкова чи капіталістична ідея. Вона трошки відрізняється від заповіту чи клятви, які панували у середньовіччі, коли домовленість опосередковувалася певною трансценденцією. Договір - це домовленість відносно вільних і рівних, лише в цьому випадку він працює доволі ефективно. В економічній царині, як правило - ідеально, принаймні до моменту, коли одна сторона договору отримує додаткову перевагу - тоді вона договір ламає. Чи не ламає, якщо дотримується стандартів прийнятої ділової етики (див. «купецьке слово» і т.п.) доречі, щойно предмет домовленості виходить за межі суто економічної царини (наприклад, трудовий договір між роботодавцем і найманим працівником не є суто економічним, щоб не говорили лібертаріанці) - він перестає бути договором вільних і рівних. В нашому випадку - умови створені таким чином, що робітник змушений продавати свій труд (час, тіло, сили) роботодавцю - причому за ціну, яку вказує ринок. Може, в цьому є певна справедливість, але ніяк вже не рівність, яка необхідна для укладення будь-якого договору.

Навіть якщо ми сконцептуалізуємо договір рівних і вільних (що є нашим бажанням, але не реальністю), такий договір потребуватиме мета-договору - тобто, правил самого процесу домовляння. В свою чергу, мета-договір потребує мета-договору вищого рівня (бо він теж теоретично має звідкись взятися, з якихось правил походити). І далі - так само. Отже ми маємо або нескінченний регрес, або цей нескінчений регрес припиняємо вольовим шляхом: грубо кажучи, в один прекрасний момент хтось скаже: досить видумувати правила, давайте домовлятися по суті. І цей «хтось» буде фігурою, яка буде мати в процесі договору рівних та вільних велику перевагу - а значить, ідея договору як така руйнується. Регрес можна припинити ще традицією, в цьому, до речі, секрет успіху конституцій. Але в нас традиції нема, а зміна Конституції неможлива через війну. Навіть коли вона буде можливою, є чітко виписана процедура її зміни, яку надто складно дотриматися.

Не будемо забувати парадокс репрезентації. На «довгих дистанціях», що межують з нескінченністю - наприклад, діяльності парламенту- він непомітний, але на процесі, що в ідеалі має початок і є кінцевим у часі, ситуація загострюється. Справа в тому, що ми прагнемо забезпечити представництво максимальної кількості людей, що природно для принципів демократії та народного правління. З іншого боку виникає парадокс : народ не є однорідним в собі, і збільшуючи кількість людей, що представлені, ми кратно збільшуємо кількість інтересів, які треба представляти. Узгоджувати ці інтереси жоден документ в принципі не зможе. Навіть штучному інтелекту, який працює з великими масивами даних, доведеться редукувати якусь ідею до якогось спільного знаменника. В результаті договір перетвориться на декларацію намірів, яка буде «провисати» чи в одному сегменті, чи в іншому.

Нарешті проблема часового горизонту. Томас Джефферсон казав, що Конституція має імперативно змінюватись кожні 19 років - себто, коли приходить нове покоління. З цієї точки зору, ми абсолютні лузери і до величі мислі Джефферсона ще не доросли. Єдине, що може нас втішити - всі інші демократичні країни такі самі. З авторитарними справа ще гірша. Якщо перші, хоча і рідко, все ж міняють конституцію, то інші якщо й міняють то з волі авторитарного правителя чи партії. Згадайте «найдемократичнішу конституцію СРСР» чи то 1936, чи то 1977 року. Джефферсон йшов далі. В його філософії і світ взагалі був узуфруктом (тимчасовим володінням) тих, хто живе, і правила мали існувати лише для того покоління, яке при владі у всіх її формах. А зміна покоління означає і зміну правил. Звичайно, це суто теоретична абстракція, яка й сьогодні виглядає досить свіжою. Але важливо те, що Джефферсон ухватив в ній ще 200 років тому важливу логічну ідею: ті, хто підписав або приєднався до Договору, не можуть зобовʼязати майбутні покоління зберігати йому вірність. Знов-таки, раніше, коли міжпоколінський звʼязок був доволі міцний, це не мало значення. А за нинішнього розриву, покоління Договору може пережити його скасування або перегляд в реальному часі. Конституції намагаються вирішити цю проблему через інституції, і то не дуже виходить (у Європі, наприклад, молодь є постійним джерелом невдоволення), але в Україні інститути не мають достатнього авторитету.

Структурний вимір

В Україні немає нейтрального модератора, який би був визнаний всіма сторонами договору як такий - тобто нейтральний і неупереджений арбітр. У деяких країнах світу ця проблема вирішується доволі просто: до Конституанти, тобто органу, що виробляє Конституцію, входять люди, які беруть на себе зобовʼязання ніколи не претендувати на політичні або державні посади. Тим самим забезпечується хоч якась їхня неупередженість і незаангажованість. І вирішується парадокс завіси незнання Джона Ролза: тобто, учасники конституанти наперед знають, що у майбутньому не будуть впливати на прийняття рішень державного штибу, що робить їх нейтральними в процесі вироблення конституції.

На це можна сказати, що по-перше, про вироблення конституції не йдеться. Під час війни це неможливо. А по-друге, навіть якщо ми цей метод екстраполюємо на суспільний договір, не говорячи про Конституцію, нам доведеться визнати одну обʼєктивну річ. А саме: неупереджені не мають сили, хоча і можуть мати деяку легітимність.

Ще один структурний недолік - в Україні немає інституції, політичної партії, профспілки і навіть церкви, яка б мала і масову базу, і переговорний мандат на представлення інтересів. Грубо кажучи, ми настільки «розділені в собі», що у нас немає суспільної сили, яка б обʼєднувала так чи інакше більшість. В Америці, наприклад, такі сили є: які б суперечності не точилися між окремими політиками та виборцями, абсолютна більшість так чи інакше є або республіканцями, або демократами. В Україні партії поки що в зародковому стані і є виразниками інтересів основних спонсорів, профспілки практично непомітні, а в церквах - навіть православних - панує розкол.

У нас велика ресурсна асиметрія. Державний апарат та великий бізнес володіють в рази більшим обсягом ресурсів, ніж будь-яка інша соціальна група. Ветеранська спільнота має високий рівень легітимності, однак ще не усвідомила себе в собі. Бізнес має безліч суперечливих інтересів, у тому числі суперечливих всередині себе. Наймані працівники взагалі не обʼєднані і мають голос виключно у соцмережах, та й то далеко не всі.

Структурні недоліки доповнюються ще одним, на мою думку, суттєвим. В Україні і ординарні закони та інші державні рішення погано виконуються через погане правозастосування. Як казала одна мудра людина, легше новий закон ухвалити, ніж старий виконати. Що вже говорити про абстрактний Суспільний договір?

Припустимо, з ним погодяться так чи інакше всі. Хто шляхом підписання, хто шляхом приєднання. Але хто чи що зобовʼяже сторони виконувати перелічені там зобовʼязання (якщо зобовʼязань немає - це вже не договір, це якась казка про все хороше без нічого поганого)? Особливо цікаво, як воно забезпечить виконання умов договору ресурсно міцними сторонами - владою і великим бізнесом, наприклад?

Звісно, можна розмірковувати, сподіваючись на те, що мова йде про майбутню владу, якій чітко буде доведено, що вона має дотримуватися правил, на відміну від усіх попередників. Історія України показує, що навіть у випадку непублічного і неписаного договору влада схильна його порушувати, якщо ситуація стає загрозливою. Ситуація з ФОПами і, наприклад, або з ТЦК - тому підтвердження. Правила можуть змінювати ті, в кого є ресурси. Українці теж могли змінювати правила, однак за рахунок високовартістноі і надзвичайно складної речі - майдану. Це був механізм змінення правил через їх скасування, але командної сили у населення, навіть у політизованого «народу» небагато для такої зміни. Хоча всі вже розуміють, що українці на це здатні. В цьому нічого дивного, адже, наприклад, французи, не дивлячись на міцні інститути, досі іноді вирішують політичні проблеми шляхом чогось, схожого на повстання.

Політичний вимір

Перелічувати недоліки нашої політичної системи - справа невдячна. Цим регулярно займаються приблизно всі аналітики на різні голоси досить довгий час. В цьому плані ми можемо "позаздрити" Росії - там домінує дискурс, всередині якого прийнято хвалити систему в цілому і лаяти окремі "недостатки". В нас система як правило заперечується цілком і одразу, бо конкретні баги сприймаються лише як симптом загальних недоліків. Але в нашому випадку йдеться конкретно про ті системні риси, які блокують договір і роблять його неможливим.

Перший політичний баг системи - це персоналізм. І не просто персоналізм, а персоналізм, що відтворюється у часі і просторі. Відоме прислівʼя - там, де два українці, там три гетьмани. Всі межі інституцій довільні в змінювані. Їх дизайн визначається особистостями. Постійне перетягування на себе ковдри владних повноважень і важелів. Критичний рівень залежності від особистості та її масштабів. Критично мала залежність від інститутів і правил, які можна контролювати. Партії і політичні сили не обʼєднуються, а подрібнюються - адже кожна особистість, яка дума про себе, що вона на щось здатна, хоче власну, а не спільну з кимось політичну силу, партію або якійсь інший інститут.

Інституційних обмежень немає - точніше, вони є, проте на них ніхто не зважає. Натомість є якісь неписані правила і межі, які ти не маєш перетинати. Ці межі весь час активно випробовуються. Наприклад, кожен український президент так чи інакше розсуває по змозі рамки цих меж. Але це не можна робити нескінченно - Янукович розширив рамки критично і дав сигнал, що буде розширювати далі. Отримав майдан, підтриманий всіма, крім власної сімʼї - навіть олігархами. Зеленський теж активно розширює межі - він прийшов як людина, що не визнає меж. Роки протистояння Зеленському - спроба йому нагадати, що межі все ж є, і вони структурні, а не волюнтаристські. І не можна подолати остаточно - принаймні, не можна подолати, вкладаючи більше волі.

Але, не дивлячись на наявність цих неписаних правил, волюнтаризм і персоналізм в політиці процвітає. Відповідно, концентрація нестандартного в непередбачуваного в ній залишається високою. Це так, ніби в Україні зʼявилось пара сотень Трампів, кожен з яких гне свою лінію. Я не хочу сказати, що це однозначно погано. Це сприяє пошуку нестандартних рішень в політичних ходів, а межі, як ми бачили, є структурним запобіжником проти ситуацій, коли особистого стає занадто багато. Але для суспільного договору це погано. Свідомий і публічний документ створить такі межі, які навіть до його затвердження захочеться зруйнувати, порушити.

З цим багом системи повʼязаний другий - шалений брак довіри. Перш за все, довіри всередині еліти між учасниками політичного процесу. Знов-таки одна мудра людина, тільки інша, сформулювала це у фразі "В Україні успішною вважається угода, яку хоча б оджна зі сторін виконала хоча б наполовину". Якщо це перебільшення, то не таке вже й велике. В політиці є яскраві ілюстрації цього. Люди постарше памʼятають несподіване рішення Олександра Мороза пристати до "універсалу національної єдності" з Януковичем, хоча раніше він був союзником Нашої України і Батьківщини (так званих помаранчевих сил). Ще один випадок - навпаки, відмова Януковича входити в широкую коаліцію із Юлією Тимошенко. При чому відмова в останній момент, коли всі очікували від нього зворотнього. Українські політики та державні діячі у всьому підозрюють "кидок". І я не бачу, чому вихідці з так званого громадянського суспільства будуть думати інакше. Хіба що серед них присутні ретельно замасковані рожеві єдинороги. Красиві, але неіснуючі. Всі лише люди і поводяться в політиці передусім як люди, а вже потім як носії певних ідеологій чи учасники певних політичних коаліцій. Цей баг може охороняє українську політику від надмірного доктринерства, але для Суспільного договору він досить неприємний і гальмівний.

Третя характеристика української політики повʼязана з першими двома. В Україні немає організації, що мала б абсолютний мандат довіри або принаймні мандат більшості. У нас немає "Солідарності", який би так чи інакше довіряли 80% населення. Навіть в ході діалогу це робить серйозними переговорні позиції. А в ситуації, коли діалогу немає, є диктат і револційна доцільність, взагалі може визначити дизайн ключових змін. Такої сили в Україні немає. Вона була, хоча і не інституціолізована, або слабо інституціолізована і не дуже структурована): в 2014 році це були активісти-майданівці (тоді навряд чи були люди, які на Мадані не стояли), в 2019 році - всі під зеленим партійним кольором. Ще раніше, на початку Незалежності - прибічники Народного Руху. Тобто, такі сили були. Іноді їм бракувало легітимності, але міць однозначно була присутня. Але зауважте: дизайн нашої політичної системи передбачає мало не миттєву фрагментацію таких утворень. Як майданівські активісти дуже скоро зрозуміли, що вони різні люди (навіть на парламентські вибори 2014 року йшли двома командами), так і "Слуга народу", історично перша монобільшість, буквально з перших місяців почала фрагментуватися на залишки. Відбувається це природним шляхом чи в цьому є якійсь злий умисел - питання дискусійне. Радше, все природно. Бо в іншому разі злий умисел був би тією самою "довгою волею", якої бракувало всім силам з широким мандатом.

Чи може історія повторитися і на тлі сучасної політики знову зʼявитьься політична сила, яка володітиме мандатом більшості? Так, і набагато раніше, ніж ми думаємо. Сьогодня ця сила, цей клас - захисники України, ветерани і взагалі всі, хто причетний до війська і - частково - волонтерів. Але звичайно прихід даної категорії має свої обмеження. По-перше, вона не усвідомила ще спільність своїх інтересів. Військо не набирається з інопланентян, воно складається з українців, тому військові так само розділені, як і громадяни країни - хіба, може, в них є дух побратимства, але він навряд чи розповсюджується на всіх, хто служив. По-друге, вже нині, не очікуючи кінця війни певні сили фрагментують цю аудиторію, адресуючи військових і до міфічної партії Білецького, і до партії Буданова, і до партії Залужного. Всі три - точно такі латентні єдинороги, з тієї точки зору, що їх поки не існує. Але рівень підготовки еліти до виборчих змагань підвищується. Військових розберуть в політичні проекти, і в черговий раз нічого не зміниться. Принаймні, на суспільний договір чи Нову Конституцію це вплине край негативно.

Хотілося б підкреслити: для суспільного договору, тобто радикальних змін соціальний носій дуже важливий. Він може сприяти виходу з колії path dependence, тобто традиційних соціокультурних інваріантів розвитку подій і може протиставити свою позицію позиції еліти. Біда в тому, що у соціального носія весь час не вистачає сил, енергії і, відверто кажучи, масовості. Активна меншість намагалась щось змінити і реформувати, але консервативні еліти одночасено апелювали до пасивної більшості. "Ядерний реактор" - метафора, якою позначають конвертацію негативної енергії і невдоволених настроїв народу - краще виходить у еліт, ніж у так званого громадянського суспільства. Щоправда, чистий прецедент такого "реактора" був в 2019 році, коли практично вся Україна проголосувала за Зеленького. Чи вдасться ще раз таке повторити - наприклад, із Залужним, знову створивши ілюзію "радикального оновлення еліт", незрозуміло.

Культурний вимір

"Культура їсть стратегію на сніданок", - здається так формулюється відома максима бізнес-гуру. Може, вона не скрізь справедлива, але в Україні вона точно справджується по відношенню до процесу суспільного договору. По-перше, через дуже "річпосполитську" політичну культуру, що має свої переваги (вкорінений демократизм і договірний характер навіть монархічної та квазімонархічної (наприклад, президентської) влади - і свої недоліки (неконструктивність дискусій і критики влади, що призвело до послаблення і зрештою загибелі Речі Посполитої. По-друге, культурні інваріанти формуються радянською колоніальною матрицею, де держава виступає ворожою сутністю, а не спільною справою громадян. Можна, звичайно, доволі різко засуджувати цю ментальну звичку але ролі це не відіграє: просто так, зусиллям волі її не позбудешся.

Отже, що говорить культура і які конкретні барʼєри, спричинені двома переліченими базовими факторами існують?

По-перше, недовіра до договорів в принципі. Тобто домовленість - це за визначенням так би мовити "договорняк", домовлятися про щось можуть тільки корупціонери і зрадники.

По-друге, максималізм. Над Україною нависає парадигма власної правоти. Тобто, треба утвердити свою і лише свою правду, свій погляд на речі, а компроміси з чужими поглядами вважаються за визначенням зрадою.

По-третє, цьому сприяють медіа в їх нинішньому стані, а також в першу чергу соцмережі. Будь-яка середня позиція відкидається, полярізовані збирають прибічників. До речі, це якраз не суто український феномен - його відзначають в різних точках планети. На цей рахунок висловлювався за життя Бернар Стиглер, в Штатах ми спостерігаємо розрив між республіканцями і демократами.

По-четверте, будь-яка правова норма не є обовʼязковою, якщо разом з нею не створена чи не застосована інфраструктура насильницького правозастосування. В Україні - і цим вона драматично відрізняється навіть від Росії, не кажучи вже про законослухняні держави Східної Європи - жодна угода, договір чи навіть закон не є доконечним, він може бути переглянутий, іноді - моментально.

Підсумовуючи, треба констатувати: в українському публічному дискурсі слово «домовитись» несе підозрілі конотації. «Домовились» - означає поділили. «Досягли компромісу» - означає хтось здав позиції. Це не просто мовна звичка: це осад досвіду, де публічні переговори справді часто означали кулуарні торги між елітами, а рядовий громадянин отримував рахунок. Поки ця семантика не зміниться - а вона міняється повільно і лише через позитивні прецеденти - публічна дискусія про «суспільний договір» буде сприйматись або як маніпуляція зверху, або як наївність знизу.

Ситуативний вимір

Нарешті, контекст. Звичайно це слабий вимір аргументації, оскільки серйозні речі завжди не на часі. Менше з тим, не зважати на сьогоднішній контекст взагалі було б неправильним, оскільки він в кінцевому випадку визначає більшість умов.

Почнемо з того, що у всіх гілок нашої влади так звана подовжена легітимність. Тобто, і всі гілки центральної і місцева влада пересиділи свої терміни. Це цілком нормально в умовах воєнного стану, але ненормально для такого засадничого процесу, як суспільний договір. В основному тому, що влада обиралася до повномасштабного вторгнення і відповідно відображала інші настрої і пріоритети населення країни. Вона актуальна для того, щоб здійснювати владу, але щоб якось визначати стратегічне майбутнє - ні. Потрібна нова, навіть якщо, наприклад, персона президента або більшості мерів будуть тими самими. Мова йде не персони, ми це прекрасно розуміємо.

Потім, суспільство розколото секторально. Є ті, хто виїхав до Європи та інших безпечних місць. Є ті, хто на фронті. Є ті, хто в великих містах під обстрілами. Є внутрішньопереміщені особи, а серед них є ті. хто втратив житло назавжди і ті, хто не втратив. Є, врешті-решт люди на окупованих територіях.

В системі влади - перекос воєнного характеру. Наша влада завжди була кривобокою, але під час воєнного стану надконцентрація - досить раціональний вихід. Дай Боже, щоб це було на період воєнного стану, тобто тимчасово. В будь-якому випадку, під час війни і через принаймні шість місяців після це буде викривляти політичну реальність настільки, що будь-який суспільний договір виглядатиме сумнівним.

Нарешті, невизначеність кінцевого стану. Ми й так вже живемо в моменті події, як сказав би Жиль Дельоз. Тобто минуле і майбутнє віддалаються від нас з космічною швидкістю. І нам лишається тільки нескінченне воєнне теперішнє. Це, доречі, непогано і не добре.Це як є. Але договір передбачає зрозумілі рамки: територія, населення, ресурси. А також часова тривалість періоду мирного розвитку. Нічого з цього у нас немає.

Ключові альтернативи

Отже, публічний суспільний договір з широкою народною підтримкою/підписанням в Україні неможливий не тому, що українці погані або влада зла — а тому, що для нього відсутні умови відразу у всіх вимірах: логічному, структурному, політичному, культурному, ситуативному. Відсутність будь-якої однієї з цих умов робить договір важким. Відсутність усіх пʼяти робить його неможливим — у повному, системному сенсі цього слова — саме зараз.

Але це не означає того, що ми повністю позбавлені перспектив. У нас є альтернативи моменту підписання Суспільного договору. І тут якраз українські традиції стануть у нагоді - наша налаштованість виходити за межі просчтору закону і перезановувати правове поле (як ми не разх вже робили навіть під чапс новітньої історії) може зіграти позитивну роль. Отже, які в нас варіанти, чи то, як модно нині говорити, які в нас карти?

Варіант перший: вихід назовні

Власне, це варіант, яким йде Україна сьогодні. А точніше - який тримає в якості основного десь із середини 90-х років. По суті, мета - вихід за межі внутрішнього порядку денного і вирішення всіх проблем шляхом приєднання до Європейського союзу. Фактично, представники еліти сподіваються, що правила і регуляції ЄС, з якими так чи інакше погодяться всі, допоможуть зняти конфлікти всередині еліти і збалансувати політичну систему в цілому. А заодно дадуть народу перспективу і можливість вільно подорожувати Європою (це вже здобули), злагоду чи принаймні згоду із владою, а державі - гроші, які належить отримувати мв ході вступу і далі (по аналогії з країнами Східної Європи, що вступили до ЄС на початку 2000-х). В цьому випадку європейські aqui communitaire стають змістом суспільного договору.

Вступ до ЄС - теж непогане вдаване, не гірше ніж намагатися укласти Суспільний договір дома. Цей вступ вирішує відразу кілька питань: питання легітимності влади знімається раз і назавжди; Україна отримає ті самі гроші, яких завжди не вистачає, правила і регуляції стають європейськими - відповідно, баланс "мільярдерів" і "мільонерів" помʼякшується; сюди приходить європейський бізнес і так далі. Відповідність цим вимогам змушує державу поводитись так, ніби між нею і громадянами є договір - навіть якщо реального договору немає.

Щоправда, деякі наслідки такого кроку залишаються прихованими для масової свідомості, а надто - для позиції затятих реформаторів і євроінтеграторів серед політиків і представників так званого громадянського суспільства. Звісно, з більшістю правил і регуляцій ЄС, про складність і заплутаність яких ходять легенди, ознайомлені хіба що обрані юристи, тому на українців чекає маса неприємних сюрпризів.

Реформи у Польщі, Чехії і так далі, які йшли тим самим шляхом, відбувалися не просто в спокійній атмосфері без війни і нищівних руйнувань, а взагалі максимум на початку ХХІ століття - до економічної кризи 2008 р., коли світова економіка була на підйомі. Крім того, якщо ЄС - єдиний справжній гарант реформ, то внутрішня легітимність цих реформ залишається слабкою. Як тільки зовнішній тиск послаблюється - відкат стає можливим. Угорщина - наочний приклад.

Але це не гірше. Треба сказати і про безумовні заборони, які в ЄС існують, а в Україні ще ні (найбанальніше - продаж молока на ринках чи присадібне господарство розміром з невеличке фермерське). Наші євроактивісти щиро сподіваються, що ці норми їх не стосуватимуться, і сподіваються недарма: вони в основному задіяні не в реальному, а так би мовити в креативному секторі економіки.

Але найпікантніше не це. Не дивлячись на те, що даний варіант доволі реалістичний і ми просуваємось ним в активній фазі років 12, він не здається перспективним. Простіше говорячи, нас не візьмуть до Євросоюзу від слова зовсім. Навіть повномасштабна агресія і обʼєктивна потреба ЄС в Україні для побудови системи європейської колективної безпеки, не переконали європейських посадовців у тому що треба прийняти Україну. А печальний досвід Туреччини свідчить, що переговори про вступ можна вести приблизно нескінченно. Красиві заяви європейських політиків наштовхуються на просте питання, яке залишається без відповіді: чому ми так і не отримали чіткої і недвозначної оцінки, що Україна буде членом і ЄС і коли це може статися, якщо Україна виконає умови? Навіть в нинішніх умовах Євросоюз уникає відповіді на це питання, а принцип консенсуса, яким приймаються рішення в нереформованому ЄС зводить перспективу нашого вступу до нуля: хтось обовʼязково буцде прои. Ми надто відстаємо в веховенстві права і боротьбі з корупцією, надто далекі від законодавства ЄС в ключових галузях, в ЄС знайдеться в даний конкретний момент хоча б один агент чи симпатик Путіна, який буде заперечувати наш вступ бо так хоче.

Менше з тим, вступ до ЄС залишається надією і мотивацією українців. Ми не всі і не до кінця ще усвідомлюємо, що ідея вступу до ЄС суперечить ідеї нового Суспільного договору аж до взаємовиключення - але продовжуємо уповати і на те, і на інше.

Варіант другий: елітарний пакт

Тобто, вчинити за сценарієм Іспанії або Польщі, що були описані вище. В цій ідеї є багато раціонального. Адже великий обсяг відносин, що їх необхідно врегулювати - так чи інакше всередині еліти і тих, хто на елітарний статус претендує. Суспільство в даному сценарії ставиться перед фактом. Це обурить апктивну частину суспільства, але її можна кооперувати в еліту. Решта змириться.Пакт "зверху" пізніше легітимізується через вибори або референдум.

Варіант непоганий. Але відразу виникає декілька питань. Перше: якщо це зобов’язуючий документ це, напевне, Конституція - міняти її під час війни не можна, а після - існує описана в законі процедура. Яка, як на мене, не дуже дає творцям легітимності, хіба що всі дійсно домовляться.

Друге: якщо це не Конституція, а документ на сьогодні - ну може якась протоконституція - що зобовʼяже когось зі сторін виконувати цей договір? Добра воля? Сумніваюсь. Скоріш за все, це залишиться декларацією, скільки б авторитетних представників громадянського суспільства не підписалися б під ним.

Третє: чому влада має відмовлятися хоча б від частини влади, аби укласти Суспільний договір? Найпоширенішою відповіддю на це питання є - тому що ризик вулиці і заворушень силового тиску. Для 2014 року цей аргумент був би, напевне, міцним. Але зараз всі внутрішні заворушення будуть сприйняті як потурання, а може і пряме посібництво ворогу. Тож в кінцевому підсумку - будь-який договір повинен включати тих, хто при владі. Звичайно, вона завжди буде заперечувати процес, наполягаючи на тому, що в демократіях єдиний спосіб зміни влади - це голосування на виборах.

Четверте: покажіть суспільний клас чи верству, яка настільки зацікавлена в суспільному договорі, що готова вкладатися в нього організаційно і змістовно? Спойлер: такої верстви на сьогодні немає. Немає і такої політичної сили - жоден з серйозних претендентів це не декларує. Більше того: так зване громадянське суспільство, вірніше поодинокі групки інтелектуалів і активістів, які блукають українськими просторами, не є в даному випадку структурованою та міцною силою. Видима одностайність щодо Суспільного договору що в них декларується закінчиться щойно почнеться предметна розмова про те, а як саме цей договір укладати. Буде 300+ версій, зрештою переможе варіант найвпливовішого і найміцнішого, який зрештою буде прямо тут опротестований.

Пʼяте: головна, яке на мене, умова результативного елітарного пакту - відносна незалежність учасників. Якщо один має легітимність, інший силу, третій - суспільну підтримку, четвертий ще щось - це схоже на реалізацію сковородинівської притчи про сліпого і безногого, які підтримують один одного і відповідно вирішують спільну проблему - при тому, що у них різні обмеження. Але поки така картина не проглядається - бізнес занадто залежний від влади, громадянське суспільство не має достатньо підтримки в народі,м військові якклас не усвідомили свій інтерес (і роль), влада, хоч і має слабку легітимність, все ж таки має ще неабияку силу, авторитет воєнного часу, а дії проти її думки сприймаються як кремлівське іпсо.

Варіант третій: децентралізація

Децентралізація вже доволі щільно увійшла в наше життя, хоча процес цей складно назвати лінійним. Під час війни спостерігається якщо не централізація, то принаймні відкат децентралізації. Місцеві органи втрачають деякі повноваження і гроші, з острахом спостерігаючи за діями центру.

Власне, місцеві влади сьогодні є так само вимушено легітимні як і центральна. Але вони відображають саме той бік медалі, який не здатна відобразити ніяка центральна влада: місцеві влади є такою собі єдністю в різноманітті, множиною, яка власне складає Україну. Центральна ж влада в кожен конкретний момент часу бере якійсь один наратив і робить його основним. Для Кучми це була промислова логіка Подніпровʼя, для Януковича - Донбас, для Ющенка - вкорінення Західної і Центральної України у влану історію і мову. Свої орієнтації мали Порошенко і Зеленський. Останній намагався вибудувати обʼєднавчий наратив, базуючись на попередньому своєму досвіді. Але цей наратив був докорінно розбитий повномасштабним вторгненням, фактично довелось повернутися на порошенківську "армію, мову, віру". Але факт залишається фактом: центральна влада не змогла створити обʼєднавчого наративу, що пасував би однаково добре і підходив би до Заходу і Сходу, Півночі і Півдня. Може, тому що центральна влада ставала надто "київською", тобто представником столиці. Навіть якщо походила з регіонів, вона дуже швидко втрачала "регіональну" ідентичність.

Безумовно, місцева влада завжди ближче до людей - на цій тезі, власне, і була заснована децентралізація як проект. Саме тому вони апріорі володіютьб трохи більшою легітимністю і силою, ніж центральна влада- навіть сьогодні, коли уцентральна влада прагне відкусити у регіонів "шматок пирога". І вірогідність укладення суспільного договору місцевими владами ненульова. Але таке укладання можливе ли або за умов колапсу центральної влади, або в протистоянні до неї. Фактично, регіональні і межрегіональні проекти на тлі української політики не злітають. Останнім була Партія Регіонів, яка досягла успіху саме через те, що стала столичною, ипопри донецьке походження верхівки. А от партія Бориса Філатова "Пропозиція" далі висування кількох мерів не просунулдася і національних амбіцій не має. Надто слабка міжрегіональна звʼязаність. Свій до свого по своє - досі принцип українського життя.

Варіант четвертий: новий суспільний клас

Ми вже згадували про цей варіант. Це варіант, де новий політичний суб'єкт - організований ветеранський корпус - примушує систему до змін не через переговори, а через тиск. Не замість договору, а як передумова до нього: спочатку з'являється актор із достатнім моральним капіталом, щоб говорити від імені «тих, хто заплатив», - і це змінює баланс сил у публічній сфері.

Клас, який буде мати силу - здобуде легітимність. Але це станеться не раніше, ніж цей клас усвідомить свої інтереси, свою мету і призначення. Коротше кажучи, все за Марксом. На роль цього класу суспільство призначило ветеранів - так само, як в 14 році воно призначило ним тих, хто стояв на Майдані, а в 19-му - тих, хто виступав проти еліт.

Поява на політичній арені нового класу із власним політичним представництвом, цілком можливо призведе до радикальних змін у політичній конфігурації. І цілком можливо - до переформатування політичних правил. Що само по собі добре для Суспільного договору.

Однак, тут є складності. Перша - суто технічна. Цей клас зараз на фронті, політичними сурогатами його замінити буде неможливо. Він відсутній в політиці. Тож всі дії - чи то драми, чи трагедії з його участю - доведеться відкласти до кінця війни.

Друга складність повʼязана з тим, що ветеранів і військових взагалі вже сьогодні. не чекаючи їх повернення, намагаються вписати у вертикалі теперішнього світу і актуальний формат української політики. Подивіться на опитування про гіпотетичний рейтинг партій. На перших позиціях - декілька ветеранських партій, яких ще не існує в природі - партія Залужного, Буданова, Білецького... Саме по собі це - симптом того, що ветеранів як клас наперед запихують в ложе теперішньої політичної конфігурації. більше того - є підозра, що структури так званої старої політики будуть ховатися під військовими та ветеранськими брендами і що їх растаскають по політичних квартирках навіть швидше, ніж активістів Майдану.

Третя складність - у них немає бачення змін в Україні, точніше - немає такого спільного бачення. Може, воно і є в якихось групках. Але воно напрочуд різне. Збройні сили - дзеркало суспільства. Відповідно, якщо цей клас змінює систему через тиск (або навіть через вибори) дуже скоро ми отримаємо множину різних бачень і різних уявлень про прекрасне, стратегічних і тактичних. Таке було вже, коли в 2019 році антиелітарні не-політики здавалися монолітом, який здатний змінити країну. Їхня фрагментація настала набагато раніше, ніж президент і його команда вжили доцентрових заходів.

Інерційні сценарії

Звичайно, слід згадати сценарії, за яких Суспільного договору немає, бо його не вдається укласти - ані до війни, ані після. Тим більше, що так, вірогідно, і буде. По сути, цих сценаріїв є три.

По-перше, це шлях без «великого моменту»: замість того щоб укладати договір одним актом, держава послідовно виконує конкретні зобов'язання - і через накопичення прецедентів довіра поступово будується. Судова реформа, яка справді працює. НАБУ, яке справді саджає. Прозорі держзакупівлі. Кожен такий прецедент є мікро-договором. Варіант добрий, але насправді він не є прямою лінією, спрямованою вперед і вгору. Там купа можливостей для відкатів, взагалі це ненадійна логіка - в чому ми могли пересвідчитися протягом останніх років. Цей варіан потребує політичної волі і реформаторської мужності. Бо реформатори мають діяти усупереч своїм інтересам. Бо якщо нап так би мовити будуть наполягати лише ті хто живе або хоче жити на (іноземні) гранти, з таких реформ мало користі - можно наполягати на чому завгодно, що не зачіпає твоїх інтересів, але це працювати не буде. Тільки якщо ти прекрасно розумієш, що в ході реформи ти можеш чимось пожертвувати і щось отримати натомість, реформа має шанс вийти. Грубо кажучи, заради абстрактного цілого, реформувати яке так пафосно закликають активісти, ніхто рвати душу не буде. Будуть за ціле, в рамках якого є шанс розміститись самим. Не врахування цього - найбільша помилка наших реформ та інших перетворень. Ми ніколи не прагнули до того, щоб хоча б частину привілейованого класу зробити союзниками реформування. Вигодонабувачами були хто завгодно - Захід, абстрактний народ, активісти... А привілейовані натомість створили умови, за яких вони отримують щодня нові можливості збільшувати ренту, імітуючи реформи.

По-друге, це так звана технологічна модернізація. Цей варіант поки що є на столі. В його рамках держава не намагається укласти договір із суспільством - вона просто управляє ним ефективно: надає послуги, будує інфраструктуру, забезпечує безпеку і зростання. Сінгапурська модель, деякою мірою - довоєнна Грузія при Саакашвілі. Легітимність тут виводиться не з участі громадян, а з результатів. Модель не вимагає ні публічності, ні розподілу влади, ні складних переговорів. Просто «добре управління». Щось подібне хочуть зробити всі президенти на початку каденції. Хотів Янукович. Хотів Порошенко. Хотів навіть Зеленський, хоча масштаб його завдань був більшим, а запаморочення від успіху на президентських і парламентських виборах - важчою. Але проблема в тому, що технократична модернізація без політичного договору є нестійкою: вона тримається на особистості лідера, а не на інституціях. Як тільки лідер іде або просто втрачає терпець - система розсипається або скочується в авторитаризм або розвалюється іншим шляхом.

Нарешті, по-третє, може бути керована стагнація. Тобто, все може залишитися таким, яким є - і без договору, і без притомних зусиль з боку влади. Це не провал і не катастрофа, а стан, в якому Україна може перебувати роками: формальні інститути є, реальних змін немає, суспільство адаптується через виїзд, неформальні практики і локальні рішення, а держава функціонує як апарат перерозподілу для вузького кола. Це не кінець, але це і не розвиток. Молдова до 2020 р., Грузія після 2012-го, Балкани в нульових. Тут важливо занотувати: відсутність договору - теж вибір, і він має наслідки. Такі самі, як спроби його укласти. Точніше, приблизно такого ж масштабу, хоч і різні за змістом. Грубо кажучи, абсолютно все має наслідки - як діі, так і бездіяльність.

Звісно, є ще один варіант - і він, можливо найгірший. Це коли політик оголошує Суспільний договір частиною своєї програми, при чому явно з наміром скористатися ідеєю, а потім викинути її. Такі прецеденти в Україні були у відносно мирні часи. Через певний час після гучної презентації ініціативи політик навіть не згадала про інноваційну конституцію розроблену нібито на її замовлення. До речі, кажуть, тому, що регіональні партійні боси не сприйняли документ на рівні елементарного розуміння слів. Так чи інакше, чергова ідея суспільного договору відправилася у шухляду.

Зовсім без дискурсу майбутнього нація жити не може, хоча ситуація війни і внутрішньої та зовнішньої міграції його, здавалося б заперечує, щоденно говорячи, що він не на часі. Не може нація без дискурсу майбутнього тому, що на якомусь етапі суспільство задає собі питання: за що конкретно ми воюємо? Воюють всі – в цьому немає сумнівів, зараз не про це. Але пояснювати військові звитяги і тилові злидні простою реакційцністю, необхідністю захищати Батьківщинцу від агресії, щоб Путін не пройшов далі – це багато, і це має бути, але цього недостатньо. Питання – а яким чином зміниться життя після війни чи ви пропонуєте нам жити як жили, з тим же рівнем корупції, зневаги еліт тощо – стає все більш турбуючим. Суспільний договір як перспектива може бути відповіддю. Щоправда, не дуже надійною, змістовною та вичерпною. Ми маємо вирішити чим він є – справжнім виходом з лабіринту або навпаки - шляхом занурення знов у клятий лабіринт зовні простих, але насправді заплутаних рішень.