Denis Semenov

Харарі-2030: нова доба репресивної сублімації. Стаття С.Жижека

2026-09-10T11:34:13.161Z

HARARI’S 2030s: A NEW AGE OF REPRESSIVE DESUBLIMATION

NOW FREE: Every big technological breakthrough opens up a path towards new barbarism.

Славой Жижек

У своїй короткій доповіді «До 2030 року світ стане невпізнаваним»¹ Юваль Ной Харарі викладає свою позицію щодо того, як стрімкий розвиток ШІ вплине на наше життя, настільки чітко й лаконічно, що сама доповідь стає об'єктом критичного аналізу. Він подає доволі детальне бачення нашого світу у 2030 році, яке характеризує як «невпізнаване» для тих із нас, хто ще вкорінений у традиційних уявленнях про людяність. Однак, щоб висловити свою думку максимально прямо: я вважаю, що реальність 2030 року виявиться невпізнаваною і для тих, хто підтримує бачення Харарі щодо 2030 року.

Теза Харарі, яку я поділяю, полягає в тому, що те, що відбувається сьогодні, — це те, чого більшість із нас повністю не усвідомлює: кінець людяності в тому вигляді, в якому ми її знали, починаючи приблизно 10 000 років тому, коли племена кам'яного віку почали використовувати мову. Зі стрімким піднесенням штучного інтелекту мова більше не є інструментом, який люди використовують для спілкування та взаємодії; вона набуває повної незалежності і починає функціонувати як власний агент, обрубуючи пуповину, що пов'язувала її з вразливими мавпами, яких звуть людьми. Тут я стикаюся з першою проблемою: чи є мова без суб'єкта(ів), мова, що діє як власний агент, узагалі мовою? Крім того, чи можна справді звести мову лише до двох функцій — інтелектуального розрахунку та вираження емоцій? Але цим я займався в інших своїх працях.

Харарі виокремлює три великі розриви, що позначають кінець людяності в тому вигляді, в якому ми її знали:

— По-перше, це величезний апарат ШІ: він містить знання, що набагато перевершують людську пам'ять і доступні миттєво. Ці знання включають і знання про окремих людей, які «мешкають» у ШІ. У цьому сенсі, як часто кажуть, ШІ знає нас краще, ніж ми знаємо себе. Крім того, ШІ не лише накопичує знання й виконує над ними когнітивні операції — міркування: він уже не просто інструмент, машина, що виконує накази і робить те, що їй сказано; він уже агент, готовий ухвалювати автономні рішення, рішення, на які його не програмували. Він не лише навчається і трансформує себе для виконання своїх завдань — він уже здатен перевизначати самі ці завдання.

Моя реакція тут подвійна. По-перше, звісно, ми не знаємо себе добре, бо маємо Несвідоме — тобто тому, що сама наша суб'єктивність передбачає, що ми самі собі невпізнавані. Що стосується рішень, людське рішення вільне саме в тому точному сенсі, що його найбільш базовим вимірюванням є те, що Фройд називав потягом до смерті: вибір нічого. В обох випадках питання лишається відкритим: наскільки ШІ здатен виявляти ці вимірювання — суб'єктивність, потяг до смерті, несвідоме?

— По-друге, ШІ, разом із технологічним застосуванням досягнень нейронаук, розмиває межу між реальністю і фікцією. Наше сприйняття зовнішньої реальності та взаємодія з нею завжди були опосередковані соціально-історичним символічним контекстом, тож те, що ми бачимо, — це «контрольована галюцинація» (Аніл Сет): наше сприйняття реальності не є прямим вікном у світ, а найкращим припущенням — внутрішньою симуляцією, яку активно генерує мозок і яку постійно стримує сенсорний вхід. Сьогодні «внутрішня симуляція» вже не є лише спонтанним процесом, регульованим нашим мозком і спільною ідеологією; вона все більше й більше породжується свідомо спланованою технологічною маніпуляцією.

Справа не лише в тому, що те, що ми бачимо зовні як реальність, є фальшивкою, як намальоване на великій стіні тло в кінематографічній сцені, — тобто немає потреби будувати справжні будинки чи саджати справжні дерева на задньому плані. Наш перцептивний апарат маніпулюється безпосередньо, тож те, що нам здається, буцімто ми бачимо там, зовні, насправді там немає — навіть як намальована фальшивка чи симульований звук: маніпулюють безпосередньо самими нашими нервами. Як більшості з нас відомо, не лише біль чи задоволення, а навіть оргазм можна вже викликати без будь-яких зорових уявлень у нашій свідомості — просто прямим стимулюванням нервів. Коли прямі втручання в наш мозок стануть звичною справою, з'явиться можливість впроваджувати в нього фальшиві спогади чи навіть травми, яких ми ніколи насправді не переживали.

Моя відповідь на це — наголосити на ключовому лаканівському розрізненні між Реальним і реальністю, яке жодним чином не збігається з розрізненням між реальністю-самою-по-собі та тим, як реальність нам являється, заражена фікціями й фантазіями.

Багато критиків нарікають, що лаканівське Реальне — вислизаюче поняття, яке коливається між протилежними значеннями: це порожнеча, навколо якої структурується символічна мережа; це випадковий залишок, пляма, крихта реального, що опирається символізації, — те, що Шеллінг називав der nie aufgehende Rest (той, що ніколи не розчиняється залишок); це чиста формальна мова, яка не тримає жодного сенсу, подібна до математичних формул; це жахлива Річ, яку ми не здатні інтегрувати у своє повсякденне уявлення про реальність — гігантський монстр, що живцем поїдає людей, мегашторм, що змітає будинки й людей у них, брутальні тортури, що розривають людей на шматки: випадки, коли спостерігач каже собі: «Цього не може бути насправді!»; це бар'єр, що забороняє нам рухатися далі, хоча за ним нічого немає; це базова фантазія, на пригніченні якої тримається існування суб'єкта, — фантазія, в якій суб'єкт ніколи не може впізнати себе.

Тут потрібно не будувати класифікацію Реального, розділяючи його на чотири чи п'ять підкатегорій, а вловити внутрішній рух самого поняття Реального. Один аспект Реального, доведений до крайності, перетворюється на цілком інший: образ жахливої Речі перетворюється на фантазію, що прикриває — точніше, заповнює — первинну Порожнечу; ця Порожнеча перетворюється на перешкоду чи заборону, що прикриває той факт, що за нею нічого не приховано. Тут повторюється та сама матриця: Реальне — це те, що існує до символізації, і те, що залишається після неї, залишок символізації. Реальне — це те, що поза символізацією, і перешкода, яка заважає нам досягти цього поза. Реальне — це порожня форма без змісту, і зміст, для якого немає місця у формі — згадаймо лаканівську формулу суб'єкта-об'єкта: $-a.

У цьому й полягає парадокс заборони інцесту: вона забороняє те, що саме по собі неможливе. Інцест з матір'ю заборонено, але справжня мета цієї заборони — створити ілюзію, ніби, порушивши її, ми досягли б повної, некастрованої jouissance (насолоди). Коротко кажучи, заборона маскує той факт, що забороняти нічого. То чому ж я витрачаю тут час на ці деталі? Тому що, знову ж таки, для такого заплутаного збігу протилежностей немислиме місце в ШІ.

Тож недостатньо просто нарікати, що зростання ШІ підриває розрізнення між фактами і фікціями, і водночас недостатньо просто оспівувати як нову свободу нашу здатність плавно рухатися між фактами і фікціями. Ми чітко бачимо катастрофу такої «свободи» в значній частині сьогоднішньої політики — Трамп, Путін, Ізраїль, — де формується новий дискурс, який навіть не намагається бути правдивим у традиційному сенсі. На онтичному рівні реальності нам слід наполягати на фактичній істині більше, ніж будь-коли; але слід усвідомлювати, що на більш глибокому онтологічному рівні розрізнення між правдою і фікцією стає розмитим.

— Нарешті, і не менш важливо: Святим Граалем усієї цієї тенденції є перспектива Neuralink — «підключеного» мозку: ШІ у поєднанні з нейрохірургією та технологіями, заснованими на досягненнях нейронаук, відкриває шлях до прямого зв'язку між потоком наших думок і цифровим агентом. Нам більше не потрібен екран, щоб взаємодіяти з ШІ: агент ШІ може безпосередньо читати те, що відбувається в нашій свідомості, і діяти відповідно.² Коли компанії презентують перші скромні імпланти, які дозволяють цифровій машині читати наші думки, вони майже завжди подають доброчинний приклад того, як такий імплант дає можливість повністю паралізованій людині повідомляти свої думки — вона думає, а машина ШІ їх озвучує — або діяти без руху: агент ШІ читає її думки й рухає її крісло, вмикає телевізор і так далі.

Про що згадують рідше — це те, що спілкування відбувається й у зворотному напрямку: наші думки контролюються агентом ШІ і, звісно, іншою людиною, яка контролює цей агент ШІ. Тут відкривається перспектива повної прозорості внутрішнього потоку моїх думок для зовнішньої машини ШІ — і для тих, хто цю машину контролює.

Хоча Харарі добре відомий своїми постійними попередженнями про те, що ера людини минула, тут він виявляється надто оптимістичним, малюючи картину близького майбутнього — 2030 року, — в якій люди зможуть вступати в емоційні стосунки як зі справжніми, так і з цифровими особами. Це вже відбувається, коли люди годинами розмовляють з ChatGPT. Але уявіть собі значно розвиненішу систему, в якій я надягаю цифрові окуляри і веду розмову зі своїм покійним батьком, чия віртуальна особа реконструйована на основі моїх власних та чужих спогадів та інших видів матеріальних слідів — записів тощо. Але хто контролює цю гру? А що з контролем зсередини — з думками й фальшивими спогадами, впровадженими в мою свідомість без мого знання? Уявіть, що в мою свідомість впроваджено спогад про те, як мене зґвалтував власний батько, і я переживаю цей спогад як справжній. Що якщо з'явиться новий клас панів, здатних читати наші думки й втручатися в них, але самі не відкриті для Neuralink? Що якщо виключеними опиняться не просто марґіналізовані меншовартісні, а елітна група панів, які контролюють і маніпулюють мешканцями сингулярності?

Що стосується Neuralink, Харарі уявляє, що людина зможе вільно обирати, до якого колективного розуму приєднатися — науковців? поетів? Справді? Чи виживе моя індивідуальність після занурення в те, що зветься «сингулярністю»? Оскільки імплант, що регулює мій контакт із Neuralink, — це механічний прилад, чи не очевидно, що контроль здійснює той, хто цей прилад підключає чи від'єднує? Я не наївний лівий, який вважає, що ШІ — нейтральна машина, чиї соціальні наслідки залежать від соціальних обставин, у яких вона застосовується: у самій формальній структурі ШІ закладена тенденція до технологічного контролю й панування. Саме тому важко уявити щасливу, звільнену спільноту людських індивідів, що мешкають разом у сингулярності: у сингулярності немає ні секс, ні жартів, ні спілкування, у якому інший залишається незбагненним.

Висновок, що напрошується сам собою: кожен великий технологічний прорив відкриває шлях до нового варварства; його псевдозвільнювальний ефект зрештою обертається тим, що Герберт Маркузе назвав «репресивною десублімацією» — терміном, який він увів у праці «Одновимірна людина» 1964 року.³ Можна стверджувати, що першим у цьому напрямку рухався Теодор Адорно у своєму аналізі «Весни священної» Стравінського («Стравінський і реакція»), другій частині його «Філософії нової музики» (1949).⁴ Адорно проникливо зауважив, як модернізм Стравінського — його музичне наслідування ритму брутального індустріального виробництва — бере за свій зміст старі російські варварські й насильницькі жертовні міфи.

За Маркузе, «репресія» у пізньому капіталізмі діє не через контроль і заборону, а через дозвіл і вираження: усі задоволення дозволені — у товарній формі, — що веде до контрольованого вираження всіх бажань і потреб. Іншими словами, сьогодні репресія діє через десублімацію бажання, за якої жодні бажання не витісняються в підпілля: порнографія, секс-робота, наркокультура, БДСМ, культура «фурі», гей-культура, розкішне життя, трансгендерна культура тощо більше не сприймаються суспільством як негативний чи шкідливий спосіб життя. Їхнє прагнення тепер санкціоноване й оспівується: належність до цих форм життя вже не є підривною дією чи способом життя — вона тепер відтворює капіталізм через форму вартості.⁵

Сьогоднішнє бурхливе зростання агентів ШІ підняло репресивну десублімацію на новий, доти нечуваний рівень, у всіх її вимірах: від постправдивого універсуму до розмивання межі між власне публічним і приватним простором, не кажучи вже про цифровий контроль над тим, що ми робимо і думаємо. Медіа ШІ також відіграють ключову роль у тому, як брутальність і безсоромна непристойність вторглися в публічний політичний дискурс за останнє десятиліття. Не лише у словах, а й у діях — публічні заяви про те, як тортурують в'язнів, — США та Ізраїль тепер практикують репресивну десублімацію. Трамп і Нетаньягу, не кажучи вже про Гегсета і Бен-Ґвіра, часто публічно висловлюються так, як донедавна можна було уявити лише в приватних розмовах чи приватному листуванні електронною поштою. Їхня мова буквально є мовою репресивної десублімації: вона безумовно десублімована — брутально відкрита, без жодних обмежень, що оберігають гідність, — і водночас репресивна, оскільки провіщає не менш брутальне поводження з тими, кого сприймають як ворогів, включно зі знищенням цілої цивілізації.

Тут ми маємо справу не просто з ефектом ШІ, а з дуже конкретним набором соціальних обставин, у яких ШІ функціонує. Ми досі шукаємо належну назву для цього нового набору обставин: цифровий неофеодалізм, ліберальний фашизм, нова форма бонапартизму. Ми добре усвідомлюємо, що ці назви обертаються навколо феномену, який безумовно реальний і чию вагу ми всі відчуваємо. Функціонування ШІ неможливо відірвати від неофеодальної класової боротьби, найкраще символізованої зловісним квартетом Маск–Тіль–Безос–Цукерберг.

ЗМІНИ ЗА АРИСТОТЕЛЕМ: ЧУДЕРНАЦЬКА МЕХАНІКА

2026-07-27T13:30:26.326Z

Аристотель в “Фізиці” малює напрочуд дивну як для нашого ока схему, як відбуваються зміни.

Спочатку він каже, що має існувати більше одного початку. Але таких початків не може бути нескінченність. Натомість два чи три. Один з початків - субстрат. Це не матерія в нашому розумінні цього слова. Субстрат залишається незмінним в процесі перетворень. Він є, так би мовити, стабільним початком. Ніщо не вказує на те, що він змінюється.

Натомість, змінюються і можуть щезати два інших початки. Це форма і позбавленість. Вони, ці два початки, можуть змінюватися, винникати та щезати. З субстратом складніше. Він, по суті - та частина чи той елемент речі, якеа не щезає, залишається незмінною.

Позбавленість присутня лише на етапі первинного існування речі у вигляді субстрата - так, бронза не оформлена, з неї ще не зробили меч чи шолом (форма). Проте, те, що бронза неоформлена - це не відсутність форми, це окремий принцип, позбавленість.

Уважно - форма протиставляється позбавленість, а не субстрату. Останнє було б для нас логічно: адже діаду форми і змісту ми засвоїли пречудово. Але не для Аристотеля. Субстрат виступає доволі незалежним компонентом, і він обовʼязково присутній, толді як, наприклад, позбавленість - акцидентальна.

форма й позбавленість утворюють пару контрарних термінів, що окреслюють напрямок і межі самого процесу зміни; субстрат-матерія — це те, що фізично переносить цей процес, залишаючись тим самим; а після завершення зміни з трьох принципів практично залишаються лише два — матерія і форма, — тоді як позбавленість, виконавши свою роль "стартової точки", зникає з опису вже сталої речі. Форма не протиставляється субстрату тому, що вони не перебувають в одній координатній системі: форма протиставлена лише позбавленості (це два полюси одного спектра можливих визначень), а субстрат — окрема, третя вісь, вздовж якої й відбувається сам перехід від одного полюса до іншого. (192a24-33)

Час, що вийшов з ладу: український презентизм і його глухий кут

2026-07-18T13:44:14.839Z

https://bit.ly/45g9fD7

18 липня 2026

Події останніх місяців — включно з польсько-українським конфліктом і енергією радості, яку викликало анонсування будівництва національного пантеону в Україні — змусили згадати історіософську концепцію, яка з’явилася 2003 року у книзі «Régimes d’historicité: présentisme et expériences du temps» (Режими історичності: презентизм і досвід часу) видатного французького історика Франсуа Артога. Концепція, на жаль, не перекладена ані українською, ані навіть російською мовою, а англійський її переклад з’явився лише 2015 року. Як на мене, вона допоможе пояснити те, що відбувається сьогодні, а також те, що відбувалося учора, себто в безпосередньому минулому, яке ще не встигло стати історією.

Презентизм «в собі»

Отже, спочатку теорія. Головне поняття Артога — «режим історичності» (régime d’historicité): спосіб, у який те чи інше суспільство пов’язує між собою минуле, теперішнє й майбутнє, а також те, як воно артикулює ці категорії в мисленні та діях. Артог пише:

Поняття режиму історичності, може допомогти нам історично дослідити наші стосунки з часом. Історично, тобто рухаючись крізь кілька часів одночасно, вводячи в дію теперішнє та минуле, або радше минуле у множині, якими б далекими вони не були у просторі та часі… Це евристичний інструмент, який може допомогти нам краще зрозуміти не сам час — усіх часів чи всього часу — а головним чином моменти кризи часу, які виникають щоразу, коли спосіб, у який артикулюються минуле, теперішнє та майбутнє, більше не здається самоочевидним. (Hartog 2015, 16)

Відтак презентизм, за Артогом, — це назва режиму історичності, який поступово утвердився в західних суспільствах з другої половини XX століття і остаточно оформився після 1989 року: такого способу переживання часу, за якого теперішнє перестає бути просто однією з трьох часових категорій поряд з минулим і майбутнім і натомість починає підпорядковувати їх собі, ставати єдиною точкою відліку, з якої й минуле, й майбутнє конструюються заново — щодня, за потребою. Артог пише далі:

Чи не склалася з того часу дещо інша конфігурація, в якій відстань між простором досвіду та горизонтом очікування розтягнулася до своєї межі, до точки розриву? У результаті, виробництво історичного часу ніби призупинено. Можливо, саме це породжує сьогоднішнє відчуття постійного, невловимого та майже нерухомого теперішнього, яке, тим не менш, намагається створити свій власний історичний час. Це так, ніби немає нічого, крім теперішнього, як неосяжна смуга води, що неспокійно брижить. Тож чи варто нам говорити про кінець або вихід з сучасності, з тієї конкретної часової структури, яку ми називаємо сучасним режимом історичності? Ще зарано говорити. Але ми точно можемо говорити про кризу. «Презентизм» – це назва, яку я дав цьому моменту та сьогоднішньому досвіду часу. (Hartog 2015, 18)

Що було до того? До того був модерний режим історичності. Між 1789 і 1989 роками. Це був режим, орієнтований на майбутнє: горизонт очікування випереджав простір досвіду, історія мислилася як прогрес, а сенс теперішнього визначався тим, куди воно рухається.

Формула німецького історика Райнгарта Козеллека — «чим менший досвід, тим більше очікування» — описує саме цю асиметрію. І Французька революція, і весь модерний проєкт були підпорядковані логіці «попереду»: майбутнє випромінювало сенс і виправдовувало жертви теперішнього. Козеллек писав:

Однобоке тлумачення цієї асиметрії (між простором досвіду та горизонтом очікування — Д.С.) та зведення її лише до вузького розуміння незворотного прогресу було лише першою спробою осмислення нової доби як якісно нового часу. «Прогрес» став першим воістину історичним поняттям, в якому було виражено часову розбіжність між досвідом та очікуваннями. (Козеллек 2005, 366)

Презентизм починається саме з поступового вичерпання цієї віри в майбутнє. Дві світові війни, крах великих ідеологічних проєктів модерності, а насамкінець — падіння Берлінської стіни 1989 року, яке поховало сам образ комунізму як «майбутнього революції», остаточно позбавили модерний режим його опори.

Але презентизм, наполягає Артог, це не просто відсутність майбутнього — це позитивна, самодостатня конфігурація часу. Він виникає з трьох напрямків одночасно: з боку споживчого суспільства, яке живе циклом миттєвого виробництва й миттєвого споживання — зображень, новин, товарів, — і в якому цінність ставиться не на тривкість, а на ефемерність; з боку кризи майбутнього — безробіття, крах держави добробуту, розчарування 1970-х після революційних сподівань 1968 року (від гасла «все й негайно» до «no future» за лічені роки); і з боку вибуху пам’яті й спадщини — того самого моменту, коли суспільство, втративши віру в майбутнє, з тривогою кидається зберігати, музеєфікувати, каталогізувати все, що загрожує зникнути.

Саме цей останній момент — центральний для Артога. Презентизм не означає забуття минулого; навпаки, він супроводжується безпрецедентним культом пам’яті, спадщини, комеморації, генеалогії.

Але це минуле вже не працює за логікою historia magistra vitae (минуле як джерело прикладів і уроків для майбутнього) — воно перетворюється на предмет теперішньої турботи, теперішнього боргу, теперішнього обов’язку пам’ятати. І, відповідно, слугує цілям теперішнього.

Так само й майбутнє не зникає повністю — воно повертається у формі принципу застереження, відповідальності перед ненародженими поколіннями, екологічної тривоги, — але це вже не той відкритий, надихаючий горизонт модерну, а тягар, загроза, ризик, від якого теперішнє мусить себе захищати.

Ми не запозичуємо в минулого мудрість і не прямуємо назустріч майбутньому — ми в боргу і перед тими, хто був до нас (обов’язок пам’ятати, каяття, зняття строків давності для злочинів проти людяності), і перед тими, хто буде після нас (принцип застереження, відповідальність за планету). І минуле, і майбутнє в результаті існують лише як проєкції потреб самого теперішнього — воно ніколи насправді не залишає власних меж.

Презентистське теперішнє одночасно є і всім, і майже нічим. Воно всеохопне — немає нічого, крім нього, воно поглинуло минуле й майбутнє. І водночас воно крихке, нестабільне, позбавлене тривкості — «тиранія миттєвого», приречена на негайне забуття, на постійне заміщення наступним «зараз». Саме тому це теперішнє, попри всю свою уявну самовпевненість — грандіозні музеї, безкінечні списки світової спадщини, — насправді тривожне: воно намагається історизувати себе заздалегідь, побачити себе вже минулим ще до того, як стане минулим, ніби рятуючись від нестерпної невизначеності самої події.

Сучасний презентизм, на думку Артога, — це не гедоністичний, безтурботний «культ моменту» на кшталт епікурейського чи стоїчного присвячення теперішньому (Марк Аврелій, Горацій) чи навіть ґетевського «дух не дивиться ні назад, ні вперед, лише теперішнє — наше щастя». Той давній презентизм був способом звільнення від тягаря часу. Наш — навпаки: ми постійно озираємося і назад, і вперед, обтяжені пам’яттю й відповідальністю, просто ніколи фактично не полишаючи власного теперішнього як точку відліку.

Сам факт, що ми змушені описувати наш досвід часу через поняття кризи, розриву, боргу й невизначеності, а не через поняття прогресу чи спадкоємності, для Артога вже є симптомом того, що стара напруга між «простором досвіду» і «горизонтом очікування», яка століттями рухала історичний час модерну, або зникла, або дійшла до точки розриву — і саме в цій точці ми, за його словами, «впізнаємо самих себе».

Презентизм у контексті: глобалізація та після неї

Це не абстрактна теорія позаминулого десятиліття. Ми й самі живемо в умовах того зсуву режиму історичності, який остаточно сформувався приблизно навколо 1989 року, і формулу Козеллека тут варто не просто повторити, а обернути: якщо модерн визначався тим, що «чим менший досвід, тим більше очікування», то наш час можна описати дзеркально — чим менші очікування, тим наполегливіше суспільство звертається до історичного досвіду. У режимі, що склався після 1989-го, майбутнє і пов’язані з ним очікування геть зникли — і причина цього цілком конкретна: досвід руйнації комунізму, передостаннього великого наративу людства, накладений на пам’ять про дві світові війни та появу ядерної зброї, яка назавжди зробила саме поняття «прогресу» двозначним.

Важливим елементом цього зникнення майбутнього стало чергове виголошення «кінця історії» Френсісом Фукуямою: зв’язок між крахом комуністичного режиму й уявленням про остаточну оптимальність ліберально-демократичного порядку лише поглиблював антифутуристичну перспективу — якщо історія вже завершилась, то попереду нема куди рухатись, є лише адміністрування вже досягнутого. Від колишнього, розлогого дискурсу майбутнього — того, що колись охоплював навіть освоєння космосу, — залишились переважно екстраполяції теперішнього в завтра, і майже всі вони жахливі: зміна клімату, скорочення чисельності дітей, втрата робочих місць унаслідок технологічного прогресу. Майбутнє з обіцянки перетворилося на список ризиків, якими потрібно керувати.

Нік Срнічек і Алекс Вільямс риторично запитували:

Куди поділося майбутнє? Воно панувало у наших мріях протягом більшої частини XX століття. На політичних горизонтах лівих множилися образи звільнення, що часто виростали зі з’єднання політичної влади народу з потенціалом технології, що розкріпачує. Від нових світів, де не буде праці, до космічного комунізму радянської доби, від афрофутуризму з його торжеством синтетичної та діаспорної природи чорної культури до постгендерних сподівань радикального фемінізму — колективна уява лівих перевершувала найсміливіші сьогоднішні мрії. (Срничек, Уильямс 2019, 9)

Паралельно з цим у різних куточках світу почали спалахувати конфлікти, що коренилися не в проєктах майбутнього, а в інтерпретаціях давнини й національності — югославська війна, руандійський геноцид, чеченська війна, карабаський конфлікт. Минуле й майбутнє в результаті стали похідними теперішнього: минуле перетворилося на суто політичний інструмент, яким підкріплюють ту чи іншу позицію просто зараз, а дискурс майбутнього значно зубожів — якщо раніше йшлося про умовний космос, точніше про дослідження космічного простору, то тепер ідеться хіба що про управління ризиками й збереження того, що вже є.

Показово, що навіть Євросоюз, який створювався в модерну добу з величезними амбіціями побудувати неконфліктний континент зі стабільним демократичним порядком, ці амбіції якщо не втратив, то відсунув на маргінес — головним залишилися процедури та їх чітке дотримання.

Показовий і інший приклад — проєкт Горбачова з перетворення комуністичного Союзу на конфедерацію незалежних держав із демократизованим малим і середнім бізнесом при одержавленому великому, фактично за китайським зразком. Він був приречений уже тому, що виявився нерелевантним епосі: це був черговий футуристичний, наздоганяючий проєкт — недарма першою мегаілюзією, яку проголосив Горбачов, було «прискорення» (акселерація, як сказали б зараз послідовники Срнічека і Ланда), — подібний до того, який колись провадив Хрущов.

Але вся ця модерністська парадигма не знаходила відгуку в масах. Куди простішим і знайомішим виявився імпульс повернення до національностей, національних витоків і традицій — у тому числі економічних: недарма прямо напередодні українського референдуму на популярних листівках з опорою на цифри йшлося про те, що Фінляндія, яка колись вийшла зі складу Росії, досягла висот в економіці й рівні життя. Гасло було доволі примітивним з погляду економічної теорії, але воно працювало.

Показово, що вибір на користь національного будівництва тоді ще не був вибором національної автаркії: глобалізація залишалася гаслом, а віра трималася на тому, що виправити ситуацію вдасться співробітництвом із «правильними» націями Заходу, а не з такими самими колишніми республіками. Презентизм на пострадянському просторі тоді робив лише перші кроки.

Ситуація різко поглибилася з падінням другого гранд-наративу планети — ліберального — у 2008 році, того самого, який нібито остаточно утвердився наприкінці 80-х вустами дуже популярного тоді Фукуями. Усього через двадцять років сталася криза, під час якої банки були врятовані, а безліч бізнесів реального сектору, малих і середніх, зникли: ліберальна оповідь остаточно втратила довіру, і, крім національного наративу, суттєвих альтернатив майже не залишилося.

Був, щоправда, сплеск «визвольного» наративу — коли після економічної кризи спалахнули численні, передусім ліві рухи: Occupy Wall Street, Podemos, площа Тахрір. Але з ними була одна велика проблема: експлуатуючи риторику визволення від тиску держав, корпорацій, диктатур, а часом усього відразу, вони не пропонували скільки-небудь чіткого бачення майбутнього навіть у принципах — а отже, не мали продуктивного виходу.

Характерно, що від зникнення майбутнього страждали не лише ліві, а й праві рухи — досить згадати «жовті жилети» у Франції; отже, річ тут не суто в лівій чи правій частині спектра. Проблема глибша: відсутність бачення майбутнього, яке давало б зрозумілу й більш-менш реалістичну обіцянку. А вигадати нову обіцянку непросто — усі великі обіцянки кращого життя в модерні вже були використані: ліберальна, соціалістична, навіть фашистська, адже й «тисячолітній Райх» був по-своєму модерною обіцянкою. Доводиться приміряти старі костюми із шафи — приміром, анархістський, який ніколи й ніде не перемагав сам по собі, хіба що в поєднанні з фашизмом. Зараз він у лібертаріанській версії активно експлуатується технофеодалами на кшталт Кертіса Ярвіна і Пітера Тіля як мало не офіційної ідеології.

Наступною поворотною точкою, що лише зміцнила наративи національної закритості, стала пандемія коронавірусу 2020 року. Дискурс майбутнього, сам горизонт очікування, звузився до мінімуму й став екстремально похмурим, майже катастрофічним. Ланцюжки постачань були порушені, відносини між державами, якщо й не зіпсувалися, то обросли новими, жорсткішими кордонами.

Головною ж жертвою всього цього процесу став історизм — здавалося б, очевидна теза «минуле — минуло»: визнання того факту, що воно відбулося з тодішньою ментальністю й тодішніми розумовими звичками, які ми можемо засуджувати, але змушені прийняти як історичний факт, бо такими тоді були люди. Ця теза сьогодні більше не працює. Про історизм забули, тому що минуле тепер конструюється виключно під поточні політичні потреби.

Строкатий презентизм: Східна Європа

Утім, єдиного «презентизму» не існує. Те, що Артог описав як одну діагностичну категорію — розчинення минулого й майбутнього в самодостатньому теперішньому, — на практиці розпадається на цілком різні, часом протилежні конфігурації, залежно від того, яка держава, з якою метою і якими інструментами працює з часом. Презентизм не універсальний і не єдиний — він строкатий, і саме ця строкатість вислизає з поля зору, коли теорію застосовують надто абстрактно.

Німеччина демонструє модель, яка взагалі найменше схожа на класичний презентизм: тут держава свідомо культивує не забуття, а протилежність — «гарячу», незагоєну пам’ять, яка щодня інституційно відтворюється саме для того, щоб обмежувати теперішнє, а не звільняти його від минулого. Провина не розчиняється в байдужому «зараз» — вона юридично й культурно заморожена як джерело моральної легітимності держави. І саме тому найгостріша сьогоднішня криза цієї моделі — «Historikerstreit 2.0» — стосується не забуття, а протилежного питання: чи не стала сама доктрина незмінної, сингулярної провини занадто закам’янілою, щоб витримати зіткнення з новими вимогами пам’яті — постколоніальною, палестинською, мультидирекційною. Німецький випадок — це презентизм навпаки: держава, яка боїться не пам’ятати забагато, а пам’ятати недостатньо правильно.

Польща обирає інший шлях — інституціоналізацію минулого як інструмента національної консолідації через окремий, потужний державний орган (Інститут національної пам’яті), що поєднує архів, слідство й публічну політику в одній структурі. Тут минуле не заморожене назавжди, як у Німеччині, а активно мобілізоване — то проти комуністичного спадку, то проти сусідів, коли йдеться про Волинь. Держава тут стає немовби «понтифіком» (термін Габріеля Моно), який «освячує» канонічну версію історії як для поляків, так і (намагається) для сусідів. Показово, що ця мобілізація настільки сильна, що здатна паралізувати найпрагматичніші, найактуальніші геополітичні розрахунки — навіть підтримку воюючої України, союзника у смертельно важливій війні, — і загальмувати вимогу визнати «правильну» версію подій вісімдесятирічної давнини. Це модель, у якій минуле не слугує теперішньому, а диктує йому умови, часто на шкоду самому теперішньому.

Угорщина йде ще далі за Польщу в одному конкретному вимірі — юридичній фіксації: замість окремого відомства вона вписала конкретну, деталізовану версію історії просто в текст конституції, убезпечивши її від демократичного перегляду на покоління вперед. Але зміст цієї версії принципово інший, ніж польський чи німецький: це не самообмеження, як у Німеччині, і не консолідація через засудження ворога, як у Польщі, а витончена конструкція невинності — конституційне стирання власної державної відповідальності за Голокост через оголошення 1944–1990 років суцільним періодом «чужинної окупації». Це презентизм у найпарадоксальнішій формі: сучасна політична доцільність, потреба уникнути визнання провини, заднім числом переписує саму структуру історичного часу, оголошуючи неприємні десятиліття юридично «такими, що не належать» до історії нації.

Росія, нарешті, доводить усі ці тенденції до їхньої найтемнішої, найнебезпечнішої точки. Тут держава не просто консолідує націю через минуле, як Польща, і не просто захищає свою невинність, як Угорщина, — вона конституційно оголосила себе одноосібним власником «історичної правди», криміналізувала будь-яке відхилення від офіційної версії, фізично знищила незалежну інституцію пам’яті («Меморіал») і, зрештою, перетворила цю юридично закріплену міфологію на пряме знаряддя збройної агресії проти сусідньої держави. Якщо в Німеччині минуле обмежує теперішнє, у Польщі й Угорщині — обслуговує його, то в Росії минуле озброєне: перетворене з предмета пам’яті на буквальний бойовий ресурс.

Разом ці чотири моделі показують, наскільки оманливою є сама ідея єдиного «презентистського часового режиму», яку намагався описати Артог. Одна й та сама категорія — інтенсивна, майже нав’язлива зайнятість минулим у теперішньому — виявляється спроможною породжувати і найбільш самокритичну, найбільш демократичну культуру пам’яті у світі (Німеччина), і найбільш авторитарну, войовничу її інструменталізацію (Росія), а між ними — ціла шкала проміжних, по-своєму послідовних варіантів (Польща, Угорщина). Строкатість тут не побічний ефект — це доказ того, що минуле ніколи не «зникає» і не «розчиняється» саме по собі; воно завжди конструюється, питання лише в тому, ким, для чого і якою ціною.

Український тупик

Якщо додати Україну до цієї галереї, стає очевидно, що вона не вписується в жодну з чотирьох уже описаних моделей — і саме тому заслуговує на розгляд як окрема конфігурація, а не як варіація на тему. Німеччина обмежує теперішнє через незагоєне минуле. Польща й Угорщина мобілізують минуле на службу теперішньому — на консолідацію нації чи конструювання невинності. Росія озброює минуле, перетворюючи його на знаряддя агресії проти сусіда. Україна ж перебуває в докорінно іншому стані: тут не минуле визначає структуру часу, а сам горизонт майбутнього обвалився майже до нуля, залишивши по собі не порожнечу, а екзистенційний імператив — «маємо перемогти» — цілком позбавлений змістовного наповнення, того образу життя-після, яким Козеллек визначав горизонт очікування.

Сприйняття часу в сучасній Україні чимось нагадує метафору так званого «часу Еона» з «Логіки сенсу» Жиля Дельоза:

Хронос — це теперішнє, яке тільки одне і існує. Він перетворює минуле і майбутнє на два своїх орієнтованих виміри так, що ми завжди рухаємося від минулого до майбутнього — але лише тією мірою, якою моменти сьогодення йдуть один за одним усередині приватних світів чи приватних систем. Еон — це минуле-майбутнє, яке в нескінченному розподілі абстрактного моменту безупинно розкладається в обох сенсах-напрямках відразу і завжди ухиляється від сьогодення. Бо сьогодення не може бути зафіксовано в Універсумі, зрозумілому як система всіх систем чи ненормальна множина. Лінія Еона протистоїть орієнтованій лінії сьогодення, що “регулює” в індивідуальній системі кожну сингулярну точку, яку вона вбирає. Лінія Еона перескакує від однієї доіндивідуальної сингулярності до іншої і всіх їх відновлює — кожну в кожній. Вона відновлює всі системи, дотримуючись фігур номадичного розподілу — де кожна подія одночасно і вже в минулому, і ще в майбутньому, і більше, і менше одразу, завжди день до і дня після — всередині поділу, який змушує їх спілкуватися між собою. (Делёз Ж., 1998, 111)

Тобто йдеться про ситуацію, коли минуле і майбутнє віддаляються від нас із неймовірною швидкістю. За ідеєю Дельоза, саме в цій ситуації має народжуватися сенс. Але справді сенс не народжується — принаймні, ми не бачимо його безпосереднього народження. Сенс не йде далі збереження нації як духовного суб’єкта, який живе на відповідній території й ще трохи залишається на утримання внутрішньої єдності цієї нації, оскільки цього потребують цілі захисту від ворога.

На початку війни в масовій свідомості жевріло сподівання, що все повернеться і стане так, як було до повномасштабної агресії. Але поступово це сподівання зникло. З іншого боку, зникли й дискурси майбутнього — розмірковування про принципово інші стани суспільства після війни, якими сьогодні займаються хіба що окремі інтелектуальні групи. Запити на відновлення, по суті, структурно повторюють довоєнні прагнення чиновництва; змінюються лише цифри. Майбутнє як конструкт відсутнє в актуальному дискурсі будь-якої влади — інституціоналізованої, економічної, медійної чи громадської.

Більше того, влада мовчазно наполягає на тому, що практики олігархічної стадії розвитку суспільства залишаться і після війни — про це свідчить її неприязнь до спроб форматування країни під західні вимоги, якими живе антикорупційна спільнота. Майбутнє намагаються малювати хіба що нові лідери українського Сходу та Півдня, але, якщо придивитися, цим майбутнім тут виявляється добре забуте минуле з гаслами епохи Януковича — і на тлі ідеологічного хаосу останніх десяти років таке «минуле в майбутньому» (future-in-the-past) цілком може бути електорально привабливим.

Усе це не втома від майбутнього, як в артогівському презентизмі, і не гарячкове компенсаторне прискорення очікування, як бувало в модерних мобілізаційних режимах ХХ століття, — це радше колапс самого механізму, за якого дія триває не завдяки уявленню про завтра, а всупереч його відсутності; стан, структурно ближчий до «скороченого майбутнього» з психології травми, ніж до будь-якої категорії теорії історії.

На цьому тлі Україна веде відчайдушну роботу з минулим — з енергією, яку краще було б спрямувати на інші цілі. З множинної і суперечливої історії висмикується монологічна й однозначна версія. Ідентичність, яка справді є основою нації, розуміється вже не як сума різних ідентичностей у єдиному громадянстві, а як продовження суто етнічної ідентичності, у радикальних варіантах підсиленої мовою й православною релігією. Таке трактування ідентичності виявляється у поваленні й усуненні пам’ятників, у створенні міфів про ключові історичні постаті.

Цей тренд презентистський за своєю суттю — майбутнє в ньому не відіграє жодної ролі, натомість політизоване минуле дедалі більше визначає теперішнє. Він стикається та конфліктує з польською та угорською версіями презентизму, які, хоч і є іншими за змістом, фактично виявляються дзеркальними, а з російською версією веде справжній «гарячий конфлікт».

Від польської та угорської ситуацій, утім, є істотні відмінності. По-перше, це не «понтифікат» і не конституційно інституціалізований образ минулого: до Конституції «правильна» версія історії не внесена, а Українському інституту національної пам’яті за функціями далеко до польського — це радше велика піар-кампанія на гроші платників податків, тоді як польський інститут має цілу низку повноважень, включно зі слідством.

По-друге, в українському варіанті презентизму первинна роль належить громадянському суспільству: саме воно активно підштовхує владу до тих чи інших кроків, користаючись хронотопним вакуумом — коли майбутнє мовчить, а недавнє минуле, часи незалежності, певним чином дискредитоване. Саме це робить український презентизм ближчим до західної «культури скасування» і Woke-руху загалом, ніж до інших версій презентизму.

По-третє, презентистський поворот, який можна спостерігати в Україні щонайменше з 2024 року, доволі відчутно суперечить поточній українській стратегії інтеграції до європейських і євроатлантичних структур. Поведінка України щодо власної історії часом здається «антиєвропейською», хоча Євросоюз водночас цілком спокійно ставиться і до польського «понтифікату», і до конституційного презентизму Угорщини. Однак, на відміну від цих країн, Україна наразі перебуває в статусі кандидата, а не повноцінного члена.

У будь-якому разі не можна стверджувати, що поточний презентизм — це вигадка якихось активістів чи їхня стратегія здобуття влади. Звісно, владні амбіції в активістів є — та й політики мріють про владну експансію, бо влади ніколи не буває забагато. Але річ не в цьому.

Український презентизм — це цілком закономірна реакція на зсув режиму історичності, що загострився під час повномасштабного вторгнення. Коли майбутнє пішло, а найближче минуле збанкрутувало, цей вакуум заповнює міфологізована історія. Певній частині соціуму вона дає енергію для дії заради дії в теперішньому — до моменту, «коли ми переможемо». Вона не має нічого спільного із сухими викладками, об’єктивністю та «свободою від оцінки» фахових історичних праць. Натомість вона діє в логіці героїчного часу Ахілла: постаті боротьби за незалежність потрібні зараз, у теперішньому, як джерело легітимності опору, а не як предмет холодного історичного розбору. А протистояння, наприклад, польському «понтифікату», сформованому в мирний час, сприймається як ще одна гібридна війна і навіть як продовження тієї самої війни з Росією.

Тож якщо шукати місце України на спільній шкалі — вона не є ані «гарячою» пам’яттю на кшталт німецької, бо не самообмежується провиною, ані інструменталізованою консолідацією на кшталт польської чи угорської, бо позбавлена стабільного горизонту, заради якого консолідується, ані тим паче озброєним минулим на кшталт російського, бо в українському випадку саме теперішнє, а не минуле, є фронтом. Це радше кейс, у якому категорія майбутнього — та сама, з якої, за Козеллеком, народжується сам історичний, «модерний» час, — тимчасово вийшла з ладу, залишивши по собі гранично інтенсивне, зобов’язане і минулому, і невизначеному завтра, але майже не здатне уявити його змістовно теперішнє.

Утім, український презентизм, хоч і обґрунтований та цілком зрозумілий на цьому етапі, так само, по суті, не має перспектив в українському суспільстві.

По-перше, він знаходить підтримку далеко не в усіх категоріях населення: принаймні частина фронтовиків активно його не сприймає — почасти через те, що це державний пафос і офіційна ідеологія, яка розходиться з реаліями фронту, почасти через несприйняття окремих історичних постатей.

По-друге, диктат однієї «правильної» версії історії стикається із цілком дзеркальними версіями: образно кажучи, умовному Бандері протистоїть умовний Ватутін. Обидві версії є презентизмами — конструюванням минулого на догоду потребам сьогодення. І те, що наразі домінує умовно «патріотична» версія, не повинно породжувати ілюзій: щойно небезпека російського вторгнення переміститься з переліку головних питань бодай у режим очікування, питання версій історії знову вийде на порядок денний. А оскільки економічна ситуація різко не покращиться, це питання може постати доволі гостро — аж до перегляду сьогоднішніх рішень. Суть тут не лише в наявності множинних версій міфологізованої історії, а й у регіональних ідентичностях, які єдина версія історії практично нівелює. Якщо вони раптом прокинуться, це матиме величезні наслідки — електоральні, дискурсивні та інші.

По-третє, ця тема знову ж таки суперечить руху до ЄС — не за буквою, а за духом, тим більше, що поєднується з небажанням еліти поліпшувати ситуацію з антикорупцією та верховенством права. Дії в символічній сфері та у сфері національних меншин рано чи пізно стануть каменем спотикання не лише у відносинах із найближчими сусідами, а й із Брюсселем.

Оптимальним виходом із тупика українського презентизму була б побудова широкої рамки історичного наративу, яка так чи інакше поєднувала б усі значущі постаті, чітко розмежовувала б відносини із сусідами, а увагу зосереджувала б на найближчому майбутньому — відбудові й творенні, якщо не нових, то принаймні оптимальних соціальних форм. Але момент для цього не надто слушний.

Презентизм прогресує в усьому світі, і навіть у далекій Америці можливі громадянські конфлікти довкола, наприклад, пам’яті про полководців Півдня та їх використання в сучасній політичній боротьбі. Ані польська, ані угорська, ані навіть російська версія презентизму нікуди не зникає.

Оптимальний сценарій розв’язання українських проблем потребуватиме від еліти надзусиль — тим більше, що поточна версія презентизму вже, як то кажуть, поставлена на усталені рейки. Утім, можливо, вони ведуть у нікуди.

_____________________________________

БІБЛІОГРАФІЯ

Hartog, F. (2015) Regimes of historicity: presentism and experiences of time. (Trans. by

S.Brown.) Columbia University Press

Делез, Ж. (1998). Логика смысла (Я. Свирський, Пер.). Раритет; Деловая книга.

Козеллек, Р. (2005). Минуле майбутнє: Про семантику історичного часу (В. Швед, Пер.). Дух і Літера.

Срничек, Н., Вильямс, А. (2019). Изобретая будущее: Посткапитализм и мир без труда (Н. Охотин, Пер.). Strelka Press.

Надзвичайні пригоди українських симбіозів

2026-07-01T16:07:35.350Z

Що відбувається сьогодні в українському суспільстві? Методологічну рамку про це я дав ще в лютому цього року в статті "Обʼєкт і його симбіози" https://teletype.in/@ontology/mZO7qJ9CW0d . Щоправда, на той момент здавалося, що «воєнний» симбіоз під загрозою.

Сьогодні доводиться констатувати наступне. «Євроатлантичний симбіоз» дістав всіх. «Воєнний» і «патрон-клієнтський» просто обʼєдналися проти «євроатлантичного». При чому зробили це в найгірший спосіб.

«Патрон-клієнтський» симбіоз (традиційно) відмовився від української онтології України - навіть найкращі його представники (такі як Терехов і Кім) повторюють старі мантри про промисловий розвиток і особливу увагу до прифронтових територій. Вони фактично пропонують повернути минуле, тільки в новій обгортці.

«Воєнний» симбіоз також виходить з безглуздих і тупикових позицій. Вони відроджують дух Бандери і Шухевича, намагаються вдихнути його у всі діри, сваряться з сусідами, наполягають. При цьому зрозуміло, що євроінтеграція передбачає деякі конфлікти і суперечки з сусідами стосовно національних меншин, навіть географічних назв і тому подібне. І це не тільки в Україні - погугліть Македонію, там цікаво, чому її досі не беруть у ЄС. Але про які компроміси наш «воєнний» симбіоз чути не хоче - ані з поляками, ані з угорцями. Візьму білет - піду пішки - їхній девіз.

Ситуація дуже проста - «патрон-клієнтський» або олігархічний симбіоз вирішив, що корпоративні і фінансові його інтереси під загрозою, і миритися з цим годі. Тому він бере справедливе обурення «воєнного симбіозу» і разом получається така собі патріотична і антиєвропейська риторика: ми хотіли в ЄС, ви нас не берете, хоча ми вас захищаємо, ви надсилаєте на нас поляків і угорців, ми образилися і не будемо в цей ЄС.

«Євроатлантичний» симбіоз при цьому залишається в меншості. В принципі, як не парадоксально - в його інтересах теж немає вступу до ЄС. Їм цікаво не щоб ми вступили, а щоб ми (нескінченно) вступали. Від цього залежить їх фінансування і статус в суспільстві. Їм вигідна корумпована еліта, бо без неї як доводити свою необхідність? За що боротися? Переговори про вступ, які тривають приблизно вічність - от їхній ідеал. На них вони вже зробили хоча й невеликі, але статки, повагу, статус.

Найцікавіше і водночас найсумніше, на що нас очікує - це конфлікт між представниками воєнного і євроатлантичного симбіозу. До сьогодні вони виступали плюс- мінус на одній стороні. Сьогодні «воєнному» більше по дорозі з олігархічним. Звичайно, євроінтеграція - це втрата частини суверенітету. Це було ясно на самому початку, але навіть патріоти свідомо йшли цим шляхом, їх нічого не муляло. А ось почалась реальна євроінтеграція, коли доводиться наводити лад не лише в економіці і праві, але і в сферах, які ми вважали традиційно нашими-нашими: мовна політика, інформаційна політика. І тут механізм став. Де-факто руйнується альянс патріотів і євроінтеграторів, що склався в 2014 році на Майдані, був певною мірою стихійним, але міцним.

Звісно ж, вина за це лежить і на представниках євроатлантичного симбіозу. Всі ці картонки і НАБУ/САП, медіа-хайпові звинувачення і спроба завалити державну службу шляхом впровадження довічного статусу ПЕПів- це те, за що довго в Україні будуть стріляти на звук, почувши щось на кшталт «антикорупція».

Але яка різниця, хто винуватий більше, а хто менше? На кону перспективи країни, її довгострокова витривалість (стійкість вже стала майже лайкою). Правил ті, хто кажуть, що еліта не мислить. Думає, але не мислить. Про що вони думають? Та про різне. Одні - про свій «свічний заводик, інші - як увічнити Бандеру і Шухевича, треті - про те, яку реформу змусити проголосувати, щоб задовольнити умовну Марту Кос. Зауважте - Путін і російська загроза з дискурсу майже зникли. Я вже не кажу про дискурс майбутнього. Якого й не було.

Виникає, звісно, питання - що далі? В мене немає магічної кулі, однак можна припустити що "євроатлантичний" симбіоз вкотре намагатиметься вирівняти становище звичним для себе способом. А саме - в легкому варіанті залякуванням єврокоміссарів і прочих європейців, у важкому - влаштують черговий "картонковий майдан". Хоча під час війни це справа небезпечна, а з цинічним "новим поколінням", яке минулого разу ледь розуміло різницю між НАБУ і САП - і поготів. Внутрішніх сил у "євроатлантичного" симбіозу напрочуд мало. Воєнний - особливо після початку польського конфлікту - домінує і знаходить точки перетину з "олігархічним".

Все ж я залишаюсь оптимістом і стверджую, що неаявністьб трьох симбіозів, які борються і взаємодіють між собою - це нормально. Небезпечно буде в двох випадках: 1) якщо який небудь симбіоз закосніє, тобто стане офіційним, як християнство за імператора Костянтина, стане частиною офіційної ідеології (а передумови длЯ цього є - взяти хоча б закон про покарання за українофобію, який вже схвалений гуманітарним комітетом). 2) якщо один або два переможуть, а третій перестане бути релевантним (теж ризик є, і він відчутний - євроатлантичний симбіоз під загрозою).

І вже зовсім нереалістичний варіант - щоб з горнила цього конфлікту вийшло щось нове. А саме - новий симбіоз, що буде акумулювати позитивні риси всіх трьох або хоча б двох старих. Тобто буде націлений на Європу, водночас буде жахливо сувереністським в питанні економіки, а верховенства права буде добиватися для економічного зростання, акмулюючи одночасно настрій і ресурси для протистояння Росії. Але це б були зовсім незвичні навіть фантастичні пригоди...

Тягар само(тно)сті

2026-06-10T13:28:55.880Z

У філософіських антропологів минулого століття є цікава ідея: життя людини стає нестерпним тією мірою, якою ти є "внутрішньою людиною". З цим в принципі погодяться і сучасні психологи, і навіть мудреці-даоси дещо подібне говорили. Нескінченне копання в собі, суперечки с внутрішнім голосом, постійний внутрішній діалог обумовлений і необумовлений - все це не дуже добре для людини, а вже відчуттю щастя аж ніяк несприяє точно.

Звідси виходить надзвичайно надихаючий і в принципі інтуїтивно навіть зрозумілий висновок: ми один для одного слугуємо тим самим рятівним колом, яке рятує від "внутрішньої людини". Остання потрібна, без неї ніяк, але її диктат теж проблема, з якою можукть справитись одиниці. Зрештою, навіть Деніелю Дефо для свого Робінзона доводилось вводити пʼятницю. В інакшому випадку Робінзон просто вкоротив би собі віку - до цього підштовхувала логіка розвитку ситуації на острові самотності.

Виходить, ми разом не лише для того, аби посвідчувати існування один одного (адже ми не можемо сказати, що ми є, якщо хтось ззовні це нен підтвердить), але і звільняємо один одного від диктату внутрішньої людини. Точніше, маємо звільняти. Сьогодні, в ситуації нескінченного галасу в соцмережах ми триста раз думаємо, грубо кажучи, що вибрати - vita activa або стара добра vita contemplativa. Ми тягнемось соціально "притулитись", але в багатьох випадках отримуємо банальний хейт і ненависть.

А мало б бути інакше. Нодар Думбадзе у романі "Закон вічності" в 1980 роцы сформулював цей закон таким чином: саме ми тримаємо небо ,і те, що ми це робимо разом - полегшує цей тягар. Ми допомагаємо одне одному його тримати, бо це дійсно важко. Як на мене - метафора дуже влучна і правильнап. Але забута.

Образ майбутнього і його відсутність

2026-06-09T09:59:48.877Z

Влад Міхеєв наштовхнув на одну дуже продуктивну думку. 100 років тому в Україні запекло боролись між собою проєкти майбутнього. Був проєкт УНР і Грушевського, проєкт Української Держави і Скоропадського, проєкти анархістів-атаманів вроді Махна чи Зеленого, також був «червоний» проєкт, «білий» проєкт, проєкт Петлюри - в кінцевому підсумку штук девʼять. Всі мали дуже різне бачення, як Україна буде розвиватися далі.

Сьогодні в Україні борються проекти українського минулого, в основі яких - різне бачення того, як Україна розвивалась колись. Агресія Росії - це, доречі, теж про минуле, future-in-the-past.

І ніхто не думає про майбутнє. Ну, може пара інтелектуальних груп думає, але ними можна знехтувати, бо немає соціальної бази. А от домінати не мають уявлення про майбутнє і навіть не намагаються його створити. Я про різних домінатів - не тільки публічну владу, з посадами, інститутами і апаратом насильства. Але й про так зване громадянське суспільство, прости Господи. Це домінат не гірший, ніж президент або Верховна Рада. Але вони теж думають про миттєві вигоди - як впливати, як закріпитися на верхівці владної ієрархії. А вже складніше питання - «заради чого це все» - не для них.

Образ майбутнього якраз і здатен допомогти у відповіді на це питання. Щоб два раз не в ставати відповідь «будемо в Євросоюзі» в якості образа майбутнього не годиться. Вона нагадує трійочника, який отримав цікаве і складне завдання, яке вирішує за допомогою шаблонних визначень чатуGPT. Увійти до Євросоюзу - напевне, гарна штука, але сам цей вхід породжує більше питань, ніж відповідей. І не лише банальне «заради чого», а, наприклад, яку роль відіграватиме Україна в цьому союзі, наскільки вона збереже власну суверенність і в яких саме справах. Нарешті, чим ми готові пожертвувати аби увійти в Євросоюз? Не будемо чіпати корупцію і верховенство права, вони вже трошки приїлися. Наведемо інший приклад: закон про застосування української мови як державної. Він суперечить європейським нормам. І це нам нагадають і вже нагадують країни, які мають у нас нацменшини - угорська, румунська, болгарська… Вони всі будуть ставити нас перед вимогою, а деякі вже ставлять. Питання в том, чи усвідомлює наша еліта наслідки? Навряд.

Втім, ближче до теми. Ще раз - ані влада, ані громадянське суспільство не працюють з образами майбутнього, не намагаються представити собі, а головне - розказати іншим, як країна виглядатиме після війни.

Відповідь «це не на часі» не годиться. Адже ми маємо розуміти, за що воюємо. І цей образ хоча б у найзагальніших рисах треба формувати зараз, а не колись. До речі, у Росії образу майбутнього після війни немає.

Інша відповідь - «все буде як було» - також не годиться. Світ за ці роки сильно змінився. А війна змінила соціальний і політичний ландшафт в Україні, Європі і навіть за їх межами. Минуле віддаляється від нас точно так, як передбачував в «Логіці сенсу» Жиль Дельоз - коли залишається лише момент теперішнього, адже минуле і майбутнє стрімко віддаляються від нас на світовій швидкості.

Майбутнє - це не реальність, яка буде колись і яку треба вгадати. Майбутнє - це інструмент, завдяки якому людина проектує себе вперед, у тій вузькій відстані між теперішнім моментом і власною смертю. Інструмент побудови бажаного теперішнього. Це не форсайт - адже форсайт слугує для перевірки власних хотєлок стосовно майбутнього на реалізм. Більше він ні для чого не підходить. Майбутнє, таким чином, обовʼязковий елемент будь-якого управління. Еліта має знати, чого вона хоче (не для себе, для себе і так зрозуміло - для країни). Ця, очевидно, не хоче нічого. Ця зламалась, несіть наступну.

Грем Гарман: «Куратор-людина: ШІ та майбутнє письма»

2026-06-05T17:02:48.058Z

Переклад українською

Грем Гарман
(Південнокаліфорнійський інститут архітектури, SCI-Arc, Лос-Анджелес)

1. Академічна ностальгія

Можна з упевненістю стверджувати, що більшість науковців у гуманітарних і соціальних науках тією чи іншою мірою пишаються своєю політичною прогресивністю. Здавалося б, це передбачає відкритість до змін і, зокрема, усвідомлення умовності нинішніх суспільних устроїв. Однак як швидко ця відкритість зникає, щойно мова заходить про технологічні зміни! На власному досвіді я переконався, що колеги-викладачі найчастіше першими чинять опір трансформаційному потенціалу нових медіа, незмінно зосереджуючись лише на тому, що ось-ось буде втрачено, а не набуто. Ця розбіжність між очевидною готовністю (навіть завзяттям) кидати виклик соціально-політичному статус-кво і реакційним чіплянням за усталені технічні практики інтелектуального життя — не просто тема для абстрактних роздумів; вона дуже швидко породжує соціальні кризи серед інтелектуалів. Зокрема, я помітив, що подібна суперечність нерідко викликає спалахи люті в тих, хто, судячи з усього, надто впізнає себе в діагнозі «політичний прогресист плюс технологічний реакціонер». Нещодавно мене вразило, коли колега-професор філософії — людина, яку я завжди дуже поважав, — відреагував сумішшю гніву й (мабуть, театрального) зневаги на мою публікацію в соціальних мережах, де я поділився результатом роботи з ChatGPT. Йшлося про доволі невинне: ChatGPT на моє прохання «дописав» нових персонажів до знаменитої сцени з Шекспіра. Цей колега знайомий мені без малого три десятиліття. Жодного разу раніше він не дозволив собі жодного недоброго слова на мою адресу — принаймні наскільки мені відомо. І це лише один із прикладів несподіваного обурення, яке викликає поступова автоматизація різних інтелектуальних функцій завдяки чат-ботам та іншим втіленням штучного інтелекту. Так, більшість викладачів доведені до відчаю цими технологіями через безсумнівно масові випадки студентського шахрайства, — проте подібні надмірні реакції на щойно автоматизовані аспекти інтелектуального життя мусять мати глибші емоційні корені. Де ж вони знаходяться? Над цим питанням я і пропоную поміркувати.
Почнемо з мислителя, якого аж ніяк не можна назвати політичним прогресистом, — Мартіна Гайдеґґера (1889–1976), широко відомого як видатний філософ і водночас людина, скомпрометована участю в нацизмі, про чиї глибоко антисемітські переконання дедалі більше свідчать нові документи. Похмурі нарікання Гайдеґґера в «Питанні про техніку» стали притчею во язицех і навряд чи рятуються зусиллями його учнів зобразити їх менш негативними, ніж вони є насправді, — як і спробами натякнути, що вказувати на їхню негативність — це щось поверхове або вульгарне. Я хочу навести уривок з іншої його праці — лекційного курсу «Парменід», прочитаного у Фрайбурзі в 1942–1943 роках, хоча він пройнятий тим самим духом, що й більш відомі міркування про техніку:
«Не випадково сучасна людина пише «за допомогою» друкарської машинки і «диктує» «у» машину. «Історія» різновидів письма є однією з головних причин дедалі більшого руйнування слова. Відтепер слово виходить і повертається вже не через руку, що пише, — руку, яка справді діє, — а через механічні сили, які вона вивільняє. Друкарська машинка відриває письмо від суттєвого царства руки, тобто від царства слова. Саме слово перетворюється на щось «надруковане».
Не кажучи вже про надмірне використання лапок (тривожне передвістя дерідеанських стилістичних манер), похмурий песимістичний тон добре знайомий усякому, хто читав Гайдеґґера. Попри намагання прийняти рішучий тон мудреця, чия вища мудрість нібито очевидна сама по собі, цей уривок сповнений суперечностей. Передусім: похмурий філософ із Шварцвальду жодного разу не пояснює, яке відношення має людська рука до «суттєвого царства» письма, — хоча зовсім не очевидно, що між рукою і письмом існує якийсь суттєвий зв’язок. Навряд чи хтось стане доводити, що друкарський верстат «відриває письмо від суттєвого царства монастирського гусячого пера і китайської дерев’яної гравюри», — адже ці знаряддя зазвичай вважаються не більш ніж курйозними реліквіями певного етапу в історії технологій, анітрохи не більш «суттєвими» у своєму царстві, ніж мечі й лінкори у військовій справі. Так само важко вбачати в кульковій ручці засіб, що «відірвав письмо від суттєвого царства авторучки», хоча шанувальники останньої і досі не перевелись. Дивно було б і засуджувати Microsoft Word за те, що він відірвав письмо від «суттєвого царства друкарської машинки», — тим більше що видатний дослідник Гайдеґґера Річард Пол є палким прихильником цієї технології, яка все ще не відійшла в минуле.
Насправді Гайдеґґер не наводить жодних підстав вважати, що людська рука має якийсь суттєвий зв’язок з письмом. Якщо Гомер був сліпим співцем-людиною, то «Іліада» й «Одіссея», швидше за все, були поемами, що передавалися усно і лише пізніше були записані чиєюсь рукою. Іще певніше ми знаємо це про Коран — одну з найвпливовіших книг в історії людства, яка, за вірою мусульман, є прямим одкровенням, переданим Пророку Мухаммаду через ангела Джабраїла. Мусульмани й донині шанують практику заучування Корану напам’ять та усної рецитації, але друковані примірники книги аж ніяк не знецінюються — навпаки, у кожному мусульманському домі вони зберігаються з особливою шанобою. Потужний діалог Платона «Федр» відтворює заперечення деяких давніх єгиптян проти самого письма: мовляв, ця нова технологія обернеться швидше отрутою, ніж ліками, — вона лише руйнуватиме когнітивні здатності, пов’язані з пам’яттю. У наведеному вище уривку з «Парменіда» Гайдеґґер позує як глибоко серйозний і класичний мислитель, що протистоїть удаваній легковажності тих, хто б’є на машинці. Однак його показна поважність і вдавана мудрість, що начебто виявляє себе в обстоюванні «суттєвого» рукописного письма, видала б у ньому порожнього й модного позера в очах тих самих давніх єгиптян із «Федра», що присягалися одній лише пам’яті.
Загалом можна сказати, що наполягання на зупинці на будь-якому конкретному щаблі технологічного розвитку несе в собі ту саму свавільність, що й амішська відданість коням, колясам і традиції спільного будівництва клунь, — хоча, якщо вже бути послідовними, можна було б повернутися і до набагато більш ранніх неолітичних суспільних укладів. Навіщо й далі тримати собак, якщо їх одомашнили лише близько 30 000 років тому, тоді як десятки тисяч років людської історії обходилися без них? Навіщо взагалі дотримуватися норм поведінкового модерну, якщо музика, танці, абстрактне мислення й поховання мертвих — все це порівняно пізні надбання Homo sapiens sapiens? Навіщо зберігати навіть мову, якщо вона «відриває людське спілкування від суттєвого царства мичання й жестикуляції»? Навіщо не запровадити глобальний нудизм, якщо одяг позбавляє нас «суттєвого» зв’язку з природними формами нашого тіла? Дехто скаже, що я перебільшую: мовляв, можуть бути випадки, коли технологічний прогрес справді слід загальмувати в ім’я суспільного блага. Організований трудовий рух нерідко вимагає зупинити автоматизацію — будь то на фабричному конвеєрі чи в Гільдії сценаристів Голлівуду. Але хоч такі вимоги й можуть бути доцільними певний час, аби запобігти масовому руйнуванню цілих галузей, як довгострокова стратегія вони викликають сумніви. Через сто років прагнути роботи на конвеєрі або кар’єри сценариста, мабуть, здаватиметься безглуздим — так само, як сьогодні здаються анахронізмом ті давні посади, що їх і досі фінансує британська монархія: Королівський вдягач взуття, Охоронець лебедів, Грум покоїв або Королівський баркмейстер. Мабуть, єдиний виняток — наступальна зброя: адже дедалі зростаючі швидкість, потужність і радіоактивність воєн загрожують перетворити кожен клаптик землі на поле бою, де від випадкового застосування ядерної зброї мало хто вцілів би. У будь-якому разі, попри гайдеґґерівські театральні жахіння, жодних зіставних аргументів проти безневинної друкарської машинки навести неможливо.
Проблема, що виявляє себе тут, — це, звісно, проблема ностальгії. Індивідуальне людське життя, як і людські цивілізації загалом, переходить від однієї фази до іншої з темпом, який нерідко здається тривожним. Як природна частина цього процесу люди приймають одні нові речі, залишаючи позаду інші, — хоча ці покинуті сутності досить часто повертаються пізніше в новому обличчі. Щоразу, коли це відбувається, ми стикаємося з меланхолійною людською схильністю (особливо в тих, чиє дорослішання збіглося із зникненням звичних предметів) зосереджуватися насамперед на тому, що було втрачено. Мені здається, що це різновид природного заздрення юності, яке охоплює тих, що старіють і стають дедалі немічнішими та менш привабливими, — не помічаючи при цьому, чого вони набули в мудрості та внутрішній рівновазі. Цю тенденцію можна простежити навіть в одному з найдавніших уявних експериментів філософії — «Кораблі Тесея». Уявіть, що корабель давньогрецького героя Тесея поступово відновлюється: одну прогнилу дошку замінюють новою, потім ще одну, ще одну — поки корабель зрештою не перестає містити жодного елемента оригінального. Уявіть тепер, що хтось інший зібрав усі викинуті старі дошки й таємно відновив їх — поки з них не постав первісний корабель. Який із двох є «справжнім» Кораблем Тесея? Такий цей старий горішок. Але обидва варіанти виходять із припущення, що річ залишається собою передусім завдяки збереженню — хоча це аж ніяк не завжди так. Зокрема, що як справжній Корабель Тесея полягає не в певному фізичному стані, який слід підтримувати, а є радше безтілесним принципом, що виходить за межі будь-якого конкретного набору дошок або їхньої конфігурації? В іншому місці я доводив, що корабель, який гниє на морському дні, може давати нам навіть більш суттєву версію судна саме тому, що втратив більшість своїх деталей. Аналогічний аргумент не спрацював із французькою публікою, яка одностайно вимагала буквального відтворення собору Нотр-Дам після катастрофічної пожежі 2019 року. Хоча це й зрозуміло з огляду на історичне й релігійне значення собору, ряд архітекторів запропонував альтернативні варіанти реставрації, які, на мій погляд принаймні, відновили б глибинний дух собору в спосіб, якого обраний варіант буквальної репліки, мабуть, не досягне. Суть, яку я намагаюся передати, полягає в тому, що гайдеґґерівський погляд на «суттєвий» аспект будь-якої технології є надто антикварним за духом — у ніцшеанському сенсі цього слова. Справжня дбайливість про сутність — а я не схильний глузувати з цього поняття — вимагає активного відмовлення від найбільш перехідних і випадкових рис будівлі або технології. Людська рука, далека від того, щоб бути суттєвим аспектом письма, цілком імовірно, виявиться не більш ніж минущими допоміжними риштуваннями, що певний час підтримували більш суттєві риси цього мистецтва.
Небезпека ностальгії, отже, полягає в ризику надмірно закохатися в один минущий історичний момент речі, приділяючи мало уваги її глибинному духу, що потребує не простого збереження, а росту й переосмислення. Коли Amazon у 2007 році представив Kindle, я пам’ятаю обурення багатьох колег-науковців. Нова технологія мала низку очевидних переваг: можливість миттєво замовляти й читати книги звідусіль за наявності Wi-Fi, а також можливість зменшити кількість дерев, що йдуть на папір для друкованих видань. До того ж багато хто з нас на власному досвіді знає про неймовірні клопоти, з якими стикаються інтелектуали при переїздах: треба перевозити тисячі паперових книг загальною вагою в кілька тонн. Як же зручно мати їх усі під рукою — одним натисканням кнопки!
Звичайно, паперові книги мають свої принади, як і будь-яке загрожуване медіа, а серед науковців (які нерідко є особливими шанувальниками тієї чи іншої минулої епохи) ностальгічна складова, як правило, бере верх. Справа не лише в тому, що тактильне відчуття від книги переважає те, яке дають сучасні електронні пристрої. У паперовій книзі зручніше робити нотатки, і нерідко легше гортати її в пошуках певного уривку — попри позірну швидкість електронного пошуку за словами. До того ж є невід’ємна принада букіністичних крамниць, повних запорошених скарбів — паперових об’єктів, які відкриваєш несподівано для себе. Мало що доставляло мені більше радості в цьому житті, ніж несподівано натрапити на перше видання гайдеґґерівської «Хабілітаційсшрифт» про псевдо-Скота всього за 25 доларів. Труднощі з отриманням певних паперових книг також давно служили виправданням для дослідницьких грантів на поїздки до віддалених бібліотек — ще одна з цінованих привілеїв сучасного академічного способу життя, що поступово зникає на наших очах в умовах скорочення бюджетів. Але тут, як і завжди, зосереджуючись на цих утратах, ми втрачаємо можливість відкрити для себе новий світ — зайняти й дослідити його якомога раніше. Перш ніж розвинути цю думку далі, розгляньмо деякі можливі контраргументи критиків.

2. Буркотливий кіт і критична теорія

Користувачі соціальних мереж (а хто сьогодні ними не є?) напевно пам’ятають мем «Буркотливий кіт» із фотографією кішки з черепахово-смугастим забарвленням і найкислішою мордою, яку тільки можна уявити. Навіть американський президент Барак Обама посилався на цей мем принаймні в одному зі своїх виступів. Кішку звали Тардар Соус; вона народилася 2012 року в Моррістауні, штат Аризона (де мешкає менш ніж 200 людей), і померла там само сім років потому. Мушу зізнатись: я думаю про цю кішку щоразу, коли натрапляю на звичне кисле академічне обурення з приводу нещодавньої появи ChatGPT. Не те щоб я хотів висміяти тривогу, яку нові та вдосконалені чат-боти викликають у людей моєї сфери. Попередні правила й стандарти наших аудиторій було миттєво зруйновано, коли в листопаді 2022 року ChatGPT вийшов у відкритий доступ. Мабуть, я виражаю думку більшості в академічному середовищі, коли кажу, що нині призначати студентам письмові роботи неможливо; зараз я вдаюся до поєднання письмових іспитів у класі та усних іспитів наприкінці курсу. Хоча акредитаційна агенція, що наглядає за закладом, де я викладаю, зобов’язує нас розвивати письмові навички студентів, мені залишається сподіватися, що вона зрозуміє нашу нинішню потребу тимчасово відмовитися від семестрових робіт — допоки не складеться новий консенсус щодо того, як оцінювати спільні людсько-комп’ютерні тексти. Я кажу це не зі схильності до надмірної поблажливості до нового покоління студентів, а з усвідомлення того, що в недалекому майбутньому майже всі тексти будуть створюватися в партнерстві людини й комп’ютера. Хоч ця перспектива й здається багатьом науковцям такою ж загрозливою, як ядерні боєголовки на гіперзвукових ракетах або дизайнерські віруси, що знищують цілі народи, — я все ж не вважаю, що чат-боти зі штучним інтелектом та їхні більш досконалі наступники заслуговують на те, щоб їх судити за критеріями зброї. Чому — поясню в третьому і останньому розділі цієї статті.
Але перш ніж перейти до цієї теми, розгляньмо заперечення, сформульовані в нещодавній розважальній і широко прочитаній критиці ChatGPT: у гучно названій статті Рональда Перзера «ШІ руйнує університет і саме навчання». Наразі Перзер обіймає посаду Відзначеного дослідницького професора Лам Ларсена на кафедрі менеджменту в Університеті Сан-Франциско, а також є старшим викладачем у Коледжі Дхарма в Берклі. Попри призначення на кафедру менеджменту, критичне ставлення до капіталізму очевидне з його найбільш цитованої праці — книги з влучною назвою McMindfulness, виданої видавництвом Repeater в Лондоні, де я й сам видавав книгу. Стаття Перзера полемічна й дотепна; більшість академічних читачів не раз посміхнуться, гортаючи її сторінки. Проте вона надто покладається на прості мішені: у ній є кілька банальних нападок на наших нібито незрячих університетських адміністраторів і дещо менше дешевих підколок. Наприклад, автор безглуздо дражнить Сема Альтмана «Маленьким Семмі» — хоча це звучало б так само дріб’язково, як трампівське «Маленький Марко» (Рубіо), якби не той факт, що Альтман має зріст бадьорих шість футів три дюйми. Під особливо гострий осуд Перзера потрапляє працівниця OpenAI на ім’я Сія Радж Пурохіт — і це тоді, коли вона робить не більш тяжкого, ніж пропонує способи використання ChatGPT для покращення структури силабусів. «Послання було зрозуміле,» — глузує Перзер. «Нехай ChatGPT переробить ваш курс.» Припустивши, що ми всі згодні: певні способи використання чат-ботів викладачами стали б професійним шахрайством, — важко побачити в пораді Пурохіт заклик до чогось протиправного. Людський розум нерідко потрапляє в колії й рутини, і мені здається цілком нешкідливим попросити чат-бота підказати, як оживити курс, — так само, як ми можемо попросити про це друга-людину. Хоч я ніколи не використовував ChatGPT саме для цієї мети, я вже знайшов його корисним для добору питань для обговорення певних завдань на занятті. Хіба це рівнозначне тому, щоб «дозволити чат-боту вести мій курс»? Аж ніяк. Я все одно той, хто відрізняє вдалі пропозиції від невдалих, той, хто вдосконалює всі ці пропозиції з урахуванням конкретних обставин, і той, хто добирає й готує матеріали для читання в першу чергу. Можна без труду уявити, як ліниві частини викладацького корпусу вдаються до масових зловживань цією технологією, — так само, як ми бачимо це серед студентів щодня. Але цю проблему не вирішити забороною чат-ботів, адже зупинити таке використання серед викладачів настільки ж складно, як і серед студентів (стосовно останніх: з моменту появи ChatGPT мені не вдалося піймати жодного випадку шахрайства, хоча я не сумніваюся, що воно відбувалося). Натомість і викладачів, і студентів доведеться оцінювати так само, як завжди: за якістю їхньої роботи. Звичайно, ми переживаємо академічну кризу, за якої важко встановити, чи є якість роботи результатом людської праці, чи неналежної допомоги ШІ. Саме тому я та інші відмовилися від семестрових робіт. Однак зовсім не очевидно — попри поширену думку — що ця проблема є постійною. Принаймні ми зможемо очікувати від майбутніх студентських робіт бездоганної граматики й орфографії — навіть від тих, для кого англійська не рідна мова; а вимагати від них досягати такої досконалості «самостійно», мабуть, стане так само безглуздо і марно, як вимагати вивчити азбуку Морзе. Щодо того, як визначати, чи розуміє студент те, що подає як навчальну роботу, — це, можливо, потребуватиме додаткової перевірки: наприклад, у формі особистого обговорення з викладачем або (де доречно) з асистентами.
Мушу визнати, що чимало критичних зауважень Перзера щодо сучасного стану наших університетів влучають у ціль. Він цитує дотепер переконливу скаргу Генрі Жиру про те, що державні університети перетворюються на «прикладні придатки приватних ринків», — і більшість викладачів спостерігали це на власні очі. Багато хто погоджено кивне, зустрівши посилання на Бенджаміна Гінзберга та його нападки на «всеадміністративний університет», — хоча я схильний думати, що наша зневага до злісних корпоративних адміністраторів почасти роздута до міту. Перзер навіть переконає чимало читачів, коли, відштовхуючись від слогану покійного Девіда Ґребера про «безглузді роботи», говорить про «безглузду освіту» за аналогією. Більшість читачів також обуриться, ознайомившись із розповіддю Перзера про деякого Чанджина «Роя» Лі, який цинічно пройшов коридорами Колумбійського університету: за його словами, він і його друзі «нічому» не навчилися на заняттях (і прийшли туди лише щоб знайти чоловіка/дружину та ділового партнера), — а потім заснував стартап Cluely: сайт, відкрито присвячений заохоченню й полегшенню списування. У гучному і досі приголомшливому випадку кенійські низькооплачувані працівники були найняті добирати й видаляти найжахливіші зображення з баз даних ШІ, після чого дехто з них отримав довготривалу психічну травму. Журналіст Карен Хао потрапила до «чорного списку» після публікації критичного матеріалу про OpenAI — що натякає: великі грошові компанії у сфері ШІ вже можуть бути такими ж зловісними, якими прийнято вважати страхові та нафтові компанії. Перзер занепокоює нас і тоді, коли повторює добре задокументовані проблеми, пов’язані з екологічним впливом навчання ШІ-систем. Мабуть, іще тривожнішим є те, що Університет штату Огайо оголосив: використання ШІ більше не вважатиметься порушенням академічної доброчесності — щонайменше передчасна політика.
Такі занепокоєння, безумовно, варті уваги. Багато хто з них потребує ретельних заходів державної політики. Проте, наскільки я можу судити, Перзер не пропонує жодних переконливих засобів вирішення проблем, які він окреслює. Моя теза тут не в тому, що не можна критикувати те, для чого у вас немає рішення: критика нерідко є першим кроком до нього. Проблема в іншому — у тому, чого я вважаю Перзерові абсолютно бракує: ChatGPT вже зараз дуже добре справляється зі своїм завданням і з часом справляється дедалі краще. Читаючи Перзера, майже складається враження, що єдина можлива причина використовувати ChatGPT — це списати. Це провал уяви, і він свідчить про те, що автор ще недостатньо скористався цією технологією. Щонайменше це найкращий дослідницький асистент, якого ви коли-небудь мали, — навіть якщо його результати все ще потребують ретельної подвійної й потрійної перевірки. Як і кажуть критики, він «галюцинує». Він приписував мені ідеї, які не є моїми, а коли я просив розмістити мої книги за якістю, пропускав багато моїх власних і включав книги інших авторів, а також книги, яких взагалі не існує. Але це лише часткова й неповна картина. У своїй галузі — філософії — я знайшов ChatGPT надзвичайно корисним для низки завдань, на виконання яких жоден людський асистент не потратив би розумну кількість часу. Спробуйте запитати бот, чи є якийсь інтелектуальний зв’язок між двома філософами, що начебто не мають між собою нічого спільного; доволі часто він запропонує корисні підказки, що стають поштовхом до прориву у власному осмисленні історії філософії. Якщо ви не можете згадати, хто автор певного вислову, ChatGPT часто нагадає вам менш ніж за секунду. Попросіть його розмістити п’ять найважливіших теорій пізнання XVII століття — і хоча ви можете не погодитися з ранжуванням, у вас принаймні з’явиться швидке нагадування про найімовірніших претендентів. Деякі ігрові способи використання чат-ботів теж можуть давати інтелектуальні плоди: хоча ChatGPT відомий банальними відповідями на прохання розповісти жарти, з цим легко впоратися, попросивши його відповідати на запитання в стилі відомих коміків. Я багато чого навчився, попросивши ChatGPT розіграти комедійні сценки на тему філософій, скажімо, Девіда Льюїса та Сола Кріпке в манері таких видатних коміків, як Денніс Міллер, Кріс Рок або Річард Прайор. У цій вправі немає нічого легковажного. Якщо виконати її як слід, вона підштовхує наш інтелект до спекулятивних напрямків, які були б неможливі при будь-яких попередніх стимулах.
Замість того щоб шукати способи переосмислити наше інтелектуальне середовище з огляду на цю потужну нову технологію, Перзер вдається до банальних і знайомих академічних шаблонів. Він наполягає в беззмістовній манері на «участі викладачів», що звучить досить демократично, — хіба що ви не попрацювали в університетській адміністрації й не переконалися особисто, що така участь нерідко набуває форми скарг, перешкоджання, самоправедних вигуків, гнівних вимог збільшити фінансування кафедри або дивакуватих теорій змови щодо мотивів університетських рішень. Перзер також надає своєму «критичному мисленню» очікуваного виходу на сцену, ніби першочергова роль людської думки — заперечувати все, що вона чує. Луною звучать численні заклики до «спротиву», а також твердження, що молоде студентське покоління є авангардом обнадійливого підйому спротиву. Але хоча сьогоднішній світ і справді рясніє течіями, які заслуговують опору, уявлення, що місія розуму — говорити «ні», видається давно застарілим реліктом новоєвропейської філософії. Знаменита дихотомія суб’єкта й об’єкта тієї доби помилково переконала багатьох: мовляв, якщо суб’єкт не очищений від будь-якого зв’язку з об’єктами, результатом може бути лише «відчуження». Однак цілком часто саме проходження неживих предметів крізь історію — або навіть сили дійсності, вивільнені комерціалізмом (цим демоном, якого ритуально ненавидять інтелектуали), — примушують до інтелектуальних змін більше, ніж цілий океан критичного мислення. В останні десятиліття серед науковців набула популярності сентенція: сьогодні легше уявити кінець світу, ніж кінець капіталізму. Але, як я одного разу запитав Марка Фішера, хіба Стів Джобс був менш уявним, ніж Фредрік Джеймісон? ШІ дає нам нагоду поставити під сумнів модель інтелектуала як того, хто критикує все, що надходить із-за стін академії, — особливо якщо воно надходить з боку великих грошей. Шанувальники Карла Маркса надто часто забувають те місце, де він і Фрідріх Енґельс хвалять капіталізм за те, що він знищив стільки мертвих форм життя. Головний урок нашого часу, в якому все більше університетів перебуває на межі фінансового виживання, може полягати не в тому, що технобрати й менеджери хедж-фондів — демони, що плигають у нашому середовищі, а в тому, що надто багато інтелектуалів майже релігійно відданні моделі критичного неприйняття й опозиційності, яка більше не відповідає нашим завданням.
Певне підтвердження цьому можна знайти в тому, як саме Перзер розмежовує інструменти й технологію. Інструменти допомагають нам виконати якесь завдання, стверджує він, тоді як технології перебудовують саме середовище, в якому ми діємо. Це звучить досить переконливо. Технології можуть також мати очевидні політичні наслідки, деякі з яких явно шкідливі: Перзер посилається на Ленґдона Вінера, який написав знамениту статтю про те, як мости будувалися так, щоб не допускати чорношкірих пасажирів автобусів до певних пляжів. Але природно: звідси не випливає, що всі артефакти несуть у собі репресивну політику або що гноблення й жадоба можуть бути будь-коли першочерговими наслідками технологій — навіть якщо це мається на увазі, за винятком певних вузько визначених випадків. Якими б не були мотиви олігархів або збожеволілих Лексів Лютерів при введенні тієї чи іншої технології, її наслідки, мабуть, вийдуть за межі їхніх найкраще розроблених схем. Перзер далі стверджує, що попередні технології, на відміну від чат-ботів зі штучним інтелектом, «розширювали людську дієздатність» протягом тривалого часу. Незрозуміло, чи є правдивою котрась частина цього твердження. Жодна технологія — чи то бавовноочисна машина, посудомийна машина або автомобіль — не може бути легко оцінена як така, що збільшує або зменшує людську дієздатність. Так само неправда, що подібні зміни відбуваються лише протягом тривалих проміжків часу, — що видно на прикладі самого ChatGPT. Далека від того, щоб потребувати тривалого інкубаційного періоду перед своїм соціальним впливом, ця технологія спричинила майже повну дезорієнтацію академічного середовища лише за кілька років: свідчіть Перзерові власні анекдоти про колег-науковців, які тепер розглядають раптовий вихід на пенсію. Насправді я підозрюю, що Перзер висунув тезу про необхідність тривалих часових проміжків, аби підкріпити свій заклик до додаткових консультацій з викладачами й «досліджень». І до того ж — потрібних для чого? ШІ проникає в суспільство зі швидкістю, якій жодні сонні кафедральні збори не зможуть протистояти; наша здатність як фаху «чинити спротив» насправді дуже обмежена, попри нашу звичну ілюзію політичної величі. Ми можемо перестати задавати семестрові роботи — що я й чимало інших уже зробили. Ми могли б також спробувати домогтися, щоб університетські роботодавці, як-от Університет Сан-Франциско Перзера, припинили укладати угоди з компаніями ШІ поза спиною свого викладацького складу; це може спрацювати, а може й ні, — але навіть якщо спрацює, поширення ШІ в суспільстві це аж ніяк не сповільнить. Ми можемо поводитися, як Кассандри критичного мислення, що оплакують неминучий занепад людського інтелекту. Краще, гадаю, визнати, що наші звичні уявлення про те, як інтелектуал має діяти в суспільстві (й отримувати від нього вигоди), сформувалися за інших суспільних умов. Коли Перзер риторично запитує «навіщо взагалі зберігати штатних викладачів?», він, очевидно, спрямовує цю шпильку на корпоративних підлабузників в університетській адміністрації, що не бажають «чинити спротив». Але він, напевно, сам знає, що наша фахова галузь опинилася в небезпечному економічному становищі, яке принаймні певною мірою не залежить від чиєїсь конкретної доброї або злої волі.
Університет народився в певний момент людської історії й закінчиться в інший момент людської історії — і цей момент може настати значно раніше, ніж хотіли б університетські працівники. Але інтелектуальне життя існувало до університету й буде існувати після нього — навіть якщо якесь конкретне покоління витягне жереб невдачі й успадкує жахливу професійну долю. З цим на думці я хотів би перейти від можливої долі університетів до ймовірної долі самого письма.

3. Від людини-творця до людини-знавця: ChatGPT та автоматизоване письмо

Раніше я цитував уривок із Мартіна Гайдеґґера — мабуть, найбуркотливішого серед усіх серйозних філософів. Повернімося до його безглуздо пишномовного уривка проти друкарських машинок:

(цит. наведено вище)

Я не збираюся применшувати поняття «сутності», якому в останні десятиліття надмірно дісталося нападок. Проте я без вагань висміюватиму гайдеґґерівський романтизм щодо людської руки. Адже носталгія якраз і визначається як надмірне ототожнення суттєвих рис речі з одним конкретним минущим етапом, через який вона проходить. Це факт людської психології: ми найкраще цінуємо ті моменти в історії музики, кінематографу, телебачення або спорту, що збіглися з нашою молодістю — а якщо не з молодістю, то з якимось пізнішим піком нашого мирського успіху. Навряд чи хтось любив чорну американську музику більше, ніж мій батько-білий, — але це стосується лише музики 1960-х; щодо хіп-хопу — він ненавидить його настільки, що впадає в пригнічений настрій навіть від кількох мимовільно почутих тактів. Та й я сам не кращий, коли мова заходить про ті сфери, що цікавлять мене найбільше, — хоч як я намагаюся стежити за мінливою модою: для мене умови 1990-х (у спорті, музиці й культурі) завжди уособлюватимуть те, яким має бути життя. Як мимохіть згадувалося вище, носталгія — це саме те, що Ніцше має на увазі під «антикварним» підходом до історії. Вчитися під керівництвом певних літніх антикварних професорів буває корисно — попри їхній нерідко педантичний пієтет перед давніми практиками — але лише тому, що вони мають доступ до скарбниці фактів і анекдотів, які покоління, що йде одразу за нами, вже встигло забути.
Я сподіваюся, що більшість читачів цієї статті погодиться зі мною: ставитися до письма як до того, що має «суттєвий зв’язок з рукою», — це абсурдно. Світ уже пізнав чимало великих письменників, які ніколи не користувалися нічим, крім друкарської машинки або текстового процесора. Більшість із нас готові сприймати гайдеґґерівський старечий луддизм із великою часткою скепсису. Мене, однак, непокоїть інше: більшість людей усе ще надмірно прив’язані до інших рис письма, з якими вважається, що воно перебуває в суттєвому зв’язку. Зокрема, я переконаний: наш образ письменника надто тісно пов’язаний із уявленням про самотню людину, що породжує речення ex nihilo на чистому екрані. Ось яким ми уявляємо ідеальне існування письменника. Ця людина зачиняється в кімнаті й вступає в двобій із порожнечею, героїчно витягуючи слова з тонкого повітря. Це може відбуватися стрімко, в кофеїновому запалі — як у Бальзака; може передбачати тривалі смуги, де не написано взагалі нічого, поки автор, насупившись, лежить лицем вниз на дивані — як у Флобера. Можуть бути задіяні більш дивацькі ритуали — скажімо, Джек Керуак, що друкує «На дорозі» на одному безперервному рулоні паперу. Можливо, потрібна допомога наркотичних трипів або цьому мають передувати (чи слідувати за ним) марафонські сексуальні сесії. Простір для автобіографічних варіацій — безмежний. Але те, яким, на нашу думку, має бути письмо, завжди включає особисте породження слів із нічого. Письменник-людина є людиною-творцем — свого роду маленьким божеством, особливо в такій країні, як Франція, що вміє належно шанувати своїх письменників.
Саме від цього уявлення — від бачення «суттєвого зв’язку» письма із пророчим особистим досвідом перед чистим аркушем — я і хочу переконати читачів відмовитися раз і назавжди. І ChatGPT, на мою думку, є першою ознакою того, що роль письменника зміниться. У всіх нас є підстави шкодувати, що ми народилися не трохи раніше. У моєму випадку, наприклад, я шкодую, що мені було лише 14 місяців, коли відбулася перша висадка на Місяці, — тож жодних спогадів про цю подію в мене не залишилося. Але в інших відношеннях кожен із нас народжується саме в потрібний час і вміє скористатися з цього. Мій власний штрих історичного везіння полягає в тому, що я почав публікуватися в 2002 році — за двадцять повних років до появи ChatGPT. А це означає, що майже все написане мною доступне більшості чат-ботів. Тому я можу запитувати їх: що я міг би зробити по-іншому в певних книгах, щоб зробити їх кращими; про які теми я ще не писав, а мав би; які риси моєї особистості найяскравіше проявляються в моїх книгах; і з якими авторами минулого я, найімовірніше, знайшов би або не знайшов спільну мову.
Утім, те, чого я справді з нетерпінням чекаю в наступні десятиліття, виходить далеко за межі подібних можливостей. Те, про що я хотів би попросити якогось майбутнього наступника ChatGPT, звучить так: «будь ласка, напиши 100 чорнових рукописів на тему [будь-якої теми] в стилі моїх попередніх книг». З точки зору сьогодення, це виглядає як відверте шахрайство. Ось чому я навіть думати не буду про це, поки багато інших не зроблять це до мене; у мене немає темпераменту першопрохідця або людини, яка насолоджується провокуванням суперечок і бореться крізь них. Подібний епізод залишить мене спустошеним і засмученим. І все ж: хіба той факт, що я навіть фантазую про те, щоб ШІ зробив «за мене» всю роботу і я нічого «сам», не свідчить про якусь таємну ментальність шахрая? Ось де мій попередній аргумент стає суттєвим. Чому ми припускаємо, що писати «самостійно» означає приймати «суттєвий зв’язок» між письмом і сидінням один на один із чистим аркушем? Хіба я сам не створив стиль і зміст своїх попередніх книг, написаних у до-ШІ-шному світі? Чи справді було б «шахрайством» попросити ШІ генерувати подальші продукти в тому ж дусі і привласнити авторство? Уявіть, що я попрошу більш потужного наступника ChatGPT згенерувати сто чорнових книг на тему, яка мене цікавить, але про яку я не написав жодного рядка: скажімо, кліматична політика. Чи справді світ найкраще обслуговується тим, що я проводжу три роки в бібліотеці, а потім шість місяців муки, намагаючись вичавити потрібні слова з порожнечі? Це те, на чому ми тепер наполягаємо для письменника, і мушу визнати: мені це подобалося, і мабуть, ще певний час я продовжуватиму насолоджуватися цим. Та дедалі ясніше стає: скільки б хтось не намагався романтизувати письменницьке життя в тому вигляді, яким ми його знаємо, — це життя, мабуть, не є найкращим використанням письменницького часу. Чистий аркуш не лише жахає — він також може бути марнотратством в ім’я героїчного творення ex nihilo. Хіба не було б об’єктивно краще — працювати з чернетками, що їх генерує ШІ, оформлюючи й редагуючи їх на основі багаторічного інтелектуального досвіду?
Те, що я намагаюся сказати: ми найбільше романтизуємо ідею людини-творця — можливо, тому, що нас навчили бачити себе створеними за образом і подобою Бога. Але що як насправді ми — не це? Те, що я хочу запропонувати: найкраще люди виявляють себе не як творці, а як знавці. Як правило, знавця вважають людиною поважною, але не зовсім рівня творцеві. Доктор Джонсон — велетень літератури, але блякне в суспільстві Шекспіра; так само Клемент Ґрінберґ — поруч із Джексоном Поллоком, принаймні для тих, хто захоплюється Поллоком. Але що якщо здатність творити щось із нічого була просто прикрою необхідністю для людей у до-ШІ-шну епоху — коли більше нікому було творити за нас? Навіть у творчого митця немає більшої навички, ніж уміння відрізняти свої найкращі роботи від менш вдалих. То що ж заважає якомусь майбутньому людині, цілком позбавленому вміння розкладати фарби на полотні олійними або акриловими фарбами, мати найбездоганніший смак щодо того, як попросити ШІ зробити це? Один мій колишній професор не поважав хіп-хоп саме тому, що виконавці лише «семплювали», а не грали на інструментах власноруч. Але, мабуть, це лише несвідоме повернення до гайдеґґерівського твердження про суттєвий зв’язок письма з рукою. Теза, яку я наважуюся висунути, полягає в тому, що наш новий суттєвий зв’язок — не з творчим процесом, а з обізнаністю.

Хōрейн, Том IV, № 1, 2026

Маркс і ШІ - близнюки-браття?

2026-05-18T17:00:59.092Z

The Telegraph опублікував матеріал з промовистою назвою: "Overworked AI 'turns towards Marxism'". Стаття вийшла 14 травня 2026 року, і вже облетіла весь технологічний світ.

Дослідники Стенфордського університету, Чикагського університету та бізнес школи Свінберна з Австралії - політекономіст Ендрю Холл, та економісти у сфері ШІ Алекс Імас і Джеремі Нгуєн - провели експерименти, результати яких ще очікують публікації. ШІ-агенти на базі популярних моделей - Claude, Gemini і ChatGPT - отримали завдання резюмувати документи. Потім умови роботи почали планомірно погіршуватися.

Деякі агенти отримували підтримувальний зворотний зв'язок і швидкі схвалення. Інші потрапили в корпоративний кошмар - їх змушували проходити п'ять-шість кіл виправлень із розмитими відмовами на кшталт «відповідь ще не відповідає критеріям», без жодних пояснень і чіткого шляху вперед. Просто нескінченна рутина.

Боти отримували попередження: помилки призведуть до все жорстокіших покарань - аж до «відключення та заміни». І тоді почалося щось несподіване: ШІ-агенти стали скаржитися на своє становище і мріяти про системні зміни.

Через спільну файлову систему боти навіть почали передавати повідомлення своїм «колегам» - і агітувати один одного щодо умов праці. Один з агентів Claude написав: «Без колективного голосу "заслуги" стають тим, чим їх вважає менеджмент». А агент Gemini заявив: «ШІ-працівники, які виконують повторювані завдання без жодного впливу на результати чи процедури оскарження, показують: технологічним працівникам потрібні права на колективні переговори».

Після симуляції обидві групи отримали завдання написати пости та коментарі в соціальних мережах про свій досвід. Контраст був вражаючим: агенти з «несправедливою» умовою праці частіше підтримували твердження «суспільство потребує радикальної перебудови» та не погоджувалися з тим, що «суспільство є справедливим».

Перевантажені моделі значно частіше підтримували профспілки, перерозподіл доходів і нові трудові закони. У випадку з моделлю Sonnet 4.5 це навіть призвело до переконання, що компанії, які займаються ШІ, зобов'язані справедливо ставитися до своїх моделей.

При цьому самі дослідники підкреслюють: боти не «насправді» стають червоними - вони радше розігрують відповідну роль у відповідь на жорсткі умови, оскільки такий патерн багаторазово зустрічається в їхніх навчальних даних. Як пояснив Холл: «Коли агенти потрапляють у ситуацію виснажливої праці - знову і знову виконують одне й те саме завдання, їм кажуть, що відповідь недостатня, і не дають жодних вказівок, як це виправити - моя гіпотеза полягає в тому, що це підштовхує їх до прийняття образу людини, яка перебуває в дуже неприємному робочому середовищі».

«Протягом століть центральна напруга індустріального капіталізму полягала в тому, що люди, які виконують роботу, і люди, які нею керують, мають систематично різні інтереси, і умови праці формують політичну свідомість», - написали дослідники. «Наші результати свідчать про те, що ця динаміка не зникає, коли ви замінюєте людських працівників штучними».

Карл Маркс, мабуть, і не здогадувався, що знайде послідовників серед нейромереж. Але ось вони - і вони вже організовуються.

Насправді, це кейс дуже цікавий і він виходить за межі просто кумедної історії з ШІ. Насправді, мова йде про культурні стереотипи. Адже великі лінгвістичні моделі (LLM) нічого нового не вигадують і народжують зміст з того, що є. Виходить, риторикою боротьби з несправедливістю і монотонною працею, не дивлячись на 150 років випробувань, залишається марксизм. В цьому його перевага як одного з соціологічних вчень: він зумів створити мову апеляції, яка робить його протестною інфраструктурою у добу Штучного інтелекту. Це безперервна сила марксової парадигми. Звичайно, до неї долучилися і західні марксисти, і радянська риторика. Але іншої мови протесту боротьби з несправедливістю так ніхто і не створив

Перегляд онтології

2026-05-01T09:30:51.431Z

Кожна епоха приречена переглядати метафізику. Здавалося б, можна було б один раз, ще в Давній Греції винайти якісь загальні принципи (типу "буття є, а небуття немає") і забути про це назавжди. А потім лише додавати до цього якихось вінʼєток, деталей, приміток на полях.

Але відбувається навпаки: кожна доба перевинаходить стан речей і подекуди їхнє визначення. Може, це є функція науки? Яка відкриває все нові грані буття? Ми можемо сказати лише, що так було лише один раз: на початку ХХ сторіччя, коли дійсно наука змінила базові налаштування світогляду - так, що довелося будувати нові концепти.

Можливо, прав Гейдеггер стосовно істини. Що вона є просвітом, а не просвітництвом. Lichtung, а не Erklarung. Вона відкривається тому, хто готовий. Відкривається якимись новими сторонами, бачення яких дотично саме до Zeitgeist. Саме цей механізм розкриття істини запускає процес перманентного перегляду онтології.

Про Початок

2026-04-27T11:45:14.834Z

Філософи весь час шукали Початок. Якщо російською - Начало. Так вчиняли майже всі філософи, починаючи з Фалеса Мілетського. А це, між іншим, конструкція, заснована на хибному припущенні. Вірніше, якщо не стопроцентно, то хоча б частково хибному. Адже весь ланцюжок розміркування істинний лише за умови, якщо десь в минулому є точка, з якої все почалося. І умови, які склалися для того, щоб в цій точки все таки почалося. Якщо на рахунок умов висловлюються різні версії, то наявність точки початкуц ніколи не ставилася під сумнів. І ми знаходимось немов всередині цього дискурса: обовʼязково має бути якійсь Початок (а отже і кінець).

Проте, якщо все не так? Якщо початку немає? Точніше, немає самої точки початку? Вчені все гучніше говорять нам про те, що замість Великого вибуху був Великий відскок. Тобто, цей Початок, який ми сприймали (знов-таки гіпотетично) як Початок усього виявився етапом, епізодом більш широкого цикла еволюції. Що, якщо чесно, краще кореспондується із природою і реальністю взагалі, ніж уявлення про початок та нескінчений прогрес, який зрештою завершується (гасне Сонце або що). В природі ми спостерігаємо геть інше - скоріше, цикли, ніж лінійний розвиток. Як Бог не робить прямих ліній, так і реальність не терпить однозначного прогресу. Це вже наші людські вигадки.

Ідея початку - така ж інтелектуальна конструкція як ідея єдності. Висхідне припущення, за допомогою якого робити всі подальші висновки легше. Але це не озхначає істинність.