ТОЧКА ЗРЕНИЯ 📖

Ісус у яслах

2024-12-25T18:21:34.441Z

Ісус у яслах

Грецьке слово фа‌тне, перекладене як «ясла», вживається в Лк 2:7 і означає «місце для годівлі». У Палестині археологи знайшли великі корита приблизно 0,9 м завдовжки, 0,5 м завширшки і 0,6 м завглибшки; вони були витесані з суцільного шматка вапняку. Вважають, що це були годівниці для тварин. Крім того, годівниці, можливо, витісували у стінах кам’яних печер, які використовували як загони для тварин; саме так робили ближче до наших днів.

Біблійні вірші Лк 2:7

https://wol.jw.org/uk/wol/gallery/r15/lp-k/nwtsty/42/1001072075#chapter=2

ИСТОРИЯ ПРАЗДНИКА «ДЕНЬ РОЖДЕНИЯ»

2024-12-25T17:55:56.193Z

Как первые христиане относились к празднованию дней рождения?

«Непрестанно удостоверяйтесь в том, что угодно Господу» (ЭФЕСЯНАМ 5:10).

С чего начинается жизнь каждого человека? С того дня, в который он родился. Этот день мы и отмечаем как праздник «День рождения». Без преувеличения можно сказать, что праздник «День рождения» самый распространённый на земле. День рождения празднуют люди разных стран, возрастов и религий. Задумывались ли вы когда-нибудь над вопросом, когда люди стали отмечать день своего рождения как праздник? Существует несколько версий, которые пытаются ответить на этот вопрос.
Мы не будем описывать их все, а только затронем основные мысли .

Язычники большое значение придавали чёрной магии, играющей большую роль в их повседневной жизни. Особенно их волновали два момента: рождение человека и его смерть. День рождения, по убеждению язычников, делал человека беззащитным перед тёмными (невидимыми) силами или духами, которые могут захватить душу. Язычники ассоциировали тёмные силы с незнакомыми людьми, случайными встречными; чтобы защитить себя от их влияния, нужно было окружить себя родными или близкими людьми. День рождения, чтобы избежать опасности, стали проводить в окружении родных и друзей. Чем больше было родных и друзей, тем меньше была опасность встречи и тёмными силами. Также считалось, что праздник должен быть очень шумным и весёлым: это отпугивало тёмные силы.

Традиция праздновать день рождения закрепилась в христианском мире уже после распространения истории о Рождестве Христовом. По аналогии с принесением волхвами даров младенцу стали поздравлять и приносить подарки по случаю рождения нового члена семьи. Так языческая традиция праздновать день рождения трансформировалась в христианскую и стала частью истории человечества.

В Древней Греции и Риме праздновались дни рождения богов. Учёные считают, что обычай задувать свечи на именинном пироге связан с празднованием дня рождения богини Артемиды в Греции. Свечи символизировали свет Луны. Богатые римляне ввели в обычай надевать на день рождения праздничное платье, принимать поздравления и угощать гостей. Интересно, что самыми популярными подарками были стихи и песни, сочинённые гостями. Обычные люди переняли эту традицию во II веке до нашей эры.

В Средние века (V–XVI века) с XII века дату рождения ребёнка стали записывать в церковных книгах и считали это поводом для празднования. Дети на день рождения получали подарки, задували свечи на торте. Историки считают, что именно в это время появилась традиция при задувании свечей загадывать желание.

Ранее уже говорилось, что христианская церковь отрицательно относилась к празднованию дня рождения. Только в годы Реформации (XVI–XVII века) ситуация изменилась, позиция Церкви относительно дня рождения заметно смягчилась. Первой страной Европы, в которой день рождения превратился в торжество, стала Германия. По-настоящему всеобщим и традиционным праздником день рождения стал только в XX веке.
___________

ДЬЯВОЛ КАК СИМВОЛ ЗЛА

2024-03-17T10:15:43.961Z

Дьявол и зло часто употребляются как синонимы, однако у дьявола много обличий, и со временем меняется традиция его изображения. Ветхий Завет содержит один текст, в котором тема зла рассматривается более пристально. Это всем известная Книга Иова.

СТРАДАНИЯ НЕВИННЫХ

Книга Иова — фундаментальное произведение мудрости израильского народа, написанное анонимным автором, который творил между V и III веками до н. э. Страдание невинного раскрывается в тексте с огромной лирической мощью.

Книга написана в форме поэтического диалога, состоящего из пролога (гл. 1-2) и эпилога (гл. 42:7-17). Пролог и эпилог продолжают древнюю традицию изображения благополучного человека, который теряет и здоровье, и имущество, и детей. У ИСТОКОВ его бед стоит Сатана. Видя великую веру Иова, дьявол обращается к Богу с необычным предложением:

«Ты благословил, и стада его распространяются по земле; но простри руку Твою и коснись всего, что у него, — благословит ли он Тебя?» (Иов 1:10-11)

Господь, напротив, хочет показать, что Иов не проклянет своего создателя, даже если будет ввергнут в глубочайшее отчаяние, и, чтобы поколебать самомнение Сатаны, соглашается испытать благочестивого Иова. Ведь Иов, несмотря ни на что, продолжает быть верным Богу и не теряет своей глубокой любви к справедливости и веры в божественные планы. Пройдя через испытание, Иов вновь обретает все, что потерял. Таким образом, испытание пройдено.

Несомненно, Книга Иова не дает читателю полный ключ к разгадке тайны страданий праведников. Она лишь предлагает в качестве гипотезы «выживания» (скорее духовного, чем физического) преданность как ценность, воплощенную в Боге, которую следует рассматривать как точку отсчета или, если угодно, как конечный пункт назначения.

Иовом движет желание найти Бога. В итоге его поиски придают ему стойкости и помогают преодолеть множество испытаний. В ходе поисков возникает очень современный вопрос, даже противоречащий библейским догмам: кто этот Бог, допускающий страдания праведников? Как выглядят «правильные» отношения человека с небесами?

Справедливость словно растворяется в тайне жизни, правила которой непостижимы для человеческого разума. Ведь человек бессознательно воспринимает боль как наказание, а не как испытание, благодаря которому формируется его мировоззрение.

Для обывателя глубокий смысл Книги Иова заключается не только в морали. В ходе рассказа страдающий человек останавливается, видя, как рушится весь механизм существования, и жизнь открывается ему совсем в другой перспективе — жестокой, тоскливой и ужасной. В Книге, после описания поначалу благополучия, а затем жалкости Иова и его страданий, на сцену повествования выходят друзья.

Каждый из них высказывает свое мнение, которое контрастирует с видением Иова, более рациональным и менее категоричным, чем у остальных. Главный герой отказывается от предложений собеседников, особенно когда ему указывают на то, что его страдания — это наказание за совершенные проступки. Затем друзья переходят к прямому обвинению Иова, утверждая, что божественное провидение не совершает ошибок и каждое последствие определяется предыдущим действием. Главный герой, однако, не принимает такой трактовки и пытается показать, что Бог равнодушен к человеческим страданиям, а возможно, даже бессилен что- то изменить. Страдающий человек ждет ответа от Бога, но ответом является лишь молчание.

Книга Иова — сложное произведение, каждая часть которого иллюстрирует проблему страданий праведников и процветания грешников.

Несмотря на тематическую однородность, по мнению ученых, в произведении присутствуют многочисленные позднейшие вставки, сделанные, однако, с очевидной целью привнести в повествование более гармоничное развитие основной темы и не нарушить при этом его структуру. Принято считать, что эта работа — результат медленной, но последовательной адаптации исторического сюжета о некоем Иове, не «нашем» главном герое, а древнем мудреце, описанном в финикийской мифологии и также упомянутом в Книге Иезекииля (21:1-7):

«И было ко мне слово Господне: сын человеческий! если бы какая земля согрешила предо Мною, вероломно отступив от Меня, и Я простер на нее руку Мою, и истребил в ней хлебную опору, и послал на нее голод, и стал губить на ней людей и скот; и если бы нашлись в ней сии три мужа: Ной, Даниил и Иов, — то они праведностью своею спасли бы только свои души, говорит Господь Бог».

Несмотря на то что своими литературными характеристиками Книга Иова напоминает «Диалоги» Платона, она представляет собой полностью самостоятельное оригинальное произведение. Эта самобытность особенно заметна во второй части и проявляется в отношении к божественному, похожему на позицию Прометея у Эсхила. Наверняка автору Книги Иова были знакомы такие тексты, как «Диалог страдающего человека со своим добрым другом» и «Поэма о невинном страдальце» месопотамского происхождения. Возможны также пересечения с «Беседами разочарованного со своей душой» и «Плачем земледельца» из древнеегипетской литературы. Например, в «Поэме о невинном страдальце» привлекает внимание заголовок: «Владыку мудрости хочу восславить». Эта начальная строка явно перекликается с моралью, которой придерживается автор Книги Иова: принимает свое положение прежде всего с верой в Господа, а также с терпением и смирением.

Позиция Иова в той части сюжета, где он настроен против всех и вся, когда он видит собственную смерть как освобождение, как единственный способ вернуться к душевному равновесию, удивительным образом перекликается с египетским философским трактатом «Разговор разочарованного со своей душой» ¹. В тексте подчеркивается, что человек—хрупкое создание, а его существование — это «дыхание», «лист, дрожащий на ветру» ². Весь земной путь отмечен тем весом, который сам человек придает своим земным делам, будучи «отвратительным и порочным, пьющим грехи, как воду».

Страдания пронизывают жизненный опыт людей и их существование; с некоторой иронией человеческий путь сравнивается с жизнью во время войны, когда вмешиваются болезни, бедность, предательство со стороны друзей, и только смерть проявляет справедливость и прекращает боль. Решение финала, полностью переворачивающее состояние Иова, в каком-то смысле противоречит реальности, поскольку в жизни редко случается так, что боль исчезает навсегда, а счастье обычно представляет собой лишь сиюминутный дар, кратковременное прерывание страданий.

ДВА ЛИКА ЗЛА

Книга Иова впервые говорит о том, что существуют различные виды зла и что явления, связанные с физическим и материальным, могут быть метафорой более глубоких, неизлечимых внутренних зол.

«Источник зла не может лежать в Боге, и вместе с тем нет никакого другого источника бытия и жизни, кроме Бога. Но если зло не может иметь своего источника в Боге и если нет никакого другого источника бытия, кроме Бога, то как понять явление зла, какой выход из этой дилеммы?» ³ — пишет Николай Бердяев [ 1 ].

Вопрос Бердяева справедлив, но ответа на него нет. Библия также не дает ключа к разгадке, и это можно интерпретировать по- разному. В Книге Бытия (3:1) зло появляется внезапно, без всякой преамбулы, а точнее, змей, «хитрее всех зверей полевых, которых создал Господь Бог», приводит к нему людей через двусмысленность греха. Так проблема зла вступает в историю: тысячи страниц, написанных теологами и философами, не предлагают окончательного определения сути зла, его значимости и масштабов.

Зло противопоставлено добру: это общая аксиома, с которой следует начать. Согласно Фоме Аквинскому, зло не существует само по себе, но указывает на «отсутствие добра» [Сумма теологии (I, раздел 14,10)].

Таким образом, зло — это отсутствие чего-либо. Например, отсутствие здоровья или любви, приводящее к дисбалансу, сбивающему творение с истинного пути. Причем, как говорят экзегеты, это происходит с божественного одобрения, но не с целью наказания или чего-то подобного.

Конечно, такая трактовка не решает наших сомнений и не помогает устранить противоречие. Если зло послано нам как «испытание», в любом случае место человека вызывает глубокие экзистенциальные размышления. Все это заставляет нас пребывать в состоянии постоянного беспокойства, и, следуя за историей, мы мучаемся вопросом, принимаем ли мы в ней активное участие.

Согласно Католической энциклопедии, физическое зло характеризуется неполноценностью живого существа, вмешательством в его естественное строение и развитие. Оно служит препятствием к достижению совершенства, разрушает безупречность творения, проявляется в болезни или смерти, которая является наивысшим злом.

Моральное зло, с другой стороны, заключается в отклонении воли от «правильного» действия и состоит в нарушении разумного правопорядка (грех) с последующим лишением творения конечной цели (наказание).

Следовательно, зло — это аномалия совершенной реальности, которая выражается в лишении или уменьшении статуса или «блага», дающего человеку уверенность в том, что он сможет прожить свою жизнь наилучшим образом. Эта идея очень напоминает утопию: в неустанном стремлении к совершенству (утраченному с первородным грехом) она заставляет человека сгибаться все ниже и ниже под тяжестью зла. Мы уже убедились, что зло входит в историю, навязывая себя, и у нас есть указание на его происхождение: дьявол. Бог позволяет человеку уклониться от истинного пути и пройти испытание злом, которое можно глобально разделить на физическое и моральное.

Но почему зло вообще должно существовать, если христианский креационизм учит, что все сотворенное Богом является благом само по себе (Книга Бытия 1:31) и что даже человек в начале творения был наделен естественной праведностью? Тогда, говорят богословы, зло существует по вине людей, а не Бога, и иллюстрирует попытку злоупотребления свободой, как это произошло с Адамом и Евой.

Возможно, религия иранского пророка Заратустры представляет собой первьій опыт осмысления физического и морального зла в мире. Центральная идея этой концепции основана на осознании того факта, что реальность — это театр космических масштабов, где добро борется со злом, где свет борется с тьмой.

Подобное дуалистическое видение отражено в истории Эмпедокла, философа досократовского периода, который рассматривает реальность как масштабный процесс притяжения и отталкивания, поддерживаемый двумя враждебными силами: любовью и ненавистью.

Более явно эта концепция выражается у Платона. Философ указывает, что Бог — не источник всего, а лишь малая часть того, что происходит с человеческим родом; добро должно считаться проявлением божественного, в то время как для зла необходимо искать другое объяснение.

Идеи Платона соотносятся с интерпретацией гностиков, в которой Бог — источник только добра. Все зло исходит от падения промежуточного эона, Демиурга, творца физического мира и, следовательно, существа, регулирующего все материальное.

В этом смысле гностическая мысль отмечена фатализмом, ведь зло в гностическом учении проистекает не из вины и не из свободной воли, а из метафизического дуализма между духом и материей.

Зороастризм и гностицизм объединился с христианством в учении перса Мани. Все религиозные взгляды полностью раскрываются в учении манихейства и удивительным образом близки к нашему образу мьппления. Мани жил в Ш веке и представлялся апостолом Христа, ниспосланным в мир людей.

Свет и тьма также противостоят друг другу. В вечной борьбе участвуют не только люди, но и растения, животные и физические объекты, которые могут заключать в себе души, находящиеся на более низком уровне очищения. Искупление заключается в завершении процесса, ведущего к освобождению, обретению Света и единению с Отцом Величия. В начале восьмого трактата первой «Эннеады» Плотин (205-270) в своем тексте «О природе и источнике зла» (VIII, I) отмечает следующее:

«Тем, кто интересуется, откуда зло проникло в сущее или в какой- либо из родов сущего, лучше всего начать с определения того, что есть зло и какова его природа. Таким образом мы смогли бы выяснить, откуда появилось зло, где его родная обитель, а где оно — просто случайное несчастье и, наконец, обладает ли оно подлинным или только мнимым существованием» ⁴.

Плотин совершенно прав, ведь только досконально изучив предмет исканий, можно расширять знания и постепенно найти инструменты и средства для того, чтобы определить мотивы, лежащие у истоков зла. В христианской концепции не прослеживается и тени дуализма, поскольку демоны тоже являются творениями Бога, ставшими злыми по собственному выбору. Борьба между добром и злом больше не выглядит как внешнее столкновение двух различных сущностей, а происходит внутри общей реальности, созданной Богом для человечества (Первая книга Хроник 1:8); зло, таким образом, попадает в мир благодаря посредничеству мятежных ангелов.

Ориген (185-253) подчеркивает, что если Бог не устраняет зло, совершенное одними, то это потому, что он знает, что для других это будет благом. Если Бог несет ответственность за все, в том числе и за зло, можно подумать, что Бог не есть добро. С другой стороны, если зло является внешним по отношению к Богу — факт, противоречащий христианской теологии, — то Бог не будет абсолютным, и другая сущность будет действовать против него, будучи в оппозиции позитивному влиянию добра.

Попытки решить эту неразрешимую проблему с самого начала привлекали теологов и философов. Василий Великий (330-379) в своей проповеди «О том, что Бог не виновник зла» уточняет (Беседа 9):

«Не почитай Бога виновным в существовании зла и не представляй себе, будто бы зло имеет особенную свою самостоятельность. Ибо лукавство не самостоятельно, подобно какому-нибудь животному, и сущности его не должны мы представлять себе чем-то получившим самостоятельность. Зло есть лишение добра» ⁵.

Святой Амвросий (330/340-397) в книге «Об Исааке, или душе» (7:60-61) доводит это «лишение» до крайности:

«Что же такое порочность, как не отсутствие блага? Из благого, следовательно, возникло злое, ведь зло возникает там, где лишаются блага. Однако благодаря злу благо стало более заметно. Итак, отсутствие блага — корень порочности, и определение блага охватывает собою порочность, потому что, познавая благо, мы обнаруживаем зло. Творец всех благ — Бог, и все, что существует, безусловно принадлежит Ему. Никоим образом там нет зла, и если наш ум пребывает в Нем, зла он не знает. Поэтому та душа, которая не пребывает в Боге, сама для себя является творцом зла и поэтому грешит» ⁶ .

Рассуждения усложняются благодаря толкованиям Василия Великого в «Беседах на Шестоднев»:

«Итак, спрашивают: если зло не есть и нечто несотворенное, и не Богом сотворено, то откуда же имеет свою природу? А что зло существует, этого не будет отрицать никто из причастных жизни. Что же скажем на это? То, что зло не живая и одушевленная сущность, но состояние души, противоположное добродетели и происходящее в беспечных чрез отпадение от добра. Посему не доискивайся зла вовне, не представляй себе, что есть какая-то первородная злая природа, но каждый да признает себя самого виновником собственного злонравия» ⁷. «А болезнь, бедность, бесславие, смерть и другие человеческие скорби не должно и включать в число зол, потому что противоположное им не причисляется нами к величайшим благам; и скорби сии частью бывают по природе, а частью оказываются для многих послужившими в пользу»⁸.

Получается, что существуют различные уровни зла: есть настоящее зло, оно находится внутри человека, и это, говоря современным языком, — «изнанка» его добродетели, и есть зло «относительное» — как, например, испытания, которые могут обернуться добром. Это относится не только к духовной сфере, но и к вполне материальной. Возьмем, к примеру, вирусы. Вирус как таковой — это удивительное произведение природы, интереснейший объект для изучения. Они могут быть поставлены на службу людям, могут сослужить хорошую службу в развитии медицины и многое рассказать нам об истории развития жизни на планете. Но могут и породить ужасные, смертельные болезни — в таком случае они действительно будут восприниматься как зло.

То же самое происходит и в сфере морали: показания, данные честно, в нужном месте и в нужное время будут способствовать торжеству справедливости, но если одно из этих условий нарушено, то это, скорее всего, приведет к несправедливости и уничтожению истины. Таким образом, зло искажает добро, оно нарушает его нормальное существование и исключает благо.

Теперь вернемся к мучительному вопросу Иова: «Почему, Господи?» Почему Бог допускает зло? Почему он поражает одного человека, а не другого? Конечно, если бы человек сумел проникнуть в суть космического замысла, в его темные и непроницаемые глубины, это стало бы величайшим достижением.

Теология предупреждает нас, что зло исходит от дьявола, и Бог, как отец, признающий ценность своих чад, не лишает лукавого власти, но допускает испытание, будучи уверенным в силе человека. Однако мы спрашиваем себя, рискуя прослыть нигилистами, действительно ли мы обладаем этой силой? Или «искушение» порой слишком сильно, а силы зла слишком жестоки и несправедливы, чтобы можно было с ним справиться? Фигура Иова и его отрицание жизни путем воззвания к смерти вполне объяснимы. Боль, которую каждый человек испытывает по-своему, превращает Иова в символ всего человечества, борющегося с этой болью, которую не в состоянии облегчить никакая философия.

Обратимся к Библии (Исаия 45:7): «Я образую свет и творю тьму, делаю мир и произвожу бедствия; Я, Господь, делаю все это».

В формулировке «Я произвожу бедствия» кроется серьезное противоречие, поскольку быть причиной и допускать — это принципиально разные вещи.

Христианское толкование — даже если в Вульгате встречаются такие определения, как créons malus ⁹,— исключает возможность создания Богом зла.

ПОЗВОЛЯЕТ ЛИ БОГ СУЩЕСТВОВАТЬ ЗЛУ?

Бог позволяет Сатане подвергать человека испытаниям. В Книге Иова он предоставляет падшему ангелу почти неограниченную свободу действий: «Вот все, что у него есть, — в твоей власти» (1:12) — это серьезное заявление, поскольку оно подчеркивает могущество дьявола.

Бог допускает существование зла материи и зла души, но не создает и не вызывает его, утверждают богословы, поэтому во вселенной, созданной Богом, лишения предусмотрены. Все находится на своем месте, каждое существо и дело и каждое событие способствуют общей гармонии, демонстрируя тем самым, что даже зло играет свою роль и имеет четко определенное положение.

Для Плотина в трактате «О Промысле» универсальный разум един, но не разделен на равные части.

«.. .это неподобие такое же, как в свирели или в других инструментах [неподобие между струнами или трубками], если эти инструменты к тому же находятся в разных местах, и в каждом месте их пение находится в созвучии и с этим местом, и с целым. Сами по себе дурные звуки, будучи взяты относительно Всего, — прекрасны, и противоестественные звуки для Вселенной согласны с природой, и дурной голос для Вселенной не хуже других. Но наличие худшего не делает Целое хуже, как это происходит в случае с голосами; однако (здесь должно воспользоваться другим образом), скажем, что худшее подобно гнусному палачу, не делающим хуже города с хорошим законодательством. Должно и палачу быть в городе, ведь подобные ему люди в нем часто нуждаются, и потому — прекрасно он учрежден» ¹⁰ .

Приведенная цитата снова стремится «оправдать» зло, указывая на его фундаментальное присутствие в космической механике, в которой оно играет свою определенную роль.

Хотя Бог изначально не стремится к злу, он знает о его существовании и полагается на мудрость людей. Ему также ведомо зло в природе, но, снова опираясь на богословие, мы обнаруживаем, что «Бог не сотворил смерти и не радуется погибели живущих» (Прем. 1:13). Таким образом, непостижимый замысел охватывает творения, и они с самого начала преходящи, что объясняется грехами предков.

Все исходит от Бога. «Бывает ли в городе бедствие, которое не Господь попустил бы?» — вопрошает пророк Амос в Библии (3:6), возвращаясь к вопросу о могуществе Бога, иные причины «бедствий» при этом не рассматривая.

Могущество Господа регулируется механизмом, который не измерить человеческими инструментами; он является исключительно космическим и непостижимым: «Господь умерщвляет и оживляет, низводит в преисподнюю и возводит». Этим изречением в Первой книге Самуила (2:6) подчеркивается сила Бога, заставляющая человека чувствовать себя еще более хрупким и одновременно дарующая ему надежду. В стихе смерти отведено первое место (Господь умерщвляет); это «первенство» противоречит, например, исламской традиции, где о смерти говорится в самом конце: «Лишь Он дарует смех и заставляет плакать. И только Он дарует жизнь и назначает смерть» (Коран, 53:43-44).

Фома Аквинский цитирует святого Павла: «Любящим Бога, призванным по Его изволению, все содействует ко благу» (Послание к Римлянам 8:28). Поэтому, по сути, зло следуетпонимать не как конечную точку падения, из которой уже не подняться, а как переход, призванный в любом случае не лишать человека цели, которая для каждого состоит в добре. Для верующих это очевидно и истинно, но тем, у кого нет абсолютной уверенности в божьих планах, не просто принять эту концепцию без вопросов и сомнений.

На этом этапе мы можем упомянуть тех людей, которые неоднозначно относятся к Богу и страшатся его, видя в божественной фигуре своего рода «контролера», всегда готового покарать и наказать тех, кто не соблюдает установленные правила. Такое отношение, однако, трудно принять, как религиозным людям, так и неверующим.

Эта тенденция приводит к формированию образа «пугающего» Бога, который может производить разрушение и регулировать зло, Бога, похожего на языческие божества, далекого от гармонии Духа. Но что значит Бог, внушающий страх? Давайте вспомним о том, что боль нельзя устранить, потому что она присуща природе, а зло нельзя устранить, потому что оно присуще Богу.

В Ветхом Завете вмешательство Бога вписано непосредственно в историю. Поэтому Создатель кажется более сильным, более жестоким и чем-то похожим на человека. Совсем иначе — в Новом Завете, где Бог, его воля и присутствие проявляются только через Христа.

На стыке психоанализа и теологии возникает возможность — спорная, с точки зрения автора этой книги, — полностью переложить на Бога ответственность за создание и применение насилия, тем самым вовсе снять эту ответственность с человека.

Бог, утверждающий: «Хорошо то, чего желаю я», несомненно, придуман человеком. Способность «дружить с Богом» дарует ощущение правоты. Ни одна цивилизация не может основываться на относительных истинах, но обязательно имеет фундаментальные ценности, помогающие создать уверенность в собственной правоте. Когда в Книге Исход (3:20) мы сталкиваемся с Богом и он заявляет: «...и простру руку Мою и поражу Египет всеми чудесами Моими», а затем видим результат в семи опустошительных бедствиях, мы не можем не бояться божественного гнева. Убийство детей, одна из язв, поразившая и сына фараона, говорит о Боге, великом, но не милосердном, о Боге, который далек от образа на барочных иконах и который, когда это необходимо, выступает в роли карателя.

Порой, послушав некоторые библейские истории или посмотрев эпизоды из картин вроде мультфильма «Принц Египта», чувствуешь себя ребенком и задаешься вопросом: «Значит, Бог все-таки злой?» Нет, Бог лишь позволяет Сатане испытывать нас. До конца. Очевидно, только благодаря вере можно утверждать это с полной уверенностью.

Сноски:

¹ Furlani G., Religione babilonese-assira, Roma 1976, pag. 9.

² Petoia E., Vampiri e lupi mannari, Roma 1991, pag. 38.

³ Di Nola A. Μ., op. cit., pag. 146.

⁴ Russel J.B., Il diavolo nel medioevo, Roma-Bari 1990, pag. 23.

⁵ Di Nola A. Μ., op. cit., pag. 340.

⁶ Lalfabeto di Ben Sira, versione riportata in I. Zwi Kanner, Fiabe ebraiche, Milano 1991, pag. 13.

⁷ Levi P., Lilit e altri racconti, Torino 1981, pag. 22.

⁸ Magnani A., a cura di, La navigazione di San Brandano, Palermo 1992, pagg. 46-47.

⁹ Magnani A. ibidem.

¹⁰ Russell J. B., Satana. Il diavolo e !,inferno tra il primo e il quinto secolo, Milano 1986, pag. 151.

Чентини Массимо - Демоны в религии, искусстве и фольклоре

Армія та Христианство │ У Христі нова людина. З новим розумом і серцем.

2023-12-31T16:26:12.423Z

Це питання не раз порушували в пресі, на телебаченні, обговорювали на конференціях і під час приватних бесід. Тільки чомусь не чути чітко сформульованої відповіді. На цю тему говорять обережно, більш філософськи з присмаком політики та компромісу. І не дарма... адже існують вагомі причини, які каламутять воду під час відповіді на запитання: «чи сумісні армія і вчення Христа?».

Але від чого ж така невизначеність і половинчастість думок. (Одні кажуть, що «ні», інші стверджують, що служба християн у війську держави - це нормально). А це від того, що компроміс вразив чималу кількість євангельських церков, відібравши в них здатність розсудливо міркувати й давати правильну духовну оцінку як певним речам, так і цілим подіям. Страх Господній став чимось формальним, богословськи вірним і потрібним, але мало практичним і майже мертвим у серцях дітей Божих. У чому це проявляється? І де знайти цьому твердженню докази? Їх і не потрібно шукати, вони оточили нас так близько, що важко не побачити. Бажання і прагнення чималої кількості церков (говоримо про країни колишнього СРСР) бути прийнятими і значущими в державі та суспільстві, переважає над чистою і вірною любов'ю до Бога та Ісуса Христа. Самі того не помічаючи, вони стають більш світськими, ніж святими, більш освіченими і культурними, ніж істинно благочестивими. Занадто багато дбають про свій авторитет в очах держави і суспільства. Виходячи з цього, і починають себе правильно і нібито мудро поводитись. Те саме коїться на рівні апостолів, пророків, пастирів, євангелістів - багато хто почав розучувати пісні в бік держави, демократії та гуманності, викладають вчення зручне, яке влаштовує в середньому всіх: і церкву, і державу, і суспільство, і Бога (як вони думають). Але чи вірно це? Чи задоволений цим Бог та Ісус? Те, як думає церква, ще не говорить про те, що так думає Бог. Те, яку думку про те, що відбувається, мають християни, не означає, що Христос тієї ж думки. Подобається нам це чи ні, але без Бога всі ми - порожній християни, не означає, що Христос тієї ж думки. Подобається нам це чи ні, але без Бога та Христа всі ми - порожній звук. Тому не варто приписувати завищену важливість церкві.

Я не проти держави, як форми організації суспільства (але вона має свої межі, як територіальні, так і духовні). Я не проти суспільства, але воно потребує усвідомлення своєї гріховності, щоб прийняти Ісуса для порятунку від вічної смерті. Я проти компромісів церкви з державою.

Компроміс небезпечніший, ніж гоніння. Він не виступає відкрито проти Бога. Він лише відводить Його трохи вбік, розбавляючи Слово Боже гуманізмом, філософією і патріотизмом. Тоді на арену повільно, але впевнено, як абсолют, який вирішує, що можна, а що не можна випливає держава, диктуючи свої умови. Це проявляється в різних сферах, але сьогодні поговоримо, як це починає відбиватися на ставленні християн до армії. Дамо чітку відповідь на запитання: «що спільного в армії та вчення Ісуса Христа? і чи сумісні вони?»

А почнемо з визначення терміна «війна», щоб отримати більш повне уявлення про армію, її завдання і плоди. Війна - від «PALEMOS» - організована збройна боротьба між класами, державами, націями з використанням збройних сил (армії) як головного і вирішального засобу. Війна - це інструмент, за допомогою якого збільшуються банківські рахунки, розширюються володіння, а то й просто з'ясовуються стосунки. І грішний світ навчився ним користуватися досить майстерно! Подивіться репортажі новин із «гарячих точок», перегорніть уважно сторінки історії...

Тепер поговоримо конкретно про саму армію та її суть. Отже, армія – «головний і вирішальний засіб» у збройній боротьбі держав. Тобто вона призначена для фізичного і технічного знищення противника. А якщо бути точнішими, то для вбивства в особливо великих розмірах, маючи на руках ліцензію на відстріл, видану канцелярією держави. Відповідно і солдат, будучи основною бойовою одиницею, що становить збройні сили будь-якої держави, - ніхто інший, як убивця. І чим він відрізняється від звичайного кримінальника, який позбавив людину життя? Хіба що формою одягу. Для чого призначений солдат? Для захисту? Добре, але якою ціною? Ціною вбивства іншого солдата (який є також людиною, а не шматком заліза) і нерідко ціною життів громадян своєї ж держави. Де ж істина? Коли ми судимо кримінальника за вбивство, то застосовуємо до нього заповідь Божу – «не вбий» і Кримінальний Кодекс. Коли говоримо про вбивство, скоєне солдатом, - ніхто не згадує про Кримінальний Кодекс, заповідь Божу перекручують і починають говорити про праведне вбивство (начебто таке існує). І що найцікавіше, джерелом, що виправдовує солдата і наділяє його владою здійснювати суд над іншою людиною, стає в цьому випадку держава і її закони... А хто ж тоді Бог? Він що сьогодні дозволяє, а завтра скасовує, сьогодні у Нього вбивство гріх, а завтра ні? Хіба Він Бог безладу? Хіба не Він Господь, який має всю владу?

Отже, йдемо далі. Практично вся наука, яку викладають солдату ніщо інше, як мистецтво вбивати. Починається вона з дисциплінарної та психологічної підготовки. Вчать виконувати накази швидко, практично не замислюючись, заохочуючи більш рефлекторну, ніж розумову діяльність. Солдату так і кажуть: «Що думаєш, голова, для того щоб шапку носити, виконуй, за тебе подумає командир. Або нехай кінь думає, у нього голова велика». Це звичайно армійський гумор, але гумору в ньому відсотків п'ять. Звісно, солдата вчать і трошки думати, але в який бік? Армія вимагає від бійця ненависті до ворога (інакше в смертельній сутичці не вижити). Вчить вбивати і не шкодувати про скоєне. Вчить влучно стріляти, швидко і якісно перерізати горлянку, наносити каліцтва і афективно допитувати полонених. У характері заохочуються жорсткість, безжалісність і «собача відданість». Якщо не вірите, то йдіть і випробуйте. Солдат, чинить гріх у думках своїх щодня, дедалі більше і більше приростаючи до нього. Тому що під час тренувань чи то зі стрільби, чи то з рукопашного бою, підривної справи або тактики, він уявляє в мозку картини вбивства і розправи. Прокручує їх багато разів, шліфуючи і вдосконалюючи, щоб потім мозок на рівні рефлексу дав команду рукам або ногам: натиснути на гашетку або зламати кістку. Але ж Ісус учив, що кожен, хто подивився на жінку з хтивістю, уже в серці вчинив перелюбство. А яка різниця між блудом і вбивством? ніякої - і те й інше гріх. Багатьом важко провести межу між обов'язком перед державою і Страхом Божим. Поміркуйте: якщо брати йдуть служити в армію, вбивають, здійснюючи обов'язок перед державою і суспільством, не вважаючи це вбивство гріхом. То, що робити сестрам у деяких країнах Євросоюзу (в яких держава легалізувала проституцію та оформляє на роботу в будинок розпусти через службу працевлаштування) йти на «панель» і ставитися до блуду в робочий час як до трудового обов'язку, а після роботи проповідувати, що блуд це гріх? Скажете: «... у нас у країні не так, не бентежте, не малюйте все в похмурих тонах!». Але з таким поверхневим і зневажливим ставленням до вчення Христа і до самого Ісуса ми можемо наздогнати «розвинене нео-християнське суспільство» Європи та США, яке незабаром може так розкластися, що не в змозі визначати: гомосексуалізм це гріх чи дар Божий?

Наступне - зброя солдата. По-перше, вона плотська, по-друге, призначена для фізичного знищення людей. У повчанні з стрілецької справи так і написано: «Автомат Калашникова калібру 5,45 мм є індивідуальною зброєю солдата і призначений для ураження живої сили противника...». І там є ще купа різних «іграшок»: пістолетів, танків, літаків, ядерних бомб. Хороший арсенал, чи не так? Та тільки проти кого його застосовувати? Проти гріха? Проти сатани? Дивно, навіщо ж тоді нам потрібна розділ 6-й Послання до Ефесян? Бог що, надихнув її написати через Павла просто так, для товщини книги? Не жартуйте з Всемогутнім Богом.... Не дратуйте Його. Він терплячий і милостивий. Але і Його терпіння має межі.

Ну а тепер найголовніше - плоди армії та її діяльності. Вони соковиті, рясніють кров'ю і сльозами. Хтось скаже: «ні, плоди її це мир, справедливість, безпека». Не обманюйте себе, зазирніть глибше і побачите корита трупів по обидва боки, плач, горе і смерть. В ім'я чого? любові? справедливості? демократії? Якщо ви християнин і бажаєте мати щось спільне з армією, то подивіться, що ви в кінцевому підсумку принесете у світ. Замість Доброї звістки - страва смерті. Чи це бажання Бога? Ні, це більше схоже на бесівську вечірку, головним номером якої є вистава: «Хороші хлопчики вбивають поганих». Тільки актори вмирають по-справжньому.

Я повністю згоден, що військових потрібно євангелізувати, нести їм істину про Бога та Ісуса Христа, але не потрібно ставати такими як вони. Вони повинні побачити різницю між тим життям, яким вони живуть, і тим, яке приніс Христос. Якщо говорити, що, служачи в армії і проповідуючи, ми зможемо привернути до слухання Євангелія більше людей, то значить, для того, щоб привести до покаяння більше гомосексуалістів, треба, проповідуючи їм про спасіння Ісуса Христа, вступати з ними в статевий зв'язок або розділяти їхні погляди на життя? Але це маячня! і повна відсутність здорового глузду. Хіба проповідуючи грішникам, Ісус згрішив, щоб увійти до них у довіру і привернути їх до Себе? Це ми коротко пройшлися темою армія і війна. Заглиблюватися занадто багато не має сенсу. Витратиться купа часу, але корисного матеріалу, який може поліпшити наші стосунки з Богом, майже не знайдеться. Усе, що пропагується в армії і на чому ставиться наголос - ніщо перед пізнанням Бога та Його Сина. Що мені дає сміливість так міркувати про це? До покаяння і прийняття Ісуса Христа своїм Господом і Спасителем я був офіцером, а армія була моїм життям, моєю домівкою, моєю метою, мрією, або навіть, правильніше сказати, станом мого серця, яка виховала мене, і сама ж духовно й душевно скалічила. Вона була для мене найбільшим тягарем, але водночас моєю стихією і перевагою. Може, я не був фізично обдарований, але брав наполегливою працею, скільки міг. Може, був боягузливий, але ревнощі й підла хитрість допомагали досягати поставленої мети. І Бог цьому свідок. Так були розумніші, сильніші, шляхетніше, але вони так не любили армію. Вона стала для мене більшою, ніж сім'я, гроші і навіть кар'єра,... вона була моєю Вавилонською вежею. І я вдячний Богу, що Він не дав мені її добудувати, явивши до мене милість і дарувавши прощення, захистивши мене від ще більших помилок. Але це в минулому, хто у Христі той нова людина. З новим розумом і серцем.

- Як можна отримавши від Бога прощення і прийнявши Духа Святого жити справами плоті, любити старе минуле і підлаштовувати його до Христа?

- Як можна, будучи Божими дітьми, проповідуючи про вічне життя і порятунок, про любов до Бога, вбивати людину, забираючи в неї життя, дароване їй Господом?

- Як можна Богу та Ісусу говорити: «я люблю Тебе», - і ненавидіти ближнього? Чи нелицемірство це? Хтось скаже, то є і справедливі війни - це оборонні. Але на жаль, у них один корінь із загарбницькими - це гріх. І плід - смерть. І взагалі солдат не має повної і правдивої інформації про характер і причини війни, йому все підносять так, щоб це виглядало справедливо, спонукало до дій, виправдовуючи наказ «згори». Але почитайте що написано в Римлянам 12:18-21.

- Чим ще можна виправдати службу християн в армії? Випадком описаним у Діяннях Апостолів про сотника Корнилія? І сказати, спираючись на цей вірш: «Ось бачите, Бог не проти військових...». Але ці вірші говорять про те, що заради спасіння Ісус не робить різниці в професіях. Він помер за всіх: за професорів і неосвідчених, за лікарів і вчителів, за маніяків та інженерів, завоєнних, наркоманів, повій, директорів та двірників, за багатих і бідних. Бог дарує незаслужену доброту ( благодать ), дивлячись на смирення серця, а не на кількість добрих справ, освіту або національність.

- Хтось скаже: «А як розуміти настанови Іоанна Хрестителя солдатам, щоб ті нікого не кривдили і були задоволені платнею?». Дивіться, то був час ще Старого Заповіту, укладеного Богом з ізраїльським народом, згідно з яким євреї могли вбивати язичників, згадайте завоювання Ханаана, веління Бога Саулу, Давиду та ін. про знищення язичницьких племен. Іоанн Хреститель ніс своє служіння в рамках чинного тоді Заповіту Старого. (Ісус на той час ще не розкрив Свого вчення, не помер на стовпі ( хресті ), не пролив Свою Кров, щоб набув чинності Новий Заповіт, який позбавив Старий сили). А Ізраїль перебував під гнітом Риму. Це позначалося на всіх. Ізраїльські солдати отримували порівняно невелику платню, нарікали і компенсували свої недостачі, займаючись свавіллям серед свого народу.

Але з Новим Заповітом набуло чинності нове вчення, передане Богом-Отцем через Сина. Адже Ісус нічого не робив Сам від Себе, але виконував волю Небесного Батька: «Ви знаєте, що було сказано: люби ближнього свого, а ворога ненавидь! А Я кажу вам: любіть ворогів своїх, моліться за тих, хто переслідує вас» (Порівняйте з древ. грец. Євангелія від Матвія 5:43.) І далі: «Тільки так станете синами свого Небесного Батька». І найважливіше - ми маємо наказ про наслідування Ісусу Христу. Лише так зуміємо залишитися на шляху істини і зберегти спасіння.

- То як чинив Ісус? Чи вбив когось? Брав участь у війнах?

- Чи збирав бойовиків? Чи навчав апостолів дзюдо, самбо, стрільби з пістолета «по-македонськи», а також тактики ведення партизанської війни в гірській місцевості?

- Чи рвався Він у політику держави?

Прихильники служби християн в армії для виправдання тих, хто прийняв Христа і продовжує служити, використовують вірш з 1Коринфян 7:20: «Хто яким покликаний, нехай таким і залишається». Але він відноситься конкретно до теми тілесного рабства, що мало місце в той час. Як же це застосовувати до інших речей або випадків? А якби я на момент покаяння був би, ну, скажімо, директором фабрики з виготовлення наркотиків або адміністратором у державнолегалізованому будинку розпусти? Мені що так і залишатися? (Звісно, можна,...правда? Є свої плюси - великий дохід... відповідно солідні пожертвування в церкву). Що не підходить? Якась маячня виходить, чи не так? Де ж розсудливість і любов до Бога, Христа та істини, де жива чиста вода? Занадто багато стало вчителів, хоча справа не в кількості, а в якості. Це добре, що є багато тих, хто може навчити, але дуже погано, коли вони навчають хибності. Перед тим як щось просувати у вченні й підписуватися за нього від імені Бога, спробуйте застосувати це на практиці. Візьміть і розв'яжіть такі задачки:

Задача №1. Є дві держави, наприклад Україна і Росія. І в тієї і в інший є інший є свої армії, в яких служать християни, що в Українській, що в Російській. Уряд і так ясно язичницький, а якщо і називає себе християнським, то це лише ззовні. І тут спалахує конфлікт, скажімо на ґрунті природного газу. Українська сторона говорить своїм солдатам, що Росія не виконала своїх зобов'язань, не заплатила за транзит газу, та ще й привласнила український газ, що йде з Туркменістану. Росія своїм громадянам і солдатам видає таку інформацію: мовляв, Україна вступила в таємний договір із НАТО, краде газ, що йде до країн Європи, та ще й на додачу утискає права російських громадян і зазіхає на територію військових баз, що перебувають у Севастополі. Результатом стає збройна боротьба, в якій українські солдати-християни вбивають своїх російських братів і навпаки. Питання: «На чиєму боці Бог?» Як, перебуваючи в цьому грішному світі, можна вірити йому і тому, що він говорить.

Задача №2. Глава українського союзу баптистських церков, наприклад майор запасу ВПС, якого як військовозобов'язаного, призивають на війну, конфлікт той самий - Україна і Росія. А з боку Росії подібне відбувається з главою харизматичних церков. Тільки він не льотчик, а спецпризначенець. Питання: «Хто переможе? Баптисти чи харизмати?»

Завдання №3. Ви християнин і ваш син так само. Але вчора в бою йому відірвало руки і ноги. А сьогодні вам привезли його тіло. Питання: «ви раді?»... Якщо так, то мені вас шкода.

Вирішіть на дозвіллі ці задачки і подумайте, до чого призведе вчення сумісності християнства й армії. Подивіться на США та їхній християнський спосіб життя (я ні в якому разі не кажу про всіх християн США). Вони не соромляться називати себе віруючою нацією, говорити про те, як вони люблять Бога, і в той самий час скидають тонни бомб на Японію, В'єтнам, Афганістан, Ірак... скажете: «а як же брати участь у житті держави і суспільства?». Я не проти участі християн у житті держави. Мені самому подобається життя серед людей і з людьми, мені подобається порядок, але робити це потрібно, дотримуючись правил, встановлених Богом, залишаючись сіллю і світлом, а не стаючи співучасником у справах темряви. Так, ми покликані, щоб стати миротворцями, але не в блакитних шоломах ООН, а в числі свідків милості й любові Божої, поширюючи пізнання про Творця прикладом власного життя, відплачуючи Йому славою, а не шукаючи власного визнання.

І так ми підійшли безпосередньо до відповіді на питання: Чи сумісні армія і вчення Ісуса Христа? Відповім - НІ. Чи є гріхом для християнина служба в армії? Відповім - ТАК. Хто не згоден - це його особисте, але краще нехай задумається про наслідки. Ми живемо в останні часи... Диявол готує ґрунт для приходу, вживає всіх можливих заходів і докладає всіх наявних у нього сил, щоб, спотворивши й позбавивши життя вчення Ісуса, спокусити навіть обраних. Хоча це не найголовніше. Головне, що прихід Ісуса Христа як Царя царів і Судді праведного близько. У Ньому наша надія і життя. Але давайте не будемо забувати, що нам належить дати Йому звіт за свої слова і вчинки.

Не обманюйте себе: Бога не провести! Що людина сіє, те й пожне! Той, хто сіє на потіху своєї плотської природи, пожне з неї загибель; той, хто сіє для Духа, пожне від Духа вічне життя. (Прочитайте Галатам 6:7-8.)

(Автор невідомий)

САТАНА В ПИСАННІ

2023-07-12T12:58:54.989Z

У Біблії зустрічаються чотири імені сатани. Найчастіше використовувані та найпоширеніше:

САТАНА. Воно зустрічається в єврейському Старому Заповіті 19 разів (як наприклад, у Зах. 3:1-2). Грецька форма його імені на івриті שטן ( сатан ) - Σατανας ( сатанас ). Воно зустрічається в грецькому Новому Завіті 36 разів (наприклад, в Об. 12:9). Це ім'я означає противник. Воно підкреслює, що сатана стоїть на чолі царства, яке протистоїть Царству Божому.

Друге ім'я - ДЬЯВОЛ (диявол). Слово διαβολος ( дияволос ) трапляється 35 разів у грецькому Новому Завіті (наприклад, в Об. 12:9). Це слово означає обвинувач, наклепник. Це ім'я підкреслює, що сатана підносить наклеп і на Бога, і на віруючих.

Сатана постає у формі небесного створіння; він, як і ангели, духовна істота (Іс. 14:12; 2Кор. 11:14). Його образ часто асоціюється з ангелами (Мф. 12:24; Об. 12:9). Він, як і всі небесні ангели, є духовною істотою.

САТАНА ОСОБИСТІСТЬ.

- Докази, засновані на ознаках особистості

Існує безліч хибних учень, які визначають образ сатани як еманацію* або першопричину зла, а не як реальну особистість. Якщо ми зможемо довести, що сатана має ознаки особистості, буде ясно, що він є індивідуальністю. Той факт, що сатана реальна особистість, підтверджується тим, що він володіє трьома визначальними особистісними властивостями: інтелектом, емоціями та волею.

1. Інтелект

По-перше, сатана наділений інтелектом. У першому та другому розділі Книги Йова можна бачити, що він сперечається з Богом про праведність Йова, а це прямо вказує на його інтелект. У Євангелії від Матвія 4:6 сатана цитує Писання. У Євангелії від Луки 4:1-12 він веде діалог з Ісусом. У 2 Посланні до Коринтян 11:3 сатана описаний як змій, який спокушає хитрістю, що також є свідченням розуму. У Посланні до Ефесян 6:11 Павло говорить про підступи диявольські. Усе це ясно показує, що сатана володіє інтелектом - головною властивістю особистості.

2. Емоції

По-друге, сатані властиві емоції. Відповідно до сказаного в 1 Посланні до Тимофія 3:6, сатана здатний загордитися, сповнитися гордині, а це емоційне почуття. Далі, у 12 розділі Книги Об'явлення, у віршах 12 і 17, йдеться про сильну лють сатани, він здатний відчувати гнів. Тож ми можемо упевнитися в тому, що, поряд з інтелектом, сатані притаманні емоції та почуття.

3. Воля

По-третє, сатана наділений власною волею. У Книзі пророка Ісаї 14:13-14 можна побачити, як він п'ять разів заявляє про свої наміри вчинити певні дії. У Євангелії від Луки 4:6-7 йдеться про те, що сатана має владу над усіма царствами всесвіту і він може передавати її на свій розсуд. У 2 Посланні до Тимофія 2:26 сказано про людей, які, згідно з його волею, спіймані в тенета диявола. У 1Посланні Петра 5:8 про сатану сказано, що він ходить, як рикаючий лев, шукаючи, кого поглинути. Він нишпорить, вибираючи жертви, і робить це відповідно до його волі. Усі наведені характеристики є атрибутами, притаманними особистості, і сатана володіє всіма трьома: інтелектом, емоціями та волею.

- Докази, засновані на використанні особистих займенників

Але особистісні характеристики це не єдиний спосіб довести, що сатана є особистістю. Другий шлях доказів, яким ми можемо скористатися, це використання особистих займенників. В івриті немає такого поняття як середній рід, тому все визначається тільки за допомогою чоловічого або жіночого роду. Навіть такі іменники, як, скажімо, крісло, вікно та подібні до них, у івриті стоять у чоловічому або жіночому роді, тому, з точки зору івриту, судження про сатану за граматичним родом непереконливе.

Але в грецькій мові представлені всі три роди: чоловічий, жіночий і середній. Таким чином, якби сатана був би неживим предметом, поняттям, а не особистістю, про нього всюди говорилося б у середньому роді. Але в грецькому Новому Заповіті всі займенники, що визначають сатану, стоять у чоловічому роді; завжди використовуються займенники він, його або їм.

Використання грецьких особистих займенників чоловічого роду також вказує на особистісну природу сатани; його неможливо уявити собі як щось, що належить до середнього роду, або як неживий предмет.

- Докази на основі дій сатани

Третя ознака, яка вказує на те, що сатана - це особистість, це його дії, які притаманні тільки особистості. Апостол Іван у 1 Посланні 3:8 пише: "Хто робить гріх, той від диявола, бо спочатку диявол згрішив". Той факт, що спочатку диявол згрішив, тобто, що він був першим, хто вчинив гріх, доводить, що його дії - дії особистісні, тому що грішити може тільки особистість, а не неживий предмет. В 1 Книзі Паралипоменон 21:1 сказано, що повстав сатана на Ізраїля, і спонукав Давида зробити лічбу ізраїльтян, тобто він здатний примушувати людей робити ті чи інші вчинки. Сатана може приймати ту чи іншу сторону, співпрацюючи або протидіючи. У Книзі Захарії 3:1 він виступає як противник, як обвинувач. У Євангелії від Іоанна 8:44 про сатану йдеться, що він хтивий, брехун і людиновбивця. У Посланні до Євреїв 2:14 сказано, що сатана має силу і владу. Усі ці приклади ясно свідчать про те, що сатана здатний здійснювати дії, властиві особистості. Жодну з перерахованих дій не можуть здійснювати неживі предмети, що належать до середнього роду. Все це відноситься до дій, які може здійснювати тільки особистість, тому сатана, безсумнівно, є особистістю.

- Доказ на основі ставлення до сатани як до особистості, що несе моральну відповідальність

Четверта ознака того, що сатана - особистість, полягає в тому, що він показаний у Святому Письмі як особистість, яка несе моральну відповідальність. Так, наприклад, у Євангелії від Матвія 25:41 написано: "Тоді скаже й тим, що по лівий бік: ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, що приготований дияволу й ангелам його..."

Доля сатани - озеро вогняне. Воно призначене не для предметів або сутностей, а для особистостей. Той факт, що доля сатани пов'язана з озером вогненним, характеризує його як особистість, яка несе моральну відповідальність за свої діяння. Про те ж пише Іван: "Князя світу цього засуджено" (Ін. 16:11). Це ще раз доводить, що в Писанні сатану розглядають як особу, яка несе моральну відповідальність.

...

Отже, немає сумнівів у тому, що Біблія вчить про існування сатани. Він не просто якийсь міфічний образ або еманація*. Сатана не просто першопричина зла, а реальна істота. Біблія вчить цього з усією визначеністю, і в Старому, і в Новому Завіті. Про сатану згадується не тільки в апокаліптичних книгах, що рясніють безліччю символів, таких, як Книга Обявлення. Про сатану йдеться також у пророчих та історичних книгах.

____________

*Еманація (лат. Emanatio, витікання) - фантастичне пояснення походження будь-чого чи будь-кого внаслідок містичного витікання енергії божества або з якоїсь складнішої сутності (прим. редактора).

ІДОЛИ ТА ІКОНИ

2023-06-23T13:00:49.514Z

У журналі «Православиая Русь» за липень і серпень місяці 1947 року, автор статті «Зброя Правди», який приховав своє ім'я., просить пояснити йому різницю між ідолами та іконами, що ми з радістю і зробимо. По-перше, ми з'ясуємо:

Що таке ідол

Слово «ідол» походить від грецького слова «ідолон» і означає: образ, форму, подобу або зображення людини, тварини, що стали предметом обожнювання і поклоніння. Тепер ми з'ясуємо:

Що таке ікона

Слово «ікона» теж походить від грецького слова «ікон» і означає: образ, портрет, подобу та постать, що стали предметом обожнювання та поклоніння. Тож у визначенні ідола і визначенні ікони немає жодної різниці: ідол і ікона мають одне й те саме значення; тож в очах Бога ікона таке саме беззаконня, як і ідол, і Він називає їх розпустою й розпустою в наступних місцях Свого Слова: (Повторення Закону 7:25; 27:15; 29:17; 9:12; Вихід 34:15; Єзекіїля 16:17). Бог утримує нас від створення ікон для поклоніння наступними словами: «Не роби собі кумира і ніяких зображень (ікон) того, що на небі вгорі, і що на землі внизу, і що у воді нижче землі. Не поклоняйся їм і не служи їм» (Вихід 20:4, 5).

«Твердо тримайте в душах ваших, що ви не бачили жодного образу того дня, коли говорив до вас Єгова на Хориві з середовища вогню, щоб ви не розбестилися і не зробили собі статуй (статуй), зображень (ікон) якого-небудь кумира, що представляють чоловіка чи жінку. ... щоб ви не спокусилися, не вклонилися їм, і не служили їм» (Повторення Закону 4:15-19).

Христос говорить про Бога так: «Бог є дух» (Івана 4:24). «Бога не бачив ніхто ніколи» (Івана 1:18). Апостол Павло повторює слова Ісуса: «Єдиний, що має безсмертя, Який мешкає, у неприступному світлі, Якого ніхто з людей не, бачив і бачити не може» (1 Тимофія 6:16).

Зауважте, що у вищенаведених місцях Слова Божі, Бог Сам каже, що Його ніхто не бачив; Христос каже, що Бога Єгову ніхто не бачив; апостол Павло каже, що Бога Отця з людей ніхто не бачив і бачити не може, і Сам Бог попереджає, щоб люди не робили жодного образу і подоби Його істоти, що представляють чоловіка чи жінку, і не поклонялися їм, і не служили їм, бо це гидота в очах Його, православна й католицька церкви, усупереч усім попередженням Самого Бога та Його Слова, зробили ікону Бога, поклоняються їй і служать їй. Це в очах Божих беззаконня.

Беззаконням в очах Божих є і ікони Георгія Побідоносця з конем і змієм, Миколи Чудотворця і всіх інших. Усе те, чому люди, крім живого і невидимого Бога, поклоняються, моляться, цілують, кадять, падають ниць, ставлять свічки, приносять і кладуть дари, згідно з Божим Словом Біблією, є беззаконня. Послухайте, що Слово Боже говорить про тих, хто думає, що поклоняється не іконам, тобто не фарбам і дошці, а зображеним на іконах: «Вони замінили істину Божу на неправду, і поклонялися, і служили творінню (людині) замість Творця, Який благословенний на віки віків, амінь. Тому віддав їх Бог ганебним пристрастям»... (Римлянам 1:25-32). У служінні Богу Отцю і Його Сину нам не потрібні ні ікони, ні мертві святі ( мощі ), ні обряди. Христос каже: «Бог є Дух, і ті, хто поклоняється Йому, повинні поклонятися в дусі та істині» (Івана 4:24).

Зображення херувимів на стінах Єрусалимського храму (3Цар. 6:29 [1 Царів 6:29, ПНС] ) і над кришкою ковчега заповіту (Вихід 25:17-25) не були зроблені для поклоніння. Ізраїльський народ ніколи їм не поклонявся і навіть під час служінь у храмі ніколи не бачив тих зображень херувимів, які були у святому святих. Навіть і священики, під час служінь у храмі, не бачили їх; тільки лише одного разу на рік бачив їх первосвященик (Левіт 16:2; Євреїв 9:7). Слово Боже забороняє нам поклонятися не тільки зображенням ангелів, а й живим ангелам. Про це йдеться в наступному місці: «Я Іван бачив і чув це. Коли ж почув і побачив, упав до ніг ангела, що показував мені це, щоб поклонитися йому, але він сказав мені: "Дивись, не роби цього, бо я співслужитель тобі, і братам твоїм, пророкам, і тим, хто дотримується слів книги цієї, а Богові вклонись"» (Об’явлення 22:8-9).

Іконопоклоніння було введено в церкву тоді, коли церква почала втрачати силу, святість і страх перед Богом. На початку воно зустріло опір з боку багатьох віруючих. Починаючи з 4-8 століття, в церкві йшла запекла боротьба проти іконопоклоніння. Цей час боротьби церкви має свою особливу назву: «іконоборство». Багато богобоязливих осіб самі відкинули іконопоклоніння і забороняли іншим поклонятися. Але оскільки відступників від істини було набагато більше в церкві, ніж богобоязливих, то перемога залишилася на боці перших.

Що стосується традицій ( преданий ), на які захисники іконопоклоніння посилаються, то Слово Боже говорить нам так: «Дивіться, (браття), щоб хто не захопив вас філософією і порожньою оманою, по переказах людських ( традиціях, преданий), за стихіями (принципах ) світу, а не на вченні Христа» (Колоссянам 2:8). Бог дав нам правило, за яким ми можемо і повинні відрізняти істину від неістини, чисте від нечистого, Боже від небожого - людського. Це правило таке: «Звертайтеся до Закону та свідотства! Якщо вони не говорять, як це Слово (Біблія), то немає в них світла» (Ісаї 8:20). Якщо Слово Боже говорить нам, що зображення (ікони) і статуї суть беззаконня в очах Божих і Господь попереджає нас про покарання смертю за поклоніння і служіння їм, а традиції ( предания ) же якоїсь церкви, навпаки, дозволяє, захищає й навіть заохочує це беззаконня, яке Бог ненавидить, то така традиція ( преданий ) не походить від Бога, а від лукавого, і з такою церквою Бог нічого спільного не має. Боже традиція ніколи не буде суперечити Його написаному слову: воно завжди буде в згоді з Біблією. Бог говорить про тих, хто поклоняється іконам, так: «Проклята людина, що зробить боввана різаного або литого, гидоту для Господа, чин різьбарських рук, і поставить таємно!» (Повторення Закону 27:15). А тих, хто ще має страх перед Богом у своєму серці й бажає служити Йому в дусі та істині, Він закликає вийти з церкви наповненої ідолами: «Яка спільність храму Божого з ідолами?... тому вийдіть із їхнього середовища і відокремтеся, каже Господь, і не торкайтеся нечистого, і Я прийму вас» (2 Коринфян 6:16-17). «Вийди від неї, народ Мій, щоб не брати участь вам у гріхах її і не піддатися виразкам її» (Об'явлення 18:4).

Дорогий читачу, придбай Біблію, читай її, і ти пізнаєш істину, і істина звільнить тебе від усякої мерзоти...

"ЩИРІСТЬ" ЗВЕРНЕННЯ КОНСТЯНТИНА

2023-06-02T18:33:52.872Z

"ЩИРІСТЬ" ЗВЕРНЕННЯ КОНСТЯНТИНА

Уже довгі роки вчені ведуть досить-таки нудну суперечку про щирість звернення Костянтина в християнство. Чимало сучасних фахівців сприймають цю суперечку як марнування часу, хоча спостерігачі, не настільки занурені в тему, як і раніше, думають, що питання це серйозне і важливе. Розпочав цю суперечку 1853 року швейцарський учений Якоб Буркхардт, який заявив у своїй книзі Die Zeit Konstantins des Grossen ("Століття Костянтина Великого"), що кінцевим мотивом навернення стали для Костянтина не релігійні ревнощі, а "всепоглинаюча жага влади". Багато чого можна було б сказати і про сам цей аргумент, але до нього Буркхардт додав такі пояснення: Костянтин, мовляв, побачив у "християнській церкві", яка швидко розвивається, силу, яка допоможе йому завоювати світ, і уклав з нею союз - з особистих амбіцій, анітрохи не цікавлячись ні самою церквою, ні її домаганнями на істину.

Під час суперечки історики наводили безліч свідчень на користь такої точки зору. У римській давнині немає джерела, за яким можна судити про особисті погляди і цілі імператора краще, ніж за монетами. Зображення і написи на монетах дають змогу безпомилково визначити , якої ідеології, поглядів і цінностей дотримувався той чи інший правитель. З огляду на це, варто звернути увагу, що з 310 року на монетах Костянтина з'являються образи Sol Invictus - бога-сонця.

Але ось що особливо вражає і не дає змоги багатьом повірити в "щирість" християнського навернення Костянтина: ті самі образи залишаються на монетах і через роки після битви біля Мільвійського мосту. Якщо Костянтин справді став християнином, чому ж продовжував карбувати на монетах язичницькі зображення?

Ба більше, продовжують прихильники цієї думки: після свого ймовірного навернення і Костянтин, і його близькі висловлювалися про Бога дуже ухильно. Варто звернути увагу на Арку Костянтина, що й донині стоїть неподалік від римського Колізею. Цю Тріумфальну арку спорудив сенат на честь славної перемоги Костянтина над Максенцієм, з нагоди другого візиту Костянтина до Риму 315 року. На арці є напис, що описує цю велику подію; згадується і про те, що перед початком бою Костянтин закликав для себе "божественну" допомогу. Однак прямих згадок християнського Бога тут немає. Навпаки, в дуже загальних і ухильних виразах говориться, що Костянтином керувало "натхнення божества". Якби Костянтин був воістину новонаверненим, невже посоромився б відкрито заявити, що йому допоміг саме християнський Бог?

Ба більше: прихильники нещирості Костянтина вказують на те, що після рішучої битви за Рим Костянтин повівся зовсім не як християнин. Незабаром після перемоги він наказав стратити свого десятирічного племінника, сина Галерія. Який же християнин стане вбивати десятирічну дитину? А ще пізніше - стратив власного старшого сина і спадкоємця Кріспа, а також дружину Фавсту. Вчинки, гідні деспота, а не істинно віруючого!

Абсолютно вірно, що і після подій 312 року Костянтин продовжував використовувати у своїй особистій пропаганді образ Sol Invictus, іноді навіть карбуючи поруч з ликом бога-сонця свій власний профіль.

Нарешті вчені зазначають, що Костянтин охрестився лише на смертному одрі, приблизно через двадцять п'ять років після передбачуваного навернення. Невже лише тоді він нарешті "побачив світ"?

Людство відпали від Бога

2023-06-02T18:14:56.027Z

В мить ока людство втратили багатство в райській землі відразу ж після того, як #відпали від Бога, повіривши змію в його наклепі на Творця. #Порушивши за підказкою сатани заповідь про невкушення плодів з дерева пізнання добра і зла, людина, по суті, здійснила #зраду по відношенню до Бога, #переступив якусь межу щодо свого Творця. І для любові за цією межею місця вже не було. Людина ніби сказала Богові: «Ти кажеш: «Не їж цих плодів, бо помреш»? Я тобі не вірю. Сатана-змій каже, що, скуштувавши їх, я стану у всьому рівним Тобі. Отже, зможу жити без Тебе»

От так і живемо по сьогодні ... без Бога , без любові (1 Ів. 4:16).

#причинистраждань #свобода #вибір #зло #горе #гріх #свободаволі #власнийвибір #біль #сумління

__________________
ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ:
• https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=2399096320246545&id=100004386018193

• https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=2399165766906267&id=100004386018193

• https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=2401265166696327&id=100004386018193

• https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=2397703437052500&id=100004386018193

СУТНІСТЬ ТВОРІННЯ

2023-06-02T18:11:32.619Z

Бог, приймає рішення створити світ, вибрав як головну цінність любов, тим самим Він зробив любов необхідною умовою існування Свого творіння. Справжня, справжня, щира любов може існувати лише у контексті свободи. Це фундаментальний принцип людського буття, настільки важливий, що деяким христианам доводиться нагадувати: хоч би як ви намагалися, ви не змусити жінку полюбити вас. Любов - справжнє любов - буває тільки вільною. Тому, створивши нас любові, Бог залишає нам свободу. Ми повинні бути вільні прийняти Бога або відкинути, інакше наша любов до Нього буде вимушеною, контрольованою, механічною - інакше кажучи, і не любов'ю зовсім. Інших варіантів просто не існує: справжнє і щира любов неможливе без свободи волі.

А тепер спробуйте уявити себе на місці Бога. Вам відомо, що л͇ю͇б͇о͇в͇ не може існувати без свободи, але с͇в͇о͇б͇о͇д͇а͇ ͇в͇і͇д͇к͇р͇и͇в͇а͇є͇ ͇д͇в͇е͇р͇і͇ ͇а͇н͇т͇и͇п͇о͇д͇а͇м͇ ͇л͇ю͇б͇о͇в͇і͇ ͇: байдужості, зневаги, осміяння, приниження, а зрештою - ненависті, гріха та зла. Уявляєте цю дилему? Бог знає, що с͇в͇о͇б͇о͇д͇а͇ ͇в͇і͇д͇ч͇и͇н͇я͇є͇ ͇д͇в͇е͇р͇і͇ ͇з͇л͇у͇, проте якщо зачинити ці двері перед злом, то в них не зможе увійти і справжня любов. Свобода спонукає мільйони людей шукати Бога, але безліч інших завдяки свободі шукають лише насолод. Якщо в нашому світі існують і люблячий Бог, і зло, то єдиний логічний висновок такий: Бог настільки цінує любов між Собою та Своїм творінням, що готовий відкласти Свій праведний суд над світом. Слід, однак, пам'ятати, що відкладений суд – це все одно суд; можливо, він відбудеться не тоді, коли ви цього чекаєте або на це розраховуєте, але він відбудеться. Зараз зло править бал, але настане година, коли йому доведеться тримати відповідь.

#любов #свобода_волі #гріх #зло #страждання

Адам та Єва зробили те, що зробили

2023-06-02T18:10:53.262Z

Адам та Єва зробили те, що зробили. Сам Бог судив їх. Сталося падіння, і воно відразу ж позначилося на обох. Перше, що вони випробували, це почуття сорому один перед одним. Вони відчули і свою повну безпорадність, оскільки їх захист був зруйнований. Порушилися сердечні стосунки з Богом та один з одним. Якими нещасними вони виявились!

Спілкування з Богом порушилося, зустрічі та одкровення Його припинилися, вони були вигнані з земного раю. Розлука з Богом, який був джерелом їхнього щастя і радості життя, була найважчим наслідком їхнього гріхопадіння. Гріх і смерть увійшли в Адама та Єву і стали причиною всіх подальших бід і страждань їх самих та їхніх нащадків. Вони втратили владу і право над землею, яка тепер перейшла до рук узурпатора і шахрая сатани (Луки 4:6), а люди стали рабами землі, її стихій та її тернів. Тепер уже ні їхній розум, ні душа не про освітлюється спілкуванням з Богом. І в душах їх стало темно, як у могилі, і похмуро, як у самого занепалого херувима...

#непослух #гріх #зло #страждання #смерть