хва вітчер 🌙

Селия Ранделл

2024-11-04T15:15:52.605Z

выпускной Академии Звездного Света

Камеристка усадьбы «Ветряной Пик», полуэльфийка и маг со специальностью «Говорящая со Звездами». После десяти лет служения дому Инес по контракту, осталась со своей хозяйкой. Самая близкая к леди из всех слуг особняка, сама госпожа даже обращается к ней как к близкой подруге.

«Мисс Селия — луч света в мрачном доме Ветряного Пика, единственная, кто смеет оживлять подавляющую и печальную атмосферу усадьбы своим остроумием и легким сарказмом. Как полуэльфийка, она наделена природной грацией и почти магическим шармом, что делает ее немного неуместной среди мрачных стен, но, кажется, ей это нравится. Ее улыбка всегда чуть лукавая, словно она знает что-то, что другим недоступно, и использует это знание, чтобы добавить иронии в любую ситуацию.

Мисс Селия обладает бойким языком и острым умом, она не боится поддразнить госпожу Юнифе, даже если та в мрачном настроении. Наоборот, ей кажется, что это ее долг — расшевелить леди, заставить ту вырваться хоть на мгновение из глубин вечной тоски. Она часто позволяет себе вольные высказывания, как бы проверяя границы, но делает это с такой лукавой привязанностью, что наша госпожа никогда не обижается.

Несмотря на внешнюю беззаботность, мисс Селия по-настоящему предана леди Юнифе. Её любовь к госпоже глубока и искренна, даже если она не демонстрирует это открыто. Мисс Селия понимает природу чувств нашей леди лучше других и осознает её боль, поэтому, возможно, и старается привнести немного легкости в её жизнь, даже зная, что ее усилия временами бесполезны.

За маской сарказма скрывается тонкая проницательность: мисс Селия прекрасно понимает, что происходит вокруг, и всегда готова защитить госпожу Юнифе. В критический момент она, как и все мы, встанет на сторону леди, даже не раздумывая. Для нее госпожа Юнифе — не просто хозяйка, а близкий друг, почти семья, которую она никогда не оставит, сколько бы лет ни прошло.»

(из рассказа одной из служанок «Ветряного Пика»)

Юнифе Велиона фон Инес

2024-11-04T14:59:11.889Z

«Месть» звучит слишком жестоко. Я предпочитаю называть это «возвращением услуги».

Юнифе Велиона ~~де Эштейн~~ фон Инес.

Какой могла быть жизнь единственной дочери императора, кронпринцессы столь огромных владений? Беззаботной, полной подарков и любви всех вокруг? Совсем нет.

— Ваше Высочество! Ваше Вы...сочество! Вот же невоспитанная девчонка... Ваше Высочество! — пожилая гувернантка охала и ахала, подримаясь на очередной этаж императорского дворца ради поисков своей нерадивой ученицы. Стук дерева об дерево донесся до ее ушей и она выглянула в окно, машинально всплеснув руками. когда в глаза бросилась фигурка девочки с длинными, черными волосами, что были собраны в хвост. — Опять к мальчишкам сбежала! Ох, чертовы ступеньки....Тенебрис их побери... Великий Люц, дай мне сил... — женщина коснулась тремя пальцами губ в молитвенном жесте и поспешила вниз, где кронпринцесса старательно парировала деревянным мечом удары учеников рыцарей. Лишь только заметив грузную фигуру придворной дамы, дети бросились врассыпную, и так бы и бегала она за ними дальше, если бы мимо не проходил капитан королевской стражи. Миг — и девочка уже трепыхалась у него в руках, словно птичка, размахивая руками, ногами и деревянным мечом в попытках попасть рыцарю в какое-нибудь чувствительное место. Угодив в руки своей гувернантки, она, нахохлившись, бросила на него взгляд из-род челки и выпалила.— Когда я стану императрицей, я тебя казню! — игнорируя охи воспитательницы, она демонстративно отвернулась, пока мужчина выдал негромкий смешок.— Буду этого с нетерпением ждать, моя госпожа.

С раннего детства, принцессу ждали уроки по политике и государственному управлению, математика, астрономия, история, философия, экономика, дипломатия, военное искусство и многие другие занятия, включительно с игрой на фортепиано и арфе, пением и рисованием. А уж этикету учителя уделяли особое внимание, оттачивая настолько, что спину девочки можно было сравнить со стеной и последняя бы проиграла. Утомительные уроки длились бесконечно, ломая озорного и игривого ребенка и перековывая его в достойного трона будущего правителя. Со временем Юнифе научилась искать удовольствие в страницах книг и бесконечнвх лекций, превращаясь в очаровательную молодую леди. Впрочем, не забывала она и про фехтование, втайне тренируясь с тем самым стражем, поторый когда-то поймал ее, сдав в руки гувернантке. Капитан заслужил милость принцессы своим исключительным мастерством, и самолично отчитывался Императору об ее успехах. А когда, с наступлением ее пятнадцатилетия, отец стал каждый вечер звать ее в свои покои, обучая таинственной и могущественной магии семьи Эштейн, дарованной им еще великой богиней луны и магии Селен, девушка окончательно уверилась в своем будущем, где она займет трон и станет править Империей.

Да только времена имеют свойство меняться.

— Юнифе, постой, — светловолосая девушка неслась по пятам за брюнеткой в мундире, твердо шагавшей по коридорам дворца. Путаясь в платье, она не поспевала за кронпринцессой, привыкшей к ежедневным пробежкам. Но вот ей удалось схватить наследницу за руку, и та резко развернулась, вперив в собеседницу разьяренный взгляд карих глаз. — Выслушай меня, мы же подруги, прошу, пойми...— Подруги? — ядовито ухмыльнувшись, отозвалась та, хохотнув. — Тело моей матери в гробу еще не остыло, а ты уже лежишь в кровати моего отца и собираешься за него замуж! Мой отец, Бриенна! После этого ты смеешь называть себя моей подругой?— Я лишь выполняю свой долг перед страной. — заламывая руки, причитала блондинка, цепляясь за Юнифе и рыдая так, будто бы слезы могли разжалобить принцессу. Но та лишь выдернула свои кисти из цепкой хватки девушки, окинув ее последним, выражающим отвращение, взглядом, и удалилась прочь, оставив Бриенну давиться слезами на полу.

Кронпринцесса знала, что самолично ее бывшая подруга вряд ли бы легла под Императора, пускай их семья, благодаря дару Селен, и жила намного дольше среднестатистического человека, и в свои шестьдесят с лишним, ее отец выглядел как тридцатилетний мужчина в самом расцвете сил. Скорее всего, мать Бриенны, советница из Круга Пяти, сама подсунула монарху свою дочь, убедив его в том, что ему нельзя долго оставаться неженатым. Эти разговоры гуляли по замку все две недели после смерти императрицы от болезни. Но меньше всего Юнифе ожидала, что когда она утром прийдет справиться о здоровье отца, в его ложе окажется обнаженная Бриенна. Та, с которой они в детстве играли в куклы и сидели на долгих и скучных уроках этикета. Та самая Бриенна, которая ночевала у нее в комнате и брала платья поносить. Принцесса чувствовала себя вдвойне преданной. Втройне, если считать обиду за мать, после трагической смерти которой и месяца не прошло. Острая, почти физическая боль захлестывала Юнифе, не давая дышать полной грудью, ломая уверенность в себе. Все, что она считала прочным — дружба, доверие, семейная честь — казалось теперь иллюзией, замком из песка, который обрушился под натиском волн, оставляя ее в полном одиночестве с собственными мыслями и чудовищами, которые жили в самых темных закутках ее сознания, ожидая, когда же стойкость принцессы ослабнет.

А затем миру обьявили о беременности Бриенны.

Новая императрица все еще не оставляла надежд наладить отношения с бывшей подругой, так же как и император, но принцесса четко запомнила, что предательство живет там, где его меньше всего ждешь, а в мире власти и амбиций привязанности становятся оружием. Потому лишь продолжала исполнять доверенные ей обязанности, стараясь игнорировать слухи о том, что если Бриенна родит мальчика, наследником престола станет он, а не Юнифе. Такого ведь попросту не может быть. Отец ведь так не поступит, верно? Она же всю жизнь готовилась к этому, этого не будет, не будет, не бу...

«Славьте Киерана, будущего наследника престола Эштейн!!»

Что...Что?Как же так....А как же... я?Почему........Не позволю.

— Ты не можешь так со мной поступать! — Император поднял голову от бумаг, глядя на свою дочь, влетевшую в его кабинет, словно фурия. — Я всю жизнь работала, я все отдала, я...— Я, я, я, я! — оборвал ее отец раздраженно, возвращая перо в чернильницу. — Я должен думать об Империи, Юнифе. Не о твоих нежных, девичьих чувствах. Теперь есть твой брат, передашь ему все знания и полномочия, сможешь вышивать, рисовать, ходить на балы. А главное, ты выйдешь замуж за хорошего человека и родишь прекрасных детишек. И я увижу внуков, а то, боялся что ты совсем меня без них оставишь...— Но я же готовилась...— К чему? Пойми, Юнифе, народ империи и Совет скорее спалят наш дворец, чем позволят женщине сесть на трон. Поигралась в кронпринцессу? Игры закончились...— Это мы еще посмотрим, — прошептала девушка и вышла прочь так же стремительно, как и зашла, оставив отца встревоженно глядеть ей вслед.

Зря Император клеветал на народ, считая, что те не пожелают видеть своим следующим монархом Императрицу — кронпринцесса быстро набирала сторонников. Среди простого народа, следи дворян и горожан и даже среди студентов Академии Звездного Света находились готовые следовать за ней, потому что видели и знали, сколько всего она сделала для страны. Она занималась благотворительностью, открывала школы и библиотеки для бедных, реформировала чтобы защиты магов, и все это лишь для того, чтобы доказать отцу, что место наследницы должно остаться за ней. Но тот полностью игнорировал свершения дочери, прекратив даже их совместные занятия магией. И Юнифе уже было окончательно утратила надежду на решение конфликта, как внезапно ее позвали в тронный зал. Неужели отец передумал? Неужели наконец-то поверил в нее? У нее получилось?

— Заходи, дорогая, — голос Императора гулко звучал в огромном зале, эхом отбиваясь от стен, и девушке не оставалось ничего, проме как послушаться. Она остановилась перед самым троном, почтительно склонив голову, и стояла так, пока отец жестом не позволил ей выпрямиться. — Я слышал о твоих достижениях. Вижу, уроки твоих наставников не прошли зря.

— Стараюсь не разочаровывать своих учителей, — снова склонила голову та, удивленно следа за тем, как монарх поднялся с шикарного трона, жестом указывая ей на него. — Отец?— Присядь, милая. Рано или поздно ты ведь займешь его. Попробуй привыкнуть к ощущению, — слабо улыбнулся тот одними губами, пристально следя за каждым действием дочери.— Правда? Ты правда! — уголек надежды, тлевший в ее сердце, снова разгорелся, и девушка поднялась по ступеням, немного помедлив, прежде чем сесть на трон, расположив руки на подлокотниках. — Отец, я...— Ты хотела его — ты его получила. Реймс, приступайте, — холодно оборвал ее тот, и руки девушки оказались скованы странными веревками, в которых Юнифе тот час же узнала оковы, что используют солдаты на фронте для сковывания демонов. Из-за трона медленным шагом вышел мужчина, в котором кронпринцесса тут же узнала одного из членов Совета Пяти: первородного вампира герцога фон Инес. Тот одарил ее озорным взглядом и заговорщически ухмыльнулся, прежде чем оказаться прямо перед ней.— Папа? — встревоженно позвала она, но Император одарил ее ледяным взглядом, прежде чем кивнуть вампиру. Тот час же руку принцессы пронзила адская боль. — Папа! Папа, пожалуйста, не надо! Папа, умоляю, не надо, папа! Па...па...по..моги...— Я не могу позволить тебе навредить Киерану, — жестко отчеканил он, глядя как в глазах его дочери угасает жизнь. — А так ты будешь жить, но... будешь под контролем... Юнифе фон Инес.

Боль.

Голод.

Голод Голод Голод Голод Голод ГоЛОД ГОЛОД ГОЛОД ГОЛО....

Снова боль. Лучше боль, чем голод.

Папа, спаси меня, я больше так не буду...

(потертые записи на полу Башни Заточения в замке Фон Инес.)

Очень скоро она поняла, что сопротивление бесполезно. Герцогу фон Инесу нравилось приносить боль, и он знал изощренные способы того, как это сделать. Он морил ее голодом, жег раскаленным железом, оставлял гореть на солнце, насиловал, делал все, чтобы сломать. Сломать так, чтобы не единого желания к сопротивлению не осталось. И она похоронила в себе огонь, горевший в ее душе, подчинилась, стала его марионеткой, послушной и тихой, словно тень. Не возражая отправилась на войну, не возражая убивала демонов новообретенными силами вампира, не возражая являлась по первому же зову. Довольный, герцог отпустил ее, пожаловав поместье Ветряной Пик и пару городков вокруг него. Расщедрившись, он даже позволил бывшей принцессе самой набрать себе прислугу, пристально наблюдая за тем, как худая бледная фигура с угольно-черными волосами и бледной кожей скрывается в воротах старинной усадьбы. Чтож, долг перед императором полностью выполнен: Юнифе сдалась и больше не принесет проблем.

И только жители Ветряного Пика знали, насколько сильно он неправ.

Hwang Yeji (Itzy)

2023-03-29T21:40:04.884Z

,, Усі ми зламані. Усі на свій лад і в місцях, які ніхто не може бачити.''

i. Хван Йеджі. ¦¦ Фенхуан (фенікс).

ii. Двадцять один повний рік ¦¦ Двадцять шосте травня двi тисячi першого року ¦¦ дівчина ¦¦ сто шістдесят сім сантиметрів.

хван йеджі це руде волосся, що спадає важкою копицею на спину;; це серйозний погляд карих очей;; це легкий, солодкуватий запах лілій;; це м'який та мелодійний голос;; це невеличкі мозолі від струн на пальцях;; це купа книжок в сумці;; це довгі спідниці і бантики в волоссі;; смак холодної кави;; це холодні руки та спроби відігрітись;; йеджі це море: спершу тепла і ніжна, а наступної миті вже холодна і бурхлива;; це грати на скрипці у лісі під дощем, використовуючи шум крапель як метроном;; це підспівувати пісням з навушників та вдаштовувати караоке в душі;; це портрети на полях зошитів;; йеджі це стилус від планшету за вухом та окуляри на носі;; гель для душу з запахом яблука;; дзвінкий сміх та щира посмішка.

ііі. місце народження: Шітоу, Вільна Республіка Корея.
місце проживання: Шітоу, Вільна Республіка Корея.

іv. обрана.

v. студентка факультету журналістики, стажер у Віснику Шітоу.

vi. гілка Селенії, здібність — емпатія.

„Я була мрійницею, народженою у Дворі Жахітть. І я вибралася.”

vii. З відкритого вікна невисокої двоповерхової будівлі, з дверима, розмальованими чиєюсь рукою квітковим візерунком, долинає спів жінки, що підлаштовується під акторів мюзиклу, чиї голоси лунають з динаміків, ніби уявляючи, що стоїть на сцені Бродвею, серед тих розкішно вдягнутих людей. Кожна деталь меблів, здається, підспівує їй, промені світла, що створюють невеликі калюжки сяйва на підлозі, подібні до софітів, і коли чоловік у м'якому светрі без рукавів і в трошки пом'ятій білій сорочці виходить з коридору у вітальню і поправляє на носі окуляри в квадратній оправі, він піднімає голову від екрану планшета і посміхається дружині так ніби зі всіх людей у світі, для нього існує лише вона. Так і було. Винятками були тільки їхні діти: старший син Темін і молодша дочка Йеджі, що зараз виглядали з іншої кімнати, спостерігаючи за батьками. Починався звичайний ранок суботи.

Хван Йеджі народилася двадцять шостого травня в сім'ї Айзека Хвана та Афіни Лі, двох вчених, що працювали викладачами в університеті міста Шітоу і стала довгоочікуваною другою дитиною в сім'ї. Першим був її брат, старший на чотири роки. Попри всі упередження, що діти, тим паче різностатеві, зазвичай не уживаються, маленька Йеджі не відходила від Теміна, що вирішив, немов це його особистий обов'язок, познайомити сестру з навколишнім світом. Ім'я брата стало її першим словом, а розбивши на вулиці коліна або зламавши іграшку, вона бігла спочатку до нього, незмінно потрапляючи в теплі обійми. Після грози, батьки завжди знаходили її в ліжку старшого брата, наслідуючи його приклад вона вперто вчилася читати і писати, а коли він практикував п'єси на роялі у вітальні, могла годинами нерухомо сидіти на дивані, спостерігаючи за тим, як хлопчик натискає на біло-чорні клавіші. Афіна навіть думала віддати доньку на скрипку, щоб потім вони з Теміном могли акомпанувати один одному. І коли на свій п'ятий день народження Йеджі розгорнула подарунок, побачивши там футляр, що за формою нагадував грушу, вона мовчки кинулася обіймати батьків, бо мрія вміти грати таку ж чудову музику, як Темін, не покидала її, а тепер вони могли б робити її разом. І нічого дівчинка так сильно не чекала, як кінця занять у підготовчій школі та автобусі, що відвозив її до жінки, що колись була професійною скрипалькою у філармонії Шітоу. Вона була знайома з Айзеком, тому підходила до навчання його дочки з усією відповідальністю, а та не пропускала жодного заняття, мріючи грати разом із братом. Стояти на одній сцені, залитій софітами, в гарній блискучій сукні, і слухати оплески, призначені лише їм двом.

— Rytsa, issa jorrāelagon, — знайомий голос змушує Йеджі підстрибнути і ледь не впасти зі стільця, підставленого під кухонну стільницю з метою дістати з верхньої полиці поставлене туди Афіною печиво. Знайомі руки допомагають їй утриматися і брат спирається на стіл із усмішкою, гідною хитрого лиса.
— Jikagon qrīdrughagon nykeā ziry jāhor ūndegon issa, — шипить дівчинка, хитнувши головою, через що резинка злітає і заплетена вранці татом косиця розпадається довгою копицею важкого волосся по плечах. Вони давно вичитали про цю мову в книзі, що лежала на батьківському столі, і вирішили зробити її таємною для них двох, бо сильмарин розуміли батьки, а дітям все ж таки хотілося мати якісь свої секрети.
— Ziry iksos daor rea, ziry foun nykeā arlie dīnagon, — хитає головою Темін, і знімає зі стільця сестру, приставивши палець їй до губ. Разом вони повертають стілець на місце і прокрадаються до спальні батьків, повз невелику сімейну бібліотеку, що служила одночасно кабінетом Айзека та читальнею Афіни — вони не хотіли розлучатися навіть під час роботи. Хлопчик вказує на квітчасту коробку на полиці і піднімає Йеджі, щоб вона стягнула її вниз. Набивши кишені печивом, вони повертають уже напівпорожню схованку назад і так само тихо пробираються в кімнату молодшої, пирснувши від сміху, як тільки з тихим стуком зачиняються двері.

Звичайно батьки про все знали. Тому й ховали солодощі на найвидніших місцях, спостерігаючи потім, як їхні діти виявляють дива взаємовиручки. Але ввечері все одно вдають, що зляться і переховують печиво знову, знаючи, що цього разу за ними простежила дочка і що, варто було їм залишити коробку, вона помчала до брата і вони почали знову виношувати план викрадення солодощів.

Хван Йеджі дуже сильно любила свою сім'ю.

„Вона залишиться сильною навіть із зв'язаними за спиною руками, навіть із прив'язаним до ноги свинцевим ядром.”

Коли дівчинці виповнюється шість років, а Теміну одинадцять, батьки починають поводитися якось дивно: придивлятися до сина, намагатися тримати їх з дочкою окремо, щоб викликати у хлопчика сильне невдоволення, поки одного прекрасного дня його очі не чорніють на очах у сестри. Вона, звичайно, лякається, але глянувши на полегшення батьків, розуміє, що мабуть так і треба, і саме цього вони зо дня на день і чекали. Наступної ночі вони йдуть у якесь чарівно гарне місце, і Йеджі майже навіть не спить, спостерігаючи за чарівним дійством, що розгорталося на її очах. До своїх одинадцяти вона так і не зрозуміє, що відбувалося тоді, запам'ятавши лише те, як з гордим виразом переглядалися Афіна та Айзек, дивлячись на своїх дітей. Можливо, вони б і могли повідомити дочки про той ритуал, що проводився тоді, через місяць після одинадцятиріччя сина, але вирішили не перевантажувати її думки надприродним, тоді коли вона тільки мала йти до школи і знайомитися з новими однокласниками. В новому навчальному закладі вона не знаходить друзів — діти там їй просто нецікаві, адже вони не мають вдома скрипки та фортепіано, їхні батьки не читають їм на ніч основи теорії струн і не водять щороку на сходки рольовиків, переодягаючись у ельфів. Вже тоді Йеджі знову розуміє — нікого краще і дорожче за сім'ю для неї немає. І не буде.

— Афіно, сховай Теміна. — у блакитних очах Айзека — тривога, але голос твердий і непохитний, пом'якшується лише тоді, коли погляд падає на дочку, що застигла в дверях. — Мила, біжи за мамою до кімнати. Тобі не можна зараз тут знаходитись. — Дівчинка слухняно киває і йде слідом за рештою членів своєї сім'ї, залишаючи батька одного. Чоловік поправляє окуляри і знімає неіснуючі порошинки з пуловера, перед тим, як у двері стукають. Почекавши пару моментів, він відчиняє двері і перегороджує своїм тілом шлях для невідомого гостя, чиї схожі на сталь очі звужуються, а посмішка не обіцяє нічого доброго.
— Ви що, не радієте мені, любий друже? — питає він і будь-хто б уловив у питанні приховану загрозу. Уловлює її й Айзек, але пропускати незнайомця до будинку не поспішає, через що той швидко підтискає губи. — Гаразд, поговоримо тут. У вас є те, чого я хочу, — із цими словами чоловік дістає чекову книжку з кишені, а з рук високого охоронця отримує олівець, заносячи над порожнім листом. — Я пропоную вам угоду.
— Ви з глузду з'їхали! Я не продам вам сина! — Хван-старший майже випльовує ці слова, що прийшов в обличчя, на що той усміхається з глузуванням.
— Усіх можна купити, якщо знати суму. Скільки?
— Ідіть до біса, — Айзек, що ніколи не підвищував голосу, вже майже кричить, стискаючи руки в кулаки, і усмішка незнайомця переростає в глузливий оскал, поки він ховає чекову книжку назад у кишеню піджака.
— Це ми ще подивимось. До зустрічі, містере Хван. Передавайте привіт дружині.

Кров, кров, навколо кров. Треба вибратися і допомогти, ось тільки як це зробити, якщо ти — шестирічна дівчинка, яку ще й зв'язали? По миловидному личку, забризканому червоною рідиною, стікають сльози, коли погляд падає на побитих батьків. Афіна майже гарчить, наче вовчиця, на чиїх дітей напали, а Айзек...

— Тата вбили першим, якимось дивним чорним ножем, ніби зі скла. Було стільки крові, ніби її всю всмоктував наш білий ворсистий килим, — дівчинка дивилася прямо в очі поліцейського, на її обличчі не ворухнувся жоден м'яз. — Потім вони вдарили мене по голові і світ потемнів. Я прийшла до тями вже коли ми з мамою були зв'язані, а той дядечко стояв перед нами.
— Ти його знала? — Детектив Семюел Лі спирався ліктями на стіл і невідривно дивився на дитину перед ним. Йеджі була з ніг до голови вкрита кров'ю, за винятком доріжок від сліз на щоках — їй навіть не дали відмитися, одразу ж замкнувши в допитній, ніби всерйоз вважали, що шестирічна дитина здатна створити... таке. Від того видовища одного з патрульних навіть знудило.
— Ні, але він приходив до батька. Я чула голос, - дівчинка відповідала рівно і беземоційно, дивлячись прямо в очі поліцейському, від чого йому було трохи не по собі.
— Він погрожував йому?
— Не пам'ятаю. Тільки пам'ятаю, що тато на нього кричав. Тато ніколи раніше не кричав, — детектив робить на листочку пару позначок і жестом просить дитину продовжувати розповідь. — Дядечко хотів дізнатися, де мій брат, Темін, а мама не хотіла говорити. Тоді він ударив її ножем і на мене потрапила кров. — жодної емоції не з'явилося на дитячому обличчі і полісмен серйозно стурбувався, поки не помітив, як стиснуті до побіління кісточок пальців кулачки дівчинки і зрозумів, що насправді в неї всього-лише таким чином працює психологічний захист. — Він довго знущався з неї і бив, так що майже залив кров'ю мене всю, але вона залишалася живою, а її сережки ніби блищали золотим, як від падіння сонячних променів. І тоді він почув сирени і витяг пістолет, вистріливши в неї впритул. — Семюел досі пам'ятав цю картину — прекрасне, судячи з фотографій, жіноче обличчя, ніби вибухнуло. І якщо навіть йому стало погано, то як дитина з таким спокоєм може про це говорити? — Дядечко втік через вікно, а мене відв'язали поліцейські. Скажіть, а ви знайшли мого брата?
— На жаль, ще ні, — детектив сам зненавидів себе через те, як від його слів згас прихований спалах надії в дитячих очах. І лише тоді Хван Йеджі, єдина, що вижила з тих, хто знаходився в їхньому домі того фатального вечора, не витримала. Схлип, потім другий, і ось уже дівчинка ридає навзрид.
— Мамочко... тату...Те... будь ласка, дайте мені прокинутися, — у Семюела щемить серце і він незграбно обіймає тремтячу дитину, обіцяючи самому собі, що точно знайде вбивць її родини. І Лі Теміна, якщо він ще живий.

(З матеріалів справи #765 «Справа про вбивство Айзека Хвана та Афіни Лі». Допит свідка Йеджі Хван, дочки жертв.)

Шестирічна Йеджі потрапила під опіку старшої сестри своєї матері — незаміжньої та бездітної Гестії Лі, що намагалася стати їй родиною лише... напевно все ж таки перший тиждень. Потім же дитина, що вічно кричала від жаху ночами їй набридла, і вона стала проводити ночі не вдома, допоки дівчинка не змирилася, що ніхто не врятує її від кошмарів, якщо вона кричатиме. Тато більше не зайде у своїй безглуздо величезній піжамі і не почне розповідати їй принцип роботи парового двигуна, смішно мружачи очі без окулярів. Мама більше не впливе в кімнату у своїй довгій нічній сукні, в тіарі і з накладними ельфійськими вухами, прекрасна, як Галадріель з Володаря Перстнiв, і не почне співати їй свою улюблену колискову — пісню з гри Dragon Age. Брат більше не забере її спати до своєї кімнати, стискаючи в обіймах і обіцяючи захистити від поганих снів. Вона залишилася зовсім сама і нікому не потрібна. Так було доти, доки Гестія, роздратована вічною присутністю дитини в будинку, не віддала її на фігурне катання. І так дівчинка отримала найкращого друга — фігуристку у відставці, а нині тренерку пані Ім Мієн. І як це завжди бувало, коли Йеджі щось подобалося, воно ставало метою всього її існування. Не забувала вона і про скрипку, що стала однією з двох єдиних речей, що дівчинка забрала з дому батьків — другим був кулон її брата у вигляді басового ключа. Такий самий, тільки скрипковий, висів завжди і на її шиї, а вона дуже хотіла вірити, що Темін ще живий, тільки десь загубився, і його ось-ось знайдуть, і тому засинала завжди стискаючи підвіски в руках, ніби це могло прискорити повернення брата. І посвята в одинадцять років вже не здається такою чарівною — дівчинка лише отримує білястий шрам у вигляді півмісяця на зап'ясті і мовчки йде, навіть не поцікавившись, що за силу отримала.

Згодом вона все ж дізнається про це самотужки.

„Я люблю кататися на ковзанах, блищати, літати поверхнею льоду, коли люди плескають тобі. Це дивовижне відчуття.”

Перший конкурс, перша перемога. І перший грошовий приз. І тут вже тітка Гестія раптово повертається в життя племінниці, солодко посміхаючись і відбираючи все, до копійки, називаючи це платнею за проживання. Другий конкурс, друга перемога, і приз знову повторює долю попереднього, а там уже опікунка входить у смак, і життя Йеджі перетворюється на повне пекло. Щоденні виснажливі тренування допізна, недоїдання, синці на руках і ногах, недосип стали її одвічними супутниками, і навіть Мієн не могла витягнути вихованку з чіпких рук Гестії Лі, яка буквально звихнулась на тому, щоб витрушувати з племінниці гроші. Будь-якими способами. Вона реєструвала дівчинку на всіх конкурсах, витрачалася на костюми, щоб потім не залишити від виграшу жодної копійки. Щоденні приниження, ляпаси — все це ховалося за фасадом жінки, яка грала перед іншими добру та добропорядну. Але останньою краплею, після якої Йеджі зрозуміла, що тітонька для неї не друг, стала скрипка. Її скрипка, яку їй на п'ятиріччя подарували батьки. Вона, як завжди, у неділю повернулася в комірчину на горищі, що була її кімнатою і дістала інструмент із футляра, любовно провівши по ньому рукою. Далі все йшло звичною, вже обкатаною дорогою: акуратно дістаєш смичок, каніфолиш його, намагаючись, щоб вся поверхня була оброблена, і встановлюєш скрипку на плечі, готуючись по пам'яті зіграти що-небудь із улюбленого її батьком Айзеком Бетховена. Але варто лише почати, як двері відчиняються, майже вилітаючи з петель, і Гестія видирає з тонких ручок інструмент, хапаючи племінницю за довге волосся.
— Що, маленька погань, розслабилася? Хто тобі дозволив? Ти тут живеш, їси мою їжу, і що, думаєш це все безкоштовно? І замість подяки та тренувань, сидиш розважаєшся із цим шматком лайна. Ну нічого, більше ти не зможеш на ньому грати, — відштовхнувши Йеджі, жінка розмахується і під крик дівчинки кидає скрипку в стіну. Гриф ламається, а замість нього тріскається світ Хван, і вона сама не помічає, як її очі наче грозові хмари затягують. Потужність її сили ставить тітку на коліна, змушуючи відчувати такий тваринний жах, що та бурмоче щось про пощаду і клянеться віднести інструмент у ремонт, але щось усередині Йеджі знає — Гестія бреше. І вона вже обрушила б весь свій гнів на родичку, якби не удар по голові, який змусив її втратити свідомість. Це ззаду підкрався кавалер хазяйки будинку, що обрушив на дівчинку купу книжок.

Коли вона прийшла до тями, зламана скрипка так само лежала під стіною, а на пальцях з двох боків вже були встановлені два чорні кільця. Це були блокатори, циє завдання було перебити імпульс її здібностей, якщо вона намагатиметься використати їх на інших людях. Забравши з дерев'яних уламків шматочок, де стояло її ім'я, вирізане там на замовлення, вона склала його в коробочку з-під чаю, де зберігала всі свої "скарби". Їх, як і раніше, було всього два.
Таким чином життя Йеджі і розкололося на "до" і "після", і все б і далі так тривало, якби за тиждень до шістнадцятиліття тітка не відвела б її в чийсь великий будинок, представивши якомусь чоловікові, чиє обличчя було приховано у тінях. За його наказом, Гестія почала зривати з племінниці одяг, незважаючи на всі протести, а коли дівчина відмовилася знімати нижню білизну, взагалі розрізала її ножицями, змушуючи підлітка, що ридала від жаху, прикривати все руками і буквально вибігти з дому, коли господар відпустив, ще й віддавши їй мерзенний халат, що пах потом, щоб прикритися. На запитання "Хто це був?" Йеджі отримала лаконічну відповідь "Спонсор" і з наростаючою панікою усвідомила, що тітка збирається продати її після наступної перемоги, адже їй ось-ось виповниться шістнадцять, вік згоди. І дівчина просить тренерку допомогти, і та обіцяє щось придумати в момент, коли в червоному із золотим оздобленням костюмі прекрасного фенікса, Хван виходить на лід.

«Next to skate, representing the Free Republic of Korea, Yeji Hwang!»

Вдих.

Вона зможе.

Перші звуки музики і Йеджі зривається з місця, повільно повертаючись і набираючи швидкість. Не забуваючи про рухи руками, вона золотим вогнем мчить льодом, виконуючи кожну фігуру бездоганно, зриваючи оплески за оплесками і готуючись до найскладнішого. На приспіві дівчина має виконати четверний сальхів, потім потрійний лутц і завершити все це гарним обертанням. І повний зал глядачів вибухає, коли кожен елемент ідеальний, а на губах Йеджі з'являється спокійна посмішка. Шпагат, подвійний тулуп, кантилевер — все виконується ідеально, як і належить льодовій королеві, судді встають один за одним, не бажаючи пропустити жодної секунди "польоту Фенікса", як уже назвав її номер коментатор. І дівчина впевнена у своєму успіху, перше місце вже забезпечене, навіть якщо вона й помилиться наприкінці. А вона не помилиться. Музика підходить до свого завершення і Йеджі виходить на стартову позицію акселя, збираючись зробити четверний і поставити новий світовий рекорд — адже може, якщо про неї будуть говорити по телевізору, її знайде Темін. Та тільки в останній момент на очі їй трапляється тітка Гестія і... цей загадковий "Спонсор". Від жаху у дівчини заходиться серце і вона робить фатальну помилку, невірно приземляючись і страшно падаючи. Тріск кісток, здавалося б, віддався у всьому її тілі, а жахливий біль пронизав ногу.
Вона перемогла, навіть попри помилку. Тільки навряд чи їй дозволять повернутися на лід, не після того, як лікарі по шматочках збиратимуть їй стегнову кістку. «Фенікс згорів у своєму яскравому полум'ї», так напишуть у газеті, а Йеджі вважатиме це жорстоким глузуванням, поки травматолог намагатиметься підібрати висловлювання, щоб пом'якше повідомити її про перелом.

„Можливо особа в дзеркалі псувала життя не тільки мені, а й оточуючим.”

Колеса інвалідного крісла з легким шарудінням ковзають доріжкою лікарняного парку, поки дівчина в ньому завзято провертає їх руками. Вона бачила там озеро і просто зобов'язана була туди дістатися, лише тому, що навіть перелом ноги не має права зупиняти її. Тільки місце біля берега вже зайняте і вона з досадою хмикає, змушуючи юнака з усіяним синцями обличчям повернути голову на звук, дивлячись на несподівану компаньйонку.
— Хто це тебе так? — вона витягає навушник з вуха і намагається під'їхати ближче, але чіпляється за палицю, що лежить на землі, і ледве не вилітає з крісла, тихо лаючись. Якби незнайомий хлопець не піднявся, допомагаючи каталці знову стати рівно, напевно вона вже була б головою в озері.
— Батько, — лаконічно відповідає той і простягає руку. — Я Теян. Ю Теян.
— Приємно познайомитись, Ю Теяне — дівчина посміхається і тисне чужу долоню. — Хван Йеджі. Дуже хотілося б послухати твою історію, якщо хочеш поділитися, звісно. — вона заглядає в чужі очі і знову хмикає, коли бачить у них сумніви. — Ну, я ж не побіжу нікому розповідати, ну. Величезна штука на колесах взагалі-то заважає мені бігати, якщо ти не помітив.
— Давай на дах, — повагавшись, відповідає їй новий знайомий і запитливо піднімає брову, торкнувшись ручок її каталки. Дочекавшись кивка, він, трохи накульгуючи, везе дівчину назад до будівлі лікарні, пропадаючи перед входом на пару хвилин і одразу повертаючись. Вже на даху, він підкочує її до краю, сідаючи поряд і дістаючи з кишені цигарки. — Вкрав, — знизує юнак плечима у відповідь на погляд Йеджі, і затягується, перш ніж розпочати розповідь. — Я гей. Мені подобаються хлопці. А мій батько поліцейський, який дотримується дуже традиційних поглядів... Тому варто мені було закохатися в його підлеглого... Він застрелив його в мене на очах, а я... ну, сама бачиш, — дівчина співчутливо кладе руку йому на плече і трохи погладжує, втім, нічого не говорячи. Знає ж чудово, що слова жалю порожні і безглузді. — Твоя черга.
— Я чемпіонка з фігурного катання, яку хотіли покласти під мерзенного "спонсора" заради грошей, — очі Теяна стяють круглими від шоку, але голос Йеджі зовсім спокійний, ніби вона переповідає книгу, а не трагічні події свого життя. — І хотіла так зі мною вчинити моя тітка, яка перейняла опіку наді мною після того, як мою сім'ю вбили у мене на очах. — тепер уже співчутливо дивляться на неї, але Хван тільки посміхається, поплескавши хлопця по руці. — Не бери в голову, жива та й добре.
— Я можу тобі чимось допомогти?
— Хм... викради з медсестринської кімнати пігулки у синій упаковці і вважатимемо, що ти мене врятував, — підлітки дивилися один на одного і посміхалися. Здається кожен з них сьогодні знайшов собі друга.

Теян та Йеджі проводили разом кожен день, гуляючи в парку, сидячи на даху, і вбита крахом власного майбутнього дівчина почала знову розцвітати, доки одного разу в палату не увірвалась тітка з незнайомим лікарем, звинувачуючи племінницю у відмові від операції. Пояснень про зону ризику, про десятивідсотковий шанс на успіх вона слухати не захотіла, мало не вчепившись у волосся Хван, якби її собою не закрив юнак, відштовхуючи від себе жінку і просячи медсестру, що прибігла на шум, викликати охорону. Але Гестія лише посміхнулася і, звільнившись, покинула палату з гордо піднятою головою, залишаючи розбиту Йеджі ридати в обіймах друга. І тут потрясіння могли б і закінчитися, якби ще через два місяці, коли дівчина вже заново вчиться ходити під чуйним наглядом медсестри, двері в її палату не відчиняються і на порозі не застигає ... її брат. Подорослішавший, худий і змучений, без колишнього вогника в очах, але це все ж таки був Темін. Дивний схлип злітає з губ Йеджі і вона вивільняється з рук медичної працівниці, роблячи несміливі кроки в його бік. Але той випереджає — кидається вперед і стискає сестру в теплих обіймах, стискає так, наче вона втрачений скарб, заривається носом у довге важке волосся.
— Rytsa, issa jorrāelagon, — чує Хван і здавлене ридання виривається з глибин її тіла, бо вона думала, він мертвий, думала, що більше не побачить і вважала себе єдиною, що вижила, але він тут, живий, рідний. Невже він прийшов забрати її? Врятувати від рук тітки, сховати від пережитих кошмарів?
— Як? — хрипке від сліз питання зависає в повітрі і Йеджі практично шкірою відчуває, як вагається брат, вирішуючи, чи варто взагалі щось розповідати.
— Я тобі потім розповім, обіцяю. Ти коли виписуєшся? — Темін дивиться їй у вічі, слабо посміхаючись, тільки замість світла всередині його очей бездонна яма та бите скло, але це не лякає дівчину. Більше того, її очі стовідсотково виглядають так само.
— За два тижні, якщо зможу ходити, — відповідає вона, а медсестра позаду киває.
— Я заберу тебе, чекай. Заберу і ми житимемо разом. Але зараз мені треба йти, — старший брат відсувається і м'яко садить її на ліжко. — Я повернусь, обіцяю.

Брехня.

Все брехня.

Він просто побачив її та зрозумів, що вона йому не потрібна.

Нікому не потрібна.

Останнє світло надії згасло в її очах, коли Гестія кинула на підлогу палати всі її речі і з мстивою урочистістю повідомила, що племінниця вирушає до дитячого будинку, де її, як вона сподівається, "виховають правильно." І стоячи на порозі "Аврори", Йеджі знала, що заходить не в прекрасне, усiяне трояндами царство принцеси. І жінка, що стоїть на ганку, не добра фея, яка чекає, щоб подарувати їй трохи щастя та сукню для балу.
Жорстка колюча форма, запорошена кімнатка зі скрипучими дверима, і ліжко, розраховане скоріше на дитину, ніж на дівчину-підлітка. Сувора зачіска, ніякої косметики, відвідування школи є обов'язковим. Так, так було написано у правилах та на сайті дитбудинку. Насправді ж, ніхто не стежив за дітьми і ті, надані самі собі, робили, що хотіли. І тут вона повинна була вижити, хоча чим це було гірше горища, де вона жила до цього?
Тим, що тут вона була не одна.
— Ах, прекрасне створіння, — глузливий голос і очі одного вихованця, що приковували її до ліжка. — Цю мить бажаю на вічність перетворити, — чужі губи ковзають по дівочій шкірі, поки Йеджі намагається вирватися. Удар. Потім другий. З розбитої губи тече кров, а в глибині зіниць навпроти горять злість і лють. — Я завдам тобі стільки болю, що ти не зможеш думати ні про що, крім мене. Тобі ніколи не вдасться втекти, — безжально наблизивши губи до блідої шиї, він притис до неї лезо письмового ножа. — Повеселимося.
Вони всі приймали протизаплідні вранці. Це була обов'язкова умова, без якої ти не мав права вийти з-за столу.

Тепер Йеджі зрозуміла, чому.

„Я принцеса. Всі дівчата такі. Навіть якщо вони живуть на крихітних старих горищах. Навіть якщо носять лахміття. Навіть якщо вони не гарні, не розумні та не молоді. Вони все ще принцеси.”

Щоразу, відтираючи у ванній чужі дотики, вона розчісувала шкіру до крові, а вся їжа виходила з організму відразу, як тільки до нього потрапляла. Вона була схожа на живий скелет, коли в сімнадцять років важила тридцять сім кілограмів замість сорока восьми, що вважались нормою в її віці. Просто тому, що сподівалася, що на таку він не схоче нападати. Помилялася.
Коли школа виявляє стурбованість і зобов'язує її піти до психолога, Йеджі слухняно приходить до директора, бере адресу, і йде до району з приватними будинками, де — диво! — зустрічає Теяна, що невимовно зрадів появі подруги, доки не побачив майже чорні провали під її очима, кістки що випирали і зацькований погляд. А коли Хван на спробу обійняти скрикує і заливається сльозами, юнак розуміє все. Стискаючи кулаки, він обіцяє помститися, намагається щось вигадати, але Йеджі вже ховається за хвірткою будинку психолога, кинувши останній погляд на свого найкращого друга. Лікар наливає їй чай, відрізає маленький шматочок кексу та відходить за свічками, коли дівчина раптом бачить на столі невеликий кухонний ніж. Гострий. У дитячому будинку для їжі видавали тільки тупі, а на вістрі цього навіть світло відблискувало. Один рух — і він уже ховається в рукаві светра Йеджі, якраз перед моментом повернення психолога, яка лише ставить кілька запитань і обіцяє до наступного сеансу дістати особисту справу дівчини. Та відповідає односкладово і лаконічно, не торкнувшись їжі, і зовсім не боїться, адже вищезгадані документи її не цікавлять. Там немає опису головної події її життя — Гестія не потрудилася повідомити про це сирітський будинок.
Можливо, цим вона вперше принесла своїй племінниці користь.

— Моя улюблена іграшка прийшла, — він лежав на ліжку дівчини, і ривком сів, коли та зачинила за собою двері і зняла важкі завеликі на неї чоботи. — Хороші дівчатка повинні вітатись, — зелені очі небезпечно звужуються, а тон із доброзичливого стає загрозливим, коли Йеджі повертається до нього обличчям.
— Не смій наближатися до мене, — поєднання рівного тону і пекучої ненависті в порожніх очах змушує його відсахнутися, але потім він бере себе в руки і розтягує губи в явному глузуванні.
— І що ж таке, як ти може мені зробити? — різко наближаючись, він має намір ударити її, але не встигає — блискавичним рухом дівчина дістає з рукава светра ніж і встромляє його прямо між ніг хлопця, змушуючи того заволати нелюдським голосом. Йеджі вириває з чужого тіла свою зброю і обертається до дітей, що збіглися, тримаючи при собі сльози жаху і огиди, намагаючись вдати, що не хоче втекти від приголомшених поглядів.
— Викличте швидку і не смійте нікому нічого говорити, — спокійний голос розрізає тишу і діти розходяться, коли до кімнати вступає директорка, пані Ян. Оглянувши з ніг до голови дівчину, що застигла, вона повертається до хлопця, що катався по підлозі і сідає, змушуючи його сфокусувати на ній погляд. — Якщо ти комусь розкажеш, що сталося, я постараюсь, щоб поліція дізналася про кожну твою витівку, зрозумів? Скажеш, що побився. — Той слухняно киває, і жінка піднімається, маючи намір вийти. — Хван, за мною.
Вони йдуть коридорами, поки Йеджі все ще стискає в руках ніж, внутрішньо радіючи — вона змогла себе захистити! Нарешті... Дама відчиняє перед нею двері і перед поглядом дівчини постає кімната, такого ж розміру, як її власні, тільки меблі там набагато новіші і скло не розбите, як у її минулому вікні. Пані Ян простягає їй ключ і має намір піти, але Хван гукає її.
— Чому ви це робите?
— Вважатимемо, що мені просто подобаються сильні жінки, — не обертаючись, каже вона. — А ти сильна. Не давай більше себе образити.

Цю настанову Йеджі запам'ятала на все життя.

Згадала вона її і тоді, коли після закінчення школи з відзнакою, закінчувала вже перший курс університету на факультеті журналістики. Її якраз покликали до ректора, і Хван подумки перебирала варіанти, чому це сталося. Різнокольорове волосся? Кинджал на нозі? Професору лінгвістики знову не сподобався її одяг? Чи, може, вони довідалися про недавню подію неподалік університету, коли якісь хулігани оточили дівчину, маючи намір познущатися чи згвалтувати, і дуже здивувались, коли з піхов на нозі дівчина дістала кинджал, а з кишеньки в рукаві кофти — ніж. Вирушивши у бій, Йеджі позбавляла їх пихи, немов фурія, але їх було надто багато, і коли прибігди ще двоє, вона тихо вилаялася собі під ніс, стискаючи зброю і готуючись знову напасти. Щоправда, потім виявилося, що новоприбулі — близнюки Чаньоль та Сонель — хотіли допомогти їй, і лише трохи запізнилися.
Дівчині дуже не хотілося, щоб її новим друзям влетіло так само, як їй, і вже приготувалася виправдовуватися, коли секретарка опустила окуляри і дала дозвіл на вхід.
Але в момент, коли двері до кабінету відчиняютьсґ, пропускаючи її всередину, вона бачить знайоме обличчя і застигає як укопана.

— Що ця людина тут робить? — холодно цікавиться вона у ректора і той ніби губиться на кілька секунд, але потім бере себе в руки.
— Розумієте, міс Хван, вам ось-ось виповниться двадцять два, а з цього віку будинки для сиріт більше не можуть утримувати своїх вихованців. Зазвичай для них, якщо вони, звичайно, добре навчаються, наш університет підшукує поручителів, але з вами це було ще легше — вашим поручителем зголосився стати ваш брат, Лі Темін. Ви зможете переїхати до нього і до кінця навчання жити в будинку, а не в кімнатці сирітника, і...
— Ви забуваєте, пане ректор, що я бюджетниця, — крижинки брязкають у голосі дівчини, у бік старшого брата вона й не дивиться, складаючи руки на грудях у спробі захисту від світу. — За мене вже заручилася держава. Я отримую стипендію.
— Ви не зможете сплатити зі стипендії житло, а студентський гуртожиток зайнятий...
— Тоді виганяйте.
— Прошу вибачення?
— Виганяйте, я не житиму з цією людиною, — всупереч очікуванню, голос Йеджі не тремтить, хоча якщо судити за словами — вона кипіла від люті.
— Він ваш брат.
— Він зрадник, — на губах усмішка, повна отрути, а в руках — ручка, взята зі склянки. — Де підписати? Мені ще треба забрати сумку.
— Давайте так, ви рік проживете з братом, і якщо виявите бажання, то через рік я знайду вам місце в гуртожитку, — чоловік наполегливо не здавався, ніби йому заплатили за згоду дівчини. — І я порекомендую вас на стажування до Вісника.
— Лише рік. — відрізає після недовгого мовчання Йеджі, і нарешті повертається до Теміна. Ані сліду колишнього обожнювання, і вона не кидається в його обійми — погляд байдужий, а отруйна усмішка так і тримається на губах. Але аж до того моменту, поки вони не забирають її сумку і не опиняються в машині на задньому сидінні, вона мовчить, а там уже не витримує. — Думаєш, оплатив мені навчання і я кинусь тобі на шию з подякою? Вирішив вдати з себе героя? Молодець, ось тільки ти трохи спізнився, років так на десять. Мене треба було рятувати, коли я була дитиною!
— Ти маєш рацію, — без тіні посмішки відповідає брат, дивлячись їй прямо в очі, а потім переводячи погляд у вікно. — Але я все ж таки спробую.

Підібгавши губи, Йеджі відвертається.

Починається новий розділ її життя.

“Можна плакати від печалі, тому що у троянди є шипи, але можна плакати і від радості, що на стеблах з шипами є троянди.”

viii. прямолінійність.
Йеджі ніколи не стане мовчати, а тим більше брехати. Це така людина, яка завжди говорить те, що думає, але лише в тому випадку, якщо це підкріплено фактами та доказами, а не є голослівним припущенням. У більшості своїй вірна першому враженню і дуже рідко його змінює. Це ж вона цінує і в людях, тому завжди прийме вас такими, якими ви є насправді. Хван може бути дуже розуміючою, але не тоді, коли дала вам шанс сказати правду, і ви збрехали.

сарказм.
Як-то кажуть, іронія — теж іноземна мова, і в такому випадку Йеджі володіє нею на рівні носія. Ви навіть можете спершу не помітити, що з вас глузують, тому треба завжди слідкувати за виразом обличчя, руками, статурою дівчини, бо якщо слова каждуть одне, а гестика — зовсім інше, довіряти радимо саме жестикуляції. Це все через те, що Хван ненавидить демонструвати свої справжні емоції, бо під маскою залізної леді все ще ховається маленька дівчинка, що боїться грому.

емоційність.
Той факт, що вона може контролювати почуття інших іноді до ірраціональності бісить. Бо сама Йеджі звикла закриватись в собі, приховуючи, що їй взагалі властива здатність відчувати хоча б якісь емоції. Розуміти мотивацію людей, обдумувати, допомагати заспокоїтись — Хван вважає це все несправедливим, бо ніхто ніколи не робив подібного для неї. Ні одна людина в світі ніколи не намагалась зрозуміти її, врятувати від власних думок, які щоночі шматували дівчину, руйнуючи зсередини, окрім Теяна, але хлопець не міг постійно знаходитись поруч.

самооцінка.
Через події її життя, дівчина була знищена та розбита, ненавиділа власне тіло і мріяла вчинити самогубство. Проте коли одного разу до неї прийшов її найкращий друг і заявив, що вона перша в черзі людей, на кому б він хотів тренувати свої здібності фотографа, невеличка іскра знову спалахнула в глибині її душі. Те, з яким задоволенням Теян її знімав, змусило дівчину потрохи повернути собі любов до себе та своєї зовнішності. Тепер їй рішуче все одно на те, що подумають інші про те, як вона одягається чи як носить волосся.

проблеми з довірою.
В Йеджі і без того забагато проблем, а ця ще й дуже сильно псує життя. Їй важно заводити нових друзів і довіряти комусь, хто не вона сама або не Теян. Вона завжди тримається поодаль і спостерігає, майже кожного разу очікує на удар в спину, а коли не отримує його, навіть розчаровується. Проте, віра в людство досі не відродилась, а дівчині поки що вистачає лише одного найкращого друга.

ix. подобається: плаття з довгими спідницями;; шовкові банти в волоссі;; червона спідня білизна;; ножі, кинджали, мечі та інша холодна зброя;; французька мова;; зимовий ліс;; вітер, що шелестить у сторінках книг;; класика та важкий рок;; англійська поезія;; гра на скрипці;; фігурне катання;; знаки зодіаку;; творчість Леонардо Да Вінчі;; історичні драми;; освічені люди;; взуття;; місячне сяйво;; «Двір Шипів та Троянд»;; довгі нічні прогулянки з Теяном;; гарячий та зелений чай;; естетика дарк академії;; фотосессії;; працювати і писати статті.

терпіти не може: нічні думки;; чоловіків, окрім Теяна;; жити в домі старшого брата;; сперечатися з упертими ідіотами, які вважають, що вони завжди мають рацію;; людей із завищеною самооцінкою, або які самостверджуються за чужий рахунок;; тупі книги та фільми без смислового навантаження;; відчувати себе слабкою і вразливою;; грозу;; згадки про її анорексію;; згадки про її травми;; коли хтось не стримує свої обіцянки;; фальшиві емоції;; спогади про дитячий будинок та життя з тіткою;; желе.

хобі: гра на скрипці;; написання віршів;; саркастичні зауваження;; записувати все на руках, щоб не забути;; забувати стилус за вухом;; хворіти;; колекціонувати взуття та спідню білизну;; завжди носити ланцюжок зі скрипковим ключем на шиї, а ланцюжок з басовим, що належав теміну — на браслеті на лівій руці;; вчити лінгвістику та французьку;; працювати моделлю для Теяна;; займатися фігурним катанням;; варити каву.

х. боїться: грому та блискавок;; дуже великих чоловіків;; власного гніву;; знову потрапити в пастку;; різких рухів на периферії зору;; фісташок;; того, на що здатні її здібності.

інші слабкості: має залежність від знеболювальнного, яке їй давали ще після перелому;; відчуває дивні почуття, коли дивиться на червоний колір;; не може пройти повз гарну пару взуття;; їй важко довіряти людям після такої кількості зрад від найдорощих;; іноді відчуває біль після фізичного навантаження на ногу, де колись був перелом;; дуже часто хворіє і при цьому майже ніколи не одягається по погоді.

хі. сильні сторони: дуже влучно кидає ножі і вправно б'ється мечем та іншими видами холодної зброї, що наявні в її колекції;; має залізне терпіння;; дуже цілеспрямована і мало коли зважає на перешкоди;; розумна і не приховує цього;; талановита письменниця, через що і стала бюджетницею в університеті на факультеті журналістики;; візуалізатор — найкраще сприймає інформацію, коли дивиться на носій;; має феноменальну пам'ять на тексти.

інша інформація: має два татуювання: систему планет вздовж усієї спини та меч з півмісяцем, який повторює контури її шрама Селенії;; має руде волосся та темні карі очі;; є звичка часто торкатися нижньої губи, коли про щось думає;; навіть, коли вона в платті, на її тілі сховано мінімум десять ножів різного розміру та форми;; любить темну, майже коричневу помаду;; під час виконання якогось завдання майже не спить, тому консилер — її рятівник.

xii. @fenhuangdawn

„За зірки, що вміють слухати, і за мрії, що збуваються.”

because i love you.

2021-08-07T16:06:26.398Z

Сумрак подьезда, пропахшего слегка табачным дымом, немного алкоголем и каким-то особенным запахом людей, освещает лишь одна тусклая лампочка, что помигивает из раза в раз, то заливая пространство желтоватым неярким сиянием, то позволяя тьме захватить его в свои обьятия. Тишину нарушает тихий всхлип — на самом высоком этаже, почти что под самой крышей сидит юноша, обхватив себя руками и давясь терпким, горьким дымом дешевых сигарет, украденных сегодня утром из кармана отцовского пальто. Он размазывает слезы по щекам и поневоле вздрагивает, когда солёная жидкость касается ран на костяшках пальцев. Телефон издаёт вибрацию, и парень пробегает взглядом текст сообщения, усмехнувшись так, словно из его груди выдрали сердце, но показать слабость нельзя. Он лишь ерошит рукой черные, коротко стриженные волосы, и затягивается поглубже, настолько погружаясь в свои мысли, что даже не слышит чужих шагов, что приближаются к месту, где он прятался вместе со своими демонами.

— Сан?

Темные глаза поднимаются вверх по фигуре подошедшего, сквозь слезы едва распознавая в нём сына соседей, Пак Сонхва, того самого, кого он и его компания так часто пытались задеть. Шатен смотрит на него молча, пока Чхве отворачивается, затягиваясь, а затем чувствуя, как сигарета исчезает из его рук, и даже не сопротивляется, когда его поднимают и куда-то ведут, что-то дают, напоминающее стакан с водой, где-то усаживают и о чем-то говорят. Он лишь смотрит куда-то в одну точку и слушает мелодичный и нежный голос Сонхва, не понимая, почему раньше не замечал, насколько красиво он звучит.

—... ты меня слышишь вообще? — лицо Пака склоняется над его собственным, пока его обладатель с видимым беспокойством закладывает Сану в глаза — брюнет не понимает, почему несмотря на все дерьмо, что он соседу сделал, тот так добр к нему.

— Мы с Юнхо расстались, — он даже открывает рот, чтобы поблагодарить старшего за воду, но с губ срывается лишь хриплый всхлип. Сонхва поджимает губы понимающе, и садится рядом, без слов обнимая Чхве, и пахнет от него так замечательно и так по-домашнему, что тому не хочется, чтобы он уходил. Какой контраст после грубого, насмешливого и циничного Юнхо, но сейчас Сану было все равно. — Мы повздорили и он ударил меня, а потом я ударил его, и он... и мы... — юноша вновь давится своими же слезами, а Пак молча продолжает прижимать его к себе, мягкими пальцами стирая с щек дорожки слез. Чхве и не помнит, как оказался в мягкой кровати старшего, укрытый теплым пледом, не помнит, как приходит мама Сонхва, ни словом не возразив против его присутствия, не видит, как его телефон разрывается звонками от друзей, что узнали об их драке с Юнхо, и не слышит, как Пак устало поднимает трубку и каждому из них мягко сообщает о том, что его сейчас лучше не тревожить. Не помнит, как, проснувшись, сбегает из чужой квартиры домой, возвращая остатки сигарет в карман отца, совсем не обращает внимания на обеспокоенность мамы и застывает, словно истукан, когда на экране телефона высвечивается имя Юнхо. И пускай рассудок кричит, что идти туда — идея ужасная — Сан плевать на него хотел и, подхватывая рюкзак, мчится к месту встречи, которое назначил Чон.

А вдруг он хочет помириться? Вдруг все то, что он наговорил вчера Сану, было лишь ужасным недоразумением, и сейчас они спокойно все уладят и снова будут вместе?

Но вместо бывшего парня настречу брюнету выходит группа незнакомцев, и он уже хочет развернуться и сбежать, как натыкается на такую знакомую грудь Чона и, подняв глаза, чувствует, как что-то внутри разбивается — Юнхо откровенно наслаждается ситуацией с каким-то мстительным удовольствием. Осознание вонзается в мозг, словно гвоздь и Чхве даже всхлипывает от ужаса, осознавая всю тяжесть своей ситуации.

Он не знает, как сбежал оттуда живым.

Помнит смутно знакомый голос, помнит чьи-то крики, помнит сирену скорой помощи, и как матерился Юнхо, помнит чьи-то обьятия и такой знакомый домашний запах...

А затем наступает темнота.

— Сонхва... Сонхва! — высокая фигура в летнем плаще оборачивается, и Сан ускоряет бег, влетая в такие родные руки. Ведь это Пак тогда заметил, как он на ночь глядя куда-то спешит, и вызвал полицию, как только запахло жаренным, это он все время просиживал у кровати Чхве, пока тот лихорадясь после инфекции, занесенной в рану, то и дело шептал его имя, это его спящее лицо стало первым, что увидел Сан, однажды проснувшись. Это от его больших глаз и пухлых губ младший сейчас был без ума, совсем не понимая, как мог подчиняться Юнхо и оскорблять соседа, когда тот выглядит так, словно сошел с обложек журналов. Он не верит своим глазам, не верит тому, что ему позволят начать все с начала, простят все выходки, но улыбка Пака убеждает в реальности происходящего и Сан закрывает собственные глаза, отпуская произошедшее. Ведь каждый допускает ошибки, и каждый имеет право на их исправление.