Анатолій ВИСОТА: Мої 80 літ, 1, 04.2026
#життя
Сьогодні 24 квітня 2026 року, п'ятниця, триває 1521 день війни з Московією і минуло її рівно 4 роки і 2 місяці.
Стратегічно війна міняється на користь України. Дронову революцію започаткували Туреччина й Іран, згадаймо за їхні безпілотники байрактари і шахеди. Україна стрімко увійшла в число країн, найбільших виробників дронів. По лінії фронту наші утворили 20-кілометрову зону смерті, в якій знищується кожна одиниця техніки і кожний ворожий солдат. Саме тому фронт ніби завмер. Далекобійними дронами літакового типу наші вже знищили більше 40 відсотків портової і нафтової інфраструктури ворога в Ленінградській області (Усть-Луга+) і в Краснодарському Краї (Туапсе+). На Близькому Сході триває війна між Іраном і США та Ізраїлем. Розбомблений Іран зумів заблокувати рух танкерів по Ормузькій протоці і бомбить дронами країни, які виробляють нафту. Спасіння від іранських дронів терміново надійшло туди з України. Наші 200 дроноводів збивають нашими  мінідронами пісюнами до 90 відсотків іранських шахедів. Зеленський уклав 10-річні договори з Саудівською Аравією+ про дронову допомогу і в України появилися гроші. Україна навчилася виробляти і застосовувати також морські дрони, якими знищила третину чорноморського ворожого флоту і навіть один літак. Ми вже запустили масове виробництво наземних бойових дронів. Відбувся перший бій, в якому з нашого боку наступали наземні і повітряні дрони. Ворог здався в полон і наші захопили їхні позиції. У квітні-26 в Угорщині вибори програв Орбан, який стільки нашкодив Україні. І наша держава таки отримає 90 мільярдів євро від ЄС, які раніше блокувала Угорщина. Висновок: переможний мир став для України ближчий...
14 квітня мені виповнилося 80 літ. Ми з дружиною задумали запросити на РОДИННИЙ ОБІД найближчих людей. Отож далі я розкажу про своє життя+.
...У хаті коло печі порається мати. Дворічний хлопчик дивиться на відблиски вогню. Дід відчиняє двері. Віник падає на долівку. Хлопчик підіймає його і ставить між рогачами, щоб не падав. Дід гладить онука по голівці і каже: - Молодець! Хлопчик вдячно обіймає дідову ногу...
Так і є: люди постійно потребують оцінки своїх дій іншими людьми.  Недавно на Низеньких Гробках я побачив на хресті, що мій дід Олекса прожив 34 роки, коли його у 1947 році вбили київські бандити. Він не дожив до своїх ювілеїв. Моя баба Федора прожила 78 років і не було жодного відзначення її дня народження, як і у моїх батька Михайла і матері Горпини. А наші баби й діди ще й не знали точної дати свого народження. Чого так? Бо в ті комуністичні колгоспні часи було не життя, а виживання моїх рідних. Треба було, щоб пропав серсер, щоб настало заможніше життя і тоді ми вперше в нашій родині багатолюдно відзначили в кафе 50-ліття дружини (липень-2000, Обухів). Відзначення ювілею - це прилюдна оцінка життя ювілянта.
80 років - це крутий схил життя. Триває війна з Московією. Тому ми замовили страви в Обухові в кафе ШАНСОН на 15 осіб. У відреставрованій хаті в перебудованій веранді, яка стала їдальнею, я поєднав два столи в один. Під стіною уздовж підвіконня я поставив 4-метрову лаву на табуретки, а з протилежного боку 6 крісел. Це для гостей з Києва, Обухова і Красного, а Ліван далеко, де дочка з онуками, та й війна... 
Рано зранку першою привітала мене дочка Ярослава, яка вже кілька днів нам допомагала. А дружина  Люба вручила букетик перших нарцисів із клумби. Першим з гостей прийшов краснянин Григорій Чорний (1942 р.н.).

Я обнявся із кумом, бо він є хрещеним батьком нашої молодшої дочки Ірини. Ми любуємося його дарунком: картиною букету гвоздик.

Нарешті коло 14_00 привезла з Обухова страви моторна Людмила Кріпка.

І допомогла розставляти посуд на столах. Хтось гукає: Приїхали! І я біжу зустрічати  брата Олександра Наконечного (1946 р.н.)

і його дружину Галю (1948 р.н.).

Вони дарують мені великий набір ключів і викруток ДНІПРО+. Ось надходить сусід Василь Сорока.

Він у вишиванці, як і ми з дружиною. Вручає мені букет червоних троянд і ще дещо. Нарешті приїхали ще гості з Києва:  онук Дмитро (1992 р.н.) з дружиною Вікторією,

онука Настя

і сваха Ірина.

Купу подарунків: набір гарних чашок і київські торти+ залишаю на Юлиній лаві у тамбурі. На столі гарна пляшка горілки УКРАЇНСЬКИЙ ДУХ.

Це ще на Паску 12 квітня привезла онука Сюзанна із чоловіком Салімом.

Вони раніше приїхали мене привітати, бо маленька дитина хвороблива. Є що випити: коньяк, вино наше і грузинське, братове домашнє вино. Є чим і закусити: стіл заставлений стравами, що є місце хіба для сірникової коробки. Розсідаємося. Кум вигукує: - О, до холодцю є ще й хрін! Настя розкладає перед кожним пиріжки з капустою. Я ювілянт і сиджу на чолі столу. Брат Олександр підіймає перший тост: Брате! Ти прожив чимало літ. Навколо тебе діти й онуки. Ми у впорядкованій хаті, і тут ти доклав своїх рук. Живи довго і при здоров'ї нам усім на радість! Я й собі випиваю чарку УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ і закушую холодцем із хроном. Встає дочка Ярослава: - Дякую тобі, тату, що ти у нас є! Я пообіцяла Ірі, що зачитаю її привітання. (Зачитує із смартфону).

"Рідненький мій татусь, гойдав ти мене маленькою на руках своїх, «на копках» носив, стежками водив краснянськими, в Дібрівку сунички поїсти, між дубами грибочки назбирати; з обухівськими дорогами знайомив, на стадіон шкільний в футбол пограти, в ліс до джерела чи на лижах покататися, на будівництво Нової дороги подивитися.
І так мені подобалось розмовляти з тобою, кожен раз я просила тебе придумати мені якусь загадку для роздумів чи задачку математичну. Коли виходило розвʼязати її скільки ж було дитячого щастя в ті миті! А шахи? Як ти вчив мене робити «швидкий шах-мат» чи «вилку»? (Я також навчила своїх дітей шахам, передала естафету так би мовити).
А приготувавши пляшку сітра для мене і пивця для тебе сісти і насолоджуватися грою київського«Динамо» чи збірною тоді ще СССР?
А спів? Вечорами чи після обіду заспівати в два чи три голоси разом з тобою, мамою і Ярославою...
Україна… ти прививав любов до неї з кожним подихом, словом чи рухом всім, хто був поряд. Здається гасло «Україна - понад усе!» - це саме про твоє життя звучить.
Народний Рух, Конгреси свідомих українців, написання книг, дописів, ладування, Живе Слово… Ти так багато зробив за своє життя, татусь рідненький! Скільки переїздів, відбудов, перебудов, ремонтів, бізнесів, городів і садів посадив, людей надихнув… "
Ярослава читає, а в мене очі наповнюються сльозами. Встає онук Дмитро, в руці чарка тремтить: Діду, ви навчили мене забивати цвяхи, кельмою розчином обмазувати труби, прокладати електричний дріт і ще багато чого. І батько рідний більше мене не навчив. Я був дурним і відвертався від українського. А тепер я люблю Україну і Красне. Будьте здорові!
Від Люби

я почув несподіване: - Толю! Я й не думала, що стільки з тобою проживу! З 19 літ і донині ти невтомно підіймаєш мене до свого рівня. (Брат Олександр додає: І підняв!). Дякую тобі, Анатоліє, за все!

Кілька добрих слів мовила і невістка Галя: У цьому дворі і в цій хаті нас із Сашею і наших дітей завжди зустрічали як рідних. В ті давні часи раз на рік кололи свиней. І нам, як і трьом іншим синам тьоті Груні і дядька Миши, діставалося по окороку і шмату сала. Груба, яку змурував твій, Анатолію, батько Михайло, зігріває нас в Іванковичах і донині. Дякую тобі й твоїй родині за все. Будь здоровим!
Встає сваха Ірина і в неї тремтить рука: Анатолій Михайлович! Я теж вітаю вас із ювілеєм. І бажаю вам доброго здоров'я і більше радісних днів. Я рада, що наші родини поєдналися! І вона тепло поглянула на дочку і зятя, які сиділи поруч.  Вже гості й притомилися коло смачних страв і напоїв і хтось сказав, що пора й надвір. Надворі сонячно і тихо. Бачу, що кум Гриша з онукою Настею щось говорять про малювання картин.

Настя ж вчиться на дизайнерку і зараз на 4-му курсі університету культури. Я пропоную брату і невістці Галі ще раз "прописатися" в Красному, посидівши на пеньочку під ялиною і погойдавшись на гойдалці. Кого бачу, той і "прописується". Кум, каже, що не гойдався вже так років з 20. Василь щось думає, походжаючи садом. Галя, обережно гойдається, боячись упасти, в на льосі вже цвіте барвінок

Брат відпочиває коло ялини. Тут засвітлинила і мене онука Настя:

Сваха Ірина по-дівочому радісно сміється, стрімко гойдаючись. Це подобається Дмитру і Вікторії. Десь не видно Люби і Ярослави. Ага, та вони ж готують "солодкий стіл". Після відпочинку у саду, гості з особливим настроєм посідали за столом. Ось каже слово Гриша: Толік, пережити за 80 це вже успіх, бо не кожному це під силу. Досить тобі будуватися! Пора й для себе пожити! Десь поїдьте з Красного, відпочиньте! Тобі і всім нам я бажаю закінчення війни і переможного миру! Онука Настя сидить поруч. Ось вона встає і каже: Діду! Ви вчили мене сміливо говорити. Ви давали мені по гривні за кожне моє питання...

Ось встає і розчулено звертається до мене невістка Вікторія:

"Вітаю вас і безмежно вдячна Вам за те, яку сімʼю Ви створили. Дякую, що мене і мою маму в неї прийняли. Хай щастя та усмішки не покидають Вас! Многая літа і здоровʼя міцного вам бажаю!"

Після ситних і смачних голубців, котлет, холодцю, тушкованої картоплі з м'ясом, різних салатів, після ходіння зеленотрав'ям у саду ми приглядаємося до солодких страв. Тут є крім налисників із сметаною київський торт, цукерки і зефір. Ми їх запиваємо узваром і живчиком. На десерт є ще яблука, апельсини й банани. Кум Гриша каже: Пора вже і честь знати! І підводиться. Люба роздає цукерки жменями. Коло двох машин прощаємося з киянами. З нами остався лише Василь. Минуло якихось 5 хвилин, як коло двору зупиняється червона машина. Це нарешті приїхали Артюшенки, бо треба було їм забирати онука Матвія із школи. Починається друга серія РОДИННОГО ОБІДУ із подарунків. Це чотири чашки авторського виконання обухівської гончарниці вручає мені Олександр Артюшенко.

А Оленка вручає мені Подяку від громадської організації "Материнське серце".

Я слухаю слова особливої для мене оцінки. І з гірчинкою розумію, що при нашій владі за мене згадали б і в Обухівській громаді, і в районі. Гості проголошують тости і допивають УКРАЇНСЬКИЙ ДУХ. Я кажу, що придумав ознаку, яка свідчить, що українець є національно свідомим. Це коли людина без доказів, а серцем розуміє, що наш прапор має бути жовто-блакитним. Василь каже, що його огортає особливе почуття серед лану жовтої пшениці під блакитним небом. Або коли цвіте жовтим лан гірчиці. Йому заперечує Олександр: небо не синє, а блакитне, а восени ж поле чорне, а взимку біле. Зате Сонце завжди золоте, а з синьою водою вони творять життя.
Олена додала: Любов до української пісні є ще важливішою ознакою свідомого українця.
І тут ми заспівали.
Спочатку "Рота марширує". Накричавшись дан-дан-дан, віддихадися, бо не співали в нашій хаті років із 5. Олександр похвалився: Колись в армії я міг перекричати всю роту! Потім заспівали щемливо-рідну пісню "Сховалось сонце за горою". Не знаючи слів, Василь співав з нами приспіви. Ці пісні я приніс у рухівську громаду Обухова із Києва у 1989-90 роки. Потім наостанок проспівали пісню Леоніда Глібова "Стоїть гора високая". Розпочав її голосно і правильно Олександр. Це пісня про життя, про мої 80 літ. За день до РОДИННОГО ОБІДУ я переслав посилання на неї в Ліван. Ірина й Мар'яна

вивчили цю пісню за день. І ось ми слухаємо їхній спів. Інша мелодія, але теж гарно. Ленка каже: Анатолію, Михайловичу, які ж у вас талановиті діти й онуки...
Наступного дня ми запросили разом пообідати наших сусідів Корнієнків. Ніна (1942 р.н.) привітала мене букетиком нарцисів із їхнього двору, а Василь (1936 р.н.) поставив на стіл пляшку смачного домашнього вина. І похвалився, що виготовили його 200 літрів. Я ж пригостив їх УКРАЇНСЬКИМ ДУХОМ. І Ніна і Василь побажали мені доброго здоров'я і довгих літ життя. Говорили ми про холодний квітень і коли будемо орати городи... Увечері за посудом приїхала Людмила Кріпка з невісткою Альоною.

Двоє її синів, зять і дочка захищають Україну. Дочка Таня керує розвідувальними літачками коло Запоріжжя.

Сама Людмила багато років допомагає нашій армії...

Протягом дня мене привітали багато людей. Від трипільських інтернатівців: Олександра Зальоток(1946 р.н.)і Федір Власенко(1946 р.н.) (віршами); від студентського університетського братства привітав Олександр Перепелиця, теж віршами. Як він здогадався, що я народився на возі? Це справді сталося раннім ранком в суботу 14 квітня 1946 року на возі на дорозі з Красного до Обухова коло "саду". Крім матері Горпини на возі була баба Федора, а коней поганяв дід Олекса, який мав одну ногу. Як попросите, то про моє народження я розкажу окремо... Прислали привітання крім дочки Ірини ще онука Сюзанна з Києва і онука Ліліанна із австрійського Зальцбурга. Привітала мене і староста Красного Алла Чорна. Їхні привітання я розміщу в окремому Додатку під цим дописом.
Чого я не сказав на РОДИННОМУ ОБІДІ.
Ось моє головне багатство - моя родина: дружина Люба, дочки Ярослава та Ірина, онуки - Дмитро, Настя, Сюзанна, Ліліанна, Султан, Маріанна і Юлія. А ще в мене є зять Зукан, зять Салім, невістка Вікторія і правнучка Емелі (Саліменятко). Великим досягненням у житті своєму є здобуття Україною Незалежності, а тепер у війні і відстоювання самостійної держави.
Хай же буде!

Додатки

Повне привітання
Від дочки Ірини:

"80
Рідненький мій татусь, гойдав ти мене маленькою на руках своїх, «на копках» носив, стежками водив краснянськими, в Дібрівку сунички поїсти, між дубами грибочки назбирати; з обухівськими дорогами знайомив, на стадіон шкільний в футбол пограти, в ліс до джерела чи на лижах покататися, на будівництво Нової дороги подивитися.
І так мені подобалось розмовляти з тобою, кожен раз я просила тебе придумати мені якусь загадку для роздумів чи задачку математичну. Коли виходило розвʼязати її, то скільки ж було дитячого щастя в ті миті! А шахи? Як ти вчив мене робити «швидкий шах-мат» чи «вилку»? (Я також навчила своїх дітей шахам, передала естафету так би мовити).
А приготувавши пляшку сітра для мене і пивця для тебе сісти і насолоджуватися грою київського«Динамо» чи збірною тоді ще СССР?
А спів? Вечорами чи після обіду заспівати в два чи три голоси разом з тобою, мамою і Ярославою: «Сховалось Сонце за горою, туман легенький Землю вкрив, шепоче вітер з осокою і гай зелений потемнів. Далеко співи десь лунають, на небі зірка миготить, отари з поля повертають у холодочок відпочить. Моя Вкраїно - ти мій раю, ти - чарівниченька моя, я без кінця тебе кохаю, і вік кохати буду я!»
Україна… ти прививав любов до неї з кожним подихом, словом чи рухом всім, хто був поряд. Здається гасло «Україна - понад усе!» - це саме про твоє життя звучить.
Народний Рух, Конгреси свідомих українців, написання книг, дописів, ладування, Живе Слово… Ти так багато зробив за своє життя, татусь рідненький! Скільки переїздів, відбудов, перебудов, ремонтів, бізнесів, городів і садів посадив, людей надихнув…

Ти написав колись для мене, маленької Іринки, «золотка», вірш, такий душевний і щемний, скільки любові і турботи вкладено в кожне твоє слово, кожну літеру, звук! Я й досі плачу кожен раз згадуючи чи читаючи його, бо сумую, дуже сумую за тобою, татусь! Я плачу, бо зараз сиджу не поряд з тобою, пліч-о-пліч за столом, святкуючи, а обійнявши в думках, горнуся до твого серденька за тисячі кілометрів доріг…
Живи і будь живим і здоровим, будь ласочка, татусь, для мене, для нас усіх! Ми дуже будемо старатися, всі старатися,  щоб в гармонії і щасті й надалі текла твоя життя ріка! Многії і благії літа тобі, благословеннії Богом!

P.S. 80
Якщо подивитися на ці дві цифри 8 і 0 вони чимось схожі, і зараз я зрозуміла їх суть. 8 - це два 00 нулика, поєднані між собою в перетіканні один в одного,  таке собі поєднання двох протилежностей, чи жіночого і чоловічого, чи темного і світлого, хто як зрозуміє. А вже 0 нуль- це завершене поєднання, це ціле! Яйце-райце!"
Від онуки Сюзанни з Києва:

"Сьогодні я думаю не лише про роки, які Ви прожили, а про те, як глибоко й змістовно Ви їх прожили. У Ваших словах, думках і погляді на світ завжди є сенс — нічого поверхневого, нічого випадкового. Читаючи Ваші тексти, я відчуваю, наскільки сильно Ви вірите у життя, у силу людини та її дух.
Ви завжди були людиною, яка шукає істину і сміливо її тримається. Ви нагадуєте нам, що навіть у складні часи потрібно зберігати чистоту думок, спокій у серці та надію. Це вдається не кожному — і саме це я у Вас дуже ціную.
Для мене Ви не лише дідусь. Ви — мислитель, вчитель і джерело тихої сили. Навіть коли життя стає важким, Ваш погляд допомагає знайти світло і напрямок. Ви маєте рідкісну здатність надихати, змушувати замислюватися і ставати кращими, спокійнішими, добрішими.
Але для мене Ви ще й той, хто зробив моє дитинство справжньою пригодою. Я з великою теплотою згадую всі ті моменти, які ми прожили разом — Вашу увагу, турботу, історії, які Ви розповідали, і відчуття, що поруч із Вами світ стає цікавим і живим. Дякую Вам за ці спогади, за цей особливий світ, який Ви створили для нас, коли ми були дітьми. Це назавжди залишиться в моєму серці.

Я хочу, щоб Ви знали, як сильно Вас люблять. Ваше життя, Ваші слова і Ваша присутність мають величезне значення для всіх нас. І сьогодні ми святкуємо не лише Ваш день народження, а й усе те, що Ви дали людям навколо себе.

Бажаю Вам здоров’я, спокою і ще багато років, щоб Ви ділилися з нами своїми думками...."

Ще від Сюзі:

...Дідусь!  Пишіть, вірте і надихайте нас так, як тільки Ви вмієте.

З великою любов’ю,
Сюзанна, Салім і Емелі ❤️"

Від старости Красного Алли Чорної:

"Анатолію Михайловичу!
Від щирого серця вітаю Вас з Днем народження! 🎉
Бажаю міцного здоров’я, довгих і щасливих років життя, миру та спокою в душі. Нехай кожен день приносить радість, тепло і нові сили, а поруч завжди будуть рідні та близькі люди, які підтримують і надихають.
Хай у Вашому домі панують злагода, добробут і затишок, а всі задуми та мрії обов’язково здійснюються. Нехай доля буде щедрою на приємні події, щирі зустрічі та добрі новини!
З повагою та найкращими побажаннями! 🌿"

Від краснянина Григорія Палієнка (1947 р.н.): Фото доповідача від України на Каннському симпозіумі "Вода і здоров'я"

"Дорогий друже Анатолію! Вітаємо тебе з Ювілеєм, З Днем народження! Бажаємо міцного здоров'я, щастя, радості, потужності та подальших творчих успіхів на благо України!
Твій яскравий талант українського письменника та просвітницькі дії Державника неухильно працюють на українську ідентичність, на розвиток національної свідомості, на зміцнення нашого народу.
З Роси й Води, хай щастить тобі , мій друже,  наступний рубіж - 100 річний Ювілей."
Від онуки Ліліанни з Австрії:

Діду, вітаю вас з 80-річчям!
З днем народження ❤️

Звідки мені почати?

Може з мого дитинства, яке було яскраве та чудове кожного літа. Я так добре пам’ятаю, як ми кидали м’яч та грали в бадмінтон кожного вечора, ходили на ставок та співали:

Ми йдемо, ми йдемо на ставок,
Ми йдемо, ми йдемо на ставок!
Будем там купатися, будем хлюпотіти, бо ми українці, веселіі діти!

А ще їхати в тачці аж до Австралії, ходити у ліс щоб найти джерело чарівної води, шукати золото в якомусь кар’єрі — це було справжнє щастя.
Ваша уява та казки подарували нам цілий світ чудес і радості. Це спогади, які я завжди буду носити в серці.
Дякую вам за все.

Ви неймовірна людина, і ваше життя таке багате досвідом. Я щиро бажаю, щоб ви й далі творили, писали і надихали.

Я знаю, що ми рідко бачимося та навіть рідко спілкуємося, але ви дуже важливі для мене. Ваше здоров’я і ваша радість для мене мають велике значення. І якщо вам щось знадобиться — я завжди поруч.

Многая літа!
Здоров’я та щастя вам, дідусю.
Люблю вас дуже ❤️"

Олександр Перепелиця (1944 р.н.) - ми разом училися в університеті на хімічному факультеті (Олександр із дружиною Лізою):

                "До 80-ліття  
                А.М.Висоти  

Тобі уже минуло лиш
           вісімдесят літ.//
Я радий, що триває
           твій зоряний політ.//
Багатий ти, друзяко,
            найбільше із людей,//
Бо маєш аж сім внуків
             на двійочко дітей.//
А ще ти надщасливий
              на цій святій землі,//
Бо збудував державу у
            пострадянській млі.//
А ще ти наймиліший для
            рідної сім'ї.//
Історія ж опише усі чини
                             твої.//
Історія правдива, історія
                           ще та!//
Тож хай же не згасає
                  польоту ВИСОТА!//
Живи іще довго, твори,
                               борися так,// Як  Ліна Костенко і
                   Юрій Щербак.//
Вони - наша мудрість,
            і невгасимий маяк!//

Цими рядками я хотів показати, що ми з тобою,
пане-друже Анатолію, в 1967 р. недаремно були під вікнами дачі Андрія Малишка та розмовляли з його дружиною поетесою Любов'ю Забаштою".
І ще додав:
Дорогий друже Анатолію,
якщо вважаєш за потрібне,
то прочитай цей поспішний
віршик своїм гостям після
третьої чарки.
   МОЄ НАРОДЖЕННЯ
Народився я на світ
      На кленовім возі,//
Щоб щасливим був усюди -
       Вдома й у дорозі.//
Народився я на світ
       На Великдень вранці,
Щоб в родині не було
        Ніяких засранців.//
Як родився я в полях,
         То скрипки не грали.
Зате мені в нашім краї
          Жайвори співали.//
Я родився серед сіл
           Рідної країни,//
Щоб стояти міг затято
           За всю Україну.//

Олександра Зальоток - трипільська інтернатівка, з якою ми разом училися:
"Шановний мій однокласнику, Толя, дозволь привітати тебе із самою гарною датою у твоєму житті. Це не просто день твого народження, а день, коли ти відчиняєш Двері Мудрості... Багато чого залишилося позаду, але я впевнена в тому, що все, чого ти досягнув - це було надзвичайною працею  і ти досягнув сам своїх успіхів без сторонньої  допомоги, що робить  великим плюсом для тебе. Толя, ти знаєш, що я називала тебе ще у школі великим "задавакою'', бо ти сам знав, що на три голови (по розуму, мається на увазі) вище від усіх нас, але, коли пройшли роки, я розгадала твою ''задавакуватість'', але ж ти ніколи і нікого не цурався та був душею колективу і, щоб ти не запропонував, ми усі погоджувалися і йшли за тобою. Ти був нашим мужнім Оводом, з яким ми усього добивалися, згодом і усі вчителі погоджувалися з нами. А скільки перемог ми здобули під твоєю орудою... . Толя, я часто задавалася питанням, чим ти володів, чого не було у всіх нас, вчителі боялися щоб ти якогось замислуватого  запитання їм не задав, на яке б вони не могли відповісти... І тільки коли пройшли роки, я зрозуміла, розгадавши твою суть, а це те, що не кожному воно дається  і це називається - Велич душі, якою ти володів уже із юних років... , але я, Толя до цих пір не можу зрозуміти, кого Всевишній наділяє такою незамисловатою красою людської душі, якою ти володів уже із юних літ. Очевидно, небеса і земля наділяють такою рисою характеру вибраних людей, тому що Велич Душі  не приходить сама по собі... А на цій ноті я хочу побажати міцного здоров'я і многая літа та бути і надалі прикладом для всієї твоєї великої родини та зберегти, попри все, свою красу  душевної величі до глибокої старості. Віват, Анатолію Михайловичу, віват!"

Привітання інтернатівця Федора Власенка:

Присвячую шановному Анатолію Михайловичу Висоті - до 80-ліття.
Старіють друзі - це закон природи// І хоч дзвінки не часто йдуть від них//Я не втрачаю жодної нагоди// Поспілкуватись і почути вас усіх//Та повернутись раптом у минуле//В дитинство, юність, що від нас пішли//Згадаймо випуск на 64-го//Дівич-Гору, де сонця схід зустріли//Такі дружні й незабутні ми випускники//Час пролетів, та є про що згадати//Бо скільки разом сходжень доріг було//Ми спілкувались, вчились грати в співати//Нас всіх у майбуття життя вело//Хоч розвели усіх нас стежки і доріжки//Та дружба наша й досі зцілює серця//В душі за друзів радощі й тривоги// І буде так до самого кінця життя//На жаль багато з нас сьогодні//Нема вже з нами - вічна пам'ять їм//Всім, хто живий, хто є сьогодні//Я вам бажаю кріпкого здоров'я//Спокою, щастя, миру і добра//Та дружба ще з роками не старіє//Вона мов промінь сонця в хмурі дні//Увись підняти дух людини вміє//Й забуті повертає нам мелодії й пісні//І хвиля щастя серце огортає//І радісно на серденьку стає//А спогад той в минуле повертає...//Я щиро Богу дякую, що друзі в мене є
З повагою Почесний ветеран України Федір Власенко. 14.4.2026

Анатолій ВИСОТА: ЧИСТІ ПОМИСЛИ, 1, 03.2026
#здоров'я

Сьогодні 25 березня 2026 року і триває 1491 день війни, минув перший місяць 5-го її року. Наші повністю очистили від ворогів Куп'янськ. Тривають бої за Покровськ і Часів Яр. Три дні наші відбивали березневий наступ ворога і відбили його, знищивши до 5 тисяч московитів. Вражає інформація Мадяра: за місяць війни наші тільки дронами скоротили ворожу армію на 9 тисяч, а вони не змогли її поповнити. Співвідношення втрат: на 1 українця 400 московитів.  На одного ліквідованого ворога наші витрачають 888 доларів. Я дізнався про існування підприємства "Фаєр понт", яке виробляє дрони і ракети, зокрема крилату ракету "Фламінго". Вона летить далі і несе більше вибухівки аніж славетна американська ракета "Томагавк". Керує підприємством Денис Штілерман.

Він має десь 50 років, він конструктор і мільйонер. Йому допомагає шкільний товариш Єгор Скалига, а технічним директором є Ірина Терех. Вони додумалися виробляти дрони і ракети не з металу, а з карбонового волокна! Половина українських дронів і ракет - це виробляє підприємство Штілермана. Він сказав, що Україна матиме безпеку, коли Московія буде розтрощена начисто. Погоджуюся...
Чистота помислів є основою доброго здоров'я людини. Це підтвердив своїми дослідженнями Петро Гаряєв

(нар. в 1942 р., помер у 2020 р.). Спочатку згадаємо, чого нас навчили про людину, а потім я розкажу про досягнення кандидата біологічних наук Гаряєва і про його поради.
Тіла рослин, тварин і всього живого складаються із КЛІТИН. В тілі людини їх десятки трильйонів. Із школи запам'яталося, що клітина має ядро, протоплазму і оболонку. Вона схожа за будовою на яйце: жовток, білок і шкаралупа. Ось вам яйцеклітина

В ядрі знаходиться хромосома. Отак виглядає Х-хромосома

Це ДНК - дезоксірибонуклеїнова кислота. Це величезна молекула, яка складається із тисяч генів і має подвійну спіральну форму.

Лише 2 проценти цих генів управляють синтезом потрібних тілу білків. Кожна клітина взаємодіє з сусідніми і дальніми, утворює з ними якийсь орган, наприклад, шкіру. Погляньте і ви на світлину клітини, люб'язно надану мені генералом Василем Крутовим.

Бачимо, що клітина має складну структуру і нагадує завод із цехами+. І все це діє в автоматичному режимі, забезпечуючи нам життя  кожної секунди. А що ж впливає на цю роботу клітин? Гаряєв встановив, що на ДНК впливають наші слова, навіть наші думки. Ось його книга

Разом із кандидатом технічних наук Тертишним Гаряєв зумів накласти голос людини на лазерний промінь. Виявилося, що на такий промінь реагує ДНК. Спочатку жменю зерна

опромінили руйнівною тисячею рентген. Всі ДНК були зруйновані. Зерна не змогли прорости. Потім ті зруйновані зерна освітили лазерним променем, який ніс чисті помисли людини. І сталося диво: ушкоджені ДНК відновилися і вилікувані таким чином зерна, зуміли прорости!

Гаряєв доказав, що ті 98 відсотків "сміттєвих" генів діють як антена ("хвильовий геном"), яка сприймає людські слова і помисли. Тисячі і тисячі думок постійно крутяться в моїй голові. (Вчені порахували, що в цьому потоці свідомості в людини за добу проносяться від 6 до 20 тисяч думок).Частина і дуже значна з них несуть негатив: спогади про давні образи, про жалі і печалі, про надії, які не справдилися, про тривоги за майбутнє і ще, і ще... Все це розладнує роботу моїх ДНК, погіршує моє здоров'я і прискорює старість. Виходить так, що людина своїми руйнівними думками прискорює смерть свого тіла. Як же цьому зарадити?

Три п'ятихвилинки від Гаряєва.
Вечірня п'ятихвилинка. Перед сном ляжте і заспокойтесь. Згадайте за одну людину, яка вас образила. Скажіть тихенько: я пам'ятаю за твою образу (1). Я відпускаю від себе цю образу, забуваю про неї і про кривдника (2). У своїй пам'яті я заміняю це на заквітчаний луг, запашні аромати і променистий полиск води (3). Говоріть це спокійно і легко ніби випрямляєтеся, поклавши важкий камінь. Один вечір - одна подолана образа.
Друга п'ятихвилинка, ранкова. Проснувшись, заспокойтеся. Сядьте й посидьте три хвилини у спокої. Не чіпляйтеся за думки, хай пливуть собі, як хмарки небом. Потім скажіть: я дякую за здоров'я і силу, які наповнюють моє тіло прямо зараз.

Третя п'ятихвилинка протягом дня. Помітивши якусь темну думку про образу, тривогу чи інше, скажіть: я це забуваю і відпускаю... Потім зверніть свою увагу на щось приємне: на зелений листочок, на теплу чашку в руці чи на порух вітерцю.

Поради Гаряєва можна назвати психогігієною. Тривале очищення свого інфопростору від брудних думок налагоджує структуру ДНК, що оздоровлює дух і тіло людини і загалом покращує її життя. Крім цього налагоджується життя своїх рідних і близьких. І, навпаки, брудні думки і тим паче прокльони, руйнують ДНК своїх нащадків і робить їх нещасними.

Гаряєв вважає, що брудні думки, брутальні слова людини, а тим паче злочинні дії запускають через збої в роботі ДНК механізм її прискореної САМОЛІКВІДАЦІЇ.

В Інтернеті я прочитав:

"Петро Петрович Гаряєв ( 1 лютого 1942 , Молотов  - 17 листопада 2020 [ 1 ] ) - російський діяч псевдонауки , творець псевдонаукової концепції «хвильового геному» [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] . Кандидат біологічних наук (1969). Експерименти П. Гаряєва були розкритиковані біологами [ 2 ] [ 5 ] [ 6 ] , які вказали на недотримання ним наукової методології проведення експериментів та на незнання основ відповідних дисциплін [ 7 ] ."

Не дивуйтесь, нове майже завжди не сприймається науковим офіціозом. Не так вже й давно радянська наука визнавала кібернетику та генетику лженауками.

Український звичай.

Мудрі батьки навчають своїх дітей, як треба жити. Що не можна показувати пальцем на людину. Може й тому, що виділена таким чином людина, отримує словесну негативну оцінку. Мати, батько, чоловік і родичі оберігають вагітну жінку від сварок і лайок. Вони навчають її уникати конфліктних ситуацій, не осуджувати себе й інших людей. Навпаки, вагітна жінка має бути привітною і світитися добром. Тоді й вагітність минає легко і дитинка народжується здоровою...

Колись давно я прочитав книгу "Зціли своє життя" (1984) американської письменниці Луїзи Гей (1926-2016).

В ній письменниця розповідає, як завдяки чистим помислам змінилося її життя на краще. Український лікар Олександр Філатович

придумав технологію зцілення людей "живим словом". Я сам користувався цією технологією і зрозумів принцип її дії. При багатогодинному читанні цифрон, звукон, інформосот+ - припиняється потік свідомості і руйнівні думки в людині витісняються чистими словами. Ось вам, до прикладу, Цифрона 10: "Добрим, славним, світлим, ясним, сонячно яскравим, зірками палаючий, - до світла рухаюся!".

Петро Гаряєв прозірливо описав, як саме відбувається самокорекція життя людини завдяки взаємодії її ДНК із потоком свідомості. Нам пропонують стати дужими завдяки чистим помислам.

Хай же буде!

Анатолій ВИСОТА: Чотири роки війни, 1, 02.26
#життя

Сьогодні 25 лютого 2026 року, а це означає, що триває 1463 день відкритої війни, а вчора минуло рівно 4 роки від її початку. Насправді початок гібридної війни слід рахувати з 20 лютого 2014 року, коли московити накарбували медаль про захоплення Криму. Я пригадую перший її день 24 лютого 2022 року. Четвер, дзвонить о 5-й ранку кума Галя Чорна: кацапи бомблять Київ. Ранній ранок. Знадвору чути ревіння літаків. У хаті є електрика. Інтернет кричить, що Росія бомбить Україну. На екрані путя впевнено і роздільно пояснює, що почав "спеціальную ваєнную аперацію", метою якої є "дєнаціфікація і дємілітарізація Украіни, асвабаждєніє Данбаса". Те, що здавалося мені неможливим, таки сталося! Це ж війна! Значить завтра не стане електрики, газу і хліба в магазинах! Я в трусах біжу надвір і підкачую воду із свердловини до повного тонного баку на горищі. Заряджаємо смартфони. Тепло, туманець по землі...
На столі пів хлібини. Чую: біжи в магазин! Іду підбігом. За Новоселицею в небі реве літак. Ні! Між хмарами летить на захід на Васильків довга труба з крильцями. За нею ще одна ракета і ще одна. В середньому магазині черга. Люди суворо мовчать. Хліб вже кінчається. Купую хлібину і пакет кефіру. Коло сільради голова Сергій Богатиренко каже: робитимемо самооборону! 

  Повідомляють, що з Білорусії і зі сходу на Київ сунуть колони танків. На них білі великі літери Z i V (наші розшифрували, як Zомбі і Vата!). Наступного дня ворог вже окупував Чорнобильську АЕС.Дзвонимо у Савенку до Наталки - сестри дружини.  Чую: село забите танками, бронетранспортерами і машинами! Це ж їм залишилося з 30 кілометрів до Києва! Люди тікають з Києва: поїзди забиті, їдуть машинами на захід. До наших сусідів через дорогу Антона і Юлії прибули біженці - дві родини, дорослі  і діти. Відношу їм з льоху корзину  городини. Балакаю з чоловіками. Чи надовго війна? Я впевнений, що за місяць кінчиться і усміхаюся, чуючи, що ця війна на роки і роки... Красняни насторожено розглядають на асфальті позначки крейдою. Валерія Корнієнко дзвонить уночі: у вас з вікон видно світло, закрийте штори!

Перебиваю хвилювання тяжкою роботою. Ще напередодні війни викопав третій відстійник для каналізації, а тепер обкладаю його цегляними стінками.

Сигналять на вулиці. Це Коля Пєрков з Лідою Кулик збирають пляшки, бензин і мастило для "коктейлів Молотова". Виношу їм з десяток пляшок і каністру з переробом. 27 лютого возиком їду по воду до криниці у Веребки. Там вже ходять хлопці з автоматами коло двох стін з блоків і мішків з піском, які обмежують рух дорогою. (Це командир взводу самооборони Краснянської громади Сергій Левченко).

Хлопці перевіряють кожну машину, яка їде в село. (На 8 березня бійці подарували квіти кашоварам Аллі Чорній і Тетяні Крамар)

Один з бійців каже, що він переселенець і надіється мати собі автомат. Голова Богатиренко пояснює: з півдня наше село прикриває Долина. Ось його "Посвідчення добровольця самооборони" від 10.03.2022 р.)

Через кілька днів хлопці на блокпосту обживаються. Є вже вагончик. Спиляли величезну вербу, рубають кругляки на поліна, у залізній бочці палахкотить полум'я. Оглядаються і прислухаються до автоматних черг десь далеко на заході... В неділю їду в Обухів на базар. Людей багато, скрізь черги. Молоко скінчилося. Купую пляшку сироватки: хто її буде пити? Наші розбили російський десант коло Гостомеля. Вороги спалили наш найбільший у світі літак МРІЮ. Бомблять Васильків. Пілот "Привид Києва" вже збив десяток ворожих літаків. Першого березня з Василькова привозять тьотю Лєну, якій понад 90 років, вона інвалід першої групи. Заношу її в хату в окрему гостьову кімнату. Під Васильковом наші розбили російський десант. Ворог окупував вже Бучу й Ірпінь. Наші громлять ворожу техніку турецькими байрактарами, американськими джавелінами, британськими енлавами і своїми стугнами (Тетяна Чорновіл). Кінчається березень. Люди з полегшенням  видихнули: ворог тікає назад в Білорусію. В Бучі знаходять розстріляних людей, тіла згвалтованих і спалених дівчат. А ми думали, що московити теж люди... Арєстович заспокоює: ось почекайте два-три тижні...
Війна війною, а город треба порати. У квітні нам виорали город. Посіяли цибулю і моркву, посадили картоплю. Зробив для тьоті Лєни "тетамобіль" з дитячої коляски. Вона рада, розглядаючи зелену Новоселицю.

Люди проходять, вітаються. Налагодилося постачання товарів у селі. Наші відбили ворога від Києва, Чернігова, Сум і від Харкова. А от Херсон, Нову Каховку й Енергодар із Запорізькою АЕС ворог захопив ще першого тижня війни. Америка почала постачати нам гаубиці 777 ("три сокири") й далекобійні гаймарси. Навколо Обухова і в місті багато блокпостів, але небезпека окупації минула.

Нашій самообороні готує їсти щодня на Хуторі Катерина Чорна з дочкою Аллою.

Красняни зібрали на це 7200 гривень, крупи та інші продукти возить Василь Сорока,

а м'ясо депутат Верховної ради України Григорій Мамка...

Аж восени 2022 року наші пішли в наступ і вибили ворога із Харківщини. Почали звільняти Луганщину. Але Америка припинила допомогу. Та ми встигли у листопаді ще звільнити Херсон і вибити московитів з Правобережжя. Почалися перебої з постачанням електрики. Гриша Палієнко

зробив нам десятків зо два світильничків з батарейок - світять поночі.

На початку 2023 року тільки й мови, що про підготовку контрнаступу. Нам почали постачати танки леопарди з Німеччини, челенджери з Британії і навіть абрамси із США. Ворог почав бомбувати наші міста іранськими дронами-шахедами, й балістичними ракетами. Ворог має перевагу у повітрі. Сотні наших пілотів навчаються у США та Європі літати на f-16. Тисячі наших бійців освоюють техніку, бронемашини бредлі в Європі. Ось-ось наші почнуть звільняти південь України. У червні 2023 року ворог несподівано підірвав Каховську греблю і половина Херсонщини затоплена. Генерал Суровікін бетонує три лінії оборони на окупованих землях. Наші таки пішли їх проривати на запорізьких землях, де все заміновано. Але вдалося нам ціною надзвичайних зусиль прорватися лише на фронті 20 кілометрів і на глибину 10 кілометрів і звільнити Роботине. Наступ захлинувся. Зеленський зняв Залужного з командування разом з групою генералів навколо нього, бо його шанували в народі. Став головнокомандуючим генерал Сирський. У 2024 році від США була нам допомога піпеточними дозами. Пів року трампісти у конгресі блокували виділення допомоги. Нарешті у липні-24 нам таки виділили допомогу у 72 мільярди доларів. Сирський несподівано пішов у наступ на Курщині. Але ворог не зняв війська з Донеччини. Наші мусили відступити з Бахмута й Авдіївки, які були перетворені на щебінь ворожими тонними керованими бомбами.

  Восени у дворі сусідів Корнієнків пахне яблуками. Питаю у Василя Миколайовича, показуючи на кілька ящиків червонобоких запашних яблук: - Що ви робитимете з ними? - А он запитай у невістки! Із листя мені усміхається Вікторія: - А це Коля передасть разом з відремонтованою машиною нашим хлопцям на фронт!

У листопаді 2024 року Трампа обрали президентом. В небі над Красним чорними птахами пролетіли на схід наші f-16. У 2025 році Трамп припинив допомагати Україні. Тиснув і далі тисне на Зеленського, змушуючи до перемовин з Московією. У лютому 2025 року Красне  ховало своїх синів - бійців 3-ї штурмової бригади Андрія Чумака

і Ярослава Чорного.

Минулий рік запам'ятався потужною операцією ПАВУТИНА, коли наші маленькі дрони знищили до 40 стратегічних літаків на різних летовищах Московії. Це підготувала СБУ на чолі з генералом Малюком. Віцепрем'єру Федорову доручили виробляти дрони. За 2025 рік їх виробили 3,5 мільйони! Дронами і ракетами наші почали палити ворожі нафтопереробні заводи. Аналітики порахували, що знищено більше 20 відсотків ворожої нафтопереробної промисловості. В Московії виник дефіцит бензину і дизелю. Дронами і ракетами наші знищили третину чорноморського флоту Московії, вибивши його з Криму.
На сьогодні
Більше року, як ворог розбомбив Трипільську ТЕС. Наша електрогенерація тримається на трьох АЕС, на трьох ГЕС та Захід підживлює. Протягом доби за чергою 4.2 Красне має світло лише 10-12 годин. Вже три роки, як в хаті я зробив аварійне освітлення від акумулятора на 12 в. В багатьох дворах тарахтять генератори, коло школи теж. В Обухові коло кожного магазину чи аптеки теж стоять генератори. За роки війни в нашому селі відновили роботу дитячого садка та навчання у школі. Збудоване укриття коло школи та дитячого садка. Влітку 2025 року стараннями старости Алли Чорної збудована Алея Слави з портретами шести полеглих краснян.

Серед них Герой України Владислав Пелешенко,

Андрій Петров, Андрій Чумак, Ярослав Чорний, Євген Чорний та Дмитро Даценко.
Наш онук Дмитро Угляренко

пішов на війну добровольцем, воював під Києвом і коло Краматорська. Був поранений і контужений. Комісований з армії. (До цього ще 7 березня 2022 року він з товаришем приїхав до нас у Красне попрощатися. Привіз матір - нашу старшу дочку Ярославу, і сестру - нашу онуку Настю. Питаю Дмитра: маєш позивний? Відповідає, сміючись: "Кузнєчик"!)

Син брата Іван Висота теж доброволець. Воював на півдні України. Двічі поранений. Тривалий час лікувався у шпиталі...
Війна ще надовго
На фронті рівновага. У лютому 2026 року наші звільнили більше 400 квадратних кілометрів у Дніпровській і Запорізькій областях. Нам треба протриматися на один день більше від ворога. Київ вистояв у люті морози без тепла і світла взимку-26.

В Обухові на Піщаній встановлені Намети Незламності - пункти обігріву для родин із дітьми. Фото надала Людмила Кукулевська.

(Ось таку медаль прислав мені Григорій Палієнко):

Українці зберегли державу і це є головним досягненням чотирьох років війни. Здійсниться пророцтво Павла Штепи ще в 1968 році: Україна заб'є осиковий кілок в могилу московської імперії, бо "згинуть наші вороженьки, як роса на сонці". Їх розірве від ненависті.

Хай же буде!

Додаток від 3 березня 2026 року

Сьогодні в нашому селі ми ховали краснянина-бійця Даниїла Федосійовича Нестеренка 1994 року народження. Боронив Україну з 2023 року. Керував дронами. Загинув біля Великої Михайлівки Дніпровської області від московського дрона. На похорон прийшло багато людей. П'ять священників та дяк із півчою відспівали воїна на площі коло церкви. Данило сирота. Його виховували тітка і дядько Царьови. В Красному він закінчив 9 класів з Похвальним листом.

Пливе кача... Сльози. Слова співчуття... Постріли в небо. Три грудки землі вдарилися об віко труни...

Хай заспокоїться твоя душа, Даньку...

Додаток від 9 березня 2026 року

Скільки ж це років від дня народження Тараса Шевченка? 2026-1814 - це 212 років. Наші рідні прислали світлину з Лівану:

До спорудження першого в Лівані пам'ятника Тарасу Шевченку причетна родина дочки Ірини і зятя Зукана з товаришами-однодумцями...

Дяка вам і шана з України!

Сьогодні ж, 9.3.2026, прислав свої спогади краснянин Василь Сорока. Вони досить об'ємні, щоб розміщати їх в коментарях. Читайте тут.

"24лютого 2022рік. Почалась війна, нас москалі бомблять. Перші слова,які я сказав Вікторії зранку. Вона не плакала, просто притулилася до мене. Я в неділю, 20 лютого, був в Обухові в будинку культури. Там відбулось міроприємство до дня пам,яті Небесної Сотні. І вже відчувалася напруга,розуміли,що скоро може бути війна. Мені трохи було легше, бо поїхав на роботу. І зразу під мостом до Григорівки був блокпост організований, машин їхало багато на захід України.З першого дня почали ми розвозити пайки пенсіонерам, продукти в столові при школах, для військових, тероборони. Трохи страшно було вночі, особливо, коли собаки сильно гавкали. Ходили чутки, що в район заходять диверсійні групи. Інколи я вночі просипався, виходив на горище. Дивився,чи ніхто не ходить повз двір. Запам,ятався один випадок,на 2 чи 3 день війни,коли з сторони Долини на малій висоті летів гвинтокрил. Для захисту він, випускав теплові ловушки-ракети. Одна з них долетіла майже до нашої хати. Тоді Віка дуже кричала від страху. Ми ждали весни, роботи в полі, щоб відволіктися. Нам треба було тримати харчовий фронт. Як сказав директор: щоб Українці мали що їсти. З приходом тепла в полях закипіла робота, посівна. Помагали чим могли фронту. Одного разу приїхали з дозволу воєнних журналісти з Японії.

Через перекладача розпитували про посівну, про ставлення до москалів. Вони побачили, що ми, Українці, не падаємо духом. Пізніше скинули мені ролик, де було моє інтерв'ю на центральному телебаченні Японії. Вони захоплювалися нашою стійкістю. Потім ще раз приїзжали літом під час жнив, щоб переконатись, як ми працюємо.

Це все вже історія, ми вистояли. І думаю, що Україна розквітне. Так, як було раніше, не буде, але Україна вистоїть!"

Додаток від 10 квітня 2026 р.

Я отримав відгук від своєї однокласниці - інтернатівка Олександри Зальоток:

"Доброго дня мій хороший однокашнику - бачиш, я уже на тебе не кричу, як в інтернаті, і не кажу тобі ,,і відлізь'', а так гарненько називаю: отже, ,,задавако''- Висота, прочитала я твій твір на тему: ,,Чотири роки війни''. Ну, що тобі сказати? Допис безумовно гарний, насичений багатьма прикладами про здруженність людей вашого скромного невеличкого села, особливо у цю тяжку страшну добу для України... Так, війна нікому не приносила добра. Війна - вона прийшла до нас, на Україну лютневим передсвітанковим ранком у четвер... у ту хвилину, коли мені подзвонили о 4:20 і озвучили: ...війна... і в той же мент мені здалося, що все перевернулося до верху дном... і не встигла я щось подумати, тобто: що і як, і куди, мене подруга тут же просить прийти до її мами, а вона поїде до дочки забрати внучку... я відповідаю так і, одягнувшись, вискакую у непроглядно тьму. Світло на вулиці включають о 6:00, але поки вийшла на дорогу, то стало прозоріше. А потім стало щось важко гупати по землі.. ніби якісь трьохтонні кулі упали на землю і то було тричі в різний час інтервалом десь через 15 - 20 хвилин. Включивши телевізор, почула, що троє рашистів, зайшовши в Ірпені до квартири одного співробітника-атомщика, що працював у Києві в інституті ядерної фізики і в упор його розстріляли..., а далі передають, що ж.д. вокзали та автовокзали переповнені пасажирами..., я тут же звоню сестрі, щоб вона терміново виїжджала із дочкою у Львів, а там розберетеся куди далі. Я зрозуміла, що рашисти полюють на наших вчених, вони обидві доктора наук медичних і історичних... Таксі коштує до Львова три тисячі доларів -дороговато..., тоді я знову дзвоню до племінниця і кажу їй, щоб вона відправляла доньку свою - студентку, а вона мені, що уже шукає таксі , а із її дочкою іще буде одна студентка. От і вийшло їх 4 - особи, а це означало по 750 доларів на одного, але виїхали вони 28 - го лютого. Ну, от я трохи заспокоїлась. А у п'ятницю на другий день війни сусід Юра запитує чи єсть у мене якісь пляшки на коктейлі Молотова, то я із радістю віддала десь більше 50 штук із під пива та й заодно прошуся, щоб і мене прийняли працювати, але він каже, що там стільки молоді, що немає де і стати, якщо потрібно буде, тоді покличемо. А далі - в магазини в яких пусто, пусто, пусто. А тут сусіди, ніби зговорилсь: сусідка -два відра картоплі несе і відро буряка із морквою, а її чо ловік літрову баночку меду, бо, каже, до дня народження далеко то, я зараз дарую. А Вовин друг (також сусід) несе п'ятилітрову флягу олії і баночку лососевої ікри. Мені було так незручно, п сусідка каже: Олекс. Петр., У нас, слава Богу, є, а ви поїхали до магазинів, а вони усі пусті, навіть немає солі, то будь-ласка, візьміть... Це була п'ятниця, то я тут же зварила борщ, бо варю цілу кастрюляку на п'ять днів, а суп - на два дні маленьку кастрюльку. Тут приятелька моя каже, що можна щось купити на базарі. Поїхала я у неділю на базар, а там рис по 70 грн, а гречка по 110 грн, то я купила по 40 грн пшеничної крупи там, де продають пшеницю для скота і птиці. Думаю, що із пшениці іще смачніша каша.От такі були мої перші дні війни...Я іще раз хочу підкреслити дружбу та згуртованість українців під час великої біди. Звичайно, сім'я не без урода, але в основному, під час будь-якої..."

Додаток від 10 квітня 2926 р.

Це відгук від Олександри Зальоток:

Доброго дня мій хороший однокашнику - бачиш, я уже на тебе не кричу, як в інтернаті, і не кажу тобі ,,і відлізь'', а так гарненько називаю: отже, ,,задавако''-  Висота, прочитала я твій твір на тему: ,,Чотири роки війни''. Ну, що тобі сказати? Допис безумовно гарний, насичений багатьма прикладами про здруженність людей вашого скромного невеличкого села, особливо у цю тяжку страшну добу для України... Так,  війна нікому не приносила добра. Війна - вона прийшла до нас, на Україну лютневим передсвітанковим ранком у четвер... у ту хвилину, коли мені подзвонили о 4:20 і озвучили: ...війна... і в той же мент мені здалося, що все перевернулося до верху дном... і не встигла я щось подумати, тобто: що і як, і куди, мене подруга тут же просить прийти до її мами, а вона поїде до дочки забрати внучку... я відповідаю так і, одягнувшись, вискакую у непроглядно тьму. Світло на вулиці включають о 6:00, але поки вийшла на дорогу, то стало прозоріше. А потім стало щось важко гупати по землі.. ніби якісь трьохтонні кулі упали на землю і то було тричі в різний час інтервалом десь через 15 - 20 хвилин. Включивши телевізор, почула, що троє рашистів, зайшовши  в Ірпені до квартири одного співробітника-атомщика, що працював у Києві в інституті ядерної фізики і в упор його розстріляли..., а далі передають, що ж.д. вокзали та автовокзали переповнені пасажирами..., я тут же звоню сестрі, щоб вона терміново виїжджала із дочкою у Львів, а там розберетеся куди далі. Я зрозуміла, що рашисти полюють на наших вчених, вони обидві доктора наук медичних і історичних... Таксі коштує до Львова три тисячі доларів -дороговато..., тоді я знову дзвоню до племінниця і кажу їй, щоб вона відправляла доньку свою - студентку, а вона мені, що уже шукає таксі , а із її дочкою іще буде одна студентка. От і вийшло їх 4 - особи, а це означало по 750 доларів на одного, але виїхали вони 28 - го лютого. Ну, от я трохи заспокоїлась. А у п'ятницю на другий день війни сусід Юра запитує чи єсть у мене якісь пляшки на коктейлі Молотова, то я  із радістю віддала десь більше 50 штук із під пива та й заодно прошуся, щоб і мене прийняли працювати, але він каже, що там стільки молоді, що немає де і стати, якщо потрібно буде, тоді покличемо. А далі - в  магазини в яких пусто, пусто, пусто. А тут сусіди, ніби зговорилсь: сусідка -два відра картоплі несе і відро буряка із морквою, а її чо ловік літрову баночку меду, бо, каже, до дня народження далеко то, я зараз дарую. А Вовин друг (також сусід) несе п'ятилітрову флягу олії і баночку лососевої ікри. Мені було так незручно, п сусідка каже: Олекс. Петр., У нас, слава Богу, є, а ви поїхали до магазинів, а вони усі пусті, навіть немає солі, то будь-ласка, візьміть... Це була п'ятниця, то я тут же зварила борщ, бо варю цілу кастрюляку на п'ять днів, а суп - на два дні маленьку кастрюльку. Тут приятелька моя каже, що можна щось купити на базарі. Поїхала я у неділю на базар, а там рис по 70 грн, а гречка по 110 грн, то я купила по 40 грн пшеничної крупи там, де продають пшеницю для скота і птиці. Думаю, що із пшениці іще смачніша каша.От  такі були мої перші дні війни...Я іще раз хочу підкреслити дружбу та згуртованість українців під час великої біди. Звичайно, сім'я не без урода, але в основному, під час будь-якої..."

А потім Олександра ще додала:

"А ще мене дуже вразило, коли я побачила цілими юрбами хлопців та зрілих чоловіків, від 18-ти до 50- ти років юрбами ішли без попередження і виклику до військомату. Мій внук також явився до військомату на другий день, але його не взяли - стеноз серця у нього із дитинства.Толя,мене вразило, коли ти описуєш, як ваші Красненські хлопці, враз згуртувавшись, і уже зробили своїми силами оборону свого села під орудою голови сільради.Такі хлопці - це гордість вашого красивого людьми села.А ще, Толік - найкращий учню нашої прекрасної Трипільської школи - інтернат, я хочу в шанобі схилити голову перед захисником своєї Вітчизни - Угляренко Дмитром і побажати Йому здоров'я, радості, щастя і безмежного незрадливого кохання на довгі літа і нашу Україну підняти ще до вищих висот,бо це саме у його руках і у таких, як він, мужніх хлопців бо Україна буде вести усю Європу до належних висот і широт..."

Додаток від 12.04.2026

Аж сьогодні прислали свої спогади Олена Артюшенко:

"Я не дуже охоча фіксувати усі подробиці тих перших днів. Та й більшість їх вже забулася. Тоді все було "на автопілоті". Особливого страху не було. Гонитви за харчами - теж. Яка різниця, коли що закінчиться? Головну місію виконувала українська самооборона. НА неї були спрямовані усі погляди і сподівання. В нашій хаті теж жила купа народу. Частина з них (племінниця і дружина племінника з дитиною) у загальному потоці машин попрямували до західного кордону. А я зайняла своє координуюче крісло у волонтерці на Чаплінського,7. Туди спрямовувалися усі логістичні потоки Обухова і округи. Цілими днями в приміщенні лунало українське радіо, яке приніс Сергій Сак. Він теж тут був постійно. Добиралася з Красного до Обухова попутками, бо маршрутка ще не ходила. А коли потепліло, я пересіла на велосипед - дуже зручно бути незалежним від графіка маршрутки. Було все тоді: і готування обідів, і придбання хліба, і речі для біженців, і роздача гуманітарки, і посилки для маріупольців, у збір допомоги для воїнів. Поступово відходили від оціпеніння волонтери і бралися до роботи. Зразу ж відновилося плетіння захисних засобів у мистецькому центрі. Там було дуже холодно, але працювали невтомно. Вже пішли перші замовлення. Але матеріалів на сітки і хухи не було. Рвали постільну білизну, відвозили на фарбування у Трипілля до Новохатьків. Сушити ще не було де. РОзвішували сітки на огорожу друкарні і прокуратури. У кінці березня ми поставили перший намет біля Велмарта, з'явилися кошти. Почали хоронити і перших загиблих на півночі Київщини, збирали гроші для родин. Волонтери проводили на вічний спочинок. кожного загиблого... Узнали про безчинства рашистів в окупованих Ірпені, Бучі, Гостомелі. В Гостомелі моя подруга Ніна МИхайлишин витерпіла орків у себе в хаті (на якій майорів жовто-блакитний прапор!), а потім їй з чоловіком вдалося якось вирватися і добратися до МАрхалівки, де жила колега Таня Захарченко. Там вони пробули кілька місяців, а потім вже аж під осінь повернулися до звільненого Гостомеля. Словом, згадуються лише деякі деталі того періоду. Найгнітючіше тоді було узнавати про безперешкодний захід орків на північ Київщини, на Чернігівщину, Сумщину... і відверту здачу півдня. Це не повинно бути забутим"...

Це світлина учнів Обухівського ліцею ім. Малишка, які в мистецькому центрі допомагали "Материнському серцю" в перші дні війни. Друга праворуч стоїть Олена Артюшенко.

Додаток від 23 квітня 2026 року

У Вайбері є платформа, на якій сотні краснян щоденно спілкуються між собою. Два дні тому там було розміщене якимось Сергієм повідомлення-застереження, що на в'їзді в село є "охотніки". Я написав там поруч, що це повідомлення для тих, "хто ховається під спідниці". Цим я зачепив проблему ухилянтів від мобілізації. Це набрало менше двох десятків схвалень. Згодом Анна Сокирко написала "будьте обачні" і розмістила таку світлину:

Якась Світлана написала мені особисто: "це для тих, хто хочуть жити". Я їй відповів:

"Хотіли жити, Світлано, і ті семеро краснян, яких ми поховали. Хочуть жити ті півсотні краснян, які боронять Україну і нас нині. Вони віддають своє здоров'я і життя за те, щоб ми в селі жили вільно без московитів. Після перемоги вони повернуться в село і запитають ухилянтів, чому вони не прийшли на поміч. Запитають і тих "добросердечних", які допомагали їм ховатися під спідниці. Отоді наші оборонці не захочуть жити з ними поруч... Висновок: ховаєшся від боротьби зараз, бо хочеш жити, а доведеться утікати з села потім від сорому і ганьби".

Анатолій ВИСОТА: Академіку 80, 1, 01.2026
#постаті

Сьогодні 24 січня 2026 року триває 1431 день війни, тобто війна з Московією вже триває рівно 3 роки і 11 місяців. Перед новим роком і з початком його було кілька тижнів надій, що переговорний процес при посередництві США приведе до припинення бойових дій. Але наші ніяк не погоджувалися вийти з Донбасу, а без цього рашка продовжує воювати. Новий міністр оборони Федоров дав завдання військам знищувати 50 тисяч ворогів щомісяця (тепер лише до 35000). Це значно більше чисельно, ніж ворог поповнює свої війська за місяць. Новий міністр відзначився тим, що в часи свого віцепрем'єрства посприяв виробництву більше мільйона бойових дронів за рік, що раніше здавалося нам фантастикою. Тепер же Федоров хоче, щоб замість солдатів воювали бойові наземні дрони. Ідуть бої в Покровську і коло Мирнограда. Наші відбили ворога від Куп'янська. Дочекавшись 20-градусних морозів, ворог підступно став бомбити наші міста, особливо Київ, Дніпро і Кривий Ріг. Тиждень тому, коли в нас закінчилися ракети для ППО, в Києві були розбомблені дві ТЕС. І з 10,5 тисяч багатоповерхівок аж три тисячі будинків позбавилися світла, тепла і води. Врахуйте, що це при лютих морозах. Вчора вдалося відновити життя в трьох сотнях таких будинків. Наші люди терплять таку наругу і не біжать за кордон. У відповідь наші знеструмили їхній Бєлгород і орки відчули на собі, що таке війна. За місяць наші продовжили бомбити їхні нафтопереробні заводи і вже третина їхніх потужностей виведена з ладу. Трамп дивує своїм ідіотизмом, прийнявши від бідної венесуелки нобелівську 🏅 медаль. Європа розгортає виробництво зброї, боячись відступництва США...
Тепер про академіка Олександра Наконечного, якому 9 січня 2026 року виповнилося 80 років. Народжений у Красному Яриною Висотою, малий хлопчик Шурик бігав селом 4 роки. Мати померла і його батько Григорій Наконечний забрав сина у Київ, а потім і в Бучу до нової родини. Ну як мені не поїхати в Київ на ювілей, коли ми з Шуриком нині осталися двоє братів, а четверо вже відлетіли? Загодя брат пояснив, що 9 січня його вітатимуть на кафедрі факультету кібернетики університету, а 10 січня о 17_00 буде сімейна вечеря у ресторані "Брюгге". А де це? Та, від станції метро "Іпродром" пішки хвилин з десять, де Теремки-2, - почув як підказує братова дружина Галя. Порадили обоє одягатись тепліше, бо морозно. Справді, 10 січня термометр показує мінус 17.  Наготував я зранку кожушок і парадну вишиванку. Дружина й онука Настя порадили взути нові теплі черевики. Подарунок: акумуляторні секатор і пилку я перевірив раніше у нашому садку. Ближче до обіду приїхали в гості онук Дмитро з матір'ю і його дівчина Вікторія. Усміхнені, стрункі і в окулярах. У Дмитра проглядається виправка, він воював...

Обід плавно перейшов у заручини. Відмітили зріст наречених: Дмитро серед нас найвищий, бо має 187 см, а Вікторія 173,5 см, що трохи менше, ніж в онуки Насті і в мене. Навчив наречених семисекундним енерго-інформаційним обіймам...

Кажу, що на 14_40 маю йти на маршрутку, щоб успіти на ювілей до брата. Раптом чую від Вікторії: -Так я відвезу вас, куди треба. Після 15-ї години нам трьом прощально помахали від хвіртки. Дівчина обережно веде свою АУДІ засніженими шляхами. А куди їхати? Пояснюю, що на Теремках-2 був проспект маршала Конєва, а тепер Самійла Кішки. Там у будинку під восьмим номером є готельний комплекс, а при ньому ресторан БРЮГГЕ. - Я знаю, де це! - дивиться на мене з дзеркала дівчина. Дмитро просить розказати про діда Олександра. Розказую, що Шурик після 7 класів два роки вчився в ремесленому училищі на слюсаря-складальника, а потім закінчив 11 класів вечірньої школи. З 1964 року і по 1969 рік він вчився  на мехматі в Київському університеті імені Шевченка. Щодня їздив у Київ з Бучі і вертався додому. Я сміюся, кажучи, що в ті ж роки я вчився на хімічному факультеті поруч і ми ні разу не зустрілися. Потім Олександр вчився в аспірантурі на факультеті кібернетики. За дружину взяв собі медсестру Галю із Брусилова на Житомирщині.  Мають дочку Лесю, зараз вона в Нідерландах, і сина Сергія. Мають ще четверо онуків. Успішно захистив кандидатську, а потім і докторську дисертації. Він займався математичним описанням фізичних процесів. Завідуючи кафедрою, він за десятки років навчав тисячі студентів, підготував із сотню кандидатів наук і десятки докторів наук. Із 1996 року обраний до Академії Вищої Школи, яку потім очолює з 2013 року й донині. За підготовку кадрів має відзнаки Президентів.

Ось ми вже й зупинилися навпроти готельного комплексу. Дякую онукам і, ковзаючись на струбулях, переходжу до комплексу. Обходжу його, минаючи сотні припаркованих іномарок. 16_30 і я вже в ресторані. Розпорядник показує підготований стіл для гостей Олександра. Роздягнувся. Поруч готують ще кілька великих столів. Ось, розкриваючи обійми, підходить Шурик. Каже, що я можу в нього переночувати тут недалеко на Теремках-2. Надходять Галя

із сестрою Валею. Потім вітається син Сергій і ми обіймаємося. Він знайомить мене з дружиною Настею, тещою і своїми дочками. Поруч мене сидять двоє чоловіків середнього віку. Микола радить мені перезавантажити смартфон, щоб віднайшовся Лайф. Виходить! І я дзвоню в Красне, що вже в ресторані. Офіціант розставляє на столі всілякі холодні закуски. Що будеш пити?, - питає брат. Кажу: вино, а потім передумую і вслід за братом замовляю кухоль безалкогольного пива. Інші гості замовляють різні вина й горілку. Тим часом наростає шум у залі, бо гості всідаються за інші довгі столи. Ось мій тост:

Наш ювіляр, як і я, народився в селі Красному, що за півсотні кілометрів південніше Києва. Про наш край співається в пісні:
//Стоїть гора високая// По-під горою гай// Зелений гай густесенький// Неначе справді рай//Під гаєм в'ється річенька//Як скло вона блистить//Долиною широкою//Кудись вона біжить//...
Шурик бігав там маленькими ніжками по ласкавому споришу і по колючій стерні. Добігався до Києва, до почесного професора університету і до академіка. Олександра шанують красняни і передають вітання і найкращі побажання своєму земляку. Діти називають його татусем, а онуки любим дідусем. Будь дужим, брате, ще багато років!
На стіл подали гарячі і смачні наїдки,

а до пива миску креветок. Я не знаю як їх їсти. Микола показує, як треба висмоктувати з них м'ясо. Підходячи до Олександра, гості проголошують побажання. За гамором у залі вкінці нашого столу не чути, що саме бажають. Але мені чути. Син Сергій дякує батьку, що він є, і бажає довгих літ на радість дітям і онукам. Питаю Галю, чого не їсть і не п'є? Каже, що вчора на кафедрі стільки наслухалася, наїлася і напилася, що зараз відпочиваю і чекаю на чай з тортом. Олександр показує на екрані смартфону, як з нами вітається дочка Леся, вона їде в машині Нідерландами. Я поглядаю на торбу, де книжка моя КРАСНЕ, я хотів подарувати її Лесі... Не вийшло... Я пригадав, як на 70-літті Олександра в 2016 році ми з Лесею співали Павличкову "Сорочку" - "Два кольори"... (Це я у 2016 році)

О сьомій вечора вдарила музика і десь почалися танці. Не розумію жодного слова і навіть мови, якою співає юна співачка. Нарешті приїхав наш зять Салім

- чоловік нашої старшої онуки Сюзанни. Вручає подарунок, проголошує тост. Лівіше Салім, праворуч я, в посеред нас Олександр.

Встаю і йду ближче, де танці. Молодь танцює, мов показилися. Четверо музикантів гучно забивають всі слова юної співачки. Салім каже мені: а за 500 кілометрів на схід бушує війна ... На стіл подають солодке: Київський торт, чай і каву на замовлення. Бачу, Настя сьорбає чай, ритмічно похитується і приспівує. Питаю, що співає? Показує англійський текст на смартфоні: ось тут "бебі" і разом переклад "моя крошка". Це приспів популярної англійської пісні, яку всі знають. Да, знають... Крім мене... Після восьмої ближче до дев'ятої старші збираються додому, до хатки. Галю із свахою Салім відвезе в Іванковичі на дачу. І я з ними їду. Через Одеську площу на Гатне, а там за десять кілометрів до Іванковичів. Салім раз туди їздив влітку, але дорогу пам'ятає. Вузенькі дороги, над якими у місячному сяйві сплелися гілля дерев, обабіч сніги, як в лісі. Приїхали. Поруч Зміїв Вал. Жінки знадвору кричать: - Не їдь туди, бо не виїдеш! Салім сміється: - Вони не знають, що наш мерседес на дизелі... Виїжджаємо за Іванковичі, а правіше видніється Зміїв Вал, а над ним Місяць срібніє. Їдемо в Красне. Салім не знає, що Змієві Вали, це велетенська земляна споруда, укріплена каркасом із стовбурів дерев. Коли вони зведені? За тисячу років до княжих часів Володимира і Ярослава! За об'ємом робіт вони перевершують Єгипетські піраміди. Поки оце я розказав, то ми вже їдемо Лісниками, де живуть брати дружини Дмитро й Олександр. Ми вже мчимо до Обухова і я пригадую, що може в Красному нема світла, а хвіртка зачинена.  Мій смартфон у кишені штанів, зверху кожушок притискається поясом безпеки, не можу до нього добратися. Я спеленутий мов немовля у сповитку. На кермі Салімів смартфон розцвітає усмішкою Сюзанни: вона їде із Бейрута в Байсур. Сміється, почувши мої жалі про смартфон. Прошу її повідомити в Красне, що ми їдемо. Салім набирає Красне і я чую Любин голос: світло є і хвіртка відкрита. Знову бачимо Сюзанну: каже, що говорила із Ярославою. Через 5 хвилин ми вже спускаємося в Красне. Ось і рипить хвіртка. Обійми у хаті... Салім не хоче брати з собою гостинці. Він вертається в Київ на роботу... Дивлюсь, а годинник на стіні показує 23_00. У теплій хаті я дякую Богу, що так гарно влаштував для мене сьогоднішній день і обіцяю собі завтрашній піст.
Боже мій! У щоденній круговерті і метушні ми не помічаємо, як поруч струмує  тисячами струмків чуже життя із радощами, смутком і трагедіями. І як добре, що я ще комусь треба!
Хай же буде!

Додаток від 28 січня 2026 року.

Прислала мені Галя світлину родини Олександра Наконечного.

Це родина на дачі в садку в Іванковичах. 2016 рік. У вишиванці Олександр. Праворуч від нього дружина Галя і їхня дочка Леся обіймає сина Олеся. До Галі тулиться Лесина дочка Марійка. Ліворуч скраю син Сергій. Праворуч від нього його дружина Настя з дочкою Софійкою, яка тулиться до Олександра. Всі травнево радісні.

Додаток від 1 лютого 2026 року

Ось текст пісні "Стоїть гора високая", яку написав Леонід Глібов, музика Миколи Лисенка.

Стоїть гора високaя,
Попід горою гай, гай, гай
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай.
(Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай).

Під гаєм в'ється річенька,
Як скло, вода блистить, блистить,
Долиною широкою,
Кудись вода біжить.
(Долиною широкою,
Кудись вода біжить).

Край берега, у затишку,
Прив'язані човни, човни,
Там три верби схилилися,
Мов журяться вони.
(Там три верби схилилися,
Мов журяться вони).

До тебе, люба річенько,
Ще вернеться весна, весна.
А молодість не вернеться,
Не вернеться вона!
А молодість не вернеться,
Не вернеться вона!

Ось розширений текст пісні:

Стоїть гора високaя,
            Am   B7   Em
А під горою гай, гай, гай
               E7     Am
Зелений гай, густесенький,
  EmAm  Em/B B7  Em
Неначе справ ді  рай.

Під гаєм в'ється річенька,
Як скло, вода блищить, блищить,
Долиною зеленою,
Куди вона біжить.

Край берега, у затишку,
Прив'язані човни, човни,
Там три верби схилилися,
Мов журяться вони.

Що пройде красне літечко,
Повіють холода, холода,
Осиплеться їх листячко,
І понесе вода.

Ой, річенько, глубоконько!
Як хвилечки твої, твої,
Пробігли дні щасливії,
І радощі мої.

До тебе, люба річенько,
Ще вернеться весна, весна.
А молодість не вернеться,
Не вернеться вона!

Стоїть гора високая,
Зелений гай шумить, шумить,
Пташки співають голосно,
І річенька блищить..

Додаток від 9.2.26

Олександр Наконечний прислав світлину, де він із співробітниками кафедри факультету кібернетики КНУ. ЮВІЛЯР по центру, а праворуч від нього дружина Галя в жовтому.

Анатолій ВИСОТА: Горизонтальні зв'язки, 1, 12.25
#Україна
Сьогодні 25 грудня 2025 року, четвер і свято Різдва, мороз нижче 10 градусів уночі, а снігу нема. Триває 1401 день війни з Московією. За цей час наші знищили більше 1200000 окупантів і 14 тисяч танків. Бої йдуть вже у Покровську, коло Куп'янська і Гуляй-Поля. Завершилися перемовини між США і Україною і окреслилися умови мирної угоди з Московією: 20 пунктів плюс три окремі документи щодо нашої безпеки і мирної відбудови. Аналітики сумніваються, що Московія припинить військові дії і піде на тривалий мир. За минулий місяць наші ушкодили у Чорному морі 4 танкери із 113 танкерів тіньового флоту, який возить ворожу нафту. Наші дрони ушкодили танкер у Середземному морі і знищили начальника ГРУ генерала Авєрьянова та ще 27 військових на цьому танкері. Це вже щось схоже на операцію Павутинка-2. Сьогодні рівно три роки і 10 місяців цієї великої війни. Схоже, що нам доведеться воювати і в 2026 році...
      А життя триває. Ворог майже щотижня бомбить наші міста і села і руйнує енергоструктуру. Щодня вимикають електрику на дві, три, ато й 6-7 годин. Терпимо і живемо далі. В нашій хаті вже три роки діє мережа аварійного освітлення від акумулятора на 12в. А тепер розкажу про продовольчу безпеку. Я пам'ятаю, як щез хліб 🍞 у селі в перші дні війни. А потім за місяць все налагодилося і наші три магазини знову наповнилися продуктами. Як це відбувається? Виробники виробляють продукти, а посередники розвозять їх машинами по магазинах. Іноді власники магазинів і самі дещо купують прямо у виробників. Іноді ми нарікаємо на подорожчання продуктів, особливостями молокопродуктів. Але ж згадаймо, що в Красному вже нема корів. Хто мав корову, той знає, яка це важка щоденна робота без вихідних і свят. Хто це розуміє, той дякує, що можна купити молоко і кефір по 35 гривень за літр, а сир домашній на базарі по 240 гривень за кг, а масло взагалі по 450 гривень за кг. В Долині є героїчна жінка похилого віку, яка тримає корову. І продає молоко по 100 гривень за 3-літрову банку. Кілька разів і мені привозив те молоко наш краснянин Сергій Володимирович Царьов (генерал), дякую  йому ще раз. А тоді якось і дзвонить мені: вам же возять молоко і сир на Садову двічі на тиждень, у середу і в суботу на 16_45.
Іду я в середу на Садову, а вже темно, і очам своїм не вірю: вже стоїть з десяток людей і чекають машину. Питаю в Миколи Палієнка: Колю, а чого ж ти мені не сказав раніше? Відповідає, що на кожному стовпі висить об'ява. Питаю у Василя Сороки, теж сусіда, про це. Каже, що в інтернеті в Краснянській громаді про це не раз вже говорили. Розпитую і дізнаюся, що вже з липня-25 нам возять продукти. Ось блиснули фари і до нас розвертається білий фургон. З нього виходять молода жінка і чоловік. Розкривають навстіж задні двері і я бачу вже розфасовані продукти. Поки перші покупці отоварюються, Коля мені присвічує і я знимкую список товарів і цін.

Все помірно. Надійшла й моя черга. Купую банку молока по 32 гривні за літр, кіло сиру по 170 гривень і банку сметани за 60 гривень 400г. Питаю за жирність: молоко - 3,6, сир - 9, а сметана 21 процент. Радий, що всього за 150 метрів від хати я маю такий сервіс. В наступні походи мої покупки збільшуються: згущене молоко, ряжанка, йогурт. А вчора я вперше купив батон, ковбасу і голубці та томатну пасту до них. Кожного разу я розпитував, а тепер знатимете і ви, що касир-продавець це Інна

, а водій, що наливає молоко, це Сашко. Вони з Іванівки, що коло Богуслава. Це на півдні нашої області, де Київщина межує з Черкащиною.

Там є три ферми, а корів дійних до півтори сотні. Інна каже, що оце з восьми ранку і аж до вечора вони бувають у багатьох селах, приїхали з Українки, а після Красного ще заїдуть в Козіївку. З Іванівки до Обухова 80 кілометрів. Кажу Інні, що не вірю, що 20 машин розвозять з Іванівки товари. Відповідає: так ми ж обслуговуємо три області: Київську, Черкаську і Житомирську. Огого! Так це ж ціла мережа роз'їздної торгівлі. Хто ж цим займається? Фермер Олексій Гуленко з товаришами. Заглядаю в інтернет і розумію, що це фермерське господарство "Свіже з ферми" радує краснян своїми товарами. Дуже дякую усім іванівцям, що турбуєтеся за далеких від вас краснян! Це горизонтальні зв'язки: ви нам товари, а ми вам наші гроші.

Сьогодні Різдво. В нашій хаті є Дідух - ознака миру і достатку.

(Інтернет пояснює: Дідух на Святвечір — це давній український різдвяний символ, сніп із колосків, що означає «дух діда» і втілює зв'язок із предками, багатство, добробут та процвітання роду, символізуючи, що душі померлих пращурів приходять на свято, а сам він є символом Христа як «життєдайного хліба». Його заносили до хати як оберіг, ставили на покуть поруч з іконами, а після свят спалювали, щоб відпустити душі та забезпечити новий врожай).

Дідуха подарував нам Василь Сорока - дуже дякуємо йому за це. Були в нас уже й колядники...

Ось що просять іванівці:

Задля України будьмо кращими разом!Дуже дякую ще раз усім іванівцям, що турбуєтеся за далеких від вас краснян! Це справді горизонтальні зв'язки між людьми: ви нам товари, а ми вам наші гроші.

Роздуми. То чого зник серсер? Бо комуністи не дозволяли людям багатіти. Вони діяли за правилом: все забрати і поділити. А хто забирає і ділить, той і має владу над життям людей. Тому в Красному вироблялося в колгоспах багато зерна, молока і м'яса+, але не дозволялося виробляти з них борошно, крупу, пекти хліб, виробляти масло і ковбаси+.
Іванівці покращують нашу продовольчу безпеку і цим наближають нашу Перемогу.
Хай же буде!

Додаток від 4 січня 2026 року.

Мій товариш Григорій Коваль прочитав цей допис і написав грунтовний відгук:

Доброго дня. Виконую обіцяне:

"Горизонтальні зв'язки - 12.25".
Автор знову порушив цікаву і важливу проблему на селі, а саме, його продовольче забезпечення.
У традиційній для нього манері матеріал викладено в історичній послідовності з додаванням своїх спостережень і спогадів. Імпонує те, з якою пошаною і теплотою він відгукується про земляків і тих, хто долучився до продовольчого забезпечення села під час війни. А діяльність іванівців - це приклад для наслідування іншими фермерами.
"Дідухи" роблять і в нашій місцевості, традиції щодо їх використання збереглися донині, хоча і не всюди.
Окремі роздуми про розпад СРСР цілком поділяю.
Іще одне. Я неодноразово наголошував, що всі спогади автора мають буди узагальнені і надруковані окремою збіркою, наприклад, під назвою"Краснянські замальовки (м.б. спогади): минуле і сьогодення". Вони необхідні для майбутніх поколінь.

4 січня 2026 року

Анатолій ВИСОТА: Ознаки добробуту, 1, 11.2025
#життя
Сьогодні 25 листопада 2025 року і триває 1371 день війни. Залишилося рівно три місяці до чотирьох повних років війни з Московією.Точаться бої в Покровську. Десантом ГУР під керуванням Кирила Буданова наші вибили ворога з центру міста. Вже з тиждень як НАБУ, його координує США, арештувало кількох корупціонерів, які витягували кошти із атомної енергетики України. Тімуру Міндічу, співвласнику 95 кварталу разом із Зеленським, дали втекти в Ізраїль. Вкрадено до 100 мільйонів доларів. 30 депутатів вийшли із фракції СЛУГА НАРОДУ. Зеленський втрачає довіру. І от в цей час в Київ прибули два генерали і міністр армії США Дрискул і привезли мирний план із 28 пунктів - всі "хатєлкі" Кремля. Щоб ми вийшли з Донбасу, скоротили армію, амністія для всіх і інші неприйнятні для України речі. На перемовинах в Женеві ці та інші 9 неприйнятних пунктів були виключені. Була спроба під слабкість президента провести капітуляцію України. Запротестував Зеленський м'яко, щоб не втратити із союзників США. Тривають бомбардування міст України. Недавно в Тернополі загинуло 39 людей. А сьогодні вночі в Києві семеро людей вбиті Московією (десятки ракет і сотні дронів). Кожного дня по кілька разів у нас зникає електрика. Ворог руйнує високовольтні лінії. А ми руйнуємо їхню нафтопереробну промисловість. Нам треба вистояти цю зиму-25, 26 років.
Війна війною, в життя триває і навіть покращується  добробут в нашому селі. Ось про це і розкажу.  У нашому Красному люди стали користуватися електротранспортом! Коли змінюються умови життя людей, то кажуть, що покращується їхній добробут. Я пригадую своє дитинство, це було 70 років тому. І наша родина їла борщ з одної миски дерев'яними ложками. Така ложка не влазила в рот. Потім появилися алюмінієві ложки і миска чи тарілка окремо кожному. Готували страву в печі в горщиках і чавунах, тягаючи їх рогачами. Де віник? А он в кочергах! Коло печі в кутку стояли рогачі й кочерга. Наші діти й онуки не знають, що це таке. У краснянській школі ми писали чорнилом (1953-1960 роки) у зошитах в клітинку і лінійку. Запитай онуків і вони не скажуть, що таке клякса, а скільки було пролито сліз від них. Потім вдалося поєднати ручку з чорнилом і появилася авторучка-самописка. В університеті (1964-1969) я вже писав авторучкою. Тоді ж в Києві появилися кулькові ручки та ще й різнокольорові пасти до них. А за останні 20 років сталася взагалі революція; персональні комп'ютери і смартфони дозволяють писати без чорнила і пасти. Ось я набираю цей текст на клавіатурі смартфону і через інтернет ви його читаєте на своїх смартфонах чи на інших пристроях (гаджетах). Наші предки долали простір ніжками або на возах чи на конях. Пішки ходили в Київ. Згадайте описаний Нечуєм-Левицьким похід баби Палажки з невісткою Мелашкою в Київ на прощу. В роки мого дитинства в селі люди ходили босими з весни і аж до перших снігів. Батько наш Михайло кілька років ходив пішки на роботу в Обухів, це по 4 кілометри туди й назад. А потім став їздити велосипедом. Згодом проклали асфальтову в дорогу з Обухова в Красне (1979) і люди стали їздити автобусами, хоч іноді й душилися в тісняві. Мотоцикли появилися в бригадирів і комуністів (2-5) на село і машина в голови колгоспу. А скільки зараз легкових автомобілів у селі? Мабуть із сотня. Лише на нашій Новоселиці автомобілі є у 18 дворах! У деяких дворах є вже й по дві машини. У семи дворах нема машин, включаючи покинуту хату. Війна, дорогий бензин, переважно наші іномарки стоять без руху, але коли треба, то виїжджаємо з дворів.
Минулого разу я писав, як робив собі самокат у дитинстві. А оце бачу, як молода мати із сином учнем їдуть на електросамокаті нашою вулицею. Диво: деякі учні вже їздять в нашу школу на власних електросамокатах! Івану Гончару стало важко ходити і років з 5 тому він купив собі електричний трицикл і став їздити собі селом до друзів, в магазин і куди треба. Якось той трицикл покупався в новому краснянському ставку, що коло Калинового лісу. І тепер Іван їздить на новому трициклі FADA.

Другий трицикл два роки тому купила родина Желетків. Марка DOZER.

Таня Желеток пояснює мені: на Білоцерківщині в селі М. мого чоловіка трицикли є в половини людей. Якось весною цього року я побачив, як нашою вулицею проїхала на трициклі по козине молоко Ліда Біндюженко. Сходив я в магазин, а тоді й зайшов до Ліди. (На світлині Ліда правіше, свято День села, 2025, вересень)

Каже, що вже стало важко на велосипеді їздити на гірку, то сини купили їй трицикл FORTE на 70-річчя.

Мені 79 років. Болять суглоби, стало й мені важко ходити в магазин. Став я виясняти, скільки ж коштують трицикли. В межах тисячі доларів (42 тисячі гривень) - підтвердив інтернет. І от у липні-25 трицикл Crossertranzit вже їздить коло нашого двору.

Його привезли аж із Вінниці з магазину МОТОЧАС. Якраз на день народження я й подарував його дружині. Вчився їздити по нашій вулиці: вперед, стоп, назад, повороти. Яке це радісне хвилювання, схоже на те, коли я вчився їздити на батьковому велосипеді. Потім навчилася їздити на трициклі і дружина. Скуштували цієї радості дочки наші і онука Настя. От маємо машину-ветеранку опель-омегу, а їздити на трициклі приємніше... Став я їздити на ньому селом до магазину і до кумів. Побачила наш трицикл однокласниця Соня Левченко. Каже: корисна річ, але на мою гірку треба виїжджати на чотирьох колесах, щоб не перекинутися. Минув місяць-2 і дзвонить мені Соня: вийди на вулицю. Виходжу й очам своїм не вірю: коло хвіртки під зеленою шовковицею стоїть красуня електромашинка Elwinn на чотирьох колесах і Соня усміхається: син привіз її своїм ходом із Києва.

Питаю Віталія, скільки коштує така краса. Повагавшись, каже, що сто сім тисяч. Щаслива власниця пояснює, що це діти й онука склалися й подарували їй на день народження. Соня хвацько розвернулася на квадроциклі і повезла сина у Веребки.

Висновок: у нашому селі вже є у людей електротранспорт. Вже є й дві хати з сонячними електростанціями, а буде ще більше. Це не що інше, як зростання нашого добробуту.

Хай же буде!

Додаток від 18.12.25

Прислав комент давній університетський товариш Олександр Перепелиця:

Про допис п. А. Висоти " До достатку..."
Повідомлення вражає своїм переконливим оптимізмом. Автор коротко описує історію розвитку транспорту в с. Красному від велосипедів до
сучасних електромобілів.
Публікація оригінальна тим,
що відволікає нас від напруги очікування нашої перемоги,
яка неодмінно буде. Автор з любов'ю та повагою описує
своїх земляків рідного села і щиро радіє їх транспортним успіхам. Цікаво те, як він майстерно переконує нас на життєвих прикладах, що Україна має технічний поступ
навіть під час такої важкої та виснажливої війни. А це означає, що цей
допис посилює
нашу віру в перемогу над російським агресором. На закінчення дякую п. А.Висоті за його працю,
віру та оптимізм.
З щирою подякою О.Перепелиця".

Додаток від 19.12.25

Допис прочитала і коментує краснянка Тетяна Кияниця

Читаю, та й думаю: яка я все таки старенька: пам'ятаю і чорнила, і клякси, і рогачі з кочергами. Як все змінилось, а пройшло якихось 40-50років. Раніше село жило від натурального господарства, тримали корів, свиней, птицю, засівали огороди зерновими культурами, жали серпами, в'язали снопи, складали копи і полукіпки. Я, до речі, вміла в'язати снопи цуркою. А сьогодні в селі немає жодної корови. Та й на городах ростуть лише овочі для власних потреб. Це значить, що селянин може все необхідне собі купити, в не працювати з ранку до ночі біля землі і худоби. Ось електротранспорт вже можуть собі дозволити. Але саме в тих двох конкретних випадках, про які ви пишете, він був куплений в зв'язку з погіршенням здоров'я.

Додаток від 4 січня 2026 року

Цей допис давно написаний, але мій товариш Григорій Коваль лише зараз відгукнувся. Ви лише прочитайте , як він пише. Дякую, друже!

Доброго дня. Виконую обіцяне:
"До достатку - 11.25"
Пропускаю коментар щодо перебігу подій на фронті. Все, на мою думку, викладено об'єктивно і лаконічно.
Про інше. Переконаний, що Україна могла раніше сама налагодити випуск такої мінітехніки для сільської місцевості. І фахівці, і виробнича база для цього були. Це, насамперед, пов'язане з процесами роззброєння. На жаль, як у нас часто буває, про село практично забули. Забули про тих, хто все життя важко працював, працює і нині мужньо захищає державу. По суті, автор допису порушує вчергове одну з існуючих проблем на селі.
А така техніка має бути у кожній сільській сім'ї і не тільки у людей похилого віку для того, щоб мати можливість без перешкод пересуватись чи то на роботу, до магазину, будинку культури, церкви, лікувальної установи, стадіону, родичів, друзів тощо.
Але це вже справа державна.
Цікавими та історично послідовними є спогади про транспортну еволюцію на селі (вози, велосипеди, автомобілі, мотоцикли, легковики, електромобілі) та електронізацію села (від простої ручки з пером до персональних комп'ютерів тощо), босоноге і напівголодне дитинство. Майже все це відбувалось і за моєї пам'яті. Дякую за допис і закликаю не зупинятись.

"Горизонтальні зв'язки - 12.25".
Автор знову порушив цікаву і важливу проблему на селі, а саме, його продовольче забезпечення.
У традиційній для нього манері матеріал викладено в історичній послідовності з додаванням своїх спостережень і спогадів. Імпонує те, з якою пошаною і теплотою він відгукується про земляків і тих, хто долучився до продовольчого забезпечення села під час війни. А діяльність іванівців - це приклад для наслідування іншими фермерами.
"Дідухи" роблять і в нашій місцевості, традиції щодо їх використання збереглися донині, хоча і не всюди.
Окремі роздуми про розпад СРСР цілком поділяю.
Іще одне. Я неодноразово наголошував, що всі спогади автора мають буди узагальнені і надруковані окремою збіркою, наприклад, під назвою"Краснянські замальовки (м.б. спогади): минуле і сьогодення". Вони необхідні для майбутніх поколінь."

4 січня 2026 року

Анатолій ВИСОТА: САМОКАТ, 1, 10.25
# дитинство
Сьогодні 26 жовтня 2025 року, неділя. Минув ще один місяць війни, восьмий після повних трьох років. Разом це йде вже 1341-й день війни. Покровськ наш. Бої вже точаться на околицях. Ми ще потроху відступаємо, але вже й відвойовуємо нашу землю, наприклад, на Харківщині й Донеччині. Наші завершили розгром оточеного угрупування коло Добропілля, взявши в полон до півсотні солдат. Наші бомблять дронами і ракетами московські НПЗ, військові заводи, як от вчора аж в Челябінську на Уралі. А вороги бомблять наші міста, горять будинки на Київщині і в самому Києві. Нарешті Трамп опам'ятався і оголосив санкції проти нафтових компаній: Роснєфті і Лукойлу, разом до тисячі їхніх структурних підрозділів. Трамп каже, що Індія вже відмовилася від московської нафти, а Китай обмежує її закупки. Наші сподіваються, що ліквідація нафтової валютної виручки зупинить війну. Зеленський сказав, що вже на початку наступного року до нас прилетять перші із 150 шведських винищувачів GRIPPEN.
Я згадав за дитинство і про те, як я зробив самокат. Коли ж це було? Мабуть мені було вже 10 років, отже це було влітку 1956 року, в може вже мені було й 11 років і це діялося вже в 1957 році. Хлопці розважалися, бігаючи навипередки по траві, кидаючи опуку один одному або граючи у вибивного. Небесною втіхою було котити перед собою колесо ціпком, бігти за ним, спостерігаючи за безконечним обертанням. Цілим багатством було випросити обруч від старої діжки, він важкенький, легко котиться і не перекидається. Це було щастям бігти за таким обручем, котячи його чимось залізним (залізною ключкою з дроту!) і слухаючи деренчливу музику. Та якось я побачив, як кілька хлопців бігли за одним радісним, який їхав на самокаті, відштовхуючись одною ногою від землі. Вони бігли і просили покататися. От би й собі такий самокат зробити... (Еге, це вам зараз просто купити самокат. Зайшов в інтернет і купив собі за тисячу гривень...)

І я згадав за полицю у хаті в сінях над дверима, куди батько складав речі, які він "дістав" на роботі. Там були неймовірно красиві блискучі підшипники. Коли батька не було дома, я знову добрався до тої полиці, розгорнув промаслений папір і помітив, що от ті два маленькі підшипники підійдуть на зад самоката, а ось цей великий вже крутиться, виблискуючи, на великому пальці, він підійде на перед самоката. Хай ще полежать собі, поки я знайду для нього дві дошки. Із дерева у дворі були вербові гілляки, які ще батько не перерубав на дрова. На самокат згодяться хіба що для керма. За дошками ми з другом Володькою взимку ходили аж в урочище Ріг, де пролягала залізниця вузькоколійна між цукровими заводами в Григорівці і в далеких, десь на краю землі, Саливонках. Щоб сніги не перемітали рейки, залізничники там у Розі ставили рядами щити із дощок. Там ми їх і розбивали сокиркою, викуваною ще циганами, коли вони колись таборилися в нашому Красному на лузі коло болота, де колись був став. Сокира була гостра і не щербилася, бо викувана була із лапи культиватора, який на колгоспному полі розібрали були цигани. І замашна, бо сокирище до неї зробив батько. Я з тих дощок робив клітки для кролів, якраз в школі тоді тільки й говорили про партійний заклик нагодувати народ кролятиною. Але ті дошки були тоненькі й вузенькі і на самокат не годилися, та й од них нічого не осталося, лише пустуюча кроляча клітка. Я обійшов шкільну огорожу, в якій вже були отвори, через які ми лазили у шкільний сад, і вибрав собі широку дошку, якраз підійде на самокат до переднього колеса. Уночі, скрадаючись як злодій, я й одірвав ту дошку від огорожі, вибивши її спочатку знизу ногою. Одніс дошку і сховав у бабин сарай, от треба лише ножем зчистити залишки вапни, щоб не було видно, що вона із шкільної огорожі... Другу дошку, міцну й широку сороковку я теж знайшов коло школи. Вона згодиться для самоката, щоб на неї ставати. Батько десь на тракторі аж в Матяшівці і вже з тиждень його нема дома. Я кинувся до полиці і дістав три підшипники. Менший брат Льоня крутиться і просить хоч одного підшипника, щоб і собі покрутити його на пальці. Ну дам і тобі покататися на самокаті... Я вже розглядав своє багатство: дві дошки і три підшипники на дривотні.  Залізною пилочкою я відпиляв, прикидаючи до свого зросту, дошку з огорожі, це вона буде вертикальною частиною самоката. Із вербової сухої гілляки я зробив, стругаючи ножем, вісі для підшипників.

Ось вже вони на них і крутяться легко в руках братиків Льоні і Колі. Важко було видовбати стамескою отвір у дошці для великого підшипника. А прибити кінці осі з підшипником до дошки цвяхами - це не важко: й ні разу не попав молотком по пальцях. Льоня просить і собі щось прибити. Ну, на ось прибий оцей брусок на дошку зверху: буде кермом. Поки Льоня обстругував ножем кермо, я морочився із підшипниками - колесами для горизонтальної дошки. Прибив і їх. А як же з'єднати ці дві дошки між собою? Я пригадав, як це зроблено на побаченому самокаті. Знайшов круглячок, обтесав його сокиркою і прибив цвяхами край горизонтальної дошки до його торця. Теж важко було нарубати з товстого дроту відрізки довжиною з долоню. Згодилася стара сокира і молоток. Ті 4 відрізки я розклепав на кінцях, а потім зігнув п-подібно. Тут уже і брати допомагали, коли я прибивав ті пе-подібні деталі до передньої дошки і бруска-круглячка горизонтальної дошки. Осталося встромити г-подібний відрізок товстого дроту в ті 4 забиті деталі, на тій осі поверталася вертикальна дошка з кермом. Ось він наш самокат на стежці і вже котиться. Я відштовхуюся від трави і їду перші метри по дорозі нашої вулиці. За мною біжать Льоня і Коля. Мені небесно радісно! Дав покататися і братам, заглядаючи в їхні радісні оченята. Потім прийшов з роботи додому батько і все побачив. І добряче побив мене пасиком за шкоду. Але на своєму самокаті ми ще довгенько каталися того літа...

Да... В інтернеті можна купити самокат з димом і музикою

Додаток від 28.10.25

Допис прочитав, а потім прислав відгук мій товариш Григорій Коваль:

Цікава замальовка знову повертає а далеке дитинство. Правда, довелося і мені майструвати такий транспортний засіб. Але.більше запам'яталася робота із сусідом однолітком над візком, яким ми катали своїх молодших сестричок. Конструкція - проста: дерев'яний поштовий ящик середнього розміру, дві поперечини під ним на підшипниках, передня - повертається. До ящика прив'язували мотузку і самі запрягалися в неї. На жаль, виїхали на грунтовку, де було багато пилюки, і підшипники зупинились. Довелося їх відмивати, змащувати солідолом і користуватися у дворі на підметеній стежині від воріт до хатини. Батьки оцінили нашу конструкцію з посмішкою і побажали успіхів у подальшому. Інші діти з вулиці відверто заздрили, а сестрички по черзі залазили у візок і нас поганяли.

Додаток від 2 листопада 2025 року.

Учора чубариком заїхав до кумів Чорних. Прочитав Галі і Гриші цей допис. Гриша уточнив, що цигани стояли табором далі від болота, на Оболоні, а Галя додала, що ближче до млина. Гриша розказав, що одна циганська родина попросилася переночувати і дід Андрій дозволив. Розстелили куль соломи на долівці, а малий Гришко спостерігав з печі, як на соломі повлягалися мати, батько й діти, правда, циган зняв чоботи. Вранці циганка запропонувала матері Оксані погадати: принеси в хату курку. Може'яла її в руках і казала: живеш сама, без чоловіка, один син, дітей більше не буде. Житимеш все життя сама і бідуватимеш. Курка перестала опиратися і завмерла. Циганка кинула її під лаву: до вечора оклигає. Увечері дід Андрій дістав з-під лави здохлу курка: ага, жди, що оживе, як вона їх задушила! Одніс на город і закопав.

Щодо самокатів. Робили їх хлопці в селі. Особливо гарний самокат мав Михайло Гульва (Морозенко). Такі вузенькі колесики. Якось пасли ми корів коло лісу Калинового. Хлопці прикотили самокати. Катаючись з гори на самокатах, ми і про корів забули. А там через дорогу стояли півкопи жита колгоспного. Корови ті півкопи й порушили. Василь Іванович - бригадир, дуже лаявся, погрожував зайняти корови, в потім потрощив самокати наші...

Анатолій ВИСОТА: Епіцентр-25, 1,09.25
#Україна.
Сьогодні 28 вересня 2025 року і почався 1313 день війни. Минув місяць, а Покровськ ми боронимо й далі. Орки щодня йдуть у кроваві штурми і ми знищуємо їх до тисячі за добу. Під Покровськом і Добропіллям наші пішли у контрнаступ і за місяць звільнили 360 квадратних кілометрів нашої землі. Багатьох полонили і до тисячі оточили. Горить, палає Московія. Наші розбомбили дронами до 20% нафтопереробних потужностей Московії і там закрилися вже 370 АЗС, бо нема бензину. Трамп вперше заявив, що Україна може перемогти Московію і звільнити всі окуповані території і навіть піти далі. У нас у Красному кілька днів тому десь, мабуть, збивали дрони, а кулями пошкодили огорожу Галини Духлій і вбили собаку...
Війна війною, а город ми попорали і запаслися овочами і картоплею на зиму. Завершилося велике будівництво і в Обухові відкрився Епіцентр.
Про це докладніше.
Це сталося 20 вересня 2025 року, здається, в суботу. А у минулий вівторок 23 вересня я підготував омегу і з дружиною, дочкою та онукою поїхали в Обухів на екскурсію. Там за Центром навпроти автошколи, де був цвяховий завод, склади і промзона, ще взимку почали будівництво Епіцентру. На плакаті якось я прочитав, що його відкриють у липні 2025 року. Але там було багато допоміжних робіт, наприклад, довелося прокладати довгу підземну високовольтну лінію. Поглядаючи проїздом на те будівництво, я сумнівався, що там вистачить місця для машин і людей. І ось ми під'їжджаємо і здалеку бачимо красень Епіцентр. Повільно повертаємо ліворуч і під шлагбаумом заїжджаємо на його територію. Кілька рядів машин.

Я знайшов місце і для омеги. Знимкуємося коло машини, а за нами споруда Епіцентру.

Ззовні він великий, а зайшли всередину, то здавався величезним.

Це будівельний супермаркет, яких вже збудовано 80 в Україні, а 8 московити вже розбомбили. Недавно і у Фастові. Ми ходимо і роздивляємося з онукою ламінати для підлоги і стін. Сотні зразків. Ціна десь 300-600 гривень за метр квадратний. Підлога виблискує широкою плиткою. Я задираю голову і бачу високо конструкції стелі і даху. А з боків там приміщення другого поверху. Загалом торгівельних площ більше 2800 метрів квадратних. Триста працівників. Мільйонні виторги і мільйонні податки. Під будинком паркінг, який при тривозі захистить 2 тисячі людей. (А ось і я праворуч):

Ось зал із сантехнікою та ваннами і душовими кабінами. Здалеку бачу зал із світильниками. А мені треба купити перехідник на півдюйма. Знаходимо, ціна 48 гривень. Дві години онука носить його і крутить на пальці. Величезним ескалатором їдемо на другий поверх.

Канцтоварів море.

Дружина вибирає пару ручок і ми розглядаємо гарні глобуси діаметром 26 сантиметрів і ціною коло 600 гривень. Хотів купити. Дружина роками мріяла про глобус. Але де я його поставлю? Вже й на піаніно нема місця. Потомилися, ходячи. Сидимо на блискучій металевій лаві із зручною спинкою.

Ось величезний зал із живими квітами. Там свій мікроклімат.

Оце такий вереск? Ціна тисяча... Є й дешевші, показує продавчиня. Бачу гарні троянди на прилавку. А там що? Товари для дітей! Чогось називається ЕПІК.

Молодичка штовхає каляску з товарами, а попереду сидить синок і крутить кермо. Людей багато, снують туди-сюди. З другого поверху спускаємося безшумним ліфтом.

Показують, що там далі праворуч зала з продуктами. Читаю food.

Онука пояснює, що це їжа. Серед тої їжі можна заблудитися. Знаходимо і вибираємо собі по шоколадці (Мілка 65 гривень за 85 грам). Дині ціною менше 60 за кг. Вибираємо красуню й купуємо. Та тут можна ходити до вечора. Онука вибрала собі щось для миття посуду. Їй пора їхати в Київ. На виході черги до кас.  Розраховуюся за покупки карткою. Сідаємо в омегу і їдемо на Школу. Там в молочному кафе ЛУКАВИЦЯ ми замовили по молочному коктейлю. Тепло і сонячно. Ми надворі за столиком смакуємо. Згадуємо за коктейлі у Шостці. По шоколадному морозиву ще. Провів онуку до маршрутки. Вертаюся. Якраз дружина доїла морозиво. Ну що додому? Але спочатку купимо на Ранковому ринку щось із продуктів. Тут дешевше ніж в Епіцентрі. Без пригод приїхали потомлені в село. Три години подорожі, мирного життя, а скільки приємних вражень...

Додаток від 28.10.25

Учора поїхали ми з дочкою Іриною на мерседесі в Обухів. Заїхали і побродили по епіцентру. Там здійснилася мрія дружини: дочка подарувала їй глобус

Анатолій ВИСОТА: ПРЕЧИСТА, 1, 08.25
#життя
Сьогодні 28 серпня 2025 року, четвер і свято Пречиста по-старому стилю. Про це я і напишу згодом і це буде спогад з мого дитинства.
Але спочатку про війну і сьогодні триває її 1282 день. Ми й досі обороняємо Покровськ,  який щодня штурмує ворог. Ми їх знищуємо щодня до тисячі. Бронетехніку вони бережуть, мабуть, для вирішального наступу. Сьогодні ворог бомбардує Київщину шахедами, крилатими ракетами і кинджалами. Ми щоденно бомбардуємо дронами їхні заводи, склади і бази та нафтопереробні підприємства. За даними із Великобританії ми вже знизили на 17 відсотків їхню переробку нафти і в Московії постав дефіцит на бензин. Повідомили про розробку і серійний випуск нашої далекобійної крилатої ракети ФЛАМІНГО, здатної донести тонний заряд на три тисячі кілометрів. Їх вироблятимуть пів сотні за місяць...
Тепер про Пречисту.
Так ми називали храм у Трипіллі і припадав він щоліта на 28 серпня. Тепер я вже знаю, що Пречиста - це день успіння Діви Марії. Інтернет додає: "Згідно з церковним переданням, в день, коли Богоматір мала відійти у вічність, апостоли залишили місця своєї проповіді та дивним чином зібрались в Єрусалимі, щоб попрощатись з Пресвятою Богородицею та здійснити погребіння її пречистого тіла. Перебуваючи навколо її ложа, вони були засліплені яскравим світлом, в якому явився Христос в оточенні ангелів та архангелів. У цей момент чиста душа Діви Марії без страждання, ніби уві сні, відійшла до Господа. Іконографічна традиція свята розповідає, що Богородиця віддала свою чисту душу в руки свого Сина і Господа Ісуса Христа, а в цей час з небес лунали звуки ангельських хорів».

Наша баба Федора родом із Трипілля з родини Семена Силенка і Ганни Петренко. В багатодітній родині їх було 10; старшим був Іван (згодом зеленовець), а Федора була старшою з сестер і народилася вона в 1900 році. Життя мала нещасливе. Чоловік Степан Носар пристав до красних і помер в 1924 році від ран в день народження другої дочки Горпинки - нашої матері. Другого чоловіка чоботаря Сергія розстріляли московські окупанти за допомогу зеленівцям. З третім чоловіком безногим Олексою Палієнком Федора прожила вже в Красному найдовше, більше 10 літ, але його вбили київські бандити-мілііціонери в 1947 році за мішок зерна, який він віз із Западної, коли мені було рочок. Після тих потрясінь баба не могла жити в хаті без живої душі, а тому мене призначили тою живою душею і з бабою Федорою я прожив 13 років. А в 1959 році я повстав і перейшов жити на Новоселицю до батька й матері. І тоді з бабою мусив жити молодший брат Олексій, а потім і Микола. Коли ми повиростали і пішли у світ, баба зосталася сама, але недовго, бо їй ми зробили кімнату в новому сараї на Новоселиці у дворі коло хатини дочки і зятя. Я сам, тоді вже студент, заплів лозою з Приплавки стіну, яка відділила бабину кімнату від свиней і корови.
Мені 5 років і я звечора радісно готуюся до завтрашнього походу на храм у Трипілля. Мию, відшаровую травою, бо мила не було, свої чорні ноги. А вранці на Пречисту баба поралася: вичистила від свиней, дала їсти, не забула про курей. А ми не снідали, бо обідатимено храмовим. Ось нарешті брязнув замок-засув і баба заховала півметровий ключ під лавку. А я вже був давно готовий. На мені чистенькі штанці й сорочка, на голові картузик, нового одягу не було. Баба взяла мене за руку, приказуючи, що треба йти швидко, щоб успіти на обід в Щербанівку. У другій руці баба несла вузлик з гостинцями. І ми вийшли з двору. Я поглянув на красуню школу, це ж і я там буду учитися. М'який пісок холодив наші босі ноги. Минули Вигін коло школи і широку зелену Новоселицю і баба сказала ніби сама собі: Грунька навідається до хати поки ми храмуватимемо. У Ворочку на роздоріжжі я помітив якісь старі колоди, а баба тягне за руку далі: не роззирайся, бо йти далеко. А як тут не дивитися, як тут з кожного двору звисають через тин темно-сині сливи. Глинистою і твердою дорогою ми вийшли вгору і я оглянувся на наше село і Козіївку, де хати потопали в садах. Далі вже ми йшли стежкою, бо дорога була порізана залізними колесами возів. Баба йшла позаду, а я йшов підбігом попереду. Перша верба, друга, а потім місточок, ліворуч від якого Бутів Яр і таємнича, страшна Вовковня. Баба повчає: вовків не бійся, а остерігайся людей, які шастають ночами і грабують та вбивають людей. Я кажу, що не буду тинятися ночами і прошу десь посидіти. Баба каже, що ось вийдемо на гору, в там під вербою й посидимо. Сидимо в тіньочку, а баба каже про криничку он там нижче і мені захотілося пити. Нижче десь серед зеленого шуму вільхового тече Красна. Жабка стрибнула і захвилювалося небо в криничці. То жабка хороша, вона очищає воду - пояснила баба, і ми напилися смачної і холодної води, набираючи її у пригорщі. Дорога до Щербанівки, праворуч жовтіє стерня, а ліворуч безконечний зелений лан буряків. Ось і перші хати. Гостро і хвилююче пахне лобода коло стежки.

Пройшли ми довгою щербанівською вулицею, двори, сади, кури і гуси, вже й хати кінчаються, в де ж це живе баба Надька? Праворуч старі посадки шовковиці з яких рвали листя для шовкунів, а ми повертаємо ліворуч за село. Пройшли трохи й побачили окрему хату. Зеленіє двір, садок, у траві жовтіють груші лимонки. Так пронизливо пахне гвоздиками і чорнобривцями. Вискочила у двір баба Надька. Поки вона обіймалася із сестрою, я дивлюся на її дочку Пашу - біляву дівку з двома косами. Вона трохи ри-кає. Ще дві її старші сестри: красуня Ольга і Галька в Києві, вони чорняві. А Параска білява, бо в неї інший батько Цибка. У Надежди чоловіка вбили на війні, а ще один помер. Дізнався я згодом про це від баби. Я втомлений довгою дорогою і сиджу під хатою на спризьбі. Бринять бджоли, за тином зеленіє картопля і квасоля, жовтіють сонечками соняшники, я роздивляюся різнобарвні квіти: красолі і кручені паничі. Наді мною висять жовті вінки цибулі. Я погладив опуклу цибулинку і вінок приязно гойднувся до мене... Ось нарешті покликали в хату і я вже сиджу на лаві. Ноги мої не дістають до прохолодної долівки. Пахне пиріжками і стравами. Нарешті сідаємо за стіл. Проказали Отче наш. Сестри випили по чарці, а я наминаю жаркоє (тушковану картоплю з м'ясом і соусом) з пиріжком з кашею. Питаю тихенько в баби, чи можна мені їсти рибу? Їж, тільки не обляпайся! І я їм тушковані смачнющі щучки в незбагненно смачному соусі. Побули ми годину-дві в Щербанівці та й пішли в Трипілля на Хутір. З нами йде й баба Надежда на храм до матері. Я закачую штанці аж до трусів, баби попідтикали довгі спідниці і ми перебродимо Красну. Глибоко, прозора течія, пісочок холодить мої розпечені ноги. А далі нам через місток на лівий берег Красної. Там вже недалеко і хати Хутора. Ось баби Ганни хата - показує мені баба і я бачу її сльози. Хата під соломою, двір косить у город, за яким левада і вгадується у лозах річка. Баба обіймається із матір'ю, з братами і сестрами. Баба Ганна сухенька і роки вже схиляють її. Живе вона разом із родиною найменшого сина Миколи. Їхні діти Паша та Іван із матір'ю Мотькою теж тут. Пора підвечеряти і нас знову запрошують за стіл. Стіл заставлений такими ж стравами, як і в Щербанівці. На солодке молочний кисіль і смачний простий кисіль, який ми їмо ложками з спільної миски в прикуску із пиріжками з квасолею. Співаємо, що аж чути на вулиці, пісню "Ой, журавко". Вечоріє. Бабі дали у вузол храмового. Верталися ми додому ніби швидше. Зайшли у двір до баби Надьки і я набрав у траві в пазуху груші-лимонки. Буду їсти дорогою. Вечоріє і на небі появилася перша вечірня зоря. Вже у Ворочку я засинав на ходу і баба тягла мене за руку. Над нами густо висипали зорі ніби з решета срібне просо... Уже в ліжку я щасливий засинав з думкою, як добре, що в нас є родичі в Трипіллі і Щербанівці - це ж вони прийдуть у Красне до нас восени на храм на Михайла і принесуть коржиків і конфет, а дядько Володька може й руб дасть...

Додаток від 28.08.25 р

Прислала гарний відгук моя однокласниця-інтернатівка Олександра Зальоток:

"Толя, такий чудовий спогад одного із епізодів твого дитинства... Я із такою тихою , усмішкою прочитала твою статтю , а в кінці, коли ви уже поверталися додому під зоряним небом - я просльозилася... а ще б пак! П'ятирічне босоноге дитя пройшло таку далеку дорогу туди, а потім - назад!... Ой, лишенько..., тут би, біля стежки мабуть би приліг і відразу заснув, але ж потрібно йти до своєї домівки, але щасливий, що скуштував в однієї бабулі смаколиків, а потім ще й у другої. Так, ми зростали після війни напівголодними - сталінський час... Навіть, мені пригадалося, як мама дала старшим моїм сестрам лопати щоб скопати город і сказала, що хто більше скопає, то більше дасть ХЛІБА (не можу цей продукт писати з маленької букви ), а що вже й казати за 1932 - 1933 роки...Так і я тоді попросила лопату, бо дуже хотіла хліба, щойно спеченого, а мені тоді було 6 -ть років, а я ж і лопату оту величезну не могла і втримати... Шановний Анатолію Михайловичу, читаючи Ваш пречудовий допис-згадку про дитинство своє, то і я мимоволі пригадала і своє. Дякую.Дай, Боже, Вам здоров'я на многія літа і зичу ще більше творчої наснаги та душевної величі. Ваша шанувальниця Олександра Зальоток"

Додаток від 31.08.25

Допис прочитав і надіслав відгук товариш із Кропивниччини поет Григорій Коваль:

"Вчергове - єлей на душу. Чудовий виклад одного з епізодів незабутнього дитинства. Кажу вчергове - молодчина! Повертаєш і мене в ті далекі часи.
Правда, в мене не було стільки родичів по окрузі. Всі були у рідному селі і, навіть, на одній вулиці. Тато ріс напівсиротою: батько відмовився від нього, мати померла молодою. Певний час був у багатодітній родині, яка "орендувала" частину недобудованої його дідом хати. Коли одружився, то змушений був розвалити велику недобудову через брак коштів і будматеріалів. Побудував поруч невелику хатинку, де я народився і яка ще стоїть до цих пір. А йти мені малим до рідні через одну вулицю стежкою городами і крутий глибокий яр. Було боязко: на городах росли або величезні соняхи, або висока кукурудза, з яких мене не було видно. А ще лякала крута стежка в яру, де міг послизнутись і полетіти в провалля. Долав цей відрізок чи з батьками, чи з бабусею. Коли йшов сам, робив це іншим маршрутом - поза городами через неглибоке глинище, хоча там теж остерігався прив'язаних на випасі корів. Але завжди цікавіше було йти через той же самий яр: в тіні порослих дерев, між квітами і травами на схилах. А в бабусі завжди чекали на нас і яблука, і сливки, пироги із печі, коржі з маком у молоці, свіжий хліб домашній, на який наливав із блюдця меду...
Дякую, друже. Підняв настрій на цілий день, хоча спав неспокійно через дрони і ракети. Нових творчих дописів для нас. Вони тепер, як заспокійливі ліки і вселяють вчергове віру в нашу перемогу. А наш народ цього вартий і ніколи не віддасть вітчизну на поталу будь-якому ворогу. Слава Україні! Героям слава!"

Додаток від 17 вересня 2025 року.

Сьогодні нарешті прислав відгук мій давній університетський товариш, тепер професор, Олександр ПЕРЕПЕЛИЦЯ. Ось він:

"Відгук на допис п. Висоти Пречиста-08.25. Спогади пана Висоти, сина Михайла, написані з погляду п'ятирічного українського хлопчика хвилюють нас і
повертають у незабутні часи нашого дитинства. Коли
читаєш цей допис, відчуваєш все так, ніби автор
пише про тебе
самого. Опис побуту тогочасного українського села вражає художньою витонченістю відображення
дійсності. Характерною рисою даної праці є достовірний опис достатку їжі на фоні загальної бідності. Це яскраво свідчить про велику працьовитість нашого народу. Одночасно бачимо, яким багатостраждальним є наш народ, що заслуговує на краще життя. Допис закінчується описом сподівань маленького хлопчика на майбутні кращі події у житті. Це
передається і читачеві, бо міцніє наша тверда віра у перемогу над ворогом. Творчість п.Висоти А. різностороння, в
ній - наша історія, наука, політика, спорт, мова та література, краєзнавство та
етнографія. Але
публікація "Пречиста" відрізняється глибиною своїх
почуттів про наше світле та
непросте дитинство. Дякую автору за
дорогі нашому серцю спогади та бажаю ще більших успіхів у
творчості. З щирою повагою
Олександр Перепелиця".
.

Анатолій ВИСОТА: Третій Майдан?, 1, 07.25
#Україна.
Сьогодні 27 липня 2025 року і триває 1250-й день війни з Московією. За місяць війни, що минає, ворог ще наступає, а ми обороняємося. Під Покровськом учора наші зупинили черговий механізований штурм, а на Сумському напрямку наші розгромили ворожий батальйон і вбили комбата. Погано, що орки вже воюють на території Дніпровської області. Наші заявили про евакуацію з Краматорська. Трамп розчарувався в Путіні і дав йому 50 днів на укладення перемир'я, потім він накладе економічні санкції на країни, які купують московську нафту. З тих 50 минуло вже 13 днів. Побачимо, чи наважиться на рішучі дії Трамп. Розбомбити ядерні іранські центри він таки наважився.
А тим часом
Несподівано після 22 липня Україну охопили багатотисячні протести в багатьох містах.

Це люди вийшли з картонними плакатами, захищаючи незалежність НАБУ і САП. Поясню коротко. Влада - це безперервна змова пануючої меншості проти більшості. Проявом цього є корупція (хабарництво) чиновників-державців. Щоб це припинити, Захід придумав утворити незалежні караючі органи НАБУ (Національне антикорупційне бюро) і САП (Спеціальну антикорупційну прокуратуру). За часів Президента Порошенка це й зробили. Але ж влада не може допустити, щоб щось їй не належало. Відчувши настання якоїсь стабільності, Зеленський підготував і здійснив руками депутатів підпорядкування вказаних антикорупційних органів Генеральному прокурору, якого призначає сам. Це було зроблено у спішному порядку за добу. Мабуть, він надіявся, що в час війни люди не посміють протестувати проти цього.  Але руйнування тилу - це поразка у війні. Тому Зеленський пообіцяв вернути незалежність НАБУ і САП.
Ситуацію аналізує Валерій Пекар - відомий економіст і публіцист.
"1. Почнемо з протесту як такого. Для молоді, що становить його основу, це перша "революція". Це їхня ініціація -- входження в дорослість і суб'єктність.
Попередня Революція Гідності для них є історією й легендою. Тож певною мірою вони відчувають себе продовжувачами традиції, і про це свідчать гасла попередніх Майданів, що час від часу виринають з-поміж нових: не лише помаранчеве "Разом нас багато, нас не подолати", а й навіть з Революції на граніті. Ну і, звичайно, "Одна, єдина, соборна Україна".
Легкі, радісні настрої, впевненість у силі контрастують з першими днями Євромайдану, коли в повітрі висіло відчуття втрачених шансів та "безнадійних сподівань".
Неймовірною новою рисою "революції картонок" є те, що майже кожна людина є носієм власного креативного гасла,

і їх хочеться фотографувати й записувати. Це проявлення вищої суб’єктності, отого українського "я крапля в океані".
2. Нарешті ми маємо молоде покоління, що відчуває цінність держави й інституцій. Помаранчева революція була за імена, Революція Гідності за цивілізаційний вибір, нині за інституції. Величезний прогрес.
Якби я міг щось порадити тим, хто на пагорбі, я би порадив стати президентом народної любові: самому оголосити й очолити порядок денний потрібних реформ, і не на словах, а реально. Тоді й перемога буде ближчою, і добра згадка в підручнику історії гарантована, та й до кінця життя можна збирати оплески, промовляючи з найвищих трибун світу. Але в такому разі доведеться повністю змінити підходи: почати слухати й розуміти, відкрити систему управління для кращих людей, делегувати й масштабувати, обмежити апетити "любих друзів", припинити думати про вибори тощо. Чи може людина пройти таку трансформацію? Теоретично так, але лише через сильний стрес і когнітивний дисонанс, які поки що не відчуваються. Янукович свого часу виявився нездатним до трансформації, але ж він був тупим. Теорія каже, що ключовим фактором тут є відкритість/закритість до нового...".

Моя думка

Студенти на канікулах. Літо. Мирні люди відпочивають, трудяться на городах, переживають за наших на війні. Хто організував ці протести? В інтернеті їх пов'язують із Притулою та депутатами з фракції ГОЛОС. В інтернеті вже кажуть, що Президент - наперсточник.

Скажу, що Зеленський, здається, схаменувся і подав у Верховну раду законопроект, який повертає незалежність вказаним органам. Це буде розглянуто Радою 31 липня 2025 року. Поліція людей не розганяє. І це добре, бо насилля, синяки і пролита кров збільшать число незадоволених. А чим же люди незадоволені? Невтолена жага Справедливості, бажання провести вже зараз розбори польотів, пояснити, хто і що привели до війни, руйнувань і багатотисячних жертв. Оце головне, а не захист незалежності НАБУ і САП. Василь Триліс написав слушно, що половина молодих протестувальників не зможе розкрити ці абревіатури. Кажуть, що на плакатах багато матюччя. В це вже московський слід. Такого не було і не могло бути на попередніх двох майданах. І головне: в мене нема бажання їхати в Київ і підтримувати протести... Бо не можна руйнувати власними руками наше життя: хороше транспортне сполучення, постійне електро і газозабезпечення, зв'язок, товарне і продуктове насичення та інше, що є дивом при воєнному стані. Бережімо ж те, що маємо!

Хай же буде!

Додаток від 30.07.25

Трамп змінив терміни ультиматуму, давши Путіну на припинення вогню 10-12 днів, а не 50. До 9 серпня 2025 року.

Додаток від 1.08.25

31.08.25, вчора ВРУ прийняла Закон про повернення незалежності НАБУ і САП. Подали за це більше 300 голосів депутатів. Президент цей Закон вже підписав. Протестувальники розійшлися.