Минуло пʼятнадцять хвилин.
Я став помічати, що мої знайомі ледь не засинають. Я не можу зрозуміти, лектор говорить про духовні речі, а люди не слухають, а якщо й слухають, то у піввуха.
Тридцять хвилин тому всі були такі активні, коли ми грали у волейбол. Хтось грав для того, щоб отримати задоволення, хтось грав на рахунок, щоб перемогти, а хтось і грати не хотів, але пішов. Але у людях відчувалася енергія. Амбіції дяких гравців навіть переходили особисті межі і вони налаштовували цілу команду на перемогу. Стільки сили і запалу. Де той запал зараз?
А лекції то не безкоштовні. Люди платять за лекцію, щоб навчитись чогось, перейняти досвід вчителя. Так вони свої проблеми не вирішать, якщо будуть засинати на кожній лекції.

Після лекції всі були задоволенні нею, це ще більше вводило мене у ступор, чому всім подобається лекція, якщо ніхто окрім лектора не виглядав бадьорим. Маючи педагогічний досвід я розумію, що якщо група не жива, то я, як лектор щось роблю не правильно, моя погана комунікація з групою, чи то я не правильно доношу матеріал. Причин може бути безліч.

У розмові зі знайомим я поставив йому своє запитання: «А чому ж так відбувається, що на лекціях люди засинають? Невже лектор не відчуває групи?» На це він відповів: «Що тут не лектор винний, а люди не достатньо готові сприймати духовну інформацію, що він дає і тому тіло опирається цій інформації і їх схиляє до сну.»

Такої відповіді я не очікував, мені і відповісти не має чого. Я її запамятаю, раптом знадобиться і мені.

В школі я вчився для себе, або не вчився. Мені не було соромно ні перед ким за те, чого я не знаю. Аж поки, це не сталося. Я відчув, що я тепер не один, тому що вона сиділа переді мною. Хоча вона завжди сиділа там і я завжди дивився їй у потилицю. «Гарна сьогодні у неї зачіска»: подумав я. Та що це за думка? Мені ці думки не потрібні. Я хочу думати про те, чим мені зайнятися далі, а не про волося якоїсь там дівчинки. І все ж тепер, коли мене викликали до дошки, а я не знаю відповіді, я соромився перед нею. І це я для неї маю навчатися? Для того, щоб гарно відповісти і вона мене помітила? Я почав готуватися до уроків старанніше.  У мене покращилися оцінки. Не скажу, що я був радий і задоволений цим. Я взагалі перестав бути задоволений. А ще до цього додалося і занепоєння про мій зовнішній вигляд, про мої рухи, слова, погляди. Я почав боятися. Тепер моє тіло мені не належить. Ось це і є любов? Переживання, страх, незнання і біль, постійний біль від самотності.

Ні, я цього не хочу. Будь ласка, поверніть все назад. Я хочу повернутися до буденності, до пошуків своєї діяльності. Я можу стати гарним спортсменом або музикантом, тільки б розум і тіло було моїм.

Десь на початку грудня на першому уроці ми писали контрольну роботу з математики. У вікнах темрява, так само як і у мене на душі. В класі гудуть світлові лампи і ще чутно дихання всіх. Але чому я чую її сердцебиття? Знаю! Бо вона не знає рішення задач. Перша моя думка: «Я зараз зроблю швидко всі задачі і дам їй списати. Я буду її героєм». Друга думка: «А якщо я зроблю задачі не правильно, дам їй списати. Я буду тим, до кого вона більше ніколи не звернеться». Третя думка: «Треба все одно почати писати контрольну». І поки я слухав гудіння ламп і розбирався зі своїми думками, вона вже пішла здавати роботу і пішла з уроку. Всі почали здавати. Я залишився один з порожнім аркушем і невирішиними задачами. Мої задачі не стосувалися математики.