Наприкінці 1980-х рр. між грузинами та абхазами почало посилюватись напруження. Це було викликано закликами грузинських націоналістичних угруповань про незалежність від СРСР. Натомість абхазьке керівництво заявило про намір залишитись в складі СРСР. З розпадом останнього, політичні конфлікти в Грузії перейшли у фазу відкритого збройного протистояння як між Грузією і автономіями(Південна Осетія і Абхазія), так і всередині самої Грузії. В січні 1992 р. президента З. Гамсахурдія було скинуто збройним шляхом і встановлено владу Військової ради, яка 21 лютого 1992 р. оголосила про скасування радянської конституції і відновлення конституції Грузинської Демократичної Республіки 1921 р. В березні 1992 р. Е. Шеверднадзе очолив тимчасовий парламент – Державну Раду, яка контролювала більшість територій Грузії. Окрім автономій, Рада не контролювала Аджарію та Мігрелію. В останній точилась громадянська війна з прихильниками Гамсахурдія.

Абхазька сторона сприйняла скасування радянської конституції Грузії як фактичне скасування автономії Абхазії і 23 липня 1992 р. парламент республіки відновив дію конституції Абхазької Радянської Республіки 1925 р., яка твердила, що Абхазія – суверенна держава. Почалося створення ”абхазької гвардії“. У Тбілісі прийняли рішення про введення військ в автономію.

14 серпня 1992 р. загони Національної гвардії Грузії в складі до 3 тис. бійців під командуванням Т. Кітовані, увійшли на територію Абхазії, під проводом взяття під охорону залізниць та переслідування підрозділів прихильників Гамсахурдія. Загони Нацгвардії за декілька днів зайняли практично всю територію Абхазії.

Абхази відступили на територію Росії, яка допомогла їм озброїтись, а також пропустила через кордон добровольців з Кавказу(насамперед – батальйон Ш. Басаєва від Конфедерації гірських народів Кавказу та ”Славбат“ (формування, що складалось з козаків та добровольців з різних регіонів Росії)).

Президент Росії Б. Єльцин запропонував у телефонній розмові з Шеверднадзе врегулювати конфлікт мирним шляхом. Загони Нацгвардії наступ припинили.

В жовтні 1992 р. абхази перейшли до наступальних дій і взяли Гагру, яка дала можливість налагодити лінії постачання з Росії. Абхази стали готуватись до наступу на Сухумі.

У липні 1993 р. абхази повели черговий наступ на Сухумі – столицю Абхазії. 27 липня було підписано перемир’я в Сочі, оскільки становище Сухумі було складне – місто було оточено. Абхазів же угоду змусила підписати Росія. За домовленостями грузини вивели майже все важке озброєння та більшість своїх сил, абхази – ні. Загалом, під час війни, абхазька сторона дотримувалась укладених перемир’їв ситуативно і брала ініціативу наступу в свої руки. Окрім цього, восени 1993 р. активізувались прихильники Гамсахурдія.

16-27 вересня 1993 р. тривала ”Битва за Сухумі“. Абхази поновили наступ і почали обстрілювати цивільну авіацію під приводом того, що грузини завдяки ній перекидали підкріплення. З кожним днем над Сухумі звужувалось кільце, однак місцеві сили самооборони та залишки грузинських військ чинили запеклий опір. 27 вересня місто було взяте і до 30 вересня сепаратисти змогли опанувати майже всю територію Абхазії, окрім Кодорської ущелини.

В цих умовах Шеверднадзе погодився вступити в СНД та попросив військову допомогу у Росії. Росія «рекомендувала» абхазам зупинити наступ. Війна завершилась. З 23 червня 1994 р. на території Абхазії знаходяться миротворчі сили СНД, фактично – ті російські підрозділи, які були тут раніше.

Внаслідок захоплення сепаратистами майже всієї Абхазії, близько 250 тис. етнічних грузинів покинули Абхазію(щоб розуміти масштаб - населення регіону на 1989 р. становили 18 % абхазів і 46 % грузинів, з загальним населенням краю у 525 тис.). По обидві сторони загинуло 4 тис. військових і цивільних, від рук абхазьких бойовиків в ході етнічних чисток грузин могли загинути 5-10 тис. мирних жителів.

Частина 2 – участь добровольців УНСО в конфлікті

Внаслідок переговорів між керівництвом УНСО(військове крило політичної організації українських націоналістів – УНА, більш відомі під спільною абревіатурою УНА-УНСО) та членами Держради, було досягнуто домовленості про участь в Абхазькій війні окремого українського добровольчого формування, яке отримало назву ”Арго“. Спочатку планувалось, що ”аргонавти“ як військові радники будуть формувати батальйон морської піхоти, але його було терміново переорієнтовано у гірсько-стрілецький підрозділ. Формально, ”Арго“ було включене до складу Сухумського батальйону морської піхоти, але в процесі бойових дій набуло статусу екстериторіальної бойової одиниці.

Доставка бойовиків УНСО з України в Грузію здійснювалася повітряним шляхом за сприяння грузинської діаспори в Україні. Перша військова група УНСО у складі 11 стрільців на чолі з сотником Валерієм Бобровичем, якого й призначили командувати ”Арго“, прибула в Тбілісі 30 червня 1993 р. Наступного дня вони були відправлені в Сухумі. Тут їх озброїли і українські добровольці отримали головну задачу - виявлення і знищення дрібних диверсійно-розвідувальних підрозділів противника у гірських і лісових масивах.

Втім, ”Арго“ був передислокований в район Сухумського маяка, де очікувалась висадка російського морського десанту. Зважаючи на це, ”аргонавти“ зарились в окопи. Але замість очікуваної висадки, 2 липня на рейді з’явився військовий катер, який почав обстрілювати грузино-українські позиції. З огляду на те, що над катером майорів російський прапор, війська Держради не мали спеціальних вказівок і спротиву не чинили. Українські добровольці на власний розсуд відкрили вогонь з зенітної установки у відповідь, затопивши окрім військового катера, ще й моторний човен, що прибув на підмогу.

На початку 10-х чисел липня група Бобровича перебувала в селі Каман. В цьому населеному пункті українські добровольці об’єднались, оскільки 12-13 липня в Грузію прибула друга група ”аргонавтів“ у складі 27 бійців на чолі з Дмитром Корчинським. Далі ”Арго“ передислокували в район межиріччя Західної і Східної Гумісти, де підрозділ забезпечив перехід через річку грузинського міліцейського батальйону.

Шромська операція. 17-19 липня підрозділ УНСО брав участь в боях за стратегічно важливе селище Шрома, яке давало можливість напряму обстрілювати Сухімі. Від 14 липня селище невдалою лобовою атакою намагались взяти 300 грузинських бійців. ”Аргонавти“ в результаті нічного рейду, 17 липня захопили Шроми. Спустившись по майже вертикальній кам’яній скелі, українці закидали позиції росіян кількома десятками гранат. Переважаючі російсько-абхазькі сили(приблизно 600 осіб) панічно втекли, але усвідомивши свою чисельну перевагу, розпочали контрнаступ у вигляді піхотних атак перед мінометною підготовкою. Грузини ще під час мінометного обстрілу почали відступати, українські ж добровольці змогли витримати 3 артпідготовки та 3 атак піхоти, та ще й, перехопивши радіочастоти російських військ, наступного дня підбили танк Т-80. Тим не менш, під тиском росіян відступив новосформований Ахалцихський батальйон. Окрім оголення позицій на правому фланзі ”Арго“, відсутність підкріплень зі сторони грузинських військ змусила бійців українського підрозділу відступити з Шром 19 липня. Саме при відступі ”Арго“ понесли свої перші втрати: 2 вбитими, 7 важко пораненими(в їх числі й Бобрович).

Після відходу ”Арго“ зі Шром, боєздатні українські добровольці були передислоковані до Самтердіа, де до них доєдналась ще одна зміна українців і підрозділ очолив поручик Микола Карп’юк. 24 липня внаслідок мінометного обстрілу загинув один стрілець, троє – були поранені, серед них був і Карп’юк. Ще близько тижня ”аргонавти“ тримали позиції на ділянці річки Цхеніскалі, охороняючи автомобільні мости. Після цього попередня зміна повернулась в Україну, а нова під керівництвом Володимира Соловея продовжила участь у бойових діях громадянської війни в Грузії. Але це вже зовсім інша історія.

Загалом, в абхазькій кампанії УНСО влітку 1993 р., ”Арго“ не налічувало більше 50 стрільців, а максимальна кількість бійців брала участь в боях за Шрому. Загалом через грузино-абхазький конфлікт пройшло 150 добровольців. Загальні втрати УНСО в цій кампанії – 4 вбитими(ще один стрілець загинув 14 вересня під Сухумі) та приблизно 11 пораненими.

Уніформа бійців ”Арго“ в Абхазії. Серед українських добровольців в Абхазії здебільшого використовували радянські зразки, ті ж ”афаганки“ з ”тільняжками“ у кольорах радянського військово-повітряного десанту. Носилися й власне елементи УНСО – організаційні шеврони та чорні з червоним кантом ”мазепинки“. Широко використовувалися чорні начільні повязки. Ще однією цікавою згадкою є те, що українські добровольці в бойових умовах були єдиними, хто в обов’язковому порядку користувався касками.

Середина ХІХ ст. в США була неспокійною. Країна була поділена на Північ і Південь через багато суперечливих чинників: ідеологія, питання рабства, погляд на статус нових штатів (вільний чи рабовласницький), економічні розбіжності. Загострення інтересів спричинило обрання Авраама Лінкольна, кандидата від Республіканської партії, президентом у листопаді 1860 р. Ще до виборів громадськість на Півдні обговорювала питання сецесії (відділення) південних штатів.

20 грудня 1860 р. зі складу Союзу вийшла Південна Кароліна. Між 9 січня й 1 лютого 1861 р. штати Міссісіпі, Флорида, Алабама, Джорджія, Луїзіана та Техас ухвалили постанови про відокремлення. Делегати 6 штатів (поки що – без Техасу) зібрались у Монтгомері (Алабама) й 4 лютого оголосили про створення Конфедеративних Штатів Америки. 9 лютого вони обрали своїм президентом Джефферсона Девіса, а 11 березня – ухвалили Конституцію.

Союз опинився в загрозливому стані. 4 березня Лінкольн обійняв посаду президента і, під час інавгураційної промови, заявив, «що союз цих штатів вічний... Фізично ми не можемо розділятися...»

Загальноприйнято, що Громадянська війна в США почалася з першого залпу по форту Самтер, куди, 26 грудня 1860 р., солдати майора Андерсона перемістилися з форта Молтрі, спираючись на стратегічні міркування. Усе це відбувалось поблизу столиці Південної Кароліни – Чарлстона. Припаси закінчувались, Андерсон чекав підкріплення, а Лінкольн послав флотилію з провізією. 11 квітня 1861 р. командувач військами в цьому штаті, П’єр Борегар, запропонував Андерсону капітулювати, але отримав відмову. Пів на 5 ранку 12 квітня конфедерати відкрили вогонь – почалася війна. Після 34-годинного обстрілу форт здався. Загинуло лише 2 особи, і то під час виходу з форту бійців Андерсона 14 квітня – в унісон із барабанами й феєрверками. Це були перші жертви того страшного конфлікту.

15 квітня – опубліковано прокламацію Лінкольна, у якій останній закликав вступити 75 тис. добровольців на тримісячну службу. 3 травня, ще однією постановою, закликано 42 тис. добровольців на трирічну службу. Далі, 19 квітня, президент оголосив морську блокаду всього узбережжя південних штатів: від Південної Кароліни до Техасу. Великий ефект мав заклик Лінкольна 15 квітня, так що 17 числа з Союзу вийшла Вірджинія, 6 травня – Арканзас, а 20 травня – Північна Кароліна. Населення Конфедерації розцінювало призов Лінкольном 75 тис. війська як оголошення війни. Але це не завадило їм раніше, 6 березня, оголосити про набір 100 тис. добровольців на річну службу.

Боротьба за «прикордонні» штати Меріленд, Міссурі, Кентуккі та Теннессі увінчалася для Союзу успіхом. Тільки останній на початку червня полишив Північ.

Сторони протистояння сформувалися: до Союзу ввійшло 23 штати, 22 млн населення, переважна більшість промисловості та залізничних доріг. Конфедерати мали 11 штатів, 9 млн населення, серед яких 3,5 млн – темношкірі раби. Але Південь був налаштований войовничо, у той час як Північ – досить пасивно і впевнено у власній перемозі.

Потрібно було негайно діяти. У травні Вінфілд Скотт – головнокомандувач армії США – запропонував план «Анаконда», що в його основі було захоплення річки Міссісіпі й морська блокада Конфедерації. Поступово ця стратегія мала б задушити південні штати, проте можливість її реалізації залишалися під сумнівом.

Перші бої розпочались у Вірджинії. Під час сецесії законодавці з західної частини штату вирішили залишитись у складі Союзу, який створив тут армію й округ Західної Вірджинії, очолені перспективним Джорджем Макклелланом. У відповідь на це конфедерати відправили контингент із 8 тис. З Огайо Макклеллан вийшов на чолі 20-тис. війська. У перші дні червня він розбив табір «діксі» (так називали жителів південно-східних штатів США, на рівні з тим як американців з Півночі кликали «янкі») поблизу Філіппі, а потім, на початку 10-х чисел липня, Макклелан двічі завдав поразки конфедератам і змусив їх відступити із Західної Вірджинії. Але ці перемоги були досить невеликими за своїми масштабами.

Зрештою, серед обох сторін можна було побачити головних суперників. Зі сторони Союзу був Ірвін Макдауелл, кар’єра якого на початку війни стрімко стрибнула вгору: зі штабного офіцера до кінця травня 1861 р. він очолив округ Північно-східної Вірджинії. Армія Макдауелла складала 32-35 тис. бійців, що з них переважна більшість - тримісячні добровольці.

Поблизу річки Булл-Ран стояв «герой Самтера» Борегар – у лавах своєї армії він мав 21,9 тис. бійців і перебував у кращих умовах, бо оборонявся. Поблизу нього стояла 9-тис. армія Джозефа Джонстона – у долині Шенандоа. Проти останньої Союз поставив Паттерсона з 17-22-тис. армією.

«На Річмонд!» – такі заклики були поширені серед газет Півночі до Першої битви при Булл-Рані. Макдауелл був готовий виступити на столицю КША за умови, що Паттерсон стримає Джонстона, якщо той спробує з’єднатися з Борегаром. Лінкольн запевнив, що Паттерсон надійно стримує Джонстона, і 16 липня Макдауелл рушив на Манассас.

Досить швидко про рух Макдауелла дізнався Борегар. Він доклав про це Девісу, і той дав згоду на передислокацію армії Джонстона до Манассаса. Борегар зайняв оборону вздовж Булл-Рану. 18 липня сюди підійшла армія Півночі. Дивізія Тайлера спробувала прощупати оборону конфедератів на правому фланзі, однак отримала відсіч. Водночас 19 липня до Манассасу прибула бригада Томаса Джексона, а наступного дня – ще 2 бригади на чолі з Джонстоном. Паттерсон всього цього не помітив.

Макдауелл 20 липня підготував остаточний план: з лівого флангу – у тил – вдарять дивізії Хантера й Хейнцельмана (13 тис.), Тайлер (12 тис.) демонстративно розпочне атаку на кам’яному мості через Булл-Ран, дивізія Майлза – в резерві.

О 2-й годині ночі 21 липня Тайлер рушив до мосту й лиш о 6-й ранку був готовий наступати, але очікуваного наступу в цей день не повів. Обхідна група почала марш пів на 6-у та до 9-ї ранку дісталася переправи, де її зустріла напівбригада полковника Еванса, яка зайняла позиції на пагорбі Метьюз. Атаки дивізії Хантера стримували 900 солдатів Еванса. Нарешті обом сторонам надійшло підкріплення: до янкі підійшла дивізія Хейнцельмана, атака якої теж захлиснулася; до діксі підійшли 2 бригади під командуванням генерала Бі. Найбільшу небезпеку конфедератам створила бригада Вільяма Шермана, що зайшла в тил. Конфедерати відступили до пагорба Генрі.

Свої бойові частини Макдауелл привів до ладу та продовжив наступ. Позиції на пагорбі зайняла резервна бригада Джексона. Оборона була міцною. 11 тис. федералів намагалися витіснити 6,5 тис. конфедератів. Приблизно в цей час народився один з символів цієї війни: генерал Бі, повертаючи своїх солдатів з майже розбитого 4-го Алабамського полку, сказав: «Подивіться на бригаду Джексона. Вона стоїть як кам’яна стіна». Це прізвище закріпилось за Джексоном, і він до своєї смерті буде відомий як Джексон Кам’яна Стіна.

Наступ федералів вичерпувався, а бригади та полки конфедератів перейшли в контрнаступ і відкинули ворогів від пагорба Генрі. О 2-й годині дня північани перейшли в свій кінцевий наступ на пагорб, кидаючи останні резерви. Великою помилкою було введення наступу частинами армії, що давало можливість діксі раз за разом відкидати супротивника. Янкі виснажувалися: добровольці були на ногах з 2-ї години ночі й знемагали від спраги, голоду та втоми. Борегар кинув бригаду Джексона, і та остаточно закріпила пагорб Генрі за Півднем.

Макдауелл відправив свій останній резерв – бригаду Ховарда, але безуспішно. О 3-й годині до Манассасу прибула бригада Кербі Сміта, а потім була ще кинута бригада Ерлі. Остання відтиснула Ховарда й знищила залишки надій на можливу перемогу.

Виснажені бригади й полки змішались і почали безладно відступати. Цей відхід прикрили бригада Шермана та піхотний батальйон Сайкса. Макдауелл телеграфував у Вашингтон: «Битву програно. Рятуйте Вашингтон і рештки цієї армії... Розгромлені війська не можуть перегрупуватися».

Обидві сторони вперше понесли серйозні втрати: Північ – 460 вбитими, 1 тис. пораненими, 1,2 тис. потрапило в полон; Південь – 387 вбитими, 1,6 тис. пораненими, 12 потрапило в полон.

Перша битва при Булл-Рані розбудила нації Півночі та Півдня та завершила період романтизму, коли здавалося, що війна закінчиться швидко. Конфедерати змогли одержати першу оборонну перемогу, яка відкрила їм дорогу на Вашингтон, але й самі, після свого успіху, були дезорганізовані.

На Півночі Макклеллан 27 липня очолив командування військами у Вашингтоні, де й почалося створення Потомацької армії.

Завершити цей лонгрід хотілось би цитатою з книги Джеймса Форд Роудса «Історія громадянської війни в США. 1861-1865»: «На Булл-Рані рядові солдати обох армій вперше в житті почули гуркіт гармат і рушниць у справжньому бою, побачили, як гарматні ядра зносять дерева й пагони над ними й навкруги та збивають з ніг їхніх друзів і братів, побачили залите кров’ю поле, вкрите трупами людей і коней. А кров у бою лилася навіть попри те, що бракувало вміння воювати. Кількість убитих і поранених "свідчить про запеклі бої"».

Список використаних джерел

1.     Бурин С.Н. На полях сражений гражданской войны в США. — М.: 1988. — 176 с.

2.     Маль К. М. Гражданская война в США. 1861—1865. — Москва: АСТ, 2002. — 590 с.

3.     Роудс Дж. Ф. Історія Громадянської війни в США. 1861—1865. — Київ: О. Бешуля, 2020. — 482 с.

Інтернет-джерела

1.     https://en.wikipedia.org/wiki/First_Battle_of_Bull_Run