Стаття 19 Женевської конвенції

Військовополонених після захоплення їх у полон евакуюють
якомога скоріше до таборів, розміщених у зоні, що знаходиться на
достатній відстані від зони бойових дій, для того щоб вони
перебували в безпеці.

Військовополонені та сумна доля, яка їх спіткає, є одним з тих важких шрамів, які війна залишає на тілі будь-якого суспільства. Сильний стрес, фізичні та психологічні тортури, зневіра, абсолютний і всеохоплюючий страх за своє майбутнє – це лише невеличка частина випробувань, з якими доводиться зіштовхнутися солдатам, які у результаті бойових дій потрапили до рук ворога.

Починаючи з найдревніших часів і аж до ХХ століття доля військовополонених повністю залежала від милості ворога, до рук якого вони потрапили.

Втім, на практиці усе виявилося далеко не так гуманно. Починаючи з 2014 року, після анексії Криму, російської агресії на Донбасі і початку антитерористичної операції, сотні українських військових відчули на собі тяжкі випробування у полоні жорстокого і безжалісного ворога. Це мало б стати предметом окремого дослідження. У цій же статті ми поговоримо про українських військових, що потрапили до полону після російського вторгнення до України 24 лютого 2022 року.

Дослідження питання українських полонених є достатньо складним. Окрім суто морального навантаження від занурення у подібну проблематику, є і цілком практичні труднощі. В першу чергу, офіційні державні та військові структури не поширюють інформацію про загальні втрати Збройних сил України. Це стосується і чисельності військовослужбовців, що потрапили до полону.

В свою чергу російські пропагандистські канали вже в перші години війни наголошували на великій кількості полонених з українського боку і активно розкручували цю тему.

Практично одразу після початку повномасштабної агресії росії проти України, російська сторона повідомляла про сотні українських солдатів, що здаються цілими підрозділами. Втім, сам перебіг бойових дій на початку вторгнення змушує сумніватися у правдивості таких повідомлень.

В кінці червня Міноборони росії повідомляло про шість тисяч захоплених у полон бійців ЗСУ. Втім, важко сказати наскільки правдива ця цифра і чи справді усі захоплені російською стороною люди є військовими.

Наприклад, 31 липня голова Запорізької ОВА Олександр Старух повідомив про майже 200 цивільних людей, які фактично перебувають у заручниках окупантів.

«Із березня російські війська захопили в заручники 453 (станом на 30 липня – ред.) людини на території Запорізької області. Це не військовополонені, це заручники. З них 191 досі утримується в неволі: шестеро представників місцевої влади, 13 підприємців, 27 керівників підприємств, установ, закладів, організацій. Вони не звільнені. Їх саджають у підвали, б‘ють струмом, знущаються, вимагають гроші, тиснуть на родини, погрожують викраденням дітей», - повідомив Старух.

Аналогічну думку в коментарі для інформаційного видання Politico висловила координаторка Медійної ініціативи за права людини Тетяна Катриченко. Вона назвала цифру у вісім тисяч українців, які перебували в полоні у росіян. При цьому вона підкреслила, що серед полонених не лише військовослужбовці чи інші силовики, але і багато цивільних.

На зустрічі з родинами полонених, представник Міжнародного Комітету Червоного Хреста назвав орієнтовне число українських військовополонених від їх організації – 8000 осіб.

Настане день, коли ми дізнаємося ім’я кожного нашого співвітчизника і співвітчизниці, які потрапили до ворожого полону. Проте також не менш важливо знати, через що доводиться проходити цим людям.

Міністерство оборони росії заявило, що з українськими військовополоненими поводяться згідно з усіма міжнародними нормами, які прописані у Женевській конвенції.

Ці заяви ніколи не викликали довіри. Коли ж деякі солдати почали повертатися з полону і розповідати, через що їм довелося пройти, відпали будь-які сумніви щодо «гуманності» нашого ворога.

Для початку варто зазначити, що значну кількість військовополонених росіяни поспішають вивести на свою територію. Наприклад, у Ростовській області рф для утримання полонених обладнано близько 20 установ. Найвідоміші з-поміж них - виправна колонія (ВК) №1 Звєрєво та ВК-12 у Каменськ-Шахтинському районі. Місцеві мешканці розповідають про велику кількість українців, які там перебувають під охороною російських військових.

Федеральна Служба Безпеки рф проводить допити полонених і визначає, кого оголосити «військовим злочинцем». Ті, кому вдається уникнути цього таврування, мають шанс бути звільненими з полону шляхом обміну на російських окупантів, захоплених у полон українськими військовими. Варто звернути увагу, що, на відміну від української сторони, росіяни не допускають до обміну полоненими правозахисників, а також зводять до мінімуму висвітлення процесу обміну засобами масової інформації. Лише довірені російські пропагандисти можуть зробити репортаж про обмін. Звісно, з правильно розставленими акцентами, а часто і з відвертою брехнею, перекрученням фактів.

Українські полонені, яким російська сторона приписала участь у військових злочинах, віддаються під суд. Так, ростовський суд за клопотанням слідства обрав запобіжний захід у вигляді арешту першому військовополоненому з України Денису Муризі, учаснику збройного конфлікту війни на Донбасі у складі батальйону «Айдар».

Втім, до суду або обміну, полоненим доводиться тижнями або місяцями перебувати у визначених для цього місцях позбавлення волі. Звістки, які доходять звідти, свідчать, що захоплені у полон захисники України перебувають у вкрай тяжкому становищі.

Як зазначає директор правозахисної організації «Громадянин та армія» Сергій Кривенко, вже сам факт утримання полонених у колонії для кримінальних злочинців є серйозним порушенням Женевської конвенції. Військовополонені мають утримуватися у спеціальних місцях (таборах), а не у звичайних в'язницях чи слідчих ізоляторах.

У місцях позбавлення волі полонених утримують в тяжких умовах, які суперечать будь-яким санітарним нормам, не говорячи вже про якийсь елементарний комфорт. Так, у сумнозвісному фільтраційному таборі в Оленівці утримується не менше трьох тисяч людей, як військових, так і цивільних. Це при тому, що ця колонія розрахована лише на тисячу людей. Бранцям часто доводиться спати по троє на одному ліжку. Мисок та ложок для прийому їжі не вистачає.

«На 150 людей було 30 тарілок і 15 ложок. Вишикувалися всі в чергу: підходиш, тобі дають тарілку, і ти просиш у когось ложку. З цієї тарілки та цією ложкою до тебе могли поїсти чоловік сто», — розповів мешканець Дніпра Ігор Талалай, який був захоплений росіянами.

Деяких полонених утримували в різноманітних СІЗО у більш менш адекватних умовах: вони мали ліжка, ковдри. Кому таланило – навіть мав засоби особистої гігієни (мило, щітку, рушник). Раз на тиждень ходили в душ. Що є однаковим для усіх місць перебування військовополонених, так це жахливе харчування – порції завжди мізерні, їжа здебільшого зіпсована. Інколи погодувати бранців можуть просто «забути».

Засоби, якими окупанти знущаються над полоненими, – це тема окремого дослідження і не одного. На людей постійно тиснуть найрізноманітнішими способами, які, здавалося, неприпустимі у ХХІ столітті. Імітують розстріл, б’ють, завдаючи тяжких травм, годинами тримають зв’язаними по принципу «терпи, руки ще не посиніли».

Разом з фізичними тортурами завжди присутній і моральний тиск, метою якого є передусім приниження і зневіра бранців.

«Нам постійно казали: «Зеленський оголосив вас зрадниками, вас ніхто не чекає і ніхто не буде обмінювати», «Коли ви приїдете в Україну, вас там посадять / вб’ють», «України вже майже нема, вам легше дочекатись, коли буде усюди росія», «Наша сторона готова хоч зараз вас відправити, але Україна гальмує процес». Заставляли вивчати гімн, історію герба і стягу рф, ганебний вірш «Простите нас, родные россияне» та інше», - згадує в інтерв’ю одна з жінок-парамедиків, що побувала в полоні у росіян.

При цьому представники ООН або Червоного Хреста дуже не часто мають доступ до полонених. Навіть якщо їм і вдається зустрітися з кимось з них, бесіда завжди відбувається під наглядом окупантів і далеко не факт, що бранці можуть чесно сказати, в яких умовах вони перебувають і що їм доводиться переживати.

Окремо варто згадати долю іноземних добровольців, які воюють на боці України і потрапили у полон. Багатьом з них загрожує смертна кара за вироком «суду» так званих Л/ДНР. Засуджений до смертної кари через розстріл британець Пол Юрі не дожив навіть до виконання вироку. Як висловилися бойовики – помер через загострення хронічних хвороб. Вже цього достатньо, щоб зрозуміти, що доля іноземців у полоні росіян така ж жахлива, як і в українців.

І ніколи не варто забувати, що багато полонених так і не добираються до місця позбавлення волі. Їх жорстоко катують, калічать і вбивають практично одразу після захоплення в полон. Відео, на якому російський солдат здійснив стерилізацію українського військового за допомогою канцелярського ножа, сколихнуло українську громадськість. Власне, це і є головна мета таких відео – залякати і зламати українців. Причому розраховано це передусім на цивільних людей, в надії, що вони не витримають, і почнуть благати миру за всяку ціну.

Ще один резонансний злочин проти українських військовополонених – масове убивство бійців полку особливого призначення «Азов» у колонії в Оленівці. Не дивлячись на спроби російської сторони звинуватити і масовій загибелі людей Україну, в цивілізованому світі мало хто сумнівається в тому, що ця страта на совісті росіян. Дискусійним лишається лише питання способу здійснення цього злочину. Як західні, так і українські спецслужби називають різні версії – від ракетного обстрілу до закладеної у приміщенні вибухівки.

Український журналіст Володимир Золкін, який займається обмінами військовополонених, зазначив, що загибель цих людей на совісті росіян вже тому, що вони не виконали 19 статтю Женевської конвенції – не відправили полонених подалі від зони бойових дій.

Втім, масового вбивства полонених «азовців» росіянам було недостатньо. У травні російський депутат Леонід Слуцький заявив, що в рамках суду над захисниками «Азовсталі» росія може відмінити мораторій на смертну кару, який діє в країні з 1996 року. Українська розвідка попередила, що на руїнах зруйнованого росіянами Драматичного театру у Маріуполі на День Незалежності України, 24 серпня, буде проведено «суд» над захопленими у полон українськими воїнами. По Мережі активно розповсюджувалося відео, на якому колаборанти готують клітки для полонених.

Втім, реакція української сторони не змусила себе довго чекати. Президент Володимир Зеленський наголосив, що ганебне судилище над нашими захисниками, стане крапкою неповернення для окупантів. Українська сторона відмовиться від будь-яких переговорів з росією.

Реакція Україна мала результат – 24 серпня ніякого судилища не відбулося. Втім, така небезпека зберігається, і як влада, так і українське суспільство, повинні бути до цього готовими.

Україна постійно тримає руку на пульсі щодо своїх військовополонених. Звісно, наскільки це дозволяють самі загарбники, які намагаються повністю ізолювати бранців. Проте наразі реальні важелі звільнення полонених – це захоплювати якнайбільше росіян для майбутнього обміну.

Журналіст Роман Цимбалюк прокоментував це наступним чином: «Треба брати в полон російські угруповання, нам треба Женевської конвенції дотримуватися та ловити їх і на якомусь етапі всі можуть бути обміняні. В іншому випадку якщо не буде на кого міняти, вони всі залишиться в полоні та будуть сидіти роками. Тут емоціями не допоможеш, тут потрібен обмінний фонд».

Рани, які завдає українському народу ця війна, жахливі. Наші полонені захисники і захисниці – одна з найтяжчих з-поміж них. Ледь не щодня ми чуємо інформацію про знущання над ними, загибель багатьох. Проте наша перемога неминуча і всі, хто катував, мучив і принижував наших героїв понесуть заслужене покарання. Понесуть за вироком суду і перед об’єктивами відеокамер акредитованих журналістів. Бо ми – цивілізована держава і виконуємо взяті на себе зобов’язання згідно з Женевською конвенцією. І хоч багато з нас прагнуть помсти, ми ніколи не опустимося до рівня росіян, для яких знущання над іншими людьми вже перейшло на рівень головного життєвого правила.

Список використаних джерел

1.    Олександр Старух, голова Запорізької обласної військової адміністрації. Віримо, що вдасться звільнити Запорізьку область від загарбників до кінця року [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://www.ukrinform.ua/rubric-regions/3540558-oleksandr-staruh-golova-zaporizkoi-oblasnoi-vijskovoi-administracii.html

2.    Минобороны РФ: К российским военным применяются пытки, копирующие действия карателей в годы ВОВ: [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://www.pnp.ru/incident/v-minoborony-rf-zayavili-o-gumannom-otnoshenii-k-ukrainskim-voennoplennym.html

3.    Б'ють та вбивають. У яких умовах утримують полонених українців на окупованих територіях: [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://focus.ua/uk/voennye-novosti/523111-gde-i-kak-soderzhat-ukrainskih-plennyh-v-okkupacii

4.    Британец Пол Ури умер в плену оккупантов в Донецкой области: [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://www.pravda.com.ua/rus/news/2022/07/15/7358301/

5.    Сторінка у Facebook Ксенії Котик: [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid0tEw9WMqc1Xj1tX7JqvnCczKrcky2uHDdEga2TAGn9S9rDxSRpaTarLxnvJM2asTBl&id=100010460833197

6.    Владимир Золкин. Экстренный стрим | Трагедия в лагере для военнопленных в Еленовке | Наше мнение | @Volodymyr Zolkin // YouTube: [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://www.youtube.com/watch?v=AdlVOAcO3tQ

7.    Пленные с "Азовстали": в России им грозит смертная казнь?: [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://www.dw.com/ru/plennye-s-azovstali-grozit-li-im-v-rossii-smertnaja-kazn/a-61840660

8.    На День Незалежності України росіяни планують провести в Маріуполі показове "судилище" над полоненими азовцями, – розвідка: [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://uainfo.org/blognews/1660908673-na-den-nezalezhnosti-ukrayini-rosiyani-planuyut-provesti.html

9.    Володимир Зеленський. Україна не терпітиме знущання з людей [Електронний ресурс] / Volodymyr Zelenskiy // Telegram – Режим доступу: https://t.me/V_Zelenskiy_official/2962 - Дата публікації: 22.08.2022

10.  Роман Цимбалюк. Світ проковтне тому що це результати боїв [Електронний ресурс] /

11.  Roman Tsymbaliuk // Telegram – Режим доступу: https://t.me/kyivtv/24448 – Дата публікації: 26.08.2022

Музей – це не просто місце, де зберігаються стародавні речі. Йому, немов живому організму, потрібний догляд та контакти з оточуючим світом. Якщо цей організм підтримувати та розвивати, то він може розповісти про минуле, навчити пишатися власною історією та зберегти її для нащадків. В умовах нинішньої війни, музеї не лише намагаються зберегти унікальні скарби культури та історії, але й вести просвітницьку роботу.

Як живий організм, музей потребує догляду. Незважаючи на умови будь то війни чи пандемії, мирний час чи катаклізми - музейні експонати повинні зберігатися належним чином. Кожен музей України має свій план реставраційних робіт, які повинні виконуватися відповідно до графіку та наявності коштів. На жаль, всі плани порушила війна. В перші тижні основною метою установ було консервування та збереження експонатів, реставраційні роботи були відкладені. Кожного дня культурна спадщина країни зазнає все більше ушкоджень через бойові дії.

Сьогодні спробуємо відповісти на питання доцільності проведення реставраційних робіт під час війни. Президент Володимир Зеленський під час церемонії вручення Національної премії України ім. Т. Шевченка пригадав слова Вінстона Черчилля сказаної ним на пропозицію збільшення витрати на оборону за рахунок зменшення витрат на культуру. Черчилль відповів: «А за що ми тоді воюємо?» [3]. Культурний фронт є частиною загальнонаціонального фронту в російсько-українській війні, яка показує нам та світу хто ми такі, наші цінності та прагнення. Тому музеї не перестають відновлювати свої колекції.

Реставраційні роботи в деяких регіонах розпочалися одразу після звільнення їх від окупантів. Варто розуміти, що коштів на реставрацію музеї не мають, через недостатнє державне фінансування, бюрократичні перепони та значні обсяги робіт. Вони самостійно шукають різноманітні програми та спонсорів в Україні й за кордоном. Активно допомагають волонтери, громадські організації, які шукають можливості для захисту та відновлення історико-культурних пам’яток. Так, наприклад, у 2009 році було започатковано проєкт «Врятуймо скарби разом», основною метою якого є збереження пам'яток та їх популяризація. За ці роки було відреставровано багато експонатів, проведено виставки та просвітницькі лекції. Головним досягненням на думку реставратора та керівника проєкту Валерія Твердохліба є відкриття реставраційного відділу Краєзнавчого музею Івано-Франківська [6]. Під час війни учасники не припиняють реставрації, а у вільний час займаються волонтерством.

Останні декілька років в Україні діяла президентська програма «Велика Реставрація», яка фінансувала реставраційні роботи низці музеїв.

Зараз активні реставраційні роботи проводить цілий ряд музеїв України. Так, реставраційні роботи проводяться в Київському художньому музеї. В попередньому році він був внесений до проєкту «Велика реставрація» та отримав 68 млн грн. [11]. Реставраційні роботи продовжуються й під час війни. До цієї програми також потрапив й Одеський музей західного і східного мистецтв. Роботу розпочали на початку 2022 р., тож частина колекції уже була консервована перед війною, що пришвидшило роботу із збереження експонатів [1]. На разі реставраційні роботи будівлі не проводяться. Колектив музею активно співпрацює з міжнародними організаціями й Міністерством культури та інформаційної політики України, адже вони знаходяться на балансі держави.

Цікавим проєктом реставраційних робіт є громадська ініціатива «Тисяча дверей Одеси». Основна мета - реставрація старих дверей будівель міста, таким чином відновлюючи автентику Одеси XIX ст. До початку повномасштабного вторгнення одесити зробили уже чимало. Керівник проєкту Олександр Левицький зазначає, що робота не припинилася і під час війни. Не було зафіксовано жодного випадку, коли одесити демонтовували старовинні двері, натомість їхня команда почала працювати ще активніше. «Під звуки сирен і під усі ці насущні проблеми, з якими ми стикнулися, реставрація старовинного виробу допомагає нам зосередитися на житті, мистецтві та своєму внутрішньому «я», - аналізує Олександр [2].

Міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко наголосив, що навіть в умовах війни в Україні продовжується реставрація культурних об’єктів. Міністерство розробило два напрямки роботи. Перший – відновити деякі пошкоджені будівлі культурної спадщини та забезпечити охорону наших експонатів. Другий - створення великого європейського, панамериканського фонду щодо відновлення культури та продовження реставрації [8]. Завдяки злагодженій роботі та підтримці міжнародних партнерів цю роботу було уже розпочато.

Внаслідок воєнних дій багато музеїв зараз пошкоджені. Після перемоги реставрації потребує Харківський художній музей, будівля та самі експонати якого постраждали від вибухів [10]. Значного відновлення потребує і музей Григорія Сковороди, в який 6 травня влучила російська ракета. Міністерство культури та інформаційної політики України уже розробляє проєкти їх відбудови. 3 серпня відбувся брифінг міністра Олександра Ткаченка та начальника ХОВА Олега Синєгубова, на якому обговорювалося питання розробки проєкту реконструкції та розгляд факту знищення пам’ятки як військового злочину [1]. Наразі проведені перші протиаварійні роботи та консервація приміщення та експонатів.

Питанням реставрації активно займаються на державному рівні, залучившись допомогою закордону. Міністр культури зазначає, що багато іноземних організацій та фахівців долучилися до процесу відновлення культурної спадщини України. Серед них чимало європейських та американських мистецтвознавців, волонтерів, які разом з ЮНЕСКО підтримують нас не лише матеріально, а й надають спеціалістів для проведення конкретних робіт. «Ми сподіваємося, що роботи розпочнуться найближчим часом», - підкреслив міністр [9]. Також він додав, що на деокупованих територіях планується відновлення проєкту «Велика реставрація».

Масштабні реставраційні роботи навіть в умовах війни проводить Національний заповідник Софія Київська. Це роботи з відновлення керамічного панно «Місто на семи пагорбах», яку розпочали ще до війни.

А також реставрація музею «Золоті Ворота», який входить у комплекс заповідника. На жаль, із плином часу деревина воріт знаходиться в передаварійному стані й не захищена від загоряння, що є загрозою на даний момент. Неля Куковальська, директор заповідника «Софія Київська», представила розроблений проєкт реставрації, на який необхідно 1,1 млн грн. [4]. На сьогодні уже зібрано більше 54 тис. грн., що є недостатнім для проведення всього комплексу робіт, тому до процесу відновлення пам’ятки були залучені волонтерський рух «Люди та хвостики» та небайдужі люди. Проведена кампанія зі збору коштів і в соціальних мережах, що є новим досвідом для українського музею. Вся інформація про реставраційні роботи є відкритою.

В умовах війни продовжуються реставраційні роботи і в Національному музеї народної архітектури та побуту. У 2021 р. в музеї розпочалися реставраційні роботи за президентською програмою «Велика Реставрація» разом з МХП. Минулого року було розроблено проєкт та розпочато реконструкцію головного входу, найбільш пошкоджених експозицій та експонатів. На разі, роботи лише починають знову відновлювати.

У Вінниці, наприкінці 2021 р. розпочали роботу над реставрацією музею-садиби Пирогова [5]. Навіть попри війну він не закриває свої двері для відвідувачів, хоча працює в спеціальному режимі. Спільна співпраця реставраторів, працівників музею, Міністерства культури та обласної ради дає можливість відвідувати територію та побачити оновлення музею на власні очі.

Якщо національні музеї отримують дотації та підтримку держави, то регіональні такого фінансування практично не мають, проте обласні та міські ради намагаються знайти гроші для допомоги культурним установам навіть в таких умовах вони намагаються працювати та проводити реставраційні роботи. Наприклад, в Тальному, що на Черкащині, тривають роботи з відновлення мисливського палацу графів Шувалових, збудованого в 1893-1903 роках [8]. Кошти на це надали місцеві меценати, міська влада та безпосередньо керівник проекту Анатолій Ізотов. Музейний кризовий центр виділив кошти на модернізацію охоронно-тривожної пожежної сигналізації, фондосховища, філії, придбання OSB, сейфів для облікової документації, осушувачів, вогнестійких дверей Прилуцького краєзнавчий музею [7]. Загальна сума інвестиції - 186 тисяч гривень. Метою даної організації є допомога регіональним культурним установам в період війни та їх відбудови.

Тож, як бачимо, роботи з реставрації культурних установ в Україні досить багато. На разі роботи відновлюються, зважаючи на безпекову ситуацію та наявність коштів. Але, навіть в умовах війни, реставрація не зупиняється завдяки підтримці держави, іно­зем­ни­х фахівців та дипломатів, а також небайдужих українців. Адже збереження української історії та культури є одним з найважливіших завдань теперішньої війни. Вони є ключовими чинниками існування держави й нації.

1.       Для реставрації музею Григорія Сковороди, який постраждав внаслідок російських обстрілів, розробляють проєкт https://kharkivoda.gov.ua/news/116902?sv

2.       Зберегти культуру Одеси під час війни https://ukrainer.net/kultura-odesy/

3.       Зеленський: Ми воюємо за нашу державу і нашу культуру, тому що культура - це і є держава https://ua.interfax.com.ua/news/general/645761.html

4.       Золоті ворота https://suspilne.media/254583-u-kievi-zbiraut-kosti-na-restavraciu-muzeu-zoloti-vorota/

5.       Музей-садиба Пирогова працюватиме навіть під час ремонту http://www.golos.com.ua/article/360695

6.       Музейна спадщина як ніколи на часі https://zbruc.eu/node/111977

7.       Музей у Прилуках отримав допомогу від Музейного кризового центру http://priluki.city/novyny/muzey-u-prilukah-otrimav-dopomogu-vid-muzeynogo-krizovogo-centru-na-mayzhe-200-tisyach-griven

8.       Навіть під час війни реставратори працюють над відновленням палацу Шувалових https://procherk.info/news/7-cherkassy/102605-navit-pid-chas-vijni-restavratori-pratsjujut-nad-vidnovlennjam-palatsu-shuvalovih

9.       Україна реставрує культурні об’єкти навіть під час війни https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3487420-ukraina-restavrue-kulturni-obekti-navit-pid-cas-vijni-tkacenko.html

10.  У столичному музеї відновили традицію, яку порушували під час війни, аварії на ЧАЕС та пандемії https://vechirniy.kyiv.ua/news/52819/

11.  Як працюють музеї під час війни – коментує заступниця міністра культури https://suspilne.media/241073-ak-pracuut-muzei-pid-cas-vijni-komentue-zastupnica-ministra-kulturi/

З початком повномасштабної війни росії проти України нашу Батьківщину полишило орієнтовно 5 млн осіб. Частина вже повернулася додому, а інші намагаються адаптуватися до життя в нових умовах. На час написання статті (кінець липня 2022 року) в Ірландію прибуло вже більше 40 тисяч громадян України.

Я не писатиму перелік можливостей, які надаються українцям в Ірландії – по-перше, це нудно; по-друге, вас, вочевидь, не забанили в Гуглі, і ви власноруч можете знайти необхідну інформацію. Маючи кількамісячний досвід проживання з донькою в Ірландії, хочу натомість поділитися своїми спостереженнями.

Як живуть і що роблять українські біженці в Ірландії?

Одна із найбільших переваг перебування в Ірландії – низька вірогідність бути обстріляним рашистами, бонусом – ще й знаходишся за декілька тисяч кілометрів від росії. Особисто мені від цього спокійніше. Наступний пункт – неймовірно надихає прихильність ірландців до українців. Про причини позитивного ставлення я вже писала у попередній статті (Чому ірландці активно підтримують Україну?). Ірландці надають насправді значну допомогу українським біженцям, забезпечуючи житлом, матеріальною та медичною підтримкою. Це усе особливо помітно, якщо порівнювати умови життя українських біженців в різних європейських країнах. Ці фактори є основоположними, як на мене, для первинної адаптації людей – є відчуття безпеки та захисту, на які можна спертися.

Ірландія – гарна країна із мальовничими пейзажами й неймовірною архітектурою, безліччю цікавих місцин для відвідування. З терапевтичною метою українці користуються можливістю відкрити для себе щось нове. Біженці тут об’єднуються через ТГ-чати або за принципом розселення (часто держава заселяє людей у готелі, кампуси тощо) та проводять разом час.

Люди часто ходять з дітьми на майданчики, відвідують різноманітні заходи. Волонтери з певною періодичністю організовують зустрічі для українських переселенців. Громадські заходи також не лишаються поза увагою біженців. З початку повномасштабного російського вторгнення українці, котрі вже на той час жили в Ірландії, вийшли на акції протесту. Згодом до них приєднувалися новоприбулі, були створені нові волонтерські ініціативи.

Зараз як мінімум щомісяця, а в деяких містах – і щотижня, наші співгромадяни в Ірландії проводять заходи на підтримку України, українських воїнів й цивільного населення, задля привернення уваги до питання геноциду росіян проти українців, на підтримку захисників Маріуполя тощо. Варто зазначити, що українці переважно не зустрічають негативу у зв’язку із проявами активної громадянської позиції. Однак в Ірландії є й поціновувачі «російського світу». Коли наприкінці червня у багатьох європейських містах проводилися мітинги на підтримку Героїв-захисників Маріуполя, інформація про заплановані заходи широко поширювалася соцмережами, а тому потрапила в поле зору рашистів. Наприклад, на захід 26 червня у місті Лімерику, де я була особисто присутня, прийшов провокатор, вигукував дивні фрази (погано підготувався чи мало заплатили) та знімав усе на камеру смартфона. Усе було доволі недолуго та швидкоплинно (суб’єкт пішов за 15-20 хв.), проте маємо факт активності русскомірних. Дійсно, навесні прихильники російського фашизму проводили автопробіги з Z-символікою. До речі, активні українці запустили петицію щодо заборони російських військових символів в Ірландії, вона ще досі відкрита для підписання.

Українці в Ірландії займаються збором гуманітарної допомоги для біженців та для тих, хто зараз в Україні. У декількох містах були відкриті спеціальні хаби для збору одягу, речей першої необхідності, дитячих іграшок тощо. Наприклад, заклади з патріотичною назвою «Паляниця» діють у містах Корк, Голуей, Арклоу та ін.

Для українців проводяться різноманітні курси – їх або створюють спеціально для нас, або надають доступ до раніше створених навчальних матеріалів. Найбільш популярні зараз курси англійської мови, які проводяться у різних форматах, з різною інтенсивністю та різних рівнів. Вони використовуються в першу чергу для поліпшення адаптації в побутовій та професійній сферах. Українці мають можливість навчатися у місцевих вищих навчальних закладах, а для науковців створили програму працевлаштування. На осінь навіть заплановано симпозіум для українських гуманітаріїв для налагодження комунікації в академічній сфері.

Важливо зазначити, що українці часто виявляють слова вдячності та поваги до ірландського народу, який масштабно долучився до допомоги українцям. На кожному мітингу обов’язково присутні плакати із словами подяки ірландцям, а українці в Дубліні постійно організовують колективні прибирання певної території міста.

Виклики для українців в Ірландії

В Ірландії не існує конкретного органу чи організації, яка би займалася вирішенням питань українських переселенців, а тому усе роблять окремі державні структури, міжнародні організації та місцеві волонтери – ірландці, українці та ін. Для розуміння ситуації із українськими біженцями, їх потреб та визначення ключових проблем у сферах проживання,доступу до послуг, мови та працевлаштування новостворена неприбуткова організація українців в Ірландії наприкінці травня провела опитування більше двох тисяч українських біженців. Результати цього анкетування будуть частково використані у цьому тексті.

Зараз на моє життя та життя інших переселенців впливає кілька факторів:

1) Матеріальне становище та повсякденне життя. Це включає проблеми з проживанням, веденням домашнього господарства, питання догляду за дітьми.

Іще до массового прибуття українців в Ірландії спостерігалася житлова криза – помешкання тут будують з меншим прогресом, аніж іде приріст населення. Я була здивована наявністю великої кількості вільної для забудови території, котра, однак, може довго лишатися пустою. Попри це, всіх наших співгромадян не лишають просто неба, їх розселяють у різноманітні оселі, надані державою чи приватними особами. Загалом серед респондентів анкети існує високий рівень задоволеності отриманим житлом.

Подекуди місця для проживання не є зручними через відсутність інфраструктури навколо або через ряд інших умов, про що зазначали опитані переселенці: 22% респондентів не мають продуктових магазинів і половина з них не забезпечені продуктами харчування, а 38% респондентів не мають школи в пішій доступності від помешкання. Попри ці проблеми, люди цінують безпеку, оточення та гарну природу біля наданого житла.

Останніми роками в ірландців напружена ситуація з медичною системою. Ірландці завжди не мали значної кількості лікарів, а тут ще й ковід-пандемія (пам’ятаєте, була така?) поставила нові завдання. Окрім цього, минулого року ірландська медична система стала об’єктом потужної хакерської атаки – зловмисники викрали дані та вимагали в обмін на них гроші. Електронні бази даних відновлюють і досі. До речі, вгадайте, звідки велася кібератака? Ага, з країни, котра любить втручатися в простір чужих держав – з росії.

Так ось, до цього всього – з’явилися нові пацієнти-українці, які не мають чіткого уявлення про те, як діє система. А головне – іноді не розуміють підходу. Подекуди доводиться тривалий час чекати на лікаря в приймальні, якщо питання екстрене, на розуміння українця, або довго бути в черзі на якусь планову процедуру.

Оскільки біженці з України – здебільшого жінки та діти, то гостро постає питання догляду за дітьми. Іноді мамам допомагають старші родичі, з якими всі разом виїхали. Але й непоодинокі такі випадки, як у мене – коли дивишся за дитиною практично 24/7. До цього всього в Ірландії ще існує незвична для українців система догляду за дітьми: садочки тут коштують дорого, держава компенсує певну кількість годин, а все інше – за власний рахунок аж до чотирирічного віку дитини, відколи вони можуть ходити в школу. Відтак, часто жінки дивляться за дітьми постійно самі.

2. Психологічні виклики.

Люди зазнали значного стресу у зв’язку з повномасштабним вторгненням росії в Україну, втратили свій дім, майно, можливість спілкуватися з рідними та друзями, а деякі втратили рідних, друзів чи знайомих назавжди. Частина мігрантів зазнала ретравматизації, оскільки вони були змушені вдруге покидати свої домівки після першого внутрішнього переселення з окупованих росіянами Донецької та Луганської областей з 2014 року. 17% опитаних людей, котрі прибули з України, не мають куди повертатися. Частина наших співгромадян може дати ладу собі самотужки або за допомогою спеціалістів. Інша частина«провалюється» у деструктивні способи проживання дійсності. І те, й інше є нормальним станом людини в умовах, в яких доводиться нам з вами жити. І те, що люди за тисячі кілометрів від Батькіщини, не применшує їх хвилювання (синдром «того, хто вижив» тощо).

3. Мовний бар’єр.

63% респондентів анкетування вбачають у мовному бар’єрі перешкоду для пошуку праці, половина з них майже не говорить англійською. Відтак, 37% українців володіють достатніми знаннями мови для навчання або працевлаштування. Слід зауважити, що складнощі також можуть виникати із лексикою ірландської англійської мови, а також із акцентом співрозмовника.

4. Інтелектуальні виклики.

Коли людина нарешті подолала походи в держоргани, лікарні й влаштувалася на роботу, постає ще одне завдання – адаптації до умов, структури та стилю праці. Вочевидь, що навіть одна й та ж посада буде мати відмінності в Україні та Ірландії, навіть якщо вона не вузькоспеціалізована (наприклад, сфера послуг) або більш-менш стандартизована (приміром, журналістика, айті). Особисто для мене як науковця додатковим навантаженням є адаптація до локальної системи науково-дослідної праці. І хоч принципи історичного пізнання усюди однакові (в нормальних державах, а то знаємо ми неадекватних «істориків»-путіна і Ко), проте назви університетів, інституцій, наукових та науково-популярних подій/ресурсів й взаємозв’язків між цим усім були до переїзду майже невідомими для мене.

Життя вимушеного українського емігранта в Ірландії – це полишити душу за тисячі кілометрів. У кожного є власні причини залишитися і виїхати, а спільне у нас – боротьба за Батьківщину, свобода нашого народу та майбутнє наших дітей. Слава Україні та подяка Ірландії за підтримку!

Використані джерела:

1. Cyberattack 'mostsignificantonIrishstate' URL: https://www.bbc.com/news/world-europe-57111615

2. FirstUkrainianSurveyofpeoplefleeingthewartoIreland: Results. URL: https://iamukrainian.ie/first-ukrainian-survey-of-people-fleeing-the-war-to-ireland-results

3. Вимушена міграція і війна в Україні (24 березня — 10 червня 2022). URL: https://cedos.org.ua/researches/vymushena-migracziya-i-vijna-v-ukrayini-24-bereznya-10-chervnya-2022

Питання Криму у відносинах Російської Федерації та України стояло на вищому щаблі фактично від дня розпаду СРСР. Після 1991 року Росія значний час перебувала в такому стані, коли не могла провадити серйозної зовнішньої політики, спрямованої на розширення власних кордонів, оскільки у політиці внутрішній панувала відверта анархія, пов’язана із боротьбою за владу між різними угрупованнями. В цей буремний для себе час правонаступниця СРСР намагалася діяти опосередковано, створюючи на частині територій країн колишнього пострадянського простору проросійські уряди та вводячи туди свої війська. Першою жертвою подібної політики стала Молдова.

Початок 2000-х років позначився приходом до влади нинішнього російського президента Володимира Путіна.

Вже через багато років після цього він, закріпивши свій режим на чолі держави, буде називати розпад СРСР найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття, таким чином обстоюючи претензії країни на панування над колишніми радянськими республіками. За його каденції в 2003 році сталося перше загострення російсько-українських відносин, пов’язане із будівництвом Тузловської дамби, що створювала би всі передумови для подальшої анексії територій України в Керченській протоці та Криму зокрема.

Кінець 2013 і початок 2014 року Україна зустріла в умовах напруженої внутрішньої боротьби, нині відомої як Революція Гідності.

Авторитарний проросійський режим Віктора Януковича мав доєднати Україну до ряду таких же держав, як сама Росія чи Білорусь. Коли в країні спалахнули революційні події, які спровокували силові структури, що розганяли демонстрації молоді на Майдані, то для сусідів України це стало справжньою несподіванкою, бо ніхто не очікував подібного резонансу в суспільстві, що вийшло на вулиці та площі захищати власні права й свободи.

20 та 21 лютого 2014 року стали найбільш трагічними днями в історії Євромайдану. Тоді в Києві було розстріляно багато десятків активістів, які увійшли до пам’яті народу як Небесна Сотня. Цей антилюдський та антиправовий крок забив останній цвях у труну політичної кар’єри Януковича, і “легитимный”, як він буде себе називати згодом, президент покинув країну. В умовах, коли єдиною владою в державі лишився по суті її парламент, починається історія анексії Криму й підготовки до майбутнього українсько-російського протистояння у східних і південних областях України.

Доки в Україні Київ намагався спинити політичну анархію, тим часом у Кремлі, як висловився історик Сергій Плохій, майже одразу постала пропозиція скористатися цієї нагодою і “повернути” Крим разом із територіями південного сходу, де значний відсоток населення становили російськомовні, до складу Росії. Другій армії світу, як своє військо любить характеризувати офіційна російська влада, не становило труднощів послати на півострів свої військові формування, заблокувати українських військових у власних частинах в Криму та почати захоплення урядових будівель. Спершу так званих “зелених чоловічків” було важко віднести до якої-небудь держави, адже вони навіть не мали розпізнавальних знаків. Лише в березні 2014 року Філіпом Брідлавом, головнокомандувачем сил НАТО в Європі, їх було визнано військовослужбовцями Російської Федерації.

Майже одразу після захоплення основних будівель уряду, важливих інфраструктурних об’єктів (наприклад, аеропорту Сімферополя) почалася підготовка до так званого референдуму, на якому жителі Криму могли би ухвалити рішення про “повернення до рідної держави”. Все це відбувалося в умовах нагнітання паніки в суспільстві, коли людей запевняли, що в Києві перемогли українські радикальні націоналісти, бандерівці, і що віднині всім росіянам в Україні загрожує небезпека для життя.

Псевдореферендум відбувся 16 березня 2014 року.

За офіційними даними комісії АР Крим по проведенню загальнокримського референдуму, явка громадян на голосування склала близько 83%, а за “возз’єднання” з Росією виступило 96,77% виборців. Історик Сергій Плохій у своїй праці “Брама Європи” посилається на дані севастопольської місцевої влади, що за приєднання до РФ виступило аж 123% жителів міста (голосування в Севастополі відбувалося окремо, оскільки він не є частиною автономної республіки). В той же час українські організації наводять число у лише 40%.

Події в Криму не були визнані світовою спільнотою. Цьому сприяло головним чином те, що весь процес приєдання до РФ та проведення референдуму відбувалося без участі в них міжнародних організацій, які мали би перевіряти подібні заходи на об’єкт протиправних дій і фальсифікацій. Втім Кремль мало на що зважав у цій ситуації, і вже 18 березня 2014 року в Москві було підписано акт про входження півострова до складу Росії.

Що тим часом відбувалося на континентальній території України? Можна одразу говорити про те, що Російська Федерація й тут також почала провадити вигідну для себе політику. Її типовий курс в українських областях становив агітацію за проведення в Україні федералізації та закріплення цього на офіційному рівні. Втім, якщо федералізація не спрацювала б, можна було спробувати напряму втрутитися у внутрішню політику країни й домогтися проведення не одного такого референдуму, як у Криму.

Плани Росії передбачали створення цілого державного утворення під назвою Новоросія, яке мало би об’єднати в собі Харківську, Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, Запорізьку, Херсонську, Миколаївську та Одеську області. Саме в них і відбувалися події, які історична традиція буде охрещувати поняттям “русская весна”.

Кульмінація всіх процесів відбувалася в Донецьку, Луганську та Харкові. Як і у випадку з Кримом, на Донбас було введено російські воєнізовані формування, які почали поступове й планомірне захоплення головних міст двох областей. На початку та наприкінці квітня сепаратисти та маріонеткова влада проголосили утворення ДНР та ЛНР, згодом призначивши референдум про статус двох новоспечених республік: лишитися у складі України чи перейти під владу Росії. В час підготовки до референдумів у містах Луганської та Донецькох областей продовжувалося протистояння між противниками та прихильниками подібних дій. Проукраїнських активістів часто-густо затримували або завдавали їм фізичної шкоди. Проросійська агітація велася за фактично кримським сценарієм, коли населенню розповідали про кривавих та жорстоких неонацистів-бандерівців. Українські телеканали та видання почали стрімко витісняти російськими.

Врешті-решт у травні 2014 року заплановані референдуми відбулися. Якщо оглядати офіційні дані від ініціаторів голосування, то майже від 75% виборців Донецької області за відокремлення від України виступило майже 89% тих, хто віддали свої голоси. У Луганській області ці показники складали 75% та 96% відповідно. Як і у випадку із Кримом, на голосування не були допущені представники міжнародних організацій на кшталт ОБСЄ, ООН чи Ради Європи. Це й визначило подальшу реакцію світової спільноти, яка не визнала результатів референдумів. У регіоні почалася підготовка до майбутніх воєнних дій, що згодом називатимуться Антитерористичною операцією.

Іншого характеру набули події в Харкові. Хоч тут, так само як на Донбасі, проросійські активісти зображали населенню чудову й красиву картинку ідеального радянського суспільства минулого, коли “всі були братами”, втім гору взяла проукраїнська більшість. Однак не стає від того легшим і менш напруженим градус протистояння в суспільстві цього міста.

У Харкові відбулося захоплення будівлі обласної державної адміністрації проросійськими мітингарями. Одразу після цього відбулося аналогічне донбаському сценарію проголошення народної республіки. На головних вулицях і площі Харкова паралельно проходили два види мітингів: за єдину Україну та Харків у складі Росії. На жаль, тут також не обійшлося без жертв. Ситуація поступово почала виходити з-під контролю влади зі столиці й тому остаточно стало зрозуміло, що без застосування сили не обійтися.

З інших регіонів України до Харкова почали прибувати загони тодішньої міліції, зокрема вінницький “Ягуар”.

З їхньою допомогою та координацією дій тодішнього виконувача обов’язків міністра внутрішніх справ Арсена Авакова відбулося очищення Харківської ОДА від сепаратистів, яке сталося, за словами самого Авакова, “без єдиного вистрілу”. Планам утворення Харківської народної республіки було покладено кінець. До початку травня 2014 року Харків та область було остаточно повернуто до мирного життя.

Тим часом у Одесі, головному порту України, протистояння між проросійськими та проукраїнськими активістами вилилося в трагічні події, апогей яких відбувся 2 травня 2014 року, коли в Будинку профспілок загинуло близько півсотні осіб. Всі роки, що минули від початку російсько-українського конфлікту до повномасштабного вторгнення, російська пропаганда приводила події травня 2014 року в Одесі як приклад кривавого українського націоналізму та тиранічного київського режиму.

Таким чином, 2014 рік став для України без применшення епохальним за весь час незалежності. Суспільство, яке роками розділяли на захід і схід, почало поступову консолідацію навколо проблеми збереження цілісності держави. Також у цей час стався головний розкол у відносинах Росії та України, адже після анексії Криму, введення на територію Донбасу підконтрольних Москві військових формувань, спроб дестабілізувати ситуацію в решті областей південного сходу шляхів повернення до “дружніх і братських” стосунків уже не було.

Роздуми до Дня авіації про те, чому льотчики – це круто, і як легенди допоможуть нам в боротьбі

В перші дні у столиці було тривожно - це м’яко кажучи. По Оболоні вже їздили ворожі танки, велися перестрілки із ДРГ… Відчуття були не надто приємні. Те, що нас бомбитимуть, було очевидно, а куди й як саме – отут вже були варіанти. Коли за кількасот метрів від нас ракета влучила в житловий будинок, тривога майже переросла в паніку, а близькість аеропорту та іншої інфраструктури, в свою чергу, не додавала позитивних думок. Мій однокласник та його вагітна на той момент дружина чудом вціліли: ракета влучила в їхній поверх, але в «передню» частину будинку, з іншого боку…

У ті моторошні дні один з найбільших боїв йшов як раз за Гостомельске летовище, кияни ж ховалися у метро та сховищах, в області також було чутно грім авіаударів – усі ми переконалися тепер вже на практиці, що значить у війні контроль над повітрям. Кияни та жителі інших міст щодня читали, що «сьогодні вночі на нас буде летіти все, що в них є» та інші жахіття. Людям хотілося вірити, що захист існує, що у ППО та у небі над містом з’явиться герой, який відверне небезпеку. Такий захисник знайшовся і отримав ім’я – «Привид Києва».

Під час такого стресу наша свідомість шукала того, хто давав завітну надію на відсіч. Бог для більшості з нас – занадто далекий і неосяжний, то ж потрібен був радше герой, тобто – посередник, а краще – декілька.

Взагалі-то, з огляду на будь-яку військову доктрину, героїзм у вигляді самопожертви вважається у збройних силах радше ознакою не звитяги та гордості (про ганебний стиль рос імперської та радянської армій у формулі «поляжем всє!!!» в даному випадку не йдеться), а того факту, що десь у плануванні були допущені значні прорахунки. Сумнівів щодо готовності та потужності ЗСУ я особисто не мав ніяких; неприємним сюрпризом стали обставини швидкого просування ворога на дуже значні території: як на Півдні, так і на Півночі…

Так чи інакше, довіра до Збройних Сил у населення величезна, про що свідчать будь-які опитування. Це дуже добре, і це – дуже природньо. Кожен український боєць для усіх нас – це рідна людина.

Тож повернімося до героїв. Наразі очевидно, що героїчних історій у війні 2022 року вже дуже багато! На жаль, чимало є і таких, про які йшлося вище: люди жертвували власним життям, аби нівелювати перевагу ворога внаслідок тих чи інших прорахунків. Такою була історія матроса та інженера Віталія Скакуна, що був змушений підірвати міст разом із собою поблизу Генічеська. Були також тероборонівці, що опинилися віч-на-віч із ворогом, маючи лише стрілецьку зброю. Таких героїв було й ще буде багато, кожен з них вартий окремої розповіді.

В перші ж дні війни особливо хотілося історій потужних, яскравих, в яких герої не гинуть, а одержують перемогу. Людям, далеким від рутинних та геть не кіношних буднів війни, потрібні були яскраві символи, якісь драматичні сюжети. Таких символів наче й вистачало: легендарна вже фраза захисника острову Зміїний, певні види зброї, швидко оспівані у піснях, ба – навіть трактори, що тягнуть танки, чи-то бабуся, що збиває банкою ворожий дрон!

Але «привид Києва» вирізнявся навіть з цієї достойної кампанії (медійно все ж, мабуть історія на Зміїному лишається найбільш впізнаваною): своїми загадковістю, результативністю та безпосереднім зв’язком із небом.

Герої коміксів, яких частина з нас щиро любить, виявилося, існують насправді! В це й досі важко повірити, але це дійсно так. Війна приносить багато страждань та жахіть, а проте, водночас ми бачимо, що герої в найкращому сенсі цього слова існують не тільки в книжках та кіно. Насправді це усвідомлення дуже важливе для усіх нас.

Артилерія (боги війни!), десант, стара-добра піхота, спецпризначенці різних служб та інші категорії війсь мають безліч героїв, «залізних людей» у своїх лавах. Авіація ж – також героїчна від свого початку.

Особисто для мене, це взагалі якась «подвійна» (як мінімум!) звитяга. Попри усвідомлення адекватних законів фізики, завжди під час польотів моя уява виявлялась сильнішою: як тільки я думав про те, що знаходжусь у якийсь залізяці бозна скільки метрів\кілометрів від землі – душа одразу заходила десь за фюзеляж. І це в звичайному авіалайнері! Пілоти ж цих «зілізяк» й до війни викликали неабияке захоплення, тепер же годі й казати!

«I am so high. I can hear heaven…» (я так високо, що можу почути рай (небо) - співається у крутій пісні про супергероя (група Nickelback, пісня «Hero»). Хоча частіше буває, коли герої буквально гризуть землю, але ж навіть тоді наша уява малює їх десь дуже високо, над простими людьми, над поверженими ворогами. Герої – то сила, що тримає небо, іноді рятує звичайних людей від його гніву, доносить нагору їх прохання.

За різними даними, «привид Києва» у перші дні війни збив над містом щонайменше шість ворожих літаків.

Поширювалися відео та фото ймовірної особи героя, висувалися версії, робилися здогадки. Одна за одною, ці версії спростовувалися, особа «Привида», як і належить справжньому героєві, залишалася в таємниці. Припускаю, так буде завжди: або, принаймні, до завершення війни ми не дізнаємося його особи. Хоча, звичайно, це як раз той випадок, коли багато дівчат пішли б під вінець навіть не знаючи, хто ж саме там сховався під маскою «Привида», бо то вже зовсім деталі, хех… (Зізнаюся – через це до пілотів також маю величезну заздрість, і більше солідарний із моряками)))

Були чутки, що це хтось з відставних кадровиків узяв на себе місію захисту Києва й, стряхнувши пил зі старого шолому, сів за штурвал «МІГу», аби врятувати рідну для всіх українців столицю. Хтось прагнув бачити за геройською балаклавою більш молодого парубка, бажано схожого щонайменше на Тома Харді (тільки з фільму «Дюнкерк», а не з «Бетмена»!))

Сьогодні ж, більш серйозною та достовірною виглядає думка, що «Привид Києва» - не один пілот, а декілька. І це чудово! По-перше, з суто з військових міркувань, кілька героїв таки краще, ніж одинак, а по-друге – й дівчат-наречених може бути більше одної! : ) Аби ж тільки герої лишались живі.

Пізніше Командування ВПС України визнало у Фейсбук, що:

"Привид Києва - це супергерой-легенда, персонажа якого створили українці".

"Просимо українську громаду не нехтувати елементарними правилами інформаційної гігієни", - йдеться у повідомленні, яке закликає людей "перевіряти джерела інформації, перш ніж поширювати її".

Хай там як, але панування у небі давно вже є одним з головних постулатів війни. Від перших експериментів братів Райт більше ста років тому, перших «кукурузників», дирижаблів та асів світових війн (так вже сталося, що в основному – німецьких) авіація в новому тисячолітті перетворилася в щось надзвичайно технологічне.

Наразі ця боротьба сягає вже космічних висот та протистоянь супутників. В нашому випадку перевага рф у компоненті авіаційних сил викликала тривогу ще до початку великого вторгнення. Україна, що довгі роки була колискою для підкорювачів неба: конструкторів Сікорського та Антонова, асів Петра Франка, Івана Даценка й багатьох інших, опинилася у перші дні війни майже беззахисною перед стерв’ятниками, що довгі роки «тренувалися» сіяти смерть на голови тих же нещасних сирійців. Символами цього розпачу стали спалена у гостомельському ангарі «Мрія» (до слова, більшою мірою радянський літак, ніж український) та відчайдушні акції із закликами «закрити небо» над Україною. Важко уявити, наскільки кепсько було б без «Привида». Точніше – без «привидів». Точніше – без справжніх живих героїв, деякі з них вже загинули.

Важливо пам’ятати, що крім реальних бойових дій, реальної роботи наших захисників, йде війна й на інших фронтах. Це війна сенсів та символів. Цей фронт зрідка приносить швидкі видимі результати, ця боротьба навряд здатна тактично покращити ситуацію тут і зараз, у певних конкретних обставинах. Але «війна сенсів» - це цивілізаційний, стратегічний вимір, що визначає розклад сил на довгі роки. Це дуже важливо. Пантеон українських героїв великий та світлий: воїни, волонтери, дипломати, поети та музиканти, будь-які небайдужі, активні громадяни. Це ті, хто піклується про тварин, природу, довкілля. Це діти, що проявляють себе сумлінними громадянами. Ці символи нашої боротьби дають надію на велику Перемогу українських армії, суспільства, держави. Перемога, що зробить нас ще кращими, перемога, що не зіпсує. У цьому пантеоні реальні герої часто оповиті міфами та легендами, і нехай ці історії бувають дещо прикрашені та узагальнені, в них все ж немає брехні, вони йдуть від самих витоків цивілізації, від давньої «Іліади» в майбутнє.

Звичайно, в тилу завжди є небезпека та спокуса зовсім відійти від реальності у вихор легенд та казок, аби тільки заспокоїти нерви, переконати себе, що десь там стоять справжні титани й атланти. Вони рішуче тримають фронт, і це їм не складно, бо ж такою є їхня природа. Але це неправда. Війна – це жах, і наші солдати посміхаються та жартують у своїх роликах часто лише тому, аби не множити цей жах іще далі, у тил. Не можна підміняти реальність лише казками. Але й без казок та легенд теж не можна. Легенди ж мають силу тільки тоді, коли реальність не забута, вони виходять із неї – так, як хліб родить з простого зерна, як метелик виникає із лялечки: все має свій власний шлях…

І хто ж бачить більше за усіх, як не «лицарі неба»! Це на них завжди дивишся із відкритим ротом (бо інакше не підняти голови, хах). Колись я із задоволенням писав про двох потужних пілотів, що були символами своєї епохи, чиї діяння варті легенд, романів та кінострічок. До речі, обидва вони були також майстрами не тільки штурвалу, а й пера.

Перший з них – тонкий автор, безстрашний авіатор із трагічною долею, Антуан де Сент-Екзюпері. Непроста людина у житті, він був закоханий в небо більше за будь-що, він став «батьком» зворушливої історії «Маленького Принца».

Другим був гордий, навіть самозакоханий італійський поет Габріеле Рапаньєтта, що взяв собі псевдонім Д’Анунціо, тобто буквально назвався «Гаврилом-Провісником». Це був такий собі лисуватий авантюрист, король розкішних вечірок та фашист – справжній, не з сюжету про «мальчіка в трусіках»... Ясна річ, відомий Д’Анунціо куди менше, ніж знаменитий французький колега, та й знають про нього не стільки через творчість, скільки через історію з захопленням хорватського міста Рієка, доволі оригінальним диктатором якого він став на деякий час.

Можливо, й наш «Привид» колись виявиться поетом, але й без цього його діяння вже вписані у золоту книгу української військової звитяги. Таємниця його особи – штука сама по собі потужна, адже ще з часів згаданої нами «Іліади» схилити на свій бік щось надприродне – то вже є гарний козир до перемоги!

Як з цим у наших ворогів справи? Знарядь для убивств в них ще достатньо. Але змісту, сенсів, у них геть нема. Немає у них легенд. Історії про чергового «сєржанта Голопупова», що сам відірвав собі ногу, збив нею три байрактари та власними газами зупинив сто хаймарсів, не збуджують вже навіть таких гидких збоченців, як соловьйов, скабєєва чи сімонянша… Казки плєшивого «діда П-раса» про райські кущі під геленжикським палацом, крадені пральні машини, пластмасові «лади» в обмін на мертвого сина, нещасна бабуся, що від стресу витягла на світ Божий прапор срср – ото й весь набір тих «скрєп», що лишилися. В холодильнику типового скрєпоносця ще не так порожньо, аби він заволав «доколєєєє???», але й «мамулєчка» теж не така вже щаслива у краденому Криму…

У ворога ще є пілоти, але вони вже бояться літати навіть під лінію фронту, хіба що з чортової далечини зручно розстрілюють мирних людей в Україні ракетами, що вартують більше, ніж рядовий мокшанин здатен собі уявити… Російських пілотів ми бачили: катапультованих типових жлобів, на чиї пики як тільки й налазить отой шолом! Оченята в них бігаючі, маленькі, розгублені.

«Сирійські орли» люблять вбивати здалеку, а в полоні їм страшно та некомфортно, а тут ще й селянин ледь вилами не дістав… Кажуть, до «вагнерів» йдуть вже «ветерани» 60+, бо «орлів» усе менше. І це добре. Трапляється, що якийсь дурний вихор і до неба доносить усяке сміття, та робити йому нема чого в небі...

А от наших «Привидів» вистачить.

Ми переживаємо часи, про які наші нащадки читатимуть в історичних книгах. Ми справді опинилися у вирі історії. Тут важко, часто страшно і дуже складно зорієнтуватися у швидкозмінних обставинах. І багато подій неможливо зрозуміти, не занурившись у минуле. Нині ми переживаємо чергову з 1991 року точку біфуркації – подію, що змінює звичні і відносно врівноважені суспільні відносини на відносини кризові[1]. Точки біфуркації, які пережили і переживають українці зараз, є важливими для утвердження української держави і нації. Щоразу ми опиняємося перед вибором: обʼєднатися заради збереження суверенітету, незалежності й будівництва демократії чи дозволити проросійськи налаштованій владній верхівці та або московитам знищити Україну.

Вибір українців обʼєднатися у кризові періоди свідчить про бажання утвердити незалежність держави України та себе як нації. Ще 1900 року видатний український адвокат, політичний і громадський діяч Микола Міхновський у праці «Самостійна Україна» написав про тяжіння українців до єднання: «Наша нація у своєму історичному процесі часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цвіт української нації, по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією нацією: «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна…»[2].

Минуле ХХ століття сповнене наших помилок, наслідком яких стали страждання та смерть мільйонів українців. Але врешті ми отримали свою головну перемогу – незалежну українську державу, яка постала у 1991 році. Мета українського національного руху, сформульована Миколою Міхновським ще в 1900 році, була досягнута. Гасло українських націоналістів: «Здобудеш українську державу, або загинеш у боротьбі за неї», – реалізовано. І перша його частина сталася завдяки жертві тисяч тих, хто десятиліттями йшов до кінця.

Але як українцям вдалося перемогти у 1991-му? Це складне питання, а проста відповідь, яку пропонує путінська пропаганда – ніби то американці розвалили СРСР – є неправильною. Адже поки американці до останнього намагалися вберегти глобальну «стабільність» та зберегти цілісність СССР, ми, українці, поставили останню крапку в існуванні комуністичної імперії. При чому ми заклали основи цього краху ще на початках творення Союзу.

Українці змусили більшовиків змінити формат колишньої імперії, перетворивши росію на федерацію – союз умовно незалежних національних республік. Це був компроміс, на який більшовики змушені були піти з українським національним рухом, навіть попри те, що завдали йому військової поразки.

Тоді, у 1920-ті, цей компроміс здавався невисокою ціною за можливість втримати свою владу у завойованій Україні. Справді, ознаки держави, які мала совєтська Україна, були символічними. Так, були кордони, символіка, республіканські органи влади, і навіть участь у міжнародних організаціях на кшталт ООН. Але Україна не мала головного – суверенітету. Через 70 років наявність цих формальних рамок, виборених Армією Української народної республіки, відіграла велике значення для здобуття незалежності. Україні не довелось створювати нові рамки, а лише змінювати та наповнювати реальним змістом наявні. Але, щоб скористатися цим спадком, у попередні десятиліття слід було захистити саме своє існування. І для цього українці бралися за зброю.

Збройний повстанський рух – у Центральній та Південній Україні в 1920-1930-ті, у Західній в 1940-1950-ті – більшовикам вдалося придушити, але знищити всіх українців - ні. У 1960-1980-ті роки вже ненасильницькими методами ми змогли уберегти від знищення свою мову та культуру, своє національне «я». Теж ціною великих жертв, зокрема таких, як загибель геніального Василя Стуса.

Відмінності між двома етапами українського визвольного руху не лише в тому, що спершу його учасники застосовували зброю, а на другому слово. Різним була й залученість. Збройний етап був масовим, тисячі людей з різних верств. Ненасильницький – нечисельний (кілька сотень на всю країну), елітарний, його учасники – переважно інтелектуали та діячі культури.

Наприкінці 80-х років вибухнув третій етап – масовий Національний рух. Він добився перемоги, поєднавши найсильніші риси обох етапів – був ненасильницьким, але став масовим. Саме ненасильницькі методи боротьби виявилися найуспішнішими проти ослабленої комуністичної імперії. Часи, коли комуністи винищували мільйони незгодних, не рахуючись ні з чим, минули. Командна економіка довела СРСР до межі краху. Гостра потреба ресурсної допомоги від Заходу змусила режим оголосити про демократизацію. Спроби силою зупинити опозиційний рух дискредитували Кремль і коштували йому дуже дорого. З іншого боку, ненасильницька боротьба давала можливість долучитися до неї мільйонам людей, не вимагаючи від них спеціальної професійної підготовки чи навіть особливої психологічної готовності, як цього потребував збройний опір. Саме ненасильницький характер оксамитових революцій в Східній Європі 1989-1990 років забезпечив їм масову участь людей і масову підтримку в решті вільного світу.

Український національний рух теж розвинувся у масштабний ненасильницький протест, Україна вписалася у широкий європейський контекст боротьби за свободу. Ми стали на рівні з поляками, чехами, словаками, угорцями, румунами, народами Балтики. Заклали важливу підвалину нашої перемоги у 1991-му.

Іншим чинником стало те, що український національний рух поєднав вимоги незалежності (націоналізм) із прагненням побудови демократичної держави. Поєднання націоналізму з демократією виявилося найбільш ефективним і переможним. Спроби аналогічних поєднань із соціалізмом (доби Української революції 1917-1921 років), комунізмом (згадайте Хвильового і націонал-комунізм в УРСР 1920-1930-тих), чи авторитарними ідеями (в 1930-ті в Західній Україні) виявилися невдалими. Вони не забезпечили втілення головної мети націоналізму – незалежності. Український національний рух, ставши національно-демократичним, досяг цієї цілі у 1991-му.

Перевагою стала й багатопрофільність. Довкола високої мети – незалежності – об’єдналися люди, які ставили перед собою дуже різні цілі нижчого порядку. Це були: активісти екологічних організацій, які стали особливо помітними після Чорнобильської аварії, борці за відновлення української – греко-католицької та незалежної православної церков, захисники української мови та культури, молоді неформали, фанати рок-музики і неофіційних мистецьких течій, люди, які прагнули економічної свободи, і навіть шахтарі, котрі вимагали нормальних умов праці та достойної оплати.

Багатопрофільність зумовила рису, яка робила національний рух менш вразливим для репресій – багатолідерність. Не було однієї особи, усунувши яку, кагебісти могли зупинити подальший розвиток руху. Вʼячеслав Чорновіл, Левко Лук‘яненко, брати Горині, Ірина Калинець, Іван Гель та сотні інших непересічних особистостей спрямовували різносторонній рух у єдиному напрямку – до незалежності.

Ще один чинник, який ліг у фундамент перемоги, залежав не лише від нас, але ми вповні ним скористалися. Мова йде про загальну слабкість совєтської імперії на той час. І скористалися з моменту гризні за владу у Москві і проголосили незалежність.

Та представники національно-демократичної опозиції не спинилися на тому, що змусили комуністів поставити на порядок денний і підтримати Акт проголошення незалежності 24 серпня. Вони розгорнули інформаційну роботу по всій Україні. Це забезпечило цілковиту підтримку незалежності на референдумі по всіх областях України. Саме результати цього референдуму стали поштовхом до міжнародного визнання незалежної України. Тоді 90,32% з тих, хто брав участь у голосуванні, на запитання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» відповіли «Так, підтверджую»[3]. Кількість громадян, які відповіли «Ні, не підтверджую» становить 7,58% з тих, хто брав участь у голосуванні[4]. 83,90% мешканців Донецької області, 83,86% мешканців Луганської області, 89,45% мешканців Миколаївської області, 86,33% мешканців Харківської області, 90,13% мешканців Херсонської області проголосували «Так, підтримую»[5]. Ці цифри засвідчують, що понад 30 років тому державна незалежність України була цінністю також і для мешканців тих областей, на соціальну підтримку яких розраховувало політичне керівництво росії у 2014 році і перед початком повномасштабного вторгнення у 2022 році. Результати референдуму також окреслили кількісні загальнодержавні та регіональні параметри української нації на той час[6]. Нині ці результати є підґрунтям для апеляції до міжнародного права у вимогах до росії залишити терени, загарбані після 2014 року.

Зараз, у час найтяжчого випробування, яке випало на долю українців з 1991 року, актуалізується запитання кожного громадянина України до себе самого. Суть питання полягає в тому, чи відчуваємо ми свою належність до української нації. А якщо коротко: «Хто ми є?». Важливо уточнити, що поняття «етнос» і «нація» (точніше «політична нація») не тотожні. Етнос – стала група людей, що історично склалася, усвідомлює свою єдність поза економічним, соціальним, політичним та конфесійним поділом та має спільні етнічно маркуючі ознаки[7]. За значенням є близьким до поняття «народ» у його буденному розумінні[8]. Політична (громадянська) нація – суверенна спільнота громадян певної держави, незалежно від етнічного походження[9]. Доктор політичних наук, професор Віктор Котигоренко вважає, що терміни «українська нація» і «український народ» у вітчизняних науковому і практичному політико-правовому дискурсах варто трактувати як синоніми (в разі їх застосовування до сучасних суспільних реалій) і означувати ними громадян країни всіх національностей (етнічних ідентичностей), які продовжують багатовікову історію українського державотворення і прагнуть розвивати й зміцнювати суверенну, демократичну, соціальну, правову Українську державу»[10].

Cаме бажання українців «розвивати й зміцнювати суверенну, демократичну, соціальну, правову Українську державу» – один із факторів, який вщент розбиває плани московії знищити Україну. Здатність боронити свою землю від ворога позитивно впливає також і на утвердження українців як політичної нації. Якщо свою етнічну належність ми не обираємо, то належність до політичної нації можемо визначити самостійно. Етнічний кримський татарин, німець, єврей, грек, білорус, кримчак тощо може вважати себе українцем, тобто, відчувати належність до української нації.

Сплески підтримки незалежності й проєвропейської орієнтації українського суспільства відбуваються внаслідок чергового намагання росії загарбати українські землі. За даними КМІС «після анексії Криму та початку збройного протистояння на сході, значна частина людей змінили свої погляди: частка противників вступу до ЄС зменшилася із 37% в лютому 2014 до 26% у лютому 2015, а частка готових проголосувати за вступ до ЄС зросла із 42% у лютому 2014 до 51% у лютому 2015»[11]. Після 2014 року різко погіршилося ставлення українців до росії, досягнувши рекордно низьких показників у травні 2015 року. Після цього до лютого 2019 року простежувалося покращення ставлення до росії, а з лютого 2020 року знову спостерігається погіршення ставлення[12]. Безпосередньо перед початком повномасштабного вторгнення росії абсолютна більшість – 92% – респондентів висловилась, що Україна і росія мають бути незалежними державами[13]. Цей показник зріс у лютому 2022 року у порівнянні з листопадом 2021 року з 88% на 4%. Лише 5% респондентів висловились, що Україна і росія мають об’єднатися в одну державу.

З 19 по 24 травня 2022 року КМІС провів всеукраїнське опитування громадської думки «Омнібус». Дослідники поставили бінарне запитання про можливу поступку території заради миру, у якому 82% погодилися з твердженням, що: «За жодних обставин Україна не повинна відмовлятися від жодної зі своїх територій, навіть якщо це продовжить війну та загрожує її незалежності»[14].

Активна протидія українців вторгненню росії, а також результати опитувань доводять, що держава і нація – це важливі цінності українців, значення яких ми вкотре переосмислюємо й цінуємо ще вище. Пригадаймо слова видатного політичного діяча, уродженця Мелітополя Дмитра Донцова: «Бо актуальним є не гасло самостійности – мріяли ж колись наші Українці про самостійну Україну в злуці з росією! – Актуальним, більше реальним, більше конкретним – і скорше здійсненним! – є гасло відірвання від росії, зірвання всякої злуки з нею, – політичний сепаратизм»[15]. Зважаймо на слова і заклики видатних українців. У цій війні ми остаточно маємо відірватися від росії. Лише з нашою перемогою буде на нашій землі мир, незалежна Україна і сильна українська нація.

Отже, перемога 1991-го – це вміння українців з дуже різними цілями об‘єднатися заради спільної високої мети – незалежності, і здатність вписати цю мету у широкий міжнародний контекст. Нині ми теж дивуємо світ здатністю об‘єднуватися.

Неформальні горизонтальні зв‘язки – основа масштабного волонтерського руху, який став не менш важливим ресурсом нашої стійкості, аніж армія та допомога західних країн. А сама ця допомога є свідченням того, що Захід розуміє значення нинішньої війни не лише для України, але всього вільного світу.

Ми знову змогли вписати свою боротьбу у загальний «Вітер змін». Тож недарма легендарні “The Scorpions” переспівали свій хіт “Wind of Change”, в якому тепер чуємо: «Now listen to my heart, it says Ukrainia…» («А тепер послухай моє серце, воно каже Україна»).

Тож якщо ми так само, як наші попередники, не будемо спинятися на досягнутому – то обов’язково переможемо.

Слава Україні!

[1] Котигоренко В. Націотворчий потенціал суспільних криз в Україні. – Наукові записки ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України. – Випуск 3-4 (83-84). – С. 155.

[2] Міхновський М. Самостійна Україна. Зі вступом проф. В. Шаяна. Лондон: Друкарня Української Видавничої Спілки, 1967 р. – С. 27.

[3] Відомість про результати Всеукраїнського референдуму, 1 грудня 1991 р. ЦДАВО України. – Ф. 1. – Оп. 28. – Спр. 144. – Арк. 6. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://tsdavo.gov.ua/gmedia/5-1-28-144-6-jpg/

[4] Там само.

[5] Там само.

[6] Котигоренко В. Націотворчий потенціал суспільних криз в Україні. – Наукові записки ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України. – Випуск 3-4 (83-84). – С. 159.

[7] Павленко Ю.В. ЕТНОС [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2005. - 672 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Etnos.

[8] Там само.

[9] Галушко К.Ю. НАЦІЯ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. - 728 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Natsiia.

[10] Котигоренко В. Націотворчий потенціал суспільних криз в Україні. – Наукові записки ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України. – Випуск 3-4 (83-84). – С. 159.

[11] Геополітичні орієнтації громадян України: стале і мінливе останніх років (лютий 2012 - лютий 2015) [Електронний ресурс]// Київський міжнародний інститут соціології. – Режим доступу: https://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=507&page=1.

[12] Ставлення населення україни до Росії та якими мають бути відносини України і Росії, лютий 2022 року [Електронний ресурс]// Київський міжнародний інститут соціології. – Режим доступу: https://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=1102&page=1

[13] Там само.

[14] Україна: більшість людей відмовляються до компромісів щодо території, але готовність до миру залежить від їхнього досвіду війни – нове опитування [Електронний ресурс]// Київський міжнародний інститут соціології. – Режим доступу: https://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=news&id=1120&page=1

[15] Донцов Д. Сучасне політичне положенє нації і наші завдання. – Львів: Видавництво Українського Студентського Союза «Молода Україна», 1913. – С. 17.

23 серпня ми святкуємо День Державного Прапора України. Стяг, як один із державних символів, покликаний представляти державу і її народ, а також цінності, носіями яких вони є. Протягом довгого часу синьо-жовтий прапор був для українців символом боротьби за свої права і незалежність.

Поєднання синьої і жовтої (інколи золотої) барв зафіксоване у XV столітті, а усталилося у ХІХ столітті [1]. Синій і жовтий кольори зустрічаються на прапорі Українських Січових Стрільців (УСС), точна копія якого зберігається в Івано-Франківському обласному музеї визвольної боротьби імені Степана Бандери. Це синє полотнище з жовтим обрамленням. З однієї сторони зображено Архистратига Михаїла, з іншої – емблему УСС – кетяг червоної калини і тризуб [2].

Як національну символіку синьо-жовтий прапор утвердили члени Головної Руської Ради у Львові 1848 року[3] у розпал революційних подій в Європі «Весна народів». 1914 року під час урочистостей на відзначення 100-річчя від Дня народження Тараса Шевченка у багатьох містах України замайоріли синьо-жовті стяги, підкреслюючи український національний характер[4]. У 1918 році Українська Центральна Рада затвердила державну символіку Української Народної Республіки: синьо-жовтий національний прапор і герб із зображенням тризуба[5]. У березні 1939 року проголосили незалежність Карпатської України. Тоді Сейм Карпатської України прийняв Конституційний Закон Ч. 1: «§5. Барва державного прапору Карпатської України є синя і жовта, при чому барва синя є горішня, а жовта є долішня»[6].

21 січня 1990 відбулася акція «Живий ланцюг» до Дня Соборності України. Тоді на автомобільну трасу між Києвом та Івано-Франківськом вийшли сотні тисяч людей з синьо-жовтими прапорами на знак єдності українців. Того ж року синьо-жовтий прапор замайорів над ратушею в місті Стрий Львівської області. А офіційно синьо-жовті кольори як барви Державного Прапора затвердили Конституцією 1996 року. Стаття 20 Конституції України проголошує: «Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Державний Прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів»[7].

З ухваленням 20 статті Конституції України синьо-жовтий стяг утвердили як символ незалежності, ознаку суверенітету нашої держави. Війна, яку ми маємо зараз, безсумнівно впливає на сприйняття державних символів. Сьогодні українці з особливим трепетом підіймають Прапор України, вкладаючи у цей жест особливе значення: віру у нашу перемогу, Збройні Сили України, мужність і силу всіх українців, щиру любов до України. Врятовані з гарячих точок стяги стають музейними експонатами, зокрема державний прапор з металургійного заводу Азовсталь у Маріуполі передали до Національного музею історії України у Другій світовій війні у Києві. За даними Міністерства оборони України прапор вийшов з оточеного російськими військами Маріуполя разом з останнім українським захисником [8].

На початку серпня українські воїни підняли прапор України на найвищій точці частково окупованого Святогірська. Своє відео захисники підписали так: «Гвардійці батальйону імені генерала Кульчицького нагадали загарбникам, що Святогірськ — це Україна! І що ми невдовзі повернемося на рідну землю, а окупанти та їх прислужники-колаборанти підуть за руським кораблем! Все буде Україна! Вірте та допомагайте Національній гвардії та ЗСУ!»[9]. За час російсько-української війни Прапор України став також символом боротьби українських захисників за свої землі та відчайдушного спротиву наступові ворога.

Синьо-жовтий стяг майорить нині в різних містах світу. Вивішуючи прапор України, мешканці міст і сіл висловлюють підтримку Україні у російсько-українській війні. З побаченого на власні очі: з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну український стяг розтягнули на будівлі Палацу уряду у місті Валенсія, що в Іспанії. Валенсія – третє на кількістю мешканців місто Іспанії. У місті проживає багато українців, які організовують мітинги й акції на підтримку і допомогу Україні. Перебуваючи поблизу Валенсії, я, донька і мама доєдналися до одного з мітингів наприкінці червня 2022 року. Захід відвідали українці, які давно проживають у Валенсії, а також ті, хто, як і ми, тимчасово опинилися у місті через війну. Символами зібрання стали сині і жовті кольори – барви нашого прапора. Хто прийшов із прапором в руках, хто вбрався у відповідні кольори, хто підібрав національну символіку. Одна з центральних площ міста на кілька годин замайоріла синьо-жовтим. Відзначу, що сприйняття кольорів нашого прапора є виключно позитивним. Перехожі, які опинялися на площі, завдяки барвам розуміли без додаткових пояснень, що відбувається.

Окрім Валенсії, прапор України ми побачили на центральних площах міст Віла-Реал і Кастельйон-де-ла-Плана. У Віла-Реал проживає 50 тисяч мешканців, а у Кастельйоні-де-ла-Плана – 170 тисяч. У Віла-Реал на синьо-жовтому прапорі є напис: «Віла-реал з українським народом», а на прапорі у Кастельйоні-де-ла-Плана наступний: «No a la Guerra. Castello, amb el poble ucraines» (укр. «Ні війні. Кастельйон з українським народом). Написи засвідчують однозначну позицію мешканців міст, офіційну позицію Іспанії і її громадян загалом. Вивішуючи український прапор, європейці висловлюють нам свою підтримку, віру у перемогу демократичних цінностей.

У липні в українську столицю приїхав голова Сенату Франції Жерар Ларше. З українським прапором на плечах він заявив з трибуни Верховної Ради: «У цих стінах, у будівлі парламенту, б’ється серце європейського парламентаризму. Яка ж радість бачити у цій залі прапор ЄС разом з українським стягом. 12 зірок на блакитному тлі є символом єдності та надії. І цей прапор об’єднує нас від Парижа до Києва, від Києва до Брюсселя»[10].

Всесвітньо відомі співаки й актори, письменники, діячі культури приєднуються й висловлюють підтримку Україні, тримаючи синьо-жовтий прапор. Згадаймо лиш кількох, бо список діячів великий. Співак Пол Маккартні вийшов на сцену з прапором України під час концерту у США, співачка Біллі Айліш підняла стяг України на концерті у Німеччині, соліст гурту Imagine Dragons Ден Рейнолдз взяв синьо-жовтий прапор під час концерту у Чехії. Український прапор розтягнув британський актор Бенедикт Камбербетч на щорічному Міжнародному кінофестивалі в Санта-Барбарі. Згадаймо цьогорічний пісенний конкурс Євробачення, під час якого чимало виконавців з інших країн тримали в руках прапор України. Письменник Стівен Кінг висловлювався на підтримку України, а також опублікував фото, де він у футболці з українською символікою у синьо-жовтих кольорах.

Події історії України вплинули на сприйняття синьо-жовтого прапора як в Україні, так і в світі. Стяг пережив трансформацію від символу боротьби українців за власну незалежність до символу справедливості, демократії, відважності і мужності. Якщо раніше подекуди зʼявлялися дискусії щодо того, який колір має бути зверху, що означають ці барви – небо і колосся пшениці чи щось інше, то зараз ми утвердили символізм Державного Прапора України. Наш стяг – це символ добра, демократичних цінностей, незламності та перемоги. Саме так сприймають сьогодні наш стяг у світі. Ми обов’язково переможемо! І наш прапор замайорить в усіх деокупованих містах і селах України.

[1] Фронт тримається, доки тримається тил: Київ відвідав Спікер Сенату Франції[Електронний ресурс] //Вечірній Київ. – Режим доступу: https://vechirniy.kyiv.ua/news/68788/

[1] Савчук Ю.К. ПРАПОР ДЕРЖАВНИЙ УКРАЇНИ[Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2004. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Prapor_Derzhavnyj

[2] Прапор у долях двох прикарпатців [Електронний ресурс] // Радіо Свобода. – Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/1806349.html

[3] Стеблій Ф.І. ГОЛОВНА РУСЬКА РАДА [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2004. - 688 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Golovna_RR

[4] Савчук Ю.К. ПРАПОР ДЕРЖАВНИЙ УКРАЇНИ[Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2004. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Prapor_Derzhavnyj

[5] Там само.

[6] 15 березня 1939 року Сойм Карпатської України проголосив державну незалежність [Електронний ресурс] // Трибуна. – Режим доступу: https://trubyna.org.ua/novyny/15-bereznia-1939-roku-soim-karpatskoi-ukrainy-proholosyv-derzhavnu-nezalezhnist/

[7] Конституція України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text

[8] Символ незламності українців і відродження: прапор з Азовсталі передали до музею у Києві [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://fakty.com.ua/ua/ukraine/suspilstvo/20220604-symvol-nezlamnosti-ukrayincziv-i-vidrodzhennya-prapor-z-azovstali-peredaly-do-muzeyu-u-kyyevi/

[9] Українські воїни підняли прапор України на найвищій точці частково окупованого Святогірська [Електронний ресурс] //Громадське радіо. – Режим доступу: https://hromadske.radio/news/2022/08/04/nad-nayvyshchoiu-tochkoiu-chastkovo-okupovanoho-sviatohirs-ka-pidnialy-prapor-ukrainy-video

[10] Фронт тримається, доки тримається тил: Київ відвідав Спікер Сенату Франції[Електронний ресурс] //Вечірній Київ. – Режим доступу: https://vechirniy.kyiv.ua/news/68788/

Бесіду записала Катерина Шіцина. Публікується двома мовами.

Катерина Шіцина: Якою була Ваша перша реакція 24 лютого 2022 на новину, що росія бомбить Україну? Розкажіть про Ваші перші думки та емоції. Що це відбулося - локальний конфлікт або початок великої війни, яка торкається життя всього світу?

Дон Пеппіно: Як тільки почалася війна в Україні, ми відчули багато смутку, багато болю. Тому що ми не думали, що почнеться війна. Потім, дивлячись на перші зображення, ми пролили багато сліз. Бачити стільки людей, які страждають без поважної причини, без жодної причини. Це зворушило серця всього світу. Війну дивились по телевізору усім світом.

К.Ш.: Ми, українці, отримали величезну підтримку тут, в Італії, а також на українській землі. Особливо велика допомога була від Католицької Церкви та від Карітасу.  Як організована ця допомога?  Як це ініціювался і коли? Які виникають складнощі?

Д.П.: Як тільки почалася війна, тут,  в Італії, Карітас, який є органом Католицької Церкви, відразу мобілізувався, як це робить завжди. Він почав організовувати збір грошей, збір одягу, щоб бути ближчими до українського народу. Тож з усієї Італії, навіть парафіяльні громади, всі мобілізувалися, щоб допомогти родинам українських біженців.

Перші труднощі були пов'язані з тим, що вони не знали, куди рухатися, що збирати. Ми не зовсім розуміли, як краще допомогти українському народу.  Бюрократичні труднощі, труднощі відстані.  І ось, була певна дезорієнтація загалом.

К.Ш.: Коли приїхали перші українські родини, які втекли від війни, як ви організовували допомогу для них? Цікаво дізнатися також про організацію перших машин з гуманітарним наповненням.

Д.П.: Після перших днів війни наш Карітас, точніше, Карітас усієї Італії, почав дивитися, чи є вільні будинки, чи є приміщення, щоб можна було прийняти біженців з України.

К.Ш.: Які категорії громадян Вам найбільше допомагають у цьому процесі?

Д.П.: Навіть люди просто з власної доброї волі, багато приватних осіб, надали у доступ свої оселі, свої приміщення, і так потроху прийняли багато людей у результаті.

К.Ш.: З серпня 2022 року відбувся один із багатьох концертів, спрямованих на допомогу українським медикам та купівлю для них спеціалізованих автомобілів. Як народилась ця ідея?  Який результат Ви вже маєте на сьогодні?

Д.П.: Щодо концерту завтра ввечері, то це ідея священика із Фрозіноне, який має асоціацію, з якою він проводить концерти щоб допомогти Україні, допомогти населенню, яке опинилося в скруті. І вже відіграно кілька концертів, відправлено спеціалізовані машини медикам та машини швидкої допомоги туди в Україну.

К.Ш.: Якщо можете розповісти, – якісь історії,  розповіді українських родин, які зачепили Ваше серце. 

Д.П.: Отже, по телевізору я бачив і чув стільки історій про багатьох родин, розірваних горем.  Історія, яку я бачив, в якій я брав участь, це історія Катерини, Ірини, Адріана.  Ось вони прийшли до нашої парафіяльної спільноти і були тут прийняті нами.  Слухати їхні розповіді, бачити смуток за батьком Адріана, ось що викликало багато печалі.

К.Ш.: Чи православні теж приходять поспілкуватися з Вами або сповідатися у ваш собор? Яку психологічну допомогу можуть надавати церква та католицькі священники православним біженцям?

Д.П.: Ми маємо їдальню для бідних тут, у Террачіні, і з початку конфлікту в Україні багатьох українців, які приїхали до Італії, приймають у нашій їдальні, і щодня вони отримують там вечерю.

Сюди в кафедральний собор приходить небагато українців, або приходять на екскурсію, подивитись, але не залишаються для «діалогу», скажімо так.
Ми приймаємо проте православних румунів.  Ми надали для них одну церкву, Церкву Сан-Франческо.  Але я думаю, що католицька церква може багато зробити для українських православних біженців і на психологічному рівні.  Але вже є хороші стосунки, хороша взаємодія.

К.Ш.: Якими є Ваші побажання українському народу на поточний момент?

Д.П.: І так, я хочу побажати всього найкращого українському народу, щоб він міг знову віднайти атмосферу миру, спокою.  Нехай він відновить власне життя.  Нехай росія покине нарешті українську землю, повернеться до свого дому і залишить у мирі український народ. І ми сподіваємося побачити українців усміхненими, щасливими і, головне, мирними.

І ми сподіваємося також, що колись зможемо відвідати Україну. Ми бачили по телевізору багато красивих міст. Сподіваємося, одного дня ми їх зможемо відвідати. Разом з Катериною, Іриною, Адріаном, а також Лореллою, Джуліо.
І дякую.

К.Ш.: Дякую і я Вам за цей діалог і поміч, дякую безмежно.

Caterina Shizina: Quale è stata la tua prima reazione il 24 febbraio 2022 alla notizia che l'Ucraina era bombardata dalla Russia? Raccontaci i tuoi primi pensieri e emozioni. Cosa è sucesso - conflitto locale o inizio della guerra grande, che tocca la vita del tutto il mondo?

Don Peppino: Appena è scoppiata la guerra in Ucraina abbiamo sentito tanta tristezza, tanto dolore. Perche non credevamo che scoppiasse la guerra. Poi guardando le prime immagini abbiamo versato tante lacrime. Vedere tanta gente soffrire sensa motivo valido, sensa alcuna causa. Ha toccato il cuore del tutto il mondo. La guerra è stata vista in TV dal tutto il mondo.

C.S.: Noi ucraini, abbiamo ricevuto grandissimo supporto qui in Italia e anche in terra ucraina. Specialmente un grande aiuto è venuto proprio dalla Chiesa Cattolica e dalla Caritas. Come funziona tutto? Come era iniziato e quando? Quale difficoltà?

D.P.: Appena scoppiata la guerra qui in Italia la Caritas, che è un organo della chiesa cattolica, si è mobilitata, come fa sempre. Ha comminciato a lanciare raccolte in denaro, raccolte di indumenti per potere essere piu vicino al popolo ucraino. Quindi da tutta l'Italia, anche le comunità parrocchiali, si sono mobilitate per aiutare le famiglie dei rifugiati ucraini.

Le primi difficoltà sono state dovute al fatto che non si sapeva bene come muoversi o cosa raccogliere. Non capivamo bene come poter aiutare al meglio il popolo ucraino. Difficoltà burocratiche, difficoltà di lontananza. E quindi ecco, c'è stato un certo disorientamento generale.

C.S.: Quando sono venuti le prime famiglie ucraine, scappate dalla guerra, come avete organizzato gli aiuti per loro?
Interessante sapere anche da organizzazione delle prime macchine con roba umanitaria.

D.P.: Dopo i primi giorni della guerra la Caritas, o meglio le Caritas di tutta l'Italia, hanno cominciato a vedere se c'erano case libere, se c'erano le strutture per poter accogliere i rifugiati dell' Ucraina.

C.S.: Quale categorie dei cittadini vi dànno piu aiuto in questo processo?

D.P.: Anche  persone di buona volonta, tanti privati, hanno messo a disposizione la lora casa, le loro strutture e quindi piano piano sono stati accolte tante persone.

C.S.: Domani sera sarà uno di tanti concerti per aiutare ai medici ucraini e comprare automobili specializzate per loro. Come è nata questa idea? Che risultato ci aspettate per oggi?

D.P.: Per quanto riguardo il concerto di domani sera è un sacerdote di Frosinone che ha un associazione con cui fa concerti per aiutare l' Ucraina, per aiutare la popolazione in difficoltà. E ha fatto diversi concerti, portando macchinari ai medici e auto ambulanze li in Ucraina.

C.S.: Se si può raccontare - qualche storie, racconti delle famiglie ucraine, che vi hanno toccato il cuore.

D.P.: Beh, in TV ho visto e ascoltanto tante storie, di tante famiglie dilaniate dal dolore. La storia che ho visto, a cui ho participato è quella di Catarina, di Irina, di Adrian. Ecco che sono venuti nella nostra comunità parrocchiale e sono stati accolti qui da noi. Ascoltare le loro storie, vedere la mancanza del papà di Adrian ecco questo ha dato tanta tristezza.

C.S.: Vengono anche gli ortodossi per parlare o confessare nella vostra cattedrale? 
Che aiuto mentale si può dare dalla chiesa a sacerdoti cattolici e a rifugiati ortodossi?

D.P.: Noi abbiamo anche la mensa per poveri, qui a Terracina, e da quando è scoppiato il conflitto in Ucraina i tanti ucraini venuti in Italia - sono stati accolti nella nostra mensa, e ogni giorno ricevono un pasto li.

Qui in Cattedrale non vengono tanti ucraini, oppure vengono per una visita ma non restano per un "dialogo", diciamo.
Noi accogliamo ma rumeni ortodossi. Abbiamo messo a disposizione una chiesa per loro, la chiesa di San Francesco. Ma penso che la chiesa cattolica possa fare molto per i rifugiati ortodossi ucraini anche  a livello psicologico. Ma gia c'è una bella relazione, un bel rapporto.

C.S.: Quali sono le vostre raccomandazioni  al popolo ucraino riguardo questo momento?

D.P.: E si, io voglio fare tanti auguri al popolo ucraino, che possa ritrovare un clima di pace, di serenità. Che possa riprendere la propria vita. Che la russia possa finalmente abbandonare la terra ucraina, ritornare a casa propria e lasciare in pace il popolo ucraino.
E speriamo di vedere gli ucraini sorridenti e contenti e sopratutto in pace.

E speriamo un giorno di poter visitare l'Ucraina. Abbiamo visto in TV tante citta belle. Speriamo un giorno di visitarle. Insieme a Catarina, Irina, Adrian, anche Lorella, Giulio.
E grazie.

С.S.: Grazio anch'io per questo dialogo e l'aiuto. Ringrazio infinito.

Бесіду записала Марія Гук.

Розкажіть коротко про себе.

На даний момент мені 25, ось буде день народження, а на той момент мені було 24 роки. Проживаю я в місті Чернігові. До 24го лютого теж тут жила і нікуди не виїжджала, весь час знаходилась тут. Зараз я займаюся тим, що моделюю і шию жіночі речі. Я сама цим займаюсь і сама працюю. Продаю сукенки, корсетики, блузочки. Створюю красу жіночу. На момент початку війни я не могла цим займатися. З початку березня і місяць. По відомим причинам. І страшно було, і у нас світла не було. Лише нещодавно відновила свою роботу.

Як почалося 24 лютого? Чи Ви виріли у можливість війни?

Може це банально, але я знала, що війна почнеться. Тільки не знала якого числа. Я знала, що вона буде. Я пам’ятаю цей ранок, як зараз. Ми з чоловіком прокинулись о пів на сьому. Йому треба було на роботу. І так смішно вийшло… Я встаю готувати йому каву, сніданок. Продзвенів будильник і буквально через 2 хвилини ми почули вибух. Такий відчутний. Це не десь там щось ляпнуло, це такий нормальний. Ми прокинулися, я питаю: «Ти чув? – Чув». Я пішла до мами – «Ти чула? - Чула. - Що, почалося? - Мабуть почалося». Я пішла на кухню, поставила чайник, чоловік виходить з телефоном, що йому дзвонили і на роботу сьогодні не йти. Я кажу: «Добре, каву спокійно поп’ємо. Не треба спішити». Це було дуже спокійно. Цей ранок був спокійний. Потім почалися і черги в магазин, в аптеки, гроші знімати, у всіх паніка, і стан напружений, тоді все почалося. А от саме цей ранок був надто спокійний.

В планах виїзд був чи ні?

Ні, не планували. У нас велика собака, у мене мама, їй важко їздити транспортом. Чоловік з родиною теж спілкувався і родина не планувала виїжджати. Вирішили, що будемо тут. І до останнього так вийшло, що ми нікуди не планували їхати.

Чи були у вашому районі обстріли та попадання?

Ми живемо у центрі, в принципі, звичайно, не так як на околицях було, що дуже бомбили і у людей нічого не залишилось. У нас, cлава Богу все вціліло, але були прильоти. На якійсь віддаленості від нашого будинку було дуже чути, у нас готель «Україна» поряд і церкви побили, навкруги будинку було відчутно, але у нас все ціле. Так тільки будинок трусило, по ночах, коли літаки літали і скидували ці бомби, то було страшнувато.

Де ви були під час цих прильотів?

Ми перебували вдома. Перший час намагалися знайти укриття, ми знали добру таку міцну споруду, ми знали, що там можна переховуватися, але туди треба було трохи добиратись, з тваринами дуже важко. Якби там котик якийсь, то одна справа, його під себе підмяв і сидиш там у сховищі. А велика собака? Її не залишиш. Ми ж не могли її залишити у хаті чи на дворі, а самі піти до сховища. Він нервував, він дуже боявся, гавкав на всіх. А там багато людей, діти малі. Ми пару раз ходили у сховище, але потім вирішили, що то нам дуже нервово. Вирішили, що нам буде спокійніше залишатись вдома, не дивлячись на те, що це страшно, небезпечно.

Як часто не було світла?

Було якось періодами. То нормально тиждень чи два, а потім почали виключати, а були пошкоджені лінії і світла могло не бути по три, чотири дні. Потім давали на день чи на пів дня, бо ремонтували, а потім знову не було, бо побили десь лінії. Так от періодами. Без світла не можна було щось включити, у деяких навіть тепла не було через це. Добре, що у нас газ був і ми могли грітися газом.

Яка була ситуація з продуктами харчування, водою?

У нас особисто, дякуючи моїй мамі, що вона дуже запаслива, у нас були запаси і до цього і плюс ми трохи поповнювали. Добре, що в центрі. Ми ходили по магазинах, дивились, що де залишилось. Може хтось з рук десь щось продавав. Ми могли купити і поповнювали ці запаси. Ми не голодували. Їжа у нас була. Єдина була проблема з водою. Тоді також побили ці труби водопостачання. І доводилось ходити на вулицю, там то волонтери приїжджали ту воду робили, діставали і ставили кран, наливали, там черги були великі по воду, бо по району води не було зовсім. Може місяць ми так ходили по воду, бо води не було у хаті. Ходили і за технічною, і за питною. Там давали питну воду і її можна було використовувати на всі потреби. Дехто за технічною ходив у річку, там було ближче людям. А питну вже економили, там по трошки пили. На всі інші потреби використовували воду з річки. Але у нас тут близько було, можна було ходити набирати каністри, відра, пляшки. Ми там носили по 40 літрів в день води. Добре, що близько, аби далеко, ми б стільки не принесли. Носили з сусідньої вулиці і ми нормально жили. Але дуже важко без води. Тоді голову мили раз в тиждень. У мене волосся довге, голову помити, то є велика проблема без води.

Багато людей залишилось в місті?

Якось казали цифру, я її точно не пам‘ятаю. Але більшість – виїхала. Більше половини, я точно пам’ятаю. Але й багато залишилось. І з дітками. У кожного якісь свої причини на це були. Бо я сама така. Та й у деяких не було куди виїжджати, а їхати невідомо куди, там у спортзалі жити, то теж не кожному хотілось.

Чи було присутнє почуття страху?

У мене так психіка спрацювала, що саме на той момент, коли це все продовжувалось 2 місяці, просто організм і свідомість переключились на такий режим, просто змінився режим життя. Мені треба було зранку встати принести води, сходити в магазин, перевірити чи є хліб. Задовольнити базові потреби. Потім прийти і знайти де зарядити телефон, бо світла не було. І весь день - то ти стоїш у чергах, або десь біжиш, або щось робиш, а ввечері приходиш додому і просто хочеться полежати. А в перервах між цим десь стріляють, бахкає і саме в той момент великого страху не було. Просто хотілося організувати свій день, щоб все встигнути на вечір, ні за що не переживати і можна було сидіти і спокійно відпочивати. Ну як спокійно… До дев’ятої вечора. Десь о 21.00 тоді починав летіти літак, здавалося, що зараз будуть падати ці бомби. Потім з 22.00 до 02.00 ночі можна було відпочивати. О 02.00 знову, як по розкладу. А потім, з часом, як то все пройшло, в нас місто більш менш спокійно почало жити і я почала все це усвідомлювати, і я зрозуміла, що це все реально було страшно. Якщо брати обстріли, то найбільш страшно було…саме авіація, саме коли летіли літаки і скидали півтонні бомби на місто. Від них були такі вибухи, що дім просто трусився і це страшно.

Чи вже можете визначити специфіку звуків обстрілу?

Ну так. Бо вони відрізняються. Коли прильот, прилетів якийсь снаряд ти можеш приблизно зрозуміти на якій відстані від тебе це відбулося. Є різниця між тими великими бомбами і артилерією. Є різниця між тим, що летить до нас і між звуками, коли наші військові стріляють в іншу сторону. Так десь за тижні три вже вчишся розпізнавати, як що звучить. Чи варто боятися чи можна розслабитись. То не страшно, то там десь далеко.

Які були відчуття часу?

Я була впевнена, що однозначно, що війна як війна прямо зараз не закінчиться. Вона буде тривати якийсь час і не короткий час. А на рахунок нашого міста не знала, що чекати, скільки це буле продовжуватися. Просто жили у такому, знаєте, режимі виживання. Сьогодні жили, на ранок встали, вночі нас не завалило, все добре. У нас є що поїсти на ранок, що попити. Настільки пріоритети, цінності змінилися. Я помітила не тільки у мене, а й у інших людей. І ставлення один до одного помінялися і люди зовсім інші стали. Більш співчутливі, більш, може знаєте, добрі один до одного. Це зараз все як було, а тоді якось дуже змінилось.

Чи вам хотілося займатися вашою творчістю?

Як би я, навіть, могла шити на той момент, бо я ж шию, якби були можливості і світло, я б не робила, бо мені треба якийсь ресурс для цього, спокій, щоб не було нервів. А в той час були нерви, і я про це не могла думати. Єдине, що тоді у мене проявлялося, я знаю за собою, коли у мене напружений емоційний стан - чи то негативний, чи то позитивний, буває по різному, - я люблю писати. Якісь тексти, про свої переживання. Тоді мене прориває і я не можу тримати в собі. Я пишу історію і потім або залишаю, або викладаю кудись в інтернет. Мені від цього легше, я наче цю енергію, що в мені скоплюється, назовні її якби перетворюю у щось таке матеріальне або нематеріальне, що можна виразити словами. То тексти я трошки писала. Більше нічого не могла. А на рахунок шиття… Як у нас у місті налагодилося, десь це квітень-травень, десь у травні, коли з’явилося світло, можна було працювати, у мене прорвався цей творчий потенціал. Я за місяць зробила таку роботу, яку я не робила за пів року. Я зшила 5 чи 6 суконь. Як на мене, це темп дуже великий. І оцей застій був два місяці, що я не могла нічого робити… У мене тільки ідеї генерувалися у вільний час і я ці ідеї втілила буквально за малий відрізок часу, що сама з себе в шоці була, чесно кажучи. Після того я шию, не збавляю темпу, у мене це зараз добре йде. Немає відчуття провини, я знаю, що маю це робити. Маю себе годувати. І я вважаю, що на даний час дівчата, що купують дані речі… всі мають задовольняти собі потреби, навіть у страшний час, відчувати себе трошечки краще, навіть за допомогою того, що можуть купити собі річ, яку вони хочуть. Я допомагаю якимсь чином піднімати моральний настрій.

Що ви робили вечері без світла, інтернету?

Ой, це така історія. У мене навіть фотки лишились. В той час я багато фоткала, поки була батарея на телефоні. Одне з занять, я пам’ятаю: я ставила свічку, бо тоді ж режим затемнення, бо навіть якщо було світло день через день, то ми не включали ввечері, а ставили свічку таку малесеньку, закривали всі штори щоб не видно було на вулиці… Я пам’ятаю ми сиділи на кухні, у мене була така величезна миска горіхів нечищених. І ми вечорами сідали, коли нічого було робити, і спати ж не хочеться коли восьма година….Я колупала ті горіхи, лущила, відкладала. Ми потім їх поїли. Трохи читала - і при свічці, і вдень, як виходило, колись паперову книгу. З собакою трохи грали, кота обнімали, бо вони так боялися, їм з нами наче спокійніше було. Згадала! Ми грали чи в міста чи слова. Лежим так… тоді спали всі в одній кімнаті. Вирішили, що вона найбезпечніша. Спали в одній кімнаті, на підлозі. Пам’ятаю, темно так, свічечка горить, ми лежимо так, граємо в ті слова, і так це було по особливому тепло, як в дитинстві. Коли не було там розваг, коли кожен в телефоні, і грали в сімейні ігри.

Чи змінився дизайн вашого одягу після пережитого?

Мабуть, змінилося. Але мені здається не через те, що я пережила, не через те, що було у нашому місті, а більше через те, що змінився попит, можна так сказати. Бо я прекрасно розумію, що зараз не всім потрібні сукні, не всім потрібен той одяг, є якісь речі важливіші і зараз тяжке фінансове становище в країні. У деяких людей немає роботи, змінилися пріоритети. Я розумію, що речі, які були потрібні до війни, які користувалися попитом, вони зараз не дуже актуальні. Я ось бачу, що зараз дуже популярні речі з національною символікою. Я не думаю, що я буду вводити вишиванки, бо це трошки не моя історія, бо я роблю зовсім інші речі. Але я вже і моделі продумую по інакшому, як так реалізувати, щоб людям в цей час було більш цікаво.

Як почалася історія з фотографуванням вікон?

В той період, коли було щось не зрозуміле і треба було якось себе розважати, ми вечорами виходили, десь о п’ятій - тоді ще темніло рано, треба вигулювати собаку, бо вівчарка, їй вдома сидіти нудно, їй треба десь бути, щось робити, - і ми вечорами почали ходити в центр, в парк, на алею, бо ми недалеко жили і можна було собі дозволити вийти недалеко, якщо десь щось летить, щоб сховатись назад. І пощастило, що ми йшли якось тими вуличками, де старі будівлі, де дерев’яні будівлі з витинанками дерев’яними. І я почала помічати, що з кожним днем, ось ми сьогодні вийшли погуляли, завтра вийшли погуляли, і з кожним днем на нашому у шляху більше забитих вікон, закритих чимось. Або розбитих, бо вночі там щось десь впало, скло потріскалось, випало у вікні. І я думаю: треба сфоткати, буде мені на пам'ять, як історія, що в цьому місті жила під час війни під обстрілами. Це мої сусідні вулиці. Я їх сфотографую. Буде, як міні галерея. А потім, думаю, а чого я тільки для себе буду фотографувати, я поділюсь ними в Інтернеті, хай люди дивляться. Потім у мене з’явилася ідея: спочатку я зробила три фотографії, п’ять, а потім подумала, що треба зробити цілу колекцію. І виходили на вулицю, йшли в парк, і на шляху я знаходила нові вікна, заходили у вулички подивитись, чи є якесь цікаве вікно, щоб його сфотографувати… Так і вийшло, що у мене близько 20, а може навіть більше, фотографій різних вікон з розбитим склом або забиті дерев’яними палками, або ще чимось закриті. Бо люди виїжджали. Ті, хто позабивав, боялися, що вікна можуть пошкодитись. Або вони навіть жили з забитими вікнами. От нафотографувала, потім пообрізала їх гарненько, повикладала в Інстаграм, і вийшла у мене одна підбірка, 10 фотографій виклала, потім інша. Виклала ці фото в ТікТік-Ток, відео зробила. У мне там багато глядачів було. І всі: ой так класно, де там в Інстаграмі подивитись? Тоді багато, хто поділився цими вікнами.

Вікна можуть розповісти цілу історію.

У мене тоді питали, а що Ви в це вкладаєте? Ну який сенс? Ти розумієш, що кожне розбите чи забите вікно – це чиєсь життя, бо люди тут жили. Це вікна будинків тих людей, які живуть переживають разом з нами або вони виїхали, але залишили свою домівку тут і їм все одно страшно. Вікно - це як окрема людина, окрема душа. І воно виражає, те що люди переживають у наш час.

Яке вікно Вас найбільше вразило?

У мене там є фотографія. Вікно, в якому розбите скло і в якому вітром тюль винесло на вулицю. І так вона майорить на тому вітрі через дерев’яну раму. Ця «картина» мені так сподобалася і це, мабуть, моє найулюбленіше вікно в цій серії. Таке воно символічне. Про свободу, про незламність. Мабуть, так.

Яке ваше ідеальне вікно?

Обов’язково з цілим склом, не розбите через цю війну. Я люблю вікна в приватних будинках. Іноді роблять такі від підлоги великі і щоб вони були такими тоненькими віконцями зроблені. Не суцільна рама. Я мрію про свій будинок, і в своєму будинку хочу бачити велике вікно від підлоги і розділене цими палочками. Щоб було велике і давало багато світла.

Є історії, які вас вразили?

Думаю про людину одну, мені згадалося. Це не історія, це людина, яка нам дуже допомагала у цей час. Це наш знайомий, хлопець. Він трохи старший за мене, може, років 27. В нього є своя машина і в той час, коли в магазинах нічого не було, ні їжі, нічого… У мого чоловіка родина живе за вокзалом, там взагалі складно було туди щось доставити, чи звідти йти щось шукати з їжі. І навіть, коли не було хліба у людей, цей хлопець своєю машиною десь діставав, я не знаю де, діставав той хліб, ту їжу, ті макарони, щось таке необхідне, щоб годувати себе, годувати тварин - якесь м'ясо, якісь кістки, то сухий корм, бо треба є було їх чимось годувати. Він діставав і той корм, і хліб, і крупу, і макарони він возив. Стріляли по місту, а він знаходив, віз через ті блокпости, добував, довозив, грубо кажучи, рятував людей від голоду. І нам - собака велика, де брати їй м'ясо ніхто не знав, - і він на базі там роздобув якихось курячих голів і привіз, передав. Дякуючи йому, наша собака не голодала. Він дуже багато допомагав. Я знаю, що це не одинична історія. Таких людей було багато, бо багато людей волонтерили по місту. Саме ці люди є героями того часу. Бо вони ризикували і своїм життям, здоров’ям. Бо я знаю багато історій, де волонтери і загинули, і поранились. І вони возили людям, які потребували і ліки, і їжу, і воду. Я їм дуже вдячна. Я думаю, від імені всіх, кому вони допомогли.

Є вікна, які були закриті, а вже відкриті?

Є такі. Але це так стрімко відбулося. Коли перестали стріляти, десь через тиждень, більша частина цих вікон, які були закриті, вони звільнилися. Ті, які розбиті, їх відновлювали довго, деякі досі стоять розбиті, бо там ніхто ще не приїхав, або це така споруда, що там ніхто не живе просто. То ті стоять у такому ж вигляді, що я їх фотографувала. Але більшість прийшла до життя в перший тиждень-два після того, як перестали стріляти. Я вже йду по вулиці, а вікно вже нормальне, не заставлене. Я йшла і думала, як добре, що мені вдалося сфотографувати вікна в той час, коли вони в такому вигляді, бо вони дуже швидко повернулися до свого попереднього стану і я вже б не встигла їх внести в історію.

Чи є відчуття полегшення, що деякі вікна полагодили?

Так, є полегшення. Особливо в перший час, коли йшла по місту, бачила як дахи ремонтують, ставлять скло у якійсь вікна. І це було таке приємне відчуття, оптимістичне відчуття. Ми зараз усе полагодим, все відбудуємо, вже нічого поганого не буде, не повернеться, це все закінчиться, не тільки в нас, а й … У нас вже спокійно, і скоро завершиться в інших містах. І не буде більше нічого страшного, і не будуть люди помирати. Ми просто потихеньку відбудуємо місто за містом, вікно за вікном. Все поставимо, перемонтуємо. Все буде добре. Але, нажаль, це поки тільки в нашому місті. Чернігів на даний момент живе таким же життям, як і до війни. Багато людей повернулося, багато і залишились десь закордоном. Через це і людей якось мало в місті. Але, навіть ті що є люди, вони відбудовують, дуже швидко повертають до життя свої будинки, вулиці і все.

Як Ви ставитеся до сучасних трендів патріотичних написів, малюнків на одягу?

Тренди - вони є тренди. Може, вони якоюсь мірою допомагають концентруватися на сучасних проблемах. Я думаю, таким чином люди намагаються піднімати свій національний бойовий дух, національну єдність. Щоб відчувати себе одним великим цілим. Це все поєднує. І не без того, що всі ці тренди підхоплюють магазини. Це все на одягу, на іграшках. Люди на цьому заробляють. Добре, хай заробляють. Будемо економіку піднімати, як то кажуть.

З 24 лютого 2022 року волонтерський рух в Україні не просто значно активізувався, а продемонстрував вражаючі можливості. За інших обставин можна було б справедливо сказати, що українці «задали тренди» в суспільно спрямованій діяльності. Окрім створення великих і медійних благодійних організацій, таких як «Повернись живим» [1] та Фонд Сергія Притули [2], що зосередили на собі основний потік донації українським військовим, волонтерам та постраждалим в наслідок російської агресії,почали створюватися інші волонтерські платформи та організації, що координували роботу гуманітарних штабів. [3] За підрахунками Forbs, 20 найбільших державних, недержавних та громадських організацій з початку повномасштабного вторгнення зібрали на підтримку України близько 36 млрд грн і це - не враховуючи інші ініціативи. [4]

Волонтерство в Україні набрало величезних обертів: церковні організації, приватні підприємства, ресторани, інтернет-магазини, освітні та творчі простори, великий, середній та дрібний бізнес розпочали організовувати і поновлювати свою роботу навколо гасла «% коштів від продажу йтиме на потреби ЗСУ». Для частини бізнесу, звісно, в цьому вбачалися і особисті обставини: або скористатися можливістю і на хвилі волонтерських закликів поновити роботу за новими умовами, або ж збанкрутувати. Проте їх внесок не можна недооцінювати. Особисті ініціативи також не змушували на себе чекати: люди у фейсбуці почали активно лишати дописи з реквізитами, за якими збирали кошти на купівлю амуніції, провізії, ліків, приладів нічного бачення, дронів, автомобілів, моторних човнів… З 22 по 24 червня БлагодійнимФондом Сергія Притули було зібрано 600 млн грн в рамках проєкту «Народний Байрактар»[5]

Людські можливості виявилися настільки невичерпними, що на початку травня почали говорити про дефіцит на європейському ринку військового оснащення внаслідок масових українських закупівель. Попит переважав пропозицію. З початку червня українці налагодили й закупівлі на американському та канадському ринку.

Від 24 лютого людей, що хотіли допомогти «хоча б чимось», ставало все більше, тому, щоб уникнути хаосу, волонтерські служби мусили за відносно короткий період розробити кілька стандартних способів допомоги Україні в тилу. Було створено інструкцію для систематизації ресурсів із закликом підтримки. [6] До неї входили:

• фінансова допомога через перевірені додатки банків, «Дія» та благодійних фондів;
• допомога у штабах гуманітарної допомоги;
• допомога переселенцям (житло та інші речі першої необхідності);
• допомога зі спорядженням та одягом для захисників, де можна було застосувати свої навички у пошитті теплого одягу та плетінні маскувальних сіток, тощо;
• автоволонтерства, де потрібно було налагодити логістику та доставки з однієї локації в іншу на своєму автомобілі, чи просто маючи посвідчення водія;
• онлайн-волонтерства та ІТ-армії, що стало потужним методом з блокування ворожих сайтів (в перші дні повномасштабного вторгнення ця допомога була особливо розповсюдженою та відчутною), дизайн, монтаж, копірайтинг також входив у сферу кіберволонтерства;
• Територіальна оборона (ТРО) - можна було долучитися до локальних штабів і допомагати у захисті свого міста;
• допомога за кордоном, яка включала в себе як і грошові пожертви, так і допомогу з житлом, навчанням, роботою, оформленням документів, а також організація мітингів із закликом до подальшої допомоги. Схема виявилася досить ефективною та працює досі, залучаючи все більше нових людських та фінансових ресурсів.

Окрім цього, багато професійних спеціалістів у своїх галузях почали пропонувати свої послуги постраждалим та ЗСУ безкоштовно. До них слід віднести психологів, які займалися посттравматичним стресовим розладом (ПТСР), причому, як і за державною програмою із залученням іноземних фахівців, так і приватних практик, що займалися благодійництвом, [7] репетиторів англійської та інших іноземних мов, які як самостійно, так і колективно брали учнів на безоплатній основі і допомагали українським біженцям з мовною адаптацією.

Українська волонтерська служба зафіксувала основні показники серед волонтерів, яких змогла опитати на Київщині.

Чим вони керуються, як давно волонтерять, яким видом волонтерства займаються? Більшість обрали класичний підхід, серед вищенаведених, 9% опитаних обрали варіант «інше». [8] Саме про такі способи волонтерської допомоги мова піде нижче.

На початку серпня на ресурсі «Бабель» вийшов репортаж про трьох друзів перукарів, що четвертий місяць щотижня приїздили у військовий госпіталь з ціллю безкоштовно поголити, підстригти поранених військових. [9]

Слід підкреслити, що така практика не є поодинокою, адже в перший місяць повномасштабного вторгнення більшість перукарських закладів поновлювали свою роботу саме з тієї фахової допомоги, яку вони можуть надати для ТРО та ЗСУ.

Межа між стандартними і нестандартними способами підтримки, як пізніше стало відомо, тонка але все ж відчувається. Методів, що перевертають уявлення про стандартизовану підтримку чимало. Заклик до того, щоб люди займалися тим, чим вміють інколи сприймалися досить буквально, що породило дієвий support в наслідок руху «Теронліфанс». [10]

Засновниці руху – двоє дівчат, які на сайті «Онліфанс» [11] вже мали свою аудиторію. Одного разу, одна із засновниць шукала автомобіль для свого друга із ЗСУ серед своїх підписників, проте жодні заклики не дали дієвих результатів, аж поки дівчина не запропонувала за таку послугу надіслати нюдс (свою оголену фотографію). Автомобіль миттєво знайшовся.

Після цього випадку дівчата вирішили, що певна практика може бути досить ефективною на користь постраждалих і тих, хто боронить Україну. Зараз рух «Теронліфанс» налічує близько 40 людей, серед яких є і чоловіки. Крім «хтивок» (фото та відео нюдсів) платформа пропонує і інші послуги, наприклад, декламацію української поезії – для особливих романтиків)))

Отримати «хтивку» від дівчат досить легко: потрібно зробити донат на потреби армії і відправити скріншот, на якому чітко видно суму, дату та час перерахування коштів. За це дівчата надсилають звабливі або естетичні фото, а хлопці – відео, на якому розповідають вірш. Світлини не мусять бути обов’язково відвертими – у кожної дівчини свої межі. Однак, принцип – єдиний: чим більша сума донату на кошти армії, тим відвертіша має бути "хтивка" або якіснішою сама світлина.

"Цей волонтерський рух створений виключно для того, щоб мотивувати людей допомогати тим, хто потребує цього. Ми приймаємо донати не тільки на великі фонди, але й на малі. Наприклад, робимо бронежилети та закуповуємо все необхідне бійцям, включно з кавою чи ліками. Надалі відправляємо їх у міста, де цього потребують – наприклад, у Вінницю чи Київ. І особисто я вважаю важливим, що такий рух та "подяка" за донати допомогають людям відчувати згуртованість у цій праці, що гроші не просто йдуть невідомо куди, а й дівчата відчувають свою допомогу", – ділиться співорганізаторка руху.[10]

Кожен поважаючий себе косметолог та дієтолог не міг заново відкрити свій бізнес під час активної фази війни без лозунгу «10% від усіх послуг надсилаємо для ЗСУ». Багато відомих світових косметичних брендів, щоб підтримати Україну не лише йшли з російських ринків, а й створювали свої фонди для донації. [12]

Дієтолог в своєму інстаграм запустила марафон для підтримки ЗСУ

Індустрія, яка на перший погляд, не мала б попиту під час війни, перевершила всі очікування. Все почалося з того, що на початку березня одна жінка в фейсбуці опублікувала допис-«клич», запитуючи, де можна було б зробити манікюр. Хвилі хейту уникнути не вдалося: активні користувачі соцмереж,закидали жінку звинуваченнями в тому, що під час війни вона турбується лише про власний зовнішній вигляд, але через деякий час стало очевидним, що люди, які знаходилися у відносній безпеці, певними процедурами краси нехтувати не збиралися. [13] Фахівці бьюті-сфери навіть мусили повертатися до Києва із Заходу України, бо відчували свій «зірковий час». Записи до тих косметологів, що не мігрували в березні, були повними і розписаними на місяці вперед. Особисто моя косметолог мусила повернутися з Німеччини до Києва задля того, щоб її бізнес «заграв новими фарбами», а коли вона урочисто виголосила популярне заклинання, що збирається частину з надходжень донатити на ЗСУ, записатися до неї стало нереально)) Бьюті-блогери почали давати настанови в стилі «Як зробити охайну зачіску в умовах війни і чому це необхідно». Певні речі ставали моральним відволіканням і допомагали впоратися зі стресом, особливо в період з березня по травень.

З подібною ініціативою у своєму мікроблозі звернулася і популярна телеведуча Леся Нікітюк, запустивши флешмоб #красадляЗСУ. Він полягав у поширенні дівчатами гарних фото задля підтримки українських військових. Однак реакція на цю ініціативу виявилася суперечливою. Зокрема, науково-популярний ресурс "Гендер в деталях" розкритикував ідею та закликав громадян до дискусії, побачивши в публікації артистки відверту сексуальну об’єктивацію. [14]

Головна редакторка ресурсуТамара Злобіна прокоментувала це явище, зауваживши, що телеведуча Леся Нікітюк запустила цей флешмоб на аудиторію в 4 млн. підписниць в інстаграмі саме зараз — під час жорстких боїв на сході й півдні. Водночас редакторка поставила питання: “А як мають “насолодитися” цим флешмобом жінки-військові? Жінки-поліцейські, які розпізнають зараз трупи в Бучі? Жінки, які вирвались з окупації, яким розбомбило будинки, яким ніде жити? Які місяць не мили ту голову? Волонтерки, які працюють 2 місяці без перепочинку? Жінки, які живуть у таборах для біженців? Жінки, які мають знайти собі постійне житло, влаштувати дітей в переповнені садочки і працювати, щоб всіх утримати?”.[15]

Якби суспільство не сперечалося про екстравагантність подібних методів, відверто акцентуючи увагу на тому, як слід поводитися, а як не слід, все ж нових їх проявів не уникнути. В липні «вийшов в люди» новий волонтерський проєкт «Так як відьма скаже». Ініціатива досить благородна – відомі українські волонтерки знялися для календаря в містичних амплуа та міфічних образах. Всі вилучені кошти з продажу календарів йтимуть на закупівлю зимової форми для ЗСУ. «Однієї місячної безсонні ночі, коли всі чаклунські чари в самому розпалі, мені прийшла думка зробити календар з дівчатами — волонтерками, які вже падають з ніг, для хлопців з ЗСУ. Та не тільки для них. Основна мета банальна — це збір коштів. Збирати їх стає складніше і складніше. А скоро зима», — розповіла про свій задум відома волонтерка та авторка проєкту Дана Ярова. [16] Навколо проекту зосередилися багато партнерської підтримки авторитетних політичних кіл і, загалом, він отримав позитивні відгуки в медіа-виданнях, проте багато незалежних критиків, яких турбує роль гендерної нерівності, все ж висловилися, не шкодуючи творчий задум авторів проєкту.

Журналістка, арт-критикиня та історикиня моди Зоя Звиняцьківська на тлі скандалу з позою першої леді на фотосесії Енні Лейбовіц значно обурилась об’єктивацією щодо жіночого образу з волонтерського календаря: «Коли календар вийшов, я промовчала - тому що моя думка тут була неважлива: це приватна ініціатива, люди під час війни піднімають собі настрій в різний спосіб, календар до того ж ще й благодійний, якщо це все працює, то все добре. Так, я промовчала, але була вражена - навіть не самим календарем, а загальною екстатичною реакцією на нього. "Красуні!", "Чудова робота" і ще сто мільйонів компліментів. Люди просто захлинались від захвату (до речі, на відміну від чоловіків-волонтерів та військових, які добре знаають цих жінок особисто і працюють з ними - вони, звісно, теж поширювали та хвалили, але явно виглядали при цьому трохи спантеличеними і вочевидь добирали слова або якось тупо писати "о Боже, яка безмежна краса!" твоєму діловому партнеру.

Але менше з тим, сталося і сталося, подивились і забули - але тепер я читаю коментарі до світлини Олени Зеленської в Vogue. "Хто ж так сидить", "тільки цигарки не вистачає і на підлогу плюнути" і тому подібне.

При цьому мета цих двох фотосесій більш-менш подібна: вони показують (або намагаються показати) соціально активних жінок під час війни, які багато роблять для своєї країни саме зараз. Але ж як відрізняється уявний образ такої жінки в очах умовного Заходу і наших, українських очах! Повністю одягнена фактично в гендерно нейтральні речі Олена Зеленська в позі втомленої людини, що багато працювала і може зараз ще піде працювати - і жирнючі зразки невблаганно сексистського важкого українського гламуру. Кокетливі голі дупки з-під вишиванок. Тони гриму. Чесно, я думала, що цей стиль назавжди лишився в нульових і був знищений новою постмайданною естетикою, коли навіть гламурні курочки зняли підбори і вдягнули окуляри без діоптрій - але ні. Стався соціальний катаклізм - і відбувся очікуваний крок назад. Берегиня національної сексуальності, не обов'язково красива, але неодмінно ДОГЛЯНУТА, що означає: всім видимі і дуже помітні ритуальні жертви богові краси, знову в топі…» [17]

На тлі післясмаку від критики жіночої відвертої і недоречної об’єктивації в публічному просторі всіх вищенаведених ініціатив з’явилася нова і ще більш «пікантніша». Британський таблоїд Daily Star написав про те, що українки відправляють військовим на фронт свої оголені фотографії.

"Війська в Україні отримують підтримку від своїх жінок, які відправляють гарячі оголені фотографії тим, хто бореться з путіним на передовій", - пише видання. [18]

Повертаючись до більш класичних способів суппорту, варто згадати і про творчий напрямок волонтерської взаємодії з людьми, що дозволяє морально та естетично відволіктися від подій і притягує увагу своєю соціальною місією.

Для того, щоб розрадити народ, починаючи з травня, в Київському метрополітені майже щотижня проводилися концерти за участю зірок, [19] щоправда пізніше афіші почали вписувати туди «Концерти для ЗСУ» - після того, як кияни почали скаржитися на те, що станція метро «Хрещатик» не могла нормально функціонувати через виступи. Нещодавно стало відомо, що подібний захід пройшов 14 серпня і в Дніпровському метрополітені. [20]. Досить цікавий і незвичний концерт відбувся на Жуковому острові, що у Києві. Організатори провели перший водно-підземний концерт на каяках в закинутому тунелі так званого «сталінського метро». Захід організувала компанія «Каяк Каное Центр» і анонсувала, що всі зібрані кошти з концерту відправлять на допомогу 66-й бригаді ЗСУ. [21]

Серед ідей в останні два місці (червень-липень) особливо популярними стали виставки дитячих малюнків про війну. Серед соціальних мереж ширилися заклики з метою збору дитячих ілюстрацій, які можна було б продати на аукціоні для соціальної місії. Проте одним з перших і поки чи не єдиним, втілити задум вдалося медійній організації "Наш Київ" спільно з українським брендом одягу Syndicate та галереєю сучасного мистецтва TheNakedRoom. На виставці представили близько 50 робіт, в яких діти зобразили власні відчуття та переживання під час війни. Кожен із малюнків має власну історію. Команда Syndicate спільно з медіа "Наш Київ" та благодійним фондом Pan Fund перетворили дитячі ілюстрації на принти для футболок, весь прибуток від продажу яких буде направлено на допомогу фонду "Таблеточки". [22]

Український ресторатор, власник мережі азійської кухні “Привіт”, Михайло Кацурін на початку повномасштабного вторгнення російськиї військ в Україну поділився розмовою з власним батьком, котрий живе в росії. Він намагався пояснити реальність жорстокої війни, але зіштовхнувся зі стіною недовіри, створеної під дією російської пропаганди. Вже за кілька днів більше 130 тисяч користувачів поділилися постом Михайла. Він вирішив знову донести правду до батька, створивши разом із засновником креативної компанії “Banda.agency” спецпроєкт #папаповерь. На сайті розміщені поради, які допомагають у розмовах з родичами із росії розкрити правду і повірити в те, що росія напала на Україну. [23]

Активну підтримку висловлюють українцям і іноземці, особливо ті, які мають широку аудиторію і можуть привернути увагу до злочинів росії: здебільшого це зірки: актори, співаки, модельєри, блогери та відомі бренди, для яких соціальна місія є певним видом роботи та самоствердження. Деякі з них навіть приїжджали до України. Всім особливо запам’яталися візити Анджеліни Джолі, Шона Пена, Джесіки Честейн, Бена Стіллера та ін.

Ми чудово пам’ятаємо благодійний жест Міли Куніс та Ештона Катчера, які передали Україні більше 1 млрд грн. [4] Подібну ініціативу підхопили знамениті молодята Бруклін Бекхем та Нікола Пельтц. Знаючи про події, що розгортаються на іншому кінці світу, коли вони святкують своє весілля, Бруклін та Нікола закликали гостей зробити пожертвування, щоб допомогти Україні. Незадовго до весілля подружжя розпочало співпрацю з гуманітарною агенцією Care. Батьки нареченої були серед тих, хто також зробив пожертви.

Також раніше Девід Бекхем та Вікторія Бекхем пожертвували значні кошти Україні. Крім того, Девід Бекхем віддав свій Instagram на кілька днів, у якому понад 70 мільйонів підписників, у користування голові Харківського регіонального перинатального центру Ірині Кондратовій, аби показати, як працюють медики під час війни.[24]

Цікавий спосіб допомоги надійшов від фірми EDP, яка продає населенню електрику і газ. Вона час від часу займається благочинністю. Ця астурійська компанія вирішила запустити на місяць програму заняття спортом, яка принесе користь як учасникам, так і Україні. Для участі потрібно було качати у свій телефон додаток EDP, переказати на її рахунок 5 євро, які підуть на програму боротьби з дитячим раком. А потім учасники мають вибрати для себе один з видів занять: ходьба 1 км., ходьба 3 км., північна ходьба 5 км., їзда велосипедом 15 км. За кожен пройдений чи проїдений кілометр 1 євро перехаховувалося на потреби українських переселенців. [25]

Серця всіх українців заполонив німецький стиліст та дизайнер Френк Вільде. Від початку повномасштабного вторгнення у своєму інстаграмі він демонструє, як фотографується у ліфті у вбранні жовто-синього кольору. Для Вільде - це можливість підтримати Україну та нагадати всьому світові про війну. [26]

Українські артисти та інші знаменитості створюють творчі колаборації зі світовими: концерти, модні покази. Все це показує не лише чималу підтримку, а й те, що історія України нарешті для них почала иіснувати. Ми, як нація, як народ, як окрема країна відділилися від асоціацій з росією.

Більшість методів допомоги, що зараз існують, можна розділити на класичне волонтерство з усіма витримками його роботи (логістика, відвантаження, звітність, доставка…) та публічне, яке тяжіє до свого роду «себе показати, врятувати свій бізнес та й заодно - справі допомогти». Якщо ми говоримо про другий варіант, то на кожну дію є своя протидія і кожна ініціатива карається так, чи інакше, в залежності від того, як волонтер хоче самоствердитися. Чи варто зважати на настрої суспільства, що дуже швидко змінюються з настанням комфортного середовища і навпаки? Чи варто їздити відпочивати за кордон і на море, коли в твоїй країні війна? Як себе поводити, чи як виглядати і т.д.? Донатити, волонтерити, писати патріотичні дописи в соцмережах, чи ні? Фотографуватися, чи не фотографуватися? Це, безумовно, екзистенційні питання до кожного українця, відповіді на які залежать від рівня культури, освіти та особистої відповідальності. Але й слід розуміти, що нехтувати тими речами, котрі роблять нас людьми точно не варто. Ще рік тому обов’язковою умовою нормальної взаємодії соціуму була маска(ковідні часи). Тепер дозволити собі продовжувати свій довоєнний спосіб життя не так просто. Для того, щоб уникнути хейту, більшість людей буквально змушені продемонструвати, що перед цим вони здійснили важливу місію – задонатили чи опублікували допис, де засуджують ворога – сучасна індульгенція суворих часів. Така тепер реальність.

В очікуванні нових приголомшливих і нетрадиційних методів суппорту…

Список використаних ресурсів:

1. Благодійний фонд «Повернись живим. Режим доступу: https://savelife.in.ua/
2. Благодійний фонд Сергія Притули. Режим доступу: https://prytulafoundation.org/
3. Волонтерська Платформа обʼєднала 400 тисяч українців довкола допомоги Україні під час війни. Режим доступу: https://www.unicef.org/ukraine/press-releases/volunteer-hub-helps-400000-ukrainians-make-difference
4. За час повномасштабної війни суми пожертв українців зросли в дев’ять разів… Режим доступу: https://forbes.ua/news/za-chas-povnomasshtabnoi-viyni-sumi-pozhertv-ukraintsiv-zrosli-v-devyat-raziv-doslidzhennya-09082022-7571
5. Народний Байрактар. Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%91%D0%B0%D0%B9%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B0%D1%80
6. 8 способів допомогти Україні в тилу. Режим доступу: https://platforma.volunteer.country/posts/8-sposobiv-dopomohty-ukraini-v-tylu
7. Посттравматичний стресовий розлад в умовах війни: методи і лікування. Режим доступу: https://mon.gov.ua/ua/news/posttravmatichnij-stresovij-rozlad-v-umovah-voyennih-dij-metodi-likuvannya
8. Опитування по Київському регіону. Режим доступу: https://ukraine.ureport.in/opinion/5800/?fbclid=IwAR1AZSlj7oo8S1ovXn3spo4_ZFHtufF_S3n9Env4Unb2D7jBf8sONbmcGV8&fs=e&s=cl
9. Троє друзів-перукарів четвертий місяць щотижня приїздять у військовий госпіталь. Тут вони безкоштовно голять, стрижуть, а ще підтримують поранених військових. Режим доступу: https://babel.ua/amp/texts/82631-troye-druziv-perukariv-chetvertiy-misyac-shchotizhnya-prijizdyat-u-viyskoviy-gospital-tut-voni-bezkoshtovno-golyat-strizhut-a-shche-pidtrimuyut-poranenih-viyskovih-reportazh
10. Лібідо воєнного часу: Як дівчата збирають мільйони, оголюючись заради донатів для української армії. Режим доступу: https://www.depo.ua/ukr/life/dopomoga-u-libido-yak-ukrainki-ogolyayutsya-zaradi-donativ-dlya-ukrainskoi-armii-ta-teroboroni-ta-zbirayut-milyoni-202203271436568/amp
11. Як працює Онліфанс. Режим доступу: https://nachasi.com/society/2021/04/28/onlyfans-how-it-works/
12. Разом – сильніші: б’юті-бренди, що підтримують Україну. Режим доступу: https://vogue.ua/ua/article/beauty/byuti-gid/razom-silnishi-medik8-pidtrimuye-ukrajinu.html
13. Наталія Холоденко прокоментувала, чому не варто навмисно відмовлятися від радощів життя під час війни. Режим доступу: https://1plus1.ua/snidanok-z-1-1/novyny/ekskluzivno-u-snidanku-z-11-na-tet-zirkova-psihologina-natalia-holodenko-prokomentuvala-comu-ne-varto-navmisno-vidmovlatis-vid-radosiv-zitta-pid-cas-vijni
14. «Краса для ЗСУ» — суперечливий флешмоб від Лесі Нікітюк. Режим доступу: https://bykvu.com/ua/bukvy/krasa-dlia-zsu-superechlyvyi-fleshmob-vid-lesi-nikitiuk/
15. Особистий блог Тамари Злобіної. Режим доступу: https://www.facebook.com/tamara.zumka/posts/pfbid0dWN3KYUkAE9nymiHAUDPB4XuUERaTXvAHLk6qqFKdjqoVSbtukHmS7bdF4grttehl
16. Українські волонтерки знялися для календаря «Так як відьма скаже». Режим доступу: https://vechirniy.kyiv.ua/news/69187/
17. Особиста сторінка Зої Звиняцьківської у фейсбуці. Режим доступу: https://www.facebook.com/1625391031/posts/pfbid0qNAkDwoM2cmU1Q6DvxEgK1TNCxumHkbYcEfNrx6gHXVcsqxmWPrtfj8YrHfyNzxAl/?d=n
18. Украинки шлют свои обнаженные фото для военных в телеграм канале. Режим доступу: https://skeptik.com.ua/ykrainki-shlut-svoi-obnajennye-foto-dlia-voennyh-v-telegram-kanale/
19. Концерти в Київському метрополітені. Режим доступу: https://kyiv.media/news/druga-rika-pianoboy-maks-barskyh-ta-inshi-v-kyyivskomu-metro-vidbuvsya-shhe-odyn-konczert-dlya-zsu/amp
20. Концерт в Дніпровському метрополітені. Режим доступу: https://armyinform.com.ua/2022/08/14/u-metropoliteni-dnipra-vystupyly-avtory-hita-dobrogo-vechora-my-z-ukrayiny/
21. У тунелі на Жуковому острові відбувся благодійний концерт на каяках. Режим доступу: https://hmarochos.kiev.ua/2022/08/15/u-tuneli-na-zhukovomu-ostrovi-vidbuvsya-blagodijnyj-konczert-na-kayakah/amp/
22. "Наш Київ" та Syndicate покажуть дитячі малюнки про війну в галереї The Naked Room. Режим доступу: https://nashkiev.ua/culture/nash-kiiv-ta-syndicate-pokazhut-dityachi-malyunki-pro-viinu-v-galerei-the-naked-room
23. Папа поверь. Режим доступу: https://papapover.com/
24. Весілля Бекхема та Пельтц: молодята попросили замість подарунків допомогти Україні. Режим доступу: https://womo.ua/236989-2/
25. Цікавий і корисний спосіб допомогти Україні. Режим доступу: https://blogs.uainfo.org/2022/05/31/cikaviy-i-korisniy-sposib-dopomogti-ukraini.html
26. Інтерв’ю з берлінським стилістом Френком Вільде, який щодня підтримує Україну. Режим доступу: https://vogue.ua/ua/article/culture/lifestyle/intervyu-z-berlinskim-stilistom-frenkom-vayldom-shcho-shchodnya-pidtrimuye-ukrajinu.html