Дебальцевська операція - зразок мужності та героїзму українських воїнів (до 7-ї річниці героїчних боїв та гідної операції виходу із Дебальцевого)

У січні-лютому 2015 року відбулось одне із найголовніших протистоянь між українською армією та російсько-терористичними військами. Найбільш складна ситуація склалася в районі Донецького аеропорту та Дебальцевого. Регулярні з’єднання та підрозділи, підпорядковані Міністерству оборони Російської Федерації протягом тривалого часу намагалися ліквідувати Дебальцевський виступ з метою подальшого наступу та захоплення міст Бахмут, Краматорськ і, в подальшому, Харків.

Черговий виток загострення ситуації в районі Дебальцеве відбувся у січні-лютому 2015 року.

Однією з цілей операції українських військ було недопущення просування ворога вглиб території України й максимально знизити його наступальний потенціал.

Для придушення вогневих засобів, знищення резервів противника силами АТО було нанесено більше 1500 ракетних ударів та вогневих нальотів артилерії для підтримки підрозділів, що вели оборонні дії в секторі С. Це в свою чергу змусило російсько-терористичні війська відвести свої засоби ураження на максимально допустимі відстані.

Таким чином, українські військові змогли знизити інтенсивність обстрілів підрозділів сил АТО. Порівняно зі 101 обстрілом протягом доби 16 лютого, кількість обстрілів станом на 07.00 17 лютого складала 39 обстрілів, а станом на 07.00 18 лютого знизилася до 19 обстрілів.

Враховуючи, що підрозділи сил АТО на Дебальцевському напрямку виконали усі визначені завдання, а також обстановку, що склалася, Генеральний штаб ЗСУ прийняв рішення до ранку 18 лютого 2015 року здійснити відведення підрозділів із зазначеного району.

Виведення підрозділів здійснювалося в три етапи та за двома основними маршрутами невеликими колонами під прикриттям бойових броньованих машин та артилерії, не допускаючи руху поодиноких машин. Крім того, внаслідок зниження температури повітря переміщення підрозділів стало можливим й польовими дорогами.

Завдяки злагодженим діям мобільних груп 95-ї окремої аеромобільної бригади, посилених танками 14-ї окремої механізованої бригади, потужний вогонь артилерії, дії підрозділів спецпризначення з 21 лютого російські терористичній війська припинила активні наступальні дії на цьому напрямку.

Під час бойових дій в районі Дебальцевого у період з 15 січня до 18 лютого загинуло 110 військовослужбовців, 270 було поранено, 7 — взято в полон та 18 зникли безвісти. За весь час оборони Дебальцевського виступу загинуло 136 та було поранено 331 військовослужбовців ЗСУ.

Мужність, відвага, професійні дії підрозділів української армії дозволили зупинити наступ російських військ та заблокували їх подальше просування.

Мужність та героїзм українців, які відстоювали територіальну цілісність України під час окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя (до дня спротиву окупації Криму)

26 лютого Україна відзначає День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. Він був встановлений Указом Президента України №58 у 2020 році з метою вшанування мужності і героїзму громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території – в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, у відстоюванні територіальної цілісності України та з нагоди відзначення річниці від проведення 26 лютого 2014 року в місті Сімферополі мітингу на підтримку територіальної цілісності України.

Цього дня 2014 року у Сімферополі відбувся масовий мітинг, організований Меджлісом кримськотатарського народу. Кримські татари, українці, представники інших національностей відважно вийшли під будівлю парламенту на підтримку територіальної цілісності України та недопущення ухвалення Верховною Радою Автономної Республіки Крим (АР Крим) рішень, спрямованих на дестабілізацію ситуації в автономії. Люди вийшли аби засвідчити: “Крим – це Українаˮ. Це був наймасштабніший в історії АР Крим мітинг, який став початком спротиву кримчан анексії півострова Росією, символом опору окупації, яка триває вже вісім років.

Напередодні,25 лютого біля будівлі Верховної Ради АР Крим відбувся проросійський мітинг, який організував доти невідомий рух “Кримський фронтˮ і так звані “козацькі організації”. Учасники акції вигукували проросійські гасла, вимагали відокремлення Криму від України шляхом проведення референдуму. Тодішній голова Верховної Ради (АР Крим)В.Константинов оголосив про проведення 26 лютого позачергової сесії, на якій мало бути винесено питання про вихід АР Крим зі складу України.

26 лютого під стінами Верховної Ради АР Крим паралельно відбулися дві акції: проукраїнський мітинг, учасниками якого були представники кримськотатарської громади, активісти руху “Євромайдан Кримˮ, члени громадської організації “Армія спасінняˮ, інших проукраїнських організацій та окремі особи, не залучені до діяльності жодних організацій, та проросійський мітинг, ініціатором якого стала партія “Руська єдністьˮ.  Через незадовільні заходи безпеки, вжиті правоохоронцями, між проукраїнськими та проросійськими учасниками мітингів сталися сутички, у результаті чого загинули 2 людини і 16 отримали тілесні ушкодження. Проросійський мітинг був відтіснений до внутрішнього двору Верховної Ради АР Крим, а проведення призначеної днем раніше сесії парламенту було скасовано.

Після окупації АР Крим з боку Росії почалося кримінальне переслідування деяких учасників проукраїнського мітингу 26 лютого. “Справа 26 лютогоˮ була відкрита у 2015 році. Лідери Меджлісу та “невстановлені особи кримськотатарської національності, що піддалися протиправним закликамˮ були звинувачені у “масових заворушеннях, що супроводжувалися застосуванням насильства та пошкодженням майнаˮ. Їх звинуватили не тільки у створеному протистоянні, а й у завдаванні матеріальної та моральної шкоди 70 представникам руху “Руська єдністьˮ та “Кримської самооборониˮ. Судовий процес у межах “справи 26 лютогоˮ став одним із найрезонансніших у загальній репресивній системі, що була розгорнута російською владою на півострові з 2014 року. Українська влада, правозахисники й міжнародні організації назвали цю справу та судові вироки в ній політично мотивованими, оскільки події 26 лютого відбувалися ще до анексії АР Крим Росією.

Першим у “справі 26 лютогоˮ був заарештований заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтем Чийгоз. Його затримали у Сімферополі співробітники так званого “управління Слідчого комітету в Криму”. Чийгоз добровільно прийшов на допит в Слідчий комітет, де його через деякий час затримали. За версією слідства, саме він на засіданні Меджлісу кримськотатарського народу, що екстрено зібрався 25 лютого 2014 року напередодні позачергової сесії Верховної Ради АР Крим, став натхненником і організатором масових заворушень біля будівлі парламенту. А обставиною, яка обтяжувала покарання під час звинувачення А.Чийгоза, була названа смерть двох людей, які загинули нібито у результаті дій мітингувальників. Згодом родичі загиблих не заявляли і не свідчили у суді, що причиною смерті їх рідних, яким стало погано під час мітингу, є якісь конкретні люди, зокрема, Ахтем Чийгоз. Навпаки, вони стверджували, що не мають до нього жодних претензій.

Після арешту А.Чийгоза в АР Крим почалися масові гоніння на кримськотатарських учасників мітингу: обшуки, допити, затримання, арешти. 15 квітня затримали Алі Асанова, якому під час допиту пропонували обмовити А.Чийгоза. Однак, жертвуючи своєю свободою, А.Асанов відмовився. Пізніше, 7 травня з такою ж пропозицією представники ФСБ РФ звернулися до затриманого Мустафи Дегерменджи. Він також відмовився обмовляти А.Чийгоза і був заарештований. Загалом, за перші три місяці 2015 року було проведено мінімум 94 допити, 22 обшуки, 78 затримань і арештів, 13 судових засідань. Як свідчать правозахисники, було зафіксовано 3 випадки катувань і побиття. Усі ці дії кваліфікуються міжнародним законодавством як переслідування з політичних мотивів.

До осені 2015 року в судових процесах у справі “26 лютогоˮ фігурували три людини – Ахтем Чийгоз, Алі Асанов і Мустафа Дегерменджи. Найбільше говорили про заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза, бо проти нього було висунуто найсерйозніші звинувачення. Йому інкримінували організацію масових заворушень за частиною 1 статті 212 Кримінального кодексу РФ, що передбачає позбавлення волі строком від 8 до 15 років. Судовий процес над А.Чийгозом тривав 2,5 року. Фактично увесь цей час його утримували в СІЗО й навіть на судові засідання допускали лише через відеозв’язок. 11 вересня 2017 року Ахтема Чийгоза засудили до 8 років колонії суворого режиму.

Постійний резонанс навколо політичних репресій в АР Крим щодо Ахтема Чийгоза та Ільмі Умерова отримав розголосу на міжнародній арені як найбільш гучні “кримські справиˮ. Над їх звільненням працювали українські та зарубіжні політики. У підсумку через півтора місяця після вироку, 25 жовтня 2017 року, російська влада звільнила А.Чийгоза та І.Умерова, також безпідставно засудженого “за екстремізмˮ. Домовленість про їх звільнення було досягнуто між російським президентом і президентом Турецької республіки Реджепом Ердоганом. Співробітники ФСБ РФ марно намагалися змусити А.Чийгоза й І.Умерова написати “прохання про звільненняˮ на ім’я Путіна. Однак їхня відмова вже не могла вплинути на ланцюг домовленостей та угод. Глава Турецької республіки пообіцяв передати до Російської Федерації двох російських терористів, які чекали суду за політичні вбивства. Голова Меджлісу кримських татар Рефат Чубаров тоді зазначив: “Ми розуміємо, чому їх звільнили шляхом переміщення через Туреччину… – щоб показати, що, мовляв, вони йдуть не назустріч українській державі, а йдуть назустріч Туреччині, це така тактика з боку Росії. Переміщення їх за межі Криму означає, що їм закрили дорогу додому, тобто це звільнення із забороною проживати в Кримуˮ.

Російська влада Криму ще й досі намагається переслідувати кримчан, які виступали за територіальну цілісність України. Закритий шлях на батьківську землю лідеру кримськотатарського народу Мустафі Джемілєву, якому окупанти заборонили в’їзд до Криму. Не може побачити рідний півострів і голова Меджлісу Рефат Чубаров ‒ проти нього відкрито кілька кримінальних справ, зокрема з 2020 року він проходить фігурантом у кримінальній справі за обвинуваченням в організації масових заворушень у зв’язку з його участю в мітингу 26 лютого 2014 року і “публічних закликах до порушення територіальної цілісності Росіїˮ. Його прізвище, як і цілої низки проукраїнських кримчан, які були змушені через свою позицію покинути півострів, у Росії внесено до переліку “екстремістівˮ. Рефат Чубаров провину не визнає і називає ці звинувачення політично мотивованими.

Проукраїнський мітинг 26 лютого 2014 року під стінами парламенту АР Крим засвідчив фальшивість російської пропаганди, яка намагалася переконати світ у тому, що всі жителі півострова прагнуть “возз’єднатисяˮ з Росією. Однак, він був відчайдушним жестом. Російські війська почали висадку на півострові ще 20 лютого й до 26-го більшість державних установ уже була під їхнім контролем. На противагу протестувальникам окупанти швидко організували своїх прихильників, яких у Криму, нажаль, вистачало. Результат був передбачуваним – сталися сутички, в яких постраждали люди. Не менш очікуваним було й те, що винними в них назвали винятково учасників проукраїнського мітингу. Їхні імена аж до 2017 року не сходили зі стрічок новин.

“Справа 26 лютогоˮ доповнилася багатьма іншими сфабрикованими кримінальними справами. Найбільш резонансними стали ув’язнення Олега Сенцова, Володимира Балуха, Олега Приходька, Миколи Семени, членів Хізб ут-Тахрір. Деякі з вироків вражають жорстокістю.

Українського режисера Олега Сенцова 11 травня 2014 року викрали в Криму силовики РФ. Його звинуватили у створенні терористичної організації та підготовці терактів на півострові. У серпні 2015 року кримчанина засудили до 20 років суворого режиму. Свою провину Олег Сенцов не визнав і неодноразово заявляв про застосування до нього тортур. Він відбував покарання в одній з колоній суворого режиму в Лабитнангі (Ямало-Ненецький автономний округ Росії). Справа О.Сенцова викликала широкий міжнародний резонанс. На підтримку режисера виступили політики та діячі культури. У травні 2018 року Олег Сенцов оголосив голодування. 29 серпня 2019 року він був етапований до Москви в рамках обміну ув’язненими між Москвою та Києвом, який відбувся 7 вересня. Кожна сторона передала іншій по 35 осіб.

Володимир Балух після окупації АР Крим в 2014 році залишився громадянином України, відмовившись отримувати російський паспорт й покидати півострів. Був підданий переслідуванню тимчасовою окупаційною владою РФ у Криму через свою виразну проукраїнську позицію, зокрема за вивішування прапора України на своєму будинку і за участь в проукраїнських акціях. 8 грудня 2016 року проти В.Балуха було порушено кримінальну справу за “незаконне зберігання і носіння вогнепальної зброї та боєприпасівˮ, він був затриманий, а 4 серпня 2017 року засуджений до 3 років і 7 місяців колонії загального режиму. В останньому слові активіст заявив: “Я не хочу, щоб колись мої нащадки, діти всієї України, дорікнули мені у тому, що я десь малодушничав, виявив слабкістьˮ.

22 грудня 2018 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила чергову резолюцію “Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь, Українаˮ, у якій було висловлено “глибоке занепокоєння повідомленнями про те, що з 2014 року влада Росії використовує тортури для отримання підроблених свідчень у політично мотивованих переслідуваннях, включно зі справою українського режисера Олега Сенцова, висловлюючи глибоке занепокоєння подальшими затриманнями і арештами Росією українських громадян, включно з Володимиром Балухом…ˮ Резолюції ООН вкрай рідко містять імена конкретних політв’язнів. 7 вересня 2019 року Володимир Балух був звільнений в рамках обміну між Україною і РФ разом з Олегом Сенцовим.

Згадуючи хроніку протесту і репресій, не можна оминути зникнення в травні 2016 року активіста, члена Всесвітнього конгресу кримських татар Ервіна Ібрагімова. На той момент йому був 31 рік. Не можна не згадати й про Героя України (посмертно) Решата Аметова. 3 березня 2014-го в Сімферополі він наважився вийти на одиночний пікет проти російської окупації. Його схопили кілька осіб із “самооборони Кримуˮ й вивезли в невідомому напрямку. Через кілька днів тіло Р.Аметова зі слідами катувань знайшли на околиці Сімферополя.

Агресивність російської каральної машини свідчить про те, що український опір триває. На півострові залишаються люди, які чекають деокупацію, хоч і розуміють, що це питання навіть не найближчих років. Відповідно до даних правозахисних організацій, понад 230 осіб стали політичними в’язнями від початку окупації та переслідуються з політичних мотивів. 158 з них – представники кримськотатарського народу (враховуючи тих, хто вже звільнений). На сьогоднішній день Росія продовжує незаконно утримувати понад 100 громадян України за політичними мотивами в окупованій АР Крим та на території РФ. Більшість із них – кримські татари (включаючи осіб, які не перебувають фізично за ґратами: підписка про невиїзд, домашній арешт).

З початком окупації тисячі кримчан неозброєними стали проти автоматів російських вояків на захист українського Криму, разом підтримували українських військових, котрі опинилися у облозі в 2014 році. Їхня реальність сьогодні – це система політично вмотивованих переслідувань, що включає в себе всю вертикаль окупаційних органів влади РФ; зростання військової присутності Російської Федерації в регіоні та мілітаризація цивільного населення, включаючи кримських дітей; намагання знищити будь-які прояви української ідентичності та культури, переслідування Православної Церкви України; переслідування кримськотатарського народу, знищення культурної спадщини кримських татар з метою розірвання зв’язку з їхньою єдиною родиною, насильницька зміна демографічного складу населення Криму, інформаційна ізоляція та загрози екології регіону. Дії Російської Федерації в АР Крим та акваторії Чорного і Азовського морів підривають стабільність та безпеку України, сусідніх держав та всього європейського континенту.

Україна продовжує об’єднувати міжнародні зусилля, щоб повернути АР Крим до України та притягти Росію до відповідальності за злочини. У серпні 2021 року у  Києві розпочав роботу перший саміт Кримської платформи – це міжнародний захід, спрямований на деокупацію анексованого півострова. Вперше з часів окупації українського Криму це питання було винесено на найвищий міжнародний рівень. У заході взяли участь представники 44 країн та міжнародних організацій, зокрема 14 голів держав. Серед учасників – усі тридцять країн НАТО. Кримська платформа спрямована на підвищення ефективності міжнародного реагування на тривалу окупацію АР Крим, посилення міжнародного тиску на Росію, запобігання подальшим порушенням прав людини та захист жертв окупаційного режиму; вона має бути відповіддю на зростання безпекових загроз, а також сприяти досягненню головної мети – деокупації АР Крим та поверненню його до складу України мирним шляхом.

Хто такі колектори?

Колекторська компанія – це юридична особа, яка надає послуги зі стягнення простроченої кредитної заборгованості, а колекторами є працівники такої особи, які спеціалізується на роботі з проблемними боржниками.

Які права мають колектори?

Будь-які заходи по примусовому стягненню заборгованості можуть вживатись виключно:

— органами Державної виконавчої служби;

— за рішенням суду, що набрало законної сили;

— за умови подачі виконавчого листа і відкриття виконавчого провадження;

— із дотриманням всіх офіційних процедур, передбачених Законом України «Про виконавче провадження».

Нічого із вищезазначеного колектори робити не мають права.

Водночас вони мають право звернутися до суду із метою стягнення переуступленого їм боргу і у випадку позитивного рішення суду звертатися до виконавчої служби з метою стягнення заборгованості.

В будь-якому разі у людини є право вимагати номер договору та дані первинного кредитора, а також тип договору (факторинг, представлення інтересів і т. д.) І його дані (номер і дату оформлення) між кредитором і колекторами. А також є право вимагати для ознайомлення завірені копії цих документів. Без надання цих документів неможливо визначити правові підстави звернення колекторів до вас. І є підстави говорити про «вимагання» за яке передбачено кримінальну відповідальність.

За умови надання всіх необхідних документів є корисним самому звернутися до суду щодо умов договору, зокрема вимагати детальну виписку, вимагати обґрунтувати заборгованість (оскільки колектори зазвичай багатьох цих речей не мають, то відповідно їм буде непросто довести свою правоту). Крім того, можна будувати свою правову позицію, що цей договір нерозривно пов’язані з особами, які його уклали, а відповідно не можна було передавати борги по цьому договору.

Як діяти, якщо від вас вимагають віддати кредит, який ви не брали?

Якщо вас та вашу родину турбують колектори щодо кредиту, який ви точно не брали, слід відразу про це повідомити колектору та уточнити, до вас звертаються як до боржника за кредитом, чи третьої особи (так званого поручителя).

Ви можете просто змінити номер телефону, щоб вас не турбували колектори.

Але бувають ситуації, коли колектори погрожують, приїжджають до місця вашого проживання, розклеюють ваші фото з ганебними надписами, псують ваш автомобіль з метою залякати вас, щоб ви повернули кредит, то така діяльність є протизаконною і злочинною незалежно від того, чиє у вас заборгованість за кредитом, а тим паче, якщо ви взагалі не брали ніякий кредит.

Будь-який збір інформації про фізичну особу без її згоди є незаконним. У разі порушення своїх прав така фізична особа може звернутися зі скаргою на незаконні дії, пов’язані зі збором, зберіганням і обробкою його персональних даних до спеціально уповноваженого органу державної влади з питань захисту персональних даних або до суду.

Якщо дії представників колекторських компаній виходять за рамки правового поля настільки, що містять в собі ознаки складів кримінальних правопорушень, передбачених Кримінальним кодексом України (наприклад, погроза вбивством, вимагання, примушування до виконання цивільно-правових зобов’язань тощо), терміново необхідно звернутися із заявою про вчинення кримінального правопорушення до органів внутрішніх справ.

При спілкуванні з колектором ви маєте право дізнатись його прізвище, ім'я, по батькові, посаду, реквізити організації, в якій він працює, та реквізити договору. Рекомендовано не розголошувати при розмові будь-які персональні дані. 

Якщо питання не вдалося вирішити, ви можете звернутися до Національного банку України шляхом:

– заповнення онлайн-форми за посиланням: https://bank.gov.ua/ua/consumer-protection/citizens-appeals;

– надіслання звернення на електронну пошту: nbu@bank.gov.ua;

– здійснення дзвінка на номер контакт-центру: 0 800 505 240.

У зверненні важливо зазначити суть питання, назву установи, якої стосується звернення, ваше прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання та адресу електронної пошти.

Звернення особи до суду

У разі виникнення сумнівів або незгоди з пред’явленою до сплати сумою заборгованості, особа має право самостійно звернутися до суду, зокрема щодо оскарження розміру заборгованості, у тому числі нарахування пені (неустойки) за договором, а у випадку, якщо нею кредитний договір взагалі не укладався – щодо визнання договору недійним.

Строк позовної давності становить 3 роки за основним зобов’язанням і 1 рік до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені), якщо інше не встановлено умовами договору

Він є епізодом радянсько-української війни, яка розпочалася наприкінці грудня 1917 року. З проголошенням 12 грудня 1917 року у Харкові Української Радянської Республіки з Росії почала надходити допомога більшовицьким силам в Україні.

Чинили опір більшовикам українські сили під командуванням сотника Гончаренка, які налічували близько 1000 осіб та охоплювали і старшин та курсантів старших курсів 1-ої Київської військової школи ім. Б.Хмельницького, що мали бойовий досвід набутий на фронтах Першої світової війни, 115-130 осіб першої сотні Студентського куреня та були озброєні 16 кулеметами та залізничною платформою з гарматою. До них приєдналися добровольці з Вільного козацтва (“Курінь смерті”).

Близько 30 тисяч більшовиків прямували на Київ залізницею Харків — Полтава — Київ, а з північного сходу у напрямку Курськ — Бахмач — Київ наступав загін Муравйова. Одночасно у Києві розпочалося спрямоване проти Української Центральної Ради повстання на заводі “Арсенал”, тому збройні сили УНР були перекинуті на придушення цього антиукраїнського виступу.

Бій тривав до вечора. Українцям вдалося завдати росіянам значних втрат і стримати наступ до темряви. Потім під тиском ворога більшість підрозділів організовано відступили до ешелонів на станції неподалік і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії.

Але одна студентська чота – 27 юнаків, заблукавши у темряві, повернулася до станції Крути, яка на той час уже була зайнята більшовиками. 27 полонених юнаків (студентів і гімназистів) було розстріляно. Наймолодшим полеглим було по 16 років.

Бій під Крутами мав вагоме історичне значення, бо затримав більшовиків на декілька днів, чим дав змогу урядові УНР вперше за понад 150 років (з часів скасування Гетьманщини) добитися міжнародного визнання України на переговорах у Бресті.

Загалом у бою під Крутами загинуло з української сторони, за різними оцінками, 70–100 осіб. Втрати більшовицьких військ сягали 300 осіб.

Тим часом 4 лютого 1918 року більшовицькі війська Муравйова підійшли до Києва. Під гуркіт гармат Центральна Рада приймала важливі закони – про ліквідацію права власності на землю та демобілізацію.

Через два дні почався масований артилерійський обстріл, через 3 дні муравйовці увірвалися в місто. 11 лютого 1918 року більшовики проголосили в Києві Українську Робітничо-Селянську Республіку та її Народний секретаріат.

Відтак, бій під Крутами мав велике значення у становленні української державності й став прикладом успішної оборонної операції проти переважних сил ворога.

Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності в боротьбі за незалежну Україну. Уже в березні 1918 року, після підписання Брестської мирної угоди, за німецької окупації України та з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було ухвалено рішення урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі в Києві. Тіла 28 вояків-студентів було перевезено до місця, де відбулася громадська жалоба і поховання.

На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей учинок київської молоді героїчним.

У 2006 році на залізничній станції Крути відкрили Меморіальний комплекс “Пам’яті героїв Крут”.

• Указ “Про вшанування пам’яті Героїв Крут” у 2007 році підписав третій президент України Віктор Ющенко.
• До 100-річчя легендарного бою був створений художній історичний фільм “Крути 1918 року”.
• Українська співачка Христина Соловій презентувала відеокліп на ліричну композицію “стежечка”, яка є саундтреком до історичного фільму “Крути 1918 року”.

За інформацію ВООЗ та Міністерства охорони здоров'я України, за досвідом провідних країн ЄС (Велика Британія, Німеччина, Польща), введення бустерної дози вакцини проти COVID-19 вже продемонструвало свою ефективність та безпечність. Вона посилює імунну відповідь проти різних актуальних варіантів коронавірусуSARS-CoV-2.

На сьогоднішній день ефективність двократного введення вакцин щодо запобігання виникнення важких форм COVID-19, у разі враження варіантом “Омікрон”, значно нижча у порівнянні з варіантом “Дельта” і швидко знижується з плином часу, особливо серед людей старшого віку.

Введення бустерної дози наближає ефективність вакцин до 90% у попередженні госпіталізації внаслідок захворювання на COVID-19. Для проведення ревакцинації особового складу Збройних Сил України у адміністративно-територіальних зонах відповідальності закладів охорони здоров'я в системі Міністерства оборони України створено вакцинальні бригади. Військові медики, що входять до складу бригад пройшли відповідну підготовку у Центрі громадського здоров’я МОЗ України.

Якою вакциною будуть робити щеплення та чому?

Для бустерної дози перевагу надаватимуть м-РНК-вакцинам - Moderna або Comirnaty від Pfizer-BioNTech, незалежно від того, якою вакциною була щеплена людина. Тим, хто отримав перші два щеплення вакциною CoronaVac від SinovacBiotech, рекомендовано вводити бустерну дозу вакциною Pfizer.

За відсутності мРНК-вакцин, бустерну дозу можна зробити будь якою іншою вакциною, яка зареєстрована в Україні, згідно з дозволеними в Україні схемами.

У Збройних Силах України бустерну дозу робитимуть вакциною Pfizer.

Чи буде інформація про щеплення відображатися в додатку “Дія” та що для цього потрібно?

Після введення бустерної дози інформація буде внесена до бази даних електронної системи охорони здоров’я, після чого можна буде отримати новий COVID-сертифікат, який діятиме 270 діб з дати введення бустерної дози. Згенерувати його можна буде в “Дії” орієнтовно наприкінці січня 2022 року. До того часу буде чинним сертифікат про попередню повну вакцинацію.

Також, військовослужбовці, у яких досі не відображається інформація про щеплення в “Дії”, зможуть це виправити надавши представникам вакцинальних бригад довідку про отримані щеплення (“Карта профілактичних щеплень” (медична форма №063/о), затверджена наказом МОЗ України від 10.01.2006 року №1), паспорт та ідентифікаційний код.

Поки функція не доступна, люди, які отримали бустерну дозу, зможуть користуватися “зеленим” сертифікатом про повну вакцинацію двома дозами.

У новому COVID-сертифікаті будуть зазначені дані лише про бустерну дозу вакцини.

Подорожувати із новими сертифікатами можна аналогічно, як зі старими, коли були “зелені”сертифікати на дві дози.

Якщо країна, куди ви збираєтеся мандрувати, визнає вакцину, якою була здійснена ревакцинація, то проблем з перетином кордону не буде.

Як подорожувати тим, хто раніше щепився CoronaVac?

Тепер при виїзді за кордон можна використовувати COVID-сертифікат про бустерну дозу, де вказується лише вакцина, якою зробили останнє щеплення.

Наприклад, якщо людина отримала попередні два щеплення вакциною CoronaVac (Sinovac), а третє – Comirnaty (Pfizer), то зможе потрапити у країну, де не визнають CoronaVac, але допускають із мРНК вакциною.

Кому можна робити ревакцинацію та за яких умов?

Основною метою вакцинації проти COVID-19 залишається попередження тяжкого перебігу хвороби, особливо серед груп ризику, збереження життів, а також захист системи охорони здоров’я від перенавантаження.

В Україні дозволено робити бустерну дозу вакцини проти COVID-19 для всіх вакцинованих осіб віком від 18 років, за винятком тих, які мають медичні протипоказання, підтверджені висновком лікаря (форма 028-1/о). Оптимальний термін ревакцинації – від 6 до 9 місяців після завершення первинного курсу вакцинації незалежно від того, якою вакциною щепилася людина.

При цьому отримати бустерну дозу можуть й ті, хто попередньо отримав дві дози вакциною, що не зареєстрована в Україні. Наприклад, якщо людина щепилась у іншій країні.

Люди, які перехворіли на коронавірусну хворобу після вакцинації, також можуть робити бустерне щеплення.

Бажаємо Вам міцного здоров’я!

З початком у 1917 році національно-демократичної революції в Україні та поновленням національної державності у формі Української Народної Республіки (проголошена III Універсалом Української Центральної Ради 7 листопада 1917 року) та Західно-Української Народної Республіки (проголошена 1 листопада 1918 року) набуло актуальності питання возз’єднання усіх українських земель в одній державі. Між урядами УНР і ЗУНР розпочалися переговори про втілення ідеї соборності, а вже 1 грудня 1918 року у м. Фастові був підписаний “Передвступний договір” про об’єднання, у якому було заявлено про непохитний намір у найкоротший час створити єдину державу. 3 січня 1919 року Національна Рада УНР у м. Станіславі (нині – м. Івано-Франківськ) схвалила закон про об’єднання Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в єдину Народну Республіку. 21 січня у м. Хуст Всенародні збори ухвалили приєднати Закарпаття до Української Народної Республіки. Проголошення Акту Злуки було призначено на першу річницю проголошення Четвертого Універсалу Української Центральної Ради про повну незалежність України.

Урочиста акція святкування й проголошення Акта Злуки відбулася 22 січня 1919 року у Києві на Софіївській площі. На майдані зібралися тисячі мешканців столиці, представники військових частин, духовенство Української православної церкви на чолі з архієпископом Агапітом і єпископами, які відслужили службу Божу, члени Директорії, уряду УНР та делегація ЗУНР. О 12 годині урочисте свято розпочалося виступом члена уряду ЗУНР та Національної Ради Лонгина Цегельського, який зачитав грамоту – ухвалу Національної Ради про возз’єднання і передав її голові Директорії Володимиру Винниченку.

Універсал УНР оголосив член Директорії Федір Швець. У ньому проголошувалося: “Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої Української. 3-го січня 1919 року в м. Станіславові Українська Національна Рада ... торжественно проголосила злуку Західної Української Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Народною Республікою в одноцільну суверенну Народну Республіку. ...Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України. ...Однині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну державу”. Після проголошення Акту Злуки відбувся молебень та урочистий парад українських військ. А наступного дня Акт злуки майже одностайно був ратифікований Трудовим конгресом України. Згідно з постановою конгресу, Галицька Республіка отримала назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗОУНР), проте її владні структури загалом залишилися без змін.

Однак об’єднання України тоді відбулося суто символічно. Вже через кілька тижнів після проголошення Акту Злуки більшовики захопили Київ, пізніше поляки окупували Східну Галичину, а Чехо-Словаччина – Закарпаття. Фактично, заодно діяли тільки українські армії, та й то в обмеженому обсязі. Спочатку представники Галицької армії підписали мирний договір із Білим рухом, не запитавши думки керівництва УНР. А потім глава Директорії УНР Симон Петлюра почав переговори з Польщею, що Західна частина України назвала зрадою.

Наприкінці 1919 року президент ЗУНР Євген Петрушевич взагалі денонсував ці угоди, проте в історію Акт Злуки увійшов як перший крок до об’єднання народу України.

Перше святкування Соборності відбулося 22 січня 1939 року в Хусті. Тоді це місто було столицею Карпатської України – чехословацької автономії. Цього дня під синьо-жовтими прапорами відбулася 30-тисячна маніфестація населення, яке з’їхалося до столиці Карпатської України з усіх куточків краю на згадку про події 20-річної давнини.

Цю традицію продовжують українці й донині. Від 1990 року в Україні “живі ланцюгиˮ створювалися неодноразово, символізуючи єдність українського народу. З 2000-х років у Києві щорічно влаштовують “живий ланцюгˮ уздовж мосту Патона, котрий пролягає між правим та лівим берегами столиці. Такі ж акції проходять і в різних містах України, а всі охочі долучаються до дійства, беручи із собою державні синьо-жовті прапори та стаючи частинкою ланцюга єдності. До української акції приєднуються люди й у інших країнах.

Офіційний статус державного свята День Соборності України отримав у 1999 році. Він був встановлений указом Президента України “зважаючи на велике політичне та історичне значення об’єднання Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки для утворення єдиної (соборної) української державиˮ.

У День Соборності українців закликають пам’ятати про ціну, яку доводиться платити за єдність, та аналізувати й враховувати помилки минулого. Сьогодні в Україні знову триває неоголошена Росією війна, розпочата у 2014 році. Однак ми знову показуємо ворогові та всьому світу свою справжню єдність. Українці знову встали обороняти свою незалежність та територіальну цілісність. Історія повторюється, а втім, на відміну від 1917 – 1921 років, сьогодні Україна має достатньо сили для того, щоб здобути перемогу.

Що ми знаємо напевно про події в Казахстані? Те, що одразу після Нового року у місті нафтовиків Жанаозені на заході країни розпочався мирний протест проти різкого підвищення цін на скраплений газ – основний вид палива для місцевого легкового транспорту.

Жанаозен вже неодноразово ставав «гарячою точкою» на мапі Казахстану, проте цього разу протести перекинулися на всю країну. Президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв наказав знизити ціни на пальне, а потім прийняв відставку уряду, намагаючись заспокоїти заворушення, які поширювалися значно швидше, ніж будь-хто міг очікувати. Але це не зупинило протестувальників, які почали вимагати перезавантаження усієї політичної системи.

Як мирні протести переросли в погроми, підпали, пограбування та збройні зіткнення, хто винен у розкручуванні спіралі насильства – все це поки що залишається загадкою, що в свою чергу не заважає офіційним російським особам активно коментувати те, що відбувається, в міру своїх уявлень про те, як улаштований світ.

Риторика російської пропаганди стосовно учасників подій у Казахстані за чотири дні зазнала істотних змін. Якщо на початку заворушень учасників мітингів та акцій називали “активістами”, то сьогодні використовуються такі слова, як “банди” та “бойовики”.

Водночас російські пропагандисти поширюють абсурдну версію про український слід.Александр Травніков, у минулому співробітник КДБ СРСР, письменник, історик зазначає: “Восени 2021 року президент України Володимир Зеленський під час візиту до Лондона зустрічався з керівництвом МІ-6 і дав згоду підтримати організацію політичних змін у Казахстані. За це йому було гарантовано у майбутньому притулок на Заході та надання для життя вілли в Голландії… На спеціальних базах у Києві було сконцентровано до 2 тисяч бойовиків з-поміж 10 тисяч раніше вивезених з Афганістану до Косова американцями моджахедів”.

Андрій Суздальцев, політолог: “Казахстан перебуває на стику двох світів – пострадянського простору та Китаю, на нього дуже впливають західні сили… У заворушеннях проглядається український слід. Українські спецслужби не перший рік працюють у Казахстані, стимулюють… націоналізм, налаштовують групи в уряді проти РФ”.

Володимир Соловйов: “Події в Казахстані демонструють спробу втручання принаймні двох держав. Перша – це Польща, саме з боку цієї країни діяв інформаційний спонсор терористів… Друга країна, яка відіграла важливу роль у спробі організації державного перевороту в Казахстані – це Україна”.

У 2021 році в районі операції Об’єднаних сил за вживання наркотичних речовин до адміністративної відповідальності притягнуто 247 військовослужбовців.

За незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту до кримінальної відповідальності притягнуто 90 військовослужбовців

Кожен наркотик має свої характерні прояви, проте існують типові ознаки вживання наркотичних речовин:

·раптові зміни поведінки;

·перепадинастрою (роздратованістьзмінюється радістю);

·відокремленнявід родини;

·неохайність зовнішнього вигляду;

·втрата інтересу до спорту та улюблених справ;

·зміна розпорядку сну (сон вдень);

·червоні або «скляні» очі, хлюпання носом, нежить.

МЕТАМФЕТАМІН (первітин) – дуже сильний синтетичний стимулятор, який викликає залежність практично після першого ж прийому.

Прояви вживання:

· надмірна збудженість;

·безсоння протягом кількох днів і тижнів поспіль;

·повна втрата апетиту, різке зниження ваги;

·розширення зіниць, нервозність, говірливість;

·хибне почуттясили;

·параноя,депресія;

·втрата контролю, дратівливість;

·посилене виділення поту;

·запаморочення;

·стурбованість, агресивність, схильність до насильства;

·перепади настрою, викривлене бачення реальності, заплутаність думок, тривога.

ЕКСТАЗІ – заборонений синтетичний наркотик, який за своєю дією схожий на галюциногени та стимулятори. У поєднанні з алкоголем надзвичайно небезпечний та можепризвести до смерті.

Прояви вживання:

·відсутність бажання спати;

· бліде обличчя, розширені зіниці, тремор кінцівок;

· підвищенафізична активність, ейфорія;

· низька концентраціяуваги;

·посилений статевий потяг;

·підвищенийартеріальний тиск.

Вихід зі стану сп’яніння супроводжується безсиллям, болем у різних частинах тіла, тривалим важким сном, підвищеним апетитом, тахікардією, похмурим настроєм i агресивністю, викривленим сприйняттям звуку, світла, дотику, посиленням емоційних та чуттєвих реакцій.

ЛСД – сильнодіючий наркотик, який отримують з отруйних грибків, що утворюються в пшениці, житі та інших злакових, мала доза якого може викликати галюцинації на 12 і більше годин.

Прояви вживання:

· розширення зіниць, бліда шкіра;

· порушення координації рухів;

·хибне почуття сили, ейфорії;

· викривлене сприйняття часу та простору, галюцинації;

· відчуття нудоти, блювання;

· втратасамоконтролю, тривога;

· панічні напади;

·безпорадність і саморуйнівна поведінка.

ЛСД має глибокий вплив на психіку, який при певних обставинах здатний викликати або загострювати вже наявні психічні розлади.

Наркотикпризводитьдо повної або часткової втрати самокритики та сприйняття навколишнього світу, щоможе призвести до нещасних випадків, травм, самогубств.

ІНГАЛЯНТИ -ацетон, бензин та інші розчинники,які входять до складу клеїв, наприклад, «БФ-2», «Момент». Ці речовини не є наркотичними, проте інтоксикація ними нагадує алкогольне сп'яніння.

Ознаки використання:

· сірувато-землистий відтінок шкіри, ламкість волосся;

· каламутність очей, невиразна мова, хитка хода;

· підвищена і підкреслена емоційність, гучна мова, зухвала, деколи агресивна поведінка;

· короткочасна ейфорія;

· запаморочення, головні болі, що часто супроводжуються непритомністю.

У результаті тривалого вживання:

·втрата пам’яті, емоційна нестабільність;

·порушення мислення, нерозбірлива мова;

·незграбність, тремтіння;

·втрата нюху, слуху і прогресуюча атрофія мозку

МАРИХУАНА – дія наркотику спостерігається через 5-15 хв. після вживання, закінчується сп’яніння тяжким сном, слабкістю, апатією. У перервах мiж прийомами на перших етапах ніяких суттєвих змін у поведінці не відмічається,викликає залежність.

Ознаки вживання:

·сильний голод, спрага;

· піднесений настрій, прилив сил;

· червоні очі, які важко тримати відкритими;

· неконтрольований сміх;

· забудькуватість, короткочасна втрата пам’яті;

· гальмування рухових навиків;

· галюцинації, лінь, брак мотивації;

· бліда шкіра, сухі губи, м’язові судоми;

· тяжкий сон, слабкість, апатія;

· нудотний запах тіла, волосся та одягу;

· різкі зміни настрою та поведінки, коли людина «під кайфом».

Прийом канабіоїдів не провокує до вживання інших наркотичних речовин, проте після тривалого використання очікуваний ефект послаблюється,людина переходить на більш сильний наркотик.

ДЕПРЕСАНТИ–препарати, які сповільнюють діяльність мозку та функції нервової системи, при тривалому використанні формують залежність.

При прийомі великих доз проявляються:

·зниженням здатності до сприйняття зовнішнього світу;

·спалахами люті, агресивною поведінкою;

·зниженням розумових здібностей, бездумністю прийняття рішень, відсутністю концентрації уваги;

·порушенням координації рухів;

· сильним запамороченням;

·надмірно емоційною, нерозбірливою мовою;

· розширенням зіниць, блідістю шкіри, підвищенням частоти серцевих скорочень та пульсу.

Стан сп'яніння - до чотирьох годин. Друга фаза супроводжується млявістю, сонливістю, загальною слабкістю, головним болем, пітливістю, нудотою, запамороченням, болями в суглобах, тривогою за власне життя.

Найбільш небезпечними є можливість пригнічення дихання при передозуванні і велика ймовірність появи епілептичних нападів.

Чому військовослужбовці вживають наркотики?

Військовослужбовці вживають наркотики, щоб:

·розслабитися або відключитися;

·подолати страх;

·просто спробувати;

·як вияв протесту;

·для настрою.

Люди вважають, що наркотики вирішують їхні проблеми, проте, саме вживання наркотичних речовин, стає набагато серйознішою проблемою.

Наслідки вживання наркотиків завжди гірші, ніж сама проблема, яку військовослужбовець намагається вирішити з їх допомогою.

Найкраще рішення – дізнатись факти про наркотичні речовини і уникати їх вживання.

На жовтень і листопад 2021 року припадає 100-та річниця Другого Зимового походу Армії Української Народної Республіки – останньої, героїчної спроби вибороти незалежність УНР та визволити Україну від більшовицького режиму.

У листопаді 1920 року відступом Дієвої Армії УНР за Збруч та її інтернуванням у польських таборах завершилася регулярна збройна боротьба за незалежність і соборність України. Попри всі зусилля, численні жертви та боротьбу на дипломатичному фронті, Українській Народній Республіці не вдалося втримати територію. Вона впала під ударами більшовиків, втративши підтримку з боку Польщі, гарантовану Варшавськими угодами квітня 1920 року. Натомість, польське політичне керівництво, також не маючи достатніх сил для продовження війни з більшовиками, уклало з ними перемир’я та почало підготовку мирного договору (підписаного в Ризі 18 березня 1921 року). Тим самим Польща відмовилася від виконання своїх зобов’язань перед УНР за Варшавськими договорами.

Проте політичне й військове керівництво УНР, яке вимушено перебувало на території Польщі, не втрачало надії на продовження боротьби. У таборах для інтернованих українська армія повністю зберігала свою структуру й жила сподіваннями на швидке повернення на Батьківщину. Ці надії підживлювалися регулярними повідомленнями про розгортання селянського повстанського руху в Україні. Селяни, невдоволені політикою “воєнного комунізму” (безконтрольні вилучення зерна, заборона торгівлі, колективна відповідальність за невиконання планів, масовий терор), зі зброєю в руках повставали проти більшовицького режиму. Проте їм бракувало єдності, наявності єдиного координаційного центру, достатньої кількості зброї та вміння протистояти регулярним військовим частинам, у результаті чого Червона армія та чекісти придушували селянські повстання з надзвичайною жорстокістю.

У січні 1921 року при Головній команді військ УНР було створено Патризансько-повстанський штаб (ППШ) для підготовки загального антибільшовицького повстання в Україні. На той час Головним отаманом (тобто головнокомандувачем усіх збройних формувань УНР) залишався керівник держави Симон Петлюра, командувачем Армії УНР – генерал Михайло Омелянович-Павленко, який уславився під час Першого Зимового походу 1919–1920 років. Патризансько-повстанський штаб очолив інший учасник того походу, генерал-хорунжий (відповідник сучасного звання генерал-майора) Юрій Тютюнник. Його начальником штабу став полковник Юрій Отмарштейн. ППШ спочатку діяв у Тарнові, а потім переїхав ближче до польсько-радянського кордону – до міста Львів.

Після укладення Ризького миру становище уряду УНР у Польщі ускладнилося ще більше. За умовами договору, Польща визнала незалежність маріонеткової більшовицької Української Соціалістичної Радянської Республіки (вже наступного 1922 року УСРР увійшла до складу новоствореного Радянського Союзу). А також відмовилася підтримувати і навіть була зобов’язана прибрати зі своєї території будь-які організації, які “присвоюють собі роль уряду другої сторони або частини її території”. Це безпосередньо стосувалося уряду та Армії Української Народної Республіки. Польща насправді не поставила українцям вимоги залишити країну, але вже не могла жодним чином офіційно допомагати їм.

Для Другого Зимового походу Ю. Тютюннику вдалося набрати близько 1500 добровольців. Звичайно, з такими обмеженими силами годі було сподіватися на перемогу над Червоною армією в повномасштабному бою. Тому ставку зробили на партизанські методи боротьби, знищення залізниць, захоплення вузлових станцій, ліквідацію осередків більшовицької влади на місцях, проведення агітаційно-пропагандистських заходів у надії на поповнення армії місцевим населенням та початок всенародного повстання в Україні.

Проте умови для початку походу виявилися дуже невигідними. В Україні внаслідок більшовицьких реквізицій продовольства та неврожаю починався масовий голод, що набував ознак Голодомору. Суспільство, що потерпало від надвисокої смертності, не було готове до організованої збройної боротьби. До всього, додавалася втома від війни, що практично безперервно тривала уже 7 років – від вибуху Першої світової влітку 1914-го.

Тривалий час загони Ю. Тютюнника не мали жодного озброєння, і це серйозно затримувало початок походу. Тільки 3 листопада зброю було отримано від поляків, причому в оригінальний спосіб: поляки буцімто “загубили” вагон із озброєнням на станції Кльосове, а українці його “пограбували”. Для того, аби не дати більшовикам приводу заявити про порушення умов Ризького миру, поляки навіть організували “переслідування” крадіїв підрозділами уланів. Завдяки цій акції у розпорядження повстанських загонів Тютюнника надійшло 430 гвинтівок і 17 кулеметів з набоями, гранати, шаблі, списи, вибухівка.

За лічені тижні до початку походу більшовики змусили поляків видалити зі своєї території “Російський евакуаційний комітет” Бориса Савінкова, який також готував подібний повстанський рейд, але теренами Білорусі. Таким чином, українці втратили потенційну підтримку з північного напрямку.

Зрештою, одним із вирішальних чинників виявилися погодні умови. Листопад у 1921 році видався надзвичайно холодним і сніжним. Більшість учасників Другого Зимового походу не мали теплого одягу й були одягнені лише в сорочки й штани, навіть не маючи шинелей.

Армія Юрія Тютюнника була розділена на три групи: Волинську або Північну (до 900 бійців), Подільську (342 бійці) та Бессарабську (до 300 бійців). Вони виступили у похід у різний час, що також явно не сприяло загальному успіхові: Подільська група – 26 жовтня, Волинська – 4 листопада, Бессарабська – тільки 18 листопада. Проте остання навіть не змогла закріпитися на лівому березі Дністра і була змушена відступити.

Подільська група виконувала рейд із 26 жовтня до 6 грудня 1921 року. Враховуючи обмеженість власних сил, уникала зустрічі зі значними силами “червоних” і взяла курс на Радомишль, де планувалося об’єднатися з Волинською групою. Однак після поразки останньої, Подільській групі також довелося повертати назад.

Найбільш відомою частиною походу стали дії Волинської групи, якою безпосередньо командував Юрій Тютюнник. Їй вдалося прорватися через польсько-радянський кордон і з успіхом просуватися теренами Східної Волині та Полісся. 7 листопада відбувся великий бій за місто і вузлову залізничну станцію Коростень. Українцям вдалося на деякий час захопити коростенський вокзал, однак втриматися не змогли через чисельну перевагу ворога. У бою за Коростень повстанці витратили від 50 до 80% наявних набоїв.

Ситуація ускладнювалася через погодні умови. Учасник походу Віктор Яновський згадував: “Морози все дужчали й дужчали. Сніг у лісі сягав до півметра... Перевтома людей переходила всякі межі. За колоною тягнуться обози, переповнені раненими. Через брак теплого одягу їх прикрито соломою, яку, щоб не спадала, поприв’язувано мотузками. Ці нещасні мученики, очима повними жаху й тривоги, дивилися на тих, хто ще міг ходити”.

Кульмінація Другого Зимового походу настала 17 листопада. Цього дня поблизу села Малі Міньки на Житомирщині (нині – зона відчуження Чорнобильської АЕС) відбувся бій проти 9-ї кавалерійської дивізії Григорія Котовського, в якому українські війська були розбиті. Загальні втрати Армії УНР становили понад 700 бійців. 361 полоненого було засуджено до розстрілу і страчено в селі Базар 21–23 листопада. Близько 200 бійцям разом із командуванням і штабом вдалося відступити й перейти польський кордон 20 листопада.

Поразкою Другого Зимового походу завершилася Українська революція 1917–1921 років. Українській Народній Республіці не вдалося вибороти собі місце на політичній мапі міжвоєнної Європи. Переважна частина території України була окупована більшовиками й згодом увійшла до складу новоствореного СРСР. Західні й південно-західні землі України були поділені між Польщею, Чехо-Словаччиною та Румунією.

Попри все, уряд УНР діяв на еміграції до 1992 року, коли передав свої повноваження урядові відновленої Української держави. А Другий Зимовий похід став символом незламності українського духу та героїчної боротьби за свободу, незалежність й соборність українських земель. Нині на Житомирщині зведено Меморіал пам’яті Героїв Базару, де щороку в листопаді відбуваються заходи на вшанування пам’яті українських героїв, які віддали свої життя заради незалежності нашої Батьківщини.

Додатки:

Аудіокнига.

У книзі зібрані спогади учасників Другого зимового походу, або як його ще називають Листопадового рейду. Цей похід в Україну відбувся у жовтні-листопаді 1921 року. До складу Української Повстанчої Армії входили три групи: Басарабська, Волинська і Подільська. Рейд зазнав невдачі і завершився трагедією під містечком Базар розстрілом 359 взятих у полон повстанців. Читає: Галина Довгозвяга

День українського добровольця — свято на честь українських добровольців, що відзначається в Україні 14 березня. В цей день 2014 року перші 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану прибули на полігон Нові Петрівці для формування першого добровольчого батальйону, з якого згодом був сформований 1 БОП НГУ ім. Кульчицького.

Заснування.
День установлений 17 січня 2017 року Верховною Радою України з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві, посиленню суспільної уваги та турботи до учасників добровольчих формувань та на підтримку ініціативи громадськості.

За відповідну постанову № 4261 «Про встановлення Дня українського добровольця» на пленарному засіданні українського парламенту проголосував 231 народний депутат.

Постановою рекомендовано Кабінету Міністрів розробити із залученням громадськості, а також активних учасників добровольчих формувань, які брали участь у Революції гідності (листопад 2013 — лютий 2014), та затвердити в місячний термін із дня прийняття постанови комплексний план заходів з відзначення на державному рівні Дня українського добровольця. Зокрема передбачено проведення щороку заходів із належного вшанування подвигу українських добровольців; проведення у навчальних закладах, військових частинах, закладах культури тематичних заходів, бесід про масові акції громадського протесту в Україні, що відбувалися в листопаді 2013 — лютому 2014 року, та про участь у них добровольчих формувань.

Перше відзначення
14 березня 2017 року по всій Україні відбулися заходи з відзначення Дня українського добровольця.

За матеріалами >>>

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BD%D1%8C_%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%B4%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%86%D1%8F