«- Позивного нема, якось нічого не чіпляється. В мене є прізвище, цього достатньо.

До війни я працювала медичною сестрою. Мої колеги були не згодні з тим, що я підписала контракт, тому що я не обговорила з ними це рішення. Але це було моїм особистим вибором. Минулого року я прийняла присягу на вірність народу України і розуміла що на мені лежить велика відповідальність за виконання військового обов’язку.

24 лютого 2022 року рано вранці я почула гучний вибух, після цього я ввімкнула телевізор, де повідомили про початок повномасштабного вторгнення росії. Для мене це поняття війна, це не вторгнення, а справжня війна. Я була в Сумах».

Сумська область одна з перших зазнала прориву державного кордону, майже ніхто не вірив в початок повномасштабного вторгнення, хоча це передчуття і постійні погрози з боку рф постійно лунали в соціумі. По прогнозах аналітиків, місто не мало встояти, та ключову роль зіграла самоорганізація.

« - Я відчула лють та зневагу до ворога, бо він посягнув на нашу територію та життя українців.

Очікувала, коли мені зателефонують і сповістять порядок дій. Дзвінка все не було і за цей час підготувала для бабусі продукти, набрала води, бо знала, що якщо піду, то це буде надовго. Вже 24 лютого 2022 року десь в обід подзвонила людині, яка скоординувала мої дії. Взяла рюкзак, який я підготувала завчасно. Бабуся мені дала з собою сухарі і воду, вони нам потім пригодились, і вирушила на «пункт збору».

В мене була висока температура, але лікуватись було ніколи, бо нас вже бомбили. На «пункт збору» мене проводжав чоловік. Ми йшли, а по протилежній стороні вулиці стояли наші хлопці, вони вже відстрілювались, збоку паркан, спереду і ззаду щось бахкає. Ми з чоловіком вирішили побігти. Під час вуличних боїв бігли за зброєю.

На «пункті» було дуже багато людей, всі отримували зброю. Йшов запис людей. Я запропонувала допомогу, одразу почала реєструвати добровольців. Потік людей був дуже великий. Сама теж отримала зброю».

Колони ворога стрімко просувались, в місті почали зав’язуватись бої.

« - Вночі вже почались бої, в мене з’явився перший хворий, в нього було загострення хронічної хвороби, це було страшне. Викликали швидку допомогу, це була просто цивільна машина без розпізнавальних знаків. Було темно, нічого не видно, я тягла його за руку. Швидка допомога поїхала, поки ми до неї прямували. Назад було неможливо вертатись, тому ми зайшли в прохідну, поклала хворого на столи, оглянула його, в нього сильно болів живіт. На вулиці лютий, я пішла накопала снігу, бо він вже був такий твердий, що руками не набереш, в мене був пакет, поклала туди сніг і приклала до живота, це допомогло зменшити біль на якийсь час. Потім я знайшла лікарів у яких з собою були ліки, це було чудо. Вони вкололи йому знеболююче, не пам’ятаю коли точно ми вийшли з прохідної, але ніч ми пережили там, на прохідній. Коли вийшли, відправила його до знайомих, які жили поблизу, щоб на ранок відправитись в лікарню. Зустріла цього чоловіка влітку в місті, він мене згадав.

Поранених при мені на цьому пункті не було».

До початку повномасштабного вторгнення у О. був тільки досвід резервіста. На зборах її навчили стріляти, тактичній медицині, евакуації поранених. Стрімкий розвиток подій з лютого все відкоригував – довелось дуже швидко стати в стрій, переборювати страх та діяти.

«- До 24 лютого досвіду військової служби в мене не було. Хотілося б, щоб навчання проводились частіше або довше, щоб ці знання засвоювалися. Головне – щоб люди хотіли брати участь в зборах.

На «пункті» в мене не було ні каски, ні бронежилета, тільки автомат. Не було нічого крім зброї. Але діватись було нікуди. Перші дні було страшно, я дуже переживала за людей. Мені жалко всіх, кого поранило, хто загинув, особливо молодих хлопців, які ще життя не бачили. Задля життя ми і будемо далі воювати, не будемо зупинятись і зробимо все, щоб пришвидшити нашу Перемогу.

Війна почалась ще в 2014 році. Я і раніше хотіла піти на контракт, але не відпускали близькі. Я спостерігала за ситуацією в Україні, здогадувалась, що путін щось утворить і буде повномасштабна війна. Я пішла резервістом про всяк випадок, що б в мене були навички. Бо як військовозобов’язана, медик, хотіла бути готовою стріляти і надавати першу допомогу. Цивільна і військова медицина різні речі. У військових не треба особливо септика — антисептика, треба вміти швидко зупинити кровотечу.

Передчувала повномасштабну війну ще влітку минулого року (2021 рік – прим.). Після того, як путін почав стягувати війська рф до кордону з Україною, ці передчуття посилились, думаю, як в кожного українця. В грудні в мене з’явилось бажання вступити до лав ЗСУ підписавши контракт з військовою частиною. Почала готуватись і очікувала підписання контракту наприкінці лютого, але почалась війна, і я мобілізувалась».

Тепер вся Україна мобілізована. Та попри значну роль самоорганізації, виникають дискусії по укріпленню наших міст і готовності українців чинити опір. Вже немає сумніву, що всі мають бути підготовлені до будь-яких подій, які можуть статись в майбутньому.

« - Я вважаю, що в тих областях, які граничать з росією, люди повинні знати, що ця війна закінчиться, але сусід такий, що в будь-який момент можна щось очікувати від нього і треба, щоб всі проходили навчання тактичній медицині, створювати групи, які будуть навчатись вести бій. Наприклад, на заводі, організувати групи, які спроможні за станом здоров’я проходити навчання, в офісах, в різних організаціях. Бо навіть в мирний час ці знання можуть згодитись, щоб не чекати швидку і вміти надати першу допомогу. Те саме про зброю – щоб всі хто вміє користуватись зброєю мав зареєстровану за ним в зброярнях міста і в разі чого легко міг отримати її і бути готовим оборонятись, щоб не було хаосу і біганини, яка була в перші дні.

Я не знаю буде таке чи ні, але може з’явитись ще хтось подібний на путіна, а ми вже будемо готові до цього. Ми неодноразово думали, що вже, нарешті, не буде війни, але кожне нове покоління знову мусить боротися. Коли і наше покоління пройде і зітреться в пам’яті ця травма, може знову таке статися, але тоді українці вже будуть готові.

Нам треба заводи, які будуть випускати зброю. Ми не можемо весь час чекати на допомогу Європи чи Америки, щоб вони надавали нам допомогу. Треба своє мати. Нехай просто лежить на складах, щоб була впевненість, яка кількість зброї у нас є. Армія теж має бути готовою, це армія контрактників, а цивільні мають бути зі знаннями, зброєю і формою.

Треба бути завжди готовим!»

Що після Перемоги?

« - Думаю, навіть смерть путіна не призведе до скорішого завершення війни, там ціла система. Бо росіяни думають і розуміють телевізором, вірять пропагандистам. Мало хто там дивиться незалежні канали.

Після нашої перемоги планую продовжити служити в ЗСУ підписавши контракт з військовою частиною».

Пишаємось нашими захисниками і захисницями. Дякуємо вам, віримо в ЗСУ і вічна слава героям!

Видача повісток являється одним з видів оповіщення. Оповіщення буває: за місцем роботи, за місцем проживання, методом патрулювання.

1.      За місцем роботи – оповіщають керівники підприємств, відповідно розпоряджень районних та міських начальників ТЦК та СП, з подальшою передачею даних про оповіщення в районні та міські ТЦК та СП.

2.      За місцем проживання – розповсюджують голови ОСББ, квартальні та керівники ЖЕУ через своїх працівників

3.      Методом патрулювання – за домашніми адресами представниками районних міських центрів комплектування, можуть також бути залучені і спільно з ними патрулювати представники Національної поліції або Національної гвардії.

Порядок вручення оповіщення: особа зупиняється, ідентифікується згідно з паспортом громадянина України, якщо вона підпадає під вік від 18 до 60, їй виписується повістка на місці і надається корінець оповіщення про те, що вона його отримала. Після цього особа має прибути до районного чи міського ТЦК та СП.

Законом не встановлено місце, де можна або не можна вручити повістку. Фактично, її можуть вручити особисто в руки в будь-якому місці — на вулиці, на блокпостах, на робочому місці.

За правилами спочатку повинні встановити особу людини, а вже після цього вручають йому повістку. Тому у воєнний час документи повинні бути при собі завжди. І їх доведеться надавати для перевірки за першою вимогою уповноваженої особи.

Які бувають повістки:

1.      Уточнення облікових даних, проходження медичної комісії, прибути до ТЦК та СП.

Складається з двох частин: основна – де записується ПІБ, військово-облікова спеціальність, день народження військовозобов’язаного\призовника і друга – корінець повістки, де військовозобов’язаний\призовник розписується про вручення. Вони зберігаються в районних та міських ТЦК та СП.

2.      Мобілізаційне розпорядження, призов на військову службу до ЗСУ.

Складається з трьох частин: основна (визначається військово-облікова спеціальність, ПІБ, команда в яку призначений військовозобов’язаний, та час прибуття), друга (корінець про вручення), третя (повідомлення керівнику підприємства, що даний військовозобов’язаний призивається на службу в певну військову частину, на зворотній стороні – довіреність на особу, кому військовозобов’язаний доручає отримати заробітну плату за останній місяць роботи).

Порядок дій після отриманні повістки:

Після прибуття до територіального центру перш за все уточняються данні призовника, перевіряється його право на відстрочку (згідно зі ст. 23 Закону України "Про військовий обов’язок та військову службу").  Якщо є підстави про відстрочку – одразу по прибуттю в ТЦК варто взяти з собою відповідні документи або лікарські висновки, які підтверджують непридатність.

Якщо ви не підпадаєте на відстрочку – потрібно пройти військово-лікарську комісію, після проходження якої встановлюється стан придатності (згідно з наказом 402).

Тільки після цього може бути виписана бойова повістка.

Якщо людина непридатна – їй робиться відповідний запис в особливих відмітках військового квитка, де прописується підстава за якою вона знімається з військового обліку.

Також знімаються з обліку особи які засуджені за тяжкі злочини.

Особи, які придатні для проходження військової служби також діляться на дві категорії:

- З досвідом військової служби – направляються в резервні військові частини або бойові, де проходять до підготовки згідно зі своєю військово-облікової спеціальності.

- Такі, що не мають досвіду військової служби – направляються в навчальні центри ЗСУ, де проходять підготовку та здобуття військово-облікової спеціальності, згідно з якою потім проводиться перерозподіл у військові частини.

Якщо людина не з’явилась за викликом для перевірки облікових даних є два види відповідальності

адміністративна (накладається адміністративне порушення згідно зі ст. 210, щодо порушення військового обліку, штраф);

кримінальну відповідальність – в разі повторного порушення.

Якщо керівник підприємства не забезпечив оповіщення – то адміністративний штраф збільшується в два рази. Керівник підприємства зобов’язаний не тільки оповістити військовозобов’язаного і вручити повістку, а також забезпечити доставлення військовозобов’язаного\резервіста\призовника до районного чи міського ТЦК.

Ці правила однаково стосуються тих, хто знаходиться за постійним місцем проживання і тих, хто покинув свій будинок і знаходиться в інших областях України. Переселенці зобов'язані стати на облік за місцем фактичного проживання.

Біографія: Дербілов Олександр Сергійович. Народився в місті Суми 1974 року, має двох дітей. Закінчив Кооперативний технікум, 21 рік працює як приватний підприємець.

Займається спортом – халтервейт, дворазовий Чемпіон Світу з паверліфтингу (у 2021 та 2022 році). П’ятиразовий чемпіон України.

Поет.

Солдат гранатометник.

Відомий, як Саша Дерба.

Можна біля вас сісти? Вибачте, нічого не чую, гранатометник, - засміявся Олександр. Він завжди усміхнений, не втратив вміння бачити прекрасне і створювати поезію. Наша перша зустріч теж почалась з вірша.

Я не воював і не служив ніколи, але мій прадід по мамі пройшов Першу світову, справжній козак-характерник, кавалер трьох Георгіївських хрестів, а село Пушкарівка Сумського району, йому подарували за здобутки на полі бою. Мій рідний дід Федір Васильович був одним із заступників Сидіра Ковпака, який мав свій партизанський рух, а інший дід – Андрій Мартиненко, пішки дійшов до Берліну і назад. Всі в сім’ї пройшли війну, а тепер і мій час настав. Те що я ніколи раніше не служив немає ніякого значення, усьому є свій час.

Я взяв свою першу гирю у 8 кілограм у 43 роки, а в 47 став чемпіоном світу. Кожній дії свій час. Мої друзі не розуміли, для чого я зайнявся паверліфтингом, казали, що хребет висиплеться в труси, чи гиря на голову впаде, але я сміявся і робив, а тепер розумію для чого – мені потрібна була ця сила, щоб тепер стати до лав ЗСУ.

Прокинувся 24 лютого 2022 року від того, що по моїй вулиці їдуть танки. Найперше подзвонив в артягу хлопцям (Сумське вище артилерійське училище – прим.), сказали, що автомат буде, якщо зможу дібратись до них, але це було неможливо в наших умовах. Наступного дня попав в політех (Сумський Державний Університет), прийняли мене там, але сказали без автомату - не потрібен. Знайшов автомат під підпис і вже на третій день війни був в строю.

Коли обстрілювали політех, коли танки виходили з Тростянця і підходили до міста Суми, коли літали ракети і падали в землю біля Хімпрому (ПАТ «Сумихімпром» - прим.) – це все було у мене на очах. Першого, хто заїхав на БТРі із «руськіх» в наше місто, зняв мій побратим з сусіднього вікна.

Наш командир прийшов до нас і запропонував добровільно записатися до лав ЗСУ. Нам нічого не обіцяли, мови про гроші не було, і ми були тут не задля грошей. Ніхто не замислювався, що як і коли, живий чи ні, всі йшли задля єдиного – захистити своє рідне місто, своїх сусідів та близьких, друзів. 17 березня наша рота прийняла присягу офіційно в військкоматі (ТЦК та СП – прим.).

Отже, спочатку ми стояли на блокпості біля Хімпрому. Всі оборонні споруди – ми робили своїми руками, перевіряли машини, цілодобово чергували. Потім ми стали мобільним патрулем – охороняли кілька районів міста, затримували порушників, мародерів, розвідників і передавали їх в руки Збройних Сил. Ми були охоронцями міста.

Розуміли, що будемо служити там, куди направлять. Ті хто сумнівався в собі, одразу відсіялись, але таких дуже мало. Лишились тільки патріоти.

Не можу сказати, що на війні не страшно і не вірте нікому, хто каже, що не боїться. Але страх буває різним – буває страх за свою шкуру, а буває страх за своїх близьких, за свою землю і Батьківщину, ось за що справді страшно.

Я кожного дня щось пишу, не можу не писати. Для хлопців теж, посміятись, але зараз мало такого. Дуже люблю ліричну поезію, класичну, білі вірші. Люблю описувати картини, давати їм життя. Моя українська душа, віршова, та що поетична, романтична. В школі був розбишакою і мої однокласниці привели мене в ДК Фрунзе, там я грав на цимбалах. Вчителька музики, яка вчила мене співати, Інетта Володимирівна – педагог від Бога, від душі. Саме вона привила мені любов до творчості. А до української літератури – Півень Світлана Петрівна.

Перша найулюбленіша українська пісня – Ніч яка місячна, а друга – чом ти не прийшов, як місяць зійшов, я ж тебе чекаалааа… (співає)

Немає такої української пісня, яку я не знаю, чи яка мені не подобається.

В доробку Олександра з початком повномасштабного вторгнення з’явились не тільки поезії на військову тему, але й стройовий марш:

Перше, що написав, після початку повномасштабної війни, під час бомбардування Хімпрому, в ніч з 15 на 16 березня, коли біля університету була підірвана підстанція, а уламки снарядів долітали до корпусів навчального закладу, була:

Олександр не просто передчував початок війни, а знав, що це було неминучим:

Після того, як російські війська ввійшли в Крим, я почав писати патріотичні вірші. Я бачив в своїх снах початок повномасштабної війни, бачив себе в лавах ЗСУ.

Які плани після перемоги? По-перше вивчити доню, зробити все, щоб в неї було гарне життя. По-друге, поновити свої спортивні досягнення, я не збираюсь полишати спорт і планую продовжити тренування. А ще – створити своє гніздечко нове, берегти рідних. Жити! Жити, дихати повною груддю, працювати, відновлювати нашу країну.

Розвиватись самому, в мене ще є багато хобі – люблю стріляти, ходити в тир, грати на більярді, люблю ліпити. Після війни обов’язково хочу створити картину з ліплених троянд, хоча б одну, але свою, щоб квіти були, наче живі.

Розумієте, ця війна показала, що якщо у ЗСУ не буде вистачати сил, то люди повстануть знову, від малого до старого, ніхто не буде жити під рашистами. Люди готові вмерти, тільки щоб бути вільними. А ми вільні, були є і будемо. А якщо ні, то ми не українці. Ми козацького роду, якому нема переводу!

Тому, тільки до повної Перемоги, щоб в світі не було навіть чутно, що таке росія. Перемога за нами, тільки так. Настрій у всіх бойовий, всі посміхаються хлопці. Тільки вперед і ні кроку назад.

- Чому ми СИЛЬНІ, нас питають???

- Бо нас, кохатимуть завжди !

- Чому ми ВІЛЬНІ, нас питають???

- Бо ми, кохаєм назавжди !!!

Саша Дерба

*записано в липні 2022 року

*вірші Олександра Дербілова