Комар пищить у вас над головою. Раптом писк обривається. Ви відчуваєте легкий укол і розумієте, де знаходиться мета. Лясь! От і все.

Ця проста послідовність дій насправді вимагає складної обробки. Як ви дізналися, де сидить комар, якщо навіть не бачили його?

Людське тіло вкрите майже двома квадратними метрами шкіри і, якось, ви вже знали точне місцезнаходження дрібного хижака ще до того, як глянули на нього. Після візуального підтвердження ваша рука вирушила до місця злочину і винесла комасі смертний вирок, але болю ви собі в процесі не заподіяли.

Як це вийшло? Гарне питання.

Незважаючи на світовий прогрес в кожній сфері науки, включно з неврологією, механізми сприйняття і мислення досі залишаються не до кінця зрозумілими.

Навіть список базових органів чуття все ще тема для суперечок: багато хто вважає, що до п'яти стандартних ми мали б давно додати почуття балансу - механізм тіла для орієнтації в просторі.

Баланс під час лежання

Разом з колегами з Макмастерского університету ми недавно виявили цікаву особливість людського сприйняття, яка дозволяє нам дізнатися більше про те, як працює почуття балансу і наскільки воно впливає на сприйняття взагалі.

Коли ми лежимо на боку, мозок менше покладається на інформацію про навколишній світ, а натомість більше спирається на тактильні відчуття.

Наприклад, коли людина схрещує руки на грудях, їй складніше зрозуміти, в якій руці дзижчить вібруючий пристрій. Але якщо закрити очі, то сприйняття загострюється. Без зору якість уявлення навколишнього світу знижується, але це дозволяє внутрішнім механізмам сприйняття вийти на перший план.

Якщо лежати на боку зі схрещеними руками, сприйняття також поліпшується.

Сама по собі ця інформація, мабуть, ніяк не вплине на повсякденне життя. Але факт того, що така різниця у відчуттях існує, вкрай важливий, щоб зрозуміти, як ми орієнтуємося в просторі. Крім того, це може посприяти відкриттям в інших сферах - наприклад, у вивченні сну.

Наш експеримент був, загалом, досить прямолінійним.

Експерименти з пов'язкою на очах

Ми вивчали здатність учасників досліджень визначити, яку долоню їм стимулювали першою. Тестовані були як з пов'язками на очах, так і без них, зі схрещеними і не схрещеними руками. Схожі експерименти проводилися в нашій лабораторії протягом майже 20 років.

Результати збіглися з тим, що ми спостерігали в попередніх експериментах. Новизна дослідження була в тому, що учасники лежали на боку: варто було їм схрестити руки, як ми відзначали серйозне поліпшення здатності локалізувати дотик. Як і пов'язка на очах, лежання на боку знизило вплив сприйманого оточення і змусило учасників сконцентруватися на внутрішніх сигналах тіла.

Різниця між результатами, отриманими при проведенні тестів стоячи і лежачи, яку ми описали в Scientific Reports, змушує задуматися, чи спеціально мозок під час лежання пригнічує активні функції орієнтації в просторі. Можливо, він намагається допомогти людині заснути.

Сприйняття навколишнього середовища

Це відкриття підігріває інтерес до вивчення ролі вестибулярного апарату у формуванні загального сприйняття. Ми несемо шматочок океану в своєму внутрішньому вусі, який дістався нам у спадок з тих часів, як наші предки виповзли з моря на сушу. Він потрібен для оцінки гравітації, щоб зрозуміти, де верх, а де низ. Проблеми з цією системою можуть привести до появи таких симптомів, як запаморочення.

Результати дослідження підтверджують: мозок спеціально пригнічує вестибулярний апарат, демонструючи, наскільки важливий внесок ця система вносить в звичне сприйняття.

Існує разюче мало досліджень про те, як вестибулярний апарат впливає на інші почуття. Задумайтесь ось про що: дослідження за допомогою МРТ проводяться в положенні лежачи і показують, що відбувається у людей в мозку, але при цьому стоячи або сидячи людська мозкова активність може виглядати зовсім по-іншому.

Наше відкриття натякає на те, що вестибулярний апарат навіть впливає на відгук, отриманий від інших органів чуття. Піднімаються майже філософські питання: як ми усвідомлюємо світ навколо себе? З яких компонентів складається свідомість?

Ми можемо сприймати свої тіла як належне, ставлячись до них як до машин для перенесення свідомості, але насправді вони формують наше сприйняття і розуміння світу.

Подумайте про це наступного разу, коли вирішите прилягти.

За матеріалами: https://sciencex.com/news/2021-08-brains-environment-differently-lying.html

Підтримати роботу над каналом https://t.me/the_old_chest та переклад нових статей:

🔸ПриватБанк 4149499115324749
🔹Моно 5375414122384471

Я ніколи не думав, що стану частиною таємного світу «російського волосся», в якому найбагатші та красиві люди міста цінують шовковисті світлі локони молодих слов'янок дорожче золота. Я завжди вважав, що народжений бути інтелектуалом, а не торгашем. За плечима як-не-як Колумбійський університет в Нью-Йорку та кар'єра журналіста в Східній Європі. Колись я був головним редактором російськомовної версії Playboy. Потім майже 10 років працював випусковим редактором модного журналу B.East. Під час фінансової кризи 2010 року він збанкрутував, і я залишився без гроша в Києві. В Україну мене переконав приїхати місцевий олігарх, чиї обіцянки з приводу вигідного капіталовкладення і ребрендингу виявилися такими ж порожніми, як і казна країни. Мені було 40. Я був самотній і ще сповнений сил. І криза середнього віку вимагала відчайдушних заходів.

Я подумував знову зайнятися журналістикою, але перспективи вмираючої професії мене зовсім не бадьорили. Я вигорів і був готовий остаточно порвати зі своїм безгрошовим минулим. Вільна, але корумпована столиця України була раєм для підприємливих хлопців. Київ був сповнений емігрантами, які укладали сумнівні угоди, щоб заробити собі на розкішне життя в місті, де кожен любить випити і, як говорять, живуть найкрасивіші жінки в світі. Один мій приятель з Данії продавав деревину з українських лісів в Скандинавію, а знайомий виходець з Нью-Йорка обіцяв українцям «допомогти» отримати грін-карту і брав за це величезні гроші. Я був зломлений і розчарований. Я втомився бути найрозумнішим, але найбіднішим хлопцем. І я вирішив спробувати зайнятися яким-небудь бізнесом.

Мені трапилася стаття в The Guardian, у якій говорилося про шалений попит на накладні пасма для нарощування з російського волосся. Я був заінтригований. Один мій друг зі Штатів продавав українську соняшникову олію та постільну білизну через Alibaba, він запропонував і мені спробувати цей майданчик. Я розмістив оголошення і назвав свій аккаунт WhiteRussianHair, з натяком на відомий коктейль. Я написав, що продаю чудове російське світле волосся, взяв картинки з інтернету і в підсумку оформив свою сторінку не гірше, ніж інші продавці на сайті. Тоді я ще нічого не знав про перуки та пасма для нарощування. Я поняття не мав, в чому різниця між «російським», «індійським» та «китайським» волоссям, про яке писали на інших сайтах. Мені це здавалося не таким важливим.

Менше ніж за тиждень зі мною зв'язалися представники престижного салону з Мельбурна. Власник сказав, що його вже обманювали недобросовісні продавці. Він шукає того, кому можна довіряти. Його дуже здивувало те, що я американець, але живу в Україні, і він погодився перевести $ 15 000 за перше замовлення.

Давно я не бачив таких великих грошей! Одного разу горілка Absolut заплатила стільки ж за рекламу на останній сторінці журналу, в якому я працював, щоправда, його ще потрібно було надрукувати і поширювати всією Європою. У порівнянні ця угода з волоссям здавалася виграшем в лотерею!

Залишалося тільки дістати саме волосся.

Я пройшовся салонами краси в Києві, запитуючи, чи є у них «дівоче російське волосся». Але у відповідь я отримував лише здивовані погляди. Місцеві поняття не мали про що йде мова, як, власне, і я. Але в багатьох салонах продавалося дуже світле волосся, воно красувалося в скляних вітринах, неначе м'ясо в гастрономі. Зрештою я купив блискуче світле волосся в однієї літньої перукарки з начосом. Вона запропонувала мені безкоштовну стрижку. Така угода здалася мені вигідною, і я купив у неї п'ять кілограмів волосся і вирішив відправити його до Австралії через FedEx.

Однак, коли я прийшов у відділення, мені сказали, що не можна відправляти волосся без документа про те, що на них немає вошей. Мені довелося шукати епідеміологічний інститут в Києві, щоб віддати волосся на експертизу. Милі бабусі в білих лабораторних халатах, які, ймовірно, працювали там з радянських часів, ретельно перевірили кожну прядку і тільки після цього видали мені сертифікат про те, що волосся можна перевозити.

Це замовлення принесло мені майже $ 5 000, яких цілком вистачало на те, щоб кілька місяців жити в Східній Європі на широку ногу. Мене надихнув розмір суми і те, з якою легкістю вона мені дісталася. За кілька тижнів до цього я думав влаштуватися редактором в Kyiv Post на невеликий оклад. Але за один день на волоссі мені вдалося заробити стільки, скільки я отримав би в редакції за кілька місяців.

Австралієць, однак, був розчарований. Йому потрібне було «дівоче російське волосся», а не те, що я йому відправив. До «російського волосся», як вони його називають, відноситься волосся з Росії та сусідніх слов'янських країн, включно з Україною. В індустрії нарощування волосся воно вважається найкращими. На думку одного експерта, таке волосся є кращими завдяки генетиці, способу життя та харчуванню. Це «золотий стандарт» у світі волосся. І слово «дівоче» в даному випадку означає «прямо з голови, нефарбоване та невисвітлене». У світі, де біляві локони довгий час вважалися показником статусу, «дівоче російське волосся» відмінно продається за високою ціною.

Волосся, яке я відправив австралійцю, не були ні російським, ні дівочим. Це було «китайське волосся». І воно були гарненько освітлене: зовнішній шар кутикули видалили, а потім пофарбували в блонд. Воно було настільки пошкоджено, що вже за кілька місяців сплуталося б та стало схожим на щетину. Це зовсім не те, чого так хотіли елітні салони і їхні багаті клієнти.

Але замість того, щоб вимагати повернення, австралієць перевів мені ще більше грошей і попросив ще п'ять кілограмів. Це було надзвичайно дивно. Я пропрацював письменником і журналістом майже 20 років, докопатися до правди завжди було моєю місією. Але тепер я зрозумів, що є дещо важливіше — довіра. Правда — це щось абстрактне, а довіра — свідоме рішення. Австралійський бізнесмен вирішив довіритися мені, що саме по собі було чудом. Він поставив власні гроші на це рішення. Його довіра було ціннішою за будь-яку правду, яку я міг би розповісти йому про себе.

Я відчував, що просто не можу розчарувати його вдруге. Я підійшов до питання як професійний журналіст-розслідувач — знайшов в українськомовному інтернеті все, що міг, про «російське волосся», переглянув всі сайти салонів, які пропонували «дівоче волосся», а потім відвідав їх, щоб перевірити якість товару. Більшість салонів за шалені гроші продавали такі ж фарбовані азіатські хвости, які я купив вперше.

Зрештою я натрапив на двох торговців волоссям. Ці чоловіки в спортивних костюмах легко могли вмовити на що завгодно. Худорлявий і напружений В'ячеслав та пузатий і веселий Володимир (всі імена, згадані в статті, вигадані). У них була величезна кількість бочок з чудовим чистим натуральним російським волоссям, яке очікувало своєї черги в підвалі у бідній частині міста на лівому березі Дніпра, далеко від золотих куполів церков в центрі Києва.

У приміщенні пахло освітлювачем та дешевим шампунем, а самі торговці виглядали так, нібито постійно ошиваються біля «Макдональдса» на вокзалі. Але зовнішній вигляд оманливий. Продаючи волосся, ці хлопці гроші гребли лопатою, у кожного був свій Porsche Cayenne. І хоча професіоналами вони не були, їх «бiзнес» процвітав, адже цей товар хотіли отримати всі.

Ці біляві пасма густого натурального волосся були настільки гладкими й шовковистими, що багато чоловіків, з якими мені довелося співпрацювати, проводячи по них руками, відчували воістину сексуальну насолоду. Я сам чув, як дорослі мужики тихо зітхали і навіть хіхікали, немов стурбовані підлітки. Якщо чесно, коли я вперше торкнувся цього чудового волосся, то зробив те ж саме. Я просто водив по ньому рукою, з блаженною посмішкою дивлячись на Славу.

«У Москві найкращі ціни на таке волосся, там його можна продати навіть вигідніше, ніж в Америці, — похвалився В'ячеслав. — Ми туди постійно на виставки їздимо».

«Люблю Москву, — відповів я. — Працював там колись журналістом».

В'ячеслав підморгнув і підійшов до мене ближче, незважаючи на те, що підвальна студія і так була дуже тісна.

«Тоді ти напевно знаєш, що в російській столиці кращі проститутки в світі».

Волосся на продаж йшли не з самої Москви, а з невеликих міст на кордоні між Росією і Україною. Бідні жінки продавали свої «дівочі» біляві пасма, щоб їх перепродали у великому місті.

Незважаючи на те, що тоді я все ще дуже мало знав про волосся, я зрозумів, що локони в тому сирому підвалі — це те, що я шукав. Вони були дуже гарні і дуже рідкісні. Їх, подібно до чорної ікри та білим трюфелям, не можна просто зробити десь фабриці. Білі жінки мають їх виростити на своїх головах.

Іронічно, що білі (принаймні, бідні слов'яни) цього разу були експлуататорами, а не навпаки. Людині як я, яка виросла в колонізованій та розграбованій європейцями Індії, цей факт у певному сенсі надавав сил. Звичайно, все це здавалося неправильним і навіть блюзнірським, але мій внутрішній письменник був захоплений і, незважаючи на голос совісті, отримував задоволення, продаючи світле волосся.

Тепер, коли у мене було найкраще волосся у світі, я створив сайт whiterussianhair.com. Дивно, але покупці знайшлися досить швидко. Мені, як колишньому журналісту і американцеві (я народився і виріс в Індії, але моя мати народилася в Пенсільванії), було досить легко зачарувати потенційних клієнтів з Австралії, Америки і Європи. Я вільно говорив англійською, і цього було достатньо, щоб виділятися на фоні конкурентів.

Незабаром я зв'язався з декількома клієнтами з Нью-Йорка, однак вони побоювалися шахрайства і не хотіли замовляти через інтернет. Тому я вирішив передати товар особисто і відправився до Нью-Йорку, сховавши кілька кілограмів волосся серед джинсів та светрів у валізі.

Вперше я навіть не задекларував волосся в аеропорту. Мені пощастило, що багажем не зацікавилася митна служба. Я відчував себе наркокур'єром, який успішно провіз товар. Втім, це було недалеко від правди. В ту першу поїздку деякі клієнти виявилися такими ж хитрими, як наркоторговці у фільмах. Один з них увірвався в мою орендовану квартиру і з моторошним виглядом довго нюхав і мацав волосся, а потім запропонував абсолютно смішну ціну. Почувши відмову, він так само стрімко вибіг.

«Ти пошкодуєш про це, — погрожував він, сплюнувши на сходах. — Я знаю потрібних людей».

Ще був виробник перук з Ізраїлю з цапиною борідкою. Він ходив босоніж по своїй величезній квартирі в Мідтауні і був дуже схожий на Зохана. Коли я дав зрозуміти, що запропонована ціна мене абсолютно не влаштовує, він спокійним голосом заявив, що волосся «занадто дороге».

На щастя, у Нью-Йорку все ж були справжні поціновувачі натурального волосся. Одним з моїх перших клієнтів став відомий виробник перук італо-американського походження. У нього був свій салон у Верхньому Іст-Сайді. Він відразу ж взяв мене під крило і, навіть не торгуючись, купив велику частину тієї партії.

«Товар у тебе що треба! — сказав він. — Не той відстій, який інші намагаються впарити, видаючи за російське волосся».

Тоні був справжньою зіркою в світі перук. Його визнання багато значило для початківця. Про Тоні писали в The New York Times, він обслуговував представників вищого класу Нью-Йорка, заможних людей, які втратили волосся через хіміотерапію, і тих, хто просто хотів шикарно виглядати на весіллі або іншому важливому заході. Ціни за чудові перуки ручної роботи, які він продавав, починалися від $ 5 000 за штуку.

Можливо, його варто було боятися, але сіра щетина, м'ята чорна футболка і бруклінський акцент надавали Тоні певної чарівності. Він був схожий на тих бандитів старого гарту з фільму «Славні хлопці». Я згадав цю подібність.

«"Славні хлопці ", кажеш? Знав я таких хлопців з Куїнсі. Ці придурки можуть прострелити тобі ногу просто так!»

Пізніше ми перекусили дешевими сендвічами в грецькій закусочній. Тоні розповідав історії, які відбувалися з ним за роки в індустрії «російського волосся».

«Я знав одного російського хлопця, у якого гараж в Брукліні був повністю забитий волоссям, — сказав він із захопленням. — Коли я прийшов туди, я побачив кілька сотень коробок з-під взуття, доверху набитих найдовшим шовковистим волоссям, яке тільки можна собі уявити. Думаю, він був з КДБ або щось у цьому роді».

Тоні голосно хмикнув і постукав пальцями по столу.

«І воно було неймовірно дешевим! За кілограм всього пара сотень доларів! Треба було просто купити все, що у нього є, тому що потім він втік до Бразилії чи ще кудись у Південну Америку».

В кінці зустрічі Тоні запропонував мені продавати волосся через його бутик. Це була величезна честь для мене, я відповів, що подумаю і зв'яжуся з ним.

Ми попрощалися. Це був сонячний осінній день в Нью-Йорку, я радісно йшов по Другій авеню. Нещодавно я почав зустрічатися з Оленою, прекрасною тихою і скромною українкою. Схвильований після зустрічі з Тоні, я подзвонив їй до Києва, щоб розповісти про нього.

Я перевів у готівку чек від Тоні і поїхав на метро в Сохо, щоб витратити гроші в бутиках у центрі міста. Коли я допив своє переможне пиво в одному з барів на Спрінг-Стріт, мені подзвонив ще один виробник перук і зажадав негайно зустрітися.

«Тоні жахливо нахвалював твоє російське волосся, — випалив він, ледь перевівши дух. — У тебе залишилося ще?»

Я почервонів. Відчувати себе потрібним в Нью-Йорку було чимось новим для мене. Всі мої попередні спогади про місто були просякнуті бідністю й безгрошів'ям. Старенькі квартири, які я знімав з кимось десь в Брукліні, та редактори, які вічно страждали від скорочень бюджету.

Заробляти письменством було мрією всього мого життя, але тепер робота в журналі здавалася мені старомодним та шалено нудним заняттям. Хіба письменники не мають бути провокаторами й боротися з забобонами? І чому тоді цей сумнівний бізнес був більше просочений духом протесту?

Того вечора я зустрівся зі старим другом, письменником Пітером Люгером. Я поділився з ним своїми думками за стейком і декількома пляшками італійського червоного. Пітер погодився зі мною.

«Ти справжній геній! Продаєш російське волосся за великі гроші, доки ми пишемо такі собі статті по долару за слово!» — вигукнув він.

І він мав рацію: великі гроші зараз крутяться в IT, а не в культурі, тому більшості письменників доводиться гарненько постаратись, щоб щось заробити. І мова не тільки про письменників. На одну зарплату в США не проживеш. У мене був один колись знаменитий друг, він працював військовим фотографом, знімав у Чечні, Афганістані, Боснії, Іраку і Сирії. Зараз він вирощує помідори на своїй фермі в Теннессі, щоб хоч якось збільшити свій заробіток. Один професор кінематографії продавав рідкісні книги і фільми на eBay, щоб оплатити навчання свого сина. Деякі встали на темну доріжку державної пропаганди, щоб підтримувати звичний спосіб життя в Нью-Йорку. Підробіток особливо популярний серед мілленіалів. Хтось танцює стриптиз у вихідні, інші штовхають марихуану після робочого дня. Мати додатковий заробіток стало почесно, це свого роду протест проти системи, яка була прихильна до багатих і експлуатувала всіх інших.

Тепер і у мене був додатковий дохід. Я успішно торгував волоссям. Мій бізнес процвітав завдяки пихатості меншини, готової платити величезні гроші за шовковисті перуки і нарощування волосся. На мене дивилися з заздрістю й осудом. Один друг поєднував кар'єру музиканта, про яку він завжди мріяв, з безперспективною роботою корпоративного піар-менеджера. Він сказав, що теж хотів би продавати волосся, щоб більше часу приділяти музиці. Ніколи б не подумав, що торговця частинами людських тіл зустрічатимуть з розпростертими обіймами в барах Нью-Йорка. Дух часу початку 2010-х, що охопив Америку, був дійсно дивним.

Моїм останнім клієнтом в ту першу поїздку була відома хасидська майстриня перук з Вільямсбургу, району в Брукліні. Рабини якраз заборонили використовувати перуки з індійського волосся, яке часто носили ортодоксальні єврейські жінки. Волосся брали з індуїстських храмів. Індуси голять голови, щоб отримати боже благословення, а храми потім продають це волосся компаніям. Рабини вважають це блюзнірством. І попит на більш дорогі перуки з слов'янського волосся значно зріс.

Естер працювала в скромному житловому будинку з облицюванням із коричневого пісковика на півдні Вільямсбургу. Вона привітала мене в своїй вітальні, вікно якої виходило на вулицю, але весь вид загороджувала величезна, більша за телевізор, золота менора (золотий свічник на сім свічок, найдавніший символ іудаїзму). Естер було за 90, вона більше схожа на манекен, ніж на живу людину, і майже не ворушилася, доки навколо неї метушилися чоловіки з пейсами в чорних костюмах. Її шкіра була мертвотно білою та зморшкуватою, а велика голова з ідеально укладеною чорною перукою здавалася надто великою для її маленького тіла. Вона відразу ж почала розповідати історію: в юності її звільнили з Освенцима, потім вона бігла в Будапешт, де і навчилася робити перуки, щоб хоч якось заробити. У шістдесятих Естер переїхала в Америку і відкрила власний бізнес.

«Я якось приїжджала в Росію, у дев'яності. Шукала во-о-олосся, — сказала вона скрипучим голосом з типовим східноєвропейським акцентом і властивими йому занадто твердими приголосними та розкотистим «р». — Суворі були часи, всюди була мафія, нам пощастило повернутися живими».

«Де о-воно?» — раптом запитала вона, перервавши свій монолог.

Я зрозумів, про що вона, і розклав хвилясті хвости на великому чорному обідньому столі. Всі стовпилися навколо і збуджено говорили на ідиші. Волосся заворожували — втім, як завжди.

«Чудово», — пробурмотіла Естер, проводячи старими руками по ніжним волоссю. Вона піднесла локони до обличчя і глибоко вдихнула їх запах.

«Спра-а-авжнє, — нарешті сказала вона. — Скільки його у вас, молодий чоловіче? Я куплю все».

Вона вказала на невисокого повненького чоловіка із сивою бородою.

«Обговоріть деталі з Леоном», — сказала вона і повільно вийшла з кімнати.

Коли ми спустилися вниз, де втомлені співробітники зосереджено робили перуки, Леон почав уважно перевіряти волосся.

«Це волосся дуже тонке», — сказав він, з незадоволеним виглядом відкидаючи хвіст в сторону. Поступово залишилося менше кілограма волосся, та до того ж йому вистачило нахабства вимагати знизити ціну.

«А як же Естер? — здивовано запитав я. — Їй сподобалися волосся, вона хотіла купити все ».

Він голосно пирхнув і перемішав папери на столі.

«Естер — стара жінка, яка втратила зв'язок з реальністю. Вона не має ні найменшого поняття, як вести справи, — сказав він досить голосно, щоб почули всі, хто знаходився в кімнаті. — Я купив контрольний пакет в її компанії, і тільки завдяки мені вона ще не розвалилася».

І тільки коли знову з'явилася Естер і почала його вмовляти, він неохоче дістав чекову книжку.

З почуттям полегшення я покинув їх і сів на поїзд до Манхеттена, де я міг витратити золотце, виручене за локони золотоволосок.

Після вдалої першої поїздки я став літати до Нью-Йорку по кілька разів на рік, щоб постачати ненаситних клієнтів російськими локонами, які купував в основному у Володимира і В'ячеслава. У світі російського волосся було багато грошей і багато покупців з різних країн. Багаті і серйозні, вони, немов члени таємного товариства, не збиралися пускати в свій бізнес абикого. Але мій підвішений язик завжди допомагав мені знайти одного-двох нових покупців майже кожного візиту. Незабаром у мене з'явилося багато постійних клієнтів, кожен з яких прагнув бути першим, кому я продам свіжу партію.

Насамперед я завжди продавав волосся італоамериканці Леонорі, власниці елітного салону з нарощування волосся на Манхеттені. Ми познайомилися через спільних друзів, і вона стала одним з моїх найбільш надійних та прибуткових клієнтів. Леонора працювала з голлівудськими зірками і була готова платити великі гроші за краще з кращого «російського волосся». Вона з готовністю віддавала більше $ 5200 за кілограм, що робило його дорожчим за ікру в ресторанах Нью-Йорка. Вона завжди розплачувалася новенькими хрусткими стодолоровими купюрами, які після довгих польотів Міжнародними авіалініями України буквально пахли Америкою.

Леонора виглядала незрівнянно. Її довгі темні локони були просто бездоганні, іноді вона робила нарощування з купленого в мене волосся. Краса Леонори підтримувала ілюзію про те, що перукарі служать вищій меті та втілюють в життя розкішні американські мрії, які надихали світ.

Але наші зустрічі були не такими розкішними. Я сідав у її чорний Range Rover, таємно припаркований під переходом недалеко від Вест-Сайд-Хайвей. Як і всі інші, хто купував російське волосся, вона не хотіла, щоб хтось знав, у кого вона його бере. Тому ми завжди зустрічалися таємно, немов одружені коханці. Іноді Леонора приводила свого кузена Карло, через що наші зустрічі нагадували сцени з фільмів про гангстерів.

На її гроші я міг дозволити собі нормально жити в Нью-Йорку. Вона зазвичай купувала волосся не менш ніж на $ 10 000, що з лишком покривало всі мої витрати на перельоти, дорогі обіди зі старими друзями і походи магазинами. Потім я зустрічався з Тоні, він завжди купував кілька кілограмів. І тільки потім я продавав волосся іншим за списком.

Волосся стали перепусткою в колись закритий для мене світ. До того як я почав цим займатися, я не був в Нью-Йорку більше 10 років. Це місто було занадто дорогим для видавця журналу, який ледь зводив кінці з кінцями. Я втратив віру в те, що зможу знайти тут своє місце. Я пам'ятаю тільки нескінченні труднощі. Але тепер мої старі друзі і знайомі журналісти знову згадали про мене, і в Нью-Йорку я відчував себе як вдома більше, ніж у провінційній Україні.

Я насолоджувався Нью-Йорком і щоразу з нетерпінням чекав чергової поїздки. Ми недавно побралися з Оленою. Вона мріяла жити за містом, в будинку, оточеному лісом і білими берізками. Вона дуже втомилася від шуму і бруду великого міста. Але мені подобалася та свобода, яку я знайшов завдяки своїй справі. Я повертався в Україну і писав статті, грав в покер у прокурених підпільних клубах, подорожував Європою разом з Оленою і забував про волосся до тих пір, доки не приходив час знову їхати на Мангеттен, щоб заробити.

Але життя не стоїть на місці. У Тоні був син Марк, який вважав за краще «нудного» бізнесу батька погано оплачувану кар'єру журналіста. Старий познайомив нас, сподіваючись, що я зможу напоумити його сина-ідеаліста. І ми, як колеги-письменники, які обидва любили випити, швидко подружилися (благо, в барах Вест-Віллідж знайшлося достатньо віскі). Марку особливо сподобався мій підхід до продажу «потворних» перук як до додаткового доходу. І це змусило його змінити своє ставлення до бізнесу. Як і я свого часу, він швидко зіткнувся з фінансовими труднощами журналіста. Він загорівся ідеєю відкрити в Нью-Йорку салон, в якому будуть продаватися ексклюзивне волосся з Росії та інших країн. Тоні швидко погодився стати молодшим партнером і надати початковий капітал.

«Я просто хочу, щоб мій син був успішним і зміг коли-небудь заробити на власне житло, — сказав він. — Сподіваюся, справа мого життя не помре одночасно зі мною».

Ми склали контракт і відкрили компанію, у якій ми з Марком були рівноправними партнерами. Я все ще скептично ставився до того, щоб повністю присвятити себе цьому бізнесу, але Марк теж був письменником, і ми пообіцяли один одному, що журналістика і творчість завжди будуть для нас на першому місці.

Я прилетів назад в Україну в передчутті Дня подяки, на якому за святковою вечерею я сподівався переконати Олену переїхати в Нью-Йорк. Але зовсім раптово відбулося щось немислиме, і все змінилося.

У багатостраждальній Україні трапилася кривава революція.

Все почалося, коли студенти пройшли маршем на площі Незалежності в Києві на знак протесту проти рішення Віктора Януковича відмовитися від курсу зближення з Європою і почати розвивати більш теплі стосунки з Росією. У наступні дні Беркут бив учасників протесту, багато було госпіталізовано. Саме ця бездушність і зарозумілість влади й розлютила українців. У наступні вихідні сотні тисяч людей вийшли на вулиці, виступаючи за євроінтеграцію. Вони розбили табір в центрі міста, вимагаючи від влади укласти нову угоду з Європою і зняти з поста проросійського президента.

Це були неспокійні часи. Мої друзі-журналісти з Москви та інших місць, з якими ми востаннє бачилися ще в дев'яностих, почали приїжджати в українську столицю. Я висвітлював революцію для нью-йоркського порталу Daily Beast. Мені подобалося знову бути в ролі іноземного кореспондента. Днем я перебував у вирі подій серед опозиційних громадян на Майдані, а ввечері пив в барах зі старими друзями безтурботної юності.

Під час ідеалістичної революції мій бізнес здався мені ще більш негуманним і нечесним.

На той момент я прожив в Україні вже більше п'яти років і тому розумів головну причину революції — люди втомилися постійно бути в пошуку роботи, втомилися шукати способи викрутитися, втомилися від принижень, які неодмінно супроводжують життя в бідній пострадянській країні, котра все ще перебувала під контролем «цинічного російського ведмедя». Українці більше не хотіли давати хабарі і миритися з корумпованою системою. Вони просто хотіли роботу з пристойною зарплатою і жити так само вільно, як їхні сусіди в Східній Європі. Мене заразила їх відданість ідеалам, і я вирішив, що теж хочу нормального і більш осмисленого життя.

Раптово продавати волосся стало неможливо. Після революції і кровопролитної війни з російськими сепаратистами на сході країни нове волосся перестали привозити. Велика частина волосся, яке я купував у В'ячеслава і Володимира, були зі степів на кордоні з Росією. Там колись давно жили козаки і захищали південні кордони від турків і кавказьких розбійників. Тепер же там стояли російські танки, а ті, хто раніше збирав волосся, замість ножиць взяли в руки автомати Калашникова.

«Тепер наш бізнес під контролем сепаратистів, — сумно сказав Слава. — І ми продаємо китайські волосся».

Залишившись без волосся, я позбувся своєї сили, немов Самсон. Повертатися в Нью-Йорк без нього не було сенсу, тому я з головою поринув у написання статей і навіть почав роботу над книгою про Україну. Я знову зосередився на журналістиці і в підсумку став українським кореспондентом в Politico. Я подзвонив Марку і повідомив, що з салоном нічого не вийде.

Через кілька років я все ж спробував знову продавати волосся. В околицях Києва з'явилося непогане волосся, і я полетів до Нью-Йорку в надії знову зірвати куш. Але я був занадто наївний, думаючи, що ніхто не займе моє місце. Україна стала союзником Америки, тому отримати візу тепер було набагато легше, і ринок заполонили більш голодні конкуренти. Ходили чутки, що продавати волосся стали навіть українські генерали зі зв'язками. Коли я зустрівся з Тоні, він лише похитав головою і сказав, що останнім часом його буквально завалили волоссям.

«Тепер мінімум раз на тиждень який-небудь хлопчина в шкіряній куртці з Одеси чи Києва приходить з мішком хорошого волосся. Все не так, як раніше, тепер його занадто багато», — співчутливо сказав він.

Леонора люб'язно погодилася купити кілька хвостів, але навіть вона цього разу зажадала знижку. Решту волосся я продав бруклінським виробникам перук за ціною, нижчою від закупівельної.

Мене мало наздогнати моральне спустошення, але замість цього я відчув полегшення. Мій додатковий заробіток став мейнстрімом і більше не приваблював мене. Мене надихнули жителі України, які вступили у війну заради мрії про гідне життя. І я захотів дати відсіч безкінечній кількості продавців чого завгодно, що вже стало символом трамповської Америки. Я вирішив повернутися до того, з чого починав — я знову став письменником, який горить своєю ідеєю і все ще вірить в силу слова.

У мене вже були заготовлені окремі пасма хорошої історії, залишилося тільки заплести їх у красиву косу. Позбутися від кліше, замаскувати парочку незручних деталей, додати відблисків у вигляді інсайтів, відрізати зайві шматки, відтінити все кольором та підкоригувати огріхи. А потім продати її тому, хто запропонує найвищу ціну, в надії, що моя історія буде набагато більш вражаючою, ніж сама чудова перука з кращого «російського волосся».

За матеріалами: https://narratively.com/my-bizarre-reign-as-new-yorks-king-of-virgin-russian-hair/

Підтримати роботу над каналом https://t.me/the_old_chest та переклад нових статей:

🔸ПриватБанк 4149499115324749
🔹Моно 5375414122384471

Геном людини містить величезну кількість інформації і близько 22 тис генів, але, строго кажучи, не всі вони належать людині. 8% нашої ДНК складається із залишків стародавніх вірусів, а ще 40% — це повторювані ланцюжка генетичного коду, які, як вважається, також мають вірусне походження. Ці великі вірусні області — більше, ніж еволюційні релікти: вони можуть бути глибоко залучені в широкий спектр захворювань, включаючи розсіяний склероз, гемофілію та бічний аміотрофічний склероз (БАС), а також деякі види деменції і раку.

Темна матерія

Протягом багатьох років біологи погано розуміли, як працює цей зв'язок — настільки погано, що стали називати вірусну частину нашої ДНК темною матерією в геномі. «Вони не знали, що це було і для чого воно було потрібно», — пояснює Моллі Гейл Хеммелл, доцент лабораторії Колд-Спрінг-Харбор. Стало очевидно, що пов'язані з вірусами ділянки генетичного коду не беруть участі в нормальній побудові та регуляції організму. Але як вони сприяють розвитку хвороби?

Стрибаючі гени (Транспозони)

Перша підказка прийшла від генетика-першопрохідника Барбари МакКлінток, яка більшу частину своєї кар'єри пропрацювала в лабораторії Колд-Спрінг-Харбор. У 1940-х роках, задовго до розшифровки генома людини, вона усвідомила, що деякі ділянки нашої ДНК поводяться як інфекція, яка проникла в організм ззовні. Ці фрагменти ДНК можуть переміщатися по геному, скопіювати і вставити себе туди, де вийде. Це надихнуло МакКлінток назвати їх «стрибучими генами». Спочатку її відкриття викликало суперечки, однак у 1983 році вона отримала за нього Нобелівську премію. Пізніше генетики визначили, що стрибаючі гени походять з вірусної частини геному. Багато з цих генів виявляються нешкідливими або навіть корисними. «Але деякі з них — справжні паразити», — каже професор Хеммелл, — ніби інфекції, вбудовані в нашу власну ДНК. Достатньо збою в механізмах, які зазвичай не дозволяють генам стрибати і заподіювати шкоду, щоб дати волю цим шкідникам.

Велика частина досліджень зв'язку між стрибучими генами і хворобами зосереджена на природних молекулах в організмі, які паралізують гени, блокуючи зчитування або копіювання їх послідовностей. В останні роки Хеммелл та ряд інших вчених зосередили свою увагу на колись маловивченому білку TDP-43, який відмінно чіпляється за ділянки ДНК і приховує їх.

Препарати проти ВІЛ пригнічують стрибаючі гени

Аві Нат, клінічний директор Національного інституту неврологічних розладів та інсульту, допоміг привернути увагу до TDP-43 близько десяти років тому. Вивчаючи групу ВІЛ-позитивних пацієнтів з симптомами, подібними бічному аміотрофічному склерозу, Нат виявив, що препарати, які вони брали проти ВІЛ, також покращували їх симптоми БАС. Він висловив припущення, що препарати, призначені для боротьби з вірусом ВІЛ, придушували також і вірусоподібну активність стрибаючих генів.

Подальша робота Ната та інших вчених підтвердила цю ідею, ідентифікувавши конкретну групу вірусних реліктів, які, мабуть, були пов'язані з мертвими нейронами в мозку пацієнтів з БАС. Дослідження, проведене біохіміком Веньсюе Лі також показало, що досліджувані стародавні віруси активно взаємодіють з TDP-43.

У цей момент частини головоломки почали вставати на свої місця. Дослідники в галузі медицини вже знали, що майже всі пацієнти з БАС відчувають серйозний збій у роботі TDP-43, який викликає накопичення великої кількості цього білка в їх нейронах, де він утворює токсичні скупчення. Тепер з'ясовується, що TDP-43 може сприяти БАС іншим способом: при дефекті цей білок більше не в змозі стримувати шкідливі стрибаючі гени, що вбивають нервові клітини.

За останні два роки Хеммелл підтвердила, що нормальна форма TDP-43 пригнічує шкідливу активність стрибаючих генів у мишей і людей. Інші дослідники виявили, що несправність TDP-43 також пов'язана з деякими типами хвороби Альцгеймера і деменції.

Але повного розуміння цих процесів досі немає. Хеммелл і Нат поки не можуть сказати напевно, чи викликають стрибаючі гени бічний аміотрофічний склероз у деяких пацієнтів або їх активність є побічним продуктом того, як БАС прогресує. Але в будь-якому випадку перед дослідниками стоїть нова важлива мета в лікуванні нейродегенеративних захворювань: приборкання нелюдської частини нашого геному.

Автор: Carrie Arnold
Оригінал статті: http://cshl.nautil.us/article/498/the-non-human-living-inside-of-you

Підтримати роботу над каналом https://t.me/the_old_chest та переклад нових статей:

ПриватБанк 4149499115324749
або
Моно 5375414122384471

Офіційно історія ЛСД почалася 16 листопада 1938 року. У цей день Альберт Гофманн, молодий хімік, що працював у швейцарській фармакологічної компанії «Сандоз», отримав з ріжків(Claviceps), гриба з сімейства спориннєвих, що паразитує на злаках, алкалоїд - лізергінову кислоту. З неї він синтезував ЛСД-25 (діетіламід лізергінової кислоти 25) - речовина отримала номер 25, будучи 25-м за рахунком з'єднанням, синтезованим з цієї кислоти.

Про ефекти алкалоїдів ріжків на організм людини було відомо давно. Грибок неодноразово вражав врожаї жита по всьому світу, починаючи принаймні з середини VI століття. Споживання хліба з ураженого зерна (ріжки поширювалася в основному в холодні і сирі роки) призводило до масштабних епідемій Ерготизму, або «вогню святого Антонія», - отруєнь алкалоїдами ріжків: тільки по Російській імперії з початку XVIII до початку XX століття зафіксовано 24 великі епідемії. Страждаючого від Ерготизму вражали конвульсії та гангрена кінцівок; окрім того, спостерігалися і психічні ефекти: хворий впадав в стан марення. Через велику кількість симптомів у поширенні епідемій Ерготизму навіть звинувачували відьом: вважалося, що «Антонієв вогонь» з'являвся не без допомоги чаклунства.

Незважаючи на свою небезпеку, в малих дозах алкалоїди ріжків довгий час використовувалися у фармакології: для лікування мігрені, нервових розладів, а також під час пологів - для зупинки кровотеч та стимулювання скорочень матки. У «Сандоз» Гофманн вивчав можливості розширення потенціалу використання ріжків в медичних цілях, а їх сильний психоактивний ефект виявив абсолютно випадково.

Шлях додому

Все почалося з того, що 16 квітня 1943 року Гофманн приготував порцію препарату, синтезованого ним за п'ять років до цього. Після закінчення маніпуляцій вчений відчув себе дивно: він впав у незвичайний для себе психічний стан, схожий на сон наяву. Гофманн припустив, що в його організм потрапила мікроскопічна доза ЛСД, що залишилася на подушечках пальців. Через три дні, 19 квітня, вчений вирішив провести на собі цілеспрямований експеримент - прийняти 0,25 міліграма препарату. Виходячи з даних про використання алкалоїдів ріжків в медицині, Гофманн вирішив почати з мінімальної дози, здатної, на його думку, привести хоч до якогось ефекту.

Реальний ефект, однак, перевершив всі очікування. Відчувши нездужання, Гофманн відправився велосипедом додому. Протягом наступних кількох годин вчений відчував усілякі галюцинації: кольори природи мінялися, стіни у вітальні розтікалися, а меблі набували людських форм.

Альберт Гофманн про перший прийом ЛСД
«Я був охоплений шаленим страхом збожеволіти. Мене понесло в інший світ, місце і час. Моє тіло здавалося бездушним, неживим, дивним. Я вмирав? Це був перехід на той світ? Іноді я відчував себе поза власним тілом та міг спостерігати за трагічністю свого становища з боку»

Дія препарату було страшною. Оговтавшись, Гофманн доповів про результати свого досвіду керівництву «Сандоз». Вирішивши, що застосування речовини, отриманого Гофманом, може допомогти у вивченні та лікуванні психічних станів і розладів (від алкоголізму та депресії до шизофренії), компанія в 1947 році почала комерційний випуск ЛСД: препарат отримав назву «Деліцід» і поширювався психіатричними лікарнями. Сам Гофманн продовжив дослідження та залучив до дослідів із застосуванням ЛСД працівників своєї лабораторії і студентів.

Застосування ЛСД для лікування психічних розладів набуло значного поширення в 50-х роках. Цей метод лікування називали «психоделічною психотерапією», а провідним центром з його використання стала психіатрична лікарня «Повік» у британському графстві Вустершир. Один з лікарів установи Рональд Сендісон зацікавився ЛСД після зустрічі з Альбертом Гофманом у 1952 році. Розповівши керівництву лікарні про ефективність лікування клінічної депресії та навіть шизофренії за рахунок «звільнення свідомості» під дією препарату, Сендісон наполіг на введенні в лікарні психоделічної психотерапії. Перше дослідження було проведене у тому ж році: виявилося, що пацієнти з депресією після прийому ЛСД швидше і краще звертаються до своїх потаємних (і навіть пригнічених) спогадів, що значно полегшує їх спілкування з психотерапевтом і, як наслідок, - підвищує ефективність лікування.

Поставки «Деліціду» для широкого застосування в клінічних дослідженнях почалися через шість років; під керівництвом Сендісона дослідження проводилися аж до 1966 року, коли через поширення ЛСД за межами клінік, серед людей, які брали його в рекреаційних цілях, виробництво та обіг препарату (навіть в медичних цілях) заборонили в США і ряді інших країн. Всього через психоделічну психотерапію під керівництвом Сендісона пройшли понад шістсот пацієнтів.

Увімкнись, налаштуйся, випадай

Не можна сказати, що заборона на виробництво і розповсюдження ЛСД повністю зупинила його оборот. Була середина 60-х: час розкріпачення, свободи і творчості: численні твори мистецтва - від пісень і картин до творів архітектури та книг - були натхненні психоделічними подорожами свідомості. Експериментували з ЛСД і вчені, зрозуміло, вже поза стінами психіатричних лікарень.

Однією з ключових фігур в дослідженнях, пов'язаних з ЛСД, став лектор Гарвардського університету, психолог Тімоті Лірі. Він приступив до експериментів з психоделічними речовинами ще на початку 60-х, до заборони на їх використання. Лірі довгий час вивчав вплив на психічний стан людей псилоцибіна - алкалоїда і психоделіка, що міститься в деяких видах так званих галюциногенних грибів. Лірі та його студенти нерідко ставили досліди на собі, що призводило до конфліктів з етичною комісією і керівництвом університету.

Один з найвідоміших експериментів під керівництвом Лірі в 1962 році провів його студент, психіатр Уолтер Панк - він вивчав вплив псилоцибіна на гарвардських студентів-богословів. Панка, зокрема, цікавило, чи зможуть глибоко віруючі люди пережити момент божественного одкровення. Експеримент був плацебо-контрольованим, а при опитуванні, проведеному через кілька років після експерименту, його учасники оцінювали отриманий ними досвід як одну з «найвищих точок» свого духовного життя.

Після знайомства Лірі з ЛСД він почав використовувати в своїх експериментах і його. Вчений був переконаний, що психологічні ефекти застосування психоделіка здатні змінити поведінку людей, наприклад позбавити злочинців від тяги до насильства. Протести з боку університетського керівництва наростали: студенти, які не потрапили до Лірі добровольцями, дізнавшись про ефекти ЛСД від своїх знайомих, почали приймати його в рекреаційних цілях (а це не схвалювалося ще до офіційних заборон). Лірі та один з його колег були звільнені в 1963 році.

Але це не зупинило вченого: Лірі продовжив свої експерименти і без офіційної афіліації. Він активно пропагував прийом психоделіків, чим привертав увагу не тільки численних хіпі, але і спецслужб. У 1970 році його засудили за зберігання марихуани на 38 років. Втім, Лірі провів у в'язниці недовгий термін - він втік та перебрався до Швейцарії, а потім відправився до Афганістану, де в 1972 році його спіймали та повернули в американську в'язницю. За чотири роки вийшов з неї вже на законних підставах.

Без відсічі

Застосуванням ЛСД цікавилися й урядові організації. Сумнозвісний секретний проєкт ЦРУ MK-ULTRA був присвячений пошуку ефективних засобів маніпуляції масовою свідомістю: протягом майже 20 років, з початку 50-х до кінця 60-х років минулого століття, спецслужби вивчали всілякі способи контролю над людським розумом. Більша частина досліджень проходила під керівництвом американського психіатра Дональда Камерона в Університеті Макгілла у Квебеку, в Канаді. Серед всіх наркотиків, які використовувались в експериментах, ЛСД привертав увагу ЦРУ найбільше: керівникам спецслужби, в першу чергу, хотілося знати, чи можна за допомогою цієї речовини розкривати радянських агентів і чи можуть совєти, в свою чергу, робити те ж саме з американськими розвідниками .

Всі дослідження проводилися в суворій секретності, тому залучення добровольців зі сторони не розглядалося. Під контролем MK-ULTRA ЛСД приймали пацієнти психіатричних лікарень, наркомани та злочинці - ті, хто, як висловився один з учасників проєкту, «не можуть дати відсіч». Зрештою проєкт був закритий, і щодо його учасників навіть почалося офіційне розслідування. У пресу, зокрема, потрапили повідомлення про те, що до експериментів нерідко залучали наркозалежних, пропонуючи їм в якості винагороди героїн.

Відомі також випадки, коли об'єктами дослідів ставали співробітники ЦРУ та інших урядових організацій, лікарі та військові, а також звичайні громадяни, при цьому майже завжди це робилося без їх згоди та відому. Найвідоміший приклад - це поява в деяких містах США так званих «будинків безпеки» в ході операції «Опівнічна кульмінація» (Midnight Climax). Ці будинки перебували під контролем агентів ЦРУ і по суті були кублами: завербовані секс-працівниці заманювали в них людей і пропонували їм наркотичні речовини, в тому числі ЛСД. За поведінкою «піддослідних» після прийому наркотиків спостерігали агенти і вчені, які брали участь у проєкті MK-ULTRA; вони перебували за спеціальним одностороннім дзеркалом.

Незважаючи на велику урядову і наукову важливість, експерименти MK-ULTRA багато в чому порушували встановлений ще в кінці 40-х років Нюрнберзький кодекс, який регулює процедуру проведення дослідів за участю людей. Проєкт було офіційно зупинено в 1973 році, а розслідування проведених в його ході експериментів тривало ще кілька років після цього.

ЛСД і мозок

Через широке застосування ЛСД в рекреаційних цілях, а також через суспільний резонанс, викликаний урядовими проєктами, діетіламід лізергінової кислоти давно входить в список заборонених наркотичних засобів. Саме тому його фармакодинаміка, а також вплив на активність головного мозку вивчені не до кінця, хоча перші дані з'явилися завдяки дослідженням самого Гофманна. Дещо, однак, дізнатися вдалося: вчені вивчали кристалічну структуру речовини в комплексі з рецепторами, проводили експерименти на модельних організмах і навіть, отримавши спеціальний дозвіл, давали невеликі дози добровольцям.

ЛСД відносять до структурних аналогів нейромедіатора серотоніна, який грає важливу роль в роботі системи винагороди головного мозку. Потрапляючи в організм, ЛСД впливає на різні пов'язані з G-білком рецептори: дофамінові (відомо, наприклад, що ЛСД виступає агоністом рецептора D2), серотонінові і адренорецептори, що реагують на адреналін і норадреналін. Незважаючи на те, що біохімічні властивості препарату до сих пір не вивчені скільки-небудь докладно, дослідження показують, що головною «мішенню» ЛСД є серотоніновий 5-HT2B-рецептор. Зокрема, у 2017 році саме такий рецепторний вплив ЛСД продемонстрували дві незалежні групи вчених з Швейцарії і США. В ході експериментів з 5-HT2B і гомологічним йому рецептором 5-HT2A вчені виявили, що під впливом ЛСД одна з позаклітинних петель серотонінового рецептора формує «кришку», яка нібито захоплює молекулу речовини в своєму активному центрі. Це змушує речовину безперервно активуватися і тим самим викликає галюцинації.

За рік до цього, в 2016 році, британським вченим вперше вдалося отримати дозвіл на використання ЛСД в плацебо-контрольованому фМРТ-дослідженні. Учасники з активної експериментальної групи взяли 0,75 міліграма речовини. Дані томографії показали, що в головному мозку після прийому ЛСД спостерігається підвищена активація мережі пасивного режиму роботи мозку, а також загальне зниження впорядкованості роботи: разом активувалися ділянки, які зазвичай працюють окремо. Так, синхронно з іншими ділянками активізувалася первинна зорова кора - вчені припустили, що саме цей механізм роботи мозку лежить в основі появи галюцинацій. Примітно, що офіційні організації відмовилися надавати дослідникам гроші на проведення експерименту: суму (близько 25 тисяч фунтів) зібрали завдяки запуску громадської краудфандингової кампанії.

Можна сказати, що в останні роки інтерес до досліджень психічних ефектів ЛСД зростає. Вперше з середини минулого століття вчені вивчають його вплив, наприклад, на вимву та емоції, позбавляючи учасників страху. Проте, до вивчення феномена людської свідомості (а саме вона є головним «об'єктом» впливу ЛСД) вчені ще тільки наближаються. Швидше за все, експерименти з ЛСД будуть проводитися і далі: зрозуміло, тільки легально і за згодою учасників.

Автор: Єлизавета Івтушок
Оригінал статті: https://nplus1.ru/material/2018/04/19/bicycle-day

Підтримати роботу над каналом https://t.me/the_old_chest та переклад нових статей:

ПриватБанк 4149499115324749
або
Моно 5375414122384471

Потім Гловер зрозумів, що на вечірці звучала музика, яку поцупили з заводу. Він був здивований. Посадові інструкції вимагали від співробітників підписувати угоду про «нетерпимість до розкрадань». Він знав, що менеджери були стурбовані витоками продукції. Він навіть чув, що когось із робітників ловили і заарештовували. Але диски продовжували витікати. Так Гловер дізнався про чорний ринок піратських записів.

Завод розташувався на сотні акрів землі, серед лісів. Робота йшла цілодобово, в три зміни. Нові альбоми потрапляли в магазини по вівторках, але спершу їх потрібно було надрукувати, упакувати і доставити. У гарячий день фабрика друкувала чверть мільйона CD.

Одного з колег Гловера звали Тоні Докер, він теж був тимчасовим працівником. Вони працювали по сусідству і отримували 10 доларів на годину. Скоро вони здружилися. Вони жили в одному містечку, тому Гловер став підвозити Докера на роботу. Вони слухали одну музику. Вони отримували однакову зарплату. Що важливіше, вони обидва були захоплені комп'ютерами, що було незвично для двох представників робітничого класу з Кароліни початку 90-х - типовий житель їхнього містечка швидше володів рушницею, ніж PC. Батько Гловера був механіком, а дід ремонтував телевізори. У 1989-му, коли Гловеру було 15, йому купили перший комп'ютер з чорно-білим монітором вартістю 2 300 доларів. Знайомство Гловера з технікою привело до того, що він почав заробляти гроші, усуваючи проблеми з комп'ютерами друзів і сусідів.

До появи на тій вечірці він вже почав знайомство з культурою Інтернету, яка тоді тільки народжувалась. Він навіть купив пристрій для пропалювання CD, один з перших, доступних приватним користувачам. Він обійшовся у шість сотень. Так він почав записувати збірки з музикою і продавати їх друзям. Створення однієї копії займало 40 хвилин. Бізнес йшов повільно.

Гловер задумався про те, щоб продавати CD з заводу. Він знав кілька співробітників, які їх виносили. Альбом популярного артиста, нарізаний на болванку до офіційного виходу міг принести хороші гроші (і насправді, боси звукозапису розглядали це як ключовий бізнес-ризик)

Але репертуар PolyGram був не такий гарний. У них були сильні позиції серед дорослої аудиторії. Але у людей, які купували піратські CD з багажника, Брайан Адамс і Шеріл Кроу попитом не користувалися. Їм був потрібен Jay Z, але фабрика його не випускала.

До 1996-го Гловер отримав постійну роботу на фабриці: підвищилася зарплата, з'явилися пільги і можливість працювати понад норму за додаткові гроші. Він почав виходити на подвійні зміни, використовуючи будь-яку можливість для цього. Ці гроші пішли на нові придбання. Восени 1996-го компанія Hughes Network Systems першою почала надавати доступ до супутника широкосмугового інтернету. Гловер і Докер негайно стали її клієнтами. Сервіс дозволяв завантажувати файли на швидкості в сім разів вище, ніж у кращого диалаап модему.

Незабаром Гловер усвідомив, що основний двіж відбувається в чатах. Вони з Докером стали свого роду залежними: навіть провівши цілий день разом на роботі, після роботи вони нерідко ще зависали кілька годин в чаті. Гловер не подорожував і рідко виїжджав за межі найближчих штатів. Але спілкування в чатах давало йому можливість комунікувати з людьми з усього світу.

А ще він міг ділитися файлами.

В інтернеті нелегально поширювані медіа-файли отримали назву warez (від software). Вони поширювалися субкультурою, яка з'явилася ще в 80-х і носила назву Warez Scene. Сцена складалася з груп людей, які змагалися один з одним в тому, хто перший викладе новий матеріал. Програми часто з'являлися там у той же день, що і в магазинах. Іноді виходило хакнути сервери компанії або вдатися до допомоги її співробітників - і тоді піратський софт з'являвся в мережі ще до офіційного релізу. Здатність регулярно здобувати новинки до релізу давала відчуття приналежності до «еліти» цифрового піратства.

В середині 90-х Сцена перейшла від поширення софта до журналів, порнографії, фотографій і навіть шрифтів. У 1996 році учасник Сцени з ніком NetFraCk створив нову групу, першу в світі, яка спеціалізувалася на MP3-піратстві - Compress 'Da Audio або просто CDA. Вона використовувала новий на той час стандарт MP3, який дозволяв стискати музичні файли більш ніж на 90 відсотків. 10 серпня 1996 CDA виклала перший піратський MP3: Metallica «Until It Sleeps». Кілька тижнів потому численні конкуруючі групи вже викладали тисячі піратських пісень.

Перший візит Гловера в канал чату для MP3-трейдингу трапився досить скоро. Він ще не знав, що це таке і хто робить файли. Він просто скачав софт для MP3-плеєра і став шукати доступні файли. За кілька хвилин у нього на жорсткому диску вже була невелика музична добірка..

На роботі Гловер робив диски для масового споживання. Удома він витратив більше двох тисяч доларів на пристрої для запису CD та інше обладнання, щоб випускати їх індивідуально. Його кошти для існування залежали від попиту на цей продукт. Але Гловер мав задуматися: якщо в MP3 Тупак звучить не гірше, і якщо Тупак може далі розповсюджуватимуться безкоштовно через інтернет, в чому тоді сенс компакт-дисків?

У 1998 році компанія Seagram Company анонсувала покупку PolyGram у Philips і її злиття з Universal Music Group. В угоду входив і завод Кінгс Маунтін. Працівники нервували, але менеджмент сказав їм не хвилюватися: фабрику не закривали, її розширювали. Музична індустрія насолоджувалася періодом безпрецедентної прибутковості, роблячи націнку більше 14 доларів на одному CD, виробництво якого коштувало менше двох доларів. Керівники Universal вважали, що так буде і надалі. В аналітичному документі, який вони підготували для придбання PolyGram, вони не згадували MP3 в числі потенційних загроз для свого бізнесу.

Заводські лінії були вдосконалені, щоб випускати півмільйона компакт-дисків щодня. Це означало більше змін, більше переробок, більше музики. Universal, фактично, контролював ринок репу. Jay Z, Eminem, Dr. Dre, Cash Money - Гловер власноруч пакував їх альбоми.

Через шість місяців після злиття, Шон Фаннінг представив розроблену ним публічну файлообмінну платформу, яку він назвав Napster. Фаннінг проводив час в тих же самих чатах, що і Гловер з Докером, але йому здавалися вкрай недосконалим існуючі там способи передачі контенту. Створений ним Napster дозволяв користувачам обмінюватися файлами безпосередньо. Протягом року його користувачами стали 10 мільйонів чоловік.

До появи Napster витік альбомів міг наносити тільки локальної шкоди. Тепер же настала катастрофа. Universal звик випускати альбоми з потужним промоушном і дорогим маркетингом. Доступність музики в інтернеті до релізу перекреслювала ці зусилля і змушувала артиста відчувати себе обдуреним.

Ще до появи Napster фабрика почала вводити новий режим по боротьбі з витоками. Стів Ван Бюрен, який керував безпекою на фабриці, вимагав посилити захисні заходи і ввів систему випадкових перевірок. Коли робочий виходив з заводу, він проводив магнітною карткою, запалювалася зелена лампочка і ворота на прохідній відкривалися. Але іноді спалахувала червона - це означало, що охоронець мав обшукати його і упевнитися, що той не виносить диски.

Так Ван Бюрен зумів зловити кілька крадіїв, які продавали диски на чорному ринку. До керівництва дійшла інформація про вечірки, де співробітники ставлять невидані пісні. Ван Бюрен зажадав влаштувати тест на детекторі брехні. Співробітники, які не пройшли його, були звільнені. Але навіть після цього контакти Гловера на заводі могли стабільно діставати альбоми. Один його колега виніс цілий шпиль з 300 дисками на ньому і продавав їх по 5 баксів за штуку.

До того моменту у Гловера було вже 7 пристроїв для запису CD. Він міг виробляти 30 копій на годину, що робило піратство більш вигідним. Ігри для PlayStation, програми, MP3 - він брався за все, що могло бути нарізано на диск і продано за кілька доларів. Він спеціалізувався на фільмах, які коштували 5 доларів кожен.

Гловер і раніше вважав, що продавати диски з заводу досить ризиковано. Проте, він сам насолоджувався найактуальнішою музикою, а робочі-крадії знали його як надійного покупця. На роботі він був на хорошому рахунку, за її межами ж у нього була крутіша репутація: у нього був японський гоночний мотоцикл і кілька пістолетів. На його передпліччі красувалося тату - Грим Ріпер, який веде пітбуля на ланцюгу.

На контрасті, його колега Докер був людиною релігійною і занадто правильним, щоб мати справу з крадіями. Але він теж торгував піратськими дисками та добував у Гловера вкрадені CD з фабрики. Крім того Докер знаходив в інтернеті контент, до якого Гловер дістатися не міг: фільми, яких ще немає в кінотеатрах, ігри, які повинні потрапити у продаж тільки через місяці.

Гловер вимінював їх у Докера на компакт-диски з фабрики. Але в якийсь момент його стала обтяжувати роль кур'єра у Докера. Одного вечора Докер запросив Гловера додому і долучив його до таємного світу піратського інтернету. Протягом останнього року він завантажував вкрадений контент, який Гловер приносив йому, в закриту мережу. Докер приєднався до однієї з елітних груп Сцени - Rabid Neurosis, або просто RNS.

Замість того, щоб піратити окремі пісні, RNS піратів цілі альбоми. Стояло завдання діставати їх до дати релізу, а засобом для його досягнення вибрали інфільтрацію всередину структури мейджор-лейблів.

Лідер RNS називав себе Калі. Він годинами збирав корпоративну інформацію, яка допомогла б йому зрозуміти, де і які диски будуть зроблені. Завдяки цій інформації, за вісім років його «кроти» зуміли проникнути всередину ланцюжка кожного мейджор-лейблу. Докер був його першою цінною знахідкою.

Згідно з документами суду, Докер зустрічався з декількома учасниками RNS в чаті. Так він дізнався про потреби групи в предрелізний витоках. Докер приєднався до групи і став одним з найцінніших її постачальників. Але коли його сімейне життя почало вступати в протиріччя з його захопленням, він запропонував на своє місце Гловера.

Гловер коливався: навіщо йому це потрібно?

Він дізнався, що Калі контролював секретні сайти, які формували хребет Сцени. Надшвидкі сервери містили кращий піратський медіа-контент. Сервери були надійно захищені, а підключитися до них можна було тільки з попередньо схваленої інтернет-адреси. Сцена охороняла свій контент так само ревно, як Universal - а то і сильніше.

Якби Гловер погодився завантажувати вкрадені CD в мережу Калі, він отримав би доступ до цих серверів і ніколи більше не платив би за фільми, музику, ігри. Він міг би слухати новий альбом Outkast за тижні до релізу. Він міг грати в Madden NFL на PlayStation за місяць до того, як гра з'явилася в магазинах. І він міг дивитися ті фільми, які Докер здобував раніше нього, перемагаючи тим самим в їх особистому змаганні.

Докер організував зустріч в чаті для Гловера і Калі, і ці двоє обмінялися мобільними телефонами. Під час першої розмови Гловер в основному слухав. Калі говорив жваво, а в його промові поєднувалися гіківський жаргон, каліфорнійська розслабленість і сленг, запозичений з весткост-репу.

Вони з Гловером обговорили деталі партнерства. Калі мав відстежувати дати релізів майбутніх альбомів і говорити Гловеру, які з них йому цікаві. Гловер повинен був купувати їх у заводських крадіїв. Потім він повинен був оцифровувати їх і, використовуючи захищені канали, посилати Калі. Той оформляв їх за існуючими на Сцені правилам і заливав на сервери.

Гловеру сподобалася ця ідея. Але щоб задовольнити запити Калі, потрібно було отримувати альбоми з заводу набагато частіше - 3-4 рази в тиждень. Це було складніше. Крім випадкових обшуків співробітників, були введені й інші запобіжні заходи. Побудували паркан навколо парковки. Запасні виходи обладнали сигналізацією. На заводі заборонили лептопи, а також стерео, плеєри, бумбокси і взагалі все, куди можна вставити компакт-диск. Вихід топових релізів супроводжували і зовсім безпрецедентні заходи. Релізи на кшталт «The Eminem Show» привозили на завод в лімузині з тонованими стеклами, а кур'єр, який віз зі студії майстер-диск в валізці, не мав права спускати з нього очей. Коли випускали такі альбоми, Ван Бюрен вимагав перевіряти на виході кожного робітника.

Машини, на яких друкували CD, мали цифрове управління і виробляли захищені від помилок компакт-диски. На упаковці диска містився штрих-код, який можна було відсканувати. Менеджмент заводу формував звіт, що відслідковує кожен CD, який був виготовлений і відправлений в магазини - і будь-яка невідповідність була б поміченою. Завод міг випускати до півмільйона дисків в день, але він міг і відслідковувати рух своєї продукції аж до окремо взятого диска.

Працівники "Гловера", що працювали на пакувальній лінії, проте, мали можливість вкрасти потрібний компакт-диск. Цього не можна було зробити після, коли готовий диск йшов від них і на нього наносився штрих-код. Це не можна було зробити до, адже доступ до продукту був обмежений до нуля.

Головною перевагою компакт-диска перед MP3 було задоволення від фізичного володіння. Universal насправді торгував упаковкою. Оформлення альбомів ставало все більш вражаючим. Диски робили то золотими, то флуоресцентними. Буклети до альбомів ставали товстими як міні-книжка і друкувалися на папері високої якості. Якщо у виробництві диска брак був неможливий, то у виробництві упаковки це траплялося. Тому правила передбачали випуск певного відсотка запасних дисків для кожної партії.

В кінці кожної зміни зайві диски викидалися в контейнер для сміття. Потім вміст контейнера відправляли в грайндер, де диски фізично знищувалися. За роки Гловер знищив сотні дисків в ідеальному стані. І він знав, що грайндер не веде ніякого обліку кількості знищених копій. Якщо замість 24 дисків знищити 23, то ніхто з керівництва про це б не дізнався.

Тому на шляху від конвеєра до грайндеру робітник міг стягнути свою хірургічну рукавичку, поки утримував диск. Він міг обернути її навколо диска, зав'язати і заховати, поки знищуються всі інші. В кінці зміни він міг повернутися і забрати диск. Залишалося вирішити проблему сек'юріті.

Але і тут були варіанти. Один з них задіяв пряжки ременів. У маленьких містечках Північної Кароліни існувала своя пізнавана мода. Багато чоловіків на фабриці носили ремені з овальними пряжками із зображенням зоряно-смугастого прапора. Або з пряжками, на яких фальшивими діамантами було викладено слово «boss». Або ковбойські пряжки із зображенням голови бика. Пряжки завжди змушували рамку металошукача дзвеніти, але охорона не змушувала знімати їх.

Сховай диск в рукавичку, заховай рукавичку в верстат, забери її та засунь собі під ремінь, затягни його так туго, щоб заболів сечовий міхур; переконайся, що величезна пряжка ременя прикриває диск; зхрести пальці, коли йдеш до турнікету, а, коли рамка задзвенить, спробуй переконливо здивуватися цьому.

З 2001 року Гловер був світовим лідером по зливу альбомів до їх релізу. Але він ніколи не виносив їх самостійно. Замість цього він створив мережу з низькооплачуваних тимчасових співробітників, натомість пропонуючи готівку або фільми. Обмін відбувався десь на заправці подалі від фабрики. Крім того, Гловер отримав підвищення, що дозволило йому самому планувати зміни на конвеєрній стрічці. Якщо топ-реліз друкувався на заводі, він мав можливість зробити так, щоб в цей час на складальній стрічці стояла його людина. Тепер Гловер отримував найгарячіші альбоми року на тижні раніше за всіх інших. Він оцифровував їх і відправляв Калі. Раз в тиждень ці двоє зідзвонювалися і обговорювали графік наступних витоків.

Гловер не займався подальшим поширенням записів. На відміну від інших учасників Сцени, він не брав участі в дискусіях про технічні параметри, бітрейт та інше. Він слухав компакт-диски, але часто йому ставало нудно вже після пари прослуховувань. Тоді диск вирушав у чорну спортивну сумку в шафі його спальні.

До 2002-го ця сумка містила понад п'ять сотень дисків, включаючи практично кожен важливий реліз, виданий на заводі в Кінгс Маунтін. Гловер злив Lil Wayne "500 Degreez" і "Blueprint" Jay Z. Він злив "Rated R" Queens of the Stone Age і 3 Doors Down "Away from the Sun". Він злив Bjork. Він злив Ashanti. Він злив Ja Rule. Він злив Nelly. Він злив Blink-182 "Take Off Your Pants and Jacket".

У Гловера не було доступу до артистів для старшої аудиторії типу Celine Dion і Cher. Але ці альбоми користувалися найменшим попитом для їх аудиторії - аудиторії покоління Емінема. Типовий учасник Сцени був молодою людиною, захопленою комп'ютерами, у віці від 15 до 30. Калі, чиїми улюбленими артистами були Ludacris, Jay Z і Dr. Dre - був у цьому сенсі ідеальним прикладом.

Для Гловера вищим досягненням 2002 року став випадок, коли він домігся витоку альбому "The Eminem Show" за 25 днів до релізу. З серверів Сцени альбом протягом декількох годин проник на файлообмінники "звичайних користувачів". Eminem був змушений прискорити випуск альбому, тому витік все одно не завадив йому стати бестселером цього року.

Кожен реліз Сцени супроводжувався унікальним NFO (від слова "info"), текстовим файлом, яким група-релизер ставила на альбом свою мітку. Таким чином вони хвалилися перед іншими групами, учасниками Сцени, і рекламували себе перед потенційними рекрутами. Найбільш важливою частиною NFO був рядок "rip date", де проставляється дата витоку. Калі оформив багато з них самостійно, піддражнюючи інші групи релізерів. NFO альбому "The Eminem Show" закінчувалося питанням: "Хто ще міг зробити таке?".

Ким був Калі?

Гловер точно не знав, але з часом у нього з'явилося кілька припущень. Його код 818 відносився до регіону Лос-Анджелеса. Жіночий голос, який нерідко звучав на тлі їхніх переговорів, швидше за все, був голосом його матері, з якою той жив. Ще був листок марихуани, що служив офіційною емблемою RNS - Гловер був упевнений, що Калі нерідко бував накуреним. Найсильніше кидався в очі його перебільшений хіп-хоп свег. Він єдиний називав Гловера як "Ді". Більше ніхто.

"Він намагався часто говорити сленгом, - згадував Гловер. - Намагався бути крутим".

Гловеру не дозволяли вступати в контакти з іншими учасниками RNS, навіть з людиною, яка вважалася "ріпінг-координатором" групи. Його нікнейм був RST, його ім'я - Саймон Таї. Він був представником другого покоління китайських іммігрантів, які прибули до Південної Каліфорнії, а в 1997 році відправився в Університет Пенсільванії.

Калі зберігав в секреті саме існування такого джерела як Гловер. При цьому Гловер був близький до самої вершини Сцени. Якщо типовий пірат, що дає хабара співробітникам музичного магазину або зламує софт, мав доступ до трьох-чотирьох секретних сайтів Сцени, то Гловер - відразу до пари десятків.

Згодом Гловер став записувати DVD. Він провів додому кабельний інтернет. Він завантажував з сайтів Сцени всі найпопулярніші фільми останніх років. Розширюючи коло своїх клієнтів, він призначав зустрічі на парковках. В окрузі його знали як movie man. За п'ять доларів у нього можна було купити DVD з "Спайдерменом", який ще кілька тижнів не з'являвся в магазинах.

Розгорнувши торгівлю, Гловер збував 2-3 сотні DVD на тиждень, отримуючи на цьому близько тисячі доларів готівкою. Він знав, що це незаконно, але відчував себе досить захищеним. Всі угоди відбувалися "з рук в руки", нічого не документувалось, він нічого не клав на рахунок в банк. Він продавав тільки продукцію заводу Universal і був упевнений, що ніхто з його клієнтів не знає про Сцену.

Сцена проводила чітку межу між безкоштовним розповсюдженням файлів і їх продажем для отримання прибутку. Сайти Сцени розглядалися як морально виправдана система обміну інформацією. Їх використання для виробництва піратських дисків розцінювалося як серйозне порушення етичних принципів. Що гірше, це могло привернути увагу правоохоронних органів. Калі попереджав, що будь-який, кого запідозрили в торгівлі контентом Сцени, буде вигнаний з групи. Таким чином, для більшості учасників позиція в RNS означала витрату грошей в обмін на гострі відчуття.

Гловер був винятком: він знав, що його не можуть вигнати. Чим більше було реп-релізів на Universal, тим більше він був потрібен Калі.

Файлообмінна система Napster протрималася всього пару років в своєму оригінальному втіленні, але на піку популярності на ній зареєструвалися 70 мільйонів користувачів. За місяць користувачі ширили понад два мільярди файлів. В кінці 1999 асоціація звукозаписної індустрії RIAA подала в суд на Napster, звинувачуючи його в безпрецедентному порушенні копірайту. Napster програв суд, подав апеляцію і знову програв. У 2001 році, підкорившись вимогу суду, компанія припинила роботу свого сервісу.

Але перемога в суді не принесла очікуваних плодів. Користувачі Napster не збиралися відмовлятися від обміну файлами через інтернет і замість того, щоб покірно поплестись в магазини, стали користуватися альтернативними файлообмінними сервісами на зразок Kazaa або Limewire. До 2003 року світові продажі звукозаписних компаній впали на 15 відсотків. І це був тільки початок.

RIAA намагалася цьому протидіяти. Але судові процеси проти peer-to-peer сервісів займали роки. А спроба судити окремих користувачів за порушення копірайту виявилася катастрофою в сенсі піару. Спроба лобіювати посилення законів теж не увінчалася успіхом.

"Політики йдуть на поводу у виборців. А серед виборців набагато більше тих, хто краде музику, ніж тих, хто нею торгує", - резюмував один з топ-менеджерів Universal.

У січні 2003-го Гловер злив офіційний дебют 50 Cent "Get Rich or Die Tryin". Він став найбільш продаваним альбомом року в США. Гловер продовжив альбомами Jay Z, G Unit, Mary J. Blige, Big Tymers і Ludacris, а наступний рік почав з дебютного для Kanye West "The College Dropout". Час витоку розраховувався зі ще більшою ретельністю. Зазвичай вони потрапляли в Інтернет за два тижні до офіційного релізу, коли диски вже починали відправляти в магазини. Трохи пізніше - і конкуруючі групи могли б випередити RNS. Трохи раніше, і диск можна було б відстежити - і слід привів би на фабрику.

Чим більше видатними були досягнення RNS, тим більше уваги проявляли до них правоохоронні органи. У квітні 2004-го ФБР провело спільні з представниками іноземних спецслужб антипіратські рейди в 11 країнах світу, виявивши більше сотні піратів. Тим часом антипіратський підрозділ RIAA було укомплектовано і він націлився на чати Сцени, вивчаючи її мову і продумуючи способи проникнення. Так вони дізналися про існування вкрай впливової групи RNS і поділилися цими даними з ФБР.

Журналісти теж йшли по сліду Сцени.

У грудні 2004 стаття в Rolling Stone Білла Верде познайомила з абревіатурою RNS широку публіку.

"За чотири дні одна група організувала витоки альбомів U2, Eminem і Destiny's Child", розповідав він. Стаття містила слова джерела, близького до Емінема: "У таборі репера вважають, що "Encore" злили на шляху до дистриб'юторів, які доставляли альбом з заводу в мережеві супермаркети".

Інформація не відповідала дійсності. CD пішов не від дистриб'ютора, його злив Гловер. Три дні потому він злив альбом U2 "How to Dismantle an Atomic Bomb" (альбом Destiny's Child "Destiny Fulfilled" прийшов з іншого джерела). Відчуваючи підвищену увагу до себе, Калі почав замітати сліди. Надалі він вирішив позбавити NFO-файли групи від будь-якої інформації, яка могла допомогти їх ідентифікації. Тепер там залишалися тільки дата ріпа і дата офіційного релізу.

Калі розпорядився, щоб RNS-чат перенесли з публічних IRC-серверів на приватний комп'ютер, який знаходиться десь на Гаваях. Всі причетні були проінструктовані вести спілкування виключно за допомогою цього зашифрованого каналу, повністю відмовившись від месенджерів на зразок AOL Instant Messenger. Крім того, Калі заборонив торгувати отриманою нелегальним шляхом інформацією на носіях. Але Гловер слідувати правилам Сцени відмовився. Він продовжував користуватися месенджером, коли йому того хотілося, і зберігав у шафі спортивну сумку набиту дисками, які вже встиг злити в мережу. Музика вже не цікавила його так, як раніше. Та й заробляння заохочувальних очок для своєї групи було не найкращою мотивацією. Все, про що він думав - це сайти Сцени. Чим до більшої кількості таких ресурсів він мав доступ, тим більше злитих фільмів міг отримати, і тим більше DVD з цими фільмами міг продати.

За вдалий тиждень Гловер міг продати близько трьох сотень дисків, що дорівнювало півтора тисячам доларів готівкою. З цього моменту він захотів розширити мережу дистрибуції. Він домовився з трьома барбершопами в Шелбі, в кожен з яких на початку тижня привозив по чотириста дисків на продаж. В кінці тижня він повертався за своєю частиною - з кожної точки на тиждень збирав близько шестисот доларів. Кращий з його продавців заробляв більше, продаючи диски, ніж за стрижку клієнтів. Отримавши уявлення про доходи Гловера, пірати-конкуренти почали зазіхати на його територію. Але у Гловера було ключова перевага. "У мене був доступ до величезного масиву інформації, - говорив він. - Ніхто на вулиці не міг обігнати мене".

Багато хто з кращих покупців Гловера працювали з ним на заводі, і тим, кому він найбільше довіряв, було запропоновано ще більш вигідні умови. Замість того, щоб платити по п'ять баксів за фільм, вони могли купити за двадцять доларів необмежену підписку - і взагалі не потребувати дисків. Гловер на той час організував власний секретний сервер, і, купивши аккаунт на ньому, ти міг качати все, що забажаєш. У розпорядженні були новітні DVD-релізи плюс ігри, музика, ПО і багато іншого. На той момент "відео за запитом" було чимось на зразок технології майбутнього, але для тих, хто був знайомий з Гловером, ця технологія вже стала реальністю.

Гловер став здійснювати екстравагантні покупки. Своїм друзям і членам сім'ї він придбав ігрові консолі і різні подарунки. Він купив новий квадроцикл-позашляховик, а потім - ще один. Купив старий Lincoln Navigator, прокачавши його ксеноновими фарами, новим повітрозабірником і дорогою стереосистемою.

У 2005-му RNS злила в мережу чотири з п'яти найбільш продаваних альбомів в США. Перші дві позиції були за дисками Mariah Carey "The Emancipation of Mimi" і 50 Cent "The Massacre". Гловер злив обидва. Піратські релізи RNS швидко потрапляли на файлообмінники і протягом якихось 48 годин копії вже можна було знайти на айподах усього світу.

До кінця 2006 року Гловер злив у мережу близько двох тисяч CD. Він більше не боявся, що його можуть зловити. Universal продав свій завод з виробництва компакт-дисків, що дозволило компанії спостерігати за крахом ринку фізичних носіїв з безпечної відстані. Незважаючи на контракт, за умовами якого завод продовжував друк дисків для Universal, нові власники перестали інвестувати в контроль за виробництвом. Музиканти, підписані на Universal, постійно скаржилися на витоки альбомів, але на той момент ланцюжок постачання у лейбла був слабким як ніколи.

Незважаючи на приголомшливий успіх RNS, багатьом учасникам групи набридла така діяльність. На момент її створення, в 1996-му, більшість учасників були тінейджерами. Тепер же вони вже давно переросли колишні місця роботи на радіостанціях коледжів або знайшли більш прибуткові шляхи заробітку, ніж музична журналістика, втративши доступу до промо-копій альбомів.

Гловер також замислюватися про відхід зі Сцени. Він почав заливати туди альбоми, коли йому було років 25. Тепер йому 32. Ось уже десять років, як він робив одну і ту ж стрижку і одягав все ті ж футболки з принтами і сині джинси. Але його самосприйняття змінилося. Він вже не пам'ятав, чому йому так подобалися гоночні байки, вже не бачив сенсу в зберіганні вогнепальної зброї. Татуювання, на якій зображена смерть з косою, стало здаватися неймовірно дурним.

Доходи Гловера від продажів DVD стали падати. Відтепер альбоми, які викладалися на Сцені, через лічені секунди після публікації на серверах Сцени, потрапляли в публічний доступ. Навіть ті, хто насилу розбирався, як запустити браузер на комп'ютері, могли зрозуміти, що потрібно робити, щоб завантажити необхідну інформацію. За кілька років дохід Гловера від продажу піратських дисків знизився до пари сотень доларів на тиждень.

Гловер розповів Калі про те, що відчуває. "Ми займаємося цим уже дуже довго, - сказав він під час однієї з телефонних розмов. - Ми ніколи не попадалися. Може, настав час зупинитися?" На його подив, Калі погодився. Незважаючи на те, що охорона заводу значно ослабла, ризики для людей, які незаконно зливають файли в інтернет, зросли. Над цим працювали іноземні правоохоронні органи, ФБР і внутрішні загони по боротьбі з піратством RIAA. Калі добре уявляв, на які кроки поліція готова піти, щоб їх знайти. Багато з тих, кого спіймали в ході рейдів 2004 року, були йому друзями, і він їх відвідував у федеральній в'язниці.

Пізніше, в січні 2007-го, один з серверів RNS загадковим чином зник. Калі наказав згорнути роботу групи. Останнім релізом RNS, випущеним 17 січня 2007-го, став альбом Fall Out Boy "Infinity on High", витік якого відбувся з заводу, де працював Гловер.

Та вже за кілька місяців Гловер знову повернувся до зливання CD з заводу для хлопця, якого він знав за нікнеймом RickOne, лідера реліз-групи OSC. Незважаючи на те, що це давно перестало приносити істотний дохід, прагнення Гловера до безкоштовного медіа-контенту було незламним. "Знання, що я можу грати в нову частину" Madden" за два місяці до надходження її в продаж, було для мене раєм", - розповідав Гловер.

Калі теж не сидів склавши руки. Після закриття RNS він продовжив зливати альбоми, підписуючи релізи якимись вигаданими акронімами, які навіть ветеранів Сцени ставили у глухий кут. Влітку 2007-го він вийшов на зв'язок з Гловером, повідомивши того, що вони повинні злити ще два останні альбоми: нові диски 50 Cent і Kanye West, що виходять в один день. Репери змагалися, хто з них зможе продати більше копій альбому, а їх протистояння стало темою обкладинки Rolling Stone. 50 Cent пообіцяв, що в разі програшу, назавжди піде з музики.

Калі, як ніхто інший знав, що промоушн і дистрибуція обох артистів проходила через Universal. Те, що виглядало як олдскульний хіп-хоп биф, було насправді рекламним трюком, здатним збільшити обсяг продажів. І Калі був рішуче налаштований втрутитися. RNS першими зливали кожен з альбомів цих артистів, тому дістатися до нових дисків 50 Cent і Kanye було чимось на зразок підтримки гарної традиції.

Датою релізу було 11 вересня 2007 року, але альбоми були віддруковані на заводі ще в середині серпня. Гловер отримав до них доступ через свою вже налагоджену незаконну мережу. Незважаючи на ранні витоки, обидва продалися досить добре.

У середу 12 вересня Гловер пішов на роботу о 7 вечора. У нього була подвійна зміна, він закінчив в 7 ранку. Коли він був готовий виходити, колега звернув увагу, що хтось крутиться біля його машини.

У променях світанку Гловер побачив на стоянці трьох чоловіків. Він пішов до машини і дістав з кишені ключі. Чоловіки дивилися на нього і не рухалися. Він натиснув кнопку сигналізації, пролунав звуковий сигнал, вони дістали пістолети і почали вимагати підняти руки.

Вони були з офісу окружного шерифа. Повідомили Гловеру, що ФБР обшукує його будинок; їх відправили затримати його.

Перед входом в будинок снували шестеро агентів ФБР в куленепробивних жилетах. Двері в будинок були вибиті. Агенти виносили техніку, на яку він витратив тисячі доларів. Всередині його чекав спеціальний агент на ім'я Пітер Ву.

Ву, ветеран підрозділу з комп'ютерних злочинів, провів роки в пошуках джерела витоків, які наносили таку шкода музичній індустрії. Ці зусилля в кінці кінців привели його до будинку в невеликому містечку в Північній Кароліні. Йому потрібна була інформація про Калі. Гловер передав ті відомості, що накопичилися у нього за ці роки. Але Ву хотів дізнатися справжнє ім'я Калі. І хоча Гловер говорив з ним по телефону сотні разів, він теж його не знав.

На наступний день Калі сам подзвонив Гловеру. Його голос був нервовим: "Це я. Слухай, думаю, федерали у нас на хвості".

"Ти запізнився, - сказав Гловер. - Вони взяли мене вчора".

"Зрозумів", - відповів Калі. Потім він сказав: "Спасибі" і повісив трубку.

Протягом наступних кількох місяців ФБР провело численні обшуки, заарештувавши RickOne з OSC і декількох учасників RNS. Вони знайшли і людину, яка, на їхню думку, переховувалася за ім'ям Калі, і яка завдала музичній індустрії збитків на десятки мільйонів доларів, перетворивши RNS в найбільш продуману піратську організацію в історії. Його звали Аділ Кассім. 29-річний працівник IT-галузі індо-американського походження, курив траву, слухав реп і жив в передмісті Лос-Анджелеса зі своєю мамою.

У вересні 2009 Гловер прибув до федерального суду в Олександрії, штат Віргінія, і вислухав обвинувачення у "вступі в злочинну змову з метою порушення авторських прав". У суді він вперше побачив Аділа Кассіма. Касим був гладко поголений і коротко пострижений.

Через місяць Гловер визнав себе винним. Це рішення не було простим, але Гловер оцінював свої шанси отримати виправдувальний вердикт як низькі. В обмін на більш м'яке покарання, він погодився дати свідчення проти Кассіма.

ФБР потребував їхньої допомоги; агентство ретельно обшукало будинок Кассіма і досліджувало його лептоп, але вони не знайшли жодної контрафактної музики. Кассім не визнав своєї участі в RNS, хоча два докази свідчили про його зв'язки з групою.

Першим був виявлений у його спальні компакт-диск, на якому було записано резюме Кассіма. У графі "Properties" Microsoft Word автоматично включив ім'я автора документа: Kali. Другим доказом був мобільний телефон Кассіма, де знайшли номер Гловера. Він був записаний в телефоні Кассіма просто як D.

Суд над Кассіма почався в березні 2010 і тривав п'ять днів. Гловер дав свідчення, як і ще ряд учасників RNS, а також агентів ФБР і технічних експертів. У попередні десять років федеральний уряд звинуватив сотні учасників Сцени і виграв майже всі судові процеси.

Але 19 березня 2010 після короткого обговорення присяжні визнали невинність Кассіма.

Після судового розгляду Гловер почав шкодувати як про те, що дав свідчення проти Калі, так і про визнання власної провини. Він задавався питанням, чи була можливість уникнути звинувачення, май він кращий юридичний захист? Він ніколи не знав, яких збитків музикантам коштували витоки альбомів. У ті дні він, здається, навіть не сприймав це як справжній злочин.

У підсумку, Гловер провів три місяці у в'язниці (Тоні Докер також визнав себе винним у вступі в злочинну змову з метою порушення авторських прав, провівши три місяці у в'язниці. Саймону Таї обвинувачення не було пред'явлено).

У своїх директивах для визначення міри покарання адвокати Міністерства юстиції назвали "RNS найбільш всюдисущою та скандально відомою піратською організацією в історії". За 11 років RNS злили понад 20 000 альбомів. Протягом більшої частини цього часу найбільш цінним її співробітником був Гловер - важко було знайти такого хлопця або дівчину віком до тридцяти, на жорстких дисках у яких не було б музики так чи інакше пов'язаної з його діями.

Оригінал статті: https://www.newyorker.com/magazine/2015/04/27/the-man-who-broke-the-music-business

Підтримати роботу над каналом https://t.me/the_old_chest та переклад нових статей:

ПриватБанк 4149499115324749
або
Моно 5375414122384471

Думаєте в Україні ситуація краща? В нас також великий відсоток жителів вірять у таємний "світовий уряд", який хоче досягти золотого мільярду.

Психологи все частіше говорять про те, що конспірологічне мислення обумовлене особливостями роботи нашого мозку. Він від початку влаштований так, що ми схильні довіряти теоріям змови.
Як пише автор книги «Недовірливі уми: чим нас приваблюють теорії змов» Роб Бразертон, «за своєю природою ми всі конспірології».

Недоведені, але незаперечні: ознаки конспірологічної теорії

Щоб зрозуміти, на чому грунтується конспірологічне мислення, потрібно спочатку сформулювати ознаки конспірологічної теорії. А це не так просто, як здається на перший погляд.

Оксфордський словник пропонує таке визначення конспірологічної теорії: «Теорія, згідно з якою подія виникла в результаті змови зацікавлених осіб»; приблизно в такому дусі тлумачать це поняття і багато інших словників. Але це занадто загальне пояснення: адже тисячі злочинів в світі дійсно відбуваються в результаті змови зацікавлених осіб, і ніяка конспірологія тут ні при чому. Розбіжність з загальноприйнятою версією теж нічого не доводить: в кінці кінців, колись офіційно вважалося, що Сонце обертається навколо Землі, але це не робить Галілея і Коперника конспірологам.

Ян-Віллем ван прой і Марк ван Вугт в своїй роботі «Конспірологічні теорії: психологічні механізми» виділяють наступні ознаки теорії змови:

• це завжди робота якоїсь коаліції (якщо людина діє самостійно, це вже не конспірологія);
• цілі змовників умисні та зловісні (підготовка вечірки-сюрпризу - не теорія змови);
• логіка сюжету грунтується на вибудовуванні причинно-наслідкових зв'язків (можливо, неіснуючих) між людьми і подіями;
• задум і дії змовників завжди засекречені (змова, яку офіційно вивели на чисту воду, - вже не конспірологія).
  

Але, крім схожих «особливостей сюжету», у всіх конспірологічних теорій є ще кілька загальних ознак:

1. Теорію змови не можна ні довести, ні спростувати, тому що вона завжди будується на питаннях, які не мають відповідей, на фактах, які «кимось приховані».

Більш того, якщо у теорії немає жодного обґрунтування, це тільки доводить, що змова працює. (Сотні досліджень не підтверджують зв'язок між вакцинами і аутизмом? Значить, прихильники вакцин вміло приховують факти!)
А якщо є докази зворотного - значить, «вони» їх блискуче сфальсифікували! Ті, хто намагається переконати конспірологів, практично безпорадні перед такою логікою.

«... У службовій записці ЦРУ 1967 на тему конспірологічних теорій вбивства Кеннеді відзначається, що при змові вбивство було б організовано зовсім по-іншому: наприклад, жодна розсудлива людина не взяла б Освальда в спільники. Однак для конспірологів той факт, що вбивство виконано недбало, парадоксальним чином доводить, що це була робота фахівців. Завдяки такій замкнутій на собі логіці спроби спростувати теорію змови схожі на спроби прибити желе до стіни».

Роб Бразертон, «Недовірливі уми»

2. Зловмисники, які фігурують в конспірологічних теоріях, всесильні і бездоганні.

Насправді навіть невелику змову досить важко здійснити так, щоб все пройшло в точності як заплановано і її не було розкрито: учасники роблять помилки, сваряться, піддаються емоціям, видають таємницю третім особам. У свідомості ж конспірологів вороги виявляються невразливими: вони бачать майбутнє наперед, завжди згодні один з одним і не допускають жодної похибки. Вони плетуть змови за участю тисяч людей, але жоден з цих людей не помилився і не проговорився. Вони примудряються контролювати уряду, вчених, ЗМІ, правоохоронні органи, щоб ті допомагали їм приховувати правду. Якісь суперлиходії з коміксів, а не люди.

3. Мотив як доказ.

В реальності у людини може бути безліч ворогів, але це не означає, що вона обов'язково помре від їх рук: вона цілком може загинути в безглуздій аварії.
(Зрештою, безліч детективів будуються на тому, що мотив є майже у кожного персонажа, але тільки один з них вбивця.) А ось в теорії змови наявність зацікавлених осіб - цілком собі доказ їхньої причетності (іноді єдиний).

4. Презумпція винуватості.

Конспіролог завжди виступає як обвинувачувач. У нього може не бути ніяких фактів на користь своєї теорії - тільки питання до «офіційної версії». Нехай «підозрювані» самі доведуть, що вони не винні.

Шість когнітивних пасток, які ведуть до конспірологічного мислення

Психологи Майк Вуд і Карен Дуглас провели дослідження: вони запропонували піддослідним три версії смерті Усами бен Ладена. Перша була офіційною (бен Ладен був убитий американськими військовими в 2011 році), а дві інші - конспірологічними. Згідно з однією з них, бен Ладен помер ще за кілька років до цієї операції, згідно з іншою - він все ще живий. Здавалося б, конспірологічні пояснення суперечили один одному і не могли бути вірними одночасно; і тим не менше з'ясувалося, що учасники, схильні довіряти одній теорії змови, довіряли й інший.

В іншому дослідженні Вуд і Дуглас пропонували учасникам оцінити версії загибелі принцеси Діани, і результати повторилися: люди, які допускали, що Діана інсценувала власну смерть, так само охоче вірили, що вона була вбита.

Це доводить, що самі по собі факти і деталі конспірологічних теорій не дуже важливі: вірити чи не вірити людей змушують особливості їх мислення. Які ж?

1. Потреба контролю
Людина за своєю природою схильна вірити, що в її житті є логіка, а її долею щось керує: неважливо, вона сама або якісь зовнішні сили (з якими можна домовитися).

Думка, що наше життя залежить від випадковостей, які неможливо ні передбачити, ні проконтролювати, для нас майже нестерпна.

Як це не дивно, нам хочеться вірити навіть у те, що навколишня дійсність - частина зловісного і хитромудрого плану: врешті, на нього можна якщо не вплинути, то хоча б зрозуміти. Непередбачуваність викликає у нас тривогу; захищаючись від неї, наш мозок вибудовує пояснення, згідно з якими в тому, що відбувається є якась (нехай і жорстока) логіка.

Польський психолог Моніка Гжесяк-Фельдман провела дослідження, щоб з'ясувати, як ситуація підвищеної тривожності впливає на сприйняття людьми конспірологічних теорій. Вона попросила студентів оцінити різні версії «теорії єврейської змови» за 15 хвилин до початку складного іспиту. Ці студенти довіряли їм набагато більше, ніж ті, яких опитали на ту ж тему перед звичайною лекцією.

2. Переоцінка своєї компетентності
Експерименти, в яких людям пропонували спочатку оцінити рівень своїх знань з якогось предмету (від будови побутових приладів до законів фізики), а потім продемонструвати свої знання на практиці, показали: переважна більшість людей схильні сильно переоцінювати свою компетентність. Але цікаво навіть не це, а те, що більшість людей і не підозрюють про свої «сліпі зони», доки їх не поставлять перед фактом. Саме тому в інтернеті так багато «диванних експертів»: наш мозок влаштований таким чином, що десятихвилинний ролик на ютубі легко створює у нас ілюзію наче ми повністю розібралися в предметі.

3. «Випадковості не випадкові»
Ми ще сяк-так здатні назвати збіг збігом, якщо він відбувається з іншими. Але як тільки це стосується нас, стає набагато складніше зберігати здорову критичність і пам'ятати, що послідовність подій не обов'язково означає причинно-наслідковий зв'язок. Якщо людина з'їдає кілька гомеопатичних таблеток, а після цього її застуда проходить, мозок поєднує ці події так, що перше стає причиною другого. А звідси вже півкроку до конспірологічних теорій на кшталт «щеплення викликають аутизм».

4. «Детектор намірів»
По тому, що, як, з яким виразом обличчя людина робить, ми завжди можемо припустити (і найчастіше - вірно), навіщо вона це робить. Взагалі-то, «детектор намірів» - штука досить корисна: без нього ми взагалі не змогли б зрозуміти, що відбувається навколо нас, і будь-які соціальні відносини були б неможливі.

Проблема ж у тому, що цей механізм включається незалежно від нашої свідомості і «домислює» наміри навіть там, де їх немає. У класичному експерименті учасникам показували короткий ролик з рухомими геометричними фігурами: великим трикутником, маленьким трикутним і кружком. Так ось, майже ніхто з піддослідних не побачив у ролику того, що там відбувалося насправді, - спонтанного руху абстрактних фігурок. Всі приписали фігуркам якісь наміри і, виходячи з них, домислили сюжет (хуліган, кривдить малюків; батько-тиран погрожує дружині і синові; мати вичитує діточок, які нашкодили).

Саме так наш «детектор намірів» працює і в звичайному житті (згадайте, скільки разів ви лаялися на техніку, що відмовила у невідповідний момент, хоча точно знали, що вона не може ламатися нам на зло).
Цей пошук в усьому наміру - прямий шлях до теорій змови. Конспірологічні теорії інтуїтивно здаються правдоподібними саме тому, що вони співзвучні нашому «детектору намірів».

5. «Помилка пропорційності»
Наш мозок прагне до того, щоб причина події відповідала масштабам цієї події. Саме тому так важко повірити, що Кеннеді вбив психічно неврівноважений хлопець, який діяв поодинці, а принцеса Діана загинула в звичайному ДТП.

Вчені не раз перевіряли цей механізм на практиці: наприклад, розповіли піддослідним вигадану історію про катастрофу літака з різними кінцівками і попросили вибрати причину того, що сталося із запропонованих варіантів. Згідно з першою версією, пілот успішно посадив літак і всі пасажири залишилися цілі і неушкоджені; в другій - всі трагічно загинули. Ті учасники дослідження, яким розповіли версію з хепі-ендом, охоче вірили, що причиною аварії були технічні неполадки в літаку. Ті, хто почув «трагічну» версію, більше схилялися до того, що це була змова.

6. «Упередженість підтвердження»
Нам здається (або, принаймні, нам приємно так думати), що ми робимо висновки на основі неупередженої оцінки фактів. Насправді все дуже часто відбувається навпаки: ми починаємо вірити в якусь ідею, а вже потім наш мозок підганяє під неї факти і докази. Саме підганяє, а не неупереджено аналізує.

Більш того, ми зводимо навколо себе справжню стіну для захисту своїх переконань: намагаємося спілкуватися з тими людьми і читати ті сайти, які з нами на одній хвилі. Але і це не все: будь-який нейтральний факт або новину ми трактуємо на користь своєї ідеї.
Психолог Скотт Плаус провів експеримент: учасникам, половина з яких дотримувалася концепції ядерного стримування, а інша половина була за ядерне роззброєння, дали прочитати одну і ту ж історію. У 1979 році через помилки комп'ютера США отримали сигнал, що СРСР завдав ядерного удару по їх території; але незабаром стало ясно, що тривога помилкова, і паніка швидко припинилася. Кожна з двох груп трактувала цю історію як аргумент на користь саме їх точки зору: прихильники роззброєння вважають її доказом небезпечної уразливості системи, а їх опоненти стверджували, що система таким чином успішно пройшла тест на безпеку. Або взяти хоча б прихильників і противників носіння зброї: для одних масові розстріли в школах стають ще одним свідченням того, що зброю потрібно носити ще більшій кількості людей, щоб в разі чого мати можливість себе захистити; для інших - що її треба заборонити.

Кожна з цих шести пасток - не відхилення і не ознака дурості, а особливість роботи нашого мозку. Але знання їх допоможе нам критично оцінювати наші переконання, розуміти, чому ми думаємо так, як думаємо, і балансувати між сліпою довірою «офіційним версіям» і пошуком змов.

Оригінал статті: https://knife.media/conspiracy-dellusion/

Автор: Світлана Ворошилова

Підтримати роботу над каналом https://t.me/the_old_chest та переклад нових статей:
ПриватБанк 4149499115324749
або
Моно 5375414122384471

До винайдення паперу в різних країнах використовували мох, траву, гальку, черепки глиняного посуду, шматки тканини, бамбукові палички і навіть кукурудзяні качани. А з появою масового друку люди стали використовувати прочитані газети.

Перший туалетний папір для продажу з'явилася тільки в 1857 році в США, але його винахідник так і не досяг комерційного успіху.

Одними з перших успішних підприємців у цій сфері стали брати Скотт: вони придумали паперові рушники, закрутили папір у рулони і понад півстоліття лишалися лідерами індустрії. Але в 90-х компанію поглинув більший конкурент.

Про те, як Scott Paper Company вдалося заробити мільярди на колись «постидному» товарі і чому компанії більше немає читайте нижче.

Джозеф Гаєтті - винахідник туалетного паперу, який не досяг успіху

У 1857 році в Нью-Йорку винахідник Джозеф Гаєтті (Joseph Gayetty) став продавати «медичний папір». Це були нарізані на квадрати аркуші паперу, упаковані по 1000 штук. Папір робили з манільської коноплі та просочували соком алое - завдяки цьому вона була м'якшою, ніж використовувані на той час газети або каталоги.

Упаковка паперу виглядала у ванній кімнаті охайніше, ніж прочитана газета. 1000 аркушів паперу коштували $ 1 (близько $ 30 за курсом 2020 року).

Гаєтті так пишався своїм винаходом, що на кожному аркуші ставив водяну мітку зі своїм ім'ям. Гаєтті продавав папір як засіб від геморою і вважав свій винахід «найбільшою необхідністю століття». А газети, якими користувалися на той час замість туалетного паперу, назвав небезпечними для здоров'я - через чорнила, які провокують геморой.

За такі заяви Гаєтті піддався нападкам: медичні журнали і спільноти медиків називали його шарлатаном.

Але прості американці не поділяли захоплення Гаєтті. Вони звикли використовувати у якості туалетного паперу безкоштовні каталоги, які приходили поштою, і не готові були витрачати гроші на спеціальний папір. До того ж люди соромилися відкрито купувати товар для інтимних потреб.

30 листопада 1891 року проти Гаєтті почався судовий процес. Гаєтті продав право на використання свого імені за $ 25 компанії B.T. Hoogland's Sons, яка торгувала туалетним папером. А пізніше передав це ж право компанії Diamond Mills Paper Company - що не сподобалося новому власнику бренду.

У 1900 році суд заборонив компанії Гаєтті використовувати його ім'я на будь-яких паперових етикетках.

Незважаючи на комерційну катастрофу і неможливість використовувати власне ім'я, Гаєтті залишився в історії як винахідник туалетного паперу. А компанія B.T. Hoogland's Sons вказувала ім'я Гаєтті в рекламі туалетного паперу і ставила водяні знаки з його ім'ям аж до 1920-х років.

Scott Paper Company: компанія, яка перетворила туалетний папір на прибутковий бізнес

В кінці XIX століття в будинках з'явилася сантехніка та унітази зі зливом і, як наслідок, - туалетний папір. І хоча Гаєтті як винахідник паперу не мав успіху, його винахід не залишився без уваги.

Майбутній президент компанії з виробництва туалетного паперу Ірвін Скотт народився в Грінфілді. У 21 рік він почав бізнес зі своїми братами Томасом і Кларенсом під фірмовим найменуванням Seymour Scott & Bro. Брати продавали пакети і обгортковий папір з візка на вулицях Філадельфії.

Пізніше один з братів пішов у видавничий бізнес, а Ірвін і Кларенс продовжили паперовий. Восени 1879 року в Філадельфії брати заснували компанію Scott Paper Company. У Ірвіна було $ 300, ще $ 2000. він позичив у свого тестя - ці гроші пішли на початковий капітал компанії. Ірвін став її першим президентом.

У 1890 році брати Ірвін і Кларенс Скотти зробили революцію в сфері туалетного паперу - почали продавати папір в рулонах. До цього папір продавали в незвичному для сучасності вигляді - нарізаними листами, більше схожим на серветки.

І хоча придумав і запатентував туалетний папір в рулонах винахідник Сет Уїллер, Скотти першими почали її масово виробляти.

У одному рулоні було 1000 білих перфорованих листів. У той час рулон з 1000 аркушів продавався за $ 0,1.

Брати почали виробництво туалетного паперу, але не хотіли продавати його під своїм ім'ям. Їм було соромно займаютись таким бізнесом.

Тема була настільки табуйована, що американці соромилися говорити про туалетний папір. Тому Scott Paper Company продавала папір приватним дилерам, а ті перепродували її під різними торговими марками - їх було близько 2000.

Таку тактику брати використовували до 1902 року. Згодом продукт став популярним, що зробило його прийнятним в очах громадськості.

У 1902 році компанія придбала права на товарний знак Waldorf. Так з'явився перший фірмовий продукт компанії. І тільки до 1903 року компанія стала виробляти туалетний папір під власним ім'ям - з маркуванням Scott Tissue.

Пізніше до компанії приєднався син Ірвіна - Артур Хойт Скотт - його ідеї поклали початок успіху компанії. Так, в 1907 році компанія стала випускати паперові рушники.

Ідею винаходу приписують Артуру: він почув історію шкільної вчительки з Філадельфії, яка нарікала на те, що учні використовують одну й ту ж хустку під час хвороби, хоча це негігієнічно. Замість хустки з тканини вона давала своїм учням шматочки паперу.

Як писав Артур в заявці на патент, його метою було створення дешевого рушника, який можна використовувати один раз і без жалю викинути. Так компанія Скоттів почала виробляти паперові рушники під брендами ScotTowels, ScotTissue Towels і іншими.

Артур вивів два правила успіху, яким слідувала компанія. Перше - це стратегія спеціалізації: не гнатися за кількістю, а виробляти кілька різних товарів, і зробити упор на якість. Це допомогло компанії стати лідером на ринку.

У 1910 році журнал Time писав, що шість брендів компанії Скоттів забезпечували 80% продажів всієї індустрії, які в сумі становили понад $ 726 тисяч.

А друге правило - реклама.

Бізнес і цифри: 1914-1960 як «золоті роки» Скоттів

Попит на туалетний папір і паперові рушники ріс. У 1914 році продажі двох продуктів під брендом Scott, рушників ScotTissue і туалетного паперу ScotTissue, склали приблизно $ 344 тисячі, до наступного року продажі виросли до $ 367 тисяч.

У 1915 році компанія стала публічною і випустила акції на Нью-Йоркській біржі.

Акция Scott Paper Company, 1961: https://ghostsofwallstreet.com/products/scott-paper-company

На початку 1920-х років компанія найняла інженерів для модернізації технології виробництва паперу і впровадила нові верстати на заводі - так Scott Paper Company стала найбільшим і найбільш технологічно просунутим виробником туалетного паперу в світі.

З 1927 року брати почали купувати заводи, техніку і лісові угіддя: вони вважали, що для розвитку компанії потрібно отримати контроль над джерелами сировини. У 1927 році вони купили целюлозний завод і лісові угіддя в Канаді.

Оскільки потреба в туалетному папері стала постійною, бізнес братів ріс і розвивався. Навіть під час Великої депресії компанія не звільнила жодного робітника. Завод з виробництва паперу в 1930 році працював на повну потужність, а продажі були як ніколи високі і досягли $ 13 млн.

Під час Другої світової війни Scott Paper Company продовжувала процвітати - економічний спад не торкнувся споживання туалетного паперу. До 1950-х років історії про людей, що запасають туалетний папір, стали звичайним явищем: деякі навіть купували повні ящики по 100 рулонів.

Компанія продовжувала скуповувати заводи і лісові угіддя: в 1940-х і 1950-х роках Скотти придбали заводи в Форт Едвард, Марінетті і Оконто-Фолс. Scott Paper Company об'єдналася з Southview Pulp Company і Hollingsworth & Whitney Company, які надали лісові угіддя, лісопилки і підприємства з виробництва целюлози і паперу.

Протягом 1950-х років паперові серветки Scott's Scottie і серветки Scotkins домінували на ринку паперових виробів для дому. Конкуренція була незначною: в 1955 році Scott Paper Company займала 38% ринку виробництва туалетного паперу, а її найближчий конкурент - 11%.

До 1950 року істотно розширився асортимент продукції Scott Paper Company: компанія продавала рушники ScotTowels, туалетний папір Soft-Weve та ScotTissue, серветки для обличчя Scotties і для протирання лобового скла Scott.

В кінці 1950-х років Scott Paper Company очолювала паперову промисловість США незважаючи на те, що в період з 1955 по 1961 рік компанія представила тільки два нових продукти - поліетиленову плівку і гігієнічні прокладки.

У 1959 році продажі товарів марки Scott перевищили $ 200 млн - ця сума зростала більш ніж на $ 100 млн наступні 10, а потім і 15 років.

Поява конкурентів: Скотти проти P&G

Монополія Scott Paper Company на ринку паперової продукції для дому почала слабшати з появою Procter & Gamble.

Procter & Gamble активно просувала серветки для обличчя Charmin's Puffs і туалетний папір White Cloud на своєму традиційному ринку в північних і центральних штатах. До 1961 року ці бренди почали витісняти продукцію Scott Paper Company у цьому регіоні.

Проте в 1961 році Scott Paper Company залишалася найприбутковішою паперовою компанією в США і успіх Procter & Gamble в регіонах її не сильно турбував. А в 1964 році компанія досягла історичного максимуму за перший квартал: чистий прибуток склав $ 9,3 млн при загальному обсязі продажів в $ 94, 6 млн.

До 1966 року у Scott Paper Company було вже п'ять конкурентів, основний - Procter & Gamble. Крім того, мережі супермаркетів почали продавати недорогі серветки і туалетний папір приватних марок. Компанія відповіла конкурентам тим, що випустила туалетний папір різних кольорів.

Поява і розвиток паперової тканини привела до появи перших одноразових підгузників від Procter & Gamble. Scott Paper Company теж випустила одноразові підгузники в 1969 році, але вони не мали успіху.

Для підвищення конкурентоспроможності Scott Paper Company вирішила розширити лінійку продуктів. Для цього компанія купила ряд виробництв: в 1967 році - виробника книжкового паперу, в 1968 - виробників меблів і аудіовізуальних засобів.

Тактика розширення бізнесу виправдала себе: до 1969 року продажі компанії досягли максимуму, але при цьому рентабельність власного бізнесу з виробництва паперу склала всього 12%.

До 1970 року кількість конкурентів Scott Paper Company на ринку туалетного паперу збільшилася до 11, а на ринку серветок для обличчя - до 7. До кінця 1970 року його прибуток впав на 18%. Головним конкурентом як і раніше була P&G, яка в 1971 році почала рекламувати туалетний папір Charmin - незабаром він став найвідомішим серед американців туалетним папером.

Спад бізнесу

Наступні п'ять років для Scott Paper Company були пов'язані з великими грошовими витратами - більше $ 700 млн. Більше $ 100 млн компанія витратила на виконання нових державних вимог щодо контролю за забрудненням, а інша частина пішла на нові заводи та обладнання.

Компанія шукала способи знизити виробничі витрати: наприклад, використовувала деревні відходи і відходи процесу варіння целюлози в якості палива для заводів.

У 1967 році Скотти купили компанію S.D. Warren з виробництва крейдованого паперу. І в 1980-х вона нарешті почала приносити прибуток.

У той час набуло значного поширення кабельне телебачення, і всі передбачали зниження попиту на друковану продукцію. Але компанія братів Скотт передбачила зростання ринку каталогів і журналів і змогла заробити на ньому.

У 1984 році ця компанія принесла Scott Paper Company 45% прибутку, а пізніше - чверть прибутку щорічно. Половину прибутку при цьому як і раніше приносили туалетний папір, серветки і паперові рушники: в 1984 році їх продажі зросли до $ 2,8 млрд.

На початку 1980-х років Scott Paper Company знову знайшла свою нішу на ринку. Папір ScotTissue і рушники ScotTowels не конкурували з преміальної продукцією Procter & Gamble, а зайняли нішу середніх і недорогих брендів. Частка ринку Scott Paper Company стабілізувалася на рівні 25%.

Крім того, Scott Paper Company усвідомила, що боротися з конкурентами марно - їх занадто багато, тому компанія стала шукати нові місця продажів. Компанія почала продавати паперові серветки ресторанним мережам і громадським установам.

Також компанія розпочала вихід на іноземний ринок. До 1986 року Scott Paper Company стала домінуючим гравцем на ринку Західної Європи. У 1987 році для роботи в Європі, Латинській Америці і на Далекому Сході була створена Scott Worldwide. Так Scott Paper Company перетворилася в міжнародну компанію.

При цьому вона продовжувала скуповувати інші суміжні компанії і розширювати виробничі потужності. Ця тактика виявилася невдалою. У 1990 році зростання конкуренції і перевиробництво товарів призвели до зниження цін на основні бренди Scott Paper Company. Прибуток почав різко знижуватися, а потім перетворився на збиток.

Продаж компанії

Щоб відновити прибуток, в 1994 році Scott Paper Company найняла нового виконавчого директора Ела Данлепа, який отримав прізвисько «Бензопила Ел» за жорсткі заходи.

Коли в офісах Scott Paper Company дізналися про призначення Данлепа, там почалася паніка. Співробітники ділилися один з одним інформацією про те, як Данлеп працював з іншими проблемними компаніями: швидко скорочував персонал, продавав непрофільні активи, переміщував штаб-квартиру, а потім продавав саму компанію.

Ринкова капіталізація Scott Paper Company в момент приходу Данлепа в компанію становила $ 2,8 млрд, а приблизно через рік збільшилася до $ 9 млрд.

Данлеп закрив всі дорогі підприємства компанії: з виробництва паперу для друку та письма (в тому числі S.D. Warren Company), в галузі енергетики, охорони здоров'я та громадського харчування. Він також звільнив понад 11 тисяч робітників - близько третини всього штату, і 8 з 11 топ-менеджерів компанії.

За 18 місяців перебування на посаді директора Данлеп продав активи компанії на суму понад $ 2 млрд. Ціна акцій Scott Paper Company виросла з $ 37,35 до $ 84,62 - за 18 місяців зростання склало 225%. У 1994 році прибуток компанії склав близько $ 200 млн у порівнянні зі збитками в $ 277 млн ​​в 1993 році.

Аналітики стали припускати, що мета Денлепа - зробити компанію привабливою для потенційних покупців. В кінці 1994 року Данлеп почав їх шукати і зв'язувався з багатьма компаніями, в тому числі і з Kimberly-Clark.

Kimberly-Clark - компанія з виробництва засобів особистої гігієни, заснована в 1872 році. До 1995 року вона випускала серветки Kleenex, прокладки Kotex, підгузники Huggies і входила в список 100 кращих компаній за версією Fortune.

У квітні 1995 року Scott Paper Company і Kimberly-Clark почали переговори про злиття. Партнери публічно оголосили про нього в липні 1995 року, а в грудні угода була закрита. Її сума склала $ 9,4 млрд.

За словами одного з колишніх співробітників Scott Paper Company, до 1996 року Kimberly-Clark звільнила майже весь персонал компанії, включаючи усіх юристів.

Кількість акціонерів Kimberly-Clark перевищувала кількість акціонерів Scott Paper Company, тому компанія об'єдналася під назвою Kimberly-Clark. Всі активи компанії Скоттів увійшли до складу Kimberly-Clark, проте вона зберегла бренди Scott Paper Company.

Злиття зміцнило позицію Kimberly-Clark як гравця номер два після P&G в галузі паперової продукції і майже подвоїло виручку компанії. У 2020 році вона продає туалетний папір в 175 країнах і вважається одним з найбільших виробників туалетного паперу в США.

Оригінал статті: https://vc.ru/story/153580-zahvatit-rynok-tualetnoy-bumagi-i-provalitsya-posle-116-let-raboty-istoriya-scott-paper-company

Автор: Євгенія Ільїна

Підтримати роботу над каналом https://t.me/the_old_chest та переклад нових статей: 4149499115324749 або 5375414122384471

Карта Козьми Індикоплова: плоска Земля
Візантійська імперія, VI століття

У книзі «Баудоліно» Умберто Еко є персонаж на ім'я Зосима, який вірить, що світ - це скринька. Як доказ він наводив карту візантійського купця VI століття Козьми Індикоплова. Цей купець в своїй праці «Християнська топографія» не тільки описував свої пригоди, а й розмірковував про те, як влаштований Всесвіт.

Козьма заперечував те, що Земля - ​​це куля, і уподібнював світ до скриньки, схожої на переносний храм Мойсея, описаний у Старому Завіті. На дні знаходиться прямокутний світ, оточений океаном і морями-затоками. На самому сході земний рай, а на півночі височить гора, навколо якої ангели рухають сонце і місяць. Кришка скриньки - це небо, твердь, яка відділяє нижній світ від Царства Небесного.

Дуже спокусливо побачити в карті Козьми яскравий приклад мракобісся і неуцтва середньовічних людей - але це помилка.

Уже в його час така буквальщина викликала подив і глузування. Освічені візантійці, знайомі з працями олександрійського вченого Клавдія Птолемея і античного географа Страбона, знали і приймали ідею про кулястість Землі. Однак у Візантії і на Русі «Християнська топографія» залишалася популярною протягом усього Середньовіччя через унікальну інформацію про далекі країни.

Карта Беата Ліебанського: перша mappa mundi
Королівство Астурія (Іспанія), VIII століття

Карта іспанського ченця і теолога Беата Ліебанського займає особливе місце в історії середньовічної картографії. Вона була частиною його праці «Коментарі на Апокаліпсис» - одного з найбільш популярних коментарів до Об'явлення Іоанна Богослова. При створенні карти Беат спирався на Новий Завіт, праці астронома Клавдія Птолемея і церковного письменника Ісидора Севільського.

Карта орієнтована на схід. Для нас це незвично, адже загальноприйнята орієнтація сучасних карт - північ. У Середньовіччі не було суворої прив'язки до конкретної сторони світу: найчастіше на європейських картах зверху зображувався схід, а на арабських - південь. У центрі карти Беата знаходиться священне місто Єрусалим.

Округлена форма і умовність контурів зображених об'єктів натякають, що автор не дуже дбав про точність. Але вона й не була метою.

Карта пройнята християнським поглядом на світ. Беату було важливо зобразити місця, де перші апостоли побували з християнською проповіддю, а для цього достатньо показати, наприклад, що Греція знаходиться праворуч від Італії, а Єгипет - зліва від Аравії. Реальне співвідношення розмірів країн практично не дотримувалося, що робило карту марною для практичного застосування. Такий топологічний підхід панував у західноєвропейській картографії аж до XIV століття.

Mappa mundi (лат. «Карта світу») - загальна назва географічних карт європейського Середньовіччя, що відбивали християнську картину світу.

Англосаксонська карта: спадщина Стародавнього Риму

Англія, друга чверть XI століття

Вважається, що англосаксонська карта (або карта Коттона - по імені колишнього власника) була створена в Кентербері. Подібно карті Беата Ліебанського, вона орієнтована на схід. Багато її елементів (перекручена форма Чорного моря, занадто близьке розташування Британських островів до Піренеїв і ін.) більш пізні картографи перенесли у свої роботи.

Це перша середньовічна карта з впізнаваним зображенням Британських, Оркнейських, Нормандських островів, а також островів Мен і Уайт.

Швидше за все, це копія старішого зразка, створеного ще за часів Стародавнього Риму. Найсміливіші припущення зводять її до гіпотетичної карти, яку склав в кінці I століття до н. е. Марк Агріппа, соратник імператора Октавіана Августа.

Карти аль-Ідрісі: досягнення арабської картографії

Сицилійське королівство (Італія), середина XII століття

Мухаммед аль-Ідрісі (1100 - бл. 1 165) - один з найважливіших представників арабської картографічної традиції і водночас її завершувач. Створені ним карти були частиною великої географічної праці, яка укладалась при дворі сицилійського короля Рожера II, - «Книги Рожера». На 70 картах аль-Ідрісі зобразив весь відомий тоді світ, від Британських островів до Індії. Вони здаються перевернутими догори ногами: південь знаходиться зверху, а північ внизу - характерна риса середньовічних арабських карт.

На той момент карти аль-Ідрісі найбільш повно і найбільш точно відображали всі знання людей про географію: на них були Європа, Азія і Північна Африка.

«Книга Рожера» була переведена з арабської на латинь і ширилася Європою. Праця аль-Ідрісі зберігала свій високий статус протягом всього Середньовіччя, а самого географа навіть називали арабським Страбоном. На жаль, оригінальні карти не збереглися і відомі лише копії більш пізнього часу. У 1927 році німецький історик Конрад Міллер створив найбільш масштабну з них, з'єднавши всі 70 карт в одну велику.

Ебсторфська та Херефордська карти: світ як буква

Німеччина, середина XIII століття; Англія, початок XIV століття

Їх часто розглядають та аналізують в парі, оскільки вони обидві створені приблизно в один час. Це найбільш характерні карти типу «Т - О»: світ зображений у вигляді круглого диска, оточеного океаном (за формою він нагадує букву О), а три материка - Африка, Азія і Європа - розділені морями і ріками, що утворюють букву Т. Такі карти ще називають маппами(від лат. mappa mundi). Зразком для них знову послужила карта Беата Ліебанського.

Маппа розділена на три частини: зверху поміщена Азія, зліва внизу - Європа, справа внизу - Африка, материки оточені океаном. Як і карта Беата, маппи орієнтовані на схід, а в їх центрі знаходиться Єрусалим. Ебсторфська і Херефордська карти швидше оповідають про біблійні події, ніж показують реальні географічні об'єкти.

На них можна побачити земний рай, різноманітних «монстрів» (одноногих людей, саламандр, грифонів) сюжети з Біблії і стародавньої історії, прийдешні події та Апокаліпсис. Минуле, сьогодення і майбутнє на маппах з'єднані в один хронотоп.

Обриси самих материків та розташування міст абсолютно умовні: такі карти створювалися не для практичних цілей. Розглядаючи їх, людина ставила себе над світом, спостерігала весь хід людської історії від гріхопадіння до другого пришестя і думала про несповідимі шляхи господні. Вона дивилася на світ, населений фантастичними тваринами і дикими народами, і розмірковувала про всемогутність Творця. Це була свого роду медитативна і дидактична практика - на зразок читання священних текстів або створення книжкових мініатюр.

Карти П'єтро Весконте: практична користь

Генуезька республіка (Італія), перша третина XIV століття

У XIV столітті західноєвропейська картографія починає змінюватися. Мореплавання було на підйомі, прибережні міста Іспанії та Італії процвітали, тому знадобилися більш точні і зручні у використанні карти - портолани (рубіж XIII-XIV століть). На них з'явилася сітка ліній для орієнтування (румбів), яка відповідала діленню котушки компаса на 16 основних напрямків. З їх допомогою мореплавці визначали курс.

Одним з перших портолани почав складати генуезець П'єтро Весконте. До нашого часу дійшло понад десяток його карт і атласів, багато з яких підписані і датовані самим автором. Саме його праці вплинули на подальший розвиток картографії.

Портолани Весконте були простими: він зображував тільки берегову лінію, підписував назви портів і накладав сітку румбів. Гір, річок, рельєфу суші і більшості міст на картах не було.

Такий мінімалізм довгий час був відмітною рисою портоланів в Італії, тому фахівці виділили італійську школу як окрему картографічну традицію. Незважаючи на свою простоту, карти Весконте відрізняються високим для свого часу опрацюванням деталей, а за точністю відображення берегових ліній залишалися неперевершеними до XVIII століття.

Каталонський атлас: Навуходоносор і роза вітрів

Королівство Арагон (Іспанія), 1375 рік

Цей атлас вважається вершиною середньовічного картографічного мистецтва. З одного боку, це маппа, яку можна розглядати, з іншого - на ній є сітка румбів, як на портолані.

Роза вітрів вперше з'явилася саме в Каталонському атласі.
Він складається з 8 аркушів пергаменту розміром 64,5x50 см: на двох був текст, а на шести - власне карта. Картографи, надихаючись арабськими працями і «Книгою чудес світу» Марко Поло, зобразили Середземномор'я, африканські території, землі Русі, Золотої Орди і Далекого Сходу, причому міста, країни і моря були детально підписані. На відміну від італійських портоланів, у Каталонському атласі багато яскравих мініатюр, розфарбованих срібною та золотою фарбами.

Як і на маппах, в Каталонському атласі реальність спокійно уживається з міфом. Розповіді про вавилонського царя Навуходоносора, правителя Малі Мансі Мусі або монгольського хана Хубилая межують з історіями про легендарного пресвітера Іоанна і народами Гог і Магог, описаних в Апокаліпсисі. Така подвійність, характерна для Середньовіччя, буде панувати ще близько півтора століття, хоча картографія вже розвивається в бік практичності та достовірності.

Карта Фра Мауро: енциклопедія географії

Венеціанська республіка (Італія), 1448-1453 роки

Хтось називає XV століття Пізнім Середньовіччям, хтось - Раннім Відродженням. І цей розкид в поняттях відмінно ілюструє перехідність епохи: традиція ще панувала, але всередині неї пробивали собі дорогу нові віяння. У картографії цей тренд відбився у масштабній (2,4x2,4 м) карті Фра Мауро - венеціанського ченця, який створив її на замовлення португальського короля Афонса V.

Карта орієнтована на південь - простежується арабський вплив. На відміну від своїх попередників, Мауро приділив серйозну увагу не тільки Середземномор'ю і Причорномор'я, а й Далекому Сходу і Африці.

Фра Мауро одним з перших в Європі зобразив на карті Японію, острови Ява і Мадагаскар.
На карті є безліч різноманітних відомостей про частини світу. Це справжня географічна енциклопедія: в ній більше 1000 зображень і 3000 текстових анотацій.

Фра Мауро відрізнявся допитливістю. Крім того, його рідна Венеція була своєрідним перехрестям світів, куди мандрівники привозили не тільки товари з далеких країн, а й захоплюючі історії. Він постійно розпитував купців і моряків про те, що вони бачили і чули, і отримані знання використав при створенні свого дітища. Не вся інформація відповідала істині, на карті багато фантастичних відомостей - але автор сумнівається в їх правдивості і критикує колишніх географів за неточності і помилки.

Плоди трудів венеціанця пожинали не тільки португальські королі. Сучасні археологи за допомогою його карти виявляють сліди поселень, які раніше вважалися неіснуючими.

Генуезька карта: крок до сучасної картографії

Генуезька республіка (Італія), 1457 рік

Генуезька карта вважається своєрідним містком між картографією Середньовіччя і Нового часу. У ній поєднуються традиційні елементи маппів і портоланів, нові знання про далекі країни і теоретичні положення Клавдія Птолемея (його праці II століття н. е. в епоху гуманізму переживали друге народження).

Цікава і її форма, що нагадує яйце або навіть Ноїв ковчег. Розміри еліпса невеликі: велика вісь складає 81 см, мінімальна - 42 см, тобто карту складали з прицілом на повсякденне використання.

Генуезька карта має багато звичних для нас атрибутів карти світу (орієнтація на північ, масштаб), але разом з тим на ній зображені Ноїв ковчег, гробниця апостола Фоми в Індії, народи Гог і Магог і морські чудовиська.
Однак в ній є і ознаки того, що погляд на світ почав змінюватися. Наприклад, на ній немає земного раю - обов'язкового атрибута середньовічних маппів. Ця деталь говорить про те, що час і простір, раніше єдині в свідомості людей (це видно на більш ранніх картах), почали відділятися один від одного.

Зображення Землі поступово втрачало своє релігійне значення. Люди стали сприймати територію і її карти як щось, що можна виміряти: починалася епоха Великих географічних відкриттів.

Оригінал статті: https://knife.media/mappas/

Автор: Тімур Шаіпов

Підтримати роботу над каналом https://t.me/the_old_chest та переклад нових статей: 4149499115324749 або 5375414122384471

Winamp - один з найвідоміших музичних плеєрів в світі. На рубежі 90-х і «нульових» він стояв на мільйонах комп'ютерів, його образ знайомий майже всім, хто тоді слухав музику. Але цей образ постійно змінювався завдяки «скінам» - кастомізованим обкладинкам, які створювали самі користувачі. І таких скінів були десятки тисяч.

З 2013 року Winamp мертвий, але його обкладинки залишаються предметом для ностальгії і нагадуванням про те, як сильно змінився підхід до призначеного для користувача інтерфейсу. Тепер місце MP3-плеєрів зайняли стрімінгові сервіси без можливості кастомізації, так що виділитися кислотними квітами або незвичайною формою більше не вийде.

Незважаючи на те, що мистецтво скінів для Winamp втрачено, є люди, які не дають остаточно його забути. Вони створюють цифрові музеї обкладинок і постійно нагадують про те, наскільки важливою частиною інтернет-культури вони були.

Коротка історія злету і падіння Winamp

Історія Winamp добре відома. Плеєр у 1997 році створили студенти Джастін Франкель (Justin Frankel) і Дмитро Болдирєв, які разом навчалися в університеті Юти. Назва Winamp утворилася від «Windows Advanced Media Player», а заснована компанія Nullsoft пародіювала Microsoft.

Поява зручного музичного плеєра збіглася з початком епохи формату MP3. Франкель пізніше говорив: «Winamp виріс з бажання мати хороший і приємний спосіб прослуховування на комп'ютері. Це був не перший МР3-плеєр, але плеєрами до нього мені користуватися не хотілося». На той момент вже існували Windows Media Player і RealPlayer, але тоді вони не підтримували навіть таку звичну річ, як списки відтворення.

У 1998 році розробники випустили легендарну версію Winamp 2, а заодно зробили програму умовно-безкоштовною. У такому вигляді вона приносила їм 100 тисяч доларів на місяць, розповідав керівник розробки Роб Лорд (Rob Lord).

У 2001 році кількість користувачів Winamp досягло 60 мільйонів чоловік, до 2003 року - 90 мільйонів. На той час компанію вже придбала корпорація AOL за 80 мільйонів доларів. На момент угоди в Nullsoft було всього чотири співробітники. Здавалося, що після цього справи підуть в гору, але, насправді, з цього моменту почався занепад Winamp.

Колишні співробітники Nullsoft (які до 2004 року вже не працювали над плеєром; пішли всі, включно з Франкелем) звинувачують у трагедії AOL, її корпоративну культуру та нездатність розвивати сервіс. На тлі цього Apple випускає спочатку iPod, а потім і iTunes. І Winamp з лідера в MP3 починає швидко перетворюватися у додаток, що відстає.

Але плеєр не «помер» відразу. Кілька років він перебував у застої, а Winamp 5.5 навіть змусив повірити у відродження програми - вона підібралася до пікових показників з моменту відходу Франкеля. Згодом з'являлися додатки під iOS і Android, але час Winamp йшов - і 20 листопада 2013 року розробники оголосили про припинення роботи над плеєром.

У 2018 році він несподівано подав ознаки життя: компанія Radionomy, яка на той час володіла Winamp, оголосила про його повернення з можливістю підключити сторонні підписки, подкасти та стрімінг-сервіси. Версію 6.0 обіцяли в 2019 році, але на цьому все і заглохло.

Скіни як частина інтернет-культури

Однією з найважливіших частин Winamp, що вплинула на його популярність і стала основною фішкою, стали скіни. По суті, розробники дозволили змінити вигляд плеєра за своїм бажанням, додаючи будь-які візуальні елементи. «Оболонки» представили в 1998 році разом з Winamp 2, і функція пройшла з програмою весь шлях до самого кінця.

Розробники публікували гайди по створенню скінів і закликали користувачів завантажувати роботи на офіційний сайт Winamp. До 2001 року там вже було близько 3 тисяч різних тем - і це тільки на одному ресурсі. Навколо Winamp збиралися цілі співтовариства любителів, які робили скіни. Іноді авторів вистачало тільки на те, щоб поміняти кольори, інші надихалися фільмами, серіалами й іграми, а треті максимально експериментували.

Скільки обкладинок було зроблено за ці 22 роки, точно сказати не можна. Інтернет-археологи нарахували кілька десятків тисяч з опублікованих в мережі, але це, ймовірно, лише мала частка - їх кількість досі поповнюється щодня. Набори з скінів передавалися від користувача до користувача, а деякі з них стали культовими. Winamp пропонував і офіційні скіни, але з ними не можна було виділитися. А от із неоново-зеленим футуристичний плеєром з логотипом «Матриці» - цілком.

В якийсь момент настало взаємовигідне співробітництво: за допомогою скінів Winamp ставав популярнішим, а автори в той же час отримували свою порцію слави, особливо коли бачили тисячі завантажень своєї роботи. Все це - безкоштовно. На той момент молодий графічний дизайнер Стів Мосс у 2002 році розповідав The New York Times, що просто хотів би ділитися «функціональним мистецтвом» з оточуючими.

У класичному Winamp користувачі були обмежені стандартним видом плеєра: при кастомізації ніхто не зміг змінювати параметри вікна і розташування кнопок. Це правило прибрали з виходом Winamp 3 у 2002 році: користувачам дозволили робити всілякі форми, але в той же час прибрали підтримку обкладинок зі старих версій.

Це обернулося скандалом у співтоваристві, розробники випустили Winamp 5, заявивши, що п'ята версія - це як друга плюс третя. З тих пір плеєр назавжди розділився на «класику» (до версії 3.0) і «сучасний» (версія 5.0 і вище).

У пошуках втрачених обкладинок

Зберегти спадщину взявся співробітник Facebook Джордан Елдрідж (Jordan Eldredge). У 2014 році, коли стало зрозуміло, що оновлень плеєра можна більше не чекати, він зробив браузерную версію культового Winamp 2.9 на HTML5.

Елдрідж працював над емулятором Winamp2-js (зараз - Webamp) кілька років, постійно додаючи «класичні» функції. Поступово в плеєрі з'являлися плейлисти, еквалайзер, скіни. У 2018 році на його доопрацьований проєкт звернули увагу ЗМІ і в соціальних мережах. «Я просто ньорд, у якого з'явилася дурна ідея кілька років тому і не було достатньо здорового глузду, щоб запитати самого себе: "А може варто зупинитися?"», - зазначав програміст в інтерв'ю TechCrunch.

Елдрідж зізнавався, що для нього скіни для Winamp - це важливий пласт історії інтернет-культури. І сам емулятор з'явився зі спроб програміста коректно перенести старі оболонки формату .wsz від користувачів, щоб ті не загубилися остаточно.

Будучи підлітком, я провів багато годин, граючись зі скінами для Winamp. Якщо так подумати, то в ті часи це була моя перша конструктивна творча робота на комп'ютері. У процесі роботи над проектом я зіткнувся з певними обмеженнями, але саме вони надихали мене. Думаю, подібні обмеження свого часу надихали і на створення скінів для Winamp. Створення привабливого користувальницького інтерфейсу без можливості переміщати кнопки або змінювати розміри вікна - це складне завдання. Але воно також позбавляє тебе від паралічу вибору.

Джордан Елдрідж
розробник Webamp

На цьому Елдрідж не зупинився: він почав набирати колекцію скінів, щоб адаптувати їх під сучасні браузери і тим самим зберегти. У 2017 році розробник завів твіттер-аккаунт Winamp Skin Bot: вже три роки він кілька разів на день публікує випадковий скін з архіву. Саму колекцію допомагає зберігати і поповнювати Internet Archive: усі теми розсортовані за роком створення, стилем і авторами.

У вересні 2020 року ця колекція перетворилася на повноцінний цифровий «Музей скінів Winamp», творець - звичайно ж, Джордан Елдрідж. Його перший архів налічував близько 5 тисяч робіт, але він продовжував шукати занедбані спільноти і спілкуватися з авторами «на пенсії». В результаті понад 65 тисяч «експонатів» можна не тільки подивитися, але і відразу ж застосувати до браузерних Webamp. А якщо хтось все ще користується оригінальною версією плеєра, то скін можна скачати.

Сайт-музей розійшовся у соцмережах, і багато хто поринув у ностальгію. Одні знайшли в архіві скіни, які вони колись використовували, інші ж - скіни, які вони самі зробили 20 років тому.

Скіни Winamp - це історія не тільки про ностальгію, але і про відображення сучасності. Зараз майже все, чим користуються люди, уніфіковано: додатки дотримуються гайдлайнів, сайти соцмереж, музичні сервіси та онлайн-кінотеатри переймають один у одного ідеї. Вся персоналізація за фактом закінчується зміною аватарки. Час Winamp з його скінами у вигляді людської голови на цьому тлі здається втраченою епохою свободи самовираження.

Один з коментаторів зазначив: «Свого часу ми потішалися над тим, наскільки строкато люди кастомізують свої профілі на MySpace і зовнішній вигляд свого Winamp. Але тепер, коли наші аккаунти в соцмережах і стрімінгові плеєри стали обмеженими, формальними і нудними - все це сприймається як прекрасна ера Дикого Заходу призначених для користувача інтерфейсів».

Оригінал статті: https://tjournal.ru/internet/209029-uteryannoe-iskusstvo-skinov-dlya-winamp

Автор: Женя Кузьмін

Музей скінів: https://skins.webamp.org/

Підтримати роботу над каналом https://t.me/the_old_chest та переклад нових статей:
4149499115324749 або 5375414122384471

Ви напевно бачили в Інтернеті знімки нічної Землі, наприклад, ось такі:

Як тільки робити такі знімки стало можливим, вони відразу набрали популярності - мабуть, в першу чергу тому, що вони просто красиві.

Але урбаністи знаходили в цих знімках й інший сенс - по них можливо приблизно оцінювати щільність і чисельність населення в усіх регіонах Землі з достатньою регулярністю, а також рівень життя - на знімках добре видно електрифіковані регіони (число яких останнім часом зростає).

Навіть свята в різних куточках Землі можна побачити з космосу - наприклад, за даними NASA, інтенсивність освітлення різних міст США зростає від 20% до 50% на Різдво у порівнянні з рештою року. Та ж закономірність простежується і в деяких містах Близького Сходу, де під час місяця Рамадан освітленість зростає більш ніж на 50%.

Що ж об'єднує усі регіони, які виглядають з космосу як розсип вогнів? Інтенсивне, тобто помітне з космосу освітлення зазвичай супроводжує міста. Загальне правило звучить так: «більше людей - більше світла». Якраз це і називають світловим забрудненням - по аналогії із забрудненням інших середовищ життя людини та всіх живих істот. І це теж екологічна проблема.

Що поганого в світловому забрудненні

Розсіювання у нижніх шарах атмосфери світла від штучних джерел, які повсюдно супроводжують людину, викликають зміни у біоритмах нічних істот, збивають птахів з курсу міграції та заважають нам самим побачити нічне небо. Навіть міський житель здогадується, що для того, щоб побачити Чумацький Шлях або хоча б більше, ніж пару зірок, потрібно виїхати з міста в сільську місцевість.

Але ж якщо залежність «населення-освітленість» вже виявлена, чи є щось, чого ми не бачимо на відомих знімках? Може бути, картина світлового забруднення планети зовсім і не така, як ми звикли думати?

Картограф Descartes Lab Тім Уоллас задався цим питанням раніше за нас з вами і зробив простий та витончений крок - нормалізував яскравість точок на знімках на чисельність населення. Результати можуть бути оцінені тільки приблизно, але раптова зміна світлового ландшафту вражає.

На карті Тіма видно, що найяскравіші точки - ті, де освітленість набагато вища в розрахунку на одиницю населення, - знаходяться зовсім не в мегаполісах, а за їх межами. Вплив на неурбанізовані території виявляється в окремих випадках набагато вищим, ніж на міста, так як в останніх уже склалися свої окремі екосистеми, мешканці яких звикли до штучного освітлення. У сільських же місцевостях темрява досі вважалася чимось само собою зрозумілим, в той час як новий підхід аналізу підштовхує до висновку, що темрява - такий же ресурс, як і інші ресурси планети. Ресурс, який ми починаємо потроху вичерпувати.

Що ж змушує світитися точки на карті, якщо це не міста? Тім Уоллас і Джон Барентайн, член Міжнародної Асоціації Темного Неба (International Dark-Sky Association), виділяють три основні типи явищ, світловий слід від яких видно з космосу: видобуток нафти і газу, склади, теплиці (не тільки з тюльпанами і помідорами).

Видобуток нафти та газу

Зараз лідерами з видобутку так званої сланцевої нафти, технологія видобутку якої відрізняється від розробки більш традиційних запасів нафти і газу, є США. Основними регіонами видобутку є формації Баккен в Північній Дакоті, а також формації Ігл Форд і Пермський басейн, розташовані в штатах Техас і Нью-Мексико.

На нормалізованій мапі освітленості всі три нафтоносні регіони виділяються яскравими плямами, а на більш детальних ділянках можна навіть розглянути регулярну структуру майданчиків видобутку.

Основними джерелами світла тут є як смолоскипи спалюваного попутного природного газу (надлишки газу, що утворюються при видобутку нафти, переробляти які економічно недоцільно), так і освітлення майданчиків видобутку і житлових площ працівників. Вимірювання, проведені між 2010 і 2013 роком в розташованому неподалік від цього регіону видобутку національному парку Теодора Рузвельта, показали, що розсіяне освітлення від штучних джерел за цей період збільшилася на 500%.

Після 2014 року, коли ціни на нафту на світових ринках впали, активний розвиток видобутку сланцевої нафти припинився, але світловий вплив не зменшився. У 2018 обсерваторія МакДональд, університет Техасу, розробила набір рекомендацій для компаній, які ведуть видобуток, по зменшенню світлового забруднення, в тому числі шляхом оптимізації місць та числа необхідних приладів зовнішнього освітлення, а також спрямованого освітлення майданчиків (мінімізації освітлення неба і розсіювання)

Склади

Швидка доставка будь-яких товарів - здається, одна з характеристик сучасних країн. Amazon, FedEx, UPS, DHL і багато інших - кожна з цих компаній володіє величезними площами складських приміщень, без яких доставка затягувалася б на довгі терміни. Багато з них розташовані за межами великих міст, де дешевше володіти великими ділянками землі. Всі вони яскраво освітлені вночі, так як робота там рідко зупиняється. Наприклад, на карті нижче добре видно складські приміщення в Жоліет, штат Іллінойс і Ріверсайді, Каліфорнія - передмістях таких великих мегаполісів, як Чикаго і Лос-Анджелес.

Теплиці

Сам Тім Уоллас особливо виділяє одну точку на карті штат Мен: посеред досить темного фону світиться яскрава точка - це значні 42 акри теплиць фірми Backyard Farm, яка спеціалізується на вирощуванні помідорів.

Дослідники відзначають, що виробники тепличної продукції люблять міняти спектр освітлення, адаптуючи умови для окремих культур. Це стало можливим з розвитком LED-освітлення (світлодіодів). Можливо, ви бачили знімки фіолетового неба, зроблені в січні цього року жителями міста Сноуфлейк в штаті Арізона - виявилося, що це відблиски освітлення теплиць величезної плантації марихуани неподалік, посилені погодними умовами - низькою хмарністю і туманом.

Якщо ж вам доведеться якось пролітати над Нідерландами вночі - зверніть увагу на сяючі помаранчеві плями, розкидані по всій території країни. Ну, а як ще ви виростите стільки тюльпанів?

Здається, що людство все далі проганяє від себе темряву - одну з речей, які так лякали наших предків. Але чи не заходимо ми занадто далеко?

_____________

За матеріалами City Lab

Підтримати роботу над каналом @the_old_chest та переклад нових статей:
4149499115324749

Назаре Семенюк, дякуємо за підтримку!!!