Організація Об'єднаних Націй назвала село Горенку, яке розташоване в рекреаційній зоні на північному заході від Києва поряд з Пущею-Водицею, найбільш зруйнованим внаслідок російської військової агресії в регіоні. За даними ООН, від авіаційних бомбардувань та артилерійських пострілів постраждали або зруйновано майже 80% будинків та житлової інфраструктури населеного пункту.

Але в селі Мощун, яке перебуває на північному сході від Горенки і сховалося в сосновому лісі, ситуація після активних бойових дій виглядає значно страшнішою. Саме Мощун став місцем активних зіткнень російських агресорів із українськими захисниками у битві за Київ.

Окупаційні війська щонайменше тричі переправлялися по понтонній переправі через річку Ірпінь та окопувалися на околицях села. Артилерія та авіація нещадно бомбила не лише позиції ЗСУ, а й завдавала ударів по самому селу. Саме тут потрапив під смертельний обстріл російської техніки відомий український воєнний фотокореспондент Максим Левін.

Будинки у Мощуні, які залишилися відносно цілими, можна перерахувати на пальцях двох рук. Більше половини ділянок виявилися розбомбленими або згоріли практично повністю. Деяким сім'ям пощастило трохи більше: одні обмежилися одноразовим прильотом снаряда в стіну будинку, іншим пошкодило фасад, двері та вікна, знесло підсобні приміщення і вбило всю свійську худобу. Але цим одиницям місцевих жителів хоча б є кудись повертатися. А ось іншим…

На відміну від Горенки, куди поступово повертається життя, Мощун залишається практично безлюдним. Складається враження, що військових тут нині більше ніж цивільних. Є ще газовики, електрики та волонтери. Але навіть після відступу російських військ із Київської області Мощун залишається відносно закритим населеним пунктом. Цими днями сапери ведуть розмінування села та прилеглих територій.

У саморобній печі тужать дрова, і вони зігрівають хлопців у формі, які чергують на блокпосту на в'їзді до Мощуна. Опалювальної сировини тут вистачає, адже за кілометр до блокпоста ліс перетворився на галявину з покошеною від бойових дій хвоєю.

На пропускному пункті до села довелося почекати військових супроводжуючих, але нудно не було. Усі ділилися цікавими розповідями: “У росіян все було ретельно розплановано. Вони знали про всі наші об'єкти та техніку. Знали усі рубежі. Хотіли взяти лівий берег – Бровари, Бориспіль, територію під Вишеньками. Те, що вони розповідають про жести доброї волі на Київщині – погана акторська гра при кислій міні. Відгребли від наших і побігли шукати альтернативні рішення”, - чую від одного з офіцерів ЗСУ.

"Ми були на околиці Гостомеля. Там, де заїзд на аеродром та пам'ятник Чкалову. Військове містечко. Вони там завалили паркан і почали копати позиції. Прямо у дворі будинку. Вирили позиції, пройшлися всіма квартирами, всі речі повикидали з вікон. Влаштували барахолку, що б можна було забрати з собою. Там валялася купа речей, і дитячих, і жіноча білизна. Всюди засрано. Такий свинарник після себе залишили, неначе мавпи якісь”, - розповідає інший.

“Американська розвідка повідомляє, що 60% ракет, які росіяни використовують у війні в Україні, мають проблеми під час запусків. Їх ніколи не обслуговували, і тому такий результат. Он місцеві розповідали, що приїхав танк, а в механіка-водія замість крісла - дошка. Друга армія світу, сміх та й годі”, - каже третій.

Нарешті прибуває начальник управління служби військ ЗСУ полковник Руслан Сергієнко і ми їдемо на околицю Мощуна, щоб стати свідками кричущої російської брехні та безмежного цинізму. У понеділок сапери під час розмінування натрапили на вирву від снаряду у районі розміщення російських позицій. І там було знайдено тіло військовослужбовця армії РФ гвардії лейтенанта Даніїла Меньшикова. Офіцер російської армії загинув від розриву цього снаряда, а тіло на момент знахідки пробуло у вирві трохи прикопаним близько місяця.

Все б нічого, але в цей час російські ЗМІ розповіли історію з паралельної реальності. Виявляється, “виявивши мужність та героїзм, Даніїл Меньшиков загинув під час виконання службового обов'язку під час проведення військової спеціальної операції на території України. Він віддав життя задля забезпечення безпеки рідної країни та свого народу, показав приклад стійкості та вірності Батьківщині”.

Прощання із загиблим та похорон провели у вівторок. Тільки кого ховали, якщо тіло залишилося в Україні? Родичі та близькі гвардії лейтенанта прощалися з будь-ким, але не з зазначеним військовослужбовцем, труп якого росіяни так і не спромоглися забрати при відступі.

Чую вибух - процес розмінування проходить десь неподалік і, судячи з запевнень військових, триватиме ще не один місяць. Кручу головою і бачу, що окрім тіла, яке врешті-решт без жодних почестей упокоїлося в землі поблизу Мощуна, окупанти залишили в заплаві річки ще й кілька одиниць підірваної техніки.

Після цього ми автомобільною колоною повертаємось у село, а дорогою несподівано зустрічаємо цивільних, які тільки у понеділок повернулися додому та побачили, що рашисти зробили з їхнім рідним будинком."Нас тут не було з 6 березня", - каже Олексій, якому у березні стукнув 80-річний ювілей. Тільки відсвяткувати круглу дату не дала війна. Він разом із дружиною Галиною залишалися у Мощуні, незважаючи на неодноразові загрози їхньому життю через російські бомбардування. Проте після чергового прильоту вони все-таки зважилися на евакуацію.

“Тут ляпало-ляпало, але ми залишалися в Мощуні, - згадує Галина. – У нас було 6 корів. Я носила молоко та сир нашим хлопцям на блокпост, там їх танкістам передавали. Одна корова давала 40 літрів молока на добу. Це велика рідкість, порода така високопродуктивна – Голштинська. Здорова, як буйвол. Ось тільки вбило її снарядом.

Віднесла молоко. Думаю, піду посмажу яєць дідові (чоловіку – авт.) із сином. Щоб хоч поснідали, бо вони у підвалі всю ніч сиділи. Стояла біля плити, а воно як бахнуло! Мене з кухні викинуло на вулицю. Дід швидко всіх зібрав і сказав, що якщо життя дороге, треба їхати. Ми майже нічого із собою не взяли. Навіть грошей. Навіть не знаю, чи знайдемо їх у цих завалах”.

Проходжу всередину ділянки та бачу розбомблений сарай та літню кухню. А ще розкидані курячі туші і недовірливий погляд чотирьох корів, яким пощастило вижити. Галині кілька разів доводиться їх відганяти , які, за її словами, стали надто полохливими через пережитий стрес.

"2 корови, 20 індиків, 80 курок", - рахує вона втрати, після чого показує місце, де росіяни завдали найбільшої шкоди їхньому сімейству. Ворожий снаряд залишив по собі величезну дірку в стіні будинку, через яку видно велику кімнату з телевізором та спальню.

“Думав, приїду і нарешті подивлюся телевізор. Подивився”, - жартує Олексій. Натомість жителям Мощуна, які постраждали від російської військової агресії, було не до жартів, коли вони почули від керівництва Гостомельської військової адміністрації, що отримання грошових компенсацій за заподіяну шкоду - процес тривалий і, швидше за все, стане на рейки лише після закінчення війни.

“Сказали написати заяву, в якій слід зазначити, що наше майно постраждало від бойових дій. А потім з усім цим розбиратимуться. А де ж нам зараз жити та спати? Навіть поїсти нема де. Сало, яке привезло із собою, їли прямо надворі. Військовий голова каже, мовляв у вас є дах над головою, у багатьох і такого немає, - обурюється Галина. – Я 40 років пропрацювала на заводі “Маяк”. І дід теж радіомеханіком відпахав на заводі. Війна ще може йти не один рік, а ми маємо жити під парканом?”.

Діти Олексія та Галини теж повернулися до Мощуна, і мені хочеться вірити, що спільними зусиллями цій українській родині вдасться повернути ділянку до довоєнного стану. Першу обов'язкову умову для цього вони вже виконали, адже всі залишилися живі-здорові.

"А хочеш, я покажу тобі, як ці сволоти наші з тестем хати розбомбили?", - запитує мене російською чоловік, який під'їхав на невеликому тракторі і скористався перекуром, щоб поговорити з військовими.

Олександр родом із Росії, але багато років тому одружився з українкою і переїхав жити під Київ. 1 березня пізно ввечері мінометний снаряд розірвався поряд із кімнатою, де спали його діти. “Зрозумів, що настав час їх вивезти, поки не трапилося найгірше. Зараз вони в безпеці - у Вінницькій області”, - показує мені постраждалу від снаряда кімнату, де він встиг прибрати безлад від руйнувань, але штукатурука і дитячі книги, що обсипалися, все ще лишилися лежати на підлозі.

"А у тестя через дорогу все зруйновано повністю", - Олександр переводить мене через дорогу, де знаходиться ще одна їхня сімейна ділянка. На ньому - суцільні завали, уламки скла та випалені матеріали та побутова техніка. Якщо його дружині та дітям ще є куди повертатися після війни, його тестю - вже немає.

А ще мій співрозмовник дивується, що його хата залишилася поза увагою мародерів. Говорить, мабуть, через розташування садиб у провулку, подалі від головної вулиці. “Навіть ноутбук залишився недоторканим. Правда, користі з нього зараз. Електрики немає, але хоч використовую газ у балонах. Дружина зараз у Києві на роботі, а я тут сиджу та охороняю господарство”.

На зворотному шляху бачу, що окупанти не залишили поза увагою навіть храм Іоанна Хрестителя і кладовище, що знаходиться поруч. Навіть на відстані помітно, що кулі та уламки сильно пошкодили стіни церкви. Як і в деяких місцях зруйнований паркан на цвинтарі та розкидані могильні плити.

Цікаво було б дізнатися дані ООН про руйнування у Мощуні після навали російських агресорів. Реальність у ці дні дуже контрастує з гугл-картами: село хоч і вистояло в битві за Київ, але практично стерте з лиця землі.

Гостомель уже отримав статус Міста-Героя від Президента України. Може, настав час згадати і про внесок Мощуна в цій війні?

24 лютого все почалося із Гостомеля. Військовий наступ Росії на територію України був повномасштабним, але саме селище міського типу в Бучанському районі Київської області стало початковим пунктом просування агресорів у напрямку Києва, куди висадився російський десант після ракетного удару.

Весь світ уже знає про закатованих бучанців, яким зв'язували руки, стріляли в потилицю та закопували у братських могилах. Світова спільнота з острахом спостерігає за тим, як рятувальники витягують із завалів будинків, зруйнованих російською авіацією, сотні тіл мешканців Бородянки. На їхньому тлі Гостомель перебуває трохи у затінку, і згадки назви цього населеного пункту найчастіше пов'язують із аеродромом, де відбулися перші бої російсько-української війни та де пішов у вічність знищений росіянами легендарний український літак Ан-225 “Мрія”.

Як і багато інших воєнних журналістів, які стікаються в Україну з усієї земної кулі, я планував побувати на аеродромі Гостомеля і на власні очі побачити руїни авіасудна, яке багато років було візитною карткою нашої держави. За іронією долі, на гостомельський аеродром мені потрапити так і не вдалося – вартові на блокпості були невблаганними, не пропустивши того дня нікого з представників преси. Але шкодувати про це мені не довелося.

Репортаж із Гостомеля - це не про “Мрію”, а про людей, яким першим довелося пережити жах війни, про щасливі випадковості, які врятували життя деяких із них, і про тих, кого одного дня вивезли у невідомому напрямку і більше їх ніхто не бачив.

Серед хвойного лісу та багаторічних сосен недалеко від парку Щасливе розташувалося котеджне містечко. Тихе і затишне місце, ідеальне для усамітнення та відновлення життєвої енергії у мирний час не уникло тяганини війни. Переступаю руїни бетонного паркану і відразу ж опиняюся біля будинку, який залишився без стіни. Наскільки ж потужним було влучання снаряду, встигаю жахнутися і сподіваюся, що жителів цього будинку його доля оминула.

"Дякуючи Богу, нас тут уже не було. Ми виїхали з дому за дві години до того, як усе це сталося, – слова Олени викликають мурашки по шкірі. Ще трохи, і моєї розмови з молодою дівчиною родом з Миколаєва, яка в останній момент евакуювалася із шестирічним сином, могло й не бути. – Це було 5 березня. Мені про це розповіли люди, які пізніше нас виїжджали та потрапили під артилерійський обстріл.

До того моменту ми залишалися вдома і сподівалися, що наш будинок пронесе від артилерійських та авіаційних ударів. Все-таки ліс, поряд немає стратегічних об'єктів. Тут і так було страшно, а згодом взагалі почалося пекло. У перші дні ми спустили матраци на перший поверх, а потім уже спали у ванній. Думали, що якщо буде влучання у будинок, то хоч матимемо шанс вижити”.

Олена зізнається, що тільки приїхала, щоб подивитися, що стало з їхнім будинком та взяти хоч якісь змінні речі. Адже в момент евакуації рук вистачило тільки на сина, собаку та кішку: “У чому ми тікали з дому місяць тому, у цих же речах я перед вами зараз і стою. Інших ні для себе, ні для дитини я не взяла. Коли постало питання, чи забрати кицю, чи взяти штани на змінку… Самі розумієте - життя важливіше за речі. А повернутись сюди вже не було можливості, тут щодня стріляли”.

Попри страшний безлад у будинку, в якому, здається, не залишилося живого місця, дівчина випромінює стриманий оптимізм. Говорить, що батьки у Миколаєві й досі живуть у режимі активних бойових дій, але тримаються і в телефонних розмовах запевняють доньку, що рідну землю вони ворогам не віддадуть.

“Ми все відбудуємо. Головне – життя. Я просто не уявляю, що було б, якби ми з дитиною тут залишилися. Герман (так звати сина – авт.) і так боїться зараз всього, а найбільше – людей у ​​військовій формі. Й досі каже мені: “Мамо, я бо…”

Олена вже відправила у Дію фотофіксацію руйнувань фасаду будинку, але не дуже вірить у те, що держава компенсує її сім'ї кошти за завдані росіянами збитки: “Я ж розумію, що держава і так зараз переживає важкі часи. У деяких людей взагалі не стало де жити”. А ще гірко перераховує те, що до її приїзду встигли винести зі зруйнованої хати мародери: “Смішно сказати. Вкрали одяг та техніку. Iphone, Apple Watch, туфлі прямо в коробці вкрали. Прикро, адже мародерством займалися ті, хто тут залишилися. Вони знають, у якому страху ми жили. Росіяни, звичайно, суки, але ж наші люди виявилися нічим не кращими…”

“Багато знайомих із-за кордону дзвонили та писали, запрошували до себе. Приємно, що людям було не байдуже, вони пропонували свою допомогу. Але я всім сказала, що незабаром буде наша перемога. Це вони ще до мене приїдуть, а не я до них. Зустрінемося всі тут, у реставрованому будинку. Я щиро в це вірю”, - запевняє мене наостанок, і ми, бажаючи один одному зустріти День перемоги, нарешті прощаємось.

“Біля того під'їзду стояли російські танки. А там залишився нерозірваний снаряд. А ось там могила. Снарядом убило жінку у перші дні війни. Там її й закопали”, - показує мені околиці Людмила, мешканка ЖК “На Прорізній”. Її сім'ї та іншим людям, що залишилися в житловому кварталі, довелося приймати непроханих гостей у формі з Росії.

Змучена тижнями окупації жінка засоромилася фотографуватися для репортажу, зате показала, де базувалися окупаційні війська.

“Першим до нас зайшов російський десант. Вони ставили наших мужиків на коліна та розбивали телефони. Росіяни використовували крайні будинки житлового кварталу. Там гарний огляд на навколишню територію та зручні позиції для снайперів. А ще вони там тримали полонених. У лісі поруч із житловим кварталом стояли танки та артилерія, вони звідти стріляли по позиціях нашої армії”, - ми дійшли до дитячого майданчика, який ще недавно служив місцем, де цивільні готували їжу.

На територію ЖК в'їжджає машина, з якої виходять Інна з Андрієм. Вони – волонтери, і привезли сюди ліки та предмети першої необхідності, на які буквально за добу скинулися мешканці Софіївської Борщагівки. Більшість гуманітарної допомоги вони до цього часу вже розвезли тим, хто її потребував.

Інна – професійний психолог, залучена ЗСУ для роботи з людьми, які постраждали від військових злочинів. Хлопці стверджують, що зафіксованих випадків із тортурами та зґвалтуваннями російськими військовими цивільних накопичилося вже чимало.

“Шукаємо людей, які потребують допомоги. Складаємо списки. У суботу ціла бригада психологів починає працювати по населених пунктах Київської області. У нашій базі вже достатньо людей, яких катували та ґвалтували. Просто всім нарешті треба зрозуміти, що Україна протистоїть нелюдям. Ми на власні очі це побачили, своїми вухами це почули, і тепер про це має дізнатися весь світ.

До нас через психологічні спільноти зверталися французи та німці, мовляв, дайте нам факти зґвалтувань. Ну, як ми їх можемо надати? По-перше, це конфіденційна інформація. По-друге, люди просто не хочуть про це говорити. А європейці нам кажуть, що поки що не буде фактів, вони нічим нам не можуть допомогти.

Яка дівчина чи жінка, вихована у християнському суспільстві, спокійно розповідатиме на камеру про зґвалтування? Одразу після того, що сталося… Тут людина взагалі не в змозі слова сказати, а вони хочуть, щоб вона на камеру на весь світ про це говорила”, - критично розмахує руками Андрій.

З'їздивши вхолосту до аеродрому, виходжу з автомобіля і прямую до сільради Гостомеля. Тут стоять кілька волонтерських машин з конвоєм військових, а поруч із входом до адміністративного будинку розташувався гуманітарний пункт, де можна перехопити гаряченького.

"Давайте ми вам чаю наллємо", - пропонують Микола та Олександр. В умовах теплого квітневого дня я ввічливо відмовляюся від напою, але не від розповідей про події, що відбувалися тут на початку російського військового наступу.

“24 лютого росіяни бомбардували аеродром Гостомеля. Був десант, але наші їх положили. 27 числа вже зайшли регулярні війська, і був тривалий бій у районі аеродрому. Після того росіяни захопили військове містечко, а у саме селище вони увійшли 3 березня. Зайшло їхнє основне угрупування. Вони колоною їхали вулицею Дніпровською. Їх було так багато… Діти боялися всього цього, плакали. Можете пройти вулицею і самі все побачите - зламані ворота, побиті двері, зруйновані будинки.

І у мирне населення вони стріляли. Тут довго шукали одного чоловіка, і лише кілька днів тому його тіло розпізнали у Бучі. Їх звідси забирали на допити. У них було два угрупування. Перше – ударне, яке зайняло Гостомель і просиділо тут до 10 березня. Після цього вони зробили ротацію. І ті, що прийшли після 10 числа, то були звірі. Вони робили тут таке, що просто… Вийшов без пов'язки на вулицю – труп”, - розповідає Олександр.

В якості прикладу неправомірного поводження з цивільними він наводить ситуацію зі своєю знайомою: “13 числа з міста виходила людина. Вона мешкала в Ірпіні, а працювала у Бучі на підприємстві MAN Service. Вона виїжджала з дитиною, і росіяни прострелили дитині ногу, а їй самій влучили у живіт. І це вони виходили евакуаційним коридором!”

За словами Миколи, його донька цілий місяць сиділа у підвалі будинку на вулиці Рекунова: “Уже в розшук її давав. Виявилося, що вони їх тримали як заручники. Слава Богу, не били та не ґвалтували, як у Бучі. Але ось кум із кумою залишилися без хати, росіяни її знищили”.

Трохи раніше я вже написав про те, що звірства російських окупантів у Бучі та Бородянці затьмарили їхні злочини в інших населених пунктах Київської області. Але Гостомель, мабуть, стане бомбою уповільненої дії. Тут не лежать вбиті на вулицях, з-під завалів не дістають трупи, але прямо зараз близько 3 тисяч мешканців селища вважаються зниклими безвісти!

“Є група в інтернеті - “Шукаю рідних. Гостомель”. Там жопа. Я чесно кажу: навколо Гостомеля є три незатоплені кар'єри. Думайте, що хочете”, - від слів Олександра у жилах холоне кров. Враховуючи те, з яким цинізмом росіяни знищували та закопували у братських могилах мирних людей у ​​Бучі, подібний сценарій розвитку подій у Гостомелі не здається неможливим.

Нарешті я виїжджаю із Гостомеля, який місяць тому отримав від Президента України Володимира Зеленського статус міста-героя. Враховуючи кількість вбитих і зниклих безвісти його жителів, дуже хочеться вірити, що “не посмертно”.

"Я - Юра Мазниченко, журналіст".

“Так у нас тут півсела – Мазниченки. У мене й однокласник Юра Мазниченко біля школи живе”, - чую у відповідь, і мене вона анітрохи не дивує.

Горенка – вотчина мого батька Анатолія, сина Василя та Катерини. Хоч я народився і прожив більшу частину свого життя у Києві, на цій землі поховані мої предки. Так що мої корені походять з північно-західної околиці столиці.

З настанням теплих днів Пущу-Водицю та Горенку, які багато років є рекреаційною зоною на кордоні Києва, зазвичай заповнюють “понаїхавші” - велосипедисти і бажаючі відпочити в лісах та на озерах кияни. Замість них до краю із зеленими лісами, свіжим повітрям та чистою водою завітала війна.

Тут з перших днів війни було чути, як точилися бої за Гостомель. Артилерійські удари, авіаційні нальоти… Незважаючи на пошкодження ліній електропередач та відсутність світла, батько залишився у Горенці. І розраховував, що військові дії та наступні за ними руйнування обійдуть село, що знаходиться осторонь дорожньої артерії, яка веде до Києва.

Не оминули. Перше послання російського світу до нас прилетіло ще 5 березня, коли ворожа міна знищила автомобіль, вікна та двері у двох будинках, а також геометрію однієї з житлових будівель. На щастя, ніхто не постраждав. Але саме тоді ми й усвідомили, що залишатися тут більше не було безпечним для життя.

Цілий місяць ми не знали, що відбувалося у Горенці. Не знали, чи стояв ще будинок, збудований дідусем та бабусею після Другої світової війни, чи зазнав нищівного бомбардування від агресорів.

Виїхати з Києва у бік Пущі-Водиці стало справжнім випробуванням навіть для акредитованого ЗСУ представника військової преси. На території Гостомельської селищної ради комендантську годину посилили та продовжили аж до 14 квітня. Але багато горенчан, навіть не знаючи, чи є їм куди повертатися після російських бомбардувань, не можуть дочекатися, коли їм дозволять заїхати в село. Тому після поїздки до Гостомелю наш автомобіль заїжджає до Горенки з боку магазину “Фора” по Варшавській трасі. І я натикаюся на першу сім'ю, якій тільки-но вдалося повернутися сюди після усіх жахливих подій.

"Це біля Мишки Бема?", - Я киваю у відповідь. У мирні часи, коли доводилося їздити маршруткою №226, була така зупинка біля фури. Зупинки, щоправда, не було. Як періодично і самої фури. Проте місцеві точно розуміють де це.

“Це був уже один із останніх прильотів, стріляли “Гради”, - розповідає Анатолій, який разом із дружиною лише вчора повернулися до Горенки.

“У нас наступного року хаті буде 100 років. Тут цегла ще хороша, - кажуть господарі і заводять мене всередину. - Дивись, як снаряди залітали, з якою силою. Ось тут мої курочки були – 30 штук. Валяються рештки. Сарай розбомбили. Ну, він старий, що вже тут зробиш. Ось тут у нас упав снаряд біля зливної ями. А ось цесарки дивом вижили!"

Поруч із їхнім будинком знаходиться Зала царства свідків Єгови. І якщо візуально фасад церкви здається вцілілим, то з їхньої ділянки видно, що у поряд розташованої будівлі все-таки сильно постраждав дах.

Але й довкола дуже багато руйнувань. “Ось дивись, одна хата, друга, третя, четверта, п'ята, шоста, сьома, восьма, яка тільки недавно збудована була – вони всі були зруйновані протягом одного дня. У нас син, до речі, пішов добровольцем на війну. У Горенці були диверсанти та мародери. Ох, суки! Ох, би їх зловити! Чоловік тільки отримав спецодяг, і його вкрали”, - обурюється господиня.

Іду далі Київською вулицею. Позаду залишилися розстріляний пам'ятник воїнам радянської армії, сильно розбомблені виробництва, склади та п'ятиповерхівки, в яких до війни ще жили люди, а тепер багатьом з них нема куди повертатися, а також блокпост на перехресті. Блокпостів у Горенці не один і не два, і фотографувати там забороняється законами воєнного часу. А попереду - зустріч зі Славіком, який упорядковує хвіртку і заразом показує, як постраждала його ділянка від артилерійських ударів російської армії.

"7 березня прилетіло", - каже він. Проходжу внутрішній дворик, в якому панує хаос, і бачу майже повністю зруйновану будівлю. “Дружина та діти поїхали раніше. Я ходив і заряджав телефони, павербанки, щоб була якась інформація. Приходжу – їх немає. Дзвоню, спитати де вони - поїхали. Думаю, ну добре, буду тут до завтра.

7 числа чую - літаки летять. Я зайшов у підвальчик. Не знаю, що вони там кидали. Але перевернулася вся консервація. Думаю, посиджу тут. 100 грамів випив, 200 – а воно взагалі не бере. А нерви не вщухають! 

Вийшов, думаю, настав час валити. А машин уже практично у Горенці не залишилося. Їхав якийсь мужик із Мощуна. Махнув рукою, візьме чи не візьме. Він такий - сідай. Нормальний хлопець, із вівчаркою їхав.

Перші дні якось очкував. Стоїть хатка, а на ній балкончик. Ну я періодично глядів, що та як. Дивлюся, біля озера чотири наші гармати стоять і стріляють. Постріляли та переїхали. Наші б'ють, та й чудово! А потім чую – свист. Відразу говорю: дівчата, усі в льох. Я їм відразу сказав: вийшли з льоху, п'єте чайок, ходите до туалету поряд, а не так, щоб по півгодини бігати”, - розповідає Славік, зробивши коротку перерву у роботі з шуруповертом.

Зустрічаю двох бабусь та чоловіка у формі. Розповідають, що більшість жителів села евакуювалися ще місяць тому, а залишилися хіба що старі люди. “Куди тут їхати, коли ходити складно. Вбило б снарядом - так тому і бути”, - знизує плечима одна з них. А на обличчі непідробна радість, що в селі нарешті настала тиша, і цей жах залишився в минулому. Поздоровляють мене з великим святом – Благовіщенням. Бажаємо один одному берегти себе і на цьому розходимося.

По дорозі до будинку знімаю кадри руїн і вислуховую, що думають місцеві про часті випадки мародерства в селі. Поки люди втекли від війни, а найсміливіші та найшляхетніші ризикували своїм життям для того, щоб допомогти жителям з евакуацією та гуманітарною допомогою, знайшлися ті, хто зважилися нажитися на чужому горі. Це той дикий випадок, коли росіян у Горенці ніби й не було, але, виявилося, що люди, з якими ви, можливо, віталися за руку, показали себе не краще за окупаційних покидьків.

Окрема тема – сільський голова Анатолій Драпей. Судячи з оповідань місцевих, грошей і землі в нього значно більше, ніж виявилося бажання допомагати населенню Горенки рятуватися від лиха війни. Натомість всю роботу робили кілька волонтерів. Серед них - Лариса Ліщинська, Оксана Щербакова та Яна Михиденко. Остання, на жаль, загинула, не переживши страшних днів військового вторгнення. Також великий внесок у допомогу селу зробили представники благодійного фонду “Спадок” та ті, хто взявся за зброю та пішли захищати свої домівки у територіальну оборону. А Драпея, за розповідями очевидців, таки знайшли і влаштували йому знану чоловічу розмову.

Невідомо, скільки ще мине часу, доки війна закінчиться. Скільки ще потрібно буде днів, тижнів та місяців нашим захисникам, щоб вигнати з України всю рашистську нечисть. Але з Горенки війна нарешті пішла. І хочеться вірити, що вже сюди ніколи не повернеться.

Горенка ніколи вже не буде колишньою. І не має такою більше бути. Війна розкрила всі найкращі та найгірші якості людей, які були родичами, сусідами чи знайомими. Тепер усьому селу доведеться долати наслідки воєнного катаклізму.

Для цього горенчанам доведеться викреслити з життя багатьох, хто здавався нормальними людьми, і об'єднатися навколо найактивніших представників громади, яким у найскрутніші дні села було не все одно. Ці люди й мають стати ядром та майбутнім нової повоєнної Горенки.

I would like to start with words of my first experience as a war journalist, namely, documentary reporting. I never thought I would ever have to do something like this. I never imagined that war would break out in the country where I was born 37 years ago. That my homeland would have to defend itself against a dishonourable horde led by a brutal dictator who is furious at the very thought of Ukraine. Recently he was respected and feared by the whole world, but the "denazification" of Ukraine, announced in February, revealed an unexpected fact. Vladimir Putin is a scintillating dickhead who is incapable of winning wars. His destiny as the eternal FSS scum is only to sow fear and terrorize peaceful people.

After seeing what the army of monsters created in Bucha, I realized that I could no longer limit myself to civilian reporting and military analysis. And I had to see everything with my own eyes. No matter what horrors my imagination painted and no matter how scary it was to get one step closer to war.

I make my report from the ruined and shot by Russian troops in Borodianka a direct speech of those people who managed to survive the days of the occupation and stay alive. Without edits or censorship. The simple emotions of the people who shared about their lives under the bombs and guns as routinely as telling me where and how to find the right bus to Kyiv. I always thought there was no chance get used to war and its horrors. But in their eyes I read what I was so afraid of - it turns out you can.

I met Oleksandr when I was filming the monument to Shevchenko with his headshot through. The man, who is in his 60s, still can't forget the airstrikes on Borodyanka, would like to punch famous pro-Russian deputy Illya Kiva in the face and calls for fighting looting in the city after the war has begun.

"I'm already dreaming about planes and explosions. There must be something wrong with my psyche. Maybe I'm already going crazy," - he answers me when I find out if he's okay. He staggers slightly, but I don't notice any signs of alcohol intoxication. It's probably just nerves. Especially since it's de facto impossible to find alcohol or anything narcotic in the ruined city.

"On March 1, there was a convoy entering Borodianka. I went out into the yard at that time to see, and mine were all sitting in the shelter. Only a few times their tanks fired in the direction of the railway station. Our militaries met them. They blew up some units. And then Russians asked for air support. Four bombs flew in! I even lost a couple of teeth out of fear. It was 7:15 in the morning. It's called a good morning!

It was very scary. Tanks were shooting before that and it was ok, but when the aviation bombed... There was such a hole! About 5 meters deep and 10 meters wide. It was great that a grandmother I knew from that house went to the shelter for the night.

Ukraine was building and building, and the "Russian peace" came and in a month they put all into the dirt. I heard what Kiva said on the Internet. He says that the Russian troops were leaving Bucha in a civilized manner, and ours made a staging with corpses. Bitch, what a fool he is! Can you imagine that? We were the ones who lived here all our lives and then thought, let's destroy everything here and kill everyone!

Today I went out in the yard and cried. I couldn't stop crying. Honestly. After what I saw.

And looting... I understand that you came to get a piece of bread, groats and potatoes. Maybe there's nothing to eat. No, they were looting tableware, equipment, and mobile phones. And the locals were also involved in the looting. The locals, who would steal for vodka. If I find out someone's stealing for vodka, I swear I'll set fire to the house in broad daylight. Because everyone knows whose it is, where it comes from, and you dare to take it? You cannot profit from others' grief. The time will come, and you will be lifted on pitchforks. Trouble has come to all!

When the "Fora" shop was on fire, men were taking out TV sets, kettles, and more from the second floor of the store. We ran out to punch them in the face. A weirdo was carrying two packed plasmas. Where are you taking them? War is everywhere, you can't get away from it.

We have a woman living in Borodianka. Tanya was always walking her dogs. Everyone knows her as Tanya the dog lady. So she managed to carry water and some food to the survivors under the rubble and those who couldn't get out after those bombings. The woman should be given a monument for a lifetime! Eight people seemed to have made it out of the rubble alive. The others are still there".

Taking pictures of Borodianka's main street, I notice a sun-woman against the gloomy ruins of the city. It is the red-haired Lyudmila in the orange jacket, who received humanitarian aid and was on her way home. She comes from Belarus, admits that the children miraculously managed to evacuate from the city, and tells me what became of the dead. After all, by the time I was there, there were no more bodies on the streets of Borodianka.

"I have a house not far from the church where the priest was arrested. It's the Ukrainian Orthodox Church of the Moscow Patriarchate. At first, people were buried there in a civilized manner and food was distributed to the residents. How many people died? People were dying: some under the rubble of houses after airstrikes, some shot in the street. We used wheelbarrows to take bodies to the cemetery that we could carry away. Some, to keep the occupants out of sight, buried the dead in the gardens.

That's how my friend's son was shot in the street. They just shot him in the back. He laid there for a day, we couldn't even go out to get the body. There was no bullying in Borodyanka, as they say now about Bucha. But the shooting was very intense. If you went out into the yard, you might not come back.

On March 2, planes flew in and dropped bombs on residential buildings. We were just sitting in the shelter, but we could hear all the horror of what was happening outside. Also, "Grads" were firing in the city, and rockets from "Iskanders" were launched twice. "By the way, the Grads were at the stadium, from where they were firing at the Armed Forces of Ukraine positions. They did not touch the monument to Afghans, but they destroyed the monument to ATO Heroes.

On February 25, our guys were given rifles, and at first, the Russians sent paratroopers coming from the direction of Hostomel and Chernobyl. Our guys resisted, and then they dropped air bombs on the city.

My children left on the morning of March 3, they had time to leave the city. There were no Russians yet at that time. And on the 3rd, in the afternoon, a large convoy came into the city. They were coming from the direction of Chornobyl, through the "Staryky" area. There's a cemetery, a church there. Battles were going on there.

In Borodyanka, mostly old and disabled people stayed. Young people almost all left. If the Russians come back here again, I don't think we'll survive it". I reassure Lyudmila and tell her that the AFU has liberated the Kyiv region from the aggressors, and this seems to be the best news for a person long cut off from civilization by the lack of communication and the Internet.

Tetyana first wonders if I am Russian, given that I had to speak in Russian with Lyudmila. But my answer in Ukrainian makes her smile - a rare occurrence among locals, who have lived through the worst days of their lives. The woman asks me where I'm going, and when I talk about the stadium, she warns me that a large shell hasn't exploded there, and therefore I need to be especially vigilant in those parts.

Tatiana already has advice on who the state should give a medal to after the war is over: "A woman Olya cooks food for the whole array. She makes hot soups in a cauldron on the fire and more. Every day she figures out how to get food and cooks for the whole community. To feed everyone who stayed in town.

"When it all started, people from all over the city started coming to us. Both diabetics, and a family of seven with four autistic children, and a young family of six who moved from Ivano-Frankivsk - we clothed everyone, warmed them, shared mattresses, cooked food for everyone. The day before the Russians left here, they captured a convoy with humanitarian aid that was on its way from Radomyshl.

The Russians drove into town and immediately walked through the churches. They wanted to check if snipers were hiding in bell towers.

We were very much oppressed by Buryats here. They interrogated our guys in front of us every day. They were pointing their guns at them. They were inadequate. Either under the influence of alcohol or drugs. You couldn't even talk to them. One Buryat came to a neighbour in my presence and said: "You live too well here!" And started shooting through the house, the car, the valuable property. I don't think normal people are capable of that. It was like they were doing it all out of envy.

Finally, Tetyana asks if I can call her son Anton and tell him that she is alive. According to her, he lived near Bucha and was just about to propose to his girlfriend. They were to leave there with the first events of Russian military aggression. I write down the phone number and assure her that I will try to contact him as soon as I am in an area with cell service. In addition, we share selfies so that we have something to send to Anton as proof of my words.

After that, I leave Borodyanka. The town is still closed to entry and the process of de-mining is underway. I take with me a collection of photographs that will make me have terrible memories of the war for a long time.

P.S. I returned to Kyiv and called the phone number Tatiana gave me. Anton picked up the phone and thanked me for the news about my mother. It seems that I managed not just to shoot a report about the war, but to make one Ukrainian family, who had suffered from Russian orcs, happier. So it was not all in vain.

Як відступ. Це мій перший досвід військової журналістики, а саме документального репортажу. Я ніколи не думав, що мені колись доведеться чимось подібним займатися. Я й подумати не міг, що в країні, де я з'явився на світ 37 років тому, спалахне війна. Що моїй батьківщині доведеться захищатися від безчесної орди під керівництвом озвірілого диктатора, якого бісить сама думка про Україну. Нещодавно його поважав і боявся весь світ, але оголошена в лютому “денацифікація” України розкрила несподіваний факт. Владімір Путін - сцикливе хуйло, яке не здатне вигравати війни. Його доля як споконвічного ФСБ-шника - лише сіяти страх і тероризувати мирних людей.

Побачивши те, що витворила армія нелюдів у Бучі, я зрозумів, що більше не можу обмежуватись цивільними репортажами та військовою аналітикою. І повинен побачити все на власні очі. Які б жахи не малювало уява і хоч би як страшно не було ставати на крок ближче до війни.

Мій репортаж із зруйнованої та розстріляної російськими військами Бородянки я роблю прямою промовою тих людей, яким пощастило пережити дні окупації та залишитись серед живих. Без правок та цензури. Прості емоції людей, які поділилися про своє життя під бомбами та дулами автоматів так само повсякденно, ніби розповідали, де і як мені знайти потрібний автобус до Києва. Я завжди думав. що не можна звикнути до війни та її жахів. Але в їхніх очах я прочитав те, чого так боявся - виявляється, можна.

З Олександром я познайомився, коли робив зйомку пам'ятника Шевченку із простріленою головою. Чоловік, якому десь біля 60-ти, й досі не може забути авіаударів по Бородянці, хотів би втулити по морді Іллі Ківі і закликає боротися з мародерством у місті з приходом війни.

“Мені вже літаки та вибухи сняться. Мабуть, щось із психікою. Може, я вже божеволію”, - відповідає мені, коли я дізнаюся чи все з ним добре. Він злегка похитується, але ознак алкогольного сп'яніння я не помічаю. Мабуть, справді нерви. Тим більше, знайти алкоголь або щось наркотичне у зруйнованому місті де-факто неможливо.

“1 березня йшла колона Бородянкою. Я на город у цей час вийшов подивитися, а мої всі у льоху сиділи. Кілька разів тільки стрільнули з танків у бік вокзалу. Наша тероборона зустріла їх. Підірвали кілька одиниць техніки. А потім вони, мабуть, зробили запит на авіапідтримку. Чотири бомби як прилетіли! Я від страху аж пару зубів втратив. Це о 7:15 ранку таке було. Називається, доброго ранку!

Було дуже страшно. Ще танки стріляли перед цим – то ладно, а от коли бомбила авіація… Там така вирва! Метрів 5 завглибшки і 10 завширшки. Добре, що знайома бабуся з того будинку якраз пішла на ніч у бомбосховище.

Україна будувалася-будувалася, а руський мір прийшов і за місяць усе зрівняв із землею. Чув, що Ківа наговорив в інтернеті. Говорить, що російські війська йшли з Бучі цивілізовано, а наші влаштували інсценування з трупами. Сука, який же він дурень! Уявляєте таке? Це ми тут жили все життя і потім подумали, а давайте тут все понищимо і всіх повбиваємо!

Сьогодні вийшов надвір і плакав. Не міг зупинитись. Чесно. Після того, що я бачив.

А мародерство... Я розумію, ти прийшов узяти кусок хліба, крупи, картоплі. Бо, може, жерти нема чого. Так ні, рашисти тягли посуд, техніку, мобільні телефони. А ще й місцеві промишляли. Нелюди, які за горілку готові вкрасти. Я як дізнаюсь, що хтось за горілку краде, клянусь, підпалю хату серед білого дня. Бо всі знають, чиє це, звідки це несуть, і ти його смієш брати? Адже горем інших не наживешся. Настане час, і тебе піднімуть на вила. Біда прийшла до всіх!

Коли горіла “Фора”, то з другого поверху магазину мужики виносили телевізори, чайники та й не тільки. Ми вибігли їм морди бити. Несе один чудак дві плазми у коробках. Куди ти їх несеш? Адже війна скрізь, від неї не вбережешся.

У нас жінка живе. Таня постійно з собаками гуляла. Усі її знають як Таню-собачницю. Так вона після цих бомбардувань примудрялася носити воду і яку-небудь їжу тим, хто опинився під завалами, залишився живим і не міг звідти вибратися. Людині треба поставити пам'ятник за життя! Вісім людей начебто змогли витягнути з-під завалів живими. Інші - все ще там”.

Фотографуючи Центральну вулицю Бородянки, помічаю жінку-сонце на тлі похмурих міських руїн. Це рудоволоса Людмила в помаранчевій куртці, яка отримала гуманітарну допомогу та йшла у бік дому. Вона родом із Білорусі, зізнається, що її діти дивом встигли евакуюватись із міста, а також розповідає, що стало із загиблими. Адже на момент мого перебування тіл на вулицях Бородянки вже нема.

“У мене будинок неподалік церкви, де батюшку заарештували. Це українська православна церква московського патріархату. Спочатку там і людей цивілізовано ховали та їжу роздавали мешканцям. Чи багато людей загинуло? Люди вмирали: хтось під завалами будинків після авіаударів, когось розстріляли на вулиці. Ми на тачках відвозили тіла на цвинтар, які могли забрати. Деякі, щоб не траплятися окупантам на очі, закопували мертвих на городах.

Так на вулиці застрелили сина моєї знайомої. Просто вистрілили у спину. Він там лежав добу, ми навіть не могли вийти за тілом. Знущань у нас у Бородянці не було, як зараз розповідають про Бучу. Але стріляли дуже інтенсивно. Якщо ти виходив надвір, міг уже й не повернутися.

2 березня летіли літаки та скинули по житлових будинках бомби. Ми якраз сиділи в підвалі, але чули весь жах того, що відбувалося на вулиці. Ще “Гради” у місті стріляли, двічі запустили ракетами із “Іскандерів”. “Гради” до речі стояли на стадіоні, звідти вони й стріляли по позиціях ЗСУ. Пам'ятник афганцям вони не зачепили, а пам'ятник Героям АТО знищили.

25 лютого нашим хлопцям роздали автомати, і спочатку росіяни висаджували десантників, які йшли з боку Гостомелю та Чорнобиля. Наші чинили їм опір, і тоді вони скинули на місто авіабомби.

Мої діти поїхали з ранку 3 березня, вони встигли виїхати із міста. Росіян на той момент ще не було. А 3-го числа по обіді в місто зайшла велика колона. Вони йшли з боку Чорнобиля, через район “Старики”. Там цвинтар, церква. З того боку йшли бої.

У Бородянці залишилися, здебільшого, старі та інваліди. Молодь майже вся виїхала. Якщо росіяни знову повернуться сюди, то, гадаю, ми цього вже не переживемо”. Я заспокоюю Людмилу і повідомляю їй, що ЗСУ звільнили Київську область від агресорів, і, здається, це найкраща новина для людини, яка давно відрізана від цивілізації відсутністю зв'язку та інтернету.

Тетяна спочатку цікавиться, чи не росіянин я з огляду на те, що з Людмилою мені довелося говорити російською мовою. Але моя відповідь українською викликає у неї усмішку - рідкісне явище серед місцевих жителів, які, мабуть, пережили найгірші дні в їхньому житті. Жінка запитує мене, куди я прямую, а коли я говорю про стадіон, то попереджає, що там не розірвався великий снаряд, і тому в тих краях треба бути особливо пильним.

Тетяна вже має пораду, кому держава має вручити медаль після завершення війни: “Наша Оля варить їсти на весь масив. Робить у котлі на вогнищі гарячі супи та багато чого іншого. Щодня вигадує, як дістати їжу, і здійснює незвичайний подвиг. Щоб прогодувати всіх, хто залишився у місті”.

“Коли все почалося, до нас почали збігатися люди з усієї округи. І діабетики, і сім'я з семи людей, у яких чотири дитини-аутисти, і молода сім'я з шести людей, яка переїхала з Івано-Франківська – ми всіх одягли, обігріли, матрацами поділилися, усім готували їсти. За день до того, як росіяни звідси вийшли, вони полонили колону з гуманітарною допомогою, яка їхала з Радомишля.

Росіяни заїхали до міста і одразу ж пройшлися церквами. Хотіли перевірити, чи не ховалися снайпери на дзвіницях.

Нас тут буряти дуже сильно утискали. Вони щодня допитували при нас наших хлопців. Наставляли на них та на нас автомати. Були абсолютно неадекватними. Чи то під алкоголем, чи то під наркотиками. З ними навіть не можна було говорити. Один бурят при мені зайшов до сусідки і сказав: "Щось ви тут занадто добре живете!". І почав палити чергами по будинку, машині, цінному майну. Мені здається, нормальні люди на це не здатні. Вони ніби із заздрощів усе це робили”.

Насамкінець Тетяна запитує, чи не можу я зателефонувати до її сина Антона і повідомити йому, що вона жива. За її словами, він жив неподалік Бучі і саме збирався зробити пропозицію своїй дівчині. Вони мали виїхати звідти з першими подіями російської військової агресії. Я записую телефон і переконую її, що обов'язково спробую з ним зв'язатися, щойно опинюся в зоні з мобільним зв'язком. До того ж ми робимо спільне селфі, щоб було що відправити Антону як доказ моїх слів.

Після цього я їду з Бородянки. Місто ще й досі закрите для в'їзду, у ньому продовжується процес розмінування території. Я забираю із собою колекцію фотографій, через які в мене ще довго будуть страшні спогади про війну.

P.S. Я повернувся до Києва і зателефонував за номером, який мені дала Тетяна. Антон зняв слухавку і подякував мені за новину про маму. Здається, мені вдалося не просто зняти репортаж про війну, а й зробити одну українську сім'ю, яка натерпілася від російських орків, трохи щасливішою. Значить, це все було точно не марно.

"In such difficult times, I prefer not to give out interviews. But when I found out you were a serious English press, I decided it was necessary. You would write it as it is, without embellishment and taking it out of context. Besides, I have pleasant memories about your country," - the Ukraine national team head coach said to his interviewee. Journalist Daniel Boffey from The Guardian meets Kyiv's spring sunshine with pleasure after the shitty, as he descibes, weather in Brussels. He begins the interview by asking Oleksandr Petrakov why he did not leave the capital during the war, what happens to his family now and what fate now awaits the Ukrainian team, which at the end of March was to play in the 2022 World Cup playoffs.

I will not retell the content of this discussion, which has already appeared on March 1 in a British newspaper article. But I would like to dwell on what Petrakov, who was born in the USSR and has seen a lot in his life, said about the Russians: "They have always stood out for their arrogance, they consider themselves superior to others. And now they have decided to invade our land, bomb our cities and kill our children. Russians are a horde. They are not Slavs, because look what they are doing. As long as I am alive, I will not shake hands with them. That's not anger, that's hatred. And, I'm sure, it will last forever," - Petrakov mouthed the words with firmness.

It has been several days since the last round of talks between the Ukrainian and Russian delegations in Istanbul finished. And their results have begun to reveal the real sentiments of the Russian people, who have recently been rubbing their hands with the prospect of capturing Kiev and are now confused that the Russian armed forces are retreating without removing the "Kiev junta" and without freeing "brotherly Ukraine from the Nazis". The most ardent supporters of the military invasion are full of bile, who are already calling the retreat a betrayal of the ideas of the great Russian nation, imposed for many years by Vladimir Putin's regime.

As of day 39, the war is not yet close to being over. Yes, it is a little quieter all over Ukraine, and in Kyiv, it feels like there is a return to a more traditional way of life: many people have moved their families to safer places and are returning to the capital, businesses are slowly coming back to work, and on April 1 the local authorities are throwing a real party for the residents. After a month of prohibition, they finally allowed the sale of alcohol.

But the most important is the fact that Ukraine is winning this war. Russia, which a few weeks ago was exceptionally stubborn in the negotiation process, has shifted from "bio laboratories funded by America to eradicate the Slavic ethnos" to more down-to-earth rhetoric. The aggressors are no longer opposed to Ukraine joining the EU, as long as there are no NATO bases near Russia's borders. Moreover, there is even a possible dialogue with the Russians on the future of the occupied Crimea and the military quasi-states they created in the Donetsk and Lugansk regions.

Ukraine beats Russia because Russia is used to setting big goals and not accepting compromises. Any deviation from the set goals raises a wave of misunderstanding in the aggressive Russian society. When even the steadily working TV propaganda is weak, it creates psychological dissonance among people who, for the sake of a great victory, agreed to endure the economic turmoil of international sanctions. If Russia is now distancing itself from the great victory, then what was it for?

For years, the Russian authorities have created an alternative reality for their people, who are used to dividing everyone into "ours" and "theirs". Through force and fear, Putin's regime has created today's Russia: in it, tradition prevails over knowledge, dissent from the majority is seen as treason against the motherland, people embittered by their bad lives seek a world conspiracy theory, and their belief in the greatness of the nation is not questioned when the state once again resolves international conflicts by force.

There is this deceptive feeling among those who never managed to achieve anything in life, but feel overwhelming pride in the greatness of the nation every time they hear about the victories of athletes or the successes of the military. This is the core of Putin's audience, which said a firm "YES" to the invasion of Ukraine, and was delighted with the news of the destruction of cities and the extermination of Ukrainians.

Many of them were directly involved in military events, having entered Ukrainian soil with weapons. It was they who did not hesitate when they got peaceful people out of their homes and shot them on the spot for their resistance, when they raped women and then killed them in front of their children, when they looted in their homes and apartmens so they could finally "live like normal people when it is over".

Many centuries ago, such behavioural norms in the system of international relations were adhered to by the Mongol empire. A militant, oppressive and enslaving force whose basis of existence was the subjugation of the weak. Wherever the horde came, it brought destruction and decay, and instead of progressive development, the Mongol Tatars preferred to steal labor power and technology from the defeated peoples.

In the era of post-industrial society, Russia these days demonstrates to the world the close connection and solidarity with the principles of its geopolitical predecessors. In the twenty-first century, while the civilized world is reducing fuel emissions to preserve the ozone layer of the Earth, the Russians, stuck at the level of medieval thinking, start wars against neighboring states in order to obtain easy prey. After all, it's easier to realize the greatness of your own nation and rob a weaker one than to doubt the greatness of your leader and choose the path of evolution.

But Ukraine will endure and become the last venture of a Russian dictator who has lost touch with reality. Although the overthrow or death of Putin will not change Russia, will not clear the brains of 140 million Russians, and the largest state in the world will not instantly come on the path of humanity and respect for democratic values.

The Russian system of government has taken deep roots, and already now the FSS, which many years ago concentrated full power in its hands, assesses the risks and tries to direct all the negativity and responsibility to one single person, who by a fatal decision to attack Ukraine has determined his future. And to separate the Russian people and the politicians who "all these years have been against the war" from the torrent of negativity. The consequences of this war may destroy the federal system of influencing the consciousness of the masses, and it can be a catastrophe for the FSS.

Russian propaganda knows how to not only invent horrors but also to press pity, complaining about widespread hatred of everything Russian. You must have heard of neurolinguistic programming at least once in your life. It is a way of penetrating the human brain and indoctrinating it with the necessary information, with which the FSS has been zombifying millions of people for years, creating a reality that is beneficial to them.

The whole world should understand one simple truth. If we do not destroy the system that created and successfully manipulates the minds of millions of people in Russia, and is committing genocide against the Ukrainian people these days, it will revive after Putin is overthrown and will sooner or later create a new dictator.

Meanwhile, Ukrainians, when peace comes, will need to rebuild the country with warm hearts and respond with cool heads to any calls for unity with the Russians.

All of us will hear more than once more about "brotherly nations", "we were scammed" and "we did not want Ukrainians to be killed". When you encounter this, remember the corpse-sown streets of Bucha and the ruins of Mariupol, which buried thousands of innocent victims beneath them. And offer your help in navigating to send a person after the Russian warship.

“У такий тяжкий час я волію не роздавати інтерв'ю. Але коли дізнався, що ви з серйозного анлійського видання, то вирішив, що це потрібно. Ви ж напишете як є, без прикрас та виривань із контекстів. До того ж, у мене приємні спогади про вашу країну”, - звертається головний тренер збірної України до свого співрозмовника. Журналіст Деніел Боффі із The Guardian радіє київському весняному сонцю після бридкої, за його словами, погоди у Брюсселі. І починає інтерв'ю з розпитувань Олександра Петракова про те, чому він не поїхав зі столиці на час війни, що зараз з його рідними і яка доля тепер чекає на збірну України, що наприкінці березня мала зіграти матчі плей-офф чемпіонату світу 2022 року.

Я не переказуватиму вміст цієї дискусії, яка вже вийшла у статті британської газети 1 березня. Але зупинюся на тому, як Петраков, який народився в СРСР і вже чимало бачив у житті, відгукнувся про росіян: “Вони завжди виділялися своєю зарозумілістю, вважали себе вищими за інших. І тепер наважились увійти на нашу землю, бомбити наші міста та вбивати наших дітей. Росіяни – це зброд, орда. Вони не слов'яни, адже гляньте, що вони творять. Поки я живий, не тиснутиму їм руки. Це не злість, це - ненависть. І, впевнений, що це – на віки”, – з непохитністю карбує слова Петраков.

Вже кілька днів пройшло з попередніх переговорів української та російської делегацій у Стамбулі. І їхні результати почали розкривати реальні настрої російського населення, яке ще нещодавно потирало руки від перспектив взяття Києва, а тепер розгублено усвідомлює, що збройні сили РФ відступають, так і не змістивши "київську хунту" і не звільнивши "братську Україну від нацистів". Жовч так і пре у найзапекліших шанувальників військового вторгнення, які вже зараз називають відступ зрадою ідей великої російської нації, яка багато років нав'язується режимом Владіміра Путіна.

На 39-й день війна ще не близька до завершення. Так, по всій Україні стало трохи тихіше, а в Києві взагалі відчувається повернення до традицйного життя: багато хто, вивізши свої сім'ї в безпечні місця, повертаються до столиці, бізнес поступово відновлює роботу, а на 1 квітня влада столиці влаштувала мешканцям справжнє свято, після місяця заборони врешті дозволивши продаж алкоголю.

Але важливим є факт, що Україна перемагає у цій війні. Росія, яка ще кілька тижнів тому виявляла виняткову категоричність у переговорному процесі, від “біолабораторій, що фінансуються Америкою для викорінення слов'янського етносу” перейшла до більш приземленої риторики. Агресори вже не проти вступу України до ЄС, аби лише біля російських кордонів не було баз НАТО. Більше того, виявляється з росіянами навіть можливий діалог щодо подальшої долі окупованого Криму та створених ними воєнізованих квазі-держав у Донецькій та Луганській областях.

Україна перемагає Росію, бо Росія звикла ставити великі цілі та не приймати компромісів. Будь-які відступи від намічених завдань піднімають хвилю нерозуміння в агресивно налаштованому російському суспільстві. Коли слабину дає навіть стабільно працюючі телевізійна пропаганда, це створює психологічний дисонанс у людей, які заради великої перемоги згодні були терпіти економічні негаразди від міжнародних санкцій. Якщо тепер Росія віддаляється від великої перемоги, то навіщо тоді це було?

Російська влада роками створювала альтернативну реальність для своїх громадян, які звикли ділити усіх на "свох" та "чужих". За допомогою сили та страху режим Путіна створив сьогоднішню Росію: у ній традиції переважають над знаннями, незгода з більшістю розцінюється як зрада батьківщини, озлоблені від поганого життя люди шукають теорію світової змови, а віра у велич нації не викликає у них питань, коли держава вкотре вирішує міжнародні питання за допомогою сили.

Існує таке оманливе відчуття у тих, хто так і не спромігся нічого досягти в житті, але щоразу відчуває непереборну гордість за велич нації, коли дізнається про перемоги спортсменів чи успіхи військових. Це ядро ​​путінської аудиторії, яке сказало тверде “ТАК” наступу в Україну, радіє звісткам про руйнування міст та винищення українців.

Багато хто з них виявився безпосереднім учасником військових подій, вступивши зі зброєю на українську землю. Саме вони не вагалися, коли виганяли мирних людей з їхніх будинків, а за опір розстрілювали їх на місці, коли ґвалтували жінок і потім вбивали їх на очах у дітей, коли марудували по будинках і квартирах, щоб вивезти награбоване в Росію і нарешті "зажити як нормальні люди, коли все закінчиться".

Багато століть тому таких поведінкових норм у системі міжнародних відносин дотримувалося монголо-татарське іго. Войовнича, гнітюча і зневолююча сила, основою існування якої було підпорядкування слабших. Куди б не приходила орда, вона приносила з собою руйнування та занепад, а замість прогресивного розвитку монголо-татари воліли красти робочу силу та технології у переможених народів.

В епоху постіндустріального суспільства Росія цими днями демонструє усьому світу тісний зв'язок і солідарність із життєвими принципами геополітичних попередників. У ХХI столітті, поки цивілізований світ скорочує викиди палива задля збереження озонового шару Землі, росіяни, що застрягли на рівні середньовічного мислення, починають війни проти сусідніх держав з метою отримання легкої здобичі. Адже простіше усвідомлювати велич власної нації та грабувати слабших, ніж сумніватися у величі свого лідера та обирати шлях еволюції.

Але Україна вистоить і стане останньою витівкою російського диктатора, що втратив зв'язок з реальністю. Хоча повалення чи смерть Путіна не змінить Росію, не очистить мізки 140 мільйонів росіян, а найбільша у світі держава в одну мить не стане на шлях гуманності та дотримання демократичних цінностей.

Російська система державного управління пустила глибоке коріння, і вже зараз ФСБ, яка багато років тому сконцентрувала повноту влади у своїх руках, оцінює ризики і намагається спрямувати весь негатив і відповідальність на одну-єдину людину, яка фатальним рішенням напасти на Україну визначила своє майбутнє. І відокремити від бурхливого потоку негативу російський народ та політиків, які “всі ці роки були проти війни”. Щоб наслідки цієї війни остаточно не зруйнували федеральну систему впливу свідомості мас.

Російська пропаганда вміє не лише вигадувати жахи, а й тиснути на жалість, скаржучись на повсюдну ненависть до всього російського. Ви, напевно, хоч раз у житті чули про нейролінгвістичне програмування. Це метод проникнення в людський мозок і навіювання йому необхідної інформації, за допомогою якого ФСБ багато років зомбує мільйони людей, створюючи їм вигідну для себе реальність.

Усьому світові слід зрозуміти одну просту істину. Якщо не знищити систему, яка створила та успішно маніпулює свідомістю багатомільйонного спільноти в Росії, а в ці дні здійснює геноцид українського народу, вона відродиться після повалення Путіна і рано чи пізно створить нового диктатора.

А українцям, коли настане мир, треба буде з гарячими серцями відбудовувати країну та з холодними головами реагувати на будь-які заклики до єднання з росіянами.

Усі ми ще неодноразово почуємо про “братні народи”, “нас обдурили” та “ми не хотіли, щоб українців убивали”. Коли ви з цим зіткнетеся, згадайте засіяні трупами вулиці Бучі та руїни Маріуполя, які поховали під собою тисячі безневинних жертв. І запропонуйте співрозмовнику допомогу в навігації, щоб відправити його услід за російським військовим кораблем.

A few days ago the morning began not with coffee, but with media reports about the death of the odious Russian politician Vladimir Zhirinovsky. The best reaction from those found on the Internet was the unnamed meme, "Did Zhirinovsky become a good Russian too?" Although the joy of many was premature, on the 34th day of the war, all Ukrainians defending their lands from a Russian full-scale military invasion know that a good Russian is a dead Russian.

Russia has finally begun to realize that the special operation announced by Russian President Vladimir Putin on February 24 to "denazify" and "demilitarize" Ukraine is different from what used to happen in Abkhazia, Transnistria and Chechnya. A bunch of "Nazis" and "terrorists" suddenly managed to repulse a 200,000-strong Russian army that never achieved any military objective. And so they went into "cowardly" war mode, launching chaotic missiles and airstrikes against those who would not fight back - the civilian population in the cities and villages, creating a humanitarian disaster for thousands of civilians.

"They're all Nazis there," Olga Skabeyeva, one of the mouthpieces of Russian propaganda, said on Russian television about the course of the war. Hiding the total support of the Ukrainian Armed Forces by the Ukrainian people, who took up weapons and, from the first days of the war, resorted to mass volunteer activities to support the country's defence capabilities had become unbearable.

After all, Russia expected to spend no more than a week on the entire operation with the encirclement of Kyiv, the declaration of an ultimatum to the current Ukrainian authorities, and the complete capture of Donetsk and Lugansk regions, including Mariupol, which is a strategically important steel centre and seaport.

"Peace-loving" Russia is used to fighting and sweetening all the social and economic hardships of Putin's political regime with military successes. And not to answer inconvenient questions from journalists and ordinary citizens, who are just as concerned about poverty in the Russian provinces as they are about militaristic successes in the international arena.

Except that during the 22 years of the dictator's rule in Russia, the number of people with critical thinking, capable of questioning the decisions of the authorities, has been drastically reduced. Many people whose questions have remained unanswered over all these years have emigrated, while most people are simply more comfortable not asking them. "Let the political elites live their lives, so to speak, and we will live ours, without crossing them" - they prefer to think.

But now Russians can no longer afford to bury their heads in the sand. It is not about the missing Russian soldiers, whose corpses the Russian army was never able to carry away from the battlefields. It is about the new present for the Russians, who are fighting real battles for sugar, sunflower oil and hygiene products, which are in short supply in the stores. It's about the inconvenience for Russian schoolchildren, who can no longer pay for their lunches in cafes with cards. It's about Russian students being expelled from foreign universities, and concerts by Russian musicians being cancelled all over the world.

The same Russian girl who two weeks ago appeared on Channel One News in Russia with a poster "No to War" and was hailed as almost a saint in the abode of evil, is already telling European journalists that Russia should not suffer for the actions of its president. Maria Ovsyannikova, who worked for ten years as an editor at Channel One that spread propaganda to the Russian masses, began calling on the West to treat the ordinary and innocent Russians humanely.

Unwashed Russia cannot be surprised by food shortages and the need to survive, but the current world economic sanctions have already hit that layer of Russians who are used to distracting themselves from politics, living in comfort and allowing themselves French foie gras, Italian cheese and Spanish red dry wine.

The "progressive" Russians are trying to arouse Western pity and soften the world's sharply negative attitude toward all Russian things. They try to concentrate all hatred on Putin, who started the war with Ukraine, and avoid responsibility for the consequences of this military invasion. In all likelihood, anyone with a Russian passport now calling for peace and humanity was silent during Russia's expansionary operations in recent decades.

"We want to go to Canada due to difficulties in our country," - Russians write in special Facebook communities after learning from people who previously emigrated from the former Soviet Union about the specifics of moving to North America. The reason for the move arouses the indignation of the Ukrainian diaspora. It turns out that it is easier to flee to another country and start a new life there than to establish order in your democratic state on paper and bear responsibility for the actions of the elected authorities. No truly democratic country needs such "citizens" who will not stand up for human rights and freedoms but will flee from a sinking ship like rats at the first problems.

Having been kicked in the teeth by the Ukrainian resistance forces and having finally failed in its original plan to occupy Ukraine and set a pro-Russian leadership in it, Russia began spreading fakes about the brutal behaviour of the Ukrainian army toward prisoners of war. The aggressor's cynicism knows no bounds, given that Russia conceals the real figures of its soldiers' losses in this war. There are already more than 17 thousand of them, and the main losses the occupants suffer are due to wounded soldiers who are simply left to fend for themselves.

In an undeclared war, the wounded Russian soldiers automatically become dead weight for the army of the aggressor, who in advance have prepared bundles of funeral certificates for the relatives of the dead. This once again shows that it is not Russia to point out the inhumanity of the Ukrainian defenders to the prisoners, given how indifferent Putin is to the human lives of his people. Moreover, the Armed Forces of Ukraine strictly observe the norms of international humanitarian law and treats prisoners following the Geneva Convention, because Ukraine has been collecting evidence about the regular commission of war crimes and crimes against humanity by the aggressors throughout the time of Russia's military aggression.

Whenever this war ends, Russophobia in the years to come will be the adequate response of the civilized world to any excuse for the Russians' disinterest in politics. It was the state of Russia and the authorities elected by the Russian people who went to war in Ukraine, not Putin who decided something himself, and the rest of them now have to put up with life under Western sanctions and without world famous brands.

While Russians are losing their jobs and access to the benefits of civilization and hope that the West will change its anger for mercy, Ukrainians are losing their homes and lives. Millions of Ukrainians are displaced, and Russian military aggression has taken from people everything they have invested their health and money in over many years of life. But Russia's main crime, for which absolutely all Russians must answer, is the murder of thousands of peaceful Ukrainians.

Not only Putin will be held responsible for what has been done. But also those who dropped bombs on peaceful Ukrainian cities, shot civilians, kidnapped people, raped women, and killed children. And necessarily the population of the country that supported their government's decision or simply kept silent, making these crimes against the Ukrainian people possible.

Кілька днів тому ранок почався не з кави, а з повідомлень у ЗМІ про смерть одіозного російського політика Владіміра Жириновського. Найкращою реакцією зі знайдених в Інтернеті став безіменний мем: “А що, Жириновський теж став хорошим росіянином?”. І хоч радість багатьох виявилася передчасною, але на 34-й день війни всі українці, які захищають свої землі від російського повномасштабного військового вторгнення, знають, що хороший росіянин – мертвий росіянин.

У Росії нарешті почали усвідомлювати, що оголошена 24 лютого президентом РФ Владіміром Путіним спецоперація з "денацифікації" та "демілітаризації" України відрізняється від того, що раніше було в Абхазії, Придністров'ї та Чечні. Купка "нацистів" і "терористів" несподівано зуміла дати відсіч 200-тисячній російській армії, яка так і не досягла жодної воєнної мети. І тому перейшла в режим "боягузливої" війни, завдаючи хаотичних ракетних та авіаційних ударів по тих, хто не дасть здачі - мирному населенню у містах і селах, створюючи гуманітарну катастрофу для тисяч цивільних громадян.

"Та вони там усі нацисти", - висловилася на російському телебаченні про перебіг війни один із рупорів російської пропаганди Ольга Скабєєва. Мабуть, приховувати тотальну підтримку Збройних сил України українським народом, який узявся за зброю і з перших днів війни пристав до масової волонтерської діяльності для підтримки обороноздатності країни, стало вже нестерпно.

Адже Росія розраховувала витратити на всю операцію з оточенням Києва, оголошенням ультиматуму чинній українській владі та повному захопленню Донецької та Луганської областей, включаючи Маріуполь, який є стратегічно важливим металургійним центром та морським портом, не більше тижня.

"Миролюбна" Росія звикла воювати і підсолоджувати всі соціально-економічні тяготи політичного режиму Путіна військовими успіхами. І не відповідати на незручні питання журналістів та звичайних громадян, яких злидні у російській глибинці хвилюють не менше мілітаристських успіхів на міжнародній арені.

Ось лише за 22 роки правління диктатора в Росії катастрофічно скоротилася кількість людей із критичним мисленням, здатних ставити під сумнів рішення влади. Багато хто, чиї питання всі ці роки так і залишалися без відповідей, емігрували, а більшості просто зручніше їх не ставити. Так би мовити, "політичні еліти нехай живуть своїм життям, а ми житимемо своїм, не перетинаючись з ними".

Але тепер росіяни вже не можуть дозволити собі ховати голову в пісок. І справа не в зниклих безвісти російських солдатах, чиї трупи російська армія так і не спромоглася забрати з полів битв. Справа у новому сьогоденні для росіян, що ведуть справжні битви за цукор, соняшникову олію і засоби гігієни, яких бракує у магазинах. Справа в незручності для російських школярів, які не можуть більше розплачуватися картками за обіди у кафе. Справа в російських студентах, яких виключають із закордонних ВНЗ, а концерти російських музикантів скасовують в усьому світі.

Та сама російська дівчина, яка два тижні тому з'явилася у випуску новин "Першого Каналу" з плакатом "Ні війні" і була визнана ледь не святою в обителі зла, вже розповідає європейським журналістам про те, що Росія не повинна страждати за проказництво її президента. Марія Овсяннікова, яка десять років працювала редактором на телеканалі, що поширював “Геббельсівщину” у російські маси, почала закликати Захід до гуманного ставлення до простих і ні в чому не винних росіян.

Немиту Росію не здивуєш дефіцитом продовольства та потребою до виживання, але нинішні економічні санкції світу вже вдарили і по тому прошарку росіян, який звик абстрагуватися від політики, жити у комфорті та дозволяти собі французьку фуа-гра, італійський сир та іспанське червоне сухе.

"Прогресивні" росіяни намагаються викликати жалість Заходу та пом'якшити різко негативне ставлення світу до всього російського. Сконцентрувати всю ненависть на Путіні, який розв'язав війну з Україною, і уникнути відповідальності за наслідки цього військового вторгнення. З великою ймовірністю кожен, хто зараз з російським паспортом закликає до миру та людяності, відмовчувався під час експансійних операцій Росії в останні десятиліття.

"Хочемо виїхати в Канаду у зв'язку з труднощами в країні", - пишуть росіяни в спеціальних ком'юніті в Facebook, дізнаючись у людей, які раніше емігрували з пострадянського простору, про специфіку переїзду до Північної Америки. Причина переїзду викликає справжнє обурення української діаспори. Виходить, тікати до іншої країни і починати там нове життя простіше, ніж навести лад у своїй демократичній на папері державі та нести відповідальність за дії обраної влади. Жодній по-справжньому демократичній країні не потрібні такі “громадяни”, які не відстоюватимуть людські права та свободи, а при перших ж негараздах, немов пацюки, бігтимуть з тонучого корабля.

Отримавши по зубах від українських сил опору та остаточно проваливши початковий план з окупації України та насадження в ній проросійської верхівки, Росія почала давити на жалість та розповсюджувати фейки про звірську поведінку української армії до військовополонених. Ступінь цинізму агресора не знає меж, з огляду на те, що Росія приховує реальні дані втрат своїх солдатів у цій війні. Їх уже – понад 17 тисяч, причому основні втрати окупанти зазнають через поранених солдатів, яких просто кидають напризволяще.

У невизнаній війні поранені російські солдати автоматично перетворюються на баласт для армії агресора, яка завчасно приготувала пачки з "похоронками" для родичів загиблих. Це зайвий раз говорить про те, що не Росії вказувати на негуманність українських захисників щодо полонених, враховуючи те, наскільки Путін байдуже ставиться до людських життів свого народу. Більше того, ЗСУ неухильно дотримуються норм міжнародного гуманітарного права та ставляться до полонених відповідно до Женевської конвенції, адже Україна протягом усього часу військової агресії Росії збирає докази про регулярне скоєння агресорами воєнних злочинів та злочинів проти людяності.

Хоч би коли закінчилася ця війна, русофобія в наступні роки стане адекватною реакцією цивілізованого світу на будь-які відмазки росіян про незацікавленість у політиці. Це держава Росія та обрана російським народом влада пішла війною в Україну, а не Путін щось сам собі вирішив, а решта тепер змушені миритися з життям під західними санкціями і без світових брендів.

Поки росіяни втрачають роботу та доступ до благ цивілізації та сподіваються, що Захід змінить гнів на милість, українці втрачають свої будинки та життя. Мільйони українців стають вимушеними переселенцями, російська військова агресія відібрала у людей все те, у що вони вкладали здоров'я та гроші протягом багатьох років життя. Але головним злочином Росії, за який мають відповісти абсолютно всі росіяни, стало вбивство тисяч мирних українців.

Нести відповідальність за вчинене буде не лише Путін. Але й ті, хто скидали бомби на мирні українські міста, розстрілювали цивільних, викрадали людей, ґвалтували жінок та вбивали дітей. І обов'язково населення країни, яке підтримало рішення своєї влади або просто змовчало, зробивши ці злочини проти українського народу можливими.

"Looks like we're here," - I say to my beloved, and try to get a good look at the neighbourhood from the bus window while a line forms in the cabin toward the exit. I imagined the scary surroundings, and how else could it be, when during World War II it was a godforsaken place that became the last resting place for millions of people. The German National Socialists decided that the Jews desecrated humanity and did not deserve the right to live. And it was here that they resorted to the mass extermination of members of this race.

The concentration camp at Auschwitz, which later expanded to Auschwitz-Birkenau, as the number of prisoners and the rate of their extermination had grown. It took us an hour and a half to get from Krakow to one of the most terrible war museums in the history of civilization.

We get off the bus and find ourselves near a hot dog and drink stand. It is a long line in front of it and we realize that there is no chance for coffee break after the trip. As we walk past the benches in the small square in front of the entrance, we notice how cosmopolitan this place is - tourists from all over the world come to learn about the tragic pages of Europe in the 1940s.

The museum's official website warns of a clear visiting schedule, and to enter the territory is only possible as part of a tour group. In fact, everything is simpler. Several guides are found near the stele with the embossed text warning future generations that such a tragedy could never happen again. It took a few minutes to find a group of people who wanted to come in. After buying passes and seeing the Nazi slogan "Arbeit Macht Frei" with our own eyes, we separate ourselves from the main group and go to get acquainted with history.

I don't even know what is more depressing: the photos of thousands of prisoners and the piles of personal belongings of adults and children in the Auschwitz buildings, which the Nazis took away from passengers upon arrival at their destination, or the rows of dark and cold barracks in Birkenau, from which the Sonderkommando took those who could no longer work and benefit the Nazis due to illness and exhaustion into the gas chambers.

Most of the concentration camp crematoriums were destroyed by the Nazis themselves in 1944 on the eve of the Soviet attack. Still, a few of them withstood. Now there is a dead silence, but we are frozen with horror as we realize that their walls continue to keep evidence of crimes against humanity. When the chimney began to puff black smoke, the whole camp already knew that several hundred more relatives, friends, or simply shelf-neighbors had not managed to wait for the end of this hell on earth.

Near the crematorium - a number of memorial plaques with text in different languages. "Let this place where the Nazis killed almost one and a half million men, women and children, mostly Jews from different European countries, be a cry of despair and a warning to humanity forever," - the English-language version says. I don't know why, but it is in this place that the sadness that rolled from the multitude of what I saw bursts out and turns into a stream of tears that cannot be stopped. It's been three years since that trip, but even now, as I look at the memorable photos and write this text, I can't contain my emotions.

Although more than 80 years have passed since those events, the Auschwitz-Birkenau concentration camp was never destroyed after the war. Poland preserves this historical monument in its original form. Too much pain and suffering was caused by the fanatical zeal of the Nazis to organize a new world order. Not only Poles, but also many other European nations, including Ukrainians, paid too high a price in that war.

After the surrender, Germany was divided into two states, and after years of sketching sins and washing the blood of harmless victims off their hands, the Germans tore down the Berlin Wall to become a fully democratic society with zero tolerance for any manifestation of Nazism.

In the twenty-first century, Europe is again threatened by full-scale war. But this time the cause for concern comes from the east: Russia is in agony after the collapse of the Soviet Union, the loss of its status as a world state, and its inability to confront the United States in matters of geopolitics. And its president, Vladimir Putin, is living with an obsession to unite Russia, Ukraine and Belarus in order to recreate the former empire and strengthen its position on the Eastern European border with NATO.

Except that Putin forgot to ask Ukraine if it liked such an idea and, like Adolf Hitler did to Poland in 1939, without declaring war, launched a full-scale invasion of Ukrainian lands in order to overthrow the pro-Western and democratic government and fully occupy the state. He explained the move to his people as "demilitarization and liberation of Russian-speaking Ukrainians from the Nazis". Putin's decision to start a war with Ukraine is supported by 3/4 of the Russian population. Blinded by propaganda, Russians never realized that they, the only heirs to the victory over Nazism, contributed to its return.

Ukraine, which was under Russian influence for many years, went through two revolutions in 2004 and 2013-2014 to finally realize the geopolitical need to follow the western direction. More than one generation of Ukrainians have had to witness the redistribution of Ukrainian territory and live as part of foreign states. Ukraine fought for its statehood and independence after World War I, but without support and European recognition, most of its territory was seized by the Soviet Bolsheviks.

The Soviet authorities managed to subdue the freedom-loving Ukrainian people only through an artificially created famine in 1932-1934 that took the lives of nearly 4.5 million people (4 million people of all ages and 500 thousand unborn due to deaths). The Soviet regime destroyed any mention of Ukrainian identity by all means - forbidding the use of the Ukrainian language, erasing the heroes of the Ukrainian nation from history, and imposing the idea of a "brotherly nation," in which Ukrainians always had to be content with the role of a "younger brother".

Having survived genocide, Ukraine endured the independence it proclaimed in 1991, accepted its multinationality associated with the international conflicts of past centuries, and finally matured with its own civilizational choice. Not imposed once again by the conqueror country, but supported by the majority of the Ukrainian people.

On February 28, Ukrainian President Volodymyr Zelenskyy signed Ukraine's application for membership in the European Union. This is not a populist decision by a politician seeking support from the West amid a war with Russia, but a reflection of the real sentiments of 41 million Ukrainians who want to be accepted into the big European family. Right now Ukrainians are defending not only their lands against the occupants, but also European democratic values against the Russian plague of permissiveness and irresponsibility for their crimes.

A number of European countries supported Ukraine's desire to join the European Union. Among them is Poland, which keeps a museum in Auschwitz to commemorate the victims of Nazism. Over the last month, the Poles have already received 2.3 million refugees from Ukraine, there are centres across the country with humanitarian aid going to the Polish-Ukrainian border, and even the national football team of Poland refused to play a 2022 World Cup qualifying match with Russia, citing the unacceptability of Russian military invasion of Ukraine.

Meantime, Germany turned out to be one of the opponents of the accelerated entry of Ukraine into the European Union. Despite the fact that 69% of Germans, according to social surveys, support Ukraine's membership in the EU. And in general, insane flows of humanitarian aid have been sent from Germany to Ukraine since the beginning of Russia's military aggression.

Germans show sympathy and solidarity with the Ukrainian people, but the German state, even after many years, cannot completely get rid of the guilt complex for the unleashed world war and the deaths of tens of millions of soldiers and civilians. Germans have long raised their country from the ruins of war, by socio-economic standards, built one of the most successful states in the world, but at the same time are still not risking entering into direct confrontation with the Russians. Even when hateful Nazism has been revived in Russia itself and now threatens peace and stability in Europe.

Germany, which provoked two world wars, can become a key peacemaker and prevent the outbreak of a third major planetary conflict. To do this, the country needs to support the EU embargo on oil and gas trade with Russia.

Germans consider the potential losses in the economy from stopping the purchase of cheap Russian energy carriers and are not happy about the prospect of a drop of up to 3% of GDP tied up in German-Russian energy relations. Right now, according to the authorities, Germany is not ready to completely stop importing Russian oil and gas.

The EU's procrastination in imposing an energy embargo brings Russia hundreds of millions of euros every day, which Putin's regime uses to wage war in Ukraine. Obviously, Germany and other EU members who do not want a quick solution to this issue are not only contributing to a potential military conflict in Europe but also provoking a continental economic recession and a humanitarian crisis. After all, more than 3 million Ukrainian refugees have already left for the West, assisted by European taxpayers' money. And the number of Ukrainians fleeing the war will only increase as Russian military aggression continues and the West lacks the military resources to contain it.

Western sanctions have already caused great damage to the Russian economy. But the war in Ukraine and Russia's offensive against the West will only end when the EU stops paying "Putin's gas station," which is now depriving tens of thousands of lives and destroying the well-being of millions of Ukrainian citizens.