Чорнобиль: заборонена тема

Історія Чорнобиля почалась у тиші. У той час, коли Київ, як і всі міста колишнього Радянського Союзу, готувався до параду, на Чорнобильській атомній електростанції стався вибух. Мирні жителі міста Чорнобиль навіть не здогадувалися про масштаби та наслідки аварії, а мужні ліквідатори боролись з вогнем, намагаючись попередити світову трагедію, про яку згодом дізнається весь світ. У ЗМІ за тиждень, з’явились коротенькі інформаційні повідомлення: «На ЧАЕС була невелика пожежа. Немає приводів для хвилювань». При цьому роботи по ліквідації аварії ще продовжувались і тривали до кінця 1987 року. Про справжню кількість постраждалих під час ліквідації населення не було поінформоване.
З моменту аварії пройшло 34 роки, пам'ять про цю дату відійшла в минуле.
Трішки інформації в підручниках з історії, покладання квітів 26 квітня... Місто, яке мало найбільшу кількість ліквідаторів забуло про них. На фасаді будівель та в назвах вулиць є згадка про людей, які воювали в Афганістані, під час Другої світової війни та на території АТО, обороняли нашу країну та місто, пам'ять про них увічнена на мармурових табличках на фасаді будівель, їхніми прізвищами названі вулиці міста. А є хоча б одна табличка чи вулиця з ім’ям та прізвищем ліквідатора аварії на Чорнобильській АЕС? Звісно, що ні. Ми можемо прирівняти важливість кожного ліквідатора аварії до військовослужбовця, що захищає країну. Як боляче бачити, що у визначну дату для нашої країни та й світу в цілому, дату, коли наше життя розділилося на до та після, біля єдиного пам'ятника в м. Дніпро збираються самі лише ліквідатори аварії.
Що сьогодні молоде покоління знає про аварію в Чорнобилі? Майже нічого. Але чому ми дивуємося? Нова шкільна програма вилучила видатні твори українських письменників О. Гончара «Звізда Плин» та І. Драча «Чорнобильська Мадонна».Все більше проходить часу після аварії на Чорнобильській АЕС, ця дата відходить у пам'ять, але нове покоління вже взагалі не пам’ятає про це. А що буде далі, через 10, 20, 50 років? Невже забуття?
Напередодні чергової річниці трагедії, ми провели соціологічне опитування в якому взяло участь понад 500 мешканців міста Дніпро, віком від 13 до 47 років на тему аварії на ЧАЕС. Результати невтішні: близько третини респондентів не могли навіть назвати дату аварії, а на питання про причини аварії, тривалість пожежі, кількість жертв через аварію не змогли відповісти більша частина опитаних. При цьому дуже велика кількість респондентів, джерелом інформації називали серіал, і створений не українською державою, а американського виробництва. Саме цей серіал, як ми проаналізували, вплинув на молоде покоління та пробудив у них зацікавленість до аварії, але на жаль, ліквідатори наймасштабнішої техногенної катастрофи знову залишаються в тіні.
Серіал «Чорнобиль» - яскравий приклад того, як один медійний продукт може кардинально змінити ставлення суспільства до такої значущої події, викликати суспільний інтерес, надати правдиву, насичену фактами (можливо, навіть дещо занадто) інформацію про подію. Розповісти про неї такими словами, щоб глядачу було цікаво дивитись про «мирний атом», закони фізики, вплив цезію на організм і симптоми променевої хвороби.
Але головне – перейнятися цією історію. Захопитися історією мужніх ліквідаторів. Адже саме вони в центрі серіалу. Радянська влада, її злочини, політика замовчування і тотальної цензури, диктатура. Але історію творять люди. І коли ми говоримо про суспільно резонансні події, ми повинні говорити про людей. Розповідати їх історії, давати їм слово.
Серіал «Чорнобиль» від НВО – не єдиний приклад впливу масової культури на ставлення громадськості до певної події. Приміром, фільми «Кіборги», «Наші котики» підвищували повагу до українського війська, викликали захоплення нею Фільм «Зима у вогні», присвячений Майдану, сприяв формуванню ставленню до революційних подій в українській столиці у всьому світі, оскільки фільм створювався для іноземної аудиторії й потрапив у короткий лист на номінацію на «Оскар».
Зі здобуттям незалежності України гриф секретності із теми аварії на ЧАЕС зняли. Але чи привернуло це увагу до великої трагедії? Ні. Багато в чому це вина власне ЗМІ. Медіа обмежувались короткими повідомленнями, наданими офіційними структурами.
«Продовжуються роботи над будівництвом Чорнобильського саркофага. Витрачено *** млн грн. З них *** млн грн надані ЄС в рамках цільової фінансової допомоги».
Чи може таке повідомлення зацікавити пересічного читача, який не причетний особисто до Чорнобильської трагедії? Звісно, що ні. Невже не було б цікавіше записувати інтерв’ю і розповідати історії від першої особи від ліквідаторів аварії? І ліквідатори в очах тих, хто народився після 1986 року, вже не є героям. Дуже шкода констатувати, але ставлення до них скоріше зневажливе.
«Чорнобильці». Багатьох дратують їх пільги. Чим вони особливі? Відповіді на це питання в тих, хто засуджує «пільговиків» немає, бо вони нічого не знають про той жах, який відбувся у Чорнобилі в 1986 році. І про те, як ціною власного здоров’я та неймовірних зусиль молоді хлопці зупинили трагедію світового масштабу. Про те, як люди виконували роботу із ліквідації аварії, коли техніка і машини плавились і виходили зі строю. Адже чим все могло закінчитись, якби молоді хлопці, ліквідатори, не загасили реактор? Дніпро дав найбільшу кількість ліквідаторів аварії, але їх заслуги та подвиги не були шановані, про них забули, та лише дата трагедії, інколи нагадує пересічному мешканцю міста про цю страшну аварію, що стала глобальною катастрофою.
Сьогодні вже видана одна книги «Я пам’ятник себе..», яка представляє колективну роботу громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України» Жовтневого району Дніпра. В цій книзі є декілька розділів, один із яких присвячений розповіді, як на бульварі Слави, ліквідатори своїми власними силами створили пам’ятник ліквідаторам аварії на ЧАЕС. Це лише невелика шана ветеранам, книга – це маленький крок до вшанування їх вічного подвигу та порятунку людства. З кожним роком, кількість ліквідаторів зменшується, а разом із ними пам'ять про аварію. При розмові із ветеранами, стає зрозуміло, що їм не потрібна винагорода, але вони хотіли, щоб їх шанували та не забували про них. Вони продовжують самостійно писати біографії своїх знайомих ліквідаторів, за власні кошти випускають журнал «Чорнобиль» і мріють, що одного разу, всі біографії учасників ліквідації аварії будуть зібрані в одну книгу, де буде можливо, розказана зовсім інша історія аварії на Чорнобильській АЕС.
Та чи справді, нам потрібно чекати виходу книги, фільму, серіалу чи відео кліпу, щоб ми пам’ятали про аварію і тих, хто її ліквідував? Звісно ні, ми самі не прагнемо дізнаватися більше про неї, майже не говоримо із власними дітьми, не приходимо до пам’ятника вдень аварії, не проявляємо зацікавленості до ще живих ветеранів, хоча вони відкриті та із задоволенням спілкуються. Чому ми стали такими байдужими? Чому діти ще зі школи не вивчають оповідання та історію аварії, адже це наша власна історія. Що ми будемо мати в майбутньому? Ветерани, та і не тільки аварії на Чорнобильській АЕС, зникнуть, разом із ними подія. Ми станемо просто народом, який не знає свого минулого, що вже говорити про майбутнє. Сьогодні, ми маємо ще можливість спілкуватися із людьми, що згодом стануть лише історією, та ми навіть не знаємо їх імена.
Сьогодні ЗМІ мають великий вплив, вони говорять про суспільно важливі події – через учасників події. Говорити, показувати, а не згадувати лише 26 квітня, не зважати на виходи кінофільму чи серіалу, а постійно пам’ятати. Сьогодні ЗМІ відіграють роль «четвертої влади» - вони створюють резонанс навколо важливих подій, навіть постійна актуалізація увагу громадян до ліквідаторів — це пам'ять. ЗМІ можуть допомогти самим ліквідаторам не стати давно забутим минулим, а навпаки справжніми героями, що у свій час допомогли уникнути більш глобальній аварії своїм життям та здоров’ям. Кожен громадянин своєї країни, попри календарну дату, повинен пам'ятати цю страшну дату та із шаною ставитися до ліквідаторів аварії.