Ой, на горі, 03.2025

Анатолій ВИСОТА: Ой, на горі вогонь горить, 1, 03.2025,
# Красне
Сьогодні неділя, 23 березня 2025 року. А минулої п'ятниці після обіду нашою Новоселицею їздили нагору пожежні машини, але про це напишу згодом...
Спочатку про війну, яка триває вже 1122-й день. На Донбасі тривають оборонні бої. Орки щодня атакують і їх наші вже знищили 900 тисяч. Але міста Покровськ, Торецьк і Часів Яр ми боронимо. Вже три роки московити ніяк не можуть захопити Білогорівку на Луганщині. Наших за 7 місяців витіснили із Суджі
на Курщині. Зате наші захопили плацдарм 2 на 10 кілометрів у Білгородській області і закріплюються в лісах по ярах і байраках. Україна погодилася із США на 30-денне перемир'я, але Московія проти і вимагає нашого роззброєння. Тривають переговори з ними в Саудівській Аравії. Щодня ворог бомбить наші міста: Київ, Кропивницький, Одесу та інші, а ми розбомбили їхні літаки й ракети в Енгельсі-2. Є надія, що до 9 травня 2025 путя захоче оголосити перемогу і перемир'я...
А тим часом
у п'ятницю Новоселицею носилися нагору в Дібрівку пожежні машини і небо на схід укрив білий кучерявий дим. Пожежа. Біда. Але будинки по Виноградній, які межують із Кругляком, вдалося врятувати. Наша староста Алла Олександрівна про це написала так:

"Шановні односельчани. Ось і сталося те, за що неодноразово попереджалося. Наробили чималої біди. Дякуючи нашим пожежним службам ДСНС України м. Обухова, СМТ. Козин. Та небайдужим односельчанам: Богдан Гончар, Ігор Данилюк, Клюєв Олександр, Тарас Романіченко, Микола Палієнко, Тамара Желеток і Тетяна Ярчевська( яка викликала пожежників). Дякуючи цим небайдужим людям, жителі залишилися з домівками, які могли вигоріти вщент. І це все сталося завдяки необдуманим діям наших жителів. А уявіть собі якби пожежники були на іншому об'єкті. Щоб залишилося із нашого села???????"

Треба й мені сходити подивитися, що там сталося, хоч і ноги поболюють, а таки піду... Надворі березень і зацвіли перші проліски і крокуси жовті і сині:

Праворуч хата, двір і город, де живе Сашко Духлій, і вище, де жила Галька Яценко, все ціле, слава Богу... Доходжу до хати вище, а з хвіртки виходить Сергій Михайлович Бабак (1965 р.н.). Вітається, усміхається і запрошує зайти у двір, мовляв, я ж до вас заходив і не раз... Таки заходжу. Жаліється, що у сусідів стільки розплодилося котів і собак, що спасу нема, обгидили весь двір. Питаю, чи є що їсти і яка пенсія. Каже, що не є прокурорським інвалідом-пенсіонером, а тому пенсія була три тисячі, а оце добавили ще триста. Жаліється, що сільрада дала всього 200 гривень за батька-учасника війни. Знимкую Сергія коло дверей.

Каже, що це зараз він такий, а раніше - ого-го яким був, і дарує мені світлину, на якій він 45-річний дядько.

А ото клуня? Та вона ж давним-давно завалилася!

А де ж млин? А оно в сарайчику... Заглядаю й бачу ручний млин, на якому молола жито колись і моя мати Горпина. А я стояв малий і дивувався, як це вгорі засипають зерно, а внизу вже струменить біле борошно, бо баба і мати крутять величезні колеса.

Цей млин зробив ще Сергіїв дід Михайло (Паримон), якому одірвало руку на Григорівському цукрозаводі. Бачу спалену траву на городі і вниз чорніє схил до двох тополь і вище до колишнього, обкопаного ровом колгоспного саду. А хто ж це тебе підпалив? Хіба ж нема кому? Там за ровом живе один і возом щороку вивозить сміття, а тоді палить! Та і я щороку палю траву на городі...
Попрощався я із Сергієм. Вийшов вище по чорній землі і зрозумів, що пожежа поширилася з Сергієвого городу, й побачив, що дерев'янську Дібрівку ліворуч врятували пожежники і дачники, а праворуч чорніє земля і в трипільському Кругляці. І це щастя, що вогонь 🔥 не перекинувся праворуч на розвалену клуню, на запаси горючого матеріалу, бо далі сараї і хата...

Йду до Кругляка. Праворуч горіло і в лісосмузі і бачу погашений хмиз. По чорній Дібрівці сліди коліс, це пожежні машини намагалися не допустити вогонь до Кругляка. Не вдалося. Чорніють окопи (шанці), які ще в 1941 році викопали красняни, боронячись від німців.

Чорніє весь Кругляк і гора Льодовита, поросла чагарником. А ось тут вогонь добрався до огорожі, а за нею хати... Оце тут оборонили красняни усю вулицю Виноградну від страшної біди.

А що ж ото за квадрат невигорілої землі? Підходжу ближче. Ага, Кругляк вже поділили і хтось вже зорав восени свою ділянку. Бачу ліворуч і вище такий же гектарний квадрат незачепленої вогнем землі. Тут на зораній землі вже посадили молодий садок. Вертаюся з Кругляка і бачу на чорній землі Дібрівки велику сніжно-білу пляму.

Який же це сніг, коли плюс десять? Може біленький пісок або супефосфат? Підходжу ближче і розумію, що це білесенький попіл, бо отут згоріли купи хмизу...
Чому це сталося?
Раніше, ще за колгоспів, в селі після війни було багато дітей і родини виживали, цінуючи кожен клаптик землі і кожен кусник хліба. Це було натуральне господарювання, коли все вироблене в родині нею ж і споживалося. Траву у Дібрівці і Кругляку випасали корови і кози. Всю траву у ярках і проваллях косили на сіно. Не було чому горіти. А в лісах і ярах визбирували на паливо на зиму кожну гілячку і навіть сухий кізяк. Правда, і тоді хлопці жартували із сірниками. Якось мій покійний брат Микола (1954 р.н.) із хлопцями пасли корів. Вилізли на скирту, посідали в солому, а тоді кидали по черзі сірники в солому, чи встигнеш загасити? Гралися отак поки не війнув вітерець і не спалахнула скирта, а хлопці пострибали горобцями з неї. Дісталося Миколі від батька пасиком. А за спалену скирту довелося батькам колгоспу заплатити. Настав добробут. У Красному нині нема жодної корови. Молоко і хліб з магазину. Половина городів у бур'янах.

А тут ще війна і краснянські хлопці воюють.
Вороги палять і плюндрують нашу землю.
А вона нам має стати, як рідна мати!
Хай же буде!