СТЕЖКИ-23(2)
Анатолій ВИСОТА: Інтернат-2, 2, 03.2023
#долі
Сьогодні 30 березня 2023 року триває 400-й день війни з Московією. Ідуть тяжкі бої в Бахмуті, коло Авдіївки і Кремінної. Надходять танки "челенджер" із Великої Британії, "леопарди" з Німеччини та інших країн. Вже надійшли бронемашини "бредлі" із США. Повністю укомплектована одна наша бригада за стандартами НАТО. Біда, що американці ніяк не наважуються передати нам ракети "атакамс" з ураженням до 300км. Установки "гаймарс" до них вже є. Це дозволило б вражати склади далеко і розбомбити в Криму все, включаючи міст. Експерти (Арестович) кажуть, що великий наступ буде за трьох умов: коли противник виснажиться й перейде в оборону; коли надійде повний комплект озброєння і 3. Коли грунт підсохне. Тому наступ може початися не у квітні, а аж у травні-23.
Це мій другий допис про Трипільський інтернат. Для нього я знайшов у Шевченка підходящі слова:
"Один у другого питаєм:
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажаєм?
І, не дознавшись, умираєм,
А покидаємо діла..."
(Т. Шевченко, 1847, Орська кріпость)
Перші знайомства: учні і вчителі
Андрій Демченко сидів у класі, як “юний кадет”, бо, як і всі хлопці був у парадній шерстяній формі - чорному кітельку й чорних штанах.
А дівчата одягнуті були у коричневі плаття й білі передники й виглядали ще більш святково 1 вересня... Свої повсякденні платтячка у дрібні квіточки вони мали одягнути після уроків.
Андрій прийшов у інтернат із Малої Вовнянки Таращанського району. Чорне волосся було зачесане строго назад, вольове підборіддя, розум і розсудливість видавали походження когось з його предків з Балкан, може десь із Чорногорії. Він вчився на “4” і “5”, а от я після краснянської школи перше півріччя мав трійки, особливо з алгебри та геометрії. Згодом, коли усвідомив, що трійочників не допустять до дев'ятого класу, а відправлять до ПТУ, я підтягнувся і восьмий клас завершив майже на четвірки.
З Андрієм ми товаришували і він часто стримував мою гарячковість і поспішливість. Як добре було нам після уроків залишити всі підручники й зошити у парті і йти до їдальні на обід. Після обіду в нас було дві чи й три години самопідготовки, коли в тому ж класі за своїми партами ми намагалися виконати уроки у тиші, бо час від часу до класу заглядала класна керівниця...
Погодьтесь, що оправка вимагає усамітнення і навіть зосередженості на процесі і не терпить чийогось споглядання. На лихо, на кожному з трьох поверхів спального корпусу були колективні умивальники й туалети, розділені стінками. Ми з Андрієм їх ігнорували і після обіду поспішали в стару дерев'яну “уборну”, де було сухо і чисто і рядком темніли “вічка” ромбами. Там навіть не було стінок. Отам ми самі під мирне ляпання продовжували бесіду і говорили про все на світі: про Марс і Місяць і хто з наших однокласників чого вартий. А за стіною давилися від сміху дівчата і ми на самопідготовці не могли второпати, чого це вони так зосереджено на нас поглядають і сміються...
У мого товариша вистачило здоров'я і терпіння успішно закінчити наш інтернат через чотири роки, здобути фах вчителя в педагогічному інституті, а тоді довго працювати у своїй же Вовнянці директором школи...
Коля Носар.
Трудолюбивий хлопчина родом із села Українки (колишньої Злодіївки), що поруч із Трипіллям. Трудолюбивий і з нахилом до всілякої техніки. У розмові його лице хилилося якось набік, а очі видавали провину.
Може це було пов'язано із його хворобою: “нічний будильник” іноді давав збій. Хлопці сміялися, а я його жалів.
Якось влітку на канікулах Микола запросив мене додому вгості. Було гаряче літо і я довго йшов до Українки через кучугури білого піску і вдихав приємний аж до запаморочливості запах дніпрової лози із липкими пагонами і сизим листям. В його селі навіть стежки були із збитого піску, оторочені темнозеленим споришом.
За Миколою у двір вискочила його схвильована мати - німа жінка і вся в чорному. Вони на мигах переговорили і лице матері прояснилося, певно хлопець пояснив, що я його однокласник і довго не буду...
Коля все намагався нам чимось догодити і, якщо вдасться, то вразити. Якось в неділю він запросив весь наш клас поплавати моторкою по Дніпрі. Не всі згодилися, але з півтора десятки рішилися поплавати. Завантажений човен лише на десяток сантиметрів вивищувався бортами над водою. Прозора вода холодила опущені у дрібні хвильки долоні. Дівчата вищали, а хлопці реготали із їхньої боязні. На лівому березі серед островків ми нарвали білий лілій, дівчата сплели віночки і всі радо верталися на свою інтернатівську кручу, дякуючи Миколі за подорож...
Катав Микола наших хлопців і на викраденій ((в інтернаті!) вантажівці, але недалеко. І з інтернату не вигнали... Микола вивчився і став кращим столяром. На випускний екзамен із столярної справи хлопці, робили табуретки, я - стола, а Микола виточив на токарному станку дерев'яну вазу і чи не один отримав четвертий розряд. Чи то соромлячись, чи з іншої причини, Коля Носар ні разу не прийшов на зустріч однокласників... ((Згодом Микола таки був на наших зустрічах. Хвороби своєї позбавився. Він закінчив технікум, працював майстром на будівництві. Одружився, має дітей).
Наталя Нещерет.
Серед восьмикласниць виділялася своїми здібностями і красою Наталка - дівчина з недалекого Халеп'я. Гінка юнка мала гостре чисте личко, чорні коси зачесані набік гладенько через косий проділ. Схожа на єврейську дівчину з пісні: “Такая тонкая, как шелковая лента, такая чистая, как мытая посуда, такая умная, как целый том талмуда...” Вона вміла іронічно, мружачи носика й брови і вимовляючи замість “щ” “ч”, проказати: “...Ну й чо тобі треба?”...
Якось я заглянув до порожнього сусіднього класу, а там на задній парті вся в сльозах сидить наша Наталка. Я до неї: - Що сталося? Тебе хтось образив? Вона одвертається, тихо втирає сльози, спина здригається від затамованого внутрішнього ридання. Юний лицар пробує заспокоїти дівчину, але одриває од її плеча простягнуту для заспокійливого дотику руку, бо чує: “Одчепись...”.
З добрими оцінками Наталя після восьмого класу десь майнула у білий світ, залишивши після себе добру згадку. Восени 1964 року я вже першокурсником університету імені Тараса Шевченка надумав пройти пішки Хрещатик.
Запізнілі каштани каро вилискували під ногами і я з карбованцем у кишені завернув у спортмагазин “Динамо”.
І там за прилавком у продавщиці заледве упізнав нашу Наталку. Розмальована, з високою зачіскою вона ще більш охриплим голосом запитала: “Ти чьо здєсь дєлаєш?”. “А ти чого це тут?” - не відповівши, запитав я. Коротка розмова і я зрозумів, що Наталі в Києві не солодко і котиться вона далі з гори... А вже тепер мені ясно, що Україна в Наталці втратила свою доньку, яка потенційно могла прикрасити собою нашу землю...
Інші з восьмого класу.
Після восьмого класу з інтернату вийшло з п'ятеро випускників. Василь Лісовий, що родом здається із Великих Дмитровичів, подався до ПТУ і через рік став муляром. Якось він вже при грошах, покурюючи й попльовуючи звисока, завітав до інтернату. За якісь рік-два Василь вже “чтокав” і “какав”, набравшись київської культури...
Коля Хрещик родом чи не з Підгірець, теж втомившись від науки, закінчив ПТУ разом із Лісовим. Потім, казали, зробив кар'єру, але з інтернатівцями на контакт не виходив...
Жанна - одна з дівчат восьмикласниць мала “городську” культуру. Весела і кучерява, як подорослішавша “кучерява Сью”, вона вже дівувала. Якось вона вразила весь клас, зробивши стійку на руках. Плаття, опустившись до підлоги, оголило приховуване, дівчата зашикали, а хлопці повитріщали очі... Багато чого могла навчити нас та Жанна, та її сплавили від гріха подалі...
Вася Осока.
Високого зросту білявий хлопець з Витачева більше мовчав, коли інші розпиналися, доводячи щось одне одному. Я пам'ятаю одну суперечку з Василем... В інтернаті був набір струнних інструментів, на яких училися ми грати не по нотах, а по цифрах і ладах. Улюбленими інструментами були домра і гітара. Василь грав на гітарі, а я на домрі. Скрипок не було і ми їх не бачили. Я стверджував, що гітара є королевою в струнному оркестрі, бо має більші можливості ніж інші інструменти. Більшість хлопців з нашої палати погодилися, а Василь заперечив, сказавши, що головним інструментом у струнному оркестрі є скрипка. І в тому, що він правий, я переконався вже поза інтернатом, послухавши якусь увертюру в оперному театрі...
На рік старший за нас усіх Василь був опорою класу у всіх наших починаннях. Любив, щоб усе було по справедливості і хмурив свої невиразні брови, коли було не по його... Здається його єдиного із всіх випускників нашого 11-го класу прийняли кандидатом у члени КПРС...
Якось влітку Василь запросив мене вгості додому. Не так він був мені треба у Витачеві, як Надя Константинова. У Василя я побув якусь годину й помітив безпросвітну бідність навіть у дворі, де бігало кілька малих білявих дітей.
Вже недавно він мені нагадав те, що я вже й призабув. Підходить Василь до приземистої хати тітки Уляни й бачить на високому ганку, як Надя й Толя виймають кісточки з яскраво червоних вишень у великій мисці. Він здалеку махнув привітливо рукою і промайнула думка: - От і матиме тітка Уляна краснянського зятя...
Тяжко настраждавшись, Василь і вивчився, і одружився. Має дітей та онуків...
Оля Бакун
Ця русокоса чорноброва невисока дівчина родом із Богуслава. Спекотного 31 серпня 1960 року йшла вона пішки із Обухова до Трипілля із великим букетом квітів... Вона сама добилася права навчатися в інтернаті і несла з собою ухвалу з якоїсь поважної київської установи... А Галина Іванівна раптом перечить директору й не хоче її брати до класу, бо вже багато учнів...
Легко давалося їй навчання, вона гарно співала й декламувала вірші зі сцени... А подругою Ольга мала Галю Онищенко родом, здається, теж з-під Богуслава - дівчину з тисячею веснянок на личку та з печаттю якоїсь глибокої тайни у всьому її єстві.
Клас - це конкурентне середовище, де найбільшою радістю в середняків була двійка у відмінника... Якось ми: Андрій Демченко, Василь Осока і я додумалися утворити таємну спілку - братчину. І була серед нас одна названа сестра - Оля. Ніхто не знав, як ми підтримували одне одного... І вже було легше на душі, вловивши погляд спільника. Пізніше і Андрій, і Василь закохалися в Олю, але без взаємности...
В час випускних екзаменів пізно увечері розпашіла Оля вискочила з радіорубки. - Ну як? Ну що? - загукали дівчата в палаті. - Ой! Я щойно ніби в раю побувала! - і потонуло дівоче личко в подушці, оросивши її сльозою...
Для нас було несподіванкою дізнатися на випускному вечорі, що наша Оля виходить заміж за нашого ж учителя Володимира Олексійовича Заводовського. Іноді чи хоче дівчина, чи ні, а мусить...
Вже після свого університету влітку я навідався до інтернату. І на подвір'ї першою зустрів Олю Бакун - тепер вже Заводовську. Русява чорноброва юна жінка була в кольористій спідниці й короткій кофтині на чотирьох лямках - сама пошила! Вона полохливо озиралася, щоб раптом ревнивий чоловік не помітив, як ми розмовляємо: - Ревнує до стовпа! А знаєш, Толю, а я вже маю двох синів: Олександра і Анатолія! - Невже?.. Так, молодшого я назвала на твою честь! Фізфак університету мусила я покинути, коли Володимир Олексійович побачив, скільки там хлопців-студентів на курсі!
Вони таки розлучилися і Оля ростила двох синів сама. Тепер має й онуків. Й досі працює старшою медсестрою, підтримуючи матеріально родину... Не цурається контактів з інтернатівцями. Андрій Цюкало
Смаглявий хлопець Андрій родом із Красної Слобідки - “Китаю” - як жартома називали селяни з інших сіл це село з-за багатодітності родин. Було в нього щось ніби татарське в крові і така ж запальна вдача. Мав білі зуби і цим дуже гордився. А от учився посередньо.
Гарно грав у баскетбол і в ніщо ставив нашого фізрука Григорія Теофановича Михайлюка. Сердячись, міг кинути м'яча прямо в лице партнера. Давно міг прийти на зустріч однокласників...
Федя Кабан
Федя - веселий хлопчина середнього зросту родом із Стрітівки Ржищівського району (в ті часи, після об'єднання районів - Кагарлицького). Трудолюбивий, вчився посередньо, а спорт любив, особливо волейбол. Він гарно розпасовував м”ячі під сіткою, а я їх, високо вистрибнувши, “різав” із вигуком: “Тух!”.
Кажуть, що він вивчився і зробив міліцейську кар”єру, ставши начальником чи не Бородянського райвідділу. Засоромився він свого родового прізвища й перейшов на прізвище дружини і став чи не Омельченком. Не подає про себе ніякої вістки... ((Федір звістку про себе таки подав. Він закінчив у Ржищеві педагогічне училище. На зустрічі веселив нас грою на гармошці. Зараз полковник поліцейської служби в запасі).
Учні з молодших класів
Віктор Збігнєв - гонористий і спортивно розвинутий хлопчина із 7-го класу. Якось він мені й каже: - А от я швидше од тебе бігаю! - Так то ж на короткі дистанції! А на довгі я тебе випереджу! - відповідаю я, не сумніваючись у своїх силах. - Так от давай навколо інтернату, хто швидше! Назбиралися уболівальники і ми, угвинтивши свої тіла з низького старту у гарячий простір, побігли як лошаки по збитому піску. Як я не старався, а Віктор прибіг перший. І тоді я зрозумів, що не можна бути першим у всьому...
Лиш раз я бачив після випуску Віктора, коли він влітку підробляв, тинькуючи стіну інтернату з-зовні. Де він і як йому ведеться - невідомо...
Петро Матвієнко
- Ти откуда, Толя? - питає мене високий вуглуватий хлопчина з 7-го класу. - Я з Красного! А ти звідки і як тебе звати? - відповідаю. Я Пєтя Матвієнко і приєхал с Бєрєзни... “Чого це він так коверкає мову? Може задається?”- подумав я собі.
Петро у критичних ситуаціях завжди міг постояти за себе і не ховався в кущі. На районних спортивних змаганнях він гарно й потужно бігав і перемагав, поважаючи й мене за те, що я вище від усіх стрибав у висоту.
Через, здається, три роки навчання батько забрав його з інтернату і Петро доучувався у звичайній школі. ((Після чотирьох років навчання в інтернаті в 1960 році Петра забрав батько після 10-го класу).
Та певно трипільська земля, дніпрова просторінь дали йому потужний поштовх до вдосконалення. Петро став свідомим і всебічно освіченим українцем, який робить все, щоб побільше людей узнали, що це за земля Україна і яка її роль і українців у зміні світового порядку до гармонії...
Галя Ярошенко
Ця відмінниця із 5-го чи то 6-го класу мала зразкову поведінку та ще й була гарною на вроду. Саме її вибрали на педраді для поїздки в Москву, щоб там вітати делегатів двадцять якогось там з'їзду КПРС - будівників комунізму. Після лютого 1961 року ми побачили її на фото в газеті - красуню-україночку, як вона у віночку підносить квіти якимось там державним діячам.
Вернувшись з Москви вона не загордилася і далі була скромною й зразковою відмінницею. А що було далі з нею - мені невідомо: розчинилася в житті й зникла із нашого небосхилу...
Сергій Михайлович Євлашенко
Цей сивочолий чоловік був завучем і викладав у нас хімію. Сам з родиною давно жив у Трипіллі. Мав тихий і чіткий голос і володів образним словом. Був таким скромним, що розповідаючи про процес виробництва коксу з кам'яного вугілля, раптом спіткнувся на якомусь слові. От хотів чоловік щось сказати та передумав і, засміявшись, махнув рукою. Але ж ми таки допиталися. Виявилося, що у процесі виробництва коксу побічним продуктом є дуже цінні “огарки”. Але ж директор наш був Огарком і Сергій Миколайович засумнівався, чи варто казати це слово...
Якось я його запитав, чого це йдуть сльози, крутить у носі і чхаєш, коли подивишся на сонце? Він лиш весело засміявся, оцінивши дотепне запитання, чим заохотив не одного мене до уваги навіть до дрібниць. От рівно відносився він до всіх учнів, а симпатизував одній Наді Константиновій, цінуючи в ній акуратність і зібраність - риси характеру, які є такими важливими для хіміка. Це і його заслуга в тому, що троє випускників: Віра Василенко, Марія Ус і я стали студентами хімічного факультету Київського державного університету імені Шевченка, а його улюблениця закінчила Одеський університет...
Вдячні ми нашому завучу і за екскурсії, і за подорожі, наприклад, на Григорівський цукрозавод... Як ми добиралися до Григорівки, не пам'ятаю, а от назад до Трипілля ми йшли пішки через Красне в травні 1961 року.
Польові дороги, горби і видолинки, а на узбіччях квіти - сині сокирки, білі ромашки і обвітрені всім тим простором життєрадісні діти. Якраз того дня в Красному річку Красну перекривали греблею і вода так чисто розлилася по зеленій оболоні. Нам дозволили і дівчата бродили по тій лагідній воді, а хлопці, хто сміливіший, за моїм прикладом, запливали аж на глибину, де стрижень...
Минули роки і я таки завітав до подвір'я Сергія Миколайовича, що на вулиці, яка веде в напрямку до Обухова. Сергій Миколайович, вже розповнілий і рожевощокий пенсіонер, пригощав мене газованою водою, заправленою домашнім малиновим сиропом.
Я вперше побачив той прилад, в якому колодязна вода газувалася вуглекислим газом, добутим із запаяного тяжкого маленького балончика... Було це, здається, влітку 1985 року, коли нові ідеї перебудови паморочили не одному мені голову.
А наш Сергій Миколайович тоді сказав, що з цієї перебудови толку не буде. Він жалкував, що андроповський рік “закручування гайок” був таким коротким і обіцяв і далі зберігати всі комплекти журналу “Комуніст”, щоб потім перебудовники не могли “відкрутитися”...
Василь Гнатович Огарко
Від цього високого і міцно збитого чоловіка віяло якоюсь дієвою енергією. Він був директором у нас лиш один рік (, а може й два?) - найтяжчий рік становлення процесу виховання і навчання кількох сот дітей. Я пам'ятаю, як взимку вийшла з ладу система опалення і батареї скрізь враз охололи. Василь Гнатович організував і дітей і дорослих і ми таки викопали ту довжелезну траншею, докопавшись до порваних труб. Саме тоді я помітив, якою багатою на черепки є трипільська земля...
Кому він не догодив і чого його зняли з директорства - я не знаю. Ми його любили і поважали й жаліли, що він не з нами. Може тому й до нового директора Білика занадто довго придивлялися...
Мій середній брат Олекса з дружиною стали жити в Трипіллі. Якось я навідався до них вгості на вулицю Лесі Українки, 6. І от бачу, як у синій майці й спортивних штанах вулицею котить тачку землі наш Василь Гнатович - такий же здоровий і міцний. Тут би мені й гукнути до нього й підійти та поговорити, подякувати за інтернат. Жалкую й досі, що не насмілився на такий простий вчинок, яких у житті в нас нереалізованими є тисячі - підтримати іншу людину добрим словом...
Галина Іванівна Назаренко
Чотири роки нашим класним керівником і вихователем була ця красива чорнокоса і чорноброва і разом сувора жінка.
І наша повага до неї була скоріше зі страху. Шкода, але разом з нею ми не співали... У мене - непокірного індивідуаліста, було чи не найбільше конфліктів із нашою вчителькою української мови й літератури. Але процес становлення підлітка у юнака йшов у виробленому напрямку, за що й спасибі Галині Іванівні...
Станіслав Васильович Терпило
Цей кучерявий чоловік був нашим улюбленцем. Його уроки були для нас ніби безперервним спектаклем. Талановитий оповідач розгортав перед нами панорамні картини битв і суспільних рухів.
І не було такого уроку, щоб Станіслав Васильович не відволікався на інші теми, бо знав він багато і щедро ділився своїми знаннями і досвідом із учнями, наприклад тим, як він захищав свою дипломну роботу в університеті.
Процес навчання він заохочував добрими оцінками і міг за два три речення відповіді поставити “відмінно”. В нього не могло бути двійочників, бо нам просто цікаво було вчитися... І вибрав він собі за дружину найгарнішу вчительку - недавню випускницю університету Уляну Яківну Карпенко...
Володимир Олексійович Заводовський
Цей високий і трохи вайлуватий русявий і небагатослівний чоловік учив нас фізики. За товстими скельцями окулярів не можна було добрати виразу його очей. Але усміхався, коли нахилившись і притулившись щокою до баяну, натхненно награвав “Київський вальс”, а ми уважно слухали. Мав він характерний лиш для нього півнячий жест втягування шиї у плечі, коли роздумував над чимось...
Хто б думав, що Володимиру Олексійовичу так западе в душу наша Оля Бакун? А його сини талантом до музики певно вдалися у батька...
((Всі наші вчителі і вихователі, про яких я тут розповів, на тому світі. Однокласниці Галя Гайдай, Ніна Чичик з Витачева і Оля Філоненко з Українки швидко відлетіли у кращі світи. За ними Катя Зварич із Верем'я - її тіло поховали у Красному. Вася Максименко похований у Старих Безрадичах - на його похоронах ми були із Шурою Зальоток. Андрій Демченко теж давно покинув нас...).