Анатолій ВИСОТА: Липнева подорож у КИДАНІВКУ (3, 07.17)

А де це Киданівка?
Це село на межі Богуславського району і Черкащини. Воно знаходиться на 49 градусі північної широти і на 30 градусі східної довготи. Середня висота над рівнем моря 130 м. Вікіпедія підказує, що Киданівка заснована в 1722 р. і зараз має 743 жителів. Місцеві селяни кажуть: Кийданівка. Це можна пояснити, як село, «дане Києм».

Чого туди їхати?
Петро Матвієнко повідомив мене в четвер, що 23 липня 2017 р., в неділю, в Кийданівці можна буде поспілкуватися з друзями після тривалої перерви, а також провести деякі обрядодії, пов’язані з днями Перуна (19.7.17 р.).

Знайомою дорогою
Як же мені їхати, коли повна хата гостей? Але обставини склалися так, що можна таки було зробити подарунок собі. Дружина радо збирала мене в дорогу. І що там брати з собою, коли на місці буде братчина з кулішем. Та взяв з собою кілька скибок хліба, шматок сала, кілька помідорів й огірків, і з десяток абрикос.
Півгодини пішки і я вже на знайомому роздоріжжі за Красним. Близько 9=00 коло мене зупинилася машина і я опинився на задньому сидінні. Це п.Ігор на своєму «Вольво» помчить нас до Кийданівки. Мені раді Петро та Ігор, а Олена задрімала й, мабуть, не помітила моєї появи. Ми розмовляли, поруч пролітали Григорівка, Кагарлик і десь ліворуч Миронівка. За Владиславкою вже й Богуславщина, і ми проїхали міст через Рось із гранітними валунами у воді. Востаннє я був у Кийданівці на ладуванні у вересні 2015 р., але дорогу пригадую.

Богданом Дощем, Енеєм, а згодом із Михайлом Орлюком, Віталієм Опанащуком, Віктором Бабієм

та іншими товаришами. Волхв-цілитель Василь прибув аж із Чернігівщини з дружиною.
Хтось плескається в озері. На дривотні Богдан доцюкує дубові скіпки для факелів. А ось і виблискують сокири, викувані Енеєм.

Урочище «Кисла балка»
Євген розповідає про Кийданівку. Дізнаємося, що на околицях є до 120 курганів з давніми похованнями. Господар показує світлини своїх родичів Вихорів по лінії матері. Радимося. До 12=45 – часу місячного екстремуму, коли варто починати обрядодії, можна побувати на одному з курганів і порадитися з предками. Ми сідаємо в машини й коливаємося по грунтових дорогах за село. Ось і Кисла балка – зеленотравне урочище,

де ліворуч гористо, праворуч темніє ліс, а серединою хвилюється плантація сої. А що ж це за жовтий пагорб серед зеленої сої?

Євген пояснює, що там колись плавили залізо і залишилися сліди.

На кургані у лісі
Йдемо вервечкою прямо по сої. Нас 18. Отак і протоптуються нові стежки. За межовим ровом заходимо в таємничий листяний ліс. Серед лісу курган висотою до 5 м і з основою діаметром десь 15 м. І ліс, і курган безіменні. Під курганом козаки Богдан й Еней розпалили багаття.

Ми утворили на кургані коло. Знизу чути ритмічні звуки великого бубона і ніжні переливи «жайворонка»…

Коло Вогнистого Дуба
Йдемо з лісу до машин і стежка серед сої стає помітнішою. Їдемо до гори Вогнистий Дуб. Під горою можна й роззутися. Я підкачую штанини і йду жовтіючою травою. Зриваю на ходу деревій – як же він пахне! На горі височить Дуб – він за два роки значно виріс і ніби змужнів.

Звично утворюємо коло і над просторами під блакитним небом і гарячим сонцем розлягається КОЗАЦЬКА ПОБУДА. Потім щось в небесах склалося правдиво і надійшла пора обрядодій. Спочатку ми висвятили козака Енея на Перунового воїна.

Далі освятили 5 виблискуючих сокир. Я вибрав і викупив собі найдзвінкішу.

Сурад

За минулі два роки Євген, якого називають мольфаром, з громадою вирівняли нижче від Вогнистого Дуба майданчик і виклали камінцями Сурад – лабіринт. Він має діаметр близько 20 м. Довжина лабіринту десь 450 м.

Проходження ним означає життя людини. І я знову дивуюся, скільки може зробити для села, для України один просвітлений чоловік.

Кожен з нас пройшов тим лабіринтом, очищуючись і оздоровлюючись разом.

Потім проходили з факелами, складаючи їх в центрі Сурада.

– Дивіться! – крикнув хтось і показав на небо. Там ширяли й вітали нас троє соколів, а може й підорликів. Таких птахів я бачив вже не раз на ладуваннях. Згодом я побачив, як до Сураду підійшов чоловік і його вагітна дружина, мабуть, вони з місцевих.

Озеро і братчина
Спускаючись з гори, я не полінувався зайти на той глинистий пагорб. Ось подивіться яку, мабуть, залізисту руду я підібрав там.

Перед братчиною я роздягнувся й опустився на бережок. На місточку вже мив ноги Михайло. –Та стрибай ти! Тут глибоко! Давненько я не пірнав. Розігнався і шубовснув у воду і вона спочатку теплом, а потім і холодком у глибині огорнула моє тіло. Поруч вже плавав і Богдан. Каже, що скільки не купається в цьому озері, а відчуває, як вода сприймає його разом ласкаво, як любляча мати, і трепетно, як кохана жінка.
За столом у нас рибна юшка, а ще каша. Я витягаю й свої припаси. Все поїли. А що, півдня ходити полями й лісами, а потім скупнутися – апетит – ого-го!

Роз'їзджаємося
Обіймаємося на прощання. На іншому боці озера троє з нашої машини теж скупнулися. Але не довго, бо родина лебедів, помітивши на озері «лебедів-чужинців», вже загрозливо підпливала до них.

Дорога назад теж минула швидко. Дякую Ігорю, що підвіз мене в Красне під самі ворота. Тут нас зустріли Настя, Катя й Марійка. До нових подорожей, друзі!