Зміни-02.23
Анатолій ВИСОТА: СТАЛИСЯ ЗМІНИ, 1, 02.2023
#життя
Сьогодні 25 лютого 2023 року і ми діждалися, що вже минув рік війни, розпочатої Московією 24 лютого 2022 року. Другий рік війни стане для нас переможним!
Давній товариш Микола Гушул нагадав мені про зміни в житті, які ми іноді й не помічаємо. Ось допис, який я отримав від нього:
"Ніхто не штопає шкарпетки. І якщо зовсім глибше в історію - ніхто з тих, кому менше шістдесяти, не знає, що таке перелицювати костюм чи пальто.
Ніхто вже не чистить килими першим снігом чи соком від квашеної капусти.
Ніхто вже не протирає потрійним одеколоном голівку звукознімача у касетному магнітофоні. Як і не склеюють лаком зажовану плівку в касетах.
Ніхто вже не вирізає телепрограми із суботньої газети і не підкреслює в ній цікаві передачі, на які треба встигнути.
Ніхто вже не надсилає сервелат у посилках.
Ніхто вже не береже порожні пивні банки в серванті.
Ніхто вже не хвалиться вмінням розпалити сірник, чиркнувши об шибку або об штанину.
Ніхто вже не вважає, що найкращий засіб від кашлю – це банки чи медовий компрес на ніч.
Ніхто вже не вішає ситечко на носик чайника.
Ніхто вже не заправляє ковдру в підковдру через дірку посередині.
Ніхто вже не пере поліетиленові пакети.
Ніхто вже щовечора не заводить годинник і будильник.
Ніхто вже не розбризкує воду з рота під час прасування штанів.
Ніхто вже давно не чистить зуби зубною щіткою із натуральною щетиною. Дивно, а вони були найдешевшими.
Ніхто вже не подає покупні пельмені як головну страву на святковому столі.
Ніхто вже не навертає вату на сірник, щоб почистити вушні мушлі.
Ніхто вже не пам'ятає, чим відрізняється синя стерка від червоної... А я пам'ятаю! Синя стирає олівець, а червона - стирає чорнило і робить дірки в папері.
Ніхто вже не вважає, що банний день має бути один раз на тиждень.
Ніхто вже не колекціонує корисні поради із відривних календарів.
Ніхто вже не наклеює перекладачки на кахельну плитку.
Ніхто вже не ходить у фотоательє, щоби зробити щорічний сімейний портрет.
Ніхто вже не прикрашає стіни квартири випалюванням чи карбуванням власного виготовлення.
Ніхто вже не в'яже банти на гриф гітари
Ніхто і не згадає, що коли футболка стирчить з-під светра - це називається "з-під п'ятниці субота" і взагалі це просто непристойно!
Ніхто вже не залишає олію у сковороді до "наступного разу".
Ніхто вже не боїться, що зливний бачок одного чудового дня все-таки впаде на голову.
І ніхто вже давно не чув свіжих анекдотів про Штірліца та Василя Івановича.
Ми будемо першим поколінням, що не залишить слідів.
Ми не залишимо своїх листів. Від себе з юності, коли так гостро та нерозділено, а потім розумієш, що не з тим. Ми не залишимо листів від себе старших, для друзів, з якими сумуємо за неважливим раніше днів. Ми не залишимо своїх почерків, затертого, м'ятого, складеного паперу, конвертів з адресами, штемпелями, іменами тих, кому і від кого.
Ми не залишимо фотографій. Вони всі згинуть в електронній метушні. Нам і зараз уже не вийняти свій фотоальбом, нам і зараз не надписати на звороті - немає зворотів. Мені нема де написати, що це я, а це Женька, це Машка, це ми. Ми не залишимо своїх осіб.
Не буде мемуарів, щоденників, записок, листів, фотографій різних років. Не буде біографій, почерків, всього, що для когось залишається ниткою до нас, які пішли назавжди. Ми будемо першими, хто розчиниться без сліду.
Привіт, епоха гаджетів, комп'ютерів та соцмереж. Ти примудрилася нас стерти.
Колись у дитинстві бабуся сказала: "Знаєш, а щастя ... воно буває різне ..."
Я думав .. ну що за дурниці .. щастя .. адже воно щастя - це коли все ідеально - добре. .. абсолютно всі.
І тільки тепер.. через роки.. я починаю його розуміти.. Щастя не абсолютне.. воно відносне.
Щастя, коли є кому розповісти свій сон.
Щастя... коли є про кого подумати на самоті.
Щастя, коли є кому подумати про тебе.
Щастя, коли є будинок, в який хочеться повертатися.
Щастя... коли на душі спокій..
Щастя... коли твої діти виросли гідними людьми.
Щастя... коли в тебе є ранок..."
А я пам'ятаю, як у 1960 році влітку ще ходив селом босим і було мені тоді 14 років. Всі жінки-колгоспниці ходили тоді на роботу з весни і аж до пізної осені теж босими. Сандалі і шкарпетки я одягав вечорами, коли йшов до клубу на танці під радіолу.
Згадаймо, що ще років з двадцять тому панувала провідна телефонія і коштовні міжнародні дзвінки по телефону. А зараз завдяки ІНТЕРНЕТУ через смартфони можна почути і побачити одне одного по всьому світі через якісь секунди.
Наша родина живе в селі. Ми ще пораємо город. Топимо пічку-камін, хоч основне опалення в нас діє через конвектори. Ми ще готуємо їжу самі собі на відкритому вогні щоденно. Невже настануть часи, коли за це і схоже люди забудуть, як за штопання шкарпеток і вирізки з газет і журналів?
Життя настільки змінилося, що дечого з колишнього вже не розуміють наші онуки. Поясню. Колись високоякісну сирокопчену ковбасу називали СЕРВЕЛАТОМ і вона була великим дефіцитом. Її "діставали з-під прилавка", тобто продавці ховали цей делікатес "для своїх". Хто зміг "дістати", пересилав палки сервелату поштою своїм рідним. Життя було таким бідним, що БАНКИ ПИВА теж були рідкістю. Пиво випивали, а барвисті банки ставили за скло у сервант і цим гордилися перед гостями. Ковдру у НАКОВДРУ ми зараз зручно заправляємо з кінця і закриваємо на замочок або гудзики. Раніше у наковдрі була квадратна дірка "ромбом" і через цю дірку заправляли ковдру. Хоч і незручно, зате красиво виглядала кольорова ковдра - теж предмет гордості. Був такий командир дивізії Чапаєв Василь Іванович. Йому допомагав солдат Пєтька, а їх захищала кулеметниця Анка. От про них народ складав анекдоти. Один з них пам'ятаю: Василь Іванович кричить Пєтьці - "де мої шкарпетки?"; Пєтька відповідає -"а он стоять у кутку!". Колись "боялися, що зливний бачок впаде на голову". Над унітазом на висоті 2м до стіни ненадійно кріпився зливний тяжкий бачок. Щоб злити воду, треба було потягнути вірьовочку. Вірьовку тягаєш, постійно смикаєш, а бачок хитається на трубі... Перелицювати костюм. Колись одяг був великою цінністю і його носили десятки років: кожух, то на все життя. Тканина костюму з роками старіє і зношується. Наші предки додумалися старе оновлювати, бо зі споду тканина була ніби новою. Для цього старі піджак чи штани розшивали на складові частини, тканину перевертали так, що те, що було знизу, ставало верхом і знову зшивали. Зношену підкладку замінювали новою і виходив перелицьований, ніби новий костюм.
Про ЛІКУВАННЯ БАНКАМИ. Банка із товстостінного скла мала округлу форму електролампочки без цоколя. Моя баба Федора колись робила санітаркою у Трипільській лікарні. Коли людина мала бронхіт і кашляла день і ніч, то її лікували, ставлячи банки на спину. Мене баба теж навчила це робити, щоб я її лікував. Я намотував клоччя на кінчик палички, видертої з віника. Потім вмочав те клоччя в керосин, (ще краще в бензин або спирт; ми називали керосин гасом) і запалював. В ліву руку беру банку і стромляю в неї полум'я, виймаю його і тут же прикладаю банку до тіла. В банці повітря охолоджується і утворюється вакуум, який втягує тіло у банку на пару сантиметрів. Такий ніби масаж. Я ставлю банку за банкою рядами на бабине тіло і баба іноді скрикує, бо в тій регулярній і швидкій роботі я помиляюся і замість встромити полум'я у банку тикаю ним у бабину спину. Потім ті банки я накриваю хусткою на хвилин 5-10. З силою знімаю банки і бачу на бабиній спині кроваво-червоні ряди кружків. І, знаєте, допомагало, бо на ранок баба вже не кашляла.
Додаток від 7 березня 2023 року
Погляньте у свої шафи, комори, гаражі і майстерні. Вони заповнені СТАРИМИ РЕЧАМИ. Криві цв'яхи, старі ще радянські шурупи, обрізки матерії, десятки тарілок, стаканів і ложок, старі запчастини, електронні лампи, магнітофони і програвачі+ - все це колись було дефіцитом. Такі речі вже непотрібні, а викинути їх шкода. Таке накопичення є спадком нашої колишньої бідності. І що тепер робити? Можна їх віддати тим, хто бідніші. А інше все без жалю викинути на смітник. Бо колись це зроблять за нас наші діти й онуки...
Додаток від 7 квітня 2023 року.
Я пригадую, що в школі до 1964 року ми писали чорнилом і ручками з пером. В університеті на першому й третьому курсах (1964-1967 роки) я ще писав чорнилом і мав для цього авторучку. А потім всі перейшли на кулькові ручки - американський винахід. Зараз пишуть перами й ручками, мабуть, лише на дипломах і грамотах та в нагородних документах тушшю... Зате тепер учні пишуть чисто і без клякс. Наші онуки вже й не знають, що це таке...