Погляд углиб
Анатолій ВИСОТА: І МИ БУЛИ ШЕСТИДЕСЯТНИКАМИ - погляд углиб, 1, 06.2021
#життя
Присвячую Миколі ГУШУЛУ - давньому товаришу
Переднє слово
В кінці нашого городу є купа піску, яку я іноді поповнюю. Там гралися наші онуки. Спочатку набирали пісок у пригорщі, а потім спостерігали, як він витікає крізь пальці. Це їх заворожувало і навряд, щоб вони думали, що отак безповоротно минатимуть і їхні дні і роки... Оглядаюся на свої літа і дещо пригадую. Може комусь і знадобиться оце мною написане.
Сніп перший. Хто я такий і звідки такий узявся?
Я - щасливий чоловік. Бо мої мрії здійснилися у великому, про що може тільки мріяти громадянин. Бо я разом із народом здобув незалежну і самостійну українську державу. І я - Анатолій Михайлович Висота, є свідком того, як це сталося, як це відбувалося у нас на Обухівщині, що на Київщині.
Коротко про себе. Народився я в селі Красне (колись та й тепер - Красне Перше) в першому повоєнному 1946-му році. Мої батьки - нещасні люди. Мати моя Горпина - селянка, родом із Трипілля і вона переїхала у Красне десятилітньою дівчинкою разом із матір’ю Федорою Силенко, яка втретє вийшла заміж за безногого Олексу Палієнка.
Мій батько Михайло теж селянин і родом із Красного, мав батька Дениса Висоту і матір Варку (батько її Давид Баклан) - обоє із заможних родин. І мати моя, і батько ще дітьми сповна ковтнули гіркоти років більшовицького терору, колективізації і голодомору 1932-33 років і чудом осталися живими. Вони одружилися вісімнадцятирічними не по любові, а з необхідності, бо спочатку німці не забирали одружених із окупованих земель на роботу в Німеччину. Та з 1943 року вони вже разом два роки зазнали знущань, рабської праці та жахливих бомбардувань союзників у Німеччині. І знову чудом були врятовані від смерті.
Після війни і фільтраційних перевірок вже росіяни розлучили моїх батьків. Батька направили в трудармію на Урал, де він не один рік валив ліс, а мати нарешті ступила на омріяну українську землю і сльозами омила її. Оскільки радянська влада не признавала німецьких окупаційних свідоцтв про шлюб, то я родився ніби безбатченком і отримав материне дівоче прізвище Палієнко, що мало значний вплив на мій життєвий шлях.
Виховували мене мати і баба Федора - побожна, але сувора жінка, застрахана більшовиками на все життя. На світлині дід Олекса тримає мене на руках, ліворуч мати, праворуч баба, - це було, мабуть, у 1946 році
Після того, як київські бандити вбили в 1947-му голодному році мого діда Олексу за мішок зерна, а потім вернувся батько з Уралу, моя баба Федора не могла жити сама, просто не могла ніч сама переночувати без живої душі поруч, то мене - онука, й визначили тою живою душею і я був її вихованцем до 13 літ. А мої батько і мати, а пізніше з двома моїми братиками жили у хаті баби Варки та діда Дениса.
Баба Федора навчила мене і отченашу і копати, і полоти, і жати, і молотити; учила мене оглядатися і остерігатися чужих людей, а, особливо, друзів. До 14 літ я навчався в Краснянській семирічній школі і після семи класів вирішив десь податися на навчання, може і в Київ. Після того, як голова сільради Давиденко, поглядаючи з-під острішкуватих брів, таки виписав мені довідку з місця проживання і я, такий щасливий, вже читав на ганку сільради ті каліграфічно виписані слова і роздивлявся печатку, до мене підійшов Петро Савович Підтілок, такий гарний русочубий молодий чоловік. Запитав мене, куди це я зібрався з села. А я й кажу, що думаю кудись поступати, може в якесь ремеслене училище. (Тоді П.С. був секретарем райкому комсомолу, а його дружина вчителювала, як і Ременюк Микола Андрійович, у Красному). От він і порадив мені піти далі вчитися в Трипільську середню школу-інтернат, яка щойно відкривалася. Я погодився, а він посприяв десь там у комісіях, які формували склад учнів... І я дякую Петру Савовичу, цьому чудовому чоловіку за ту допомогу, що враз змінила моє життя, а, головне, дала надію вирватись із майбутніх колгоспних обіймів.
(Нині Петро Савович вже покійний, раніше пенсіонером жив в Українці, а мав невелику дачу в Щербанівці. Якось я заїхав до них і ще раз подякував за те, що він помітив тоді, спекотного літа 1960 року мене - босоногого 14-літнього хлопця).
Мати плакала, узнавши про інтернат, а батьку, то й нічого, і я став на чотири роки трипільцем. За чотири роки я вивчив Трипілля і знав його, як Красне, а дорогу між цими селами через Щербанівку, то вже знав, як свої п’ять пальців. В 1964 році весною ми - випускники одинадцятикласники накопали на Дівич-горі саджанців берізок і засадили ними чималу ділянку коло інтернату. Той парк нашого класу й досі височить могутніми деревами як спомин про нашу шкільну дружбу.
Того ж року я успішно склав екзамени до Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка і став студентом хімічного факультету. Мене обрали старостою другої групи і я п’ять років видавав студентам по 33 карбованці і 20 копійок місячної стипендії, а киянам рівно по 35 карбованців, бо з більшості із нас вираховували один карбованець і 80 копійок як плату за гуртожиток. Довелося на ту стипендію мені і харчуватися, і одягатися, бо з дому батьки допомагали дещо продуктами - та й все... Навчання мені давалося тяжко, особливо на першому курсі, бо університет - це тобі не школа. Але, маючи впертий характер і веселу вдачу, я подолав ті перепони і вчився непогано.
У 1969 році я здобув університетську освіту і отримав у червні диплом хіміка по спеціалізації фізична хімія високомолекулярних сполук.
А за два місяці перед тим я несподівано і швидко одружився. Мати плакала, а батьку, то й нічого, і було мені тоді 23 роки. За розподілом квартиру обіцяли лише в місті Шостка Сумської області і я погодився, хоч то була скоріше втеча з Києва в очікуванні неминучих переслідувань від КДБ. Життя наше в Шостці, то тяжке життя і я ще й досі здригаюся внутрішньо, пригадуючи ті минулі роки. Хоч через рік-два ми вже мали окрему квартиру.
Але російськомовне середовище та постійний тиск КДБ для мене - національно-свідомого українця було тягарем. Довелося дбати про власну родину: за дружину та донечок Ярославку й Іринку, таких худеньких, таких хворобливих. Трохи урізноманітнювало наше життя розкішні грибні та ягідні бори навколо Шостки, Білі береги стариці Десни та постійні приїзди в Київ до друзів і до батьків у Красне та до тещі в Руде Село. Так, я не забував ні про бабу Федору, ні про батька і матір і практично всі свої відпустки проводив у селі, допомагаючи їм усім, чим міг.
З моменту моєї появи в відділі кадрів виробничого об’єднання “Свема” мною цікавилося місцеве КДБ. Мене чотири роки тримали начальником зміни, не даючи дороги професійному росту, а відповідно і збільшенню зарплати. Мою спробу “сходити конем”, а саме прорватися до лав КПРС, було заблоковано в тих же кабінетах. Та інакше влада й не могла вчинити з україномовним українцем. Раніше таких розстрілювали без пояснень, а в семидесяті роки гноїли в тюрмах або обмежували в чому тільки могли.
Якось таки вдалося мені покинути таке нелюбе мені виробництво і перейти до любої моєму серцю науки спочатку через СКТБ, а потім до Шосткинської філії науково-дослідного інституту “Хімфотопроект” на найнижчу посаду спочатку інженера, а потім молодшого наукового співробітника. Там за вісім років я провів тисячі дослідів,
перечитав гору наукової літератури, підготував десятки статей в наукових журналах, а потім чимало винаходів і результатом цього після кількох років навчання в заочній аспірантурі захистив кандидатську дисертацію в Ленінградському технологічному інституті імені Лєнсовєта. Тема моєї дисертації така: “Структуроутворення розчинів полімерів, наповнених гама-окислом заліза”.
Стосується це технології виробництва робочого шару магнітних носіїв пам’яті, а саме, магнітних стрічок, магнітних дисків, карт, всього такого дефіцитного, такого таємного . Захистився я у вересні 1980 року, а вже у січні 1981 року скакав від радості, тримаючи листівку із повідомленням про затвердження дисертації Вищою Атестаційною Комісією. Тепер я вже мав перспективу професійного росту, враховуючи майбутнє формування науково-дослідного інституту магнітних носіїв на базі Шосткинської філії. Були б і зарплати і все інше, та у нас з дружиною були вже давно інші плани. Шостка - місто хімічних виробництв із відповідним забрудненням природи. Чого був вартий хочби завод хімреактивів з його гідрохіноном. Діти хворіли, а ми з дружиною рвалися до рідного україномовного середовища. Мій переїзд із Шостки готувався мною у суворій таємниці для всіх. Ніхто нічого не знав. Я знав, що таке КДБ і боявся палок у колеса. А в Обухові вже завершувалося будівництво Київського картонно-паперового комбінату.
Отримати в Обухові нову квартиру можна було або переводом, або через виклик і відповідні гарантії. Переведення на нове місце роботи відпадало, бо тоді в Шостці узнали б, куди це я так намилився. Перед цим кілька літ підряд у свою відпустку я заходив без попередньої домовленості до Обухівського райкому КПУ, де першим секретарем працював Микола Андрійович Ременюк.
Я йому розказував про свої успіхи, а він хвалився мною перед райкомівцями як колишнім своїм учнем. А порадила мені звернутися до М.А. за допомогою у працевлаштуванні моя мати, кажучи, що Ременюк і головою колгоспу в нашому селі був справедливим і від людей не одвертався. (Минули роки. Це правда, що Микола Ременюк дуже сприяв розбудові Обухова. Вже в часи Незалежності він став успішним генеральним директором заводу пористих виробів- піноблоків. Якось він мені сказав: “Анатолій, ти мене переміг!". А я йому відповів: "Ні! Перемога у нас одна. Ми з народом здобули Незалежну державу!".)
І от влітку 1981 року я й зайшов до нього з такою просьбою. У розмові він перебрав усі варіанти працевлаштування: Трипільський біохімзавод, навіть “Райсільгоспхімію” і Київський картонно-паперовий комбінат. Зупинилися на ККПК. Потім я ще раз зайшов у райком і із бесіди із М.А. зрозумів, що моя непартійність та ступінь к.х.н. трохи заважають і в дирекції побоюються мене брати. Та якось у моїй присутності він викликав головного інженера та начальника відділу кадрів ККПК зі звітом і принагідно порекомендував мене на роботу, а Ніна Іванівна - головна кадровичка, навіть похвалила мене, мабуть переплутавши мене з братом Олексієм, за колишну комсомольську активність.
Так би воно мабуть і забулося головним інженером в потоці повсякденних турбот пускового періоду, якби не моя настирливість та не моя згода працювати хочби й майстром зміни на комплексі очисних споруд. І от на радість всієї моєї родини восени таки я мав уже той виклик з гарантією отримання квартири і за якийсь тиждень звільнився з роботи, а вже з 30 жовтня 1981 року працював майстром на КОС, а жив із батьками у Красному. Доньки з дружиною до квітня 1983 року жили в Шостці і рахували дні до переїзду в Обухів.
Двокімнатна квартира була мною здана в Шостці і з великими хвилюваннями ми перевезли всі наші нажиті манатки 13 квітня 1983 року до трикімнатної квартири. Наступного дня якраз на мій день народження приїхали і дружина з доньками і вони ходили по тих просторих кімнатах і плескали в долоньки. І всі забули про моє 37-ліття крім моєї матері.
Отак я вернувся на Обухівщину, отак, зробивши коло, завершилася якась частина мого життєвого шляху...
Сніп другий. Як я ставав національно-свідомим українцем.
Це мабуть відомо тільки мені. Ще з раннього дитинства я розрізняв, що ми - “це всі”, а от всяке босяцтво приїжджає з Києва, то відразу і “чтокає і какає”. Російська мова мені була змалку зрозумілою, бо і радіо і кінофільми були російськомовними, а які чудові транслювалися тоді російські пісні. Я слухав, а тоді запам’ятовував і співав “Что стоишь, качаясь, тонкая рябина...”
Такі молоді й авторитетні вчителі в інтернаті не відвертали мене від рідної мови (крім класної виховательки Галини Іванівни). Пам’ятаю, як Юрій Корнійович Домотенко порадив мені прочитати роман “Вир” Григорія Тютюнника. Мене вразила правда сільського життя, описана в цьому творі. А разом помітив я там згодом і фальш, бо там оповідалося, яке прекрасне життя мають колгоспники.
Вже в університеті стало мені враз дискомфортно тому, що частину лекцій без поянень і виправдань читалося російською і стало мені зрозуміло, що не рідна мені та мова. Але поволі-поволі я став звикати до російськомовного середовища і мабуть би і став, як переважна більшість українців, двомовним, а це означало російськомовним, якби не зустріч, здається, на початку другого курсу (осінь 1965 р.) із Миколою Гушулом, який був родом із Західної України. Він познайомив мене із своїми друзями, які створили при Подільському райкомі комсомолу клуб імені Петра Запорожця (соратника Леніна). Раз на тиждень там збиралася молодь: студенти, робітники і недавні випускники вузів та технікумів і нас об’єднувала українська пісня.
Кілька колосків. Керував тим клубом Юрко Смирний.
Це був інженер із заводу «Маяк», а сам родом із Запоріжжя (1938 р.н.). Він поставив собі за мету згуртувати в Києві хоч якусь частку ТВОРЧОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ на засадах україноцентризму (на цьому не було наголосу) цілком легально під крилом райкому комсомолу, де першим секретарем був Воронін. А й справді, де тоді можна було отримати хоч би приміщення для зібрання? Мовляв, ви, партія комуністів, проголошуєте за свою мету РОЗКВІТ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЗА ФОРМОЮ І СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ЗА ЗМІСТОМ, а ми це допоможемо вам здійснити…
У 1966 р. Юрко мав 28 років і вже сивину у волоссі. На світлині він із сином на руках. Ліворуч Микола Гушул.
Знаючи мій запальний характер, він учив мене обачності і що краще помовчати, коли нема чого розумного сказати. Казав, що фрондерство (щось схоже на задерикуватість) багатьох згубило. Що будуть провокації і треба їх навчитися уникати, бо попереду в кожного з нас довге життя, яке може й укоротитися. Я це запам’ятав, та не завжди дотримувався – собі ж на шкоду. Цей чоловік був філософом за складом розуму. Новітній Сковорода. Він не поступався, а йому обрізали крила і навіть позбавляли роботи. Якось у 1970-х роках ми зустрілися з ним в Києві і обнялися. Помітивши його бідність по одягу, я запитав, чим йому допомогти. – Бач, які черевики? Купи мені нові! Ми зайшли у магазин «Взуття» на пл. Толстого і вже скоро Юрко порипував чорними черевиками, а старі опустив без жалю в урну.
Скільки літ проминуло з тих пір, а події які! РУХ, мітинги, помаранчева революція. І ніде я більше Юрка не зустрів. А побачив його старого й усміхненого на екрані монітора лише 13 вересня 2012 р. на сцені в залі Музею Літератури в Києві по вул.. Б. Хмельницького,11. А прибули ми тоді на його поминки - сороковини на заклик Катрі Висоцької і Галини Болотової… Ось світлина із тих років: ліворуч Ірина Богдан серед жайворонківців (був ще й такий молодіжний хор ЖАЙВОРОНОК).
А це ось Катерина Висоцька, книгарня на Івана Кудрі, 1980 р.
Галина Болотова була у 1966 р. просто юною дівчиною, не по роках розумною із виваженими судженнями. Я навіть думав собі, що вона вже має вищу освіту або є студенткою. Ні. Але дівчина після школи через рік вже могла проводити екскурсії по церквах київського Подолу. Мала оксамитовий голос і брав мене жаль, що вона не співає.
На світлині Галина в Кишиневі в Молдавській Академії наук, здається, в 1967 році.
Якийсь час ми навіть трохи симпатизували одне одному. Її потенціал проявився пізніше, коли вона закінчила інститут, написала дисертацію і стала кандидатом наук з мистецтвознавства. А зараз Галина відомий літературний критик. В своїй статті «На перехресті десятиріч» («Сучасність», №1, 1999, с.96-99) вона написала, що я дав їй на одну ніч почитати працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Це не так. Я сам її читав і конспектував у хаті Івана Гончара – така була пересторога. Може дав почитати той об’ємний свій конспект).
Микола Гушул (1940 р.н.) був старшим за мене, студента другокурсника, і вже досить міцно стояв на ногах, бо працював інженером. На світлині він праворуч. Ліворуч Юрко Смирний, а поруч нього дружина Валя.
Микола делікатний у поводженні і стійкий у відстоюванні своїх поглядів. Цей кучерявий у (рідкісній тоді в Києві) вишиванці чоловік керував музичною секцією у клубі, учив нас співати пісень. І яких пісень! Це від Миколи ми навчилися пісень: «Стоїть явір над водою», «Йшли корови із діброви», «Про Гайового», «При каноні стояв», «Копав, копав криниченьку» та інших, мабуть, пісень із сотню! Ще й грав на сопілці майстерно. Його дослідження «Покутське весілля» прямо вразило нас. На його прикладі я й собі записав від баби Федори і матері Горпини про весільний обряд у Трипіллі та Красному. Одруження Миколи з черкащанкою Лідою стало для нас подією. Шкода, що два найкращі роки (1969-1970) у клубі його не було з нами, бо забрали до армії.
А це ось Микола, вбраний гуцулом у ближчі до нас часи
Ірина Богдан родом із Західної України,
як і Микола Гушул. Весною 1965 р. кілька дівчат – майбутніх фармацевтів, приїхали зі Львова на практику до Києва. Їх поселили в університетських гуртожитках на вул. Ломоносова. Тоді я познайомився з Людмилою Мироненко (родом із села Сари на Полтавщині), яка була для мене незвичайною дівчиною. Оце ось Люда у вінку і українській сорочці ще в школі.
Через рік їх та інших дівчат направили в аптеки Києва й поселили в гуртожиток коло кінотеатру «Київ». Саме там я помітив ясночолу і світлокосу дівчину з чудесною усмішкою та дивною ходою. Це була Іра. Скоро Людмила Мироненко
та Ірина вже ходили зі мною до клубу на Поділ. Я був вражений соковитим її голосом. Як же вона гарно співала і досі співає! Якось в гості до неї приїхав батько і ми з ним танцювали аркана на Хрещатику.
Ірина відгукувалася на кожен дружній поклик. Якось була оголошена подорож Дніпром до Канева. Це було, здається, у травні 1967 р. На Річковий вокзал прийшло троє: я, Іра та Ігор Шеронін. У ми поплили на ракеті утрьох спочатку в Переяслав-Хм., а потім у Канів. Утрьох ми ночували в наметі на канівській горі, а вартував наш спокій ще вище Тарас… У березні 1969 р. Іра запросила мене на творчий вечір поета Миколи Вінграновського, який був, здається, в ресторані «Полтава» за Києвом. Розгарячені, ми вискочили надвір і там жартома я став боротися із Вінграновським. Жарти – жартами, а я його поборов у снігу і аж потім помітив, що в нього на руці нема мізинця…
Після 1969 р. зустрілися ми з Людмилою Мироненко на 10-й конференції «Буття українців» аж в 2011 р. Я сивочолу Люду не впізнав. А вона мене впізнала, вигукнувши: «Боже! І той же зуб!» (стальна коронка спереду)…
Ігор Шеронін був старшим боярином на нашому з Любою весіллі. Разом з Ярославом Жибаком –моїм однокурсником, вони вразили наповал багатьох дівчат у Рудому Селі. Він не признавався, що єврей і соромився своєї маленької квартири (мабуть комуналки) зі старою матір’ю. Ці два хлопці десь поділися…
Алік Роговий, навпаки, наголошував на своєму єврействі. Підтримував нас, українців, а марив Ізраїлем. За його просьбою я вітав від української громади якусь поважну єврейську артистку, яка прекрасно грала кілька ролей у виставі, яка йшла на ідиш на Подолі. Зала була переповнена і подільські євреї охали та ахали, розуміючи ту мову, а це мене дуже дивувало, бо я бачив до того лише російсько-мовних євреїв. Алік одружився і ту гарну єврейську дівчину Юрко Смирний чомусь називав Прісею. Я побував у них дома на Дарниці. Алікова мати пригостила нас вогненним, дуже смачним борщем…
Катерина Висоцька – струнка, чорнява дівчина в окулярах. (1970 р. книгарня на проспекті Лесі Українки)
Вона була продавцем у книжковому магазині на Печерську. Звідти всі новинки потрапляли найперше до нас у клуб…
На світлині Катерина з чоловіком Петром Шклярем.
Юрій Веремійчик був студентом авіа-інституту. Йому була до лиця уніформа пілота. А це ось його світлина з 2015 року
Як треба нам було діставати квитки на літак, то Юра одягав ту форму і йшов сміло до каси. Влітку 1969 р. наша група молодих патріотів-українців вирушила у Скадовськ Херсонської області. Із Херсону до Скадовська ми пройшли містом із дивною назвою Гопри. Виявилося, що це містечко Гола Пристань. Все життя ми з дружиною пам’ятаємо про ту подорож, бо вона була для нас ще й весільною.. Велетенські хвилі і білі піски острова Джарилгач. Приймала нас (більше десятка!) у 3-кімнатній квартирі родина Гуків - Лідія і Василь. (У Ліди дівоче прізвище Півень.) Був у них синок Ярослав, якого кликали Ясик.
(Вперше я побачив у Скадовську вали морської трави камки, її наганяв на берег морський вітер. Жартома ми створили "Скадовську народну республіку". Президентом ми обрали Олександра Шамеку. На шматку простирадла - Ліда дала мабуть, був намальований кіт і літери СНР. Той "прапор" ми щодня брали на пляж і він позначав місце нашої "республіки". Ми співали навіть "гімн", за який нам став вірш із місцевої газети на славу риби пеленгас (смачної і дешевої!). Жарти-жартами, а якось сміливці, а це були Олександр Шамека і Юрій Веремійчик, вночі пішли до райкому і там зірвали з клумби троянди. Катя Висоцька стояла "на шухері". Ті квіти поклали потім до пам'ятника Шевченку. Про ту акцію я лиш недавно дізнався від Катерини).
Дякуючи Юрі, ми легко долетіли літаком Як-40 із Скадовська до Києва.
Володимир Безпалько, здається, з дружиною були єдині серед нас робітниками. Володя водив трамвай і оголошував зупинки українською. Наш клуб був і для нього рідним товариством.
Лекції з історії України, екскурсії по Подолу із спогляданням таких монументальних храмових споруд, вивчення пісень, зустріч із українськими письменниками (Цюпа, Плачинда) та істориками (Брайчевський) - все це раптом відкрило для мене весь огром українського життя.
Пригадую наш перший виїзд із Києва. Весна. Надвечір ми їдемо військовою вантажівкою у Чернігів. Нас більше двох десятків. Всю дорогу співаємо. Ночуємо на матах у спортзалі якоїсь школи. Це ж усе треба було організувати! Прямо на підлозі Юрко Смирний бореться із Ігорем Шероніним. Росяний ранок. На стежках коло Десни ми переступаємо калюжки і жаби. І екскурсії цілий день по величних чернігівських соборах. Були ми і в музеї Михайла Коцюбинського. А потім увечері пізно приїхали тією ж вантажівкою у Київ.
Якось у теплому по-літньому жовтні. Ми добралися до урочища Китаїв на південній околиці Києва. Як Смирний і Болотова дізналися, що там є скит Варнави? Велика печера. Глиняні стіни і опукла стеля. Вівтар і хрести на стінах, бо це підземна церква. Дівчата у вінках із трав і опалого вогняного листя. Ми з Олею Гушол граємо в футбол. Вона ловить м'ячі, які я б'ю по воротах. Прямо у траві на листі у нас братчина. Нас більше трьох десятків щасливих юнаків і дівчат підвечерюємо і співаємо на весь пагорбистий ліс... Таке не забувається... Як за десятки років сходяться і розходяться люди...
Багато чого пізнається у порівнянні. От ми і їздили, щоб подивитися, як живуть інші народи. Незабутня мені й досі наша подорож у Литву. Походити по Вільнюсу, побувати у Каунасі, подивуватися дерев’яному замку серед озера у Тракаї, а головне, поспілкуватися із литовцями – скільки-то відкладалося в мені тих неповторних вражень. А виходить, що литовці знають про всіх своїх князів, починаючи з Гедімініса, знають багато дечого із нашої спільної україно-литовської історії, наприклад про переможну Грюнвальдську битву проти псів-рицарів у 1422 (?) році, у якій українці виступали окремим угрупованням разом із литовцями...
Іншого разу ми восени поїхали до Молдавії. Щось я чув колись про трипільську культуру, а в місцевій Академії наук ми вислухали грунтовну лекцію на цю тему і нам показали викопні жіночі фігурки із випаленої глини, яким кілька тисяч років. На світлині в першому ряду я в центрі, а праворуч мене Ігор Шеронін.
На цій світлині позаду мене мій університетський товариш Степан Жила.
Виходить, що Трипільська культура займала крім України ще й Молдавію? А так! Звідси сучасне землеробство: плуг, борона, ярмо та волики поширилися по всьому світу. І узнавання таких фактів та своєрідна їх інтерпретація підсилювало мій патріотизм... Якось ми з Людою Мироненко
у місті Бендери зайшли в синагогу. Нас тут же змусили покрити голови. Не було чим, то ми вкрили голови носовими хустинками...
Здається старшокурсник Іван Бурсим розказав мені про музей Івана Гончара, а тоді й привів мене в ту квартиру-музей на Печерських пагорбах. Іван Гончар - український художник і скульптор, але найбільше його значення полягає у вихованні кадрового потенціалу майбутньої незалежної України.
У його квартирі і сходи на другий поверх і тісні кімнатки другого поверху все було заповнено картинами, рушниками, килимами, світлинами та одягом українців. Довірившись мені, він якось відвів мене в іншу кімнатку і дав почитати “Історію України” Грушевського, де описувалися події 1917-18 років. З собою книги брати не дозволялося, а тому я приходив і читав там по кілька годин. І багато що стало прояснюватися в моїй голові. Яка там колиска трьох братніх народів, які там народи-брати? Хіба ж брат так винищуватиме родину іншого брата протягом трьох сторіч?
В кімнаті моїх однокурсників Степана Жили та Ярослава Жибака був радіоприймач “Спідола” і ми вечорами припадали до неї, вслухаючись у передачі радіостанцій “Свобода” та “Америка”, у передачі, які немилосердно глушили. Звідти ми дізналися про українських дисидентів Левка Лук’яненка, засудженого до розстрілу за націоналізм, та про Чорновола. Чи міг я тоді хочби мріяти, що колись побачу їх живими? І от у музеї Гончара дали мені почитати машинописні рукописи політознавчих праць Чорновола “Лихо з розуму” та Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Останню роботу я навіть законспектував - так вона мені сподобалася, бо там з марксистсько-ленінських позицій описувалася практика русифікації України радянською владою.
На той час я ще був марксистом і вважав, що ленінський соціалізм був спотворений Сталіним з його наступниками, а побудова справжнього народного соціалізму можлива і, що гармонійне співжиття різних народів в одній державі можливо, треба тільки виправити порушення ленінських норм.
Так от той старанний конспект “Інтернаціоналізму, чи русифікації” (салатовий зошит у клітинку) я носив при собі, приховуючи від доглядачів, яких поселили нас разом в одній кімнаті гуртожитку. Пробував якось розказати про стан речей в Союзі одній студентці з мехмату, цитуючи той рукопис. Ще тримав я його при собі поки до мене не дійшло, що я ношу з собою “бомбу”. Арештують і посадять! То я десь між гуртожитками у смітті з жалем і спалив той конспект... Але запам’яталося, що є і люди без страху...
У Брежнєві з його Політбюро я розчарувався, розуміючи, що вони на брехні їдуть і брехнею поганяють...
Кілька колосків ще. 22 травня - пам’ятна дата для мене.
Того дня в 1861 р. відбулося перепоховання Тараса Шевченка в українську землю. І національно-свідома інтелігенція відзначала річниці тої події коло пам’ятника Шевченку, що стоїть в парку навпроти Київського університету. Читали вірші Шевченка, співали пісні і все це так підносило дух українців. Нас, студентів, попереджували з адміністрації, що туди йти не можна, що там збираються націоналісти, які проти радянської влади. Попереджував і Юрко Смирний із Клубу імені Петра Запорожця, щоб ми там не дуже-то світилися коло пам’ятника, бо влада закриє клуб.
Був то прекрасний сонячний травневий день, але буденний. Тільки й того, що це було 22 травня 1967 року. Після лекцій та перед дорогою до гуртожитку, що на вулиці Ломоносова, я пройшов через парк Шевченка і нічого особливого там не помітив о другій годині дня. Шевченко стояв собі похмуро, мами лебеділи над немовлятами, вешталися якісь люди, одягнуті по-літньому, дівчата сиділи на лавках із книжками та ляскали по литках зеленню, відганяючи мошву. Але вже тоді в повітрі стояло щось таке урочисте, що вказувало на те, що ось щось має скоро тут бути... Я пообідав у гуртожитку, трохи відпочив та й запитав у своїх знайомих, чи вони будуть сьогодні коло Шевченка. І дехто відмовчувався, боячись відкритися, хоч і сподівалися там побувати інкогніто, врешті, як і я сам. На сім вечора я вже підходив до парку Шевченка у гурті людей, помітивши, що звідусіль туди валять кияни і переважно молодь. За півгодини нас там було вже кілька тисяч. Ось на граніт, до фігури поета піднялися вдягнуті у вишиванки жінки та чоловіки і звернулися до нас із словом подяки, що прийшли на вечір пам’яті Тараса Шевченка. Потім читали вірші, співали пісень. Вже вечір і ніч, а пам’ятник так ясно освітлений прожекторами і хори у різнобарвних українських строях змінюють один одного. Ніяких гучномовців не було, але все було добре чути.
Публіка сприймала виступи із захопленням...Ось прочитав свого вірша і Григорій Криворучко, якому, як я помітив, свого часу довіряв Іван Гончар. Про що ті вірші? Любити мову, любити землю... Але кожен виступаючий завершував свій виступ читанням віршів Шевченка, а ми знаємо якої напруги ті твори. Але ніяких закликів проти радянської влади чи там за самостійну Україну не було...
Так тривало кілька годин, а потім почулося: - Міліція! Міліція! Натовп захвилювався і тут і я помітив, що до підніжжя прорвалося кілька охоронців порядку у формі і вже хапають і тягнуть кількох хлопців, які були організаторами того вечора пам’яті Шевченка. І потягнули їх у тил парку до міліцейських машин. А ми кинулися за ними, щоб якось вирвати, щоб якось урятувати, але не встигли. Та не всіх організаторів схопили. Ті, що осталися, закликали людей іти до ЦК КПУ...
Яка там вже обережність, яка там хата скраю - я кинувся разом з усіма через Хрещатик, а потім вуличками вгору пройшли ми до вулиці Орджонікідзе, де раптом, як у тунелі, нас оточили спереду й позаду машинами. І почали поливати нас пожежні машини водою. А ми в крик. От там певно чи не вперше у Києві прозвучало таке знамените згодом гасло “Ганьба!”. Від тої голосного крику і луни посвітилися вікна в будинках і люди стали в страху визирати з балконів, щоб узріти, що там таке коїться.
Десь і звідкись до нас вийшов чоловік у вишиванці і представився, що він міністр внутрішніх справ Головченко. - Ви хочете звільнити затриманих? Зараз їх привезуть! От тільки хто з вас поїде забрати їх із відділення міліції? - доброзичливо запитав він нас, таких мокрих, таких розгарячілих. Знайшлися сміливці і вже я серед них влазив до міліцейського бобика. Там була й Ірина Богдан, яку я добре знав по нашому клубу, і однокурсник Олександр Перепелиця.
Швидко нас повезли Києвом, а далі бульваром Шевченка аж до пам’ятника Щорсу. Там із райвідділення міліції і забрали ми кількох змучених та знервованих хлопців, розписавшись перед тим у якихось книгах і привезли до тих мітингуючих, які не розходилися, а разом із міністром чекали на нас. Там же міністр закликав нас усіх розійтися по домівках, а винні у незаконному затриманні, мовляв, будуть наказані.
Більшість мітингуючих, вдовольнившись перемогою, тут же і порозходилися. А тут звідкись підкотився Григорій Криворучко і закликав нас підписатися під листом до ЦК КПРС. От чоловік із п’ятдесят підтримали його. І я з ними, а поруч мене був і мій однокурсник Олександр Перепелиця. (Світлина з 1961 р. - студента 1 курсу Кам'янець-Подільського медучилища).
23 травня 1967 року теплого дня десь там на Печерських схилах, сидячи у густих травах, ми і підписувалися на чистих аркушах паперу, які раптом знайшлися, причому Криворучко вимагав писати і посаду, і адресу. (Той Григорій Криворучко був непростим чоловіком.
За його словами він був відрахований з юридичного факультету Київського університету за інакодумство, а працював десь на будівництві. Та був він завжди гарно одягненим і при грошах, що ніяк не в’язалося із бідністю національно-свідомих студентів. Якось він обережно шукав і до мене підходи, згадавши у відповідному контексті колишню ученицю інтернату Заброду. Те, що Криворучко пізніше ніде роками не був мною помічений ні у “Просвіті”, ні у Русі, ні в УГС, а потім у Республіканскій партії, підтвердили моє давнє бажання сторонитися подалі від таких людей). Обіцяли, що сам текст протесту напишуть пізніше. І ми ставили свої підписи, не знаючи, як-то вони круто змінять комусь його життєвий шлях. А днем раніше після визволення хлопців з міліції тихої і теплої травневої ночі йшли ми Києвом аж від теперішнього Майдану, від поштамту: я, Сашко Перепелиця, й Ірина Богдан. Після Хрещатика вона забрала нас до свого гуртожитку, де жила з Людмилою Мироненко, бо до Виставки йти ще так далеко, і ми з Сашком там і переночували...
Переслідування в університеті розпочалося через кілька днів. Спочатку парторг факультету Соломко, а потім і інше начальство вимагало від мене відмовитися від підпису під антирадянським документом. А я казав: - Покажіть-но мені той документ і, якщо він справді антирадянський, то я відмовлюся від підпису.
Потім відбулися комсомольські збори курсу, які рекомендували мене виключити із комсомолу і ніхто не наважився із однокурсників захистити мене.
Хтось у музеї Гончара порадив нам звернутися за захистом до Андрія Малишка. От ми з Сашком і поїхали в Кончу-Заспу на дачу до Малишка. Поет хворів, а його дружина порадила звернутися за допомогою до письменника Арсена Іщука (роман “Вербівчани”), який працював десь в університеті. От ми добралися й до нього. І Арсен, такий собі чолов’яга в брилі та вишитій тенісці, сказав нам, щоб ми не боялися, бо нічого нам не буде. А тим часом вже готувалися комсомольські збори факультету, щоб виключати непокірних з комсомолу.
Перед тими зборами стало відомо, що Перепелиця, не витримавши тиску і за порадою професора Голуба, вже відмовився від свого підпису, а я, такий недосвідчений, вирішив іти до кінця... (На той час пішла поголоска, що відмовилися від своїх підписів може ще й під тиском голови клубу імені Петра Запорожця добрі мої знайомі дівчата Ірина Богдан та Людмила Мироненко. Насправді це не так. Ірину тягали в КДБ, кілька разів звільняли з роботи, але від свого підпису вона не відмовилася). Велика хімічна аудиторія (ВХА) в новому корпусі була заповнена вщерть викладачами, професурою та студентами. Спочатку були виступи партійців та підлабузників комсомольців про те, який-то шкідливий для побудови комунізму націоналізм, а таким, як Висота, не місце в комсомолі і в рядах будівників комунізму. Потім я виступив і ніби вів мене Святий Дух, бо я цитував по пам’яті Шевченка, блискав іронією і отримав бурхливі аплодисменти присутніх. Потім несподівано для мене виступило кілька старшокурсників та один аспірант-викладач і захистили мене. Тому за пропозицію виключити мене з комсомолу більшість присутніх не проголосувала.
То була перемога демократично настроєних студентів, хоч нас і було тоді одиниці.
Тої весняної сесії я завалив два екзамени, які пересклав восени, і став повноправним студентом третього курсу. Мав я, здається, дві розмови із молодим кагебістом у ректораті. Він мене залякував виключенням з університету, якщо не покаюся, якщо не відмовлюся від підпису під антирадянським документом. А я відповідав, що може в тому документі і є щось антирадянське, то дайте його мені, я почитаю, а тоді й прийму рішення. Звичайно, не дали й не показали, бо моя крамольність була не в суті там якогось протесту, а просто в тому, що я раптом посмів засумніватися в справедливості дій влади.
Ще восени 1968 року після Праги нас тягали по парткомах вже із Степаном Жилою, який слухав зі мною закордонні радіопередачі. Виховували, виховували та й надоїло це їм, а скоріше за все тодішній ректор Швець готувався стати чи то академіком, чи то Героєм і виключення студентів з політичних мотивів було йому за мінус. Але ще й на п’ятому курсі мені казали, що в комітеті комсомолу університету розглядалося моє питання, та вже без моєї присутності його “спустили на гальмах”.
Після отримання диплому я мав персональне запрошення на роботу від Президії АН УРСР до науково-дослідного інституту хімії високомолекулярних сполук (директор - академік Ліпатов). Обіцяли посаду м.н.с. і гуртожиток. Але ж це Київ! Та я, повагавшись, вибрав Шостку і цьому дуже дивувалися у розподільчій комісії...
Університет успішно закінчив і Олександр Перепелиця і в 1969 р. отримав направлення в Київський НДІ Загальної і неорганічної хімії АН УРСР. Це його фото зробив там наш однокурсник Віктор Бондаренко:
Три останні роки навчання в університеті завершили формування національно-свідомого патріота українця із сільського хлопця. Але я не став на шлях відкритого протистояння із владою, на шлях самопожертви, як це зробили більш сміливі Лук’яненко, Чорновіл та інші. Я розумів тоді, що досягнення незалежності України потребуватиме значного часу, може й півстоліття, бо революційного пориву народу не передбачали і супероптимісти.
Сніп третій. Народний Рух Обухівщини.
На кінець 1988 року республіки Прибалтики та Закавказзя вже мали державний статус національних мов, а Литва та Естонія повернули собі триколори, що були до 1940 року. Естонія пішла попереду всіх у перебудові й ухвалила постанову про державний суверенітет, за що її шельмували у всіх московських і київських ЗМІ...
І от нарешті заворушилася й Україна. Незважаючи на голодомори, винищення і утиски тих національно-свідомих українців, що осталися, підняли голову ті, що подолали свій природній страх. Групою письменників та науковців був розроблений і 16 лютого 1989 року опублікований у “Літературній Україні” проект Програми Народного Руху України за перебудову. На той час та програма була сильна всіма своїми розділами. Головне, Рух не обмежувався участю етнічних українців. Сталінізм вперше там визнано ворогом л ю д с т в а. Підтримані давні ленінські гасла: “землю - селянам”, “заводи - працюючим на них”, “владу - радам”. Метою Руху визначено демонтаж адміністративно-командної системи.
Незважаючи на те, що Програма Руху визнавала “керівну роль компартії”, її проект оббрехали в пресі ще до його опублікування.
Однодумці знайшли одне одного. Перед установчими зборами. Березень 1989 року.
Якось на початку березня, чи в кінці лютого 1989 р. я прочитав малесеньку об’яву, видрукувану на машинці, що на Трипільському біохімзаводі (БХЗ базується в Обухові) утворилася “група соціального самозахисту” по сприянню НРУ і подавався контактний телефон та місце і час зустрічі. Я подзвонив і прийшов та побачив тих людей, з якими мені довелося разом у майбутньому стільки похвилюватися та порадіти зробленому й досягнутому...
На першій же зустрічі я був вражений тим, що нас, однодумців, так багато: не менше десяти! Були це переважно працівники біохімзаводу: Олена Артюшенко,
Тамара Гончар, Аркадій Олексійович Любімов (офіцер фронтовик і найстарший із нас), Чуйкова Надія (юрист), Іван Верещак та Василь Карасьов із Трипільської ДРЕС, Кулінич Володимир - працівник краєзнавчого музею. Були там Микола Коваленко та Олег Скворцов - із Київського КПК, а ще давно знаний мною Домотенко Ю.К.
та інші.Мабуть вже на другій зустрічі ініціативної групи ми вирішили, що треба готувати установчі збори обухівського первинного осередку НРУ й доручили біохімзаводівцям прозондувати, чи директор БХЗ Зохнюк дозволить надати приміщення.
Підготовка до проведення установчих зборів тривала, бо наша ініціативна група збиралася мало не кожного вечора. Первинна мета у нас була скромною: зібрати збори, на яких обговорити проект Програми НРУ і там же утворити групу підтримки та вибрати правління і керівництво. Та не тільки ми готувалися до тих зборів. Обухівський райком і влада не ухилилися від скликання таких зборів, дали дозвіл (неофіційний) на їх проведення, провівши попередню роботу серед комуністів району. Оскільки ЦК КПУ та Київський обком були категорично проти НРУ як організації, яка в майбутньому могла стати альтернативною щодо КПРС партією. Тому така установка мабуть була спущена і в райком, а він вже довів волю партії до парторганізацій. Райкомом було надруковано 200 примірників проекту програми НРУ й розіслано з відповідними коментарями по парторганізаціях вже за тиждень до зборів.
Вони вирішили доставити з усіх сіл району відповідно підготовлених людей, яких мала б бути більшість на зборах, а потім і довести усім нікчемність затіяної якимись там ініціативниками справи і марність зусиль по підтримці НРУ, бо, мовляв, люди-то - проти...
А ініціативна група за час підготовки до зборів вже збільшилася до двох десятків і вела агітацію за збори об’явами, які були розвішані по Обухову та в Українці. Оголошення повідомляло, що 12.03.89 року о 12 годині в актовому залі БХЗ відбудуться установчі збори прихильників НРУ за перебудову і там же запрошувались на збори ті, кому небайдужа доля перебудови. А в райкому були свої вивірені засоби організації людей та спрямування їхніх думок.
У п’ятницю десятого березня 1989 року я запитав на зборах ініціативної групи у присутніх, на яку кількість людей ми можемо розраховувати? І сам же висловив припущення, що буде десь 50-100 чоловік і не більше. А от наш ветеран Аркадій Любімов мені заперечив, що розраховує на прихід 400 чоловік, що нас усіх дуже розвеселило.
Ініціативна група тоді обговорила технологію проведення зборів: склад робочої президії (ухвалили, щоб було п’ятеро), секретаріат, протоколювання. Тоді вже доручили Олені Артюшенко та Тамарі Гончар вести протокол, причому Олена пообіцяла, що можна зробити і паралельний магнітофонний запис.
Коли постало питання, а хто саме буде вести збори, то майже всі подивилися на мене і я мусив погодитися, хоч досвіду ведення зборів, де мали бути присутніми сотні людей, в мене не було. Головним доповідачем по програмі Руху ми визначили Івана Верещака. Зголосилися виступити на зборах Домотенко, Кулінич і Карасьов.
Добре, що на тому останньому засіданні групи були ще присутні завідуючий ідеологічного відділу райкому Олександр Григорович Негода та ідеолог із обкому, який більше слухав. Вони три години вели з нами дискусію про недоцільність проведення зборів та про можливе, вже теперішнє, відмежування від екстремістів у Русі, членів Української Гельсінської Спілки і таке інше. І та дискусія з ними була для нас хорошою репетицією майбутніх зборів і ми вже знали, про що говорити там, як вести полеміку.
Установчі збори Руху Обухівщини. 12 березня 1989 р.
Про ті неможливі збори можна написати окреме оповідання. Було там більше 400 людей і тривали ті збори вісім годин з перервами. Людям захотілося виговоритися за 70 літ мовчанки.
Від самого початку зборів і до кінця було жорстке протистояння між нами, майбутніми рухівцями, і комуністами, організованими райкомом. З самого початку вони внесли свої корективи, увівши до складу президії ще трьох своїх людей: директора біохімзаводу Зохнюка, голову григорівського колгоспу Довбиша та майстра Трипільської ДРЕС Ханенка. У їхньому плані було таке: в ході зборів перехопити ініціативу, змінити голову зборів і завершити збори прийняттям ухвали про несхвалення проекту програми НРУ і висловлення впевненості, що тільки КПРС здатна організувати народ на перебудову в країні й для цього ніякі помічники-рухівці непотрібні.
Я запропонував зборам порядок денний: 1. Обговорення проекту Програми НРУ за перебудову і 2.Утворення Обухівського осередку сприяння НРУ та вибори правління. Бачу, що більшість “за”, хоч багато й утрималося. Проголосували й за регламент у 5-7 хвилин. Тут же сформували робочий секретаріат і наші двоє так гарно одягнених жінок вже зайняли окремий столик і розгорнули свої папери.
Я собі помітив: щоб не голосувалося, а розклад голосів був таким: “за” НРУ - десь 120-130 голосів, а “проти” - десь 90-100 голосів, а інші утримувалися.
Потім, як було нами заплановано, я надаю слово для доповіді про проект НРУ Івану Верещаку. Він читає по-писаному і російською. Тут же із залу кричать: “Давай по-українському!”. (Як пізніше вияснилося, ті двоє крикунів були із кіл, наближених до міліції)... І пізніше схожих провокацій і спроб зірвати наші збори було доволі.
Після промови Василя Карасьова люди ніби прокинулися і стали говорити у своїх виступах відверто і, не боячись, може й уперше за все своє життя: про низький рівень життя, про несвободу, про те, що телебачення подає тільки одну точку зору; про те, що до Обухова має бути електричка; і про те, що треба працювати, а не мітингувати, бо язиком хліба не заробиш; і про те, що перебудова - це добре, бо може нарешті встановиться якась справедливість та ще багато про що казали люди - всього й не пригадаєш.
Пізніше ми переглянули протокол зборів і встановили, що було більше півсотні виступаючих, і все це у вирі емоцій, прямою мовою без ніяких притч, езопівщини і викрутасів. Більшість обухівців вимагала рішучих змін у тодішньому радянському житті.
Нам вдалося досягти мети: збори схвалили проект програми НРУ, утворили Обухівський районний осередок НРУ і вибрали його правління, голову і заступників. Першим головою осередку вже після зборів ми обрали Аркадія Любимова, а Івана Верещака, Володимира Кулінича й мене - заступниками голови.
Верталися ми додому вже після дев’ятої вечора і нам ясно світили зорі. Ішли та все говорили про минулі збори: хто виступав і про що казав, а, головне, про те, що ми добилися в Обухові вперше за роки і роки єдиномислія такого інакодумства і його перемоги у публічному протистоянні із комуністичним офіціозом. А моя дружина потім примовкла і запитала: “ А що ж тепер буде? Це ж тепер нас перестріляють!” - “Не ті вже часи!” - був оптимістом Олег Скворцов.
Перші кроки.
Попереду в нашої організації були два роки напруженої і ризикованої роботи по зміні суспільної думки на користь утворення самостійної України. Були мітинги і збори обухівчан, встановлення Козацького хреста на горі Пидині. Перший козацький хрест комуністи спиляли. А основу другого ми уклали у трубу, щоб пилкою не взяли. Він стоїть і нині. На світлині по центру сивочолий Аркадій Любимов. Ліворуч від нього Микола Коваленко, Олег Донськой і Валя Скворцова, лівіше від Валі сидить її чоловік Олег (видно лише рукав сорочки). Нижче від Любимова це Люба Висота, а праворуч юна Світлана Костюк і я з лопатою.
І пам’ятника жертвам голодомору, вибори рухівських депутатів до Рад усіх рівнів, підняття національного прапора над міськрадою, участь у всіх заходах і демонстраціях Київського обласного Руху і Всеукраїнського Руху в Києві.
Якраз через рік після тих установчих зборів Обухівського Руху, а саме 12 березня 1990 року, першого козацького хреста в Обухові на Пидині комуністи спиляли. А виготовив його скульптор Михайло Горловий. Він зробив і другого хреста. На світлині праворуч Михайло Горловий, а поруч Анатолій Висота
На світлині делегатки 2-х Всеукраїнських зборів НРУ в Києві в палаці УКРАЇНА у вересні 1990 р.: ліворуч Тетяна Худолій, а праворуч Любов Висота
Окремо хочу розповісти про першотравневу демонстрацію в 1989 році в нас в Обухові. Місцеві комуністи копіювали дії московських політбюристів навіть у дрібницях. Ті стояли на мавзолеї і піднятими руками вітали вірнопіддані колони трудящих, які радісно кричали улюблені гасла і розмахували руками. І наші обухівські керівники стояли на підвищенні - якійсь пародії московського мавзолею, і теж порухами рук вітали першотравневі колони трудящих - із картонно-паперового комбінату, біохімзаводу, силікатного заводу, райспоживспілки і райлікарні, а окремо вітали юну комуністичну зміну - колони піонерів у червоних галстуках, від п’яти обухівських шкіл. Все це за задумом мало означати “нерушиму єдність партії і народу”.
І ось після цих усіх колон іде наша невелика колона рухівців - не більше сотні, із своїми лозунгами: “Рабы немы, мы - не рабы!”, “Геть руки від Литви!”, “За правду! За свободу!”. Побачивши таку крамолу, обухівські керівники-комуністи стали відвертатися від нашої маленької колони, щоб не бачити її, а бідний голова райвиконкому Прокопець втратив свідомість. Це ось Василь Карасьов (Трубай). Ліворуч від нього Володимир Двірний, а далі вусатий Віктор Кулінич.
Після цієї демонстрації обухівці дізналися, що рухівці таки є і їх чимало.
На пам’яті мені участь Обухівського районного руху в загально-українській “Акції Злуки”, яка відбулася в січні 1990 року. Тоді частина наших рухівців виїхала на кількох машинах і з прапорами зайняла своє місце на якомусь там кілометрі житомирської траси, а інша частина наших стояла в Києві на бульварі Тараса Шевченка. Ця акція показала всій Україні, що Рух таки є, що Захід і Київ - разом. Українську символіку поширювали юні дівчата Світлана Костюк
Ірина Висота. На світлині поруч з Іриною це я - Обухів, 1990 рік.
До 20-річчя РУХУ ми - ветерани-рухівці зібралися в краєзнавчому музеї
Стоять зліва Володимир Двірний, Юрій Домотенко, Михайло Карасьов, Сергій Сак, Володимир Кулінич, Люба Криворот,... і крайня праворуч Олена Артюшенко, а ліворуч від неї Лариса Денисенко. Ліворуч примостився я із збірником "Трипільський дитинець", праворуч від мене Василь Карасьов.
Якось ми були в Києві у складі офіційної делегації від Обухівського району на відзначенні річниці Незалежної України. На світлині на Софійському майдані я в центрі. Ліворуч ветеран УПА Володимир Кравчук, а праворуч Володимир Романчук.
А що ж в Україні добре? Головне, що є незалежна українська держава, що за “не так” сказане слово в тюрму не посадять, що є хліб і до хліба, хоч половина наших чорноземів відпочиває, що у всіх українців є паспорти і відмінена обов”язкова колись “прописка”, що навіть у селах вже є газ, телефони, супутникове телебачення і транспортне сполучення із усім світом. Багато чого є в Україні такого, чим ми можемо пишатися, варто лише зняти з очей темні окуляри, варто лише подивитися на світ українськими, а не чужими очима...
Ми, ветерани-рухівці, хотіли швидкого піднесення України до заможнього життя, але не так сталося, бо дуже багатьом і в Україні, а особливо поза її межами, дуже хотілося протилежного, тобто нашого українського занепаду. Тому і вбили В’ячеслава Чорновола, тому й Рух розкололи в 1999 році.
Одне не лише моє розчарування пов’язане із нездійсненням сподівань і мрій учасників Майдану. Осінь і зима 2004 року вивели на Майдан свідомих і сміливих українців, які виступили проти несправедливості і брехні, нахабно нав’язуваних виборцям тодішньою владою. Нам здавалося, що новий Президент, який пройшов випробування смертю, якого антиукраїнським силам так і не вдалося вбити, все зробить, щоб Україна таки стала українською.
Навіть у страшному сні не могло приснитися, що через чотири роки лідери Майдану стануть непоступливі один одному мов вороги. Що в самозасліпленій ображеності один з конкурентів на майбутнє крісло Президента стане діяти за принципом: чим гірше в Україні, тим краще. Марна надія втопити конкурента, а самому живим випірнути на берег.
Про що свідчить така шалена боротьба на верхніх щаблях української влади? Ця жорстока боротьба вказує на те, що Україна наближається до реальної незалежності і дуже багато в світі є країн, які цього не хочуть...
То який же висновок я роблю для себе після 20 років в активній політиці місцевого рівня? Я не сидів, склавши руки, а вчився, пізнавав світ і себе та позбавився багатьох ілюзій. Моя і моїх соратників участь у РУСІ - це була можливість, яка надається може раз у житті, і ми нею чесно скористалися і не жалкуємо. Нас, рухівців, тоді було всього півсотні, а ми ініціювали такі переміни до кращого, що без них наша Обухівщина була б такою ж сіренькою, як багато районів навколо нас, де не було РУХУ. І наша участь на Майдані 2004 року теж була потрібною, хай про те жалкують слабкодухі і песимісти. А я оптиміст
Останній штрих.
В кінці серпня 2009 р. мене запросили на конференцію Обухівського районного Руху. В палаці культури за довжелезним столом сиділо більше 30 делегатів і учасників “Молодого Руху” і це мене вразило, а ще більше те, що нинішніх рухівців у районі більше 70. Обрали нового голову і ним став молодий підприємець Василь Загурський. Вів конференцію провідник Київського обласного Руху - Володимир Загурський - впевнений і досвідчений рухівець.
На коференції і мені дали слово. Коли я розповідав про першотравневу демонстрацію Руху в Обухові, то несподівано отримав підтримку. Нинішня рухівка Ганна Миколаївна Солов’янова схвильовано розповіла, що й вона, тодішня друкарка Обухівського райкому КПУ, йшла в тій колоні рухівців. Те в райкомі зчинило великий переполох і чистку кадрів. Райкомівка Ніна Іванівна плакала, турбуючись за майбутнє пані Ганни...
Життя триває і майже в кожної людини настає пора обміркувати прожите, зробити переоцінку цінностей і відкинути свої колишні, особливо світоглядні, ілюзії. Нам, українцям, пора перестати дивитися на світ через московські окуляри. Давайте будемо вчитися на своїх помилках і дійсність стане світлішою... У нашому українському житті має стати нерушимою опорою принцип: ОЦЕ ОСЬ - МИ, А ОТО - ВОНИ.
Оцю правдиву розповідь завершую тим, що скажу: я вірю у прекрасну українську перспективу з природовідповідним способом життя українців, і тим, що це стане прикладом для наслідування світом. Хай же буде!
Додаток від 7 червня 2021 року
Основний допис я писав ще у 2012 р., а тому до нього не увійшла згадка про нашу участь у Революції Гідності. Дехто може сказати про мене: "який же він молодець!". Як і всі молодці, я теж робив помилки, за які мені й досі соромно. Якось у 1993 році, здається весною, я був у Києві. Основну роботу на заводі "Космос" я втратив після смерті батька. Перебивався випадковими заробітками, щось купував і продавав. Ось і того дня я приїхав у Київ за товаром. На площі Перемоги якраз навпроти універмагу "Україна" я зустрів Івана Гончара: похила постать у сірому плащі, сивий погляд очей. Від 1969 року він дуже постарів і змінився. Я до нього не підійшов, не привітався, не розпитав про життя, не допоміг чим міг, не подякував. Мені було фальшиво соромно, що нема чим похвалитися... Згодом я хотів виправити цю свою помилку, та Іван Гончар якось скоро відійшов у засвіти... Відтоді я раджу усім: побачивши людину, підійди і привітайся, бо може бачиш її востаннє.
Додаток від 8 червня 2021 року
Вікіпедія пояснює, хто з українців готували відновлення Незалежності України у 1960-ті роки
"Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.
Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр. Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, мистецтвознавці Роман Корогодський, Ю.Смирний, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця XIX — початку ХХ ст. Одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні, став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, адже серед його учнів були Вячеслав Чорновіл, Б.Олійник, В.Симоненко, В.Крищенко, Б.Рогоза, М.Шудря, В.Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей.
Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1959-60 рр. Клуб творчої молоді «Сучасник» в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.
Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.
Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові".
(А.В.: бачимо, що Вікіпедія не включила скульптора Івана Гончара до числа шестидесятників), а от Юрка Смирного помітила!).
Свої спогади про Аркадія ЛЮБИМОВА переслала Олена Артюшенко:
"ЛЮБИМОВ Хочу у цей день, коли ми відзначаємо вже 17-у річницю нашої незалежності, вшанувати пам`ять людини, яка подолала в собі рабський дух і одна з перших у нашому місті “засвітилась” у передгроззі борінь за сьогоднішню незалежність.
Коли ще в середині вісімдесятих я підійшла до нього, ветерана війни, в цех на біохімзаводі взяти інтерв`ю з приводу дня радянської армії, він категорчно, різко відмо-вився від нього. “Ми не вихвалятись повинні перед молоддю, а схилити голову у покаянні” - ці слова стали початком нашої з ним дружби. Він у багато чому був дуже схожим на мого батька (одного року народження, обидва - фронтовики з іронічно-гіркотним поглядом на наше минуле), тому я жадібно схоплювала все, що він говорив, і розділяла те, що сповідував. Від нього (ще до прочитання Солженіцина) я почула оцінку усім радянським “ізмам”, діаметрально протилежну тій, яку нам давали в університеті. Текст “Ще не вмерла України” для мене прозвучав з його вуст. Про УПА теж він мені повідав. Горів молодечим запалом розказати правду, ствердити її і таким чином реабілітувати своє поко-ління за участь у побудові більшовицького вавілону. Дивували його універ-сальні знання філософії, історії, літератури, неспо-дівано крамольні вис-новки.
Колишні біохімівці, напевне, за описом впізнали робітника ремцеху Аркадія Олексійовича Любимова, який поза всякими обережностями завжди і скрізь відстоював свою точку зору. Беручи активну участь в громадському житті заводу, він ще тоді, всередині 80-х, наполегливо виношував ідею створення громадської організації по захисту прав людини. Ми читали передову московську і прибалтійську пресу, мали роздруковану “Декларацію прав людини”, зовсім невідому в СРСР (до речі, люди відповідних державних служб цей документ зривали з наших дощок оголошення найперше). І коли в лютому 1989 року ми по радіо почули про збори в спілці письменників України, то проект статуту майбутньої організації Руху був у нас чи не наступного дня - його привіз Аркадій Олексійович. І все, що небезпечніше, важче і відповідальніше було у підготовці і проведенні установчих зборів, він взяв на себе. На розмову до прокурора ходив він теж, крім того, вислуховував образливі звинувачення ветеранів “у зрадництві”. А коли партійні органи безпосередньо “зацікавились” розсадником інакомислія на біохім-заводі, то заспокоював тим, що ми не порушники ні радянських, ні Божих законів, а багатопартійність і право на власну думку - це норма цивілі-зованого суспільства. Він повторював: “Людиною треба залишатись у будь-яких умовах, не давати принижувати свою гідність”. І що б не робив, не замислював, методи його не могли переступити межі християнської моралі. Його віра грунтувалась не лише на глибокому знанні Біблії, а й підкріплювалась знаннями різних галузей науки. За його переконанням, все потрібно робити чистими руками і чистими душами. Він міг дозволити собі зайві емоції, прямолінійність, але ніколи - фальш чи корисливість. Наче зараз бачу, як у залі райвіськкомату представник офіційної ветеранської організації засуджує “крикунів-демократів” за прагнення мати у своїй державі власні збройні сили, а другий ветеран Аркадій Любимов закликає матерів не віддавати своїх синів виконувати “інтернаціональний обов`язок” поза межами України.
Багато хто пам`ятає ті збори на біохімзаводі 12 березня 1989 року тривалістю в десять годин і небаченою до цього часу активністю присутніх. Без альтернатив організація перших опозиціонерів обрала своїм головою 64-річного ветерана війни, робітника біохімзаводу, росіянина Аркадія Любимова. Йому довелось витримати шквал ідеологічних обробок усіх рівнів, у тому числі й майже одноголосне нерозуміння тодішнього депутатського корпусу міської ради при відмові в реєстрації організації. Його з однодумцями зараховували до потенційної клієнтури психушок, особливо ревно придивлялись до фахової придатності на робочих місцях. Може, хтось і боявся, тихенько відходив вбік, але Аркадій Олексійович ще більше зміцнювався у своїй вірі і правоті. Вселяв упевненість і в нас, коли ми були обкладеними зовсебіч “увагою” влади.
Саме він пересилив вагання значної частини новоспечених рухівців взяти участь у першотравневій демонстрації 1989 року (тоді ще все відбувалось за всіма кано-нами системи). Визріло рішення показати себе, свої погляди і завдання широкому загалу міста - вийти на демонстрацію не “стройними рядами”, а зі своїми плакатами і поза організованими райкомом колонами. Ми відверто боялись, бо знали і про побиття, і каталажки, і звільнення з роботи. А він встав і сказав: “Якщо ми зараз не подолаємо в собі страху, то він в нас залишиться назавжди”.
І ми пішли - з плакатами... і з дітьми. Площа перед пам`ятником Леніну завмерла. Ми йшли повільно, зі значною дистанцією, щоб усі змогли прочитати зміст плакатів. До нас приєднувались поодинокі обухівці, радіючи своїй сміливості і причетності до неоординарної події. Ми відчували себе людьми, які вже ніколи не повернуть назад...
Аркадій Олексійович закінчив свій земний шлях навесні 1999 року. Маючи вік за сімдесят, майже до останнього працював - спартанський спосіб життя йому це дозволяв. Царство його душі і велика вдячність за розуміння ним природнього прагнення кожного народу, у тому числі й українського, на вільний розвиток. Він зумів ще тоді піднятись над імперським місіонерством “старшого брата” і стати справжнім братом-росіянином усім нам, разом з нами, українцями, наближаючи обмріяну незалежність.
Олена Артюшенко, депутат міської ради
На знімку Миколи Кубрака: А.О.Любимов на першотравневій де-монстрації 1989-го з плакатом “Ми не раби!”, за ним іде робітник біохімзаводу Микола Крушенницький".
А.В.: Додам, що той плакат придумав сам А. Любимов. Написаний він був російською: "Ми нє раби! Раби - нєми" і пояснював: раби німі, безязикі.
Додаток від 22 червня 2024 року
Минули роки і роки і нам таки вдалося розшукати Людмилу Мироненко. Допоміг в цьому її брат Анатолій Миколайович Мироненко, який і нині живе в селі Сари на Полтавщині. Учора наша онука Сюзанна у Києві подарувала Людмилі мою книгу "Красне. Красен. Красн". Її чоловік Іван Титович Титаренко люб'язно розкрив альбом із світлинами.
На цій світлині Людмиа Мироненко із старшим онуком Назаром. За нею її чоловік Іван Титаренко. Ліворуч усміхається їхня дочка Таня. А за нею її чоловік Олександр. Фото зроблене у 2014 році на Сумщині.
Всі ми метушилися і таки щось зробили в житті, - головне - ми з народом відновили Українську Державу. Але невблаганний час і каміння перетирає на порох...
На світлині Людмила Мироненко з чоловіком Іваном Титаренком
