СТЕЖКИ-23
Анатолій ВИСОТА: Інтернат, 1, 03, 2023
#долі
Сьогодні 24 березня 2023 року, п'ятниця, війна з Московією триває рівно рік і один місяць, 394-й день. Перед Новим роком карпатський мольфар казав, що на весняне рівнодення (21.03.23), на Великдень Україні полегшає. Я сподівався, що буде новий великий наступ і звільнення частини окупованих територій. Але зараз наші збройні сили відбивають до сотні шалених ворожих атак щодня у Бахмуті, коло Авдіївки і Мар'їнки+. І все ж полегшення таки настало: згадаймо, що взимку-23 таких щоденних атак було за півтори сотні. Зменшилися і ракетні обстріли інфраструктури, наші зуміли відновити зруйноване і в нас вже другий місяць є постійна електрика. Наростають поставки техніки (танки Леопард+) й амуніції, триває підготовка до великого наступу, який тепер вже прогнозують (полковник Світан) на Паску (16.04.23).
Чого про інтернат
Цим моїм черговим, вже 200-м дописом я починаю велику нову серію дописів, об'єднаних темою "людські долі". Мені 76 років. Оглядаюся й пригадую, що моє життя супроводжували тисячі людей, про декого з них я й розповім. А почну з себе. У моєму житті і житті багатьох однокашників визначальним став Трипільський інтернат. Ми - інтернатівці, взагалі дивні люди, бо зуміли зібратися через десятиліття, об'єднатися і дещо зробити. Ми поставили дошку пам'яті своїм вчителям, віднайшли світлину Отамана Зеленого, підтримували юних інтернатівців, написали і видали у 2008 році книгу спогадів ТРИПІЛЬСЬКИЙ ДИТИНЕЦЬ - перший
Перший збірник та й другий я допомагав укладати й редагувати+. Саме із свого спогаду "Стежкою далі й далі"
я й візьму деякі уривки та запропоную вашій увазі. У давній текст я вноситиму зміни, які позначатиму знаками ((....). Буде цікаво...
“...Навіть собака, якого лякали і
били, є непридатним для
виконання серйозних завдань.”
(А. Шевченко)
Хто я такий і звідки такий узявся? (Або замість вступу).
Я - щасливий чоловік. Бо мої мрії здійснилися у великому, про що може тільки мріяти громадянин. Бо я разом із народом здобув незалежну і самостійну українську державу. І я - Анатолій Михайлович Висота (Палієнко), є свідком того, як це сталося, як це відбувалося у нас на Обухівщині.
Коротко про себе. Народився я в селі Красне ((колись та й зараз Красне Перше) в першому повоєнному 1946-му році. Мої батьки - нещасні люди. Мати моя Горпина - селянка, родом із Трипілля і вона переїхала у Красне десятилітньою дівчинкою разом із матір'ю Федорою Силенко, яка втретє вийшла заміж за безногого Олексу Палієнка.
Мій батько Михайло, теж селянин і родом із Красного, мав батька Дениса Висоту і матір Варку (батько її Давид Баклан) - обоє із заможних родин. І мати моя, і батько ще дітьми сповна ковтнули гіркоти років більшовицького терору, колективізації і голодомору 1932-33 років і чудом осталися живими. Вони одружилися вісімнадцятирічними не по любові, а з необхідності, бо спочатку німці не забирали одружених із окупованих земель на роботу в Німеччину. Та з 1943 року вони вже разом два роки зазнали знущань, рабської праці та жахливих бомбардувань союзників у Німеччині. І знову чудом були врятовані від смерті.
Після війни і фільтраційних перевірок вже росіяни розлучили моїх батьків. Батька направили в трудармію на Урал, де він не один рік валив ліс, а мати нарешті ступила на омріяну українську землю і сльозами омила її. Оскільки радянська влада не признавала німецьких окупаційних свідоцтв про шлюб, то я родився ніби безбатченком і отримав материне дівоче прізвище Палієнко.
Виховували мене мати і баба Федора - побожна, але сувора жінка, застрахана більшовиками на все життя. Після того, як київські бандити ((це були двоє київських міліціонерів!) вбили в 1947-му голодному році мого діда Олексу Палієнка ((та ще трьох краснян!) за мішок зерна, а потім вернувся батько з Уралу, моя баба Федора не могла жити сама, просто не могла ніч сама переночувати без живої душі поруч, то мене, онука, й визначили тою живою душею і я був її вихованцем до 13 літ.
Маючи 14 літ, у 1960 році я закінчив 7 класів Краснянської восьмирічки.
Баба Федора навчила мене і отченашу і копати, і полоти, і жати, і молотити; учила мене оглядатися і остерігатися чужих людей, а особливо друзів Я бачив, якою безправною була людина в селі. Селяни були схожі на рабів у колгоспі. За роботу їм грошей майже не платили, а натуроплата була мізерною.
Щоб вижити, доводилося красти все, що можна було вкрасти: із скирти солому, із лісу якусь деревину, із току зерно, якщо не мішками, то хоч у кишенях та в чоботах. Паспортів не давали. За провину город обрізали ...
Тепер я розумію, що ТОЙ СПОСІБ ЖИТТЯ, може усупереч, а може й завдяки усім вчителям та вихователям навчив мене, ще хлопця страшній дичині: НЕ ЛЮБИТИ ПРАЦЮ, ПОВ'ЯЗАНУ ІЗ ЗЕМЛЕЮ!
І слався мені спільний для багатьох моїх односельчан-хлопців шлях біди:
спочатку в колгосп, потім у армію служити, а після армії можна було завербуватися на якесь будівництво десь по Сибірах - аби подалі від села, аби подалі від землі, а ближче до міста, де мали люди хоч трохи чогось людського. Я бачив, як кривився голова сільради, виписуючи мені довідку з місця проживання. Він певно розумів, що цим відпускає майбутнього колгоспного раба на волю, а інші ж залишалися - то чим цей високий і стрункий хлопець у чорно-сірій бобочці і в чорному картузику кращий?
Після того, як голова сільради Давиденко, поглядаючи з-під острішкуватих брів, таки виписав мені довідку з місця проживання і я, такий щасливий, вже читав на ганку сільради ті каліграфічно виписані слова і роздивлявся печатку, до мене підійшов Петро Савович Підтілок, такий гарний русочубий молодий чоловік. Він і запитав мене, куди це я зібрався з села.
А я й кажу, що думаю кудись поступати, може в якесь ремеслене училище. (Тоді П.С. був секретарем райкому комсомолу, а його дружина вчителювала у Красному). От він і порадив мені піти далі вчитися в Трипільську середню школу-інтернат, яка щойно відкривалася. Я погодився, а він посприяв десь там у комісіях, які формували склад учнів... І я дякую Петру Савовичу, цьому чудовому чоловіку, що він помітив тоді, спекотного літа 1960 року мене - босоногого 14-літнього хлопця. Його допомога враз змінила моє життя, а, головне, дала надію вирватись із майбутніх колгоспних обіймів. (Я ж бачив, як тяжко працювала моя мати в колгоспі, бесконечно полола й копала буряки, гребла й перевертала мокрі покоси жита-пшениці, віяла зерно й тягала-носила непідйомні мішки. І ця рабська праця була марною і проклятою, бо вона ще й не оплачувалася. Пам'ятаю, як мати брала довідку про свою зарплату в конторі колгоспу, що тоді містилася в селі Долина. Довідка потрібна була для інтернату, щоб визначити плату батьків за моє навчання. І от середньомісячна зарплата моєї матері за 1962 рік склала 8 карбованців! І це при тому, що мати виробила мінімум у 245 трудоднів за цей рік. Конторщики розуміли, яка то була мізерна зарплата і, щоб не ганьбитися, не хотіли давати тої довідки.
Бралися навіть перевести отримане матір'ю зерно за рік у гроші, але всерівно виходило мало.).
Невдовзі я отримав такий довгоочікуваний папірець, в якому було написано, що мене прийняли до школи-інтернату. Я радів і стрибав як весняний бичок, а мати плакала: ”... як же це ти, сину, ніби сирота при живих батьку і матері підеш у ту школу-інтернат?”...
Того серпневого дня від радості я був на сьомому небі. Коло річки Красної на Коліні ми з ровесниками плавали й пірнали і я далі всіх стрибав у воду і здіймав більше від усіх бризок. А тоді на березі вже бігали й гралися з волейбольною камерою. Особливо веселився я - аякже, вони ж іще нічого не знають, що я йду із Красного!
Підбиваючи ногою легесеньку камеру до неба, я в”їхав у рот своїм коліном і переломив зуба. Навіть і сувора баба Варка плакала, а я після того кілька років майже не усміхався...
Перший день у інтернаті і страшна нічна гроза...
Ніхто мені не влаштовував ніяких проводів лиш баба Федора перехрестила на дорогу... Як дорогоцінний скарб я тримав у кишені той “виклик” до інтернату... Ту дорогу з Красного до Трипілля, ті 10 кілометрів, я знав добре, бо не раз ходив із бабою на храмове свято Пречисту в Трипілля. У якійсь сорочечці й штанцях і босий я з нетерпеливої радості ні-ні та й зривався бігти польовою стежкою, а тоді згадував про зламаного зуба і стишував хід.
У Трипіллі хтось мені розказав, що школа-інтернат он там на горі, на самій кручі. І ось я - чубатий краснянець, задихавшись, швидко здолав ту круту вузеньку дорогу, із звисаючими стінами дерези обабіч і побачив за парканом якусь одноповерхову будову з високою металевою трубою, а далі триповерховий величний будинок, а за ним далі ще один двоповерховий. Земля подвір'я була якась збита і вся в дрібних уламках цегли й каміння і жодної тобі травинки. А там далі - дорослі - певно вчителі й багато дітей - малих і великих, таких як я.
Надворі стоїть застелений стіл, а за ним кілька дорослих, обкладених паперами. Підходжу й здоровкаюся. Питають прізвище. -Я Палієнко з Красного, - і подаю свій дорогоцінний “виклик”. Чую, хтось каже: - Ото он директор! Поруч пробігає заклопотаний високий і гарний чоловік з короткою зачіскою - Огарко Василь Гнатович - наш директор. Мені кажуть, щоб ішов он до школи, де на другому поверсі 8-й клас, а там вже є учні і класний керівник Галина Іванівна.
Коло того столу я познайомився з однокласником - ще вищим за мене чорнявим хлопцем з Підгірець - Васею Максименком. Ото ми удвох і ступили на гарячу асфальтову доріжку між триповерховим спальним корпусом і двоповерховою школою. Я оглядаюся і в мене перехоплює дух від захоплення: такі гарні високі будинки!
У вестибюлі школи прохолодно і так приємно пахне свіжовисохлою фарбою і вапною від стін. Коричнево виблискують дошки підлоги. Як приємно пройти по прохолодних кам'яних сходах на другий поверх.
Заглядаємо із Василем до класу, а там за партами вже сидять скромно дівчата із косами й хлопці. За столом чорнява красива жінка, яка строго оглянуна нових учнів і записала до журналу. Сідаємо за вільну парту і слухаємо, що нам розказує Галина Іванівна Назаренко. “Шануйтеся, бо це вам не проста сільська школа, а Трипільська середня поліпрофесіональна школа-інтернат! Учнів тут набрано з першого по восьмий клас.
І хто з вас буде добре вчитися і матиме зразкову поведінку, той через чотири роки стане випускником одинадцятого класу і разом здобуде робітничу професію... У нашому класі буде 24 учні, але прибули ще не всі... Для хлопців виділена у спальному корпусі на третьому поверсі окрема палата, а для дівчат - є окрема палата на другому поверсі. В інтернаті є їдальня і матимете триразове харчування. Обід минув, то чекайте на вечерю. А до цього вам видадуть одяг і взуття, хлопців пострижуть, а потім покупаєтеся у бані, а після вечері - спати... А завтра - 1 вересня 1960 року після урочистої лінійки - перший урок. І коли не знаєте що робити, то питайтеся...”.
Здається всі ми були приголомшені побаченим і почутим і ніхто нічого не питав. Потім нас повели до кастелянші-комірниці, яка видавала одяг. Хлопцям видали, два рушники, мило і зубну щітку і м'ятний зубний порошок, а ще труси, майку, картату сорочку і сірого кольору штани та піджачок із металевими “срібними” гудзиками, а на ноги шкарпетки і о, диво! балетки! Такі легенькі шкіряні тапочки із тонкою підошвою.
У Трипіллі був один приватний перукар і те стрижіння затягнулося не на один день, бо нас водили з гори у ту їхню хату, де перукарю допомагала скубти нас і його дружина. Перед вечерею баня. У підвалі спального корпусу було обладнано з десяток душових кабін без дверей, а на підлозі трапики із дерев'яних рейок, а під стінами підвалу перед душовими кабінами - дерев'яні ослони. Аж увечері восьмикласники дочекалися своєї черги помитися і вже скакали під гарячими струменями води, бо не зразу навчилися регулювати її температуру двома кранами, які більшість побачила чи не вперше в житті.
Як зайти у спальний корпус через високі й широкі двері, то потрапляєш у великий вестибюль з красивою із мармуровою крихти підлогою і квадратними колонами. Частину вестибюлю ((праворуч) по лінії колон відгородили бар'єром, за яким була роздягальня - такі довгі дошки із вбитими гачками з окремим номером. Кожний клас отримав свою дошку-вішалку, на яку ми - хлопці й повісили свої піджачки. Оце й була наша спільна шафа для верхнього одягу.
Мене вразила та наша спальна палата на третьому поверсі аж у правому дальньому куті коридору.
Пружинисті ліжка із синіми шерстяними ковдрами, застеленими по діагоналі перегорнутими уздовж учетверо білими простирадлами. А під ковдрою ватяний матрас, застелений ще одним простирадлом.
Я кидаюся до кращого, як мені здається, місця, де ліжко коло бокової стіни і вікна. У проході між ліжками тумбочка з двома відділеннями. На ліжку навпроти сидить малий чорнявий хлопець із несподівано басовитим голосом - це Андрій Демченко. От свій домашній одяг та мило і зубну щітку ми й порозкладали у своїй тумбочці у тих двох відділеннях. Вели ми себе солідно - знайомилися...
Був ще час до вечері і я та кілька хлопців і дівчат з нашого класу пішли надвір, щоб подивитися з кручі на Дніпро. Був тихий і лагідний вечір. Опершись на паркан, ми дивилися на широку темну ріку і зелені острови за нею. Повільно рухалася якась запізніла баржа із жорствою до Києва. Хтось запропонував заспівати і ми, поозиравшись, почали “Цвіте терен...” - пісню, яку всі знали. Спочатку тихо, а потім розложисто, окрашена дзвінкими голосами, пісня урочисто полинула з кручі і десь далі й далі до рибалок на човні, що коло острова. А до нас підходили ще старшокласники й собі підспівували. Потім ми співали пісню “В кінці греблі шумлять верби” і ще багато народних пісень, яких нас ніхто не вчив у шкільних хорах, а ми знали, бо їх співали люди в селах.
Дівчина з сьомого класу запитала, чи знає хто “пісню про Олену Хобту”. І цю веселу колгоспну пісню знали й тут же завели: “Гарно нам на полях зорі стрічать...”. А потім і приспів: “Буряки рядочками стеляться листочками...”. Отак наспівавшись, рушили до спального корпусу, щоб не прогавити вечерю...
Було ще зарано й ми повернули з вестибюлю ліворуч до бібліотеки, де було просторе відкрите приміщення...
Ось підійшов до гурту школярів середнього зросту чоловік із смоляною шевелюрою і представився: - Я Іван Максимович Скуратовський і буду вчити вас німецької мови, а також люблю співати. А чи знаєте ви пісню “О тревожной молодости”? - Знаємо! Знаємо! - загукали коло мене. Десь взявся баяніст - низенький чоловічок із горбом на спині - Василь Федорович (?) і тихенько програв мелодію. І в коридорі лунко розляглося на два голоси: “И снег, и ветер, и-и звезд ночной полет. Тебя, моё сердце, в тревожную даль зовет!”. - Ви чуєте? - запитав заклопотаний директор у Галини Іванівни, - А вони співають! Отже не дарма ми з вами тут старалися! Знав би він, що завтра весь інтернат сколихне одна подія, яку ніяк не можна було завбачити...
Нарешті вечеря й наш клас вишикувався по двоє. Попереду дівчата, а позаду хлопці. Першими найнижчі Оля Бакун і Оля Бедрач, а позаду ми з Максименком, бо найвищі. Велике приміщення їдальні заповнене рядами столів, які зміщено кутами один до одного. За столом четверо. Що ж на вечерю? Спільна тарілка з порізаним тонкими скибочками хлібом - чорним і білим.
По тарілці гречаної каші з м'ясною підливою та по склянці какао з молоком та шматочок масла. Такої смачної вечері я не їв ніколи дома... І хлопці теж уплітали аж за вухами лящало.
Поївши, ми повідносили брудний посуд на кухню до мийки. З часом нам, старшокласникам, самим доведеться по черзі мити і брудний посуд і розносити їжу по столах і мити підлогу в їдальні, але то було зовсім не обтяжливо...
Ось всі восьмикласники вже у спальній палаті настрибавшись на пружинистих ліжках, повкладалися й хтось став тихо розказувати страшну історію про підземелля і людожерів... Затаївшись, хлопці слухали й засинали...
Я припав до м'якої подушки, що пахла свіжістю, і огорнений хрусткими простирадлами, поринув у сон у моєму новому домі...
Проснувся серед ночі від того, що наша палата час від часу наповнювалася примарним світлом, яке потрапляло разом через всі четверо вікон. Далеко десь бавилися блискавки, але так далеко за Дніпром, що грому не було чути зовсім. Потім через якийсь час після спалахів у темному небі десь глухо собі воркотало. Наближалася гроза...
Вже всі прокинулися і мовчки прислухалися, що воно діється надворі. А блискавки вже так блискали, що в палаті ставало на якусь мить видно, як удень, і гримів могутній грім. Здійнявся вітер і зашелестіло за вікнами першими рідкими краплинами. Раптом засяяла така блискавка і вдарив такий грім, що, здавалося, прямо в нас над головою розірвалася бомба. Хотілося кудись втекти і заховатися хочби й під ліжко. Ринув такий дощ, що вода потоками лилася з ринви і поза ринвами і мені гадалося, що ще трохи і наш інтернат змиє з кручі у Дніпро. І ця “горобина ніч” тривала не одну годину, а аж до ранку... (Згодом мені переказали, що тої ночі в Красному із двох баштанів потоками води змило всі кавуни в долину до річки...).
Тої ночі вийшла з ладу насосна станція, яка подавала воду у водонапірну башту і інтернат остався ранком без води. Ще до підйому нас - міцніших хлопців із 7 і 8 класів, покликав директор і пояснив, що без води кухня не дасть сніданку і обіду. Що колодязь є внизу в селі і треба наносити звідти води...
Носити воду - звична для хлопця справа. Але відер не було і нам видали на двох по 4-відерній каструлі. Я був у парі з Василем Осокою з Витачева і ми, опускаючись покрученою вуличкою до колодязя, побачили, скільки рівчаків нарила за ніч злива. Коло колишнього парового млина був глибокий колодязь із півтораметрових кілець, окуте залізом відро і цеп. Не так важко було набирати ту воду, як її носити нагору в такій незручній нержавіючій кастрюлі. Ручки були в неї з того ж тонкого металу і прямо врізалися в пальці, а ноги ковзалися. Але нічого: за кілька таких рейсів п'ять чи й більше пар інтернатівців наносили води і на сніданок, і на обід.
Тою несподіваною роботою ми мали неабияке випробування і отримали подяку від директора. Надвечір, здається, поламане в грозу було відремонтоване і з кранів знову потекла вода.