Стежки-23(5)
Анатолій ВИСОТА: Інтернат-5, 1, 05.2023
#долі
Сьогодні вже 7 травня 2023 року і триває 438 день війни з Московією. Почалася підготовка до наступу ЗСУ: знищуються нафтобази, залізниця, склади і вся ворожа логістика. Чекаємо, що до 15-20 травня підсохнуть грунти, щоб не застряли наші 70-тонні танки-леопарди і челенджери...
Холодний квітень із дощами через день відтягнув початок городньої роботи. Виорали ми город аж 30 квітня, коли потеплішало. Потім два дні обкопували ріллю й формували грядки: сіяли моркву, буряки й садили цибулю. Потім взялися садити пророслу картоплю: за три дні посадили 55 рядків "слов'янки", "Пікассо" і "рокко". Ще осталося посадити рядків з 5 картоплі та засіяти метрову смугу городу травою "універсальною" удовж сітки та впоперек городу на межі з малинником: ця смуга матиме Г-подібну форму. Мета цього озеленення: полегшити оранку трактором, зменшити ручне одкопування і взагалі зменшити площу ділянки із колись семи до п'яти соток, бо лишню картоплю знову доведеться викидати з льоху на гноянку.
Це мій п'ятий допис про моє навчання в інтернаті. Він про боротьбу за справедливість.
Голодування і захист Колі Березового
Надії мої на покращання життя селян і всього народу були пов'язані із новим вождем - Хрущовим. Аякже: програму КПРС, прийняту в 1961 році на 22-му з'їзді, назвали програмою будівництва комунізму, яка визначала 1980 рік роком побудови матеріально-технічної бази комунізму. Наздогнати і перегнати США по виробництву молока, м'яса і яєць на душу населення - такі орієнтири ставилися Хрущовим, а постанови ЦК про подальший розвиток сільського господарства видавалися мало не кожного року. Пригадую суперечки із однокласниками в інтернаті, коли ми, хлопці, доказували один одному про те, як-то гарно буде жити при комунізмі. А я доводив, що таке станеться тільки тоді, коли й люди по селах будуть вільні. Бо це несправедливо, коли колгоспники є ніби людьми другого сорту - без паспортів і права жити і працювати, де хочеш. Знаходилися і такі задурманені, що казали, що вже й тепер всі в державі є і рівними, і вільними.
Але одне говорити про справедливість, а зовсім інше стати на її захист. І наш клас витримав цей екзамен...
Навчалися ми тоді в десятому класі. А в нас в інтернаті для хворих було окреме приміщення на першому поверсі, яке називали “ізолятор”. Там було кілька окремих кімнат по кілька ліжок - окремо для хлопців і дівчат. При підозрі на якусь інфекційну хворобу - хворих ізолювали в тому ізоляторі. На той час після року роботи в нас замінили улюбленого директора Огарка на Білика, якого ми, учні, чогось недолюблювали, може, за його суворість і якусь прихованість. ((Згодом я дізнався від його дочки Шури, що її батько після війни упокорював Західну Україну, а під стіною райвідділу були виставлені тіла повстанців для упізнання й наступних репресій їхніх родичів. Щоб тіла не падали, їх підпирали під підборіддя палицями. І от по тому страшному двору бігала і гралася мала дівчинка...). І от цей директор, роблячи нічний обхід спального корпусу, помітив у “ізоляторі” серед дівчат нашого однокласника Миколу Березового. ((Й витягнув з-під ліжка).
Наступного ранку його терміново виключили з інтернату. За що? Ми зібралися на великій перерві в класі і стали обговорювати цю надзвичайну подію. Кожний певно думав і про себе, що отак і його можуть без пояснень вигнати на вулицю.
Не пам'ятаю, хто саме запропонував вимагати від директора повернути того Миколу назад. Щоб цю вимогу чимось підкріпити, ми додумалися оголосити голодування і написати про цю нашу акцію листа до “Комсомольської правди”...
Сором'язлива і небагатослівна Галя Онищенко добре вчилася і мала каліграфічно гарний почерк. І от вона, на диво, відразу погодилася написати того листа під наше колективне диктування зо всіх боків й одночасне перекладання на російську мову. Знайшовся й конверт і двоє вже помчали вкидати листа в Москву до трипільської поштової скриньки.
Ось обід, а їдальня без нашого класу. Класна керівниця нічого не знає і в розпачі... Почалися виклики до директора, який не вірив, що ця акція була ініціативою класу. Він гадав, що це з-зовні хтось підбурює нас, щоб його змістити. Викликали нас на педраду поодинці. Там запитували: чого це ти не пішов обідати? Я і більшість класу стояли на своєму: верніть Миколу і поясніть, у чому справа. Але знайшлися і кілька слабкодухих, які сказали, що не обідали, бо живіт болів. Ось вже вечеря, а наш клас знову не пішов у їдальню. Знову почалися виклики до директора і допити. І аж пізньої ночі директор здався і пообіцяв, що наступного ранку Микола буде в інтернаті, а ви собі йдіть до їдальні. А на кухні не розходилися і вже давно чекали на нас...
То була переможна наша нічна вечеря. Ми співали пісні! А яке піднесення духу мав кожний з нас, відчуваючи скоре відновлення справедливості.
І справді, наступного дня Микола Березовий був уже в інтернаті і ми вітали його, як героя, а він чогось соромився і сторонився нас.
Того всезагального інтересу до себе він не витримав і вже за власною волею пішов з інтернату. Ні Микола і ніхто інший так нам нічого й не пояснили. Здогадливо Миколу пов'язували із Катею Середою - ученицею молодшого класу- рум'янощокою і симпатичною дівчиною. Казали, що наш директор був колишнім працівником “органів”. Певно за його ініціативою листа нашого до газети перехопили мабуть ще в Обухові і тому та історія не стала відомою поза інтернатом... (А ініціаторами тої акції були крім мене мої однокласники Андрій Демченко, Василь Осока, Микола Сторожик, Надя Константинова, Оля Бакун і інші).
((Так досі наш однокласник Микола Березовий і не об'явився. Шукаю в інтернеті: Микола Березовий - голова Дацьківської сільради, голова Корсунь-Шевченківської РДА, волонтер із Черкащини. На світлині це молодий чоловік і на нашого Миколу не схожий. Але самим фактом свого життя наш однокласник дав поштовх багатьом, зокрема й мені, до думки: за справедливість треба боротися і її можна досягати.