12 березня-(1989-2024)
Анатолій ВИСОТА: 35 років РУХУ Обухівщини, 1, 3.2024
#Україна
Сьогодні 12 березня 2024 року. Ще в лютому-24 наші відступили з Авдіївки і ворог повільно, але люто намагається наступати. Це відбулося з-за того, що вже 5 місяців США припинили постачати нам озброєння. Доходить до того на десять снарядних пострілів ми відповідаємо одним. Але прокидається Європа, наприклад, Чехія роздобуває по світу для нас 800 тисяч снарядів. Франція не виключає введення військ НАТО в Україну, коли буде в тому потреба. Люди заспокоюються і розуміють, що московити не прорвуть фронт і не захоплять Київ...
Вранці подзвонив мені давній рухівець Олександр Драндар
і привітав із святом. А я думаю собі, яке ж це свято? Вівторок, 12 березня, будній день... І як спалах: це ж саме 12 березня 1989 року відбулися ті засновницькі збори Руху Обухівщини, на яких я головував 35 років тому! Олександр прислав мені свій текст спогадів про той бурхливий час. Я його розміщаю тут на своєму каналі, а ви почитайте, може й самі щось згадаєте...
У вересні 2009 року в Обухові відмічалося двадцятиріччя створення Народного Руху України — першої в Радянській ще Україні політичної організації, що порушувала багаторічну абсолютну монополію Комуністичної партії на одноосібне керування всіма процесами, всього життя в Україні і в усьому так званому Радянському Союзі.
У конференц-залі районного Палацу культури зібралися товариші по боротьбі проти збанкрутілого більшовицького режиму, за створення незалежної Української держави.
Як один і з перших членів Обухівської районної організації Руху я теж був запрошений на цю зустріч, і мені приємно було зустpітися із давніми товаришами. Особливо радий я був знову побачити Анатолія Висоту, який був першим фактичним головою районної організації, її душею, адже саме він на протязі перших кількох років проводив усі партійні збори, намічав і керував втіленням у життя всіх наших заходів.
На жаль, багато наших товаришів на зустріч не прийшло з різних, мабуть, поважних причин, а як хотілося б знов з ними зустрітися, згадати у невимушеній обстановці ті, вже цілком історичні події: виборчі кампанії, листівки, агітаційні пікети на площах і вулицях, демонстрації і мітинги в Обухові, Українці, Києві, драматичні дні Московського путчу і незабутній день проголошення Акту Незалежності України!
Але нинішня зустріч була заходом трохи офіціозним, де головною фігурою виявився зовсім навіть не рухівець, а впевнений у собі чоловік за прізвищем Кучма, правда, не Леонід, а лише Петро. Я його трохи знав. Він був керівником районного осередку, у принципі, спорідненої партії, але він, це я точно знаю, у тих, кінця вісімдесятих, вже віддалених від сьогодення подіях участі не брав, принаймні, у нашій організації, і тому, можливо, відомий був не всім учасникам зборів. Тим не менш, саме він почувався на цих зборах якщо не повним господарем, то чимось близьким до цього. Саме з його рук двоє з присутніх отримали медалі – нагороди з приводу двадцятиріччя Руху, наказ про які був підписаний самим Президентом України. Одним з нинішніх нагороджених був Володимир Двірний, а другим Володимир Романчук.
Мабуть, можна було порадіти з того, що наших товаришів відмітив сам Президент — як-ніяк це подяка і всім нам, що зібралися в тому залі, всім, хто пліч-опліч в одному загоні брав участь у боротьбі, яка привела до Незалежності нашої Держави, якби не певні нюанси.
Справа в тому, що шановний пан В. Двірний, хоч і був у ті часи активним громадським діячем, брав участь у виборчих кампаніях, але, на жаль, ніколи, жодної хвилини не був членом Руху, а Президент, мабуть, думав, що нагороджує саме рухівця.
Що ж стосується Володимира Романчука, то він, хоч і був у свій час членом Руху, але був з нього виключений Крайовою організацією, про що я скажу нижче.
Саме ці обставини затьмарювали настрій у цей урочистий момент. Згадалися ті двадцять років, у які не все було однозначно.
Я прийшов у Рух не відразу. Ні, в організації, а саме в Обухівській — першої, як відомо, в Україні районній організації Народного руху, я був із самої першої миті її створення. Потім керував безмінно одним із осередків — осередком у місті Українка і навіть був нагороджений Почесною відзнакою Київської крайової організації Руху від 24 серпня 1998 року — Срібним Тризубом. Але йшов я до цього непросто.
Оскільки народився я і виріс за межами України, в горах Абхазії, моєю рідною мовою звичайно, була не українська. Тому я у свій час, будучи студентом Київського державного університету, у студентському гуртожитку часто сперечався з національних питань з моїм товаришем по кімнаті Павлом Мариниченком.
Павло Мариниченко до Університету встиг помандрувати по Радянському Союзу, працював на Колимі і, здавалося, повністю зрусифікувався, розмовляючи російською мовою. Але вже на першому курсі перейшов на українську і став висловлювати патріотичні національні ідеї. Щоправда, до певного моменту так висловлювався лише серед своїх товаришів.
А я тоді, відверто кажучи, вважав, що національні мови — це пережиток, що майбутнє — за якоюсь єдиною мовою, “яка зблизить усі народи світу”. У Радянському союзі така мова вже існувала, і інші мови були нібито непотрібні.
Павло категорично заперечував мені і, на жаль, не лише мені. Своїх думок він не приховував не від кого, і вони згодом стали відомі за межами вузького товариського кола. Тому, врешті-решт, він був відрахований з Університету.
А перед цим, звичайно, були у нього допити у відомій серйозній організації. Не залишився осторонь і деканат. У деканат викликали на бесіду і мене, але, не зважаючи на розбіжність у поглядах з моїм товаришем по кімнаті, я все ж відмовився давати їм негативну інформацію, що, у принципі, мені майже нічого не коштувало. Лише був відсторонений від престижної літньої перекладацької практики з іноземцями. Та й у майбутньому мені важко було розраховувати на пристойну роботу, наприклад, перекладачем за кордоном.
Так склалося, що наші з Павлом життєві дороги розійшлися не дуже далеко. У вісімдесятих роках він переїхав на Обухівщину, і ми з ним дружимо й досі. Тоді, у середині вісімдесятих я вже починав переглядати своє ставлення і до національного питання, і до комуністичної ідеології, хоча й був на той час членом Компартії.
У Києві починали вирувати пристрасті: заявляли про себе Гельсинська спілка, Український культурологічний клуб. Павло мені багато розповідав про ці організації, а ще про багатолюдні мітинги, які під кінець вісімдесятих у Києві відбувалися вже регулярно.
А десь чи то наприкінці лютого, чи то на самому початку березня вісімдесят дев’ятого року в Обухові при районній газеті “Зоря Жовтня” був створений осередок Товариства української мови, у який увійшли практично всі члени Літературної студії імені А. Малишка. Пізніше майже всі вони увійшли і у склад Правління нової політичної організації — Обухівського Народного Руху.
День створення цієї організації залишився у моїй пам’яті як один із наяскравіших спогадів про ті часи.
У цей день до актового залу Обухівського біохімзаводу, директор якого Володимир Зохнюк дав згоду на проведення тут установчих зборів, сходилися не лише ті, хто бажав змін у країні. Влада, що дізналася про цей захід, зібрала і звезла сюди багату кількість людей, в основному, з навколишніх сел з твердою настановою дати рішучу відсіч "підступам" антикомуністичних сил.
Начальство промислових підприємств теж не залишилося осторонь і направила на збори своїх людей. Поруч зі мною у залі сидів добрий мій знайомий, але представник від дирекції ДРЕС і у цю мить, здавалося, барикада пролегла між нами — ми з ним абсолютно по-різному сприймали те, що відбувалося в залі і на трибуні.
А те, що відбувалося в залі і на трибуні просто захоплювало. Вперше за кілька десятків років тут вирували справжні політичні пристрасті, повіяло новою революцією.
Кожного з виступаючих одна частина присутніх зустрічала шаленими оплесками, а друга — не менш емоційними, обуреними віигуками.
Мене захопив вже самий початок зборів, коли дівчина, за фахом, як було об’явлено, юрист, виступаючи від ініціативної групи, сміливо заявила, що на цих зборах буде не лише обговорена программа Народного Руху України за Перебудову (такою була спочатку повна назва організації, програму якої розробила і надрукувала у “Літературній Україні” група українських письменників), а й буде створена прямо в цьому залі політична організація з аналогічною назвою. І перешкодити цьому ніщо не зможе, навіть якщо більшість учасників зборів проголосує проти.
Відчувалося, що нечувана ідея створення альтернативної до КПУ політичної організації захопила не лише так звані низи. Людмила Журавель — голова Обухівської міської ради виступила з пропозицією самій прочитати Програму, мовляв, вона її вже читала і в неї це вийде швидше. Помітно було, що вона, читаючи цю програму, трохи хвилювалась. Текст був достатньо великий, читання зайняло не один десяток хвилин, але ніхто нікуди не поспішав: попереду було ще десять годин палких дебатів.
Збори йшли під головуванням Анатолія Висоти, якого я до того часу ще не знав, і який у цей день викликав захоплення, думаю, не лише в мене. Керував процесом тактовно, даючи кожному висловити до кінця свою думку, але одночасно й твердо проводячи лінію на схвалення ідеї створення на Обухівщині організації Народного руху України.
У перерві Володимир Кулініч, член президіума зборів і майбутній наш депутат Верховної ради, який за кілька днів до цих дебатів був одним з ініціаторів створення при районній літстудії осередку Товариства української мови, підійшов до мене і запитав, чи не хочу я виступити, але на той момент я чомусь розгубився і малодушно відмовився від виступу.
Потім я вельми жалкував за втраченою можливістю викласти і свої аргументи, тому що, при достатньо великій їх кількості, що прозвучали у цьому залі, вони були далеко не вичерпані.
Закінчилися збори тоді, коли надворі вже почало сутеніти.
Голосування показало, що ідея створення Руху отримала підтримку більшості присутніх на радість прихильників і на велике розчарування тих, хто був проти. Але це голосування мало лише емоційне значення. Організація, все одно, мала бути створена, про що було об’явлено ще з самого початку. Почалося складання списку організації, куди побажав записатися і я, але тут же почув, коли зачитували підсумки зборів, що я вже увійшов у склад Правління.
Наступного дня весь район (та й не лише наш район) говорив про подію, що відбулася на Обухівському біохімзаводі. Про моє входження у Рух стало відомо моєму начальству, і мене почали обробляти, умовляючи, як комуніста, вийти з Руху.
Неоднозначним було і ставлення до мене товаришів по роботі. Дехто сприймав позитивно, а дехто попрікав тим, що я, мовляв, зрадив комуністичну партію, ідеї якої сам пропагував у недалекому минулому.
На ці закиди у мене було достатньо віповідей. Я казав, що, наприклад, у стародавні часи переважна більшість вчених дотримувалася хибної думки і розповідала всім, що Земля має форму площини і є центром Всесвіту. Але, коли було доведено, що Земля має форму кулі, тільки неук міг вперто дотримуватися старих уявлень.
Ше я звертавсь до образу човна, який не може рухатися по прямій, якщо у нього лише одне весло. Тому єдина в Державі партія, партія комуністів наробила безліч помилок, що її ніхто вчасно не поправляв.
А щодо моєї “зради”, то я нагадував історію християнського святого — Павла, який спочатку звався Савлом і був затятим гонителем християн, але коли, як стверджує Євангеліє, йому відкрилася істина, він, почав боротися за цю віру і загинув за неї.
Через недовгий час я подав заяву про вихід із Компартії, і мою заяву врешті-решт задовільнили. Цікаво, що багато хто зі станційних комуністів згодом теж подали заяви про вихід із партії, хоча й не були членами Руху і навіть засуджували його. Просто їм набридло сплачувати партійні внески.
А Рух між тим діяв. Як в усій Україні, так і в Обухові.
Ми збиралися щотижня: інколи на свіжому повітрі в лісі, благо ще було літо, інколи обухівчани знаходили якесь приміщення. Треба сказати, що часто допомагала у цьому питанні і тодішня голова міськради Людмила Журавель.
Районна організація спочатку поставила собі завдання зберегти себе і укріпитися чисельно. Номінально головою був покійний нині Аркадій Любімов, але фактичним керівником, душею організації став Анатолій Висота.
Люди в організацію приходили різні. На жаль, багато з тих, хто записався на установчих зборах, на наступні збори вже не прийшов. І навпаки, прийшло багато тих, хто установчі збори з якихось причин пропустив, і дізнався про організацію трохи пізніше.
Вже після установчих зборів прийшов у Рух Василь Степанюк, і двадцятирічний ще хлопець — Олег Донськой, але вони відразу активно включились у діяльність організації, присвятивши їй багато років самовідданої праці.
Атмосфера в організації була доброзичливою, конструктивною. Анатолій Висота не дозволяв будь кому вносити в наше середовище елементи недовіри, рішуче припиняв розмови тих, хто припускався думки, що в нашу організацію могли заслати когось із КДБ.
Між тим, у мене і не лише в мене все ж залишилося враження, що заслані у нас таки були. Це були саме ті( прізвищ називати не буду), хто настирливо закликав стерегтися провокаторів, одночасно пропонуючи здійснити ту чи іншу провокаційну акцію, яка, по суті, дала б змогу тоді ще міцній владі рішучо розправитися з організацією.
На щастя, ці люди(я добре пам’ятаю двох), через деякий час, голосно висловивши наостанок своє обурення, пішли від нас.
Організація ж не лише проводила збори та залучала до себе нових членів. Ми почали готуватися до перших у країні справжніх виборів з альтернативними кандидатами на одне місце. Рішучо заявили ми про себе і участю у першотравневій демонстрації, у якій пройшли окремою Рухівською колоною.
Начальство дозволило нам тоді піти лише позаду всіх демонстрантів, сподіваючись, що ті, як це бувало завжди до того, відразу ж розбіжуться по домівках, а Рух залишиться на самоті. Але вийшло навпаки. Ніхто не розходився — всі чекали колону Руху! Нас зустрів величезний натовп у кінці ходи гарячими оплесками. Розповідали, що тодішній голова райвиконкому В.Прокопець впав, знепритомлений від цього видовища.
Ми почали організовувати мітинги, мріяли про власну газету, навіть придбали допотопний копіювальний станок, який, врешті-решт, для друку навіть примітивної газети виявився непридатним. Про комп’ютер же з принтером тоді ми ще не могли навіть мріяти.
Їздили у Київ на мітинги, які тоді найчастіше проводив Володимир Яворівський.
Одного разу після мітингу хтось запропонував поїхати на партійні збори Української Гельсінської спілки(УГС), які проходили на Подолі.
Збори проходили у приватній, майже сільській хаті десь неподалік від тодішньої Красної, а нині Контрактової площі.
Тоді я вперше зблизька побачив В'ячеслава Чорновола, якив був на той час головою УГС. Ми, рухівці були на тих зборах, по суті, нелегально, але нас ніхто не проганяв. Правда, на чієсь запитання про те, як УГС ставитися до новоствореного Руху, В.Чорновіл відповів, що у них своя організація, а у нас, мовляв, своя.
Але в народі мало хто знав про Гельсінську спілку, зате всі знали про Рух. У вересні того ж 89 року, як відомо, відбувся з'їзд і була створена вже всеукраїнська організація НРУ, а у листопаді відбулися перші, так би мовити, силові сутички з владою. У будинку Руху на проспекті Т.Шевченка біля площі Перемоги у ніч на сьоме листопада було побито і заблоковано групу активістів Руху і вони могли лише з даху будинку спостерігати за військовим парадом, що проходив на площі.
Дістатися до цієї площі у цей день було непросто. Проспект Т.Шевчена був у багатьох місцях перегорожений вантажівками і дротяними спіралями, запружений військовими. Я бачив, як крізь один з цих постів намагався пройти І.Драч із групою письменників, але не знаю, чи вдалося їм зробити це. Відверто кажучи, потихеньку пройти було все ж можливо. Я побачив, як прослизнула поза дротом член нашої організації Тетяна Худолій і я тим же шляхом дістався до площі, озброєний картонними плакатами, які виготовив напередодні.
Правда, на площі було організоване вже більш серйозне спостереження за людьми, які прийшли засудити Жовтневий заколот. Деякий час під гуркіт танків, що котилися площею, я зміг протримати свої плакати, але врешті-решт група курсантів за наказом їхнього керівника відтягнула мене від краю тротуару. Вони закрутили мені руки і вирвали всю мою агітацію. У цей день влада не дозволила нікому на цій площі вільно висловлювати свої думки.
Але у більшості інших випадків влада вже не наважувалася діяти так відверто. Та й мітинги дедалі ставали все більш численними. Чисельно зростав і Рух.
Зростала чисельно і наша організація, а зростаючи почала розгалужуватися, створюючи осередки на місцях. Було створено два осередки в Обухові й один в Українці.
В осередок “Українка-Дніпро”, в складі якого спочатку були крім мене: Павло Мариниченко, Василь Степанюк, Анатолій Парфенюк, Олег Донськой, Тетяна Худолій, згодом прийшли Микола Бойко, Георгій Войшицький, Альберт Гізе, Григорій Денисенко, Володимир Дідковський, Віктор Доценко, Іван Зайченко, Альберт Заруднєв,
Роман Іванців, Володимир Кондрат’єв, Василь Кордан, Іван Наджос, Микола Найда, Володимир Романчук, Анатолій Фролов, Петро Цехош, Іван Шамлицький.
Ці прізвища я називаю у алфавітному порядку, не називаючи часу приходу цих людей у Рух і не визначаючи тут вагомості їх внеску у роботу осередку. В усякому разі, більшість з цих людей прийшли у Рух у той момент, коли Рух потребував їхньої участі у боротьбі за кращу долю України, і всі їх імена треба назвати.
З почуттям особливої подяки я згадую роботу в осередку Василя Степанюка. Хоча номінально головою осередку був я, але без Василя, без постійної його підтримки, без його сумлінності, виключної уважності до деталей я багато чого не зміг би зробити з того, що було зроблено. Із вдячністю згадую я і Василя Кордана, і Володимира Дідковського, і Миколу Бойка, і багатьох інших членів осередку.
На жаль, згодом перейшли в іншу партію найактивніші спочатку рухівці — Т.Худолій і П.Мариниченко. А дехто з членів осередку або не витримав достатньо важкої праці в організації, або розчарувався в ідеях Руху і теж пішли від нас.
І недобру роль в цьому зіграв один із нагороджених Президентом медаллю — Володимир Романчук.
Ми його залучили до нашої роботи після його вдалого виступу на підтримку Руху у Палаці “Енергетик” в Українці під час кампанії з виборів депутатів тодішнього Верховного Совєта Радянського Союзу.
Треба віддати належне, Романчук тоді виявився вельми активним, ініциативним партійцем, що не задовольняється роллю лише виконавця, а прагне керувати процесом. І це було б непогано. Але... але одночасно деякі риси його характеру, у тому числі і надмірно розвинуте почуття честолюбства і, нікуди правди діти, користолюбство і непорядність у певних питаннях, викликали неприйняття у багатьох членів осередку і організації в цілому. Про це нам казали і інші люди, – не члени Руху, а от ми його не "розкусили" одразу!
А згодом через деякі його дії, які інакше як підступами кваліфікувати не можна, не витримав і залишив посаду голови районної організації покійний нині Сергій Коробенко, і якби не Володимир Кулініч, а пізніше Богдан Мишко, які погодилися очолити організацію, остання могла б невизначений час залишатися без голови, або самоліквідуватися.
А під час виборчої кампанії 1998 року В.Романчук скоїв вчинок, взагалі несумісний із членством у партійній організації. Він без відома членів осередку увійшов у переговори з місцевим бізнесменом, пообіцявши йому підтримку організації, не зважаючи на те, що крайова організація запропонувала нашому осередку вести агітацію за іншого кандидата, кандидата від Руху, Костянтина Сав’яна.
Правда, попри всі зусилля В.Романчука, частина осередку не зрадила свою організацію і вела агітацію за рухівського кандидата, але розкол осередку фактично відбувся: дехто агітував за бізнесмена, а дехто взагалі пішов з нашої партії. Можливо, й через це виборча кампанія закінчилася поразкою кандидата, рекомендованого крайовою організацією.
За свої зрадницькі дії Київською крайовою організацією Руху під головуванням Віталія Шевченка 31 січня 1998 року на підставі 25 ст. Статуту НРУ В. Романчук був виключений з лав Руху. Відповідне рішення прийняв і осередок НРУ в м.Українка.
За які ж “заслуги” Президент з нагоди ювілею Руху нагородив людину, яка за дванадцять років до того була виключена з рухівських лав? Про це треба було б запитати у згаданого вище Петра Кучми(який, як я зазначив, сам не брав участі у Русі, але у ювілейному 2009 році був поважним у районі представником правлячої на той момент партії, у якій добре пригрівся і зрадник Руху В. Романчук.
На жаль, і історія всього українського Руху складена не лише із достойних сторінок. І, якщо бути чесним до кінця, треба мені зізнатися, що і я сам пишаюся не всіма своїми вчинками, що були мною скоєні у період мого перебування у лавах Руху.
Нині я вже чітко усвідомлюю, що обрав неправильну позицію, під час тих драматичних подій, що навпіл розкололи увесь Рух. Я не можу сказати, наскільки суттєвою була моя роль у тому сумному процесі, але зізнаюсь, що брав у ньому певну участь.
Нині про ті події говорять різне. Багато хто думає навіть про підрив організації збоку чи то владних структур, чи то збоку суперників таємних чи відвертих В.Чорновола, і навіть загибель його схильні розцінювати як навмисне вбивство. Але ми, члени Руху бачили усі ті події із середини. Я особисто, не дуже вірю у замах на людину, яка саме у той момент опинилася у скрутному становищі.
Треба сказати, що керівництво Руху на чолі з В.Чорноволом тоді опинилося, м’яко кажучи, не на висоті. Помилки його самого і його команди виникли не раптово. Вони накопичувалися поступово, а під час виборчої кампанії у 1998 року вже перейшли межу допустимого. Безпомічна, навіть недолуга реклама і на телебаченні, і на плакатах могла не те, щоби переконати когось голосувати за Рух, а навпаки, ніби усіма силами намагалася відштовхнути виборців від нього. Гасло “Потрібні зміни” у той момент, коли народ був усілякими “змінами” вже ситий до краю, не могли загітувати нікого.
Мабуть, В.Чорновіл оточив себе не тими людьми, з якими можна було перемагати. Приклад з пізнім О.Лавриновичем багато про що говорить. Але В.Чорновіл ніс відповідальність за все, і його публічні висловлювання наводили на думки, що деяких речей навіть він сам не дуже розумів.
Головні на той час опоненти рухівців — ліві перекладали усю провину за певні негаразди у державі на “демократів”, а рухівці, у тому числі і В.Чорновіл не могли донести до народу цілком очевидні речі: наприклад, те, що тривалий час у Раді з 450-ти депутатів було усього 26 представників Руху, і вони просто фізично не могли суттєво впливати на політику у державі.
Треба було розкривати людям очі, нагадувати, що саме комуністи і соціалісти винні і у нечуваній гіперінфляції, коли, маючи у Раді більшість(відома група 239) неодноразово домагалися прийняття популістських рішень з індексацією заробітної плати на фоні ще величезного дефіциту товарів. Знецінення грошових вкладів громадян України цілком лежала на совісті цих “захисників інтересів робітничого класу” — лівих, але громадяни у більшості своїй не знали про це.
Що ж до В.Чорновола, то він, замість викриття справжньої ролі горезвісних “захисників трудящих”, заявив після тих виборів, коли у Раду прийшло усього 26 рухівців, що це, мовляв, “велика перемога демократичних сил”. Тим самим переклавши відповідальність за все негативне, що відбувалося в країні на “демократичні сили”, а не на антиукраїнські, яких у Раді весь той час була переважна більшість.
Ми у нашому осередку, як, мабуть, і у більшості рухівських осередків в Україні, з болем і тривогою спостерігали за діями керівництва Руху і самого В.Чорновола, дивувалися, чому він не наближає до себе більш здібних людей, здатних вчасно звернути увагу на помилки, які одна людина може і не помічати. До речі, нам здавалося, що він незаслужено відсторонює від ключових позицій у керівництві Олександра Лавриновича, а от нині вже стало ясно, що В.Чорновіл ще тоді розібрався, що то був за пан.
А наш осередок у той час доручив мені скласти критичного листа до Київської обласної конференції Руху, який ми туди передали з нашим делегатом. Я особисто не був на тій конференції, коли вперше постало питання про недовіру до В.Чорновола, як голови Руху. Звичайно, наш лист не був єдиний подібного змісту на тій конференції. Впевнений, що подібних звернень там було вже багато.
Мабуть, конференція все ж поставила питання занадто різко. Варто було б спочатку просто покритикувати, звернути увагу партійного керівництва на прорахунки, а не зовсім усувати з поста голови видатну людину, яка віддала стільки сил боротьбі за долю України і була по суті прапором нації.
Втім, не лише Київська обласна конференція підняла питання про недовіру В.Чорноволу. Таке ж питання поставили й делегати ІХ з’їзду Руху, перший етап якого проходив у грудні 1998 року. А у кінці лютого 1999 року відбувся позачерговий Х з’їзд, на якому було оголошено головою Руху Юрія Костенка.
Як відомо, В.Чорновіл і певна частина рухівців не погодилися з тим рішенням. На початку березня відбувся так званий “другий етап ІХ з’їзду”, з делегатами, які підтвердили повноваження В.Чорновола. Але багато партійних організацій в Україні це рішення не підтримували або вагалися, тому В.Чорновіл почав їздити по всій країні, щоби взяти ситуацію під свій контроль. А 25 березня в одній з таких поїздок він загинув в автомобільній катастрофі.
Треба сказати, не всі у нашому осередку та й у районній організації виступали проти В.Чорновола. Вірним йому залишався осередок в селі Козин на чолі з Миколою Олійником. У нашому осередку Василь Кордан категорично не сприйняв позиції більшості, що виступала з критикою дій В.Чорновола. Але сталося те, що сталося. Зі смертю В.Чорновола Рух фактично зійшов з політичної арени. Ні Г.Удовенко, ні Ю.Костенко не змогли утримати розколоту організацію на належному рівні, а Ю.Костенко згодом навіть відмовився від слова “Рух” у назві партії, чим, враховуючи ще й затіяну ним перереєстрацію її членів, практично, остаточно знищив її.
Але крім сумних моментів у житті Руху, його Обухівської організації і Українківського осередку були яскраві сторінки.
Спочатку осередок в Українці налічував не більше ніж півдюжини чоловік, але завзятість, енергійність кожного з членів допомагали нам, наприклад, під час кампанії зі збору підписів за дострокові перевибори Верховної ради зібрати в Українці більш ніж три тисячі підписів, що склало не менше третини з числа всіх виборців міста. У цю кампанію нам вдалося залучити до збору підписів ще декілька мешканців Українки не членів Руху і це принесло свої результати. Особливо велику роботу тоді провів неруховець, літня вже людина Микола Худолій — батько члена осередку Худолій Тетяни. Із вдячністю згадую і плідну роботу у тій кампанії нерухівця Віктора Палія.
У перші ж вибори до місцевих органів влади нашому осередку вдалось провести своїх людей як в Обухівську районну Раду, так і в міськраду в Українці, відтіснивши деяких “поважних” кандидатів, що висувалися від владних структур. Я особисто теж пройшов у депутати Обухівської райради.
Особливим же успіхом всієї Обухівської районної організації, у тому числі і нашого осередку, найяскравішим моментом була перемога нашого кандидата Володимира Кулініча у виборах до Верховної ради.
Районна організація діяла разом з усім Народним Рухом України, брала участь у багатьох його заходах: Ланцюгу Злуки у січні дев’яносто першого року, числених пікетах, мітингах і демонстраціях. Ми змінювалися навіть характером. Я з подивом виявив, що вже не боюся публічних виступів, можу, наприклад, стояти з плакатом на грудях посеред багатолюдної площі, закликаючи громадян підтримати наші ідеї.
Під час Московського путчу члени нашого осередку не відсиджувалися у підпіллі, а активно розклеювали по місту листівки проти дій військової хунти. Мені особисто доводилося багато разів на день, через кожну годину виходити з цеху до прохідної електростанції і поновлювати листівки, які адміністрація наказала здирати. Такі ж самі листівки розклеював навпроти електростанції Василь Степанюк на дверях свого Учбово-тренувального центру.
Але не можна передати нашу радість, коли прийшло повідомлення про провал путчу. Кульмінацією ж тих подій був Акт Проголошення Незалежності України. У цей день більшість членів нашої організації були під стінами Верховної ради, підтримуючи депутатів-патріотів, які врешті-решт здолали опір комуністів і соціалістів.
Це була, я вважаю, головна подія для України у минулому столітті і залишиться вона такою назавжди.
Як би не оцінювали злостивці нині стан нашої країни, її ще можливо, слабку економіку, недостатній добробут громадян, безліч інших ще невирішених серйозних проблем, навіть війну з Московією, але років через сто, я впевнений, ця подія, проголошення Незалежності, буде згадуватися як одна з найкращих у нашій історії. Адже у девяносто першому році двадцятого століття відродилася держава на ім’я Україна!
Велику роль в цьому відіграв Народний Рух України — організація, членом якої був і я, і мені приємно думати про те, що і я з моїми найближчими товаришами по боротьбі — членами нашого осередку, членами нашої Обухівської районної організації Руху внесли свій маленький внесок у відродження нашої Держави".
Олександр Драндар, член Національної спілки письменників України
член Національної спілки письменників України
Олександр Драндар народився в 1942 році в Абхазії. У 16 років разом із сім’єю переїхав на батьківщину матері в Україну в місто Цюрупинськ(Олешки) Херсонської області.
Закінчив Одеський нафтовий технікум та факультет іноземних мов Київського державного університету (1966-1971). Друкувався у районній і республіканській пресі. Автор поетичної збірки “Болгарський варіант”, поеми “Дума про князя Ігоря”, дитячої поеми “Пригоди кота Мурзика”, що вийшли окремими книжками.У журналі “Київ” у номері 4-5 за 2004 рік надрукована його повість “Особа некавказької національності”.
Живе у місті Українка Київської області.
Важливі слова і заклики, а ще важливішими були діла нашої організації. Так, на горі Пидині ми встановили перший КОЗАЦЬКИЙ ХРЕСТ. Ось його радісні свідки:
Ліворуч від прапороносця Ірина Висота, праворуч Світлана Костюк. Угорі підняв руку Анатолій ВИСОТА, на дальньому плані праворуч високий Юрій Домотенко, а найближче до хреста стоїть, здається, Олег Скворцов. А хто ж прапороносець?
В тому ж 2009 році ми - частина рухівців+ зібралися в краєзнавчому музеї в Обухові. Внизу присіли ліворуч Анатолій Висота з Василем Карасьовим. А тепер я всіх назву:
Зліва крайній Володимир Двірний, за ним Юрій Домотенко, Михайло Карасьов, Сергій Сак, Володимир Кулінич, Люба Криворот, Олександр Марків, Василь Масюк, Олег Донськой. Крайня праворуч Олена Артюшенко (Тиха Вода) і поруч з нею Лариса Денисенко.
А це на другому з'їзді Руху в палаці Україна наші делегати: ліворуч Тетяна Худолій і Любов Висота.
