Срібний зуб -07.2026
Анатолій ВИСОТА: Зуб, 1, 07.2026
#життя
Сьогодні 24 липня 2026 року триває 1612 день війни і минуло її рівно 4 роки та 5 місяців. За минулий місяць наші продовжували знищувати ворожі НПЗ та нафтову інфраструктуру. Крім цього запалали гігантські ворожі склади Валдберіс: знищено товарів на мільярди доларів. Потоплено та пошкоджено в Азовському та Чорному морях понад сотню танкерів, що везли паливо до окупувань Криму. Там уже немає бензину для населення. Там дефіцит електрики, води та продуктів. Вибиті засоби ППО та наші дрони панують над Кримом. Але Кримський міст ще стоїть. Мадяр каже: залишаємо його, щоб було як тікати окупантам на батьківщину. Зростала довіра до міністра оборони Михайла Федорова (1991 р.н.) і тому Зеленський зняв його з посади. Пройшли багатотисячні мітинги на підтримку Федорова та за зняття Сірського. Днями Зеленський зняв його з посади та призначив головнокомандувачем ЗСУ Михайла Драпатого, якому 43 роки. Люди хочуть повернення Федорова до міністерства оборони, а там уже керує Євген Хмара. Зовнішня підтримка України зростає: почали надходити перші мільярди з виділених Європою 90 мільярдів євро допомоги...
У 1959 році мені 13 років і я покинув жити у баби Федори і перейшов жити до батьків на Новоселиці, сказавши, що хай з бабою поживе ще хтось з братів. До баби Федори перейшов жити брат Льоня. Після бабиної неволі у матері тепер для мене був рік щастя. Пасу череду, в якій наша корова Береза. Ночує вона у землянці, де є ще пара свиней. На вечір нарвати чи нажати серпом корові корзину трави на Низеньких гробках (Льоня нажне, а я принесу!), по земляних сходах винести на вилах гній і відрами винести з діжки сечу - це мій перший обов'язок. А ще намішати і дати свиням їсти двічі на день. Не забувати й за курей. Все це разом означає ПОРАТИСЯ. У садочку розкласти на купки привезену машиною бурякову гичку- це для корови. А чого ж це землянка? Був сарай при хаті баби Варки та діда Дениса. Його вже давно переробили на хатину, бо родина розділилася. "Син Михайло з проклятущою Горпиною та їх вилупками забрали сарай, переробили і стали в ньому жити ще й Дениса забрали". Баба Варка, вона з роду Заманіїв, що на Загреблі, залишилася сама в хаті. Дочка Катерина у Києві двірникує, та іноді навідується до матері, тоді бабі радість.
Те літо 1960 року було для мене радісним. Батько став переробляти хатину. З Г-подібної у плані, як дивитися на долівку, вона стала прямокутною. Син умовив матір поділитися площею: де була бабина комора з ямою для картоплі - це нам, а де була наша спальня (загруба), там буде нова бабина комора. Довелося батьку перекласти піч і грубу. Тепер у нас маленька кухня, звідки топиться піч. Груба розділяє велику кімнату із двома новими світлими вікнами, біла фарба аж сяє, і загрубу (спальню), в якій з полу вихід на піч, а далі коло вікна ще є ліжко. У великій кімнаті ще одне ліжко є. Ми з братом Колею спимо на полику...
Батько наказав мені розібрати стару піч. Я радо довбаю її сокирою і заповнюю битим яму для картоплі. На моїх очах за кілька днів зникає піч і яма... (Приклад переходу кількості в якість).
Того ж року влітку я поїхав сам у Київ, а потім електричкою у Бучу. На подарунок брату Шурі я везу книжку "Голова професора Доуеля". Він мені дарує "12 стульєв. Золотой тєльонок". Даю йому ще і своє фото, зроблене в Обухові: хлопець у сіро-чорній бобочці усміхається; з-під чорного картузика кучерявиться чуб. Де воно поділось це фото на стежках життя? Ми з Шуриковими двома братами стрибаємо у бучацький ставок, здіймаючи бризки до неба. І ніхто ще не знає, що цей сумний хлопчик виросте, вивчитися на слюсаря-складальника в ПТУ, закінчить вечірню школу і мехмат університету, напише дисертації і стане Олександром Наконечним - доктором фізмат наук, професором і академіком..
Я кінчив 7 класів і збираюся поступати в якесь училище. А не знаю, що тепер це можливо лише після 8-го класу. Директор Павло Олексійович Татаренко дає мені свідоцтво про закінчення 7 класів, а голова сільради Давиденко виписує довідку з місця проживання. Я радий сиджу на ганку сільради і роздивляюся дорогоцінні документи про майбутню волю. Чую: "Куди це ти так намилився"? Ага, це питає мене високий парубок - секретар райкому комсомолу Петро Савович Підтілок... (Його дружина Ніна Леонтієвна вчителює у нашій школі). Кажу: "Та хочу поступити в якесь училище..." Він пояснює, що в Трипіллі відкривається нова школа-інтернат і в неї набирають учнів. Це буде Трипільська середня трудова політехнічна школа інтернат. Там можна буде набути якусь робітничу професію. Хочеш там учитися? Я тут же забуваю про училища в Києві і хочу в Трипілля... Треба пройти ще медкомісію. Пройду! Через тиждень я віддаю дорогоцінні документи моєму спасителю і чекаю на письмовий виклик у Трипілля. Надійшла листівка із викликом. Я на сьомому небі від щастя. Жаркий серпень. Йду купатися за Ворочок на Коліно. Бризки до неба. Всі казяться і я теж. Бігаю берегом, ковзаюся по мокрій траві,стрибаю у річку Красну, плаваю, пірнаю, ловлю камеру... Ніхто ж не знає, що я скоро буду вчитися в Трипіллі. І тут я підбиваю правою ногою легесеньку волейбольну камеру до неба і коліном ламаю собі зуба надвоє: а не радій ти так завчасно...
Побачивши мене без зуба, навіть сувора баба Варка заплакала... В Трипіллі в інтернаті нове життя. Круча. Дніпро і острови. Пливуть катери і баржі, ми радіємо і співаємо. Я ж згадую за поламаного зуба і не всміхаюся... Лише після 9 класу баба Федора дала мені три рублі: сходи в Обухів до зубного. Сходив раз і другий. Через тиждень моє життя змінилося: я усміхався собі в дзеркалі, бо серед білих зубів сяяла сріблом коронка...
25.06.26. Допис прочитала і прислала відгук краснянка Тетяна:
'Прочитала ваш новий допис, п.Анатолію . Та й теж згадала і "загрубу" , і Коліно. На те Коліно, мабуть всі сільські діти ходили купатись. Була і в мене там пригода. Я чомусь боялась туди стрибати, в те Коліно, а обережно злазила з крутого берега. І ось , одного разу підбігає ззаду до мене Толік Макарчук і з усієї сили штовхає мене в воду. Я й шубовснула з головою. А в мене був такий красивий гребінець, як зараз пам'ятаю, темно-коричневий з золотим орнаментом. Ну, звичайно, я вибралась з того Коліна без нього. Як же мені шкода було його! Ось такі спогади. Ех, дитинство! Хоч і не багато тоді жили в селі, але було весело. А зараз веселе дитинство наших діток вкрали ненависні орки. Виття сирен, балістика, вибухи, руйнування і жахливі наслідки - це наше сьогодення. Але Україна бореться і всі ми надіємось і віримо, що весь цей жах скоро закінчиться".
Додаток від 27 липня 2026 року
Розміщу кілька світлин. Тої світлини, де я 14-річний, десь нема. Але є така, де видно, що чуб у мене кучерявився. Мабуть це я ще в інтернаті в 1963 році:
А вже у студентські роки я не соромився усміхатися (1966 рік):
А це вже я з братами у 2000 році:
Усміхався я і в 2025 році у нашій хаті у Красному:
Додаток від 4 серпня 2026 року
Прислав відгук давній товариш Олександр Перепелиця, з яким ми разом училися в університеті на хімічному факультеті:
Про "Срібний зуб" -- допис пана Анатолія Висоти.
В дописі виділено дві окремі частини, перша -- про ситуацію на фронтах і друга -- особисті спогади автора про ранні юнацькі
роки. Обидві частини викликають інтерес реальним відображенням подій, і можуть бути представлені
читачеві як окремі. Тим більше, що назва допису не об'єднує їх,
в лише стосується його другої частини. Саме
ця частина викликає особисті щемливі спогади та співчуття постраждалому юнакові. В описі об'єктивно змальована злиденність тогочасного радянського життя. Молодий хлопець роками не міг
полікувати зламаний зуб через нестачу
грошей. А сам
факт радості від можливості потрапити в інтернат,чого тільки
вартий. Хлопець залишає рідних і домівку з радістю,чому? Скоріше через матеріальну скруту. Попри
все у нас, особливо серед колишніх можновладців є істоти, які
дуже шкодують за
радянською владою. Їм байдуже голодомори, репресії, безправ'я та знущання над
рідним народом, бо їм колись було добре. Допис цінний
своєю жорстокою правдою і тому він важливий для виховання
сучасного покоління молодих людей. На закінчення дякую автору
за його працю
та бажаю нових публікацій на
благо рідної України.
04.08. 2026 р.
О.П. з щ.п.
,Вірш "ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ", присвячений ювілею донечки Оксани.
Війна закінчиться://
Здохнуть тирани.//Солдати вернуться,//
Згояться рани!////Шахед не дзижчатиме//
Кожну годину.//
І мати обніме//
Рідну дитину!////
І світ подобріє.//
Зміняться люди.//
Здійсняться мрії://
Щастя ще буде!////
Розчистим руїни.//
Посадим сади.//
Цвістиме Країна//
Святої води!////
Незламна єдина//
Найкраща у світі//
Буде Україна,//
Як - в заповіті!////
26.07.2026 р. О.П. ( Олесь Подоляк ).
Це наш товариш Олександр Перепелиця.
Він прислав 15.08.26 року ще одного вірша:
БАГАТСТВО ДИТИНСТВА
До Дня народження внучки Вікторії — 23.08.1997 р.
Хіба не бував я багатим// В селі, де всі справи земні.// Були рідні матір і тато,// І сонце
сміялось мені.////
Ліски, бережки і долини// Не раз ще в сріблястій росі// Мене зустрічали щоднини// В своїй життєтворній красі.////
І холод тумани стелили// Над
нашим найближчим ставком,// В якому ми рибу ловили//Звичайним сітчастим совком.////
Я був пастушком малолітнім//
І пас за городом корів// Мене ранком ще передсвітнім// Будити ніхто не хотів.////
Сало, окраєць
хліба й часник// У полотняній торбині//Смачнішими були за балик,// Що рекламується
нині.////
Весняне село в білім цвіті//
З дитинства зі
мною в житті.// Тому найцінніше у світі --// Це щастя в дитячім бутті!////
Тобі ж, моя рідна, бажаю//
Миру кожного
року// Любові
чистої без краю--// Як води гірського потоку!////
15.08.2026 р. О.П. ( Олесь Подоляк )
