Олена КІЛЯЧУС: СПОВІДЬ КОЗІЯНКИ (част.3)

((ВР: попередню част. 2 можна прочитати тут: https://svitoch.in.ua/1534-olena-kilyachus-spovid-...

Ці спогади своєї матері Наталії (Таши) Казанець спочатку запам'ятала, а потім записала дочка Олена КІЛЯЧУС

Няньчила дітей

Хата згоріла, батьків немає. Галя і Таша переїхали до тітки Федори, у якої на той час було четверо дітей: Сашка, Надя, Оля і Михайло. Тітчиного чоловіка Якима забрали на фронт, звідки він не повернувся.
Під час німецької окупації підлітків, яких не взяли до війська та молодих здорових дівчат вивозили до Німеччини на роботи. Забирали віком від 14-ти років. Галя мала 16 років, але її не брали, бо була інвалідом. Таша мала 14 років і мала б їхати до Німеччини.

Але… (приємне) Але, дякуючи тітці Федорі, Ташку не забрали, бо вона (не знаю як) змінила вік у метриці Ташки: записала дату народження 10 травня 1929 року, хоча справжня дата народження 10 листопада 1928 року. Інші Федорині діти не досягали цього віку, тому всі шестеро дітей залишилися з нею.
З шістьма дітьми, звичайно було важко, але трохи допомагали бабця Катерина і дід Степан, хоча самі були досить похилого віку. Літом, більш-менш, було що їсти: були овочі, фрукти, мед та риба. Взимку стало сутужно і на зиму 1941 року Галя й Таша переїхали до баби з дідом. Галя доглядала старих, поралась по господарству, а для Ташки знайшли роботу в Києві. Вона мала няньчити немовля («жиденя», як казала мама) у єврейській родині, що мала власну аптеку на Подолі.
Ташка була дуже маленькою на зріст і худенькою, тому єврейка спочатку відмовлялася брати її за няньку, бо не вірила, що цій “доходязі” (зі слів мами, вона назвала її саме так) вже 14, а не 11-12 років, і не більше.

Але… Але після довгих умовлянь, аптекарка змилостивилась на прохання бабці Катерини і взяла Ташу.
Дід зробив дерев`яну валізу, куди онучка поклала свій скарб (валіза досі збереглася). ((ВР: Ось як вона нині виглядає:

На вид ніби скриня, а насправді ця валіза має скромні розміри: 20см×40см×50см)

Переїхавши до Києва, Таша няньчила місячне немовля, не спускаючи його з рук, щоб не плакало. Мила його, загортала в пелюшки, тричі на день носила до мами на годівлю. До вечора руки страшенно боліли, але й вночі Таша мала вставати до немовляти і давати йому тепле молоко, бо хазяйка відпочивала і забороняла її будити. Доглядала також за двома старшими дітьми. Вони були молодші за віком, а на зріст такі, як Таша, і тому її постійно принижували та цькували. Таша не мала права брати їжу без їх дозволу, натомість єврейські діти їли, коли їм хотілося, на очах у голодної Таші, якій зранку давали лише склянку молока. Про цькування Таша розповідала хазяйці, яка їх сварила і карала.

Але… за ці покарання Таша отримувала добрі стусани, коли хазяйки не було вдома. Заради помсти діти випивали молоко для немовляти і списували все на Ташу. Аптекарка сварила її і не вірила, що це молоко випите її дітьми. Натомість Таша їла лише один раз на день — увечері. Пізніше вона усвідомила, що краще буде терпіти, мовчати і не розповідати, бо все одно хазяйка буває вдома тільки ввечері, а її кривдники — цілий день. Крім того, хазяйські діти ховали Ташину куфайку, перед тим, як вона мала виходити з дому, щоб нести дитину на годівлю. Доки Таша шукала одяг, поки вкладала до грудей під фуфайку немовля, щоб не мерзло, проходив час і вона запізнювалась. Аптекарка знову її сварила.
Інколи на суботу та неділю Ташу відпускали додому до баби й діда. Вона отримувала заробітну платню — велику буханку чорного хліба, — і несла її в Козіївку старим та хворій сестрі.
Але… Зимою Дніпро замерз і пароплав до Трипілля вже не ходив. Треба було півдня іти з Києва до Обухова, де її зустрічав підводою дід Степан. З одягу мала чоловічу куфайку, що дала єврейка, яка водночас слугувала за пальто. Вона підперізувала куфайку паском, запинала за пояс хустку і вдягала валянці, що були на декілька розмірів більші, ніж Ташина маленька ніжка. Мами не було, нема кому пошити штанці і вітер задував під спідницю. Таша з дитинства звикла взимку носити штанці, але тепер, йдучи швидко, зігрівалася.
Влітку, можна було б пароплавом добиратися до Трипілля, а потім, кілометрів 15 км пішки іти до Козіївки. Але… війна зруйнувала і ці можливості, тому дорогу з Києва знову треба було долати пішки під палючим сонцем. У Ташки були одні єдині туфлі, які єврейка наказала берегти і ходити в них лише у місті. До села Ташка ходила босоніж. Ховала за пазуху хлібину, а в руках несла торбину з іншими придбаними харчами. Була засуха, не було дощів, п`яти і стопи ніг Ташки настільки зашкарубли від розпеченої сонцем твердої землі, що вона не відчувала болю, навіть тоді, коли наступала на камінець. ((ВР: Улітку 1942 р. Таша мала 14 років. Поруч неї менша і молодша Саша — сестра у других

Так вона пережила війну в чужій хаті.
Пройшов ще один рік. Прийшла люта зима. Поки Таша була в Києві, в сім`ї тітки Федори сталося страшне горе: у віці 6-8 років застудилася та померла від легеневого запалення Надія. Тітка Федора залишилася без чоловіка з трьома дітьми. Бабця Катерина дуже постаріла і не могла допомагати дочці і її малолітні дівчата Саша та Оля подалися на роботу.
Всі раділи перемозі.

Але… життя Ташки кращим не стало. Знову з нападом головного болю потрапила до лікарні Галя. Її провідувала Саша, яка залишилась в селі й інколи могла ходити до Обухова. Ташка не могла навідувати сестру часто, бо продовжувала няньчити чужих дітей, але тепер вже у яслах. В 17 років, її взяли нянечкою в ясла, де були діти віком від 2-х місяців. Таша працювала вдень і вночі, не висипаючись і не доїдаючи, бо харчувалася та жила на роботі, а всі зароблені гроші витрачала на хліб та харчі для Козіївки, де дід та баба пухли від голоду. Таша кожні вихідні долала цей шлях пішки.