Стежки-23 (4)

Анатолій ВИСОТА: Інтернат-4, 2, 4.2023
#долі
Сьогодні 24 квітня 2023 року. Триває 425 день війни, а це вже рівно рік і два місяці. Я такої дощової весни не пам'ятаю - через день дощі... Техніку: 272 танки і 1500 бронетехніки+ звезли, резервні бригади разом більше 60 тисяч бійців підготували. Наші повідомляють, що розпочалися підготовчі бойові дії. Переправилися на лівий берег Дніпра і захопили плацдарм коло Олешків, там, де піски, пустеля в Україні... Онука Дмитра з-за здоров'я повернули з-під Краматорська-Добропілля у Київ...

Актовий зал і сцена
Це мій 4-й допис про навчання в інтернаті, а загалом 203-й допис в анатоліані. Він про актовий зал і сцену. Актовий зал в інтернаті такий великий, що, здавалося, вмістив би і тисячу осіб. Паркет підлоги ми періодично натирали мастикою і шліфували, катаючись на щітках, до блиску, отож сцена була готова до прийому артистів...
А тим часом в нашому класі швидким темпом йшла репетиція вистави за поемою Пушкіна “Цигани”. За це взялася викладач російської мови й літератури Литвинова В.І. - жінка середнього віку, яка, здається, українською і не розмовляла... Вона гарно грала на семиструнній гітарі...

                       Цыганы шумною толпой
                       По Бессарабии кочуют.
                       Они сегодня над рекой
                       В шатрах изодранных ночуют.
       Ми мали розіграти на сцені любовну трагедію, яка завершилася кровопролиттям. Ось фабула: Старий циган мав дочку Земфіру, яка, вдавшись у свою матір, що втекла з табору, залишивши її малою з батьком, була красунею і характером зухвалою.
Вештаючись поночі десь за табором, вона знайшла собі приблуду Алеко. Вони полюбились і так прожили два роки. Потім Земфірі приглянувся молодий циган і вона зрадила Алеко. Алеко застав їх в обіймах і зарізав спочатку цигана, а потім і дружину. За це його прогнали з табору...
       Спочатку стали ми розподіляти ролі. Треба дівчину на головну роль Земфіри, а всі однокласниці бояться й знизують плечима.
        Хтось і каже: - Може хай буде Галя Онищенко Земфірою? Кучерява світлокоса Галя, почервонівши до п'ят, вискочила з класу. - Ні, на циганку треба чорнява дівчина з вогнистим поглядом! - висунула умову наш режисер. Всі біляві дівчата полегшено зітхнули й стали переглядатися, шукаючи українську циганку.
       - Може Катя Зварич? - запропонував, сам засоромившись, Толя Вдовенко. Але чорнява Катя не хоче та й вона дуже мрійлива й має затуманений погляд. Шура Зальоток теж чорнява й навіть смаглява та швидка, але вперлась: - Не хочу! Осталась Дуня Будова, якій навіть саме ім'я Земфіра подобалося...
       Розуміючи, що далі будуть вибирати кандидатуру на роль Алеко, деякі хлопці повискакували з класу. Але швидко повернулися, заспокоївшись, бо стали вибирати артистів на другорядні ролі. “Від автора” припало оповідати Наді Константиновій, роль “старого батька” дісталася Васі Максименку, а роль молодого цигана-коханця дісталася Василю Осоці. Я не хотів, але мене переконали, що роль приблуди Алеко якраз мені підходить...
       Але як зобразити на сцені циганський табір, росяну траву й багаття? Зійшлися на тому, що дівчата пошили в майстерні намет із сірого краму, який мав слугувати за циганське шатро... Ролі ми вивчили напам'ять і репетицію пройшли без великих зауважень.
       І от прем'єра і наш актовий зал повний глядачів - вчителів і учнів. За опущеною завісою ми приглядаємося й не впізнаємо один одного. Дуня розпустила коси, підмалювалася, а кілька разків намиста й сережки у вухах довершили образ Земфіри. Уповільнений Вася Максименко і без гриму сприймався старим батьком. У Васі Осоки взагалі кілька слів наприкінці, а от що це за Алеко в чоботях і камізельці?

Я нервую й шукаю, де той дерев'яний кинджал. Режисер всіх заспокоює й повторює, що буде підказувати слова...
Нарешті завіса повільно піднялася, світло рампи ясно освітило сцену й намет, коло якого сумно сидить батько-циган. На середину сцени вийшла Надя в парадній коричневій формі й комсомольським значком на грудях й оголосила про початок вистави “Цигани” по поемі Пушкіна й далі за текстом почала натхненно декламувати вступ “Цыганы шумною толпой...”.
Сховавшись за дерев'яним окрайком рами сцени, ми із Земфірою тремтіли, бо після монологу “батька-цигана” мав бути наш вихід.

І ось, ведучи мене за руку, Земфіра знічено підходить до батька: - Отец мой! - дева говорит, - (голосно проказує Надя). Веду я гостя! (Я покірно підходжу й мене розбирає сміх, коли Вася Максименко каже нам: - Я рад. Останься до утра... Под сенью нашего шатра... Й обертаюсь спиною до залу, ховаючи від глядачів свою червону пику. А потім, втихомирившись, кажу: - Я остаюсь!).
       І полізли ми з Дунею в низенький намет й поприсідали, давлячись від сміху, чекаючи поки Надя не розкаже глядачам, як далі жили цигани.
        Поки ми там долонями жартома затикали один одному роти, минув рік і треба було знову вийти на сцену, бо Земфіра вже засумнівалася, чи так вже щиро її любить Алеко.
       Розчервоніла, вона весело питає мене:
       - Скажи, мой друг, ты не жалеешь о том, что бросил навсегда?
       І я, зосередившись, механічно продекламував те, що аж тепер мене хвилює:
       А: Что ж бросил я? З: Ты разумеешь: людей отчизны, города...
       А: О чем жалеть? Когда б ты знала.
            Когда бы ты воображала
            Неволю душных городов!
            Там люди в кучах за оградой,
            Не дышат утреней прохладой,
            Ни вешним запахом лугов;
            Любви стыдятся, мысли гонят,
            Торгуют волею своей,
            Главы пред идолами клонят
            И просят денег да цепей.
            Что бросил я? Измен волненье
            Предрасуждений приговор,
            Толпы безумное гоненье
            Или блистательный позор,..

           А Земфіра мені заперечує:
           - Но там огромные палаты,
            Там разноцветные ковры,
            Там игры, шумные пиры,
            Уборы дев там так богаты!
       І збився я на словах “О, Рим, о громкая держава!” і в гніві вдарив невидиму каменюку чоботом, а в залі думали, що так і треба, й заплодували...
Потім ще через рік Земфіра заковерзувала, а Дуня мала б проспівати й зіграти на гітарі, але голосно проказала мені в лице: - Старый муж, грозный муж, режь меня, жги меня! Я тверда, не боюсь ни ножа, ни огня!

А таки підслідкував нещасний Алеко коханців й Вася Осока й Дуня Будова вже лежали на сцені, порізані мною дерев'яним кинжалом й їх плечі здригалися від сміху. Сміявся і я, обернувшись спиною до глядачів, а вони несамовито плескали, побачивши такі ковульсії...
Довго ще мене жартома питали хлопці навіть з молодших класів: - Твоя Земфіра охладєла? Після цієї вистави я зрозумів, що сцена не для мене, бо треба перевтілюватися і входити в образ, не боятися публіки і легко запам'ятовувати тексти... А через рік чи два після нашого випуску Оля Бакун, яка вже працювала в інтернаті старшою піонервожатою, за розповідями очевидців мала успіх на цій же сцені, класно зігравши роль Мавки із “Лісової пісні" Лесі Українки.

((Скажу дещо про згаданих у цьому тексті. За Литвинову нічого не знаю, як і про Дуню Будову: про неї ні слуху, ні духу. Вася Максименко похований у Старих Безрадичах, де він довго вчителював. Вася Осока живе в Києві, має дружину й дітей. Надя Константинова має родину й живе у Придністров'ї, підтримуючи його незалежність від Молдови. Катя Зварич похована в нашому Красному. Оля Бакун живе в Богуславі, а Шура Зальоток в Обухові. Де Галя Онищенко, не знаю...).