Зерна-17

Анатолій ВИСОТА: ЗЕРНА ОБУХІВСЬКОГО КРАЮ (1, 12.2017 р.)

Влітку цього 2017 р. вийшла з друку книга про Обухів і про обухівський люд авторства Наталі Любиченко. Вона має назву «Спогади, навіяні вітряками». І вже з назви можна було здогадатися, що це не про колгоспи, новобудови і трудові колективи, а про долі простих людей.

На презентації

14 жовтня 2017 р. якраз на Покрову спішу в палац культури, що в центрі Обухова. На сцені оберемки хризантем та інших осінніх квітів. Весь передок сцени завішаний обухівськими рушниками.

Праворуч уздовж вікон і ближче до входу в зал ціла виставка старовинних сорочок, корсетів, а ще рядок ляльок-мотанок. Ось як нова біліє колиска, а вона з 1933 року. На протилежному боці в ряд вишикувалися прекрасні картини Параски Коломийко

та Лариси Рябченко

Ось якийсь мініатюрний ткацький верстат і навіть млинок та інші знаряддя праці. І все діюче, бо коло них ходить майстер Микола Майко. Привітався із Володимиром Любиченком. Допомагаю йому розвішувати ляльки-мотанки. Аж ось і Наталя.

Дарую її маленький букетик чорнобривців в зелених обіймах барвінку – це з Красного. На диво, зал повніє. Вже й місць нема. Презентація почалася із Державного Гімну. Були і проникливі пісні у виконанні тріо педагогів із музичної школи мистецтв із Козина, і гра на сопілці – це постарався Роман Новохатько, а на фортепіано грала і співала власні пісні на вірші Н. Любиченко Валентина Тальна. Гарно вела презентацію Олена Артюшенко, а схвильована Наталя запрошувала до виступів співавторів книги. Скажу вам, що мене таки схвилювали проникливі слова обухівських бабусь. Да. Вони вижили, вони насмілилися розповісти про своє життя. Ось нарешті я перегортаю цю книгу і дивлюся на палітурку, де у надвечір’ї над хатою і явором та обіч вітряка під хмарами зоріє назва СПОГАДИ, НАВІЯНІ ВІТРЯКАМИ.

Ось прочитаю і щось напишу.

Світоглядні стежки

Кожен народ має свою світоглядну дорогу. А от українці ходять одразу по кількох світоглядних стежках від войовничого атеїзму, до ортодоксальних вірувань у Бога. Переважна ж більшість з нас каже собі, показуючи на небо: а може там щось і є. Є в нас і здогад, близький до відання, про те, що кожна людина крім тіла має ще й безсмертну душу. На похоронах зношеного тіла ми сумуємо і плачемо, забувши на час про душу, якій, мабуть, відкриваються нові простори. Це тому, що ми не зважаємо на таку «мізерію», як Дух, часточка якого є в кожній людині. Той, хто відає про людину як триєдину сутність плоті, душі і духу, ставить питання, як от наша київська онука Настя: А ДЛЯ ЧОГО ЛЮДИ? Дехто вважає, що Творець створив Землю-школу й заселив її людьми-учнями. За одне життя (=урок) людина чомусь навчається і в дечому вдосконалюється, щоб після отримання все нового й нового тіла (реінкарнація) навчитися і вдосконалитися настільки, щоб самостійно щось ТВОРИТИ. Оскільки Всесвіт безконечний, то для управління його частинами Творцю потрібні помічники — Со-Творці. Оце мабуть для цього ми мучимося і радіємо, навчаємося і вдосконалюємося, щоб з часом поповнити собою Божественну Ієрархію.

А нащо писати книжки про рідний край?

Спілкуючись між собою, люди навчаються. Після винаходів паперу і книгодруку люди мають можливість зберігати й накопичувати знання й передавати їх від покоління до покоління. Цьому служать родинні бібліотеки й багатотисячні різноманітні бібліотеки у селах та містах. В кінці минулого століття людство отримало інтернет і майже кожна людина нині може мати персональний комп’ютер, смартфон та інше. Це проривна можливість доступу до всіх бібліотек світу, до всіх знань, накопичених і накопичуваних людством. Правда, більшість людей нині використовує інтернет не стільки для навчання, скільки для отримання нових розваг. Людина народжується, живе, навчається й передає свій життєвий досвід дітям й онукам переважно в розмовах. Дехто пише щоденники і публікує мемуари і таким чином передає свій досвід ширшому колу людей. Письменники, ці Божі посланці, спостережливі люди, описуючи з уяви (їм так здається!) долі окремих родин, умудряються малювати картини народного життя. В Україні є тисячі діючих письменників, які за рік пишуть до тисячі нових книжок. Мільйони українців з цих книг навчаються багато чому, а декому вдається стати від цього читання добрішим. Є така наука етнографія, яка вивчає життя цілих етносів. Видаються великі монографії про окремі сторони народного життя, наприклад, про городництво або ткацтво, чи вишивання рушників. А є ще життєвий досвід, отриманий цілими поколіннями людей в окремих селах і містечках. Ось саме для цього й пишуться справжні книжки про рідний край. Одна людина, друга та сота ще та й ще оповідають правду про прожите. Упорядник ці оповіді читає й перечитує, а потім розміщає у книзі в певному порядку. Шира оповідь зворушує читача і в нього є шанс жити далі, враховуючи чужі помилки. Дещо про Наталю Любиченко

Цю жінку мабуть знають всі обухівці. Вона ставна, красива і чарівлива.

Її розум формувався від вродженої допитливості. От тримає дівчинка в руках два листочки й помічає, що вони не однакові. А чого? Бачить, що восени дерева скидають листя, а хвоя на соснах зеленіє. А чого? Барвінок же взагалі не боїться морозу й зеленіє собі з-під снігу. Таке дивувало і юна Наталя не соромилася запитувати про це та інше своїх діда й бабу, тата й маму, а згодом і в учителів. А ще змалечку її чарувало слово і вона нанизувала їх одне до одного, щоб було «до прикладу» і виходив разочок виблискуючого намиста. Отак і писала маленькі віршики-загадки для малят, бо й своїх мала трійко. Важко їм було будуватися, ой, як важко. Наталя любила і своїх, і чужих дітей, бо розуміла, що це маленькі люди, які найбільше потребують уваги і захисту. Стала працювати вихователем у дитсадочку і заочно закінчила Уманське педучилище. Можете собі уявити, що це таке працювати удвох з нянею день-у-день з переповненою групою діток. І так 20 років! Писала й видавала книжечки поезій. Такі гарні й оригінальні віршики — сам читав їх своїм онукам. За ці поезії для дітей Наталку й прийняли до Національної Спілки письменників України — до тої СПІЛКИ, в якій був і наш Андрій Малишко. Діти вивчилися, утворили свої родини, а тепер Наталя щаслива й своїми онуками. Читаю авторський вступ до книги, в якому Наталя пояснює, чого це вона взялася за написання рецензованої книги (с.5): «…Я – корінна обухівка, представниця великих родів Тільних-Форноляків, Говорунів-Кабанців, хочу залишити у спадок моїм дітям і онукам свідчення про моїх чесних, роботящих дідів-прадідів, якими б пишалися мої нащадки, щоб це додавало їм у житті стійкості і мудрості». Гадаю, що кожен із співавторів книги міг би підписатися під цими словами.

Загалом про книгу

Книга велика розміром, як аркуш А4. Тому текст на сторінці розміщений на двох колонках. Здається тонкою, бо всього трохи більше 100 сторінок, зате вона багата змістом. І наклад її всього 500 примірників, а що ж ви хочете, коли авторка видавала книгу своїм коштом. Текст розбитий на 58 розділів. Ось у першому розділі «Науку ні вода не затопить, ні вогонь не спалить» розміщені спогади аж п’ятьох обухівок, причетних до освіти. Це Єфросинія Шпак, Валентина Кладніцька, Галина Бобокал, Ольга Кравець і Галина Чирикал. Баба Фрося Шпак є авторкою аж трьох матеріалів до книги. Олена Діасемідзе (в дівоцтві Бородавко) подала два чималі й змістовні дописи. А загалом співавторів книги є 61 і більшість із них жінки. А сміливих чоловіків і тим, кому є про що розповісти, восьмеро. Це Микола Кравець, Володимир Любиченко, Петро Старук, Олександр Назаренко, Сергій Сак, Микола Старук, Павло Заїць і Микола Кнестянин.

Поетика текстів, світлини й цікавинки

Обухівці будуть впізнавати себе і своїх родичів на численних, а їх понад сотня, світлинах. Я роздивляюсь їх і маю таке відчуття, що це світлини краснян з моєї книги «Красне. Красен. Красн». Це тому, що селяни із сусідніх сіл жили й одягалися схожим чином. Хазяїн сидить на табуретці, а коло нього стоїть його родина. Вишиті сорочки, керсети і пояси і на краснянах, і на обухівцях. Придивіться, як гарно одягнені наші бранці в розгромленій Німеччині в 1945 році: хлопці в костюмах, а дівчата в платтях і всі взуті. Книгу прикрашають, як кришталеві бризки води в посушливе літо, вірші Наталі Любиченко. Ось почитайте і ви із першого вірша «Я донечка обухівського краю»: «Зростала я в калиновій колисці Із піснею небесної зорі, Де сад барвистий і джерела чисті, Де квітли чорнобривці у дворі…» Є тут і вірш Андрія Малишка: «Приходять предки, добрі і не хитрі, У бородах, простелених на вітрі, Не руки, а погнуті чорні віти, Не очі – а прозористі орбіти…»

А ось вірш «Груша» Світлани Рогозіної: Про неї кажуть, що стара – Давно спиляти вже пора. Чому ж зняли таку тривогу? Бо грушки смітять двір, дорогу. Вона почула їхні речі І гордо розправляє плечі, Гіллям тремтяче шелестить: «Ви чуєте? Я хочу жить!..»

Із книги я дізнався, що влада Отамана Зеленого була твердою. Ось як він подолав бандитизм в Обухові. Зеленівці вислідили й спіймали ватажків бандитів. А потім в центрі Обухова за вироком суду їх і повісили на шибениці. Й не дозволили знімати трупи три доби. Відтоді як три баби пошептали. Катерина Коновал пише (с.30), якими смачними в голодовку були млинці із вишневого листя. Ганна Івченко пригадує (с.75): «…А я така проворна була! Вилізу на акацію, нарву цвіту, насушимо і млинцями смакуємо. Бо багато людей вимерло в голодовку. Ми якось вижили». З розкуркуленими комуністи були, мабуть, як ординці: дітей викидали прямо в грязь і сніг, забирали хату і все, що в хаті й коло неї. Їм дозволено було будувати нову хату але БЕЗ ВІКОН. То люди мусили копати землянки, а в них і жили. Люди хвалять деяких німців в окупацію, а також хвалять і євреїв, в яких служили обухівські дівчата в Києві. У книзі люди свідчать, що жили в державі, де панувала влада ненависті. Комуністи казали, що будують щасливе життя для всіх і разом знищували людей. Це були часи окупації України й українців. Чого ж впала та держава СССР? Бо будувалася на піску ненависті. Одна обухівка хвалиться, що за день могла накопати, почистити, навантажити й розвантажити у Григорівці півтори тони буряків і за це мала багато цукру. Інші розповідають про комбайнерів, які намолочували зерна більше від інших та ще й на зношеній техніці. Такі трудові подвиги продовжували життя СССР – імперії зла. Не можна любуватися світлиною, на якій ось я, улюблений, із навскісною стрічною «Переможець соцзмагання». Колись Тарас Шевченко написав був: «Чого ж ви чванитеся, ви!// Сини сердешної Украйни!// Що добре ходите в ярмі,// Ще лучше, як батьки ходили//. Свідчення обухівців будуть використані в судовому процесі проти комунізму. А свідкам-ветеранам подякуймо, що посміли вижити в ті часи.

Дивна криниця в Обухові

Я читаю й перечитую спогад (с.15) Єфросинії Шпак про диво в Обухові: «…В Обухові є чудодійна криниця для тих, хто з вірою Божою в щирім серці набирає з неї воду. Знаходиться вона в Панському яру, навпроти тракторної бригади, де комплекс був… Розказувала мені свекруха… У селі Красному під Обуховом жила багатюща сім’я. А була в них одна-єдина доросла дочка, носила червоне намисто, але чогось потеряла ум. Куди тільки не кидалися батьки та вже й змирилися. Вона часто залишалася сама дома. Ато якось зникла аж на три дні. Може вже й оплакали її батьки. Аж раптом приходить дочка додому сама – весела, при ясному розумі. І розказує: йшла полем і зустріла старця. Він взяв за руку і повів до кринички. Загадав помолитися і вмитися водою – чистою як шкло, що й дно було видно. Вона все так і зробила. Коли нахилялася до води, намисто спало з шиї. Оглянулася, а той старець хтозна де й дівся. Батьківської радості не було меж, дякували Богу, молилися, сіли на воза та й поїхали до тої кринички. Дорогу показувала сама дочка. Переконалися, що намисто справді лежить на дні. І з собою набрали цілющої води. Той чоловік зразу ж поставив хрест біля кринички, зробив капличку, поставив лампадку. Все село дивувалося такому зціленню. Казали, що сам Микола-угодник явився дівчині… Люди повісили ікони на хрест…».

Я сходив у Краснянську сільраду, але там ніхто про це диво не знав ні сном, ні духом. Голова Сергій Багатиренко порадив сходити й розпитати Катерину Понімаїшеву (Онищенко), якій вже ось 90 літ. Але спершу я вирішив розпитати Миколу Петровича Безпалого (1936 р.н.), який знає про всіх і про все в селі.

Чоловік задумався. А через добу кличе мене, коли я йшов із магазину, й розповідає, а я переповім його розповідь вам:

«Моя мати Тетяна 1910 р.н., а її батько Захар Чорний, мій дід, бозна коли він і народився. Так от він мав брата Зінька – це він був дядьком моїй матері. От той Зінько жив з Ликерою на Ворочку коло Набоченків (куток у Красному – А.В.). Мали вони двох дітей: Антона і Настю. Жили вони собі та й жили, як і більшість краснян. І от та дівчина була гарною, а збожеволіла. І не просто, а мусили замикати її. Замкнуть двері, а вона у вікно і бігає селом, до людей чіпляється. Так докучала, що мусив Зінько розібрати хату. Перевіз те дерево і знову построївся аж за селом коло урочища Козацького. Там був лиш вітряк Микитенків та його хата. Бачив я ту хату. На один бік двері, за якими сіни й хата, де вони жили, а на другий бік двері в сарай для худоби і все під солом’яною стріхою. Отак тоді строїлися, бо бідність і страшно крали тоді один в одного. Дядько Зінько був хазяйновитий. Він обкопав ровом і двір, і садок. Ще до війни, коли ми пасли в Козацькому корови, то він лаявся, щоб корови не забрідали в город. Поначалу їхня дівка блукала лісами і ярами, однак додому верталася. І от та Настя виздоровіла. А що, може й помогла їй та вода з обухівської криниці. Знаю я ту криницю. Це не далеко од Рогу, де ми орали. Виздоровіла, однак здавалася нам якоюсь незвичайною. У 1943 р,, коли німців вибили з Києва, Настя подалася туди і стала служити в людей. Зінько з Ликерою померли, майбуть, в 1947 р. В неї народилася дочка і щось недовго й прожила. То Настя поховала її в Красному. Потім за неї вже не було чуток. Вона ж була киянка, то й поховали її, у Києві. Отаково воно буває… А Настин брат женився на Дуньці. Мали вони трьох дітей. Ті діти виросли й розбіглися, хто на Донбас, а хто в Харків. Ага, а потім в тій Зіньковій хаті був колгоспний курятник». Далі Микола Петрович плавно перейшов на Загреблю, де жила Дунька Пєр…ша з Антоном і дітьми, і як туди забігла колгоспна телиця, а участковий Шепетун приїхав (на такому гарному коні!) з Обухова і у всьому розібрався з телицею…

Побував я й на Хуторі (вул. Соборна) у Катерини Петрівни Онищенко (1927 р.н.). Тітка Катерина має 90 років, а живе сама, город порає й себе обходить.

Син Шурік часто приїжджає з Києва, привозить продукти. Розпитав я в неї за її рід і за життя. А тоді запитав і про божевільну Настю. Ось що вона розповіла:

«Знаю я і за дядька Зінька і за їхню дочку Настю. Справді, казали люди, що вони чогось розібрали хату й построїлися наново за селом коло Козацького. А в село мусили ходити, бо і в лавку треба за гасом чи там за сірниками, і в сільраду. І от вони йшли берегом річки, а тоді краєм болота під Палієвим лісом та й підіймалися на наш Хутор. А внизу на схилах до лісу були людські сади. І наш сад Понімаїшів там був. Я було його й стережу, бо тільки загайся, як усе й обнесуть. От здалеку було й бачу, як йдуть стежкою з лісу дядько Зінько з дочкою. Поки вони дійдуть, то я було й назбираю в пелену і яблук, і грушок. Підходять, вітаються. Та Настя усміхається. На ній гарне намисто. Я й висипаю з пелени у її корзину ті яблука й груші. Подякують, постоять хвильку та й підіймаються собі стежкою в село. То ото Настя отак від води виздоровіла? Справжнє диво, а в нашому селі про це й не відають! А після війни вони якось десь пощезали…».

Ще раз про презентацію+

Я сиджу в залі. Оглядаюся.

Люди усміхнені й доброзичливі. Дякують Наталі і всім, хто допомагав формувати й видавати книгу. І я раптом усвідомлюю, що радість у залі панує від того, що тут відтворюється ЖИВА ІСТОРІЯ обухівського краю. Ви ж подивіться, раніше влада дозволяла писати й видавати лише ті книги, які не загрожували її пануванню. Була цензура. Зараз її нема. І ми цим негайно скористалися, а тому й появилися такі краєзнавчі книги, як моя про Красне і як книга Наталі Любиченко про Обухів. Якби була така можливість, то нею скористалися й такі наші видатні земляки, як Данило Терпило й Андрій Малишко. От пішли б по хатах і розпитали людей, як вони жили раніше. І появилися б безцінні книги з іменами і долями українців – наших предків. Похвала творить дива. Похвали людину і в неї виростають крила. Гадаю, що з часом буде проведено дослідження на тему: «Похвала, як фактор зростання економіки і добробуту людей». Пані Наталя володіє даром окрилювати людей. За час роботи над книгою вона, мабуть, додала віку людям, а разом це кілька сот літ. Людей, які вміють і люблять дарувати іншим духовне тепло, зовсім мало. Їх треба цінувати й оберігати. Як їх називати? Гадаю, Наталя Любиченко заслуговує на чин ТЕПЛОДАРА. А книгу «Спогади, навіяні вітряками», варто читати й перечитувати, купувати й дарувати своїм землякам. Отак і будемо поширювати добро.

Хай же буде!

Додаток від 17.12.2017 р.

Сьогодні їздив на базар в Обухів. Сидів поруч із краснянином Миколою Фесоченком (1938 р.н.). Здавна знаю його як доброзичливого чоловіка.

Ось що він мені розповів:

Знаю я і за дядька Зінька, і за його дочку Настю. Таки гарною і якоюсь тихою була ця дівка. Ми пасли корів за селом коло Козацького. Там така трава була до колін і річка поруч. Ми до річки, а корови у шкоду. То вже було й чуємо, як лається дядько Зінько. Там його город був обкопаний ровом, але не скрізь глибоким...