Барвисті сліди-03.24
Анатолій ВИСОТА: Барвистий слід, 2, 03.2024
#Україна.
Сьогодні 24 березня 2024 року, почався давній український Новий Рік.
Весна, як зима. Війна вже третій рік.. Відступаємо, обороняємось. США відвертаються. Нічні тривоги і обстріли. Руйнування .Зняли Залужного. Що буде?
Дзвонить Олена Артюшенко (Тиха Вода) і запрошує на презентацію картин Марії - дочки Івана Верещака. Відбудеться 19 березня о 18-й годині в Народному мистецькому центрі (НМЦ). Як же я доберуся вночі у Красне? Нічого, відвеземо вас машиною. Допоможете мені, розкажете про Рух.
Їхати, чи не їхати? Допоможу Олені, побачу Верещаків, подивлюся на картини Марії - поїду!
Роздуми.
Життя людини коротке. Християнський Захід нав'язав світогляд про одноразове життя. Тому людина намагається встигнути щось зробити, щоб змінити життя на краще хоч для нащадків, залишити після себе слід. Ось звідки перші наскельні малюнки, скіфські баби, трипільські орнаменти, усмішка Джоконди, голубка Пікассо і ще багато-багато слідів. Мистецтво, особливо живопис, викликає в людей здивування і радість від оглядання досконалого. Що я знаю про живопис? Італійські художники Рафаель і Леонардо Да Вінчі малювали портрети і розписували релігійні сюжети в храмах. Карл Брюлов намалював портрет Жуковського, лотерея, на зібрані кошти Тараса Шевченка викупили з рабства. Айвазовський малював бурхливе море. Ілля Рєпін (Ріпа) намалював запорожців. Пейзажна алея в Києві. Пимоненко малював селян-українців. Малєвич і чорний квадрат... + і ще ++.
Інтернет підказує, що є розмай стилів живопису.
Їдемо.
Я згадав за Олександра Донченка з Українки. Цей літній чоловік написав велику книгу про свій рід і стає українцем. І от ми на його Опель-кадеті обережно їдемо в Обухів. Де ж цей НМЦ? А ось у центрі на третьому поверсі. У коридорі бачу жінок: так це ж Людмила Верещак (ліворуч) із Анатолієм Верещаком, праворуч заступниця голови міста з гуманітарних питань Антоніна Шевченко.
Тепло обіймаємося. Відчиняю двері в зал і в очі вдаряє барвистий шал картин. Багато людей. Святково одягнені. Оглядають уважно картини.
Ось високий чоловік в картузі - так це ж Іван Верещак із Володимиром Куліничем.
Обіймаємося. Так ти ж з Донбасу? Розповідає, а я пригадую вже призабуте. З Дзержинська - тепер Торецьк Донецької області. Йдемо залом й Іван каже: а оце символ України.
(Теперішньої - подумав я). В залі 200 картин. А скільки всього є? Та з 500 і головне, що в одних руках. Як почала малювати дочка? Марійка самоучка і вже малює років з 15. А яка вартість картин? Від тисячі доларів - тоді відчувається цінність. А який стиль живопису? Це оригінальний стиль Марії Іван (наголос на першому складі).
Люди
Давній товариш Володимир Кулінич (праворуч) - обіймаємося.
- один із трійки фундаторів НМЦ. Підходжу до високого чоловіка й питаю: ви схожі на Der Alte Soldat - я бачив вас у ФБ. Та ні! Я Володимир Любиченко.
І ми пригадали, як разом врорядковували зал в БК, готуючись до презентації книги Наталі Любиченко (сестрички!) (ліворуч)
"Спогади, навіяні вітряками". Підходимо з Донченком до Олександра Хмельовського
і я хвалюся, що цей поет написав Гімн Красного. А першого заступника голови міста Анатолія Верещака я не впізнав, бо був парубок, а став чоловічищем. Він прийшов привітати з делегацією.(праворуч)
Виступи
Презентацію картин вела Олена Артюшенко. (між жінками)
Вона сказала, що відзначаємо три події: 5-річчя НМЦ, презентацію картин Марії Іван і 35-річчя РУХУ Обухівщини: Я приблуда в Обухові, а Наталя місцева і всіх знає. Виставка триватиме ще 2 місяці. Приходьте з дітьми. Надає слово Наталі Любиченко: Зайшла я до баби, а в неї коло печі купа рушників - хотіла спалити. Ото ті рушники стали першими експонатами нашого мистецького центру. Потім виступила жінка з "Материнського серця": Віра Іщенко: Ми плетемо захисні сітки, допомагаємо збройним силам продуктами і всім, чим можемо. Такі гарні картини. Теплі і стає радісно на душі. Потім виступив високий молодий чоловік - волонтер Богдан Поліщук. Сказав, що оці картини це подвиг майстра живопису і всієї родини Верещаків - це їхній внесок в перемогу України.
Від міськради вийшли Анатолій Верещак і дві жінки( Антоніна Шевченко і Тетяна Богданович - начальниця відділу культури міськради). Подарували квіти і тканий обухівський рушник. Привітали і побажали. Олена - ми з міськрадою тепер не в контрах.
👣 сліди
Мої слова
Ви знаєте, що без Руху не було б і Незалежної України. Не було б ні НМЦ, ні цієї виставки. А Рух Обухівщини був першою районною організацією в Україні. Ми заснувались раніше від Київського Руху. Ми як та трава проросли крізь асфальт. Це сталося 35 років тому 12 березня 1989 року в Обухові в актовому залі біохімзаводу. Тут нас-рухівців, п'ятеро: Володимир Кулінич, Сергій Сак, Олена Артюшенко, Іван Верещак і я. Це було небезпечно для здоров'я і життя. Мій батько Михайло, натерпівшись у війну і після війни, мене застерігав: Сину! Подумай, у що ти встряв? Ви ж усі на виду. Вас візьмуть на карандаш, а потім перестріляють. Так вже було і не раз. Але ми радісно плавали в тому житейському бурхливому морі, а могли і потонути.
Іван Верещак вирізнявся серед нас розсудливістю і сміливістю. Він перший в Обухові розгорнув і підніс угору жовто-блакитний прапор і сталося це в січні 1990 року коло Торгового Центру на Піщаній перед поїздкою на ЛАНЦЮГ ЄДНАННЯ. Батькова сміливість передалася й дочці. Ви ж подивіться, як малює Марія: сміливо, розкуто, бадьоро. Від її картин віє теплом. Її стиль я називаю ХОЛОДНИЙ ЖАР (Холоджар). Бажаю майстрині Марії, матері Людмилі і батьку Івану здоров'я і достатку. Згоден, що оця творчість дочки підіймає дух українців, породжує радість і є внеском родини Верещаків у перемогу України.
Що я не сказав
Мікрофон-караоке я наближав і віддаляв і мій голос в залі тоді не чули. Хтось порадив: дайте йому води. Принесли вина. Я раджу усім виступаючим підносити по келиху вина. Коли українці збираються разом, вони співають, бо хорові пісні сприймає Творець. Нам зараз не вистачає пісень. Після виступаючого замість звичної "перебивки" варто запросити до роялю, а з десяток охочих завжди знайдеться, і заспівати пісню хочби "Реве...", "Рідну матір...". Побачите, як зміниться настрій у залі.
Ходжу залом, роздивляюся картини
і чую розмову: -Ви подивіться, як тут все грунтовно зроблено - мальовано на полотні довговічними, мабуть, акриловими фарбами, а які гарні рами! - А я думав, що це на картоні. Ви ж погляньте, кожна квітка чи букет в окремій оригінальній вазі, глечику, чи у відрі. Хочете побачити талант, подивіться на Марію!
Бачу столики, де є і випити, і закусити.
Ось роздає п. Лариса смачні солодощі-пірники. Грає саксофон мелодію пісні про комарика "Ой, що ж то за шум учинився...". Молодиці підхоплюють. Підходимо до них з Донченком Олександром. Я радо підспівую: "Де взялася шура-бура, вона ж того комарика з дуба здула". Ах, як шкода, що перестало грати! А там же ще далі є й такі слова: "Ой, упав же комар та й не дише. Ручками-ніжками не колише". А ти ж чого не співав? - питаю в Олександра. - Якби ж то я знав цю пісню... А це вже сам Олександр Донченко у новій вишиванці і сам, як картинка
Ми тепло прощаємося з родиною Верещаків, з організаторами. Опускаємося темними сходами. По-під стіною стоять якісь кадуби, може й жорна. Питаю в Донченка: -Ну як тобі презентація? - Грандіозно! Такого і таких людей не побачиш у Московії!
На завершення
А ця картина "Засніжені яблука"
мені дуже сподобалася. Це як Україна у війні. Сніг розтане, а яблука червонітимуть. Це додає впевненості в нашій Перемозі.
Хай же буде!