Проводи-17

Анатолій ВИСОТА: ПРОВОДИ – 04.17


Що таке Проводи?
Людина за своє життя не раз міняє одяг і взуття, бо воно зношується і стає непридатним. З часом непридатним для життя стає і людське тіло і наступає його смерть, яка в наших краях сприймається як смерть людини. Насправді людина позбавляється лише тіла (=старої одежі) і її душа відлітає в пошуках нового тіла, щоб продовжити навчання і вдосконалення. Після чергового життя людини залишаються її діла і могилка на цвинтарі. Поки людину пам’ятають, то впорядковують і її могилку – такий звичай.
У стародавніх слов’ян Радуницею (або «весняною радістю») називався, ймовірно, цілий цикл весняних свят — час поминання мертвих. За стародавнім народнім віруванням, мерці радіють, коли їх поминають добрим словом живі свояки та ще й приходять до них на їхні могили. Пізніше, вже після введення християнства, Радуниця (Проводи) колись справлялася лише один день — на другу неділю після Великодня.
Згідно з дослідженням митрополита Іларіона (а в миру — професора Івана Огієнка), найдавнішу згадку про тризни у слов'ян подає візантійський письменник VII століття Феофілакт. В Іпатіївському літописі описана тризна за князя Ігоря 945 року. Тризна — це поминки, під час яких їли й пили, а на деяких могилах влаштовувалися ігрища та військові змагання, вірячи, що душі померлих, спостерігаючи за цими дійствами, радіють від того.
Звертаю увагу, що сама назва Радуниця свідчить за те, що колись у наших предків обрядодії, пов’язані із смертю тіла, були наповнені радістю і лиш із приходом християнства це було замінено на скорботу, плачі і ридання.
Ще за тиждень перед Проводами люди йдуть на кладовище впорядковувати могилки, сіяти квіти, садити калину та інші дерева. На братських могилах та на тих гробках, що вже не мають серед живих своїх опікунів, — колись працювала молодь: хлопці оглядали, чи бува не осунулася де могила, чи не зіпсутий хрест або пам’ятник, — все лагодили, поправляли і приводили до належного вигляду. Дівчата ж сіяли квіти та садили кущі червоної калини. В нас на Київщині на старих гробках є й нині цілі плеса зеленого барвінку – свідчення, що колись ним обсаджували могилки.
Проводи в Україні традиційно відзначаються урочисто. Люди всією родиною виїжджають на кладовища (гробки), запрошують усіх рідних, близьких і друзів, аби в ці радісні дні після Великодня разом згадати своїх покійних рідних. На могилки запрошуються священики, які освячують місця поховань і служать короткі молебні-панахиди. Рідні й близькі покійних приносять великодні паски, крашанки, святкові страви, і кожна родина біля могили свого рідного, «на гробках» (друга назва Проводів), згадує його за трапезою добрим словом, пригадуючи епізоди з життя покійного. Існує також звичай залишати на могилах великодні крашанки, щоб небіжчик з усіма розділив радість свята. Як правило, ці крашанки разом із цукерками, пасками та іншою випічкою віддають дітям і жебракам, які подячно вимовляють: «Царство небесне всім померлим».

Похід у школу
В нашому Красному є братська могила, де перезаховані загиблі в селі і поза селом воїни в Другу Світову війну. Над нею зажурено схилився бронзовий солдат. Могилу доглядає місцева влада. Також в селі є могили краснян, які померли лютою смертю в Голодомор 1932-1933 рр. Зараз ці братські могили доглядають небайдужі красняни. І захотілося мені, щоб цим перейнялася і наша молодь. То я й домовився із директором школи Зоєю Анатоліївною про зустріч із дітьми і вчителями.

Пригадую, що нашу школу збудувало земство ще в 1910 р. І будували ґрунтовно на фундаменті і високому цоколі метрової висоти. Великі вікна, просторі класи і висотою, ви не повірите, мабуть більше чотирьох метрів. Після церкви це була найкрасивіша споруда в селі. Школа збудована літерою Г, де у меншому й нижчому крилі були дві квартири: одна для родини директора, а інша для родини вчителів-ветеранів. На горище школи вела драбина така висока, здавалося мені малому, як на небеса. Тут я пішов у перший клас в 1953 р., а сьомий клас закінчив у 1960 році.
Підходжу до школи й бачу, що вона вже обкладена білою силікатною цеглою й велике крило добудоване ще приміщеннями для праці і їдальні. А менше крило добудоване великим і височенним спортзалом – це зроблено на початку відновлення незалежності України. Праворуч від нового входу в школу стоїть пам’ятник Григорію Косинці (Стрільцю) скульптора М. Горлового.

Нині наша школа носить ім’я Косинки.
Директор розповідає, що в школі нині навчаються учні з першого по 9-й клас і їх разом 46. Їх вчать 12 педагогів і є двоє технічних працівників. Цього літа буде двоє випускників. Є надія, що сверблячка укрупнення шкіл мине Красне і наші діти не будуть їздити вчитися в сусідню Григорівську школу. А колись, пригадую, тут вчилося в семи класах до двохсот учнів. Я стаю на дерев’яну підлогу великого залу для лінійок і усвідомлюю раптом, що це ж колись я ходив по цій підлозі босим…
Ось вискочили з класів учні чотирьох старших класів і їх десь десятків зо два. Поважно вийшли і вчительки. Старші і менші переглядаються, а що це їм зараз розкаже цей дід. Мене ж їм директорка представила як письменника й краєзнавця. На підтвердження я показую їм свою книжку «Красне. Красен. Красн» і діти загули, що в них дома є така книжка і вони її гортали.

Знайомлюся з кожною дитиною. Якісь дивні прізвища: Гордин, Жигадло, Кобець (син священника – пояснюють мені) і я розумію, що в Красному нині багато приїжджих. Я попросив і діти розповідають мені про своїх рідних, про дідів і бабів. Двоє згадали навіть про прабабів.
Я питаю їх, чи знають вони, де в Красному кладовища. Знають, що в нас є Високі і Низенькі гробки. Розповідаю про Голодомор. Що в Красному нема повного списку загиблих. А в сусідній Долині є і він налічує понад 300 жертв від голоду. Цей список уклав місцевий долинянський учитель. А в нашому селі число жертв налічує від 200 до 300, бо в сусідній утричі меншій Козіївці бабою Якилиною Голубенко встановлено 78 жертв голоду. Там вимер майже весь куток з дивною назвою Бразалія. Діти погоджуються доглядати за могилами жертв Голодомору і в Красному, і в Козіїівці, бо в нас одна сільрада.
Поки учні бігали обідати в їдальню, виясняю, скільки коштує обід. Для учнів з першого по четвертий клас безкоштовно, а для старших 12 гривень. У першої дівчини, що пообідала, згодом питаю: а що вам давали обідати? Каже, що капусняк, котлетка і узвар.

Йдемо на гробки
Низенькі гробки недалечко від школи. Ліворуч нас зустрічає скромний пам’ятник селу. Його встановила наша громада в 2010 році на честь 925-ліття першої згадки про наше Красне в Літописі Руському.

Поруч майорать на щоглах два прапори: Державний і прапор села – місце, де знимкуються молодята в день шлюбу.
Ось і Низенькі, вони обгороджені акуратною огорожею. Заходимо у праві ворота. Ліворуч від них широка могила, на якій стоїть меморіальний знак «Тут поховані красняни…», за що потурбувалася сільрада (голова С. Богатиренко) й активні красняни. Діти поставали з одного боку могили, а я проти них.

Вчительки стали праворуч окремо. Я розповідаю, що загиблих від голоду ховали в рову, яким було обкопане кладовище. Про це поховання остався слід ліворуч – помітний вал завдовжки метрів із 15-20. Місце поховання вказав нині вже покійний Григорій Дмитрович Левченко – йому було в ті роки 8 років.
Діти споважніли. Разом зриваємо з могили суху траву. Відчуваю, що віднині могилою жертв Голодомору буде опікуватися наша школа.
Знимкуємося на згадку
Ось вони, краснянські учні коло могили жертвам Голодомору. Згодом мене зазнимкували в шкільному музеї. Діти охоче стають поруч зі мною. Коло мене Катя й Саша – старшокласники.

Вони юні й усміхнені, а колись подивляться на себе уважним дорослим поглядом.