Пречиста-08.25
Анатолій ВИСОТА: ПРЕЧИСТА, 1, 08.25
#життя
Сьогодні 28 серпня 2025 року, четвер і свято Пречиста по-старому стилю. Про це я і напишу згодом і це буде спогад з мого дитинства.
Але спочатку про війну і сьогодні триває її 1282 день. Ми й досі обороняємо Покровськ, який щодня штурмує ворог. Ми їх знищуємо щодня до тисячі. Бронетехніку вони бережуть, мабуть, для вирішального наступу. Сьогодні ворог бомбардує Київщину шахедами, крилатими ракетами і кинджалами. Ми щоденно бомбардуємо дронами їхні заводи, склади і бази та нафтопереробні підприємства. За даними із Великобританії ми вже знизили на 17 відсотків їхню переробку нафти і в Московії постав дефіцит на бензин. Повідомили про розробку і серійний випуск нашої далекобійної крилатої ракети ФЛАМІНГО, здатної донести тонний заряд на три тисячі кілометрів. Їх вироблятимуть пів сотні за місяць...
Тепер про Пречисту.
Так ми називали храм у Трипіллі і припадав він щоліта на 28 серпня. Тепер я вже знаю, що Пречиста - це день успіння Діви Марії. Інтернет додає: "Згідно з церковним переданням, в день, коли Богоматір мала відійти у вічність, апостоли залишили місця своєї проповіді та дивним чином зібрались в Єрусалимі, щоб попрощатись з Пресвятою Богородицею та здійснити погребіння її пречистого тіла. Перебуваючи навколо її ложа, вони були засліплені яскравим світлом, в якому явився Христос в оточенні ангелів та архангелів. У цей момент чиста душа Діви Марії без страждання, ніби уві сні, відійшла до Господа. Іконографічна традиція свята розповідає, що Богородиця віддала свою чисту душу в руки свого Сина і Господа Ісуса Христа, а в цей час з небес лунали звуки ангельських хорів».
Наша баба Федора родом із Трипілля з родини Семена Силенка і Ганни Петренко. В багатодітній родині їх було 10; старшим був Іван (згодом зеленовець), а Федора була старшою з сестер і народилася вона в 1900 році. Життя мала нещасливе. Чоловік Степан Носар пристав до красних і помер в 1924 році від ран в день народження другої дочки Горпинки - нашої матері. Другого чоловіка чоботаря Сергія розстріляли московські окупанти за допомогу зеленівцям. З третім чоловіком безногим Олексою Палієнком Федора прожила вже в Красному найдовше, більше 10 літ, але його вбили київські бандити-мілііціонери в 1947 році за мішок зерна, який він віз із Западної, коли мені було рочок. Після тих потрясінь баба не могла жити в хаті без живої душі, а тому мене призначили тою живою душею і з бабою Федорою я прожив 13 років. А в 1959 році я повстав і перейшов жити на Новоселицю до батька й матері. І тоді з бабою мусив жити молодший брат Олексій, а потім і Микола. Коли ми повиростали і пішли у світ, баба зосталася сама, але недовго, бо їй ми зробили кімнату в новому сараї на Новоселиці у дворі коло хатини дочки і зятя. Я сам, тоді вже студент, заплів лозою з Приплавки стіну, яка відділила бабину кімнату від свиней і корови.
Мені 5 років і я звечора радісно готуюся до завтрашнього походу на храм у Трипілля. Мию, відшаровую травою, бо мила не було, свої чорні ноги. А вранці на Пречисту баба поралася: вичистила від свиней, дала їсти, не забула про курей. А ми не снідали, бо обідатимено храмовим. Ось нарешті брязнув замок-засув і баба заховала півметровий ключ під лавку. А я вже був давно готовий. На мені чистенькі штанці й сорочка, на голові картузик, нового одягу не було. Баба взяла мене за руку, приказуючи, що треба йти швидко, щоб успіти на обід в Щербанівку. У другій руці баба несла вузлик з гостинцями. І ми вийшли з двору. Я поглянув на красуню школу, це ж і я там буду учитися. М'який пісок холодив наші босі ноги. Минули Вигін коло школи і широку зелену Новоселицю і баба сказала ніби сама собі: Грунька навідається до хати поки ми храмуватимемо. У Ворочку на роздоріжжі я помітив якісь старі колоди, а баба тягне за руку далі: не роззирайся, бо йти далеко. А як тут не дивитися, як тут з кожного двору звисають через тин темно-сині сливи. Глинистою і твердою дорогою ми вийшли вгору і я оглянувся на наше село і Козіївку, де хати потопали в садах. Далі вже ми йшли стежкою, бо дорога була порізана залізними колесами возів. Баба йшла позаду, а я йшов підбігом попереду. Перша верба, друга, а потім місточок, ліворуч від якого Бутів Яр і таємнича, страшна Вовковня. Баба повчає: вовків не бійся, а остерігайся людей, які шастають ночами і грабують та вбивають людей. Я кажу, що не буду тинятися ночами і прошу десь посидіти. Баба каже, що ось вийдемо на гору, в там під вербою й посидимо. Сидимо в тіньочку, а баба каже про криничку он там нижче і мені захотілося пити. Нижче десь серед зеленого шуму вільхового тече Красна. Жабка стрибнула і захвилювалося небо в криничці. То жабка хороша, вона очищає воду - пояснила баба, і ми напилися смачної і холодної води, набираючи її у пригорщі. Дорога до Щербанівки, праворуч жовтіє стерня, в ліворуч безконечний зелений лан буряків. Ось і перші хати. Гостро і хвилююче пахне лобода коло стежки.
Пройшли ми довгою щербанівською вулицею, двори, сади, кури і гуси, вже й хати кінчаються, в де ж це живе баба Надька? Праворуч старі посадки шовковиці, в ми повертаємо ліворуч за село. Пройшли трохи й побачили окрему хату. Зеленіє двір, садок, у траві жовтіють груші лимонки. Так пронизливо пахне гвоздиками і чорнобривцями. Вискочила у двір баба Надька. Поки вона обіймалася із сестрою, я дивлюся на її дочку Пашу - біляву дівку з двома косами. Вона трохи ри-кає. Ще дві її старші сестри: красуня Ольга і Галька в Києві, вони чорняві. А Параска білява, бо в неї інший батько Цибка. У Надежди чоловіка вбили на війні, а ще один помер. Дізнався я згодом про це від баби. Я втомлений довгою дорогою і сиджу під хатою на спризьбі. Бринять бджоли, за тином зеленіє картопля і квасоля, жовтіють сонечками соняшники, я роздивляюся різнобарвні квіти: красолі і кручені паничі. Наді мною висять жовті вінки цибулі. Я погладив опуклу цибулинку і вінок приязно гойднувся до мене... Ось нарешті покликали в хату і я вже сиджу на лаві. Ноги мої не дістають до прохолодної долівки. Пахне пиріжками і стравами. Нарешті сідаємо за стіл. Проказали Отче наш. Сестри випили по чарці, а я наминаю жаркоє (тушковану картоплю з м'ясом і соусом) з пиріжком з кашею. Питаю тихенько в баби, чи можна мені їсти рибу? Їж, тільки не обляпайся! І я їм тушковані смачнющі щучки в незбагненно смачному соусі. Побули ми годину-дві в Щербанівці та й пішли в Трипілля на Хутір. З нами йде й баба Надежда на храм до матері. Я закачую штанці аж до трусів, баби попідтикали довгі спідниці і ми перебродимо Красну. Глибоко, прозора течія, пісочок холодить мої розпечені ноги. А далі нам через місток на лівий берег Красної. Там вже недалеко і хати Хутора. Ось баби Ганни хата - показує мені баба і я бачу її сльози. Хата під соломою, двір косить у город, за яким левада і вгадується у лозах річка. Баба обіймається із матір'ю, з братами і сестрами. Баба Ганна сухенька і роки вже схиляють її. Живе вона разом із родиною найменшого сина Миколи. Їхні діти Паша та Іван із матір'ю Мотькою теж тут. Пора підвечеряти і нас знову запрошують за стіл. Стіл заставлений такими ж стравами, як і в Щербанівці. На солодке молочний кисіль і смачний простий кисіль, який ми їмо ложками з спільної миски в прикуску із пиріжками з квасолею. Співаємо, що аж чути на вулиці, пісню "Ой, журавко". Вечоріє. Бабі дали у вузол храмового. Верталися ми додому ніби швидше. Зайшли у двір до баби Надьки і я набрав у траві у пазуху груші-лимонки. Буду їсти дорогою. Вечоріє і на небі появилася перша вечірня зоря. Вже у Ворочку я засинав на ходу і баба тягла мене за руку. Над нами густо висипали зорі ніби з решета срібне просо... Уже в ліжку я щасливий засинав з думкою, як добре, що в нас є родичі в Трипіллі і Щербанівці - це ж вони прийдуть у Красне до нас восени на храм на Михайла і принесуть коржиків і конфет, а дядько Володька може й руб дасть...
Прислала гарний відгук моя однокласниця-інтернатівка Олександра Зальоток:
"Толя, такий чудовий спогад одного із епізодів твого дитинства... Я із такою тихою , усмішкою прочитала твою статтю , а в кінці, коли ви уже поверталися додому під зоряним небом - я просльозилася... а ще б пак! П'ятирічне босоноге дитя пройшло таку далеку дорогу туди, а потім - назад!... Ой, лишенько..., тут би, біля стежки мабуть би приліг і відразу заснув, але ж потрібно йти до своєї домівки, але щасливий, що скуштував в однієї бабулі смаколиків, а потім ще й у другої. Так, ми зростали після війни напівголодними - сталінський час... Навіть, мені пригадалося, як мама дала старшим моїм сестрам лопати щоб скопати город і сказала, що хто більше скопає, то більше дасть ХЛІБА (не можу цей продукт писати з маленької букви ), а що вже й казати за 1932 - 1933 роки...Так і я тоді попросила лопату, бо дуже хотіла хліба, щойно спеченого, а мені тоді було 6 -ть років, а я ж і лопату оту величезну не могла і втримати... Шановний Анатолію Михайловичу, читаючи Ваш пречудовий допис-згадку про дитинство своє, то і я мимоволі пригадала і своє. Дякую.Дай, Боже, Вам здоров'я на многія літа і зичу ще більше творчої наснаги та душевної величі. Ваша шанувальниця Олександра Зальоток"
Допис прочитав і надіслав відгук товариш із Кропивниччини поет Григорій Коваль:
"Вчергове - єлей на душу. Чудовий виклад одного з епізодів незабутнього дитинства. Кажу вчергове - молодчина! Повертаєш і мене в ті далекі часи.
Правда, в мене не було стільки родичів по окрузі. Всі були у рідному селі і, навіть, на одній вулиці. Тато ріс напівсиротою: батько відмовився від нього, мати померла молодою. Певний час був у багатодітній родині, яка "орендувала" частину недобудованої його дідом хати. Коли одружився, то змушений був розвалити велику недобудову через брак коштів і будматеріалів. Побудував поруч невелику хатинку, де я народився і яка ще стоїть до цих пір. А йти мені малим до рідні через одну вулицю стежкою городами і крутий глибокий яр. Було боязко: на городах росли або величезні соняхи, або висока кукурудза, з яких мене не було видно. А ще лякала крута стежка в яру, де міг послизнутись і полетіти в провалля. Долав цей відрізок чи з батьками, чи з бабусею. Коли йшов сам, робив це іншим маршрутом - поза городами через неглибоке глинище, хоча там теж остерігався прив'язаних на випасі корів. Але завжди цікавіше було йти через той же самий яр: в тіні порослих дерев, між квітами і травами на схилах. А в бабусі завжди чекали на нас і яблука, і сливки, пироги із печі, коржі з маком у молоці, свіжий хліб домашній, на який наливав із блюдця меду...
Дякую, друже. Підняв настрій на цілий день, хоча спав неспокійно через дрони і ракети. Нових творчих дописів для нас. Вони тепер, як заспокійливі ліки і вселяють вчергове віру в нашу перемогу. А наш народ цього вартий і ніколи не віддасть вітчизну на поталу будь-якому ворогу. Слава Україні! Героям слава!"
Додаток від 17 вересня 2025 року.
Сьогодні нарешті прислав відгук мій давній університетський товариш, тепер професор, Олександр ПЕРЕПЕЛИЦЯ. Ось він:
"Відгук на допис п. Висоти Пречиста-08.25. Спогади пана Висоти, сина Михайла, написані з погляду п'ятирічного українського хлопчика хвилюють нас і
повертають у незабутні часи нашого дитинства. Коли
читаєш цей допис, відчуваєш все так, ніби автор
пише про тебе
самого. Опис побуту тогочасного українського села вражає художньою витонченістю відображення
дійсності. Характерною рисою даної праці є достовірний опис достатку їжі на фоні загальної бідності. Це яскраво свідчить про велику працьовитість нашого народу. Одночасно бачимо, яким багатостраждальним є наш народ, що заслуговує на краще життя. Допис закінчується описом сподівань маленького хлопчика на майбутні кращі події у житті. Це
передається і читачеві, бо міцніє наша тверда віра у перемогу над ворогом. Творчість п.Висоти А. різностороння, в
ній - наша історія, наука, політика, спорт, мова та література, краєзнавство та
етнографія. Але
публікація "Пречиста" відрізняється глибиною своїх
почуттів про наше світле та
непросте дитинство. Дякую автору за
дорогі нашому серцю спогади та бажаю ще більших успіхів у
творчості. З щирою повагою
Олександр Перепелиця".
.