Анатолій ВИСОТА: На КНИЖКОВОМУ АРСЕНАЛІ у Києві (1, 6.18 р.)

Мистецький Арсенал
Я б і не поїхав, бо таки натомився за весну з реконструкцією льоху та городом. А ще недавно ж їздили ми на гору Тотоху – місце сили на Богуславщині. Але мене запросила Марина Гримич (письменниця, видавець і дружина нашого посла в Лівані) через ФБ на БЕЙРУТСЬКИЙ ДВОРИК, що відбудеться на КНИЖКОВОМУ АРСЕНАЛІ. Там мали презентувати переклади на арабську творів Івана Франка й Лесі Українки. Запросив і друг Імад, якому я допоміг у перекладі арабською БЕЙРУТСЬКИХ ОПОВІДАНЬ Агатангела Кримського. Треба поїхати, бо ще там має бути на автограф-сесії товариш Тимур Литовченко з дружиною Оленою. Треба поїхати, щоб нарешті побачити МИСТЕЦЬКИЙ АРСЕНАЛ (МА) – пам’ятник Президенту Ющенку, як і ГЕТЬМАНСЬКІ СТОЛИЦІ, в одній з яких – Батурині я вже побував, а в Чигирині ще ні.

Ще в Обухові
2 червня 2018 р. з 12-ї до 13-ї години мав відбутися той БЕЙРУТСЬКИЙ ДВОРИК і я ухвалив виїхати з Красного о 9=00, щоб не спішити й скрізь устигнути. В Обухові я купив банку фарби, якою можна фарбувати по іржі (55 гр. за 900г), а також моркви (по 14 гр. за кг) і цибулі (по 7 гр. за кг). Не везти ж це в Київ і я залишив куплене в магазині поруч з зупинкою автобуса.

Вже в Києві
Близько 11=00 я вже був на станції метро АРСЕНАЛЬНА. І вирішив пройти пішки до МА, що навпроти Лаври. Жарко. І я перейшов на затінену деревами праву сторону вулиці Івана Мазепи. Людей і машин не злічити. Курсують навіть двоповерхові екскурсійні автобуси. Ось і площа Слави.

В підземному переході достобіса тих магазинів і кіосків. У просвіті між деревами помітив монумент на Алеї Слави, а трохи далі і пам’ятник жертвам Голодомору, де я ще не бував.

Лаврська дзвіниця, на яку я орієнтуюся, ще далеченько.
Ось ліворуч зелена трав’яна трапеція і я згадав, що це залишки оборонного валу, який колись збудував Гетьман Мазепа.

У прорізі цього валу й проклали вулицю Лаврську. А я собі йду, перекладаючи з руки в руку торбу з горіхами на подарунок. Бачу, що дзвіниця вже ближче. А ось вона вже у всій красі і я впираюся в чергу людей.

Питаю в молодої пари: за чим стоїте? Відповідають, що за квитками на Арсенал. Попереду добра сотня людей і я радію, що за півгодини може й устигну придбати квиток. Хто ж це? Середній вік десь 30 років. Людей поважного віку зовсім мало.

Дівчина каже, що можна було б купити й електронний квиток й показує на оголошення.

У наших руках смартфони і ми утрьох дивуємося, як змінилося життя за останні 5-10 років. Ось ми дійшли до плану приміщень МА.

Я оглядаюся й бачу, що наша черга так побільшала, що вже й кінця її не видно. Радію, що завбачливо виїхав раніше. Навколо мене всуціль україномовна черга, спрагла за новими книжками.

Де те кафе Європа?
На годиннику в мене вже 12=00, а мені ще треба знайти кафе Європа. Купив квиток за 35 гривень, бо пенсіонеру удвоє дешевше. Ось і вхід і я звично повернув праворуч, де дитячі книги, а там ніхто й не чув про це кафе. Нарешті якийсь охоронець порадив вернутися назад до входу і повернути ліворуч, де література для дорослих і там аж вкінці…
Нарешті я, оглядаючись на потужні колони, які підтримують могутні склепіння,

помітив вдалині напис «Європа».

І ніяке це не кафе, а відкритий зал, де на білих стільцях сидять люди, а їм показують фільм.

Я підійшов і знайшов вільне місце у третьому ряду. На підвищенні «в президії» впізнаю Ігоря Осташа, Марину Гримич, друга Імада в затемнених окулярах, Гассана – керівника культурного центру Лівану в Києві, а ще молоду жінку й чоловіка в синьому костюмі. Ось нарешті трейлер кіна «Український Ліван» завершився й модераторка Марина дає мікрофон своєму чоловіку.

З виступів
А перед цим вона повідомляє, що посольство багато чого робить для активізації української громади в Лівані. Це і закладка парку Шевченка в Бейруті і поїздки громадівців у визначні місця країни, зокрема в Баальбек, Тир, Тріполі, Біблос і всіх не перелічити. Це й організація всіляких українських вечорниць…
Ігор Осташ розказує, що в Лівані є більше 4500 родин, в яких є діти-українці. Хто знає про зв’язки українців з Ліваном? А вони давні. І розповідає про Агатангела Кримського, згодом академіка, який 120 років тому приїхав до Бейруту вивчати арабську мову і прожив у Лівані два роки. Показує на Імада, який переклав арабською позаминулого року «Бейрутські оповідання» українця і видав їх окремою книгою. Також Імад взявся за переклад творів Івана Франка і розпочав це, переклавши арабською «Зів’яле листя» і показує нам цю видану в Бейруті книгу. Українка Олена Хоміцька була якось в Єгипті і це дало поштовх до перекладу творів Лесі Українки арабською мовою. Пан Осташ завершує свою мову словами про важливість знання життя і звичаїв українського і ліванського народів у порозумінні між ними. Тут виступаючий вказує на українців, які допомагають посольству. Вони встають і ми теж дякуємо їм оплесками.
Далі слово отримує радник посольства Лівану в Києві Тоні Жемаї. Каже, що ми, мабуть, здивуємося, що не почуємо його виступ арабською. Аякже, він вже 30 років в Україні і знає «мєстний язик», а тому буде говорити «па-рускі». Я б здивувався, якби цей чоловік дізнався, що тут живуть українці й заговорив українською. Він розказував, як багато його посольство робить для збільшення товарообміну між нашими країнами. Ось вони ближче.

У руках дівчини, якій ми плескали, інструмент, схожий на нашу кобзу, але з чотирма струнами. Це Оксана навчилася гри на УДІ, пояснює Марина Гримич, і запрошує зіграти для нас. Слухаємо дивну ліванську музику із звучними й басовитими переборами. Потім пані Марина звертає увагу залу на мене, як письменника і публіциста, який подружився з багатьма людьми в Лівані і допоміг Імаду в його перекладі «Бейрутських оповідань» арабською. Довелося мені теж устати й почути оплески.

Потім підводиться Імад – високий і більше засмаглий від нас. Він розказує про свої переклади і каже, що ця робота дуже втомлива і має три рівні складності. Імад переклав Франкове «Зів’яле листя» саме віршовано. Лунає його розкотистий басовитий голос і я, не розуміючи й слова, намагаюсь вловити якісь рими. Знавці кажуть, що цей віршований Імадів переклад має окрему мистецьку ціну і звучить як мелодія. Пані Марина читає цю поезію Франка українською і тут ми все розуміємо і вітаємо її мелодійну мову оплесками.
Далі підводиться Олена Хоміцька – арабознавець.

Вона розповідає про свою подорож до Єгипту на якийсь форум і як там їй довелося виступати від української делегації. Вона переклала вірш Лесі Українки й прочитала його там. Хтось похвалив, хтось оцінив, зокрема Самір Мунді, і запропонував перекладати й далі. І от вже видана коштом Єгипту книга поезій нашої Лесі Українки арабською. Показує її нам.
Ігор Осташ розказує, що презентація книг вже відбулася в Бейруті й Абу-Дабі, в перспективі робота ще над п’ятьма книгами і завершення фільму «Український Ліван»: «отак прорубуємо вікно в арабський світ, завтра їдемо в Чернівці на зйомки фільму і отака круговерть щодня». Він принагідно звертає нашу увагу на режисера Станіслава Литвинова і оператора Михайла Шелеста. І стає зрозумілим, хто це знімає цю презентацію двома камерами.
Всі повставали о 12=45 зі своїх місць, коли модераторка оголосила, що йдемо в БЕЙРУТСЬКИЙ ДВОРИК, до стендів із книгами, а там будуть ще й ліванські солодощі. Користуючись коротким хаосом, я пообнімався із друзями: Імадом,

Осташем

і Мариною та засвітлинив декого. Похвалив посла Осташа, що за два роки вивчив арабську, а радник Тоні не спромігся вивчити українську й за 30 років. Передав Імаду презент із Красного. Познайомився і красунею Ленорою – татаркою і співачкою, яка співала і в Лівані.

І тут раптом до мене підбігає русокоса жінка й каже: «Пане Анатолію, а ми вас знаємо!». Це Наталя і вона разом з нашою дочкою Іриною зараз готують чергову поїздку дітей з Лівану у наш карпатський Буковель.

О 13=00 з кафе ЄВРОПА знову лунають голоси – це там представляють свої книги інші письменники. Я попрощався і йду залом, шукаючи стенди «Коронації слова». А навколо тих стендів десятки від малих і великих видавництв. ДУХ І ЛІТЕРА представляє солідні книги. Приглядаюся до об’ємної книги Юрія Шевельова так сторінок на 600 і ціна 190 гривень. Але я інше маю купити. Але от коло стенду газети ДЕНЬ купую свіжий номер за 5 гривень.

Тимур і Олена Литовченки
Я пробираюся на вихід у дворик, бо отримав повідомлення: «Ми вже тут». Дорогою продираюся через величезну чергу. Та в ній, мабуть, кількасот людей. Кажуть, що це роздає автографи Шовковський – колишній воротар «Динамо». Ось і вихід. Боже! А у тому дворику сотні людей. Ті обідають, а інші слухають виступи поетів у літньому театрі.

Олена й Тимур обоє фігуристі, але як їх знайти? Нарешті помітив їх на лавці у затінку. Тимур у вишиванці блакитним.

Обіймаємося. Підходить письменник Сергій Батурин у вишиванці. Знайомимося. Я пересипаю горіхи із торби у Тимурів наплечник, бо в МА буде не до цього.

Йдемо у зали. Тимур попереду вимахує милицями.

Знову долаємо чергу фанатів Шовковського. Нарешті коло стендів «Коронації слова» всідається Тимур, а за ним і Олена. Викладають на стіл їхні книги. Підходять люди й розпитують. Тимур час від часу оголошує: «Підходьте! Тут автограф-сесія!». Тимур підписує мені книги.

Як завжди розмашисто на цілу сторінку: «Анатолію Висоті й родині з найкращими побажаннями!». Підписується ієрогліфом і Олена. Чотири книги під спільною назвою «101 рік України» — це початок епопеї із десяти книг (1914-2014 роки) із загальним об’ємом у понад як 2 тисячі сторінок. За цю титанічну роботу не взявся жоден із українських письменників. Вітаємо сміливих Литовченків!
Книги по 100 гривень, але мені скидка — 390 і я передаю дівчатам гроші. На стенді бачу нову книгу Василя Шкляра «Маруся». І купив би та грошей замало. Прощаюся із друзями і вже знаю дорогу на вихід, долаючи знову чергу прихильників Шовковського. Що ж це він підписує? Ага! Свою книгу «Всьо в твоіх руках».

Тепер додому
На вулиці знову дивуюся, бо черга бажаючих попасти на Книжковий Арсенал ще побільшала: тепер у ній вже, мабуть, з тисяча осіб. Поруч мене хлопець виписує кренделі на двох колесах, не тримаючись ні за що. Питаю, що це за диво. Каже – гіропед, в якому є акумулятор із запасом ходу 25 км. Поруч йде його мати й тримає дівчинку за руку. Питаю малу, чи каталася сама. Відповідає ствердно, але от мамі не дають кататися, бо ще впаде. Скільки ж коштує гіропед? Жінка каже, що це премія за перше місце сина на олімпіаді з математики. Юний математик демонструє мені, як нахилом тіла управляти гіропедом. Підходять до вервечки машин. Хлопець бере свій гіропед під руку. Вже всі в машині. Мама за кермом. Українська родина побувала на МА, мабуть, купили якусь книжку, а тепер їдуть ще кудись.

Ліворуч у садках через кожні 100 метрів за столиками сидять сотні людей, підкріплюючись кавою і до кави.
Помічаю новий тролейбус «38». Це ж ним колись я їхав сюди в музей Гончара на конференцію «Народного оглядача» і тоді навколо були січневі замети. Сідаю в тролейбус, плачу 4 гривні і виграю одну, бо не їду на метро. Дорогою помічаю зміни: вулиця Московська вже стала вулицею «генерала Алмазова», вулиця Кіквідзе стала вулицею Бойчука. А Щорса ж як? – питаю у молодят. Дівчина заглянула у смартфон і каже: тепер це вулиця Задорожнього.

Наступного дня
Зайшов я до сусідів і розповідаю про подорож у Київ, про Мистецький Арсенал і те, що тисячі й тисячі молодих українців його відвідали й купили нові книги. Дивуються. Розповідаю, що на днях ремонтував машину і там чоловік розказував, як відновив вкрадені номери і документи на машину за 2 години у Василькові без хабарів і переплат. Майстер додав, що недавно в Києві за півгодини оформив собі закордонний паспорт і теж без хабарів. Таки проростають паростки нового в Україні і це добре, що ми їх помічаємо.

Хай же буде!

Схожі Дописи: