Анатолій ВИСОТА: ЛАДУВАННЯ на Канівщині (2, 08.19)

Літні настрої
Після весняних виборів-19 Президента України і після дострокових виборів до Верховної Ради України 21 липня 2019 р. настрої виборців розділилися. І було від чого: відбулася так звана «електоральна революція» 73% виборців проголосували за В. Зеленського, який багато чого наобіцяв, а головне, пообіцяв зробити в Україні рішучі зміни від бідності до достатку. Майже три чверті виборців й досі мають піднесений настрій, бо мають надію покращити своє життя вже сьогодні – їм же це пообіцяли (!) -, незважаючи ні на яку війну з Росією: яка там війна? Це ж Порошенко наживався на крові!
Ага, Московія так і допустить «покращення життя вже сьогодні». Вона чекає свого часу окупувати, а потім і розчленити всю Україну. Московити чекають, що Зе-команда почне здавати національні інтереси України (армія, віра, мова), що патріоти виступлять проти цього і почнеться справжня громадянська війна, — от тоді вони і введуть свою
«миротворчу армію».
Я ж відношу себе до тих 25% виборців, які надіялися на збереження колишньої влади, яка гарантувала еволюційні кроки по зміцненню і збереженню української України. До тих, які вважають, що встановлення тотальної влади недосвідченої Зе-команди несе із собою величезні ризики втрати незалежності України.

Перед поїздкою
Тижнів зо три тому мені подзвонив товариш Петро Матвієнко і повідомив, що планується поїздка на ладування на Канівщину: будуть всі свої. Я погодився, бо вже давно хотів побачитися із однодумцями. Ми рідновіди, бо відаємо, що, як і всі люди, створені Божественною Ієрархією (БІ), що Всесвіт єдиний і нероздільний, що думка і дія кожної людини впливає на Всесвіт і змінює його. Ми вважаємо ВЕЛЕСОВУ КНИГУ достовірним документом. Ми навчаємося і вдосконалюємося, а ще ми займаємося ЛАДУВАННЯМ.

Що таке ладування?
Лад – це певний порядок, який забезпечує розвиток і вдосконалення. Своєрідна гармонія людини і світу. Ми формуємо колективно спільні і схожі образи позитивної дійсності як такі, що вже є! Пригадую, як у червні 2012 р. була велика суша, сохла трава і все на городах і на полях. Тоді, пригадайте-но, багато хто чекали кінця світу. Ми виїхали на одне зперших ладувань під Богуслав на річку Рось. Було нас тоді більше сотні ладувальників. Після цього на Україну впали рятівні дощі. І навіть багатьом із нас здавалося, що це сталося само-собою і без нашої участі. Ми помітили, що ладування підсилюється, коли воно відбувається в МІСЦЯХ СИЛИ. На одному такому МІСЦІ — на Горі Тотоха (Татова хата), що біля Медвина на Богуславщині, ми були вже кілька разів. Ми очищали воду, повітря, грунти, Україну і всю Землю. Ми були на СОКОЛИНОМУ ХУТОРІ, в Кийданівці і в Кам’яному Селі. Разом це більше двох десятків ладувань за останні 7 років.

Екіпаж і дорога
В суботу вранці 10 серпня 2019 року я вдягнув свої ладувальні штани із льону і вишиванку з короткими рукавами. У сумці вже були наготовані полотнище, бутерброди з салом, кілька помідорів з городу, десятків зо два слив із саду та чай із ожиною. Головне я не забув: відро горіхів для товариша. Дійшов до Веребок і вже витирав піт з лоба, але коло криниці набирав цілющу воду якийсь чоловік. Він і підвіз мене до роздоріжжя між Красним та Обуховом. Нічого, краще постояти з півгодини й почекати на машину, ніж іти пішки з важкенькою сумкою…
Близько 10=00 мені подзвонив Олександр і ось я бачу як вже під’їжджає білий джип. Я сідаю поруч із Олександром й одночасно вітаюся із двома жінками на задньому сидінні. Це п. Неля Колодзейська – вчителька з Трипілля – вона вперше їде на ладування, і п. Олена – дочка мого товариша. В машині радісне пожвавлення й вона вже несеться до Григорівки, де праворуч перед спуском з гори видніється величезний дзвін, на якому написано – 1500. І я розумію, що Григорівка на пів тисячі років древніша від мого Красного.
За Кагарликом повертаємо ліворуч в напрямку Канева. Пані Неля розповідає, що вона родом із Фастівщини – батьківщини відомого полковника Семена Палія. Вийшла заміж у Трипіллі і зараз там працює й живе з матір’ю та донькою. Пані Олена взагалі дивна жінка і я б назвав її характерницею. Розказує про себе, а ми уважно слухаємо. Колись у сні вибрала собі ім’я Табі й довідалася, що це якоюсь мовою так називається Полярна Зірка – покровителька всього живого. Череда корів чекає на неї в полі і не слухає чередника з батогом аж поки не настануть «обнімашки». Те ж і з козами, хай які рогаті вони не будуть. Її розуміють і слухаються навіть комахи.
Ми їдемо за навігатором, а навколо розгортаються скошені жовті поля із великими кругляками соломи, обгорнутими від дощів плівкою. Велике село Пиї – це вже Канівщина? Ні, це село Миронівського району Київщини… Дорога пристойно відремонтована і нагадує про себе чорними латками свіжого асфальту. А що ж не так, як на Київщині? Удвоє-троє більші відстані між селами, шляхові вказівники застарілої форми і їх мало. Минули повороти на Балико-Щучинку і Букрин, проїхали село Защепинці і ми повернули ліворуч в напрямку Бучака.

І тут нас трохи поводило: хвилин з 15-20 ми опускалися в ярки і їхали зеленими тунелями та ще й пропав інтернет. А ж тут я помітив обгорілий стовбур дерева й вигукнув: — Та тут ми вже були! Аж ось відновився зв’язок з основною групою і ми побачили на узбіччі дві машини й мікроавтобус.
Як добре їхати за тими, хто знає дорогу. А це бетонні плити такі негостинні, що аж сіпається моя голова. Вибралися ми із зеленого шуму нагору й ахнули: ліворуч синіли аж до горизонту води Дніпра, перетвореного у Канівське море.

Коло Бучака
Повибиралися всі із машин та автобуса і я бачу багато знайомих і розумію, що нас чималенько.

Обіймаюся з Петром і помічаю його схуднення і оздоровлення. Ось я вже в обіймах колоритного Михайла Орлюка, а потім і козака Енея – він, незважаючи на літню спеку, у чорних чоботях. Бачу, що пані Неля стоїть окремо і я знайомлю її з Ладою і Людмилою Кузнєцовою – давніми ладувальницями.

Знимкуємося, як з рідними після тривалої розлуки.

Опускаємося згори ліском по стежках – тут колись проїжджали машини.

Треба перейти струмочок, а поруч чимала копанка із прозорою водою.

Дорогою бачимо праворуч забетонований майдан і незавершені будівлі. Тут колись планували на крутому правому березі Дніпра спорудити Канівську ГАЕС (гідро-акумулюючу електростанцію).

Затопити чималий шмат українського чорнозему совкам не вдалося.
А ось і пісок і наші пороззувалися. Пахне хвоєю і особливо пахне млосно річковою лозою, як колись мені в інтернатні часи коло Трипілля.

Зупиняємося на широкій піщаній поляні, а всі свої запаси залишаємо під кущами. Там же й трохи перепочили перед ладуванням.

Ладування
Полежавши і занурившись поглядом у небо, де кілька невеличких білих отар,

я чую поклик збиратися в коло. Ольга Андріївна пояснює,

що це і є Канівське місце сили, де сусідять і поєднуються ЖІНОЧА І ЧОЛОВІЧА ЕНЕРГІЇ. Нас 26 – порівно по 13 чоловіків і жінок. Стаємо в коло. Не треба братися за руки. Петро розказує, чому ми зібралися тут і що йому «було показано». Потім ми утворюємо чоловіче коло для співання КОЗАЦЬКОЇ ПОБУДИ. Окремо жінки утворюють жіноче коло.
Тарас Силенко розпочав, козак Еней підхопив і канівськими просторами може і вперше у новітній час буйно розляглося:
«Гой! Єси! Білий Світе! Азм Єсть!..»
Ліворуч від мене Орлюк басує потужно і я теж співаю, а в паузах помічаю здалеку жіночі голоси – вони співають своє. Перед ладуванням Віталій Опанащук, козак-секретар, через смартфон з’єднує нас із козаком-характерником із Запоріжжя. Той говорить і ми чуємо, що подумки буде з нами. Потім було ладування в об’єднаному колі. І я тут помовчу, щоб вас не дразнити.

Братчина
Минуло три години, як ми перебуваємо в місці сили. Пора обідати і ми опускаємося ближче до берега, до якого набігають одна за одною Дніпрові хвилі. Я вмиваюся і яка то приємність прохолодна вода і вітерець. А хлопці вже знайшли підходящу зелену полянку та ще й у затінку. На полотнища викладаємо кожен свої припаси і п. Неля жалкує, що мало взяла з собою.

А на зеленому полотнищі вже червоніють помідори (як добре, що я взяв ножа і сільничку!), зеленіють огірки, синіють сливи і наші не забули про сальце і чорний хліб з часником і цибулею. Цього разу без кулешу гарячого, а понаїдаємося…
Серед нас двоє воїнів, які воювали на Донбасі. Костянтин – військовий лікар, розповідає, що йому і ще багатьом допомогло читання Живого Слова. Ті, хто читали ДЖЕРЕЛО ОБЕРІГ навіть не були поранені. Мовчазного Віктора без вусів і постриженого під нуль я й не впізнав. Ось ті слова, читаючи які, українці отримували захист Всесвіту:
«Гармонію Світів освячую! Світлі Істоти єднаю! Зоряний Дух, душу, плоть Живим Словом оберігаю!».

Наслідки ладувань
Трапезуючи, ми разом і говорили про найважливіше, як хто це розумів. Лада відмітила, що молодь у Києві стала масово переходити на українську мову. Петро сказав, що до кінця цього року війна на Донбасі завершиться нашою перемогою. Я висловив догадку, що наслідки наших ладувань можна виміряти кількісно. Треба лиш вибрати якийсь загальновідомий показник діяльності українців, України і Всесвіту, а потім оцінити його зміну з роками. Таким показником може бути валовий збір зернових і зерно-бобових культур за рік. Бо це є основою життєдіяльності всієї держави, це є продовольча безпека країни. Ці мільйони тон збіжжя за рік я знайшов в інтернеті: 2012 р. – 46,2; 2013 р. – 57,1; 2014 – 63,8; 2015 – 59,96; 2016 – 66; 2017 – 62; 2018 рік – це рекордні – 70,1! Нагадаю, що в 1940 році Україна виробила менше 27 млн. тон. Найвищим врожаєм у радянські часи було 51 млн. тон у 1989 р. Подивіться й ви на цей графік,

а ще краще на таблицю, де по роках наведені не лише мільйони тон, а й урожайність зернових культур.

Притомні люди намагаються зрозуміти, як таке могло статися? Може збільшилася посівна площа? Ні. Вона коливається коло 15 мільйонів гектарів. Може армія, студенти, учні і робітники промислових підприємств кинулися збирати кожний колосок на полях? Ні. А що ж відбулося? Не стало компартії й колгоспів. Змінилася структура посівів: стали більше сіяти кукурудзи, сої, ріпаку і соняшника. Появилися високоефективні комбайни «Джон Діри». Було ясне сонечко і вчасні рясні дощі. Були і є ладувальники в Україні. Найпершими творцями високих врожаїв стали ті українці, які мріяли про розвинуту і квітучу Україну.

Наголошу,

Що всі ці досягнення України відбуваються ВСУПЕРЕЧ постійної дії отруйного, ворожого, неукраїнського інформаційного простору … який щоденно, щосекундно доказує українцям, що з Незалежною Україною не може бути нічого хорошого...

Повернення
З Канівщини ми їхали вже без Олени, зате з Тарасом Силенком та його бандурою. Здається в Пиях Олександр зупинився купити те і се на узбіччі. Несе картоплю, помідори і баночку чи то шовковиць, чи то ожини і ще щось. Питаю: — Почім картопля? Відповідає: — по 15! Пані Неля каже: — А в Трипіллі по 20 гривень за кілограм! А я кажу: — А я тобі продам по 10! Або й так накопаю з відро – тільки приїдь!
Їхали щось ми дуже швидко. На роздоріжжі Олександр повернув праворуч на Красне, бо ніхто там не був крім мене. Підвезли — і спасибі! Зате скуштували серпневих шовковиць. Зате вмилися цілющою водою у Веребках. Ще й напилися вволю…

Хай же буде!