Хлоп'ячі витівки-08.26

Анатолій ВИСОТА: Хлоп'ячі витівки, 1,08.2026, #життя
Сьогодні 24 серпня 2026 року триває 1643 день війни, а це вже рівно 4 з половиною роки... Сьогодні День Незалежності і нашій відновленій Державі рівно 35 років. Цього дня в 1991 році ми в Красному на городі копали картоплю. Був жаркий день. На город ми прокинули дріт і по радіо уважно слухаємо засідання Верховної Ради. У ті дні у Москві був розгромлений нарешті ГКЧП. Ми, обухівські рухівці, ходили в ті дні, починаючи з 19 серпня 1991 року, по лезу ножа, бо ризикували здоров'ям і життям, особливо керівники районної організації. Саме я тоді керував районним Рухом і був під прицілом, як і вся наша родина. І от Кравчук урочисто зачитує Акт державної незалежності України. І за його прийняття голосує майже вся Верховна Рада! Проти лише кілька депутатів-комуністів на чолі з Цековим з Криму. Ми в трусах на городі прямо застрибали від радості. Крім дружини і дочок Ярослави й Ірини танцював і Олег Скворцов з дочкою Ірою, бо наш батько дав їм на городі ділянку під картоплю. Наш батько Михайло і мати Горпина дивуються від нашої щирої радості. Батько сказав: "Почекайте радіти... Росія не дасть нам нічого! Та ще чи народ проголосує за незалежність 1 грудня 1991 року...". Да...того дня на картоплі пролітала історія і зачепила нас своїм крилом...
А сьогодні Україна відстоює свою незалежність у війні з московією вже чотири з половиною роки. За минулий місяць наші добили 30 складів Валдберіс і почали палити склади Озону. Не забуваємо і за нафтоперегонні заводи. Дістали вже й до заводу в Омську, а це Сибір. Майже щодня сотні наших дронів знищують вороже майно. Більше тисячі окупантів щодня на фронті лягають на нашу землю назавжди. 95 відсотків з них знищуються саме дронами. Крим ізольований. Там нема води, світла і продукти кінчаються. Кримський міст наш Мадяр ще залишає їм для втечі. Але в Московії ще забагато сил і війна, мабуть, ще триватиме і в 2027 році...
Тепер про колишнє
Про Хлоп'ячі витівки.
В 50-ті роки мені вже 10 років. Жарке літо 1956 року. Страшна гроза з таким громом і блискавками аж у шибки затарабоніло градом. Щоб не вибило городину начисто, баба Федора прочиняє двері і з криком: Св'ят! Св'ят! Викидає на мокру траву дерев'яну лопату, якою саджають хліб у піч. Градини відскакують від лопати... Злива трохи стишилася і баба наказує: Толік! Біжи до школи і принеси тричі води з-під ринви. У дощовій воді гарно переться. Я вискакую з відром надвір і з мішком на голові і спині. Перескакую дорогу і до школи. Там з ринви б'є вода прямо в балію. Я набираєю води і негайно лечу додому. І так тричі. Мокрий як хлющ, я розумію, що мені не треба буде носити воду з копанки та й до школи значно ближче.. А бабі тепер буде чим попрати... Відшумів дощ, виглянуло сонечко, і я знову біжу на вулицю. Там тепер на всю її ширину вирує потік води і несе каламуть униз у річку Красну... Нічого, завтра я походжу виритими водою рівчаками на дорозі і може щось знайду...
Знайшов гільзу від патрона. Я її гарно вимиваю від глини в калюжі, прикладаю до вуст і свищу... Чи є ще в когось з хлопців така гільза?
На краю подвір'я школи є глибокий колодязь. Там було колись багато доброї води. Але після війни вода  щезла. Мати приносить на коромислі 2 відер доброї води з криниці у Веребках. Але туди далеко. Тому та вода тільки, щоб пити і їсти варити. А щоб умитися чи там ложки помити, то я, вигинаючись, несу відро технічної води із копанки на Хуторі. Туди вода із Веребок тече рівчаком через людські городи. І недалеко від бабиної хати, якщо йти стежкою через Низенькі гробки. Вночі, коли баба гонить горілку, то треба йти по воду через гробки і мені страшно, бо поруч із стежкою могила, в якій поховали парубка із Загреблі, а він повісився... (Кум Гриша пояснив 17.09.26, що то був парубок Микола Кириленко. Його довів до cамогубства Карцаба). Так отой шкільний колодязь мав незвично широкі кільця, так діаметром більше, як півтора метра. Коли вдарити по кільцю чимось залізним,  то вилітають іскри. Сьогодні увечері ми з Володькою Лимаренком ідемо туди поіскрити. Вже темний вечір. Я б'ю по кільцю навскісно бабиним серпом і сніп розкішних іскор освітлює наші босі ноги. Володька б'є рогачиком сапи без леза. Теж гарні іскри. По черзі розкручуємо корбу і рахуємо, в кого довше вона крутиться. Заглядаємо в темінь колодязя і тихо щось кажемо, слухаючи таємниче відлуння. А завтра Толік Кацап принесе порох до старої груші, що на гробках...
У війну у Красне приблудився Міхаіл Бєзмєнов, йому на нозі відірвало половину ступні. Краснянська дівка Устина не перебирала: що трапилося, те і підібрала. Сина назвали Толіком...
Міша Кацап мав ружжо і все до нього, бо був мисливцем. Ніде не працював, бо інвалід, може й мав якусь інвалідську пенсію. Тітка Устя щодня ходила на роботу в Обухів в автороту (автопідприємство), де працювала в бухгалтерії і мала живу копійку щомісяця. Сім'я мала город коло хати. У них був патефон і пластинки. Ми з Володькою приходили до Толіка, коли дома нікого не було. То було дивом слухати вальс "На сопках Манчжурії" або марш "Пращаніє славянкі". Лідія Русланова співала про валянки: "Валянкі, Валянкі - нєпадшіти старенькі". І душа моя співала, коли я крутив ручку патефона. Взимку в хаті жарко, бо в плиті палало кам'яне вугілля... Отож завтра Толік Кацап принесе порох... Але спочатку про стрельки і самопали. У нас, хлопців, була нестримна тяга до всього, що вибухає. Треба й собі зробити стрельку. Я десь знайшов ключ із дірочкою і великого цвяха. Зв'язав їх разом мотузочком. Тепер треба із коробки сірників узяти штук з десять, щоб баба не помітила, і ножем зняти з них сірку. Сірку я перетираю ножем і засипаю у дірку ключа, притоптуючи цвяхом. Увечері біжу до колодязя, щоб випробувати стрельку. Володька ревниво спостерігає, як я розгойдую стрельку. А тоді сильно б'ю головкою цвяха об кільце колодязя. Постріл і вогонь освітлює на мить наші щасливі лиця... А щоб зробити самопал, тут багато чого треба. Найперше десь знайти відрізок мідної трубки. А тоді заклепати один кінець молотком на сокирі. Ближче коло заклепаного треба зробити проріз тригранним терпугом. Із дошки випиляти і обстругати щось Г-подібне, схоже на пістолет. Найважче ножем прорізати і виполупати канавку для трубки. Трубку вкладаю в канавку і туго примотую її дротом до дерева. Сірку із сірників натоптую в самопал і прикриваю газетною кулькою і придавлюю цвяхом. За кулю послужить уламок із розбитого чавунчика. Вкладаю його в самопал і туго прикриваю газетною кулькою. Щоб випробувати самопал, треба сховатися десь у проваллі. На проріз самопала кладу трохи сірки. Підпалюю сірник і підношу до самопала. Тримаю його туго в іншій руці і направляю на стіну провалля. Постріл! Дим і вогонь із дула самопала. Руку з самопалом підкидає вгору. Я живий! Серце вискакує з грудей! Ось дірочка в глині стіни, десь там куля...

Якось я знайшов у батьковому залізяччі шматок шикарної латунної трубки довжиною з 20 см і товщиною стінок до 3-4 мм. Якраз буде мені на самопал. Мені було тоді років з дванадцять, отже це діялося влітку в 1958 році. У пазусі самопал, в кишені коробка сірників і трохи пороху і свинцевого дробу кульок з 10 - це Толік Кацап дав. Отож я йду випробовувати самопал аж у Кругляк. Сів зручно на траву у старому окопі, ще з війни викопаному. Тихо, ніде ні душі... Розклав я на газеті своє багатство і став набивати самопал порохом. Аж тут на мене накинувся із криком: "Оддай самопал!" - Іван Миколайович Яковенко - наш учитель української мови й літератури. І як він мене підслідкував аж у Кругляці? Ми стали з ним боротися і вчитель таки відняв у мене самопал і пішов геть, лаючись... Отож він, мабуть, врятував мене від каліцтва, бо порох міг рвонути в обидва боки трубки, в яку я ззаду забив залізний болт, бо саму трубку ніяк було розклепати...

Додаток від 13 вересня 2026 року

За минулі 70 років життя дуже змінилося. Мої онуки, наприклад, не розуміють як це користуватися мішком проти дощу, коли з парасолькою краще. Мабуть у 1956 році вже користувалися парасольками, та тільки не в селі. Мішок з конопель використовували за призначенням, переносячи в ньому зерно чи картоплю. А як пасти череду корів, то я брав з собою мішок: і постелити на землю, і захист від дощу. Хоч від зливи мішок не захистить, а від мряки можна... Просто треба вміти скласти мішок особливим чином, вкладаючи один його кут в інший. Ось є мішечок із пластика

А ось я склав його, як пояснив раніше, і в мене вже капюшон на голові:

Додаток від 19 вересня 2026 року

На днях ми з дружиною провідали кумів Чорних. Тепло і ми посідали в саду. Поговорили. Заспівали під супровід колонки пісню "Стоїть гора високая". Потім я прочитав оцей допис. Гриць (1942 р.н.)розказав дещо. Що там стрельки і самопали. Якось після жнив трактористи за Приплавкою виорали металевий ящик, а в ньому 6 снарядів. Дорослі ж дядьки, а вирішили їх підірвати. Вгорі, ближче до поля розклали багаття, вкинули туди снаряди, а самі мерщій побігли вниз до кринички, де в них був стан, і сховалися. Недовго й чекали; страшно рвонуло раз, другий, третій і четвертий. На плантації буряків жінки покидали сапи і побігли дивитися, що сталося. Ми, хлопці, на протилежному боці Приплавкою пасли корів. Після вибухів старші побігли туди. Внизу трактористи кричать: - Ви куди? Зараз ще рвоне! Хіба ж стримаєш. Василь Шалава (жив на Паліївщині) видряпався на гору й бачить, що вогонь донорів і там чорніють 2 снаряди. Він вхопив ще гарячі снаряди в поділ сорочки й побіг до корів, кричучи: "Ми самі підірвемо!". Усім роботи вистачило. У проваллі викопали яму, назносили соломи, сухих гілляк з лісу. У ямі підпалили все те й поклали ті снаряди на вогонь. Самі ж ми словалися вгорі за проваллям, щоб осколки не дістали. 🔥 Вогонь горить, коровам теж треба у провалля, бо там трава соковитіша. Я їх відганяю, а страх мені аж у п'ятках. Вогонь донорів, а воно щось не вибухає. Троє сміливіших йдуть туди подивитися... Кілька кроків не дійшли вони до ями, як воно рвонуло. Та так сильно, що хлопців розкидало вибуховою хвилею як тріски. Не постраждали, слава Богу, лише були в землі як чорти...

Додаток від 26 вересня 2026 року

Цей допис прочитав і написав відгук краснянин Григорій Палієнко:

"Вітаю, друже Толю!
Прочитав, як ти робив і випробовував самопал, як шукав після зливи патрони на дорозі, де бігла вода з полів і окопів, як в багатті рвали снаряди.
Теж згадав всі ці речі , які я теж робив.
Зробити самопал по описаній в дописі методиці це була альфа хлоп'ячої мужності.
Вкинути знайдені після зливи вимиті водою з окопів патрони теж було хлоп'ячою доблестю.
Цікаво ж сховатись і чекати, коли всі патрони вистрілять.
Про снаряди.
Ходили класами збирати кузку на полі біля долини. І хлопці в ровику для казки викопали декілька снарядів.
До їх підриву справа не дійшла . Бо втрутились вчителі, був сильний нагоняй тим хлопцям, бо принесли ті снаряди до гурту і збирались їх розібрати. Ми вдячні нашим вчителям не тільки за науку, по й за застереження від біди.
Згаданий в дописі Яковенко Іван Миколайович був Високим професіоналом, прищепив нам любов до Української мови і літератури. В дитинстві я теж хотів стати або письменником або космонавтом.
Батько казав, що в 43 - му там під долинчнськими полями, де знайшли снаряди, "стояв" фронт, йшли жорстокі бої Червоної армії з гітлерівцями .
Мій Батько теж воював і там.
Казала Мати, що носила їсти з Красного батьку та іншим бійцям.
Зі спогадів батька: там його тяжко поранили розривною кулею в плече. Якби не поранило, то він загинув би там, як багато інших українських бійців.
Казав, що московитські офіцери гнали в атаку на відкритому полі і багато українців гинули .
Спогади фронтовиків Другої світової війни стають в пригоді нашим Українським ЗСУ.
Нове покоління справжніх українських чоловіків і жінок захищає рідну землю, нашу свободу, Державність тепер вже від мерзенних
московських рашистів, загарбників , окупантів.
Бійці- патріотіи героїчно воюють з рашистським ворогом, зомбованим імперським московитським шовінізмом".