ЯК ЦЕ БУЛО: свідчення очевидця

Джерело матеріалу:

газета "Обухівські вісті", сайт "Народний Оглядач"

До третьої річниці Революції Гідності

Як це було: свідчення очевидця

(На Київському Майдані 1 грудня 2013 року)

Дещо спочатку

Це Перше Віче на Майдані-13-14 запам’яталося нам своїм багатосоттисячним велелюддям і світлими усміхненими лицями. Це був початок народного повстання, початок РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ. Були й наступні Віче, але Перше – це вже наша історія. Ось як це було…

Що робити? Їхати, чи ні? – думали-гадали ми 30 листопада. «Як їхати, коли в нас триває реконструкція хати і в понеділок прийде майстер, а будматеріалів нема. Треба їхати за ними!» — казав я дружині. А вона доводила, що таке буває може раз на 10 років і треба бути в Києві на Майдані! Цілий вечір того дня ми дивилися телемарафон «Вихід є!» по Тівіай і таки рішилися їхати.

Вранці раненько стали готуватися, як на війну.

Тіло чисте, душа освітлена. Білизна тепла і хоч раз випрана (за порадою Віктора Суворова). Поки я розігрівав нашу 25-річну Опель-омегу, дружина зготувала їжу на цілий день. Головне- це літровий термос запашного чаю на чебрецю та інших травах. А ще богатирські порції батона з маслом і окремо млинці. Ще взяти яблук з льоху і можна їхати тихими вулицями села. Це ж, мабуть, ми єдині із Красного їдемо на Майдан.

Без проблем ми добралися до Обухова і в будівельному супермаркеті АНЖІО купили найнеобхідніше – 5 мішків сатенгіпсу-євро, а інше купимо згодом. Машину поставили на звичне місце коло ВЕЛИКОЇ КИШЕНІ в Обухові на Піщаній, хай почекає на нас, і з сумкою до мікроавтобуса. Вже сидимо й чекаємо, коли рушимо. Аж тут дзвонить і вібрує мені в кишені мобільник. Хто це? А! Олена Артюшенко! І я радію, почувши її голос: «Де ви? Йдіть до нас! Ми тримаємо вам місце тут коло фонтану!». В мене все в голові перевернулося, де це фонтан? Мабуть в Києві на Майдані Незалежності. Але ж його вже давно знесли. Уточнюю: а де це? Пояснює, що це коло бювету на Піщаній в Обухові. Ага! І ми з Любою швиденько встигли вийти, щоб їхати з друзями.

Справді, скільки там іти, на другому боці, бачимо, стоять три маршрутки і нам вже гукають з першої. Заходжу і радію, бо бачу давніх друзів: Михайла Клименка з дружиною Ольгою та Олену Артюшенко з чоловіком Олександром, а ще Петро, як козак з Січі, а інші обухівці нам не знайомі. Вияснилося, що це кандидат в депутати на перевиборах по нашому 94-му виборчому округу Юрій Кармазін винайняв транспорт на Майдан до Києва.

Їдемо вже!

Балачки і суперечки один з одним про останні події. Але таки ми заспівали. Спочатку стрілецької «Рота марширує». Сміємося, що то дівчина зустріла собі «якусь поторочу, яку любити не хоче», а це не хто інший як той, хто має змогу, але не їде на Майдан. А потім обухівська лірична пісня розлилася «Ой, у вишневому саду». Як же швидко минули ці півгодини, бо ми вже виходимо на станції метро Видубичі. Дорогою домовляємося, що треба нам, обухівцям, триматися разом. Олена пропонує стати коло лівої руки пам’ятника Шевченку у парку коло університету.

Боже, скільки народу на пероні! А ось і Микола Коваленко – наш соратник ще по рухівській боротьбі на Обухівщині, він радо приєднується до нас. А у вагоні ми були стиснуті зі всіх боків, мов ті сірники у непочатій коробці. Виясняється, що всі тут їдуть на Майдан і не соромляться говорити про це. А от дві художниці – мати й дочка їдуть спочатку на Володимирський Узвіз, де їх буде сотня, а потім вже разом вони підуть на Майдан. Кажуть, що це їх організовує дружина Льовочкіна, який подав у відставку із голови Адміністрації Президента. Вона теж художниця.

Добираємося найпростішим маршрутом: з Видубичів до Палацу спорту, а там переходимо на площу Толстого. І весь потік людей пливе в тому ж напрямі. Праворуч у переході нам раді цілі оберемки ніжних троянд всіляких кольорів. Нам ще йти праворуч і вгору до парку Шевченка. Бачимо, бачимо вже гурти людей з прапорами і дві величезні черги ліворуч до туалету. Як же багато нас сюди прийшло! Але газони ще не витоптані. Не встигли оглянутися, як ми, обухівці, вже загубили одне одного. Я тут був не раз і повів дружину й Миколу, щоб стати на підвищенні проти Тараса. Знайшли місце, протиснулися і вже роззираємося. Попереду мають прапори і затіняють нам половину постаменту.

Мені так радо на душі

Бо ясне небо з самого ранку і тихенько – мабуть, сам ангел огорнув Київ крильми, бо й люди усміхаються один до одного та розпитують один в одного, хто і звідки. Ми з дружиною розказуємо сусідам про правильне розташування кольорів на прапорі. Одному чоловіку сам допомагаю зняти полотнище з древка і одягнути по новому. Прислухаюся до поради йти до організаторів, щоб оголосити це для всіх по мікрофону. Протискаюся і переді мною розступаються, мабуть, вважаючи мене за якесь начальство. На перших східцях постаменту співає бандурист і я вже йому підспівую: «впав в бою січовий стрілець – дівчина затужила». Підіймаюся ще вище, а тут тісниться преса зо всіх боків із камерами і дівчата-львів’янки, огорнуті прапорами. Шукаю когось із організаторів і один розпашілий чоловік обіцяє, що передасть їм мою пропозицію ОБЕРНУТИ КОЛЬОРИ на нашому прапорі, як знак самоідентифікації, бо це й буде прапор ОНОВЛЕНОЇ УКРАЇНИ.

Одній дівчині допомагаю зняти й одягти прапор по-новому. Їй це подобається. А подруга заперечує: — Що ти робиш? Тепер же на тобі тризуб внизу! І вона огортається знову по-старому. Шу-шу збоку: а де ж це озвучування? Ми ж прийшли сюди на Всеукраїнське Віче! Бачу преса передзвонюється з кимось і кажуть, що Віче буде на Майдані. Преса сходить із постаменту і мені стає зрозуміло, що й нам тепер туди треба йти. Пробираюся до своїх і лякаюся, що можу їх не знайти. Але ось вони і дружина передає мені сумку з продуктами.

Раптом серед людей ахнули і всі подивилися вгору.

Що там таке? Це маленький ніби іграшковий вертольотик з чотирма гвинтами ширяє над нами. Ще й мигає двома червоним і двома зеленими вогниками. Лунає крик обурення, що це влада контролює нас зверху. Але той апарат, політавши трохи вгору-вниз і колом, опустився праворуч від Тараса комусь прямо до рук. Люди заспокоїлися, бо це, мабуть, наші люди таке виробляють.

Маленьким потічком вибираємося на Володимирську до червоного корпусу Університету. Тенькає в серці, що ось там ліворуч я 5 років вчився на хімічному факультеті. А десь далеченько по мегафону вже оголошують, що треба йти до Хрещатика й далі на Майдан. Йдемо дуже повільно. Бачу, як коло бібліотечного корпусу група молоді б’є у бубни й співає пісню УПА «лєнта за лєнтою набої подаєм!».

Чого ж такий уповільнений рух? Попереду все перехрестя заповнене людьми, а ліворуч від перехрестя на бульварі Шевченка теж маса народу і мають прапори з написом КПІ. Певно пропускаємо якусь колону першою. На гранітній огорожі парку Шевченка стоять люди із саморобними плакатами. Багато карикатур на Януковича – ось він, як фігурист, катається коло ялинки, а на іншому малюнку вже повішений на ті й же «йолці». Не бояться вже люди! Якась молода пара несе ніби велику книжку, як ікону, на якій написано: 2010 р. – Янукович Президент. 2013 р. – Україна в багнюці. 2014 р. – суд і розстріл.

Поки ми дійшли до перехрестя, де світлофори забули вимкнути, розмірковуємо про те, який середній вік майданівців. Багато молоді, багато людей поважного віку і, здається, що нам в середньому десь по 40 років. Помічаю собі, що чоловіків десь удвоє більше за жінок. Вдивляюся у лиця. Це ж десь тут і Зірка. А може побачимо друзів Ольгу Пастушенко, Миколу Гушула чи Сергія із Сум?

Нарешті ми повернули і вже йдемо вниз бульваром Шевченка

До Хрещатика. Серед прапорів майорить і наш обухівський з біло-червоним рушником. Постійне скандування: «Слава Україні! Героям слава!», а потім «Слава нації! Смерть ворогам!», «Зека на нари!». Бачу, що люди йдуть суцільним потоком обома проїжджими частинами і бульваром поміж тополями. Ось на перехресті бульвар перегороджений величезним автобусом з написом «Танцюють всі!». Люди обтікають його, як вода.

Ось ми вже підходимо до пам’ятника Леніну, який охороняють офіцери міліції. Скандуємо: «Міліція з народом!». По червоному граніті стікають розбиті яйця. Проти бессарабського ринку ми повертаємо ліворуч і вже йдемо Хрещатиком всією його шириною і тротуарами. Коло ЦУМу смикаю за ногу журналіста, який видряпався на стовп і питаю: «Подивись, друже, скільки нас!» — Аж до Майдану попереду все заповнене і позаду до Бесарабки ще йдуть люди! – радо усміхається нам вусатий парубок. «Це ж вони нам заборонили тут іти!» -каже якась жінка і ми всі сміємося. Ось якийсь рух і заминка: це роздають стрічки. Вже й нас прикрашають тремтливі жовто-блакитні стрічечки.

Ще до Поштамту далеченько, а йдемо ми все повільніше – так можна й до Майдану не дійти, а так же хочеться побачити й почути Віче. Потічок людей пливе праворуч і разом з ними йдемо і ми по газонах і клумбах і вже бачимо попереду конструкцію ялинки, заквітчану прапорами і відчайдухами-парубками, як ялинковими іграшками. Обходимо ялинку і йдемо, протискаючись, до монумента Незалежності.

На величезному підйомному автокрані теж люди

І вони скрізь на всіх узвишшях. Нарешті й ми вмощуємося на сходах і помічаємо в просвітах між прапорами на протилежному боці Майдану невеличку сцену-підвищення з десятком людей. Це, мабуть, наші вожді. Справді я впізнаю Кличка, Тягнибока і Яценюка по ясній лисині. А ще ось Юрій Луценко. Нарешті відкрили Віче трикратним громовим «Слава Україні! Героям слава!» і Віче освячує кардинал Любомир Гузар з інвалідного візка. Він каже: «Я свято переконаний, що в нашому народі є дуже багато добрих людей. Але треба пам’ятати, що замало бути добрим. Треба чинити добро. Тому, шановна громадо, якщо хочете жити в нормальній державі, якщо хочете передати гарну добру державу своїм дітям і внукам, чинімо добро! Не майте страху – чиніть добро!». Ось виступає, здається, поляк Качинський і його перекладають. Ми розбираємо лише окремі слова, бо озвучення нікудишнє.

Дивина!

Попереду стоять двоє високих чоловіків і один з них у дублянці – це Тарас Чорновіл. Разом з усіма він скандує: «Зека на нари!». Привіталися і я не стримуюсь: «Як добре, пане Тарасе, що ви вчасно покинули регіони!». Той лише знічено знизує плечима і каже, що вже 6 років не з ними. Згодом на згадку я фотографую його з Любою. Ось і ми з Тарасом усміхаємося на знімку.

Гарно і рішуче виступає Юрій Луценко. Головна теза його виступу: укорінення на Майдані; створення органів самоврядування; блокування кабміну. Ось радо стрепенувся весь Майдан від оголошення, що «наші хлопці зі «Свободи» захопили Київську міськраду. І далі тривають гарячі промови, але їх чують, мабуть, лише десята частина Майдану.

Оглядаюся, де б це нам присісти й пообідати?

З дружиною йдемо фанерним настилом під ковзанку за спину монументу. Ого, та тут багато людей вже обідають, примостившись на високих кам’яних уступах. Бачу два столи, покинуті будівельниками, і багато брусів. Вмощуємося за столом: дружина комфортно на якійсь тумбі і мене також вже приємно зігріває мішок з тирсою. Як мені смакує батон з маслом. П’ємо почергово запашний гарячий чай з однієї чашки. Їмо яблука і озираємось, кому ж віддати їх решту. Двоє дівчат приймають ці краснянські яблука, як згадку про Майдан.

Може є туалет там за скляною похилою покрівлею? І я йду вперше до ГЛОБУСА. Ого! Та тут ціле двоповерхове магазинище! І у кафе майданівці обідають у теплі. Помічаю, що до туалету чоловіча черга більша за жіночу. А що ж тут продають. Заходжу у величезний зал верхнього одягу з одним продавцем. — Що це за куртка? – питаю. – Ета жєнскає пальто на пуху. Італія! – А скільки коштує? – Двадцать четирє тисячі… Ні – таке явно не для нас – майданівців – думаю собі й спішу до дружини.

Поки Люба ходила до ГЛОБУСА, я знову вмостився на м’якому мішку. Задивився на височенний монумент Незалежності, як він пливе собі в небі назустріч західним хмарам. Бачу, як люди самоорганізовуються прямо на очах. Два столи вже зсунуті докупи. Окремо на двох великих пластинах пінопласту вже з балончика випливає напис: «Прийом їжі» і «Медпункт». На столах вже пакунки з їжею і ми докладаємо до них свої харчові запаси.

Вертаємося до мітингуючих.

І теж радіємо з усіма, бо вже взялися за конкретику: негайно облаштовується наметове містечко, комендантом його стає депутат Андрій Парубій. План дій: 5-денний всеукраїнський страйк, створюється штаб національного супротиву.

Близько 16=00 ми йдемо з Майдану і метром добираємося до Видубичів. На пероні автостанції багато пасажирів із жовто-блакитними стрічками. Ми щасливо добираємося до Обухова і наша омега нас не підвела. На темних вулицях Красного там і там світиться в хатах. Чи всі односельці знають, що відбувається в Києві?

Дома за столом у прохолодній веранді нас зігріває запашний чай із київським тортом і ми з дружиною знову й знову обговорюємо побачене й почуте на київському Майдані. На хвилі піднесення нам здається, що в українців вийде все, що задумано, а наша Україна стане прекрасною живо-квітучою землею. Це ж 1 грудня 2013 р. рівно 22 роки нашій незалежності. І я згадую Живе Слово і Цифрону 22: Новий день – зоря світанку! Сонце усміхається! Промінь в небі виграє! Життя преображається! Творимо!

Хай же буде!