Лютневий день-02.24
Анатолій ВИСОТА: День у лютому, 1, 02.2024
#життя
Сьогодні 20 лютого 2024 року, вівторок. Триває 727 день війни України з Московією. А вчора після багатьох похмурих днів вже зранку визирнуло сонечко і ясно осяяло наш двір. В саду з-під пожовклої сірої трави вже пробивалися сміливі зелені травинки. Вони ще будуть укриті снігом, але не пропадуть, виживуть, бо попереду невблаганна весна, як і наша Перемога...
Мої плани на день несподівано змінилися, я склав інструменти і вийшов з майстерні, бо нас запросили сусіди Корнієнки на обід з нагоди 60-ліття їхнього весілля. Днем раніше їх вітали діти й онуки, а тепер привітаємо ми. Ми переходимо навскоси Новоселицею, над якою ясніє блакитне небо. Зеленіє огорожа і м'яко вдарилася хвіртка за мною. Знайомий впорядкований двір і хата,
відлітали люди, а вони їх не забувають вже сотню літ. Звично минаємо веранду і парадний вхід у хату і йдемо правіше, де вхід через кухню. Бачу, що Василь
переробив присінок на тамбур з новими дверима і замком: сніг не залітатиме і буде тепліше в хаті. А я пам'ятаю, що тут колись були двері в сарай, який ще баба Уляна - Василева мати, задумала переробити на кухню. І я з батьком Михайлом робили в тій кухні піч. Зробили ми ту піч швидко за день, бо на металевому помості, і увечері в ній вже весело гоготіло полум'я й на обличчі хазяйки розквітала посмішка...
Заходимо в хату. Вітаємося. Роздягаємося і перевзуваємося. Нам раді Ніна й Василь - наші найближчі сусіди, і ми усміхаємося. Запрошують у велику кімнату. Василь хвалиться: - Подивіться, ось що нам намалювала внучка. Під могутнім родовим деревом Ніна з Василем колись і тепер сидять на ослоні...
Маша талант. Зараз вона студентка - вчиться на дизайнера в будівельному інституті. Колись я помітив, що встановлення яйця заспокоює і душа радіє - цей процес я назвав яйцетерапією. Маші яйця ставали слухняними за якусь хвилину.
Не відставав від сестри і брат Іван.
(Насмільтесь і ви, виберіть хвилинку й теж визначіть рівень своєї взаємодії живого з живим)
Він вивчився на автослюсаря і зараз з батьком Миколою ремонтують машини, а ті, що з фронту - безкоштовно.
Така ясна кімната, прямо маленький палац. Баба Уляна свою хату не впізнала б...
Корнієнки
Корній Корнієнко був заможним краснянином. Три сини, як соколи, та прийшла біда. Сина Корнія ще до війни посадили на 10 років, забрали навіки, бо розказав комусь бувальщину про повішену курку. Сина Миколу убили німці в січні 1944 року. Сама ж Уляна і знайшла тіло чоловіка на долинянських полях. Син Макар остався живий, але після війни шкутильгав до смерті. Якось його тугі і безжальні пальці скрутили моє вухо: а не бігай коридором у школі...
Уляна
Сиділа і строчила щось на швейній машинці "Зінгер". Гасова лампа десятирик зі стіни ясно освітлювала кімнату з образами і рушниками на покуті. Відхилила завіски і зайшла в загрубу. На полику спали під рядном сини Сашко і Вася. Поправила рядно, перехрестила дітей: спіть собі, а я ще пошию. Без чоловіка важко. Хлопці ростуть, на штани треба і на сорочки. Виручала машинка: шила собі і людям. Якось пошила сорочку комусь із синів сусідки Пріськи, як його відмовити їй - теж вдові. Пріська донесла, що Уляна живе на нетрудові доходи. Ще й свідчила на суді, що дала за те шиття 15 карбованців. Дали год тюрми. Прокурор вимагав забрати того "Зінгера". Але змилувалися, бо в матері є діти... Провину на себе взяла Улянина мати Катерина - вона родом з Трипілля і була кумою Отамана Зеленого. Рік покарання відбувала на Черкащині. Уляна була суворою і водночас доброю жінкою. Гордилася своїми синами, а особливо онуками: старшим Аліком, Льоніком і Колею. Якось пригостила мене великими кислими грушами: Та що ти ото взяв у карман, на ось назбирай у корзину, у вас же таких груш нема! Згодом я защепив ту грушу на дичку і в нашому дворі й досі родять Улянині груші...
Василь
Старший Сашко і молодший Вася вчилися в одному класі: сім класів закінчили в Краснянській школі і Крива Сонька Бова - піонервожата, навчила їх ще й співати і танцювати. У хлопців, особливо у Василя, була непереборна тяга до знань. Хлопці ходили стежками 4 кілометри пішки полями у сніг, і в холод, під дощем у григорівську, а потім і в обухівську середню школу. Мати заохочувала те навчання синів, а воно було ще й платним. (Оплату за сиріт скасували). У Василя є вже десять класів освіта. А потім рік навчання в училищі механізації і три роки в армії механіком.
Голубенки
Як вони: Віктор і Якилина, ту хату будували - один Бог Святий знає. Де дали шмат землі, там і збудували: у Козіївці, в яру, за струмочком, під горою Куличкою. Край треба хата, бо п'ятеро дітей: син Володька і дочки: Галина, Олена, Ніна і найменша Таня. Батько вернувся з війни живий, але змучений. Крутився, як міг, а жінка поруч, топила й варила, садила й полола, ще й у колгосп щодня загадували. Якилина була неписьменна, але дітям тихенько співала Гімн України. А потім пригадала поіменно всіх жертв голодомору в селі, дочка Галя записала, і їх було 78.
Ніна
Росла вона чемною і працьовитою дівчинкою: і хату підмете і долівку зачернить. Любила в школу ходити. До Красного недалеко: високу кладку над річкою перейти, а там за городом вже й вулиця. Але біда в повінь, Красна розливалася ніби Дніпро - весь Пастовень затоплювала, аж до Ліщанки діставало: кладка ніби висіла над водою. Як дійти в чоботах до неї?
Так Ніні хотілося вчитися далі після семи класів. Але така бідність, в чому ходити вчитися в той Обухів? Таких дівчат-семикласниць було багато і з них згодом утворили молодіжну ланку: буряки ростили. Ніна - вогонь, вона і в ланці, і в комсомолі. Спасибі директору Татаренку Павлу Олексійовичу: він організував вечірню школу. В ту школу ходила майже вся Нінина ланка. За день наробишся, а увечері в школі на останньому уроці засинаєш. Чотири роки круговерті, але в 1960 році Ніна і ще з десяток краснян і козіян тримали в руках АТЕСТАТИ ЗРІЛОСТІ - така омріяна і бажана перепустка до заможнішого життя. Потім Ніна навчалася вже в сільськогосподарському технікумі в Городищах на Черкащині. Ніна допомагала студентці університету Ользі Савівні Набоченко в науковій роботі "Встановлення агропотенціалу земель колгоспу ім. Калініна". Треба було взяти зразки грунтів із всіх полів й провести аналізи їх родючості. Тою картою і таблицею родючості земель й досі користуються їхні власники і арендатори. І ось в 1963 році Ніна, пишна дівка на виданні, смаглява красуня, вже має диплом агронома-плодоовочівника.
Разом
Вже давненько Василь приглядався до краснянських дівчат, а після армії приспіла пора женитися. Зима того року була особливо сніжною і, здавалося Уляні, що й навіки. - Куди це ти зібрався? Принеси води! - наказала мати Василю. - Вже приніс он двоє відер! А що, дороги прочистили, піду до школи, подивлюся, там на лижах кататися будуть. Він вже давненько ходив у Козіївку, на Куличці залицявся до Ніни.
У парубка виблискують нові хромові чоботи, сніг завзято і обіцяюче рипить під ногами. Дівчата на лижах чекають, щоб побігти і прибігти першою. Свисток, закричали глядачі, летів сніг з-під палиць, одна лижниця вже впала і швидко намагалася встати. Одне коло, друге, блищить лижня під Сонцем. А хто ж це вирвався і біжить попереду, рвучко вимахуючи палицями? Так це ж Ніна! Він щось кричав їй, вона не чула і не знала, що та грамота дала їй чоловіка...
Взимку 1964 року вони відгуляли скромне весілля. В Обухові фотограф зрадів, побачивши таких гарних молодих.
Уляна отримала невістку, і не пожаліла її, коли треба було увечері перенести з городу купу накопаної картоплі. (А мене хтось пожалів?!).
Ніна обходила і обміряла всі Краснянські і Долинянські
поля. Василь працював в Обухові у майстернях автопарку. І вже вчився заочно в Київській сільгоспакадемії на факультеті "Механізація сільського господарства". Дипломним проектом було в нього "Переобладнання автомобіля ГАЗ- в навантажувач зерна у сівалки". Після успішного захисту дипломного проєкта Василь отримав диплом інженера-механіка в 1968 році. Ще до цього молодий чоловік став партійним. Ніна народила первістка Олександра. Цей маленький ціпендрик Алік примирив на час свекруху з невісткою. Потім народився ще синок Льонік. Василь гордився перед товаришами, які мали дочок (Бракороби!).
Партія
Цінувала молодих і ранніх та ще й освічених. Василю запропонували посаду головного інженера в автопідприємстві в Богуславі. Там була перша їхня квартира і Ніна радісно пройшлася босою по лискучому паркету. Потім через три роки Василя запросили директором автопідприємства в Тетієві. Там була розруха. Допоміг перший секретар Київського обкому Цибулько: надійшли десятки нових автобусів та автомашин. Отам новий директор розвернувся: нові гаражі, новий заасфальтований двір, свердловина. Народився син Коля.
Василя за посадою обрали членом бюро Тетіївського райкому КПУ. В колективі робив один слюсар - колишній зек. Поводив себе зухвало: а що ви мені зробите? Він крав зеркала з нових автобусів і їхні водії мусили викуплять їх у нього. Директор пожалівся начальнику міліції. Той сам приїхав і взяв за шкірки того зухвальця й посадив у каляску: поїхали, поговоримо! Наступного ранку привіз: слюсар став, мов шовковий. За своєю спиною Василь відчував всю могутність партії і радянської влади. Правда, доводилося рано вставати і їхати в жнива уповноваженим райкому: в колгоспі його слухалися з пів слова, куди який комбайн і на яке поле. У 5 годин ранку щодня треба було їхати в підвладний колгосп на ранкове доїння корів. Це, щоб доярки не крали молоко. Однак Василь своєю владою в колгоспах не зловживав. Згодом Василя призначили директором автопідприємства в Боярку. Проробивши 3 роки головним інженером і 15 років директором автопідприємств, Василь Миколайович вийшов на пенсію і залишив після себе лад і добру славу серед людей.
Красне
Вже років так з 20, як Василь з Ніною вернулися в Красне.
Сини з родинами мають, де жити. Всі вивчилися й мають вищу освіту. Треба налагодити побут. Викопали колодязь, а згодом і свердловину. Проклали каналізацію і зробили відстійники. В хаті є холодна й гаряча вода. В прибудові зробили ванну й туалет. За газ і електрику й телефон нічого й говорити. Зараз Василь освоює плазмовий телевізор, під'єднаний до інтернету, і вже шастає в ньому. Він природжений винахідник, яких ще треба пошукати. Зробив кілька табуреток,
розрахував сходи в хаті сину в Дерев'яні та інше. Зробив дерев'яний колун для горіхів. Я зробив і собі. Сусід похвалив: в тебе кращий.
Порахуємо
Жива сила:
у сина Олександра дружина Валентина (в дівоцтві Лимаренко), мають вони дочку Анну. Анна вийшла заміж і вже має синів Сашу і Арсена. Син Леонід має дружину Людмилу (в дівоцтві Мойсеєнко) і сина Олександра, 19 років. Зараз він передає вітання діду й бабі аж з Канади. Син Микола має за дружину Валерію (в дівоцтві Васильєва). Мають двійнят Івана і Марію (20 років).
Таланти
Син Олександр гарно співає й танцює, а ще я дізнався, що він пише й вірші. Ось що він написав батькам:
(батьку і матері від сина Олександра з Дерев'яни).
Подивіться на нас через роки -
Ми ж оті, що у мріях забулись!
Мов корали в намисто вплелись.
Що як струмені буйних потоків,
У онуків Марії й Івана розвинута гарна взаємодія живого з живим. В онука Олександра ще проявляться таланти, це я відчув, погладивши його маленького по голові.
За столом
Нас четверо: Василь (1936), Ніна (1942), Анатолій (1946) і Люба (1950). Всі ми вражені часом і простором: в когось замість своїх кришталиків американські, в когось вже залізні коліна, в когось ушкоджений хребет, а в когось рука не розгинається. Тому й маємо дві патериці на чотирьох. На життя не скаржимося, у всіх є майже все необхідне. П'ємо горілку, настояну на травах, і домашнє вино із свого винограду. На столі є все, щоб наїстися й напитися: холодець, смажена картопля, котлети, оселедець під шубою, салат олів'є і салат із молодою кукурудзою. Є навіть новий недавно натертий Василем хрін, б'є в ніс, передає частку характера хазяїна. Ми п'ємо і кажемо тости: за добробут у хаті, за здоров'я хазяїнів і їхньої родини, за благо дітей, за Перемогу України. І окремо: щоб виздихали всі кацапи-окупанти, а в Києві, щоб порозумнішали, бо шлях янека на Ростов відомий.
Хай же буде!
На завершення
Життя мов та книга, а сторінки в ній - це дні і роки прожитого життя. Я написав нарис про родину Корнієнків - про Ніну і Василя, які умудрилися разом прожити 60 років, пройшовши багато тернистих стежок життя. Творець нагороджує достойних людей нащадками. У Ніни з Василем є троє синів і три невістки, четверо онуків і вже є двоє правнуків. Вони передали своїм нащадкам головний заповіт, Шевченкові слова: "В своїй хаті своя правда і воля, і сила!". А це означає: бережімо Україну разом!
Хай же буде!
Таки знайшовся один сміливий чоловік і поставив таки яйце за прикладом юних Вані і Маши.
Німецьке яйце, бо сталося це сьогодні в Німеччині в м. Хаген (західна Вестфалія) і зробив це Віктор Бондаренко (1946)
- мій однокурсник по хімічному факультету київського національного університету імені Тараса Шевченка (1969). Народився він с селі Пединівка на Черкащині. Він розмовляє з деревами і розуміє звязність усього живого. Віктор поставив яйце швидко і радісно і став 42-м у списку обраних, яким це вдалося - це люди, більшість з яких я знаю особисто.