Анатолій ВИСОТА: БУДЕМО ЖИТИ КРАЩЕ (2, 2.18)

«Живемо ми ще так собі, а будемо жити краще!». Прочитавши це, дехто закричить: «Та чоловік, мабуть, з глузду з’їхав, коли каже таке про життя в Україні»! І не дивно це почути, перебуваючи 25 років під інформаційним пресингом усіх засобів масової інформації (ЗМІ). Метою більшості ЗМІ було і є показати, яким бідним було і є життя в Україні, а раз так, то такий висновок: українці мають нікчемну державу і як гарно жилося в колишньому Союзі. Це і є державною метою Росії: поселити в душах українців сум’яття і невпевненість у завтрашньому дні.

Давайте будемо дивитися правді в очі

Життя таке, що багаті багатішають, а більшість населення живе так собі, тобто виживає. А як взагалі дізнатися, як ми живемо, краще чи гірше? Можна порівняти з життям людей, наприклад, у Норвегії або у Швеції. Це порівняння не на нашу користь, там люди живуть разів у десять-двадцять заможніше. Можна порівняти наше життя із життям у сусідніх країнах, наприклад, у Польщі або у Чехії. Тут теж українці у програші, бо поляки і чехи зі словаками мають достаток разів у п’ять вищий. Кращий достаток мають люди і в країнах Балтії. І навіть порівняння з життям у Росії, здається, не на нашу користь. Аналіз причин цього доведе нас до потреби зміни управляючої еліти і її концентрату – влади. Але про це згодом. Спочатку давайте порівняємо себе з собою, колишнє наше життя з теперішнім.

Як змінювалося життя українців-селян

Візьмемо період у сотню років (1917-2017 роки). Я народжений в 1946 р., отже дещо пам’ятаю за останні років так з 60. Моя мати Горпина народжена 1924 р. і вона описала своє життя і життя своїх батьків-дідів у рукописній книзі «Хроніка» об’ємом понад 1000 сторінок. Оце та всі доступні мені документи та спогади старших і є моїми джерелами.
У 1917- 1928 роках більшість трипільців і краснян жили із своїх двох-трьох гектарів землі. Трудилися і жили як могли, не голодували і у свята навіть гарно одягалися і взувалися. Головною механікою тоді була пара волів, а головним транспортом був віз і пара коней, але не всі це тоді мали.
1929-1932 роки були переломними в житті селян, бо комуністична банда відібрала насильно в них землю, волів-коней-корів, обіцяючи їм рай у колгоспах. Крім обіцяного раю кожній родині (хаті) нарізали 40-60 соток землі. Половину ділянки люди засівали житом – це щоб хліб пекти у печах, а солому берегли, щоб підкривати покрівлю хати. І цього вистачало, щоб сяк-так жити. Всі огорожі спалили, щоб не замерзнути взимку.

1933-й — рік Голодомору
Щоб у корені ліквідувати опір українців, комуністична влада організувала по всіх селах голод. Ходили по хатах і відібрали всі запаси їстівних продуктів. Голодною смертю загинули мільйони. Ну й живучий же наш народ: до початку війни 1941 року село ожило і, йдучи на майже безоплатну колгоспну роботу, красняни співали пісні, а увечері, вертаючись натомлені з роботи, теж співали. Із колгоспного поля й ферми крали-тягли все, що можна було донести вночі додому.

Війна 1941-1945 років і голодний 1947 рік

В роки окупації німці назвали колгосп «громадським господарством» і частку вирощеного віддавали краснянам. За доносом вони вбили кількох активістів. Відступаючи, окупанти підірвали міст-красень через річку. Були вбиті й поранені на війні. Багато краснян вернулися з Німеччини, зранені тілом і душею.
В 1946 р. була посуха, був недорід навіть на людських городах. За порятунком в 1947 р. наші кинулися в Західну Україну. Мій дід Олекса без ноги, а добрався туди разом із п’ятьма земляками. Вернулися в Київ із мішками зерна. Тут їх і побили міліціонери-бандити у сосновому бору під Козином.

Людей мучили ще й податками

Треба було здати державі десь 200-300 яєць, чимало літрів молока, 30-50 кг м’яса і обов’язково ще й шкуру. Коли на Новоселицю прийшли фінагенти за шкурами, тітка Хринька Чорна запропонувала їм свою. У 1948 р. наша мати стала на порозі сараю з сокирою і не дала фінагентам забрати корову «Розку» ніби-то за незданий податок по м’ясу. Але ж дід Олекса замість м’яса здав був теля, та довідка про це десь пропала.
Послаблення з податками настало лише після смерті Сталіна у 1953 році. Тоді ліквідували податок за кожне дерево у саду. В Красному стали співати: «Ой, спасибі Малєнкову, що дозволив мать корову, а Сталіну не скажу, бо платили й за козу!».
Здається, в 1954 році в Красному стали вкопувати стовпи і по дротах провели по хатах радіоточки. Ця чорна тареля кричала на всю хату про успіхи в соціалістичному будівництві, а іноді ще й грала та співала, то ставало вже веселіше. У 1957 р., а може й раніше, коло млина поставили дизель-генератор і на якісь години увечері яскраво освітлювалася електрикою школа, сільрада й колгоспна контора. Телефони були лише в сільраді і конторі.
У 1959 р. з Обухова у Красне провели високовольтну лінію і подали електрику майже у кожну хату. Ясно освітлена хата тоді була дивом і великою радістю для краснян. Тоді ж появилися і перші телевізори у заможніших селян.

У 1961 році була ще одна радість

У селі насипали греблю і звели кам’яний міст через річку Красну. У ставку, де ще недавно було болото, стали купатися старі й малі. Жити стало таки веселіше, особливо для дітей і юнацтва. А мати мені казала: «Чого ти, дурнику, радієш? Ми в селі раби! Треба думати, як вирватися у Київ на навчання, а там, як Бог дасть!». У 1962 р. я вчився в Трипільській школі-інтернаті. Щоб визначити, скільки треба платити за навчання, потребували довідку про зарплату матері. Я сам ходив за тою довідкою в колгоспну контору аж в Долину, бо сусідні колгоспи були об’єднані. Стали рахувати і виходило щось дуже мало і соромно було давати таку довідку. Тоді до зароблених грошей додали ще й отримане зерно, яке перевели в гроші. Мати мала не менше 250 трудоднів за рік (це трудмінімум) і її середня місячна платня була 8 карбованців. А зарплата мого батька в емтеесі в Обухові була 60 крб. за місяць. Із транспорту батько нарешті купив велосипед, а для корови «Берези» і пари свиней викопали землянку.
Найкращим одягом тоді була нова куфайка, яка коштувала до 10 крб. та кирзові чоботи на ноги, які коштували значно дорожче. А на кіно в селі треба було викласти аж 5 копійок, як і за пончик. Хлібина коштувала тоді 16-20 копійок і один карбованець був для хлопця прямо таки багатством. Хліб красняни пекли дома й носили з Обухова, а це пішки 4 км. Хоч іноді їх підбирали щасливці, які їхали на вантажівці з лавками.
Не забудьмо, що в ті роки хати білили розчином глею, а долівка була глиняна і її чернили раз на 2-3 тижні. До Паски треба було побілити в хаті і перепрати всю білизну й рушники вручну на тарі. В шестидесяті роки красняни додумалися застеляти долівку руберойдом, а потім фарбувати вишневою олійною фарбою. Це було великим полегшенням для жінок, бо вже вони не мали мороку з чернінням долівки.
На початку семидесятих років життя стало ще легшим, бо появилися перші пральні машини «Рига». Їх ставили у дворі на спориші і прали, встигай лиш воду носити з колодязя та гріти на таганку, під’єднаному до газового балона. Здається, з 1973 року в Красному настала будівельна лихоманка. За 3-5 років на нашій Новоселиці з 20 обійсть на десяти були збудовані нові цегляні хати на бетонному фундаменті. Будівельні матеріали, цегла, дошки і особливо цемент у ті часи, як і ВСЕ в тодішньому Союзі, було в дефіциті. Багато чого потрапило в Красне з будівництв в Обухові й Українці: могоричили, крали і трусилися від переляку. В ті ж роки краснянам нарешті видали паспорти, прирівнявши їх хоч цим до більш вільних городян.
У 1980 р. красняни нарешті перестали місити ті 4 кілометри грязюки, бо з Обухова до Красного і далі до Козіївки по новому мосту через Красну і далі до Долини був прокладений асфальт. Автобус ЛАЗ уранці і ввечері був набитий людьми як оселедцями. На початку восьмидесятих років коло Обухова розвернулося небувале будівництво кількох заводів і чимало краснян заробили там нові комфортні квартири.
З 1984 року в Союзі почалася перебудова і з року-в-рік ставало вільніше дихати, бо вже можна було сказати дещо з того, що думаєш, і не попасти під репресії, як Корній Корнієнко за переказ історії про «повішену курку». У 1989 р. красняни нарешті отримали свій колгосп, роз’єднавшись з Долиною. На той час грабунок колгоспів зменшився, появилися сякі-такі кошти, які дозволено було витратити на облаштування села.

Найбільше покращання життя краснян настало при незалежній Україні
В 1992-1993 роках були заасфальтовані всі вулиці. В ці ж роки природний газ потік у кожну хату. Згодом капітально оновили школу, добудувавши спортзал.

Побудували дитсадок, відкрили фельдшерський пункт і навіть корчму. А великий магазин та пошту побудували, здається, ще раніше. Тоді ж відбулася телефонізація села і наша мати могла побалакати із нами — синами, бо ми давним-давно повтікали із Красного.
З 1994 року в магазинах появилося все-все і люди забули, що таке дефіцит товарів. Були б гроші, а їх, як завжди, було мало. Із 2004 року в колгоспі, який вже перейменували на КСП «Дружба», ліквідували все тваринництво і стали вирощувати лише зернові культури. Більшість краснян давно вже працюють на підприємствах в Обухові й Українці.

Сьогоднішнього дня

Зараз зима

і ось в лютому 2018 р. безперебійно їздять вісім рейсів автобусів із Красного в Обухів і далі в Київ. У цих містах навчаються і працюють багато краснян, а ще багато їх приїжджає на вихідні і у свята в село до своїх батьків-пенсіонерів. Приїжджають автобусами і на власних автомобілях. У неділю і на свята до церкви приїжджають красняни на власних автомобілях. Є електрика і газ по хатах. Майже у кожному дворі є як не колодязь то свердловина. У багатьох у дворах вже є каналізація, отже по хатах вже є ванни з гарячою водою і туалети. У школі навчається більше 40 дітей.

Наші земляки стали обгороджуватися металевими сітками і металопластиком і не лише двори, а й городи. Старі хати оновлюють: ставлять євро-вікна, роблять євро-ремонти, клеять шпалери, міняють шифер на євро-черепицю та інше.
До стаціонарних телефонів додалися ще й мобільні телефони. Вже два роки, як в селі діє швидкісний інтернет і красняни учаться сплачувати за послуги дистанційно із своєї банківської картки через комп’ютер або смартфон.
Я спостерігаю, як люди справляють похорони й поминки. Наш батько помер у 1993 році, не дождавшись природного газу. Наша мати померла у 2001 році. То поминки і раз, і другий ми справляли у хаті і у дворі. На згадку про це десь лежать у гаражі стосами із сотня тарілок. Років із десять вже, як поминки справляють у кафе в Обухові, привозячи туди людей автобусами. Дорого це, але родичі складаються на поминки і похорон, бо стали жити заможніше. І вже так років із 5 я помічаю, що на столах залишаються неторканими все більше напитків і наїдків. Нарешті наші красняни наситилися.
В селі розвивається підприємництво. У всіх на виду чотири магазини і навіть ресторан. Кілька механіків ремонтують автомашини. Велике будівництво розгорнув у нас мільйонер А. Войцеховський.
Коли треба було відбивати російську агресію на Донбасі, багато краснян були мобілізовані до війська. Вони реально воювали, щоб ми жили тут безпечно, а Андрій Петров загинув у 2016 р.

А що ж погано?

Село повільно молодіє.

Завданий комуністами удар селянам колгоспним рабством і нині ще дається взнаки: дуже багато краснян виїхали у міста в пошуках заможнішого життя. І вертаються сюди вже пенсіонерами.

А молоді виїжджають на заробітки аж у Європу. В селі мало робочих місць. А могли б переробляти вирощений урожай на місці: млин, крупорушка, олійниця, макаронна лінія та інше це не лише нові робочі місця, зарплати, а й можливий розвиток інфраструктури села.
Вже багато років, як у селі не осталося жодної корови. Утримання корови – це таки важка праця, якої уникає наша молодь. Але кози, свині та кури-гуси ще є – утримання їх ще по силі нашим пенсіонерам.
Погано, що два наші ставки віддані в багаторічну оренду, рибу годують чим попало і влітку вода зацвітає: вода є, а купатися в ній не можна. На деяких вулицях зруйноване тверде покриття і не скрізь є вуличне освітлення. Є нерозбериха і з медичним обслуговуванням. Вже багато років Трипільська ТЕС забруднює повітря і дощова вода має чорний осад. Люди помітили (!), що їм заважає дим від спаленого на городах картоплиння.
До відміченого негативу красняни ще можуть дещо додати. Але, погодьтеся, це все не можна назвати катастрофою, скоріше перераховані недоліки нашого життя є вадами розвитку.

І які ж висновки?

Що й казати, телебачення трудиться роками і саме воно породило в душах багатьох українців сум’яття і невпевненість у завтрашньому дні. Цим теледіячі заробили собі не одну російську премію. На закиди своїх дітей і онуків про «тяжке і просто неможливе життя в Україні» старші і мудріші красняни, похитавши головою, кажуть, що ніколи не жили так гарно, як зараз і, що гріх нарікати, щоб не накликати горе і біду на нашу землю.
Балачки-балачками, а ні кияни, ні обухівці, ні красняни не підтримали закликів до негайної зміни влади. Вони зрозуміли, що захоплення будинків Верховної Ради і Уряду та будинків адміністрацій може привести в умовах війни на Донбасі з Росією до хаосу й анархії, до втрати всього, до чого ми вже давно звикли: електрики, газу, надійного транспортного сполучення, зв’язку, зарплат і пенсій, товарів у магазинах і головне, безпечного, хай і біднішого в порівнянні з європейцями життя. А до виборів не так вже й далеко до 2019 року. Отоді й виберемо собі і кращих депутатів, і достойного Президента.
Краще було б взагалі перестати дивитися теленовини або сприймати сказане за правду хоч через раз. Шукаймо в нашому житті кращого, а воно таки є.

І тоді появиться впевненість у завтрашньому дні і наше життя покращиться кардинально!

Хай же буде!