Весільна подорож-05.2026
Анатолій ВИСОТА: Весільна подорож, 1, 05.2026 #життя
Присвячую дочці Ярославі Анатоліївні
Сьогодні неділя 24 травня 2026 року і я набираю свій черговий допис. Спочатку про війну
Зеленський каже про далекобійні санкції. Аналітики порахували: в РФ діють лише 4 НПЗ із 10, які є в європейській частині ворожої території. Це неминуче призведе до тотального дефіциту бензину в Москві та Петербурзі. Там зростає незадоволення путею. Блогер Ремесло прямо говорити, що путя ворог Росії. На фронті малорухливий стан. Орки на півдні і на Сумщині штурмують наші позиції, але наші вбивають їх щодня по тисячі. Головний наш начальник над дронами Мадяр дав завдання кожному нашому екіпажу дронів вбивати не менше 5 окупантів за місяць. Вже зараз наші вбивають їх більше, ніж вони привозять їх на фронт. У повітрі над Кримом панують наші дрони. У світі вже почали говорити про можливу перемогу України. А зараз о 5-й ранку над Красним летять з півдня на Київ ракети і не всі вони будуть збиті...
Нещодавно на родинному обіді я розповів гостям, чому ми назвали старшу доньку Ярославою. Це було наслідком нашої з Любою
весільної подорожі на море у Скадовську Херсонської області. Одружилися ми у квітні 1969 року, коли я ще був студентом
київського національного університету імені Тараса Шевченка та готував до захисту свою дипломну роботу. Це ми з Любою перед весіллям
На весіллі у Рудому Селі був батько Михайло
і там співала мати Горпина (посередині):
У червні 1969р. я отримав університетський диплом та призначення на роботу до міста Шостки Сумської області. На "Свемі" обіцяли дати квартиру. Це була моя втеча з Києва у надії порятуватися від кагебе.
Жаркий липень і ми з Любою у Красному відпочиваємо: їмо перші абрикоси, щодня купаємось у ставку... Ночуємо на горищі сараю у запашному сіні... Хтось із Києва написав мені про організацію поїздки київської національно-свідомої молоді на море у Скадовську. Мати відраджувала: спека, сонце палить, нащо вам те море? Краще поїдьте до Калуги до Льоні, де він служить в армії... Я пообіцяв, що до брата поїду із Шостки... А чого це раптом у Скадовськ? У ті часи немилосердного серсеру свідомі українці, яких вже мали давним давно знищити, раптом знову з'являлися ніби з нізвідки. Такими була родина Гуків: Василь і Лідія, які вчилися у Києві у медінституті так років за 5 чи 6 до мого студентства. Закінчили вони факультет гігієни та санітарії. Василь був сухотником, тому вони вибрали для роботи південне місто Скадовськ.
Там їм дали трикімнатну квартиру, бо вже мали дитину. Тож саме Василь і Лідія задумали оздоровити групу молоді того літа. У Красному ми не довго готувалися: поклали в наплічник простирадло, рушники, зміну білизни, мило та зубні щітки. На дорогу з їжі нам була хлібина, кусок сала, кілька огірків і зелена цибулька та з десяток варених яєць. І безтурботно поїхали до Києва 185-м автобусом, а за проїзд було нам 70 копійок на одного. В кишені у мене не більше сотні карбованців ще весільних. Поїзд Київ-Херсон. На пероні весела молодь. Впізнаю Катю Висоцьку (1946 р.н.), Юрія Веремійчика (1945 р.н.) (це нині такий Юрко):
та Сашка Шамеку, а інших знають уже вони. Ніч у гримотливому вагоні та вранці ми вже у зеленому Херсоні. Коло кіоску з газетами хтось показує листівку із тачанкою. Другий вголос читає: Ах, тачанка-растачанка, наша гордость і краса! Камсамольская тачанка – всє чєтирє калєса! Сміються, підписуючи ту листівку Миколі Холодному, якого переслідувало кагебе. Я кажу Любі, що Скадовськ, мабуть, на лівому березі Дніпра десь біля степу. Дніпро. Катером ми пливемо на лівий берег і трохи далі, бо нам треба потрапити до Гопри. Що за дивна назва міста? Ага, на пристані читаю: "Гола Пристань". З тої Гопри ми їдемо пазиком 30 км степом на схід до Скадовська. А місто зелене, тінисті дерева, рози біля пам'ятника Леніну. Ось і двоповерховий кількаквартирний будинок Гуків. Так приємно у прохолодній квартирі. Обіймаємось із білявою Лідою, я гладжу по голівці 4-річного Ясика. У найбільшій кімнаті без меблів підлога застелена ватними ковдрами, прикритими білими простирадлами. У головах подушки. Тут ми всі, весь десяток, чи й більше, І спатимемо тут покотом. Поки всі вилежувалися після дороги, ми з Любою надвечір сходили до моря, а це хвилин за 10-12 від нашої бази. З півдня повіяло прохолодою та йодним запахом. Раптом крізь дерева блиснуло водною гладінню
Берег був укритий валом темно-зеленої трави камки. Її висушували і раніше набивали нею диванні подушки. Хтось із скадовців пояснив: учора був шторм і це з моря нанесло камку. Беру в руку і витягую з валу листок трави шириною 7-10мм і бачу, що довжину не можна поміряти, бо, мабуть її метрів із 5-10. Ми зняли босоніжки і помили ноги морською водою... Згодом Ліда пояснила, що міський пляж впорядкований і до нього трохи далі. У квартирі Ліда показала: ось вода, тут туалет, а на кухні газова плита. Ми ухвалили, що будемо готувати їсти почергово і тут же розбилися на пари і дні чергування. Нам з Любою було легко, бо ми єдині серед гурту були подружньою парою. Хтось запропонував утворити "Скадовську Народну Республіку". Підняли руки, сміючись, і вже маємо СНР. Президентом СНР обрали Олександра Шамеку. Ліда дала біле простирадло. Дівчата розрізали його надвоє, одну частину підрубили. Знайшовся фломастер серед Ясикових цяцьок і президент посеред прапора написав півколом СНР, нижче намалював усміхненого кота. Прапора прикріпили до довгої палиці трохи кривуватої і можна було завтра йти на пляж. Василь Гук сказав, що нам повезло, бо вже з тиждень у Скадовську дощило, а оце тепер вияснилося...
На пляжі ми отаборилися. Прапор позначав наше місце на Землі. Пороздягалися і в море... Вода тепленька, бризки до неба. Я помітив, що в морській воді легше плавати, бо солона... Ми плавали, уникаючи жалячих медуз. Надвечір вернулися ми додому обвітрені й засмаглі, а плечі й спина червоні, бо попечені. Хазяйка Ліда дала кефіру, яким ми тут же помазали попечену шкіру. За ніч полегшало... В наступні дні ми стали загоряти обережніше, прикриваючись хустинками. Увечері дома хтось став читати місцеву газету "Скадовська правда". На першій сторінці вгорі виділялося гасло "Пролетарі усіх країн, єднайтеся!". Ми хоч і не пролетарі, а вже об'єднані. Хтось читає вірш "Хвала пеленгасу". Ага, то це така місцева риба чимала, з лікоть довжиною... Згодом ми купували її по 50 копійок за кіло, вона виявилася смачною і варена, і смажена. Отой віршик ми вивчили і він став нам за гімн, який ми, казячись, співали навіть. От вже забув на яку мелодію. Співали ми щодня і українські народні пісні. Оці наші витівки були ніби жартом, а насправді незгодою з життям у серсері, де свідомих українців переслідують. Така ніби дуля в кишені... Але була і таємна дія, про яку мені через роки і роки розказала Катерина. (Світлина 1970 р.)
Коло пам'ятника Леніну, якраз навпроти райкому, росли розкішні троянди. Якось вночі туди пішли троє наших. Сашко Шамека і Юра Веремійчик зрізали квіти, а Катя осторонь спостерігала, "стояла на шухері". Два оберемки троянд потім вони поклали до пам'ятника Шевченку. Отак минуло кілька днів купання і засмагання на Скадовському пляжі, поки ми не довідалися за острів Джарилгач.
Наступного ранку ми й поплили катером до того острова. Кілометрів за 7 від Скадовська у морі була смуга землі шириною з кілометр-два, а подекуди і до п'яти, і довжиною більше десяти кілометрів. Там була пристань для катера, якісь халабуди для рибалок, а весь острів поріс верболозом і травою. За проїзд копійок по 20. Приплили. Тут ми вже не таборилися разом, а розбрелися островом, хто куди, домовившись зустрітися увечері коло катера. Ми з Любою перейшли острів стежкою серед верболозів.
і перед нами розкинулося безмежне море. Білий розкішний пісочок, хвилі одна за одною омивають берег, а навколо ні душі. Ми роздяглися догола і з вереском кинулися у море. Вода прохолодніша ніж у Скадовську. І медуз майже нема. Погрілися на сонечку і знову гойдаємося на хвилях... - А що це он там? - помітила в морі щось Люба. Устали, придивляємося, а метрів за 50 чи сто від берега пливуть, пірнаючи, дельфіни... Отак потім ми ще повернемося кілька днів ранками знову добиралися до Джарилгача і там усамітнювалися...
Поклавши руку на животик жіночки, я кажу: буде хлопчик - назвемо Ярославом, а як буде дівчинка, то стане нам Ярославою - Ясочкою... Минуло ще кілька днів і коло будинку нам вже прощально махають руками Василь, Лідія і Ярослав Гуки... Ми обертаємося і ще раз дякуємо за гостинність... Назад у Київ ми летіли літаком Як-40. Юрій Веремійчик тоді вчився в авіаційному інституті. Він одягнув форму пілота і без проблем купив квитки на літак. Літак розігнався по траві і вже з неба ми ще раз побачили Чорне море...
Отак завершилася незабутня для нас з Любою весільна подорож. Бідні студенти, в нас ні в кого не було фотоапарата...
Вже в серпні 1969 року я працював начальником зміни на "Свемі" і заробив перші свої 45 рублів. Я таки поїхав до Калуги провідати брата Льоню, котрий служив у будівельних військах. Там я випросив у командира роти відпустку для брата на 4-5 днів. І він повернувся зі мною до Шостки. Мешкали ми тоді в гуртожитку. Ось світлина, де ми втрьох.
Мабуть, вже взимку брата Олексія провідала наша мати Горпина.
Народилася наша донечка Ясочка того ж року.
Так її називали довго і ми, і сусіди... Ану порахую, коли ж то були наші щасливі дні... Це більше півсотні років тому... А це ось наша Ясочка вже трирічною:
А це наша доня Іринка, яку теж подарувала мені Люба.
А тепер вже і наш онук Дмитро, Ярославин син, одружився недавно і вони з Вікторією, щасливі, мали свою весільну подорож. На правому березі Дніпра, біля Бугу біля Южноукраїнська - батьківщини нашої невістки.
А нині Скадовськ уже п'ятий рік окупований московитами. Не навік... Я сподіваюся, що наші діти, онуки та правнуки таки побувають на острові Джарилгач...
Додаток від 26 травня 2026 року
Щойно говорив із Катериною Висоцькою (світлина 1980 р.)
по телефону. Вона розказала, що цю подорож у Скадовськ організував Микола Плахотнюк. Він учився з Лідою Півень у медінституті. Ліда вийшла заміж за Василя Гука. Вона й запропонувала Плахотнюку підібрати групу молоді для подорожі. Що він і зробив. Його чекали-чекали на вокзалі, але він так і не приїхав. Ще з нами був високий хлопець Віктор Гребенюк.
Микола Плахотнюк 1936 р.н., а це його, мабуть, ще парубоцька світлина
Обізвався Юрій Веремійчик. Він працюючий пенсіонер.
А це Микола Холодний (1939 р.н.) - поет-шестидесятник
Вперше написав відгук на мої дописи онук Султан з Лівану:
"Дідусю, я прочитав твою розповідь. Вона дуже тепла, щира і зворушлива. Особливо красиво, як спогади про вашу з бабусею подорож переплітаються з любов’ю до України і болем за місця, які зараз під окупацією.
Дякую, що поділився цією історією. Для мене дуже цінно читати такі спогади про нашу родину. Сподіваюся, що одного дня ми всі зможемо знову побачити ці місця вільними 🇺🇦"
Додаток від 29 травня 2026 року
Сьогодні прислала мені відгук на допис моя однокласниця - трипільська інтернатівка Олександра Зальоток. Ось вона 18-ти річною дівчиною
"Толя, прочитавши твій допис ,,весільна подорож'', я по кілька разів перечитувала його, і це було для мене так весело та приємно..., Толя, ти цим дописом повернув мене у ранню юність, коли ми із тобою закінчували дев'я тий клас, то дирекція школи звернулася до РайВНО і виклопотала одну поїздку до Москви на 20-ть чоловік і другу, також на 20- ть чоловік, пароплавом до Нової Каховки,а далі турпоходом довжиною у 200 кілометрів, який ми повинні були пройти за десять днів до м.Геніческ - останній пункт призначення коло Азовського моря. От я тоді і рішила вибрати маршрут із турпоходом. Я подумала, що я, як закінчу школу, то зможу і сама поїхати до Москви, якщо захочу, а в турпохід сама не піду... .І от, коли я дочитала, як ви зустрілися зі своїми знайомими Гуками - Лідою та Василем, то як же було приємно зайти до прохолодної , відведеної для всіх вас- 10, а, може і більше, чоловік і трохи хвилин на 10 - 15- ть відпочити після жари спраглими і стомленими дорогою від свого Красного до Києва, а від Києва до Херсона, а від Херсона до Голої Пристані, а від неї уже , до Скадовська - останнього пункту вашого призначення. І як же усім вам було весело і приємно побачити пусту кімнату, усю застелену теплими ватними ковдрами, а зверху на них застелену білі простирадла.., Боже ж мій, як же то було мило та гарно... всі веселі, щасливі, довірливі та красиві, а ти, Толік, із своєю Любавою найщасливіші, бо були уже одруженою парою і навіть уже чекали на первістка чи первісточку..., але тоді попереду було море, море, море.., а на завтра вам порадили катером відвідати острівець Джарилгач маленький, проте цікавий своєю природою і безлюдяністю... . А той острівець хоч і маленький але ви розбрелися парами і одне одного не бачили, тобто: утаємничилися пара від пари. До речі, той острівець прозвали острівцем Закоханих, ви, очевидно, і не знали такої назви, Голу Пристань, то швидко запам'ятали із дивною її назвою - Гопра..., А далі ви голяка бігаєте по цьому острівці та із криком хлюпаєтеся у воді..., ой, як це гарно, які ж бо ви тоді були щасливі у тій неперевершено - прекрасній на той час подорожі. Так, то дійсно був воістину медовий час, та ще й на Чорному морі... Шкода, Толік, що ви не побували на гарячих джерелах, які знаходилися десь за шість км від Скадовська.Люди їздили до Скадовська в основному із-за гарячих джерел. Автобус два рази на день возив людей до них десь біля 8 годин ранку і ввечері о 6-й годині. Поїздка тривала із дорогою рівно по одній годині як вранці, так і ввечері. У гарячому джерелі вода дуже дуже солона і по медицині відводилося купатися у тому джерелі по 20 хвилин. Толік, я приємно вражена вашою весільною подорожжю до Скадовська та на острів Джарилгач, а заодно, ( іще раз нагадую) , вернули мене у далеку ранню Юність 1962 року. І нас тоді було 9 учнів із нашого класу та 9 учнів із 8 - го та Сергій Михайлович із Галиною Іванівною. Як же то було вражаючим та прекрасним!... .. І дуже добре, Толя, що ви рішили зробити весільну подорож до Скадовська та на острів Джарилгач. Бажаю вашим внукам та правнукам побувати у тих місцях, по яких ходили ви удвох із Любавою і їм буде приємно, що вони ходять тими стежками, що і ви ходили у своїй далекій юності."
Допис прочитав і прислав відгук на нього мій однокурсник по університету Віктор Бондаренко. Нижче на світлині він зліва п'ятий показує жартома кулака майбутньому професору Володимиру Патиці. Я, Анатолій ВИСОТА, зліва третій щось читаю. Це ми в колгоспі у селі Вишеньки восени 1965 року:
Вельмишановний друже,
Анатолій!
Не легко коментувати твій допис. Хочу відзначити моє особисте приємне задоволення від прочитаного та відмітити три описані періоди твого життя: пригода з віником біля порога, старостування впродовж 5 років в групі 2 (КДУ, хімфак); святкування твого 80 - річного ювілею так вдало та колоритно "намальованого" в дописі.
Хочу особливо відмітити, що ти досяг в житті того, що хотіли бачити в тобі твої предки. З чим я щиро тебе вітаю. Як показує сьогодення, таких людей, як ти, критично недостатньо в Україні.
Бажаю міцного здоров'я, довголіття і наснаги тобі, твоїм рідним і близьким. Так тримати - силу, злагоду і добро!
СЛАВА УКРАЇНІ !